Вчора мені подзвонили з моєї рідної Дори з сумною вісткою - раптово пересталося бити серце Михайла Марчука - мого приятеля з дитинства, з яким ми разом ходили до школи, а потім до отця Порфирія Чучмана. Звичайно, що у таких випадках ми кажемо, що помер передчасно, бо мав неповних 49 літ. Однак, якщо дивитися у перспективі віри, то кожна смерть людини, незважаючи на те, що залишиться великою загадкою, завжди є вчасною. Вірю, що милосердний Господь забрав його до себе, бо він був готовий до зустрічі з Ним. Михайло був дуже доброї і веселої вдачі хлопцем, який виріс у побожній сімʼї Орисі та Михайла. Його мама, яка також померла у молодому віці, було вчителькою початкових класів. І діти любили її, бо була доброю. Дітей обдурити неможливо. А тато Михайло - електрик: також веселої вдачі людина, якому, на жаль, довелося передчасно хоронити дружину, а тепер сина. У Михайла є сестра Оксана, яку він дуже любив. Ми разом з Михайлом ходили до школи. З тих часів памʼятаю його жвавим, веселим і чутливим. Завжди був готовий допомогти кожному, через що сам не один раз страждав. Він любив грати футбол, але щонайбільше мені закарбувалося у памʼяті то це те, що Михайло був дуже товариським. Можливо саме через те, як також через свій гарний голос він долучився до грона тих хлопців, яких наприкінці 80-х, початку 90-х зібрав біля себе старенький отець Порфирій Чучман - монах-легенда Гуцульщини. Отець дуже дбав про молодь, особливо хлопців. Бо до війни він прибув до Дори на порушення митрополита Андрея, щоб вчити місцевих хлопців корисного ремесла, зокрема кравецтва і шевства. А коли прийшла незалежність України і відкрився монастир святого пророка Іллі, він відразу зібрав біля себе хлопців. Спочатку отець Порфирій вчив нас гласів, а також співати Вечірню. Ми кожного дня ходили на Вечірню, співали. А після Вечірні отець кликав нас до хати, робив нам чаю і ми спільно читали життя святого завтрашнього дня. Це були незабутні хвилі! То був час і молитви, і зустрічі, і поважних розмов, і жартів - а як без них! Ми не ходили, а літали на крилах на Вечірню. Спробую пригадати усіх. Ото список тих, які ходили щоденно на Вечірню до монастиря. Їх можна поділити на дві групи - тих, які від моменту відкриття монастиря прийшли і ті, які згодом замінили нас: Першим слід згадати теперішнього митрополита Тернопільського Теодора (Тараса Мартинюка). Він був найстаршим серед нас і тоді, коли ми приходили до монастиря на Вечірню, він закінчував школу і поступив до Кременецького педагогічного коледжу. Після нього слідують: Андрій Сенюк, Юрко Абрамʼю, Михайло Абоамʼюк, Володя Скидан, Михайло Марчук, Василь Якубʼяк, Василь Мельник і я, Юрко Бойко. Після того, а радше тоді, коли ми вже поступили - чи до монастиря, чи на навчання - нас замінили молодші. Їх вже усіх не памʼятаю, але знаю точно, що серед них був мій рідний брат Михайло і Петро Якубʼяк. Можливо я когось забув, то прошу відразу пробачити мене. Щоправда, початково була серед нас і група дівчат. Вони дуже любили маївку і брали участь у різних народних патріотичних та церковних заходах, яких на той час було чимало. Вони піднімали дух Народу та були способом просвіти люду, який щойно вийшов з совєтської безбожної темряви. Ці заходи пречудово і з любовʼю організовував отець Йосиф Мілян, теперішній єпископ-помічник Київської Архиєпархії УГКЦ. Але повернімо до нашого Михайла Марчука. Він мав чудовий голос! Усі вечірні ми залюбки співали різноголоссям, але одним цілим! Отець Порфирій нами дуже радів! Мені здається, що він хотів, щоби ми усі пішли до монастиря, але наші дороги розійшлися різними шляхами - одні пішли в монастир, інші створили сімʼї. Памʼятаю, як одного разу, коли я вже був в монастирі і приїхав до Дори, сидячи з отцем Порфирієм після Вечірні, почув від нього таке: «Знаєш, Юрку, усі наші хлопці (так він нас називав), хоча пішли різними шляхами, але стали добрими ґаздами і добрими людьми». І дійсно, у цьому було велика правда. Михайло Марчук оженився. Народив двох діточок, яких поставив на ноги і дочекався онуків. Пригадую, як женив сина, подзвонив мені, чи я міг би приїхати дати шлюб. Але так сталося, що мене взагалі не було в Україні. І, на жаль, ми не перетнулися. Михайло був чудовим електриком - спеціалістом своєї справи! Скільком людям він поміг зі світлом! Здається, що чи не пів Дори вдячні йому за проведення електрики! Він проводив людям світло, а тепер сам переставився, щоб оглядати Світло вічне - милосердного Бога! На превеликий жаль, я знову через вагомі обставини не можу і тепер бути на похороні нашого Михайла Марчука - одного з нас, учнів отця Порфирія Чучмана, бо прямую до Риму у важливій справі. Ніколи не подумав би, що служитиму Літургію за упокій Михайла у Римі, та ще й у час Ювілейного року! Приходять мені на думку слова вірша відомого польського священника і поета отця Яна Твардовського: «Спішімо любити людей, бо вони швидко минають!» Милосердний Боже, прийми у свої обійми душу новопересталеного Михайла і осели душу там, де немає болі, ні печалі, ні зітхання, але життя безконечне! Отче Порфирію, огорніть своїми молитвами нашого Михайла та обійміть його в небі! Рим, 3 грудня 2025 року Божого Єрм. Юстин Бойко, студит

1. Слово «православний» вже має за собою в церковному житті і літературі довгу історію. Упродовж усього часу багато вчених, діячів, єпископів і вірних висловлювались за збереження його в церковній практиці або за усуненням чи заміненням на слово «правовірний», або на інше йому подібне. З огляду на те, що цим терміном користуються як латинські і східні католики, так і всі нез'єднані православні, а між ними і ті, які недавно відступили від нашої Церкви, питання стало знову актуальним. Тому треба дещо пригадати і вияснити в цьому спорі. 2. Богословський термін "православний" (грец. ỏρθόδοξος) був вжитий Церквою перший раз авторитетно на Халкедонському IV Вселенському Соборі (451 р.) проти монофізитів, що заперечували поєднання двох природ, Божої і людської, в одній особі Ісуса Христа, і ним називано тих вірних, що "право славлять" Бога. Пізніше халкедонське православ'я почали заперечувати епігони, монотеліти в VII ст., навчаючи, що у Христі є тільки одна воля, а не дві, Божа і людська, як це вчить вселенська Церква. Проти монотелітів виступив у Римі Папа Мартин І (649 – 17. VI. 653) і осудив їх на Латеранському Синоді 649 р. За це царгородські імператори наказали його ув'язнити, і екзарх імператора Констанса ІІ, Теодор Калліопас, схопив Папу в Латеранській базиліці і доставив до Царгороду, де його засудили на смерть. На прохання патріарха Павла цісар помилував його і заслав до Корсуня в Південній Україні, де він помер мученицькою смертю 16 вересня 655 р. Римський клир ще за його життя вибрав Папою Євгена І, на що Папа Мартин дуже жалівся у своїх листах до Царгороду і Риму, нарікаючи на те, що давні його вірні і приятелі так гірко його розчарували. Папа Мартин І був родом з міста Тоді в Умбрії. Він був дуже діяльний, їздив як делегат до Царгороду і був другим, після Папи Климента І, Папою, що загинув мученицькою смертю на засланні в Україні. Основна частина його мощів спочивала у Влахернській Богородичній церкві біля Херсонесу; іншу частину мощів перевезено до Риму і зміщено в церкві св. Мартина. 3. Як сказано, на Латеранському Синоді Папа Мартин І осудив монотелітські царські декрети, «Ектезіс» і «Тіпос», і трьох прихильників монотелетизму, патріархів Сергія, Пирга і Павла, бо, як говорилось на Синоді, науки про дві волі є «побожні, вітцівські і соборні навчання католицької Церкви православних», тобто Церкви пятьох Вселенських Соборів. Рішення Папи Мартина І прийняли всі «православні» Церкви на VI Вселенському Соборі в Царгороді 681 р. Св. Йоан Дамаскин († 750 р.) пізніше написав свій головний богословський твір і назвав його цим іменем: Ἒκθεσις τῆς ỏρθόδοξου πίστεως – De fide orthodoxa ("Про православну віру"). Слово «православний» стало загально прийнятим на означення визнавців правдивої віри на відміну від усіх єретиків – монофізитів, монотелітів, іконоборців, іновірців, сектантів і ін. Воно набрало ще більшої ваги, коли ІІ Нікейський Собор 787 р. застосував термін «православний» проти іконоборців. Цей Собор осудив іконоборство, започатковане імператором Левом Ізаврійським. Після Собору величаво відсвяткували перемогу над іконоборцями в Царгороді. У 842 р. вирішено, щоб на майбутнє це свято святкували в першу неділю Великого Посту як «Неділю православ'я». Отож, православні візантійські Церкви не є православними на противагу до Риму, але до монофізитів, монотелетів і іконоборців. Тому слово і назва «православний» – ỏρθόδοξος - є нам, вселенським західним і східним католикам, та візантійським християнам спільне. 4. З часом назву «православний» присвоїли собі нез'єднані Східні Церкви як свою виключну назву і православ'ям почали називати науку перших сімох Вселенських Соборів. Одначе, таке звуження поняття несправедливе, бо ціла вселенська католицька Церква є православною. Цей термін був дальше в уживанні і залишився також в латинській Літургії, а навіть у правилах різних Чинів. Слово «православний» багато разів чуємо на східних Літургіях св. Василія Великого і св. Івана Золотоустого та на інших богослужіннях. Після відлучення Східних Церков від Вселенської і Західної термін лишився незмінний: і одні, і другі називали себе православними. Після повернення єдності на Вселенських Соборах в Ліоні, Флоренції та на поміснім у Бересті ця практика всюди зберігалася. Тридентійський Собор закінчив свої рішення словами: «Це є віра св. Петра і апостолів, це віра Отців, це віра православних ». З того приводу не було замітніших непорозумінь аж до новіших часів. На Західній Україні в минулому столітті стали підноситися деякі голоси за пропущення слова «православний» або замінення його словом «правовірний» чи іншими подібними словами для відрізнення себе від нез'єднаних православних або, як їх тоді називано, від православних схизматиків. Згодом справа набрала більшого розголосу й загострення та навіть опинилася в Конгрегації поширення віри, від якої прийшла виразна відповідь: «…Це питання зріло обговорено, і Їх Еміненції Отці рішили на загальному зібранні 16 травня 1887 р., що перше слово (зн. «православний») належить вповні зберегти. Ця думка Їх Еміненцій Отців була в цілості затверджена Найвищим Архиєреєм на аудієнції 17 т. м.». Одночасно вирішено також, щоб для уникнення непорозумінь і згіршень повчати вірних про значення слова (Додаток до чинностей і рішень Львівського Собору 1891 р.) . Св. Папа Пій Х доручив у присязі «щиро приймати науку віри, яку ми прийняли від Апостолів через православних Отців». Отже, вселенська католицька Церква ніколи не зрікалася і не зречеться того слова, освяченого півторатисячорічною традицією. Правда, кожним словом, поняттям, як і кожною річчю, можна користуватися в їхньому повному, вірному і правдивому значенні, але буває, що їх надуживається чи звужується. Це, одначе, не знецінює властивого слова і речі в їхній суті. Кромі цього, наведені подібні терміни не віддають того самого поняття, значення, що «православний» , бо «правовірний» означає того, хто правильно вірить, а «православний» того, хто правильно славить Бога. Отже, існує між ними різниця. «Вірити» і «славити» - це два різні акти богопочитання, які не означають одного і того самого. Вселенська католицька Церква справедливо називається православною, бо вона єдина правильно в цілій повноті славить Бога. З тієї то причини вона не може відмовлятися від цього світлого імени і поняття. Даремно тому домагатися цього від неї, бо це означало б заперечувати себе саму. 5. Якщо інші Церкви хочуть присвоїти цю назву виключно для себе, то з того ще не слідує, щоб католики мали зректися свого права на неї або відцуратися від неї. Англіканська Церква називає себе «католицькою» , але попри це Вселенська Церква не відрікається від своєї тисячолітньої назви. Католики в Англії називають себе для відрізнення – Roman catholic – римо-католики. Подібно й католики російського синодального обряду називають себе «православними католиками» . Так само і в нас не можна відрікатися від прадідної назви «православний» , бо вона нам вповні прислуговує, без уваги на те, що й інші також користуються нею. З другого боку, ми не можемо бути коротко- та вузькозорі, але мусимо брати до уваги факт, що більшість українців і росіян належать до православного віровизнання і чисельно мають перевагу над нами. Коли ми не зрікаємося своєї, справедливо нам належної, назви православні, то вони не можуть нас легковажити й уважати за сектантів в їхньому розумінні і з їхньої точки зору. Навіть, навпаки, те слово промощує нам церковну дорогу до них. І на Бога надія, що так станеться. Бо ми мусимо прагнути і прямувати до єдності, згідно з заповітом Христа: «Да всі будуть єдино» (Ів. 17, 21), «І на сем камени созижду Церкву мою» (Мт. 16, 18) - не Церкви, лиш одну Церкву. А це визнаємо і ми, і вони. Зрештою, таких явищ, де одна назва є спільною для однієї держави чи нації, а при тому існують великі інші різниці між підметами, які носять ту саму назву, є багато. Візьмімо, для прикладу, «християни»: ніхто не зрікається цього імені - ні католики, ні православні, - хоч ним називають себе і єретики, і сектанти, і ворожі собі нації. Німцями є і республіканці, і націоналісти, і монархісти, і христ. соціялісти. Так само українці. Ніхто не відрікається тієї назви, хоч існують різні собі противні, а навіть ворожі партії і політичні угруповання, як республіканці, монархісти, націоналісти, соціялісти, комуністи і інші, як сказано, часто собі діаметрально протиставні у своїх ідеологічних програмах. Та, попри це, ніхто не зрікається самої назви – українці, німці. Треба, отже, пояснювати нашим вірним, зокрема старшим, щоб зрозуміли суть питання, висвітлюючи його з богословського й історичного погляду. Через зречення слова «православний» ми вже мали великі втрати. Не треба наражатися на ще нові. Церковно з'єднані разом у Христі, під видимим Головою, Папою Римським, всі ми таки останемось «православні» – і в майбутньому. З «Благовісника Верховного Архиєпископа Візантійсько-Українського обряду» (Кастельгандольфо, Рим, 1967 р.) (Опубліковано у часописі "Мета", число 1/156 від січня 2004 року)

Львів, 3 квітня [1]912 Мир! Мій найдорожчий! Пишу з Лаврова. Але не знаю, чи мій лист дійшов до тебе. Вчора я повинен був вислати звідси гроші, але мені ще не принесли рахунок, ані фотографій. Отриманий пакет містив лише три гравюри. Картини вже проплачені, очевидно. Моя праця у Лаврові закінчується в понеділок. Вона не принесла великих плодів, але й не залишилася без успіху. Повернувшись сюди, я приймав багато візитів, які там мало відповідають святій неділі! Думка про те, що ти маєш більше спокою мене потішає, але чи ти не хворий, чи не маєш надто багато скорбот, чи ти щасливий ? Отсі думки мене мучать часом, хоча й знаю, що ти є біля Ісуса Христа. І чи можна не бути щасливим, коли Його маєш і коли можеш з ним розмовляти ?! Завтра є Святий Четвер, отже, також для мене день великого миру, хоча й без відпочинку, але гарний день. Чин умивання ніг, уяви собі, є єдиною церемонією, яку я люблю, брати у ній участь. Бо щодо інших, я їх дуже люблю бачити, але не святкувати. Отож, мій дорогий, на отсі гарні дні Свят - дні трауру і великої скорботи, смерті та воскресіння, мої найщиріші побажання. І нехай Бог залишається з нами і керує нами, і дає сили жити для Нього і вмерти для Нього. Я пробув в Лаврові 15 днів монастирського життя: читання Арістотеля і Св. Томи зі схоластиками, робота вдома, читання Біблії і т.д. Я вже знаю, що можливо четвертий православний священник оселився в Галичині. Цього разу у моїй єпархії у Лядське біля Золочева. Священник там є дуже добрий, а тому схизматик не зробить там ніякої великої справи. Але, у будь якому випадку це є тяжкий хрест. До побачення, мій дорогий! Я обіймаю тебе з усього серця. Бог є з нами. Мої вітання Отцеві Магістрові та іншим отцям. До побачення! Твій дуже відданий + Андрей Митрополит

Вступ Я віддавна роздумував над цією темою, але не наважувався викласти все на папір. Спочатку через брак часу, опісля через фрагментарну осмисленість явища. Але, крайній тиждень спонукав мене знову повернутися до неї і викласти коротко, по суті і систематично те, що я про неї думаю Отож, на моє переконання в українському суспільстві щонайменше простягали останніх десяти років сформувався новий культурний та соціальний феномен, який умовно можна назвати «плебейською інтелігенцією». Йдеться про значну частину громадян, вихованих у середовищі маскультового гумору (передусім продуктів студії «95 квартал»), які намагаються позиціонувати себе як інтелектуально сформовану частину суспільства — проте без відповідного рівня освіти, культури мислення, історичної пам’яті та навичок критичного аналізу. Цей феномен не є унікально українським. Подібні процеси відбувалися в багатьох країнах, де телевізійна маскультура стала основним «університетом» для широких мас. Проте в Україні наслідки виявилися значно глибшими через тривалу кризу освіти, війну, слабкість інституцій та загальну недовіру до експертів. 1. Маскультура як замінник інтелектуального середовища Студія «95 квартал», пропонуючи легкий контент, стала своєрідною школою простого мислення. Її вплив визначають три тенденції: 1.1. Спрощення складного Політична реальність зводилася до коротких жартів, сатиричних кліше й персональних насмішок. У публіки формувався стереотип: політика — це просто, достатньо «зверхнього сміху». 1.2. Підміна аналізу емоцією Глядач звикав реагувати сміхом, а не думкою. Відбувся злам: замість аргументів — гасла; замість дискусії — висміювання; замість складної розмови — емоційна розрядка. 1.3. Легітимація популізму Популярність художнього образу стала важити більше, ніж професійність. Це сформувало небезпечний політичний сигнал: влада може будуватися не на компетентності, а на симпатії до артиста. У підсумку частина суспільства, що споживала цей продукт, почала вважати себе «інтелектуальною», бо розуміла жарти та меми — але не володіла інструментами реальної інтелектуальної роботи. 2. Поява «плебейської інтелігенції» Цей соціальний прошарок характеризується: 2.1. Відсутністю критичного мислення Будь-які складні питання редукуються до чорно-білих схем або «смішних» оцінок. 2.2. Неприязню до справжніх експертів Професіонали сприймаються як «зарозумілі», «занадто складні», «відірвані від народу». Водночас авторитетність надається тим, хто вміє «гарно сказати» або «дотепно пожартувати». 2.3. Нездатністю до довгострокових стратегій Думання зводиться до сьогоденних емоцій — що смішно, те добре; що нелегко — те погано. 2.4. Високою сприйнятливістю до популізму Гасла замінюють зміст. Люди радше оберуть приємну для вуха обіцянку, ніж непопулярну реформу. У підсумку формується ілюзія мислення, яка підмінює реальне мислення. 3. Наслідки: що станеться, якщо процес не змінити 3.1. Подальша деградація політичної культури Політика остаточно перетвориться на шоу. Раціональні аргументи поступляться місцем мемам, емоціям і масовим фантазіям. 3.2. Падіння довіри до інституцій Люди, які мислять емоційно, легко розчаровуються. Це означає нестабільність влади, постійні кризи і відсутність тривалих стратегій розвитку. 3.3. Занепад освіти та науки Суспільство, зорієнтоване на миттєву розвагу, перестає цінувати інтелектуальну працю. Це означає втрату наукових кадрів, слабкі університети і відтік молоді. 3.4. Зростання схильності до маніпуляцій Низька аналітична культура робить суспільство вразливим до пропаганди — як внутрішньої, так і зовнішньої. 3.5. Ослаблення національної ідентичності Популізм витісняє глибокі сенси, історичну пам’ять, духовну культуру. Країна зберігає механічну форму, але втрачає зміст. 4. Що потрібно змінити: стратегія подолання феномену 4.1. Відновлення престижу освіти Не формальне навчання, а культура мислення — уміння аналізувати, ставити запитання, шукати джерела, мислити критично. Держава має інвестувати у гуманітарні науки не менше, ніж у технічні. 4.2. Повернення ваги експертів Суспільство має бачити користь від компетентності. Потрібні публічні майданчики, де експерти говорять мовою, доступною людям, але не опускаючись до популізму. 4.3. Підтримка справжньої інтелігенції Лектори, історики, письменники, священики, культурні діячі мають бути не маргіналами, а носіями сенсів і орієнтирів. 4.4. Створення альтернативної культурної моделі Українському суспільству потрібен продукт, який поєднує доступність і глибину: – документалістика, – якісний гумор, – фільми, що формують мислення, – YouTube-канали з освітнім, а не лише розважальним змістом. 4.5. Виховання духовної культури Бо популізм завжди народжується там, де немає духовного стрижня. Чим глибша духовність, тим менше потреби в дешевому сміху та поверхневих поясненнях. Висновок «Плебейська інтелігенція» — це не образа, а діагноз. Це симптом того, що масова культура зайняла місце справжньої інтелектуальної традиції. Проблема не в гуморі й не в телешоу — а в тому, що вони стали основним інструментом формування уявлень про політику, культуру і майбутнє країни. Якщо цей процес не змінити, Україна ризикує надовго застрягнути в пастці популізму та суспільної інфантильності. Але якщо ми повернемо престиж інтелектуальної праці, підтримаємо культуру мислення та дамо людям якісний духовний і культурний орієнтир — тоді суспільство зможе перейти від сміху до осмислення, від емоцій до дії, від маскультури до справжньої культури.

Вступ Львів — це не просто місто з давньою архітектурою, багатоликою культурою і незламною історичною пам’яттю. Львів — це місто, у якому віра і патріотизм завжди перепліталися. Його вулиці, його храми, його духовна й громадянська історія свідчать про те, що тут нація черпала силу не лише з політичних і соціальних процесів, але й із живого кореня християнської віри. Тому меморіал Героям Небесної Сотні у Львові мав би стати місцем не лише шани та національної пам’яті, а й місцем молитви — місцем, де присутній Бог, Який є джерелом гідності кожної людської особи. Але щось пішло не так. 1. Особа героя, яка губиться у колективізмі і металі Однією з найбільших проблем теперішнього меморіалу є те, що він не промовляє до людини обличчям героя. Металеві рельєфи з іменами та рисами Небесної Сотні настільки нечіткі, що, щоб упізнати когось, потрібно зупинитися і довго вдивлятися, як у туманний силует. Обличчя розмиваються, імена майже не прочитуються. Але Герої Небесної Сотні — це не аморфний натовп. Це конкретні люди, кожна з яких мала свою історію, свою мрію, свою сім’ю, своє серце, яке зупинилося за свободу України. Кожна особа неповторна, і саме ця неповторність робить жертовність Майдану священною. Коли замість обличчя — нечіткі відбитки, а замість імен — ледве видимі літери, тоді пам’ять розчиняється у стилістиці, а не зміцнюється правдою. Меморіал повинен говорити, а не змушувати здогадуватися. 2. Відсутність християнського знаку - тривожне мовчання Львів пережив століття гонінь, окупацій, воєн, але ніколи не відступив від хреста. На кожному важливому місці пам’яті, у кожному просторі, де народ молився, шукав сили й оплакував втрати, був присутній Божий знак. Хрест у Львові — це не лише релігійний символ, але й знак духовного коду міста. І саме тому його відсутність на Меморіалі Героям Небесної Сотні виглядає неприродною. Це місце, де священники та єпископи збираються на молитву, але не мають перед собою жодного хреста. Місце, де мала б лунати пам’ять не лише про громадянський подвиг, але і про духовну ціну свободи, — раптом постає без жодного богословського, християнського чи навіть елементарного духовного маркера. У той час як Київський Майдан у найгарячіші дні Революції Гідності мав майданну капличку — місце молитви серед вогню, місце, де люди шукали Божої присутності, — Львівський меморіал цілковито «викреслив» цей аспект історії. Це несправедливо щодо правди про Майдан. Це несправедливо щодо духовного профілю Львова. Це несправедливо щодо самих Героїв. 3. Меморіал, що став оглядовим майданчиком Архітектурно меморіал сьогодні більше нагадує оглядову терасу, аніж місце пам’яті. Люди приходять зробити селфі, подивитися на панораму Львова. Це не заборонено — але це свідчення того, що простір не спонукає до тиші, молитви й роздумів. Місце, яке мало б запрошувати до вдячності, скорботи, духовної роботи над собою, сьогодні швидше пропонує естетику, ніж зміст. І це — наслідок ідейної помилки: коли пам’яті намагаються надати модерного вигляду без того, щоб зберегти її душу. 4. Чиновницька байдужість - втрата чуття до святого Неодноразові мої приватні звернення щодо потреби християнського символу на меморіалі зустрічалися зі скепсисом, іронією або чемною байдужістю. Особливо перед виборами 2019 року. Це тривожний симптом. Бо якщо влада Львова, яка на кожному кроці говорить про вірність Богу і Україні, не може знайти місця для одного хреста на меморіалі, то чи не є це ознакою втрати духовної чутливості? Тут пригадується один анекдот, який розповідає про те, як побожна жінка дзвонить до міської ради і питає, чи у них є образи. На що чиновниця міської ради відповідає: « Пані, це міська рада. Тут немає нічого святого» . А у нашій Львівській міській раді як маються справи ? 5. Наближається чергова річниця Майдану: час повернути Хрест Майдан не був секулярною революцією. Майдан не був суто політичним явищем. Майдан був молитвою народу, який вийшов сказати правду про свою гідність. Його символом стала каплиця у формі військо от намету, яку беркутівці спалили у вогні боротьби з Майданом. Знищив каплицю, але не знищив християнського духа Майдану. Саме тому питання стоїть дуже просто: Чи не настав час повернути Хрест на львівський Меморіал Героям Небесної Сотні? Повернути — не лише як металеву конструкцію чи символ у камені. Повернути — як нагадування про духовну основу свободи. Повернути — як знак, що Герої віддали життя не лише за державу, а й за правду, яку вони носили у серці. Повернути — щоб меморіал знову став місцем молитви, місцем присутності Бога, місцем духовної тиші. 6. Аргументи на користь встановлення Хреста: 1. Історичний аргумент Усі великі українські місця пам’яті мають християнські знаки: Бабин Яр, Личаківський цвинтар, поховання стрільців, меморіали УПА. Майдан у Києві мав капличку. Львів не може бути винятком. 2. Духовний аргумент Жертва Небесної Сотні була глибоко християнською: «Немає більшої любові, ніж та, коли хто душу свою кладе за друзів своїх» (Йо. 15:13). Хрест — найвища форма цієї любові. 3. Суспільний аргумент Львів — місто, де віра формувала свободу. Християнський символ на меморіалі не є нав’язуванням, а відновленням правди про власну ідентичність. 4. Педагогічний аргумент Молодь, яка приходитиме сюди, має бачити, що свобода — не випадковість, а плід духовної боротьби. Хрест допомагає читати історію глибше. 5. Естетичний аргумент Хрест не руйнує архітектуру меморіалу — він завершує її. Він додає не важкості, а змісту. Висновок: Місце для Бога - це місце для людяності Пам’ять про Героїв Небесної Сотні — це не просто частина історії, це частина душі народу. І душа потребує знаків, які вказують на вищу правду. Сьогодні Меморіал у Львові має стати не лише нагадуванням про трагедію і героїзм, але й сакральним місцем, де людина може зустрітися з Богом серед тиші та молитви. Тому встановлення Хреста — це не декоративний жест і не релігійна «деталь». Це — повернення справедливості, духовної правди та поваги до кожного, хто віддав життя за Україну. Львів завжди був містом, яке давало Богові місце. Час повернути Йому це місце і на Меморіалі Героям Небесної Сотні. Єрм. Юстин Бойко, студит Львів, 15 листопада 2025 року Божого

Тут можна скачати повну лекцію у слайдах у програмі Microsoft PowerPoint

У наш час, коли поняття любові спотворюється до рівня хімічного імпульсу чи короткої насолоди, Церква знову змушена говорити просто й чітко про речі, які світ намагається приховати під блиском «вільних стосунків». Бо те, що багато хто називає «життям разом до шлюбу», у світлі Божої правди є не чим іншим, як тяжким гріхом — гріхом, який ранить душу, тіло і майбутнє самої любові. 1. Божий задум про любов Любов, як її створив Бог, — це не гра почуттів, а союз сердець, скріплений вірністю. Вже на перших сторінках Святого Письма читаємо: «І стануть обидвоє одним тілом» (Бут 2,24). Це «одне тіло» не означає тимчасову близькість, а повне, остаточне взаємне дарування — у свободі, вірності та відкритості на життя. Саме тому Христос підніс подружжя до гідності Таїнства, роблячи його знаком своєї любові до Церкви (Еф 5,25–33). Усе, що виходить поза цей союз, — спотворення Божого задуму. Апостол Павло застерігає: «Утікайте від розпусти! Бо хто чинить розпусту, грішить проти власного тіла» (1 Кор 6,18). І додає: «Бо це є воля Божа — освячення ваше, щоб ви стримувалися від розпусти» (1 Сол 4,3). Таким чином, тіло не є іграшкою, а храмом Святого Духа (1 Кор 6,19). У ньому має прославлятися Бог, а не егоїзм. 2. Гріх, який став нормою Сьогодні слово «гріх» намагаються витіснити з мови, наче це щось архаїчне. Проте саме замовчування гріха стало причиною багатьох руїн — і особистих, і родинних. Коли молоді люди починають жити разом «для перевірки сумісності», вони насправді перевіряють лише міцність власної пристрасті, а не любові. Катехизм Католицької Церкви говорить без двозначностей: «Розпуста є тяжким порушенням чистоти. Статеві стосунки поза шлюбом суперечать гідності особи та справжній любові» (ККЦ, 2353). Святий Августин додає: «Усе, що виходить за межі подружжя, — не любов, а пожадання» (De bono coniugali, 32). Так, гріх розпусти — це не просто «моральна помилка». Це зрада Божої любові, бо людина, створена для дарування себе вірно і повно, розмінює себе на тимчасове використання. 3. Психологічна правда про “співжиття” Психологічні дослідження підтверджують: ті, хто живе разом до шлюбу, рідше доходять до вівтаря, а якщо й доходять — мають вищий ризик розлучення. Бо інтимність без обітниці виховує не довіру, а страх втратити. Вона формує залежність, ревнощі, невпевненість. Більше того, людина, яка віддає себе без зобов’язання, несвідомо переживає втрату власної гідності. Так зароджується емоційна втома й розчарування, що часто закінчується депресією або байдужістю. Церква не забороняє любов — вона її охороняє, щоб вона не зруйнувала того, для чого створена: єдності і життя. 4. Любов без обітниці — як вогонь без каміну Любов без шлюбної обітниці — це як вогонь без каміну: спершу гріє, потім спалює. Вона не має форми, бо відкидає жертву. А там, де немає жертви, немає любові. Христос навчив нас: «Ніхто більшої любови не має над ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх» (Йо 15,13). Подружня обітниця — це саме така жертва: «класти душу» — віддати себе іншому, щоденно, до кінця, без “якщо” і “поки”. 5. Чому Церква не може мовчати ? Церква не є наглядачем за мораллю — вона матір, яка плаче, коли бачить, як її діти губляться. Її мовчання перед лицем гріха було б зрадою любові. Тому священник, катехит, батьки, молодіжні спільноти — усі ми повинні навчити молодь, що чистота — це не заборона, а вільність від рабства пожадання. Церква повинна сміливо нагадувати: життя у дошлюбному співжитті — тяжкий гріх, який потребує сповіді і покаяння; сексуальна чистота — не втрачена цінність, а висока честь серця, що бачить Бога (Мт 5,8); справжня любов не боїться чекати, бо вірить у вічність. 6. Заклик до серця Можливо, хтось читаючи ці рядки, відчує докір сумління. Це добре. Бо совість — не ворог, а голос Отця, який ніжно, але твердо кличе додому. Бог не відкидає грішника, але не благословляє гріха. І тому, хто щиро кається, дає новий початок. Бо Христос не прийшов, щоб осудити, а щоб спасти те, що загинуло (Лк 19,10). 7. Повернення до чистоти Сьогодні молодь потребує не моралізаторства, а свідків: подружніх пар, які живуть святістю, священників, які не бояться говорити правду з любов’ю, і батьків, які навчають дітей не соромом, а прикладом. Якщо ми знову навчимо молодих людей цінувати чистоту серця, ми відродимо родини, а разом із ними — народ. Бо від чистоти любові залежить чистота майбутнього. На завершення Святий апостол Павло каже: «Не пристосовуйтеся до цього світу, але перемінюйтесь оновленням вашого розуму, щоб розпізнати, що є воля Божа» (Рим 12,2). Тому й сьогодні Церква повторює: не кожна любов — свята, але кожна святість народжує справжню любов.

Центральний Державний Історичний Архів України у Львові (скорочено - ЦДІАУЛ), фонд № 358, опис № 1, справа № 3, аркуш № 73 Latina Українська Romae, 22/2 (лютого) [1]908 Рим, 22/2 (лютого) [1]908 Beatissime Pater! Святійший Отче! Andreas Szeptycki Metropolita Haliciensis, Metropolita Kijoviensis ac totius Russiae, administrator Андрей Шептицький, Митрополит Галицький, Митрополит Київський і всієї Русі, адміністратор sedis vacantis ⟨Leopoliensis⟩, Vladimiriensis, Plescensis, Zytomiriensis, Luc(i)ensis et Ovrucensis; tum вакантних катедр Львівської, Володимирської, Пінської, Житомирської, Луцької та Овруцької; а також Exarchatus totius Russiae, suffraganeis: Mogileviensis, Minscensis, Brestensis, Chelmensis, Drogobucensis, Mstislaviensis, Orsoviensis, Bellesensis, Vitebscensis, Pinscensis, Turoviensis; екзарх усієї Русі, з єпископами-суфраганами: Могилівським, Мінським, Берестейським, Холмським, Дрогобицьким, Мстиславським, Оршанським, Бельзьким, Вітебським, Пінським, Турівським; item Episcopus Camenecensis Podoliae, а також єпископ Кам’янецький Подільський, ad pedes Sanctitatis Vestrae provolutus humillime упавши з глибокою покорою до стіп Вашої Святості, me rogat ut, ad tempus vacationis muneris, покірно просить, щоб на час вакантності урядів facultates dictae quinquennales et extraordinariae vicariae, були йому надані п’ятирічні звичайні й надзвичайні вікарні повноваження, item ⟨omnia⟩ iura habitualium communicabilia, а також усі належні права для законного користування ними, benignitas Vestra concedatur Deo. щоб вони були надані Вашою добрістю з ласки Божої. [sign.] Pius PP. XI [підпис:] Пій PP. XI Juxta omnia conceditur Усе дозволяється згідно з вищенаведеним

Вступ У час війни, коли весь народ підносить своє серце до Бога і водночас мобілізує всі сили задля оборони Батьківщини, постає особлива небезпека: любов до рідної землі може бути підмінена культом нації чи держави. Тоді патріотизм, що є природним і чеснотливим почуттям, перетворюється на ідолопоклонство. Саме тут потрібне чітке богословське розрізнення, щоби наша любов до України не заслонила перед нами Бога — єдиного джерела нашого буття й свободи. 1. Біблійні засади патріотизму У Святому Письмі ми знаходимо приклади глибокої любові до рідного народу. Пророк Єремія плаче над Єрусалимом (Єр. 9, 1). Апостол Павло говорить: «Я бажав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, що вони рідня моя за тілом, ізраїльтяни»  (Рим. 9, 3–4). Це показує, що патріотизм — не гріх, а дар, вкладений Богом у серце людини. Водночас Господь Ісус Христос нагадує: «Віддайте кесареве кесареві, а Боже — Богові»  (Мт. 22, 21). Тут встановлюється ясна ієрархія: земна батьківщина є доброю, але вона не може зайняти місце Бога. Найвищим обов’язком людини є любов до Творця, а вже з цієї любові випливає любов до ближніх і до своєї землі. 2. Небезпека ідолопоклонства Ідолопоклонство починається там, де нація чи держава стають абсолютом. Коли людина сприймає державу як найвищу істину, тоді порушується перша заповідь: «Я — Господь, Бог твій... нехай не буде в тебе інших богів, крім мене»  (Вих. 20, 2–3). Таке спотворення бачимо в історії: культ імператорів у Римі, обожествлення царя у Візантії, «божественний статус» держави в тоталітарних ідеологіях ХХ століття. Подібні явища є завжди небезпечними, бо ведуть до знецінення особи, яка перестає бути образом Божим і стає лише «гвинтиком» державної машини. 3. Патріотизм у світлі вчення митрополита Андрея Шептицького Митрополит Андрей у своїх посланнях неодноразово підкреслював, що любов до Батьківщини — це моральний обов’язок християнина. У «Як будувати Рідну Хату» він писав: «Любов до свого народу є Божою заповіддю. Вона не суперечить любові до інших народів, але випливає з тієї самої Божої любові, яка обіймає весь світ». Водночас він застерігав від націоналізму, який перетворює націю на ідола: «Коли любов до народу стає ненавистю до інших, вона перестає бути чеснотою, а стає гріхом». У іншому місці митрополит наголошував: «Християнин може бути добрим патріотом лише тоді, коли його патріотизм підпорядкований Божому законові й моральним принципам». Таким чином, Шептицький пропонує «золотий шлях» — щиру любов до рідної землі, яка водночас відкрита на універсальність християнської віри. 4. Чіткі аксіоми християнського патріотизму: Пам’ятати ієрархію любові:   Бог понад усе, а любов до Батьківщини — похідна від любові до Бога. Вчитися від Христа:   Він плакав над Єрусалимом, але віддав життя за весь світ. Шанувати гідність кожної людини:   патріотизм не має виправдовувати ненависть чи приниження інших. Бачити у державі засіб, а не абсолют:   держава покликана служити людині, а не заміняти Бога. Черпати натхнення з християнської традиції:   Отці Церкви і митрополит Шептицький залишили приклад поєднання віри і любові до свого народу. Висновок Бути патріотом — це любити свій народ, працювати для його добра, захищати його культуру і свободу. Але справжній патріотизм не відриває серце від Бога, а навпаки — укорінює його в Христовій любові. Митрополит Андрей залишив нам духовний дороговказ: будувати свою Батьківщину на основі Божого закону і євангельської любові. Лише так ми залишимося вірними і Богові, і Україні, не впавши в небезпеку ідолопоклонства.

Свято мучеників князя Михаїла та боярина Федора 20 вересня (7 вересня за юліянським календарем) Церква вшановує пам’ять святих мучеників князя Михаїла Чернігівського (+1246) та його вірного боярина Федора. Князь Михаїл, з династії Рюриковичів, народився приблизно 1185 року. У 1223 році він брав участь у битві на Калці, а з 1235 року став князем Чернігівським. Коли ординські війська Батия рушили на Київську Русь, Михаїл спочатку шукав союзу із Заходом, але після поразки Києва (1240) змушений був їхати до Орди підтвердити своє княжіння. В Орді від князя вимагали пройти через «очищення вогнем» і поклонитися ідолам. Він відмовився. Літопис руський так розповідає про ту подію: « Звідти поїхав він [до] Батия, просячи волості своєї у нього. Батий же сказав: «Поклонися отців наших закону» . Але Михайло відповів: «Коли Бог передав нас і землю нашу за гріхи наші в руки ваші, ми тобі кланяємося і честь складаємо тобі. А закону отців твоїх і твоєму богонечестивому повелінню — не кланяємося». Батий тоді, як той розлючений звір, роз’ярився, повелів заколоти князя Михайла, і заколений був він беззаконним Доманом, путивльцем нечестивим, і з ним І заколений був боярин його Федір. Так мученицьки постраждали вони і дістали обидва вінець од Христа Бога  ». 20 вересня 1246 року Михаїла і Федора стратили. Їхні мощі стали великою святинею Чернігівської землі та нагадуванням, що вірність Христу вища за княжий престол. Московський вибір і духовна хвороба У той самий час московські князі обрали інший шлях. Для збереження влади вони не тільки платили данину, але й брали участь у принизливих ординських ритуалах. Саме тоді постає особлива модель: держава як абсолют, а віра як інструмент влади. Ця « ординська модель» увійшла в ДНК московської державності, перетворившись у майбутньому на ідеологію «руського міра» . Вона спотворює Євангеліє, підмінюючи його ідеєю «святої держави» , яка стоїть вище за людину й вище за правду Божу. Порівняння: Михаїл Чернігівський і Олександр Невський Олександр Невський (1221–1263) — сучасник Михаїла Чернігівського. Його шанують як захисника Русі від німецьких та шведських лицарів (Льодове побоїще 1242 року), але мало говориться про інший бік його діяльності. Після 1240 року він неодноразово відвідував Орду, укладаючи союзи з ханами, аби зберегти княжий престол у Володимирі. Літописи згадують, що Невський смиренно виконував ординські приниження. У «Житії Олександра Невського» є слова, які показують його пріоритети: «Лучше нам покоритися Орді, ніж латинству служити». Тобто Невський волів бути васалом поганського хана, ніж шукати союзу з християнським Заходом. На відміну від Михаїла Чернігівського, який обрав мученицьку смерть, Олександр Невський обрав політичне виживання. В історії Церкви це два різні образи: один — вірність Христу понад усе, другий — збереження влади навіть ціною компромісу з поганством. Урок для сучасності Сьогодні, коли ми бачимо, як ідеологія «руського міра» виправдовує війну, агресію й брехню, стає зрозуміло: її коріння не в Євангелії. Вона проросла зі спадку Золотої Орди, де влада була абсолютною цінністю, а духовність підпорядковувалася державним інтересам. Мученики Михаїл і Федір свідчать: Віра не продається заради влади. Держава не є вищою від Царства Божого. Справжня сила не у компромісі з темрявою, а у вірності світлу. Це нагадування для нашого часу, коли новітня «Орда» намагається нав’язати світові свій «русскій мір». Вибір кожного покоління — чи бути вірним Христу, як Михаїл і Федір, чи ставати васалами імперії, як Олександр Невський.

Щойно побачив публічний допис Євгена Бойка, керівника справами виконавчого комітету Львівської міської ради, під назвою: «Скандал між священниками на тему ЛГБТ: чи від цього виграла Церква?» , який з’явився 19 вересня ц.р. о 19:50 на відомому інтернет-сайті zaxid.net . Цей сайт є головною інформаційною платформою нашого мера Андрія Садового, його найближчого оточення у Львівській міській раді та поза нею. Тут відпрацьовуються й експериментуються всі інформаційні посили мерії. Слід визнати, що ця платформа справді належить до найбільш впливових у Львові та загалом у західному регіоні України. Проте, коли йдеться про її об’єктивність, то вона далеко від елементарних норм моралі й правди. На ній завжди висловлюються «правильні» люди, заздалегідь визначені редакцією у межах її політики. До таких «правильних» людей, чи не єдиним серед священників УГКЦ, які мають власну сторінку на zaxid.net , є священник Назар Заторський. Він останнім часом опинився у центрі скандалу з УКУ, а згодом і з власною єпархією св. Володимира в Парижі, до якої належить канонічно. Завершилося це тим, що Преосвященний владика Гліб Лончина, єпископ згаданої єпархії, видав офіційний комунікат, у якому ствердив: «Висловлені о. Назарієм погляди Єпархія розцінює як такі, що суперечать віровченню Католицької Церкви та спричиняють сум’яття і згіршення серед вірних (…), а також ставлять під сумнів істини віровчення, чітко викладені в Катехизмі Католицької Церкви» . Але повернімося до допису Євгена Бойка, якого я знаю особисто і який є не останньою людиною у Львівській міській раді. Коли на головному пропагандистському сайті мера свою думку висловлює Євген Бойко, це не випадково. За цим завжди стоїть або його власний задум, або колективний інформаційний посил оточення мера. Отож, перейду до аналізу його допису. Автор одразу визначає, як бачить «конфлікт». Він пише, що «йдеться про зіткнення думок навколо теми ЛГБТ і Церкви». Виступаючи у ролі арбітра, він риторично запитує: «Що це дало Церкві?» та «Чи можна це вважати перемогою однієї зі сторін?» Далі, вдаючись у своєрідний епістемологічний аналіз поняття «перемога», Євген доходить висновку, що «всі ці скандали, чвари та компромати, незалежно від того, чи стосуються вони УГКЦ, ПЦУ чи навіть УПЦ МП, народжують лише одне: виправдання для тих, хто відвернувся від Церкви. У медицині про це кажуть: “Одне лікує — інше калічить» . З огляду на це він закликає діяти по-євангельськи: «Якщо згрішить твій брат проти тебе, йди і докори йому віч-на-віч, – говорить Христос. Не цілому світові, а йому особисто. І тільки наприкінці, якщо він відмовляється прийняти упімнення, скажи Церкві. І знову ж таки – Церкві, а не цілому світові» . Той, хто прочитає допис Євгена Бойка, може захопитися його мудрим і євангельським підходом! І що ж сказати? Чоловік закінчив Львівську православну богословську академію ще за часів її провідних постатей і був наближений до відомого ієрарха УПЦ у Львові митрополита Андрія Горака. Тому після прочитання його тексту я, як богослов, можу щиро аплодувати збереженому в серці Євгена богословському ремеслу. Але час робить своє. Якщо богословське ремесло не практикувати щодня, а перебувати у політичній орбіті, то мимоволі починаєш поєднувати святе з грішним і шукати спорідненість між Афінами та Єрусалимом, як казав Тертуліан. І, власне, аналізуючи допис Євгена Бойка, стає зрозуміло: його мета не богословська, а політична. Чому? Тому що саме zaxid.net   став у Львові єдиною платформою, де мій співбрат у священстві, але, на жаль, загублений, публічно захищав гей-парад, оправдовував поведінку Христини Соловій у храмі св. Андрія, а тепер ще й висловився про «нещасну» студентку, яку УКУ не прийняло до колегіуму. І що цікаво! Першим, хто відреагував на допис о. Назарія Заторського, був професор УКУ, завідувач кафедри політології, мій добрий товариш Юрій Підлісний. Він написав: «Після тривалої недуги помер священник Назарій Заторський. Ні, ні. Назарій Заторський живий, але священник у ньому помер. Після тривалої світоглядної недуги. Помолімося за його навернення». Згодом він вибачився, чим засвідчив велич і благородство душі, але водночас і глибоке вболівання за священника. Євген Бойко, прекрасно це знаючи, не наважується зачепити Юрія Підлісного, а навпаки стверджує голосно, що «лише завідувач кафедри політичних наук УКУ Юрій Підлісний намагався підійти до питання обґрунтовано». Але ж потрібно когось зробити винним у скандалі. І тут Євген Бойко, як це вже роками робить редакція zaxid.net в центрі скандалу пов'язаного з о. Назарієм Заторським ставить чомусь мою скромну особу, хоча про це останніми тижнями тільки ліниві не висловлювали своїх думок. Необізнаний читач відразу подумає, що це два священники посварилися й дали згіршення людям. Але це відверта маніпуляція. Якби Євген хотів дізнатися деталі справи, він вчинив би так, як сам радить - поступив по євангельськи. А саме зателефонував би мені та уточнив, чи я звертав увагу о. Назарові на його висловлювання раніше приватно чи при свідках. Та цього не сталося. Чому? Тому що перед ним стояло інше завдання: відбілити редакцію zaxid.net   і її господарів перед священиками та керівництвом УГКЦ. Адже не є секретом, що згадана редакція дуже часто кидає іскри скритої зневаги до священників УГКЦ. А тому і цього разу найзручніше було зробити Юстина Бойка головним винуватцем і скандалістом. Саме такий образ Львівська мерія намагається створити мені протягом останнім щонайменше семи років. У підсумку можу сказати: допис Євгена Бойка на zaxid.net   є нічим іншим, як спробою замести сліди скандалу, до якого найбільше причетна згадана редакція, і перекласти вину на мене, водночас виступивши у ролі «медіатора» та здобути політичні бали. Кажуть, вибори наближаються… Мені особисто з цього дуже прикро. Я свідомо протягом останнього року відійшов від багатьох медійних платформ, утримувався від зайвих висловлювань про мера Львова, бо розумію: час війни — це час єдності, а не чвар. Ми навіть провели чудовий спільний захід у Митрополичих садах з нагоди Дня молоді та 160-ліття митрополита Андрея Шептицького, на якому був присутній мер. За це я йому щиро дякую. А допис Євгена Бойка бачу або як запізнілу реакцію, або як політичний хід. Не виключаю, що у Львівській міській раді, можливо й поза відома мера, вирішили використати Євгена Бойка, щоби «вистрелити» в Юстина Бойка. Але зауважте, стріляли у мене не як особу, богослова, але як у Синкела у справах монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ, на чому дуже чітко наголосив Євген Бойко. По суті, це постріл не у мене, а у представника Львівського митрополита УГКЦ. Що ж, зачепили — так. Але не вбили. Бо, слава Богу, у моїй богословській школі мене навчили достойно приймати удари, захищати честь і гідність власну та своєї Церкви, прощати й нести до кінця свій хрест. Ось і я його несу. Моя теперішня Хресна дорога пролягає через Львів. І скільки ж тут я зустрів послідовниць святої Вероніки й Симеона Киринейського! Боже, благослови їх! Але є й не брак послідовників римських легіонерів чи радше аморальних геєн, які не щадять ні сили, ні здоров’я, аби вразити мене й мою рідну Церкву. Та я не переживаю, бо моя Церква ще не таке пережила. Пережили комсомольців, переживемо і ліберастів та педерастів, у тому числі тих з Львівської міської ради. Таке життя. Крокуємо далі! А допис Євгена Бойка і багато чого іншого цікавого, що відбувається у нашому місті, тільки ще раз засвідчує те, що у Львові розпочинається політичний сезон. І що цікаво, ще перед тим, коли багато львівʼян не викопали картоплю на селах. З чого б таких поспіх ? Покаже тільки час!

Фото взяте з інтернет-сторінки https://amzgear.com.ua/ Упродовж останніх років у Львові спостерігається небезпечна тенденція: систематичні маніпуляції на релігійну тематику, які поширюють кілька знаних медіаплатформ. Під їхнім прицілом опиняється не лише Церква як інституція, але й саме християнство, окремі священники, монахи й монахині. Суть небезпеки Маніпуляція — це не просто перекручення фактів. Це свідоме формування громадської думки, яка з часом може перерости у ненависть і навіть у фізичне насильство. Те, що сьогодні виглядає як «журналістський сюжет» чи «гострий коментар у соцмережах», завтра може стати іскрою для трагедії. Історія доводить: там, де принижують Церкву і дискредитують духовенство, рано чи пізно проливається кров. У Польщі вже мають місце напади і навіть убивства священників. Чи так далеко ми від цього у Львові? У мене — відчуття, що бракує лише одного кроку, щоб ненависть, яку цілеспрямовано накручують, вилилася у жахливий злочин. Війна як особливий контекст Ми живемо у час війни. Українці сьогодні шукають у вірі останню надію та духовну опору. У такій ситуації будь-яка кампанія проти Церкви стає не просто інформаційною маніпуляцією — вона перетворюється на удар по самому серці народу. А це — злочин проти національної безпеки та суспільного миру. Мій особистий заклик Я не апелюю до емоцій — я закликаю бодай до здорового глузду. Хто сіє ненависть, той пожне насильство. А відповідальність за можливий злочин нестимуть не лише ті, хто його вчинить, але й ті, хто роками підбурював до нього своїми медіакампаніями. Сьогодні ще не пізно зупинитися. Але завтра може бути вже запізно. Коли проллється кров якогось священника, монаха чи монахині, хто буде відповідати ? Чи медіаплатформи, які займалися маніпуляціями і цькуванням візьмуть на себе відповідальність ? Єрм. Юстин Бойко, студит Синкел у справах монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ Львів, 17 вересня 2025 року Божого