Щойно переглянув уривки нового кліпу Ольги Полякової. Зізнаюся, після побаченого залишилося не стільки обурення, скільки смуток. Мені пригадалися слова святого Івана Павла ІІ, який говорив, що культура або веде людину до правди про себе, або стає засобом її духовного руйнування. У кліпі бачимо величезний сяючий хрест, перед яким постає напівоголена співачка, імітуючи розп’яття. Бачимо поєднання християнської символіки з еротичними образами, театральністю та культом людського тіла. Для когось це може бути лише «мистецький образ». Для мене ж це симптом значно глибшої хвороби сучасної культури, не тільки української, але світової. Звичайно, в першу чергу кліп продемонстрував якісь скриті великі проблеми духовного життя, з якими борикається співачка. Але мене турбує те, що наше суспільство дедалі частіше перестає розрізняти святиню і декорацію. Хрест для християнина — це не елемент дизайну, не сценічний реквізит, не аксесуар для кліпу. Хрест — це Голгофа, страждання Божого Сина, стояння при хресті Богородиці, кров мучеників за віру у Христа. Це тисячі українських священників, монахів і мирян, які йшли до сибірських концтаборів таборів та на розстріл із хрестом у руках. Особливо боляче бачити такі речі саме тепер, коли наша Церква згадує 80-ті роковини насильницької ліквідації УГКЦ радянським режимом. Для багатьох наших мучеників хрест був не прикрасою, а останнім, що вони бачили перед смертю. Коли людина втрачає відчуття святого, вона починає втрачати здатність до благоговіння. А коли суспільство перестає благоговіти перед чимось вищим за себе, воно поступово починає поклонятися самому собі. Саме це сьогодні часто відбувається в масовій культурі. На місце Бога ставиться людина, на місце жертовності — самовираження і власний егоїзм під пудрою "свободи", на місце святості — картинка, на місце правди — абсурд. І щоразу, коли рейтинги починають залежати від сили скандалу, виникає спокуса використовувати релігійні символи як інструмент реклами. Але тут постає просте питання: чому для привернення уваги так часто використовують саме християнські святині? Чому не наважуються так само поводитися із символами інших релігій? Відповідь очевидна. Бо знають, що християни переважно відповідатимуть словом, а не насильством. Та це не означає, що ми, християни, повинні мовчати. Свобода творчості є великою цінністю. Але свобода без відповідальності дуже швидко перетворюється на сваволю. Мистецтво покликане підносити людину. Воно може ставити складні питання. Воно може навіть провокувати до роздумів. Але коли святиня використовується лише для шоку та привернення уваги, ми вже маємо справу не з глибиною, а з експлуатацією сакрального. Так, мене турбує Ольга Полякова, бо вона також має безсмертну душу і є дитиною Божою, хоч заблудшою. Але набагато більше мене турбує покоління дітей та молоді, які дивляться такі кліпи і поступово звикають до думки, що хрест — це лише красивий знак, який можна поставити будь-де і використати для будь-чого. Саме так починається десакралізація суспільства. Не через відкриту ненависть до Бога. А через повільне привчання людей до того, що святого більше не існує. І якщо ми, християни, перестанемо захищати святість своїх символів, то дуже швидко опинимося в культурі, де вже нічого не буде святим: ні хрест, ні сім’я, ні людська гідність, ні саме людське життя. Хрест Христовий — це не декорація для шоу. Це знак спасіння світу. І саме таким він повинен залишатися у нашій культурі, нашій пам’яті та нашому серці. Єрм. Юстин Бойко, студит Доктор богослов'я та патристичних наук Львів, 8 червня 2026 року Божого

У дні, коли Україна приймає на рідній землі тлінні останки полковника Андрія Мельника та його дружини Софії Федак-Мельник, особливо промовисто звучить один архівний документ із фондів митрополита Андрея Шептицького. Це короткий, але надзвичайно важливий лист Митрополита до полковника Андрія Мельника від 7 липня 1941 року. Документ засвідчує, що митрополит Андрей, у драматичний момент української історії, намагався запобігти внутрішньому розколові в Організації українських націоналістів і закликав до порозуміння між Андрієм Мельником та Степаном Бандерою. Цей лист написаний після проголошення Акту 30 червня 1941 року у Львові, на тлі німецько-радянської війни, краху радянської влади в Галичині, політичної непевності й гострого конфлікту між двома середовищами ОУН. Митрополит Андрей не входить у внутрішню партійну суперечку. Він стоїть вище від неї. Його болить не перемога однієї групи над іншою, а небезпека братовбивчого роздору. Особливо промовистими є його слова: «Ціле українське громадянство домагається як умову конечно потрібну Ваше порозуміння з Бандерою та зліквідування так страшно шкідливого для української справи роздору». У цих рядках чути голос пастиря, який добре розумів: нація, що виходить із-під більшовицького терору, не може дозволити собі внутрішньої війни. Для митрополита Андрея політична боротьба мала бути підпорядкована вищому моральному законові — добру народу, єдності, відповідальності перед Богом та історією. Ще гостріше звучить інше речення листа: «Видається немислиме щоби ОУН приносило нам по большевицькій навалі домашну війну і всі нещастя, які вона спричинює». Це не лише політичне застереження. Це духовний діагноз. Митрополит Андрей бачив, що після більшовицького насильства українське суспільство не має права допустити нової рани — внутрішнього протистояння, яке могло б ослабити саму ідею української державності. Андрій Мельник був не тільки військовим і політичним діячем. Він був полковником Армії УНР, близьким співпрацівником Євгена Коновальця, одним із провідних діячів українського визвольного руху та головою Проводу ОУН. Водночас його життєвий шлях був тісно пов’язаний із Українською Греко-Католицькою Церквою. У міжвоєнний час він працював у структурах митрополичих дібр Львівської архиєпархії, зокрема був пов’язаний з організацією господарської діяльності церковних маєтностей. Цей факт важливий не тільки біографічно. Він показує, що Андрій Мельник належав до того покоління українських провідників, для яких Церква, народ і державність не були відокремленими світами. Значна частина провідників українського національного руху в Галичині виростала саме в духовному, культурному й моральному просторі Української Греко-Католицької Церкви. Вони були греко-католиками не лише за походженням чи метрикою, але й за світоглядним середовищем, у якому формувалися поняття обов’язку, жертовності, дисципліни і відповідальності за народ. На цьому тлі ще виразніше постає велич митрополита Андрея Шептицького. Він не був людиною партійної лінії. Він не служив жодній фракції. Він був духовним батьком народу, який намагався втримати українське життя від саморуйнації. Його слово до Андрія Мельника — це слово людини, яка стоїть понад поділами, бо бачить далі, ніж політичний момент. Він думає категоріями Божого закону, історичної відповідальності й майбутнього України. Сьогодні, коли останки Андрія Мельника та його дружини повертаються до України, цей документ набуває особливої актуальності. Він нагадує, що наша історія не повинна бути простором взаємного осуду й фракційної ненависті. Вона має стати школою мудрості. Бо Україну нищили не лише зовнішні вороги, але й внутрішні роздори. І навпаки — Україну рятували ті, хто вмів поставити спільне добро вище за особисту амбіцію, груповий інтерес чи болючу історичну образу. Архівний лист митрополита Андрея Шептицького до Андрія Мельника є тихим, але сильним свідченням: у єдності — сила народу, а в роздорі — його найбільша небезпека. Архівний документ Архівні координати: ЦДІА України у Львові, ф. 358, оп. 1, спр. 11, арк. 2. Назва справи: Звернення Шептицького А. і єпископату до духовенства і народу з приводу проголошення Української Держави та відозви проводу ОУН, УПА. Дата документа: Львів, 7 липня 1941 року. Адресат: Вп. П. Полковник А. Мельник. Оригінал документа Високоповажаний Пане Полковнику Ціле українське громадянство домагається як умову конечно потрібну Ваше порозуміння з Бандерою та зліквідування так страшно шкідливого для української справи роздору. Видається немислиме щоби ОУН приносило нам по большевицькій навалі домашну війну і всі нещастя,які вона спричинює. Ми признали п. Ярослава Стецька як Вашого і п. Стефана Бандери підчиненого не входячи у Ваші внутрішні спори. Прохаю приняти це до відома. Очікую відповіди про Ваше повне порозуміння. Най Бог благословить Щирий привіт + Андрей [підпис] У Львові 7 липня 1941 Вп. П. Полковник А[ндрій]. Мельник

Прочитав інтерв’ю нової адвокатки обвинуваченого у вбивстві Ірини Фаріон — Лариси Криворучко — у газеті «Високий Замок». І мушу сказати: один фрагмент цього інтерв’ю мене особливо вразив. На запитання, чому вона взялася за цю справу, адвокатка спершу говорить цілком правильно: кожна людина має право на захист. Це справді фундаментальний принцип правової держави. Навіть у найважчих і найрезонансніших справах обвинувачений має право на адвоката, на справедливий суд, на перевірку доказів, на презумпцію невинуватості. Але далі звучить фраза, яка, на мою думку, виходить далеко за межі звичайного пояснення адвокатської позиції. Пані адвокатка заявляє, що у справі про вбивство Ірини Фаріон треба враховувати «усю складність її політичної та особистої біографії», згадує членство Ірини Фаріон у КПРС, а потім додає, що згодом вона «позиціонувала себе як активний патріот України. Оцінка її постаті не може бути одновимірною та потребує зваженого й об’єктивного підходу». І ось тут виникає дуже тривожне питання: А яке відношення це має до факту вбивства? Про яку оцінку постаті може йти мова ? Ірина Фаріон у цій справі — не підсудна. Вона не сидить на лаві обвинувачених. Її не судять за біографію, політичні погляди, помилки молодості, радикальність висловлювань чи громадську позицію. Вона — жертва вбивства. А коли в розмові про право на захист обвинуваченого раптом починають оцінювати біографію вбитої (а вірніше публічно страченої) людини, це звучить не як захист підзахисного, а як перший крок до морального перенесення фокусу: від вчинку — до жертви, від доказів — до її минулого, від злочину — до дискусії про те, «якою вона була». Це дуже небезпечна логіка. Бо завтра так можна буде говорити про будь-яку жертву: вона була складна, вона когось дратувала, вона мала суперечливу біографію, вона комусь не подобалася, вона різко висловлювалася. Але жодна «складність біографії» не може бути тінню, яку кидають на людину після її смерті, особливо в контексті справи про вбивство. Захищати обвинуваченого — це законне право і професійний обов’язок адвоката. Але захист обвинуваченого не повинен перетворюватися на публічне препарування особи вбитої. Бо Ірина Фаріон уже не може відповісти. Вона не може пояснити, заперечити, уточнити, захистити себе. Її голос був обірваний пострілом. І тому саме суспільство має, а навіть повинно бути уважним до таких речей. Можна ставити питання до слідства, можна аналізувати докази, можна говорити про процесуальні порушення, можна захищати право обвинуваченого на справедливий суд. Але не можна непомітно зміщувати фокус так, ніби в центрі справи опиняється не вбивство, а біографія вбитої. Бо це вже не юридична обережність. Це морально дуже небезпечний сигнал. Ірина Фаріон була різною для різних людей. Для одних — голосом незламної України, символом української мови. Для інших — постаттю гострою, полемічною, незручною. Але в цій справі головне не це. На превеликий жаль це сталося - людину було публічно страчено! І правосуддя має відповісти не на питання, ким вона колись була, а на питання: хто, як і чому позбавив її життя та яке покарання він повинен понести.

Шановний Андріє Івановичу, звертаюся до Вас як до головного посадника нашого міста, яке має особливу історичну, культурну та духовну місію не лише в Україні, але й у всій Європі. Львів завжди був містом гідності, культури та моральних орієнтирів. Його серце — Площа Ринок та прилеглі до неї вулиці — це не лише туристичний центр, але символ історичної пам’яті, простір, який формує обличчя міста і його духовну атмосферу. Саме тому розміщення у цьому середовищі закладів, діяльність яких пов’язана з індустрією розваг інтимного характеру, викликає глибоке занепокоєння і обурення. Окремо хочу наголосити на особливо болючому й неприйнятному аспекті. Вулицями центральної частини міста, зокрема через площу Ринок та прилеглі до неї маршрути, щодня проходять похоронні кортежі наших воїнів, які віддали життя за Україну. Це простір тиші, молитви і національної скорботи. Присутність на цьому ж маршруті закладів, що пропонують інтимні послуги чи відповідні товари, створює моральний дисонанс і є неповагою до пам’яті полеглих Героїв та їхніх родин. З огляду на це, наполегливо прошу Вас: 1. Негайно ініціювати перевірку законності функціонування подібних закладів саме в районі площі Ринок та прилеглих вулиць. 2. Вжити заходів для їхнього усунення з цієї історичної частини міста. 3. Запровадити чіткі регуляції, які унеможливлять розміщення подібної діяльності в межах історичного центру Львова. 4. Провести відкрите громадське обговорення щодо етичних і культурних стандартів для серця міста. Йдеться не лише про регулювання бізнесу, але передусім про гідність міського простору, який є місцем пам’яті, культури і національної честі. Переконаний, що Львів має зберегти чистоту свого символічного центру — як перед власною історією, так і перед тими, хто сьогодні віддає за нього своє життя. З належною повагою та пошаною, Єрм. Юстин Бойко, студит Доктор богословʼя і патристичних наук Папського Інституту Августиніянум в Римі

Трохи з мого життєпису про мого Тата Василя ! Я рідко пишу про мого Тата та й знимок у мене з ним не так багато. Але сьогодні, у день Зіслання Святого Духа, коли водночас на державному рівні святкується день Батька хочу кілька слів про нього сказати. Взагалі то, на моє виховання від пеленок (то був колись такий одяг для новонароджених дітей) найбільший вплив мали дідо Юрко і баба Марія. Вони у мене ще живі і здорові, а я втішаюся їхньою присутністю у моєму житті! Я був перший онук (після великого нашестя жіноцтва у кількох поколіннях у нашому роді), а тому вони мене практично з пологового «конфіскували». А батьки, наскільки розумію, перечити дуже не могли, бо то були такі часи, коли діти ще слухали своїх батьків. Ну і не без вигоди, бо були молоді, вчилися ще, дивилися світло у майбутнє. І треба було свободи на все це. Тому, варіант дитина з батьками у пакеті під назвою «все включено» підходив усім. Баба з дідом раділи, мамі з татом не зле було, ну і мені попри них також прекрасно жилося. Моя тета була ще файною дівкою (їй і нині нічого не бракує), кавалєри (які за нею штихети бабі з дідом ломили) їй завжди цукерки приносили (були такі часи, бігме були) і майже усі вони перепадали мені. Передовсім тому, що тета мене дуже любила, а ще й тому, щоби я ненароком не проговорився бабі з дідом, котрий з кавалєрів до тети приходив. А так цукерок завжди нагадував мені, що то треба мовчати задля власного майбутнього і теперішнього добра. Ой, щось я від теми відійшов ... Про тету іншим разом напишу! Ой, є що писати! Принагідно моїй теточці многая літ бажаю, бо завдяки їй доброті я смакував у дитинстві усі види цукерків «Світоч». Але, прийшов час і я заскучив за моїми батьками сильно, хоч у діда з бабою було прекрасно ! Зрештою, треба було йти до школи і мені довелося від діда і баби перекочовувати додому. І тут про Тата! Як він мене любив! Він мене тягав всюди з собою по горах, фотографував з кабанами, оленями і диками. Думав, що я піду його слідами! Та завжди мені казав: "Дивися, аби Ти у житті завжди підносив гідність нашої родини і аби борони, Боже, не опозорив нашу родину"! Пройшли роки ...! Ой, є що ще згадати! Сам собі дивуюся, у нас в родині навіть дяка не було, а мене Бог покликав до монастиря. Це є найбільший дар, без якого не уявляю сенсу свого життя! Спочатку я був дуже побожним хлопцем - раз відрікся від батьків, значить все - амінь і кінці у воду. Але, о. Йосиф Мілян дивився на мене як на дітвака і казав, що на все свій час. І справді, прийшов час, коли я зрозумів, що моє покликання без подальшої підтримки батьків, не буде таким благословенним! Сьогодні я вже священик і монах! Мені минуло 42 роки! Я вже трохи здобув досвід - різний досвід! Але, я дякую Богу, що я маю Тата! З ним я розуміюся навіть поглядом! Як зараз важливою є для мене його підтримка! Його тверде "не ний, будь людиною з характером!" допомагає мені більше, ніж кількаденні реколекції! Дякую Вам, Тату! Благослови, Боже, усіх татів, і мого Тата благослови як того, через якого Ти мене покликав до служіння Тобі і Твоїй Святій Церкві! 16 червня 2019 року

Mensis -   Novembris Natus –   22 Baptisatus  – 23 Annus -   1885 Numer Domus  – 137 Nomen – Michael Religio  – Catholica Sexus – Puer Thori  –  legittimi Obstetria  – Justina Ziubrowska   Parentes nomen – Ioannis Dereniuk filius Alexii et Sophiae Malańczuk Maria  filia Ioannis Prokopowycz et Mariae Żygałowycz   Conditio – agricolae   Patrini nomen – Petrus Zariwnyj + Anna uxor Ioannis Farion +   Baptisavit et confirmavit – Ioannes Michalewicz, parochus loci       Місяць — листопад Народився — 22 Охрещений — 23 Рік — 1885 Номер дому — 137 Ім’я — Михайло Віросповідання — католицьке Стать — хлопець Канонічність народження — законне Повитуха — Юстина Зюбровська Імена батьків — Іван Деренюк, син Олексія і Софії Маланчук, Марія, дочка Івана Прокоповича і Марії Жигалович Стан — хлібороби Імена хресних батьків — Петро Зарівний + Анна, дружина Івана Фаріона + Охрестив і миропомазав — Іван Михалевич, місцевий парох

З Літопису монаха Теофана У найближчому часі опублікую велику дослідницьку статтю на тему: "Монахи Студити в період Першої Світової війни" , а на разі вирішив опублікувати фрагмент з Літопису монаха Теофана зі Скнилівської Лаври св. Антонія Печерського монахів Студійського Уставу про поведінку мадярських військ з початком Першої Світової Війни супроти монахів Студитів, начальників згаданої обителі. Витяг з Літопису Катастрофальний 1914 рік для монастиря в Скнилові В початках серпня 1914 року як тілько вибухла війна, то в кілька днів вже переходили ріжні війська через Скнилів на Львів, а в самім Скнилові закватерували переходово мадярські війська. По закватерованю на другий день впала до монастиря мадярська жандармерия около пів сотні озброєної на остро з багнетами о 2 год. по полудню, де якраз братя по скінченю рекреациї і духовнім читаню порозбиралися з нових габітів, а вбралися в старі і робочу одежу, йшли всі до своєї праці щоденної, т.є. одні до варстатів, то на поле, кухні, і т.д. і в тій хвили мадярські жандарми як кого де застали, так арештували, а навіть не впустили до келиї, щоби перебратися і де що потрібно взяти як прим[іром]. часослов чи яку книжку. І так, як найгірших злочинців під сильною злїстию на остро з багнетами попровадили всіх братей до Львова. Всіх монахів разом було 17 осіб тоді в монастири, бо деякі якраз були у Львові. Тоді попередний Отець настоятель Нікон був виїхав до монастира в Босни, а в Скнилові настоятелем був о. Андрей, бр. Мирон, бр. Юстин, бр. Єроним, бр. Макарій, бр. Георгій, бр. Гавриїл, Спіридион, Пахомій, Арестарх, Неомист і т.д. Коли тих бідних братей гнали до Львова, де по дорозі страшно били прикладами карабінів, а брата Пахомія оден мадяр пробив багнетом у плечі, брат упав, кров сильно ллялася, тоді якось загамували і заставили двом братям, щоби несли єго на стацию у Львові. Отця Андрея настоятеля оден мадярський офіцир у Львові на стациї так сильно вдарив чоботом в живіт, що о. Андрей впав на землю і зімлів, і така доля була майже всіх братей. Тепер ті війська, що були в Скнилові по кватирах кинулися рабувати монастир. В першій мірі сама старшина мадярська, як люди Скнилівські то бачили і пізнійше оповідали нашим монахам по приході москалів; що кинулися до каплиці і знищили кивот, ключика не могли знайти, а кинули до підлоги, покололи багнетами. Найсьвятійші Тайни збезчестили в той спосіб, що порозкидали по підлозі і топтали чоботами і при тім кляли по мадярській, а золоту пушку, в котрій переховувалися Найсьвятійші Тайни і ще 2 золоті чаші, фелони, стихарі, обруси, забрали, а книги пірвали і все понищили. Фелонами накривали коні і самі мадяри пані вбиралися в фелони і ходили по хатах в селі. Дещо троха люди Скнилівські в них випросили і пізнійше звернули до монастира. З варстатів рівнож все зрабували, як сукна, полотна, скіри і т.д. з магазину збіжа і муку, дальше з пивниці, а в кінци інвентар живий, т.є. пару коней, пару волів, 15 штук коров, 1 ялівок і богато дробу. Наостанку всі машини рільничі, забрали і попродали в селі, млин знищили. А пізнійше побили всі вікна, покололи двері, підлоги порубали і спалили. Так виглядала мадярська-католицька культура в 1914 році ." Копія з оригіналу Літопису

«Між пам’яттю та надією» Дорогі брати і сестри! Дорога львівська громадо! Ми стоїмо сьогодні тут, на проспекті Чорновола. Для багатьох це щоденний маршрут на роботу чи додому. Але під нашими ногами — земля, яка в 1941-му році стала початком «дороги в нікуди» для десятків тисяч львів’янєврейського походження. Саме тут, під залізничним мостом, проходила межа між життям і неминучою смертю — вхід до Львівського гетто. Сьогодні ми вшановуємо жертв Голокосту в особливий час. Нам не потрібно пояснювати, що таке геноцид, ізпідручників історії. Ми бачимо його на власні очі в Маріуполі, Бучі та Ізюмі. Ми знаємо, як це — коли тебе хочуть знищити лише за те, ким ти є. Трагедія Голокосту вчить нас головному: зло, якому не дають відсіч, повертається . Але воно також вчить нас, щонавіть посеред найтемнішої ночі є ті, хто обирає світло. У часи, коли на цих вулицях панував терор, Митрополит Андрей Шептицький став голосом, який не замовк. Вінбачив жахи, що відбувалися прямо тут, біля Святоюрськоїгори, і не побоявся написати Гіммлеру, протестуючи противинищення євреїв. У своєму посланні «Не убий!» Митрополит залишив нам заповіт, який сьогодні звучить як крик душі кожного українця: «Людина, що проливає кров свого ближнього, проливаєвласну кров... Немає для вбивці місця ні в церкві, ні в громаді, поки він не спокутує свій гріх.» Шептицький не лише говорив — він рятував. У криптахсоборів, у чернечих келіях студитів переховували дітей, чиїбатьки вже загинули. Митрополит розумів: справжнямолитва без діла — мертва. Сьогодні наша молитва на цьому місці — це не лише проявскорботи. Це наш акт спротиву. Ми згадуємо жертв Шоа, і в цій самій молитві згадуємо кожну дитину, кожного захисника і цивільного, чиє життя забрала нинішня війна. Митрополит Андрей вчив нас «витривалості в добрі». Сьогодні це означає: 1. Не дати байдужості оселитися в серці , як би важко не було. 2. Боротися за справедливість , щоб кожен злочинець — і минулого, і сьогодення — отримав свою кару. 3. Вірити в перемогу світла , бо, як писав Андрей Шептицький, «християнин ніколи не сміє бути песимістом». Нехай пам’ять про жертв Голокосту зміцнить нашу рішучість перемогти зло сьогодні. Нехай Бог дарує спокійдушам невинно вбитих і силу нам — вистояти і зберегтилюдське в собі. Вічна пам’ять! Слава Україні! Львів, 27 січня 2026 року Божого

Кілька днів тому один з інформаційних інтернет-ресурсів Львова опублікував статтю під назвою: «У львівській школі заняття з християнської етики перетворили на богослужіння та проповідь». Ця стаття була передрукована ще кількома виданнями, внаслідок чого у соціальних мережах піднялося бурхливе обговорення піднятої теми, яке переросло у мову ненависті та агресії, а також релігійної нетерпимості. Чисельні диспутанти, не стримуючи своїх емоцій та відкидаючи здоровоглуздя, почали відверте цькування як самої вчительки християнської етики, так і християнства та Церкви в цілому. Надзвичайно прикро, що дана тема була піднята якраз у саму неділю прощення, яка приготовляє нас до часу Великого Посту. Для кожного християнина – це особливий час, час покаяння і навернення, що має йому допомогти розпізнати власну гріховність та велике Боже милосердя. Через це, багато християн у цей період навіть відмовилися від користування соціальними мережами, щоб більше час присвятити Божим справам. А тому, піднімати тему викладання християнської етики у школах, використовуючи цей час і вибраний журналістами формат, вважаю відвертою провокацією і бажанням набути хвилеву славу коштом пониження гідності інших. Тимбільше, що урок з християнської етики, на який посилається автор статті, відбувся майже 6 місяців тому. Через це вважаю як саму публікацію так і її оприлюднення, приниженням честі і гідності професії журналіста, а саму статтю такою, що містить дуже багато маніпуляцій. Відповідальні журналісти – це будівничі суспільного діалогу, це провідники у пошуку істини, а не люди, які через маніпуляції бажають осягнути миттєву славу. Журналісти - це сторожі правди! А правда випробовується не кількістю "лайків" чи "поширень". Правда випробовується часом. У той час, коли світ переживає пандемію коронавірусу, а Україна провадить боротьбу з особливим ворогом на Сході, сіяти розбрат у суспільстві, використовуючи дуже делікатну сферу – сферу релігії - є аморальним і злочинним. Тому, закликаю усіх журналістів, які хочуть підняти поважну тему до дискусії, вибирати не тільки час і форму, але також спробувати спрогнозувати наслідки як для пересічної людини, так і суспільства у цілому. Коли ж мова про християнську етику у школах, то хотів би пригадати, що саме на початку 90-х років у кількох областях Західної України почали викладати у школах християнську етику. Вона була і залишається факультативним предметом, тобто таким, до якого ніхто нікого не змушує, бо сама природа віри не сприймає примусу. Головною метою введення такого предмету було бажання дати можливість дітям, які часто зростали у родинах, які не мали християнського підґрунтя, релігійне виховання. Хотів би пригадати, що навіть українські націоналісти, ще у передвоєнний період, погодилися з митрополитом Андреєм Шептицьким, що головним гаслом виховання свідомого патріота є «Бог і Україна». Це гасло на початку відродження української незалежності навіть не піддавалося дискусії, бо це було загальнозрозумілим. Зараз ситуація змінилася, особливо у часі Революції гідності та війни з Московією. У вирі інформаційної війни, наш ворог намагається нас порізнити на релігійному грунті, бо є річчю загальновідомою, що конфлікт на релігійному грунті є особливим видом конфлікту, який заторкує не тільки погляди людини, але її ідентичність. З огляду на це, обговорення будь-яких проблем, особливо тих, які стосуються релігійних питань, вимагають відповідних майданчиків і участі експертів. У іншому випадку ми ризикуємо кинути суспільство у постійне протистояння. Християни є частиною українського суспільства, його історії та культури. Християнство вписалося у нашу ідентичність дуже глибоко, а чисельні твори нашого мистецтва, культури чи архітектури є промовистим доказом цього. Головним же носієм християнських цінностей в нашому народі є Христова Церква, яка є святою і грішною. Святою через те, що її основував сам Спаситель Ісус Христос, а грішною тому, що вона складається з людей грішних, які потребують постійного навернення. А тому, викинути християнський чи церковний елемент з життя сучасного українського суспільства, як дехто з ліберальних кіл пробує це робити, є пострілом собі у скроню. Згідно соціологічних опитувань, християни становлять вагому частину українського суспільства, а тому мають повне право на те, щоби мати окреме релігійне виховання у школах для своїх дітей. Безумовно, воно повинно бути тільки і виключно факультативним. Зрештою, представники кожної з релігій, коли бажають, мають право виховувати своїх представників у власній релігії. Це право є гарантоване конституцією. І чим більше у нашому народі буде людей щиро віруючих і тих, які бояться та люблять Бога, тим менше у нашому народі буде роздорів, корупції та ненависті. Бо жодна релігія не вчить красти, вбивати чи зневажати. А тим більше християнство, яке базується на двох заповідях – любові Бога і ближнього. Зважаючи на все це, хочу відверто стати на захист вчительки християнської етики, проти якої почалося цькування. Я кілька разів переглянув записаний урок. Він цілковито відповідає усім вимогам уроку християнської етики. Ба більше, вчительки проявили усі свої найкращі сторони, щоби передати дітям не тільки знання, але й привити любов до Бога і ближнього. Представників журналістської сфери закликаю бути максимально об’єктивними та обережними у висвітленні релігійних питань. Вірю і надіюся, що побудова українського суспільства на загальнолюдських цінностях нас усіх об’єднує! Боже, нам єдність подай! 16 березня 2021 року Єрм. Юстин Бойко, студит

Щиро зізнаюся, що пишу ось ці короткі рядки з великим запізненням. Я думав їх написати наступного дня після Дня Незалежності. Але проща до Унівської Лаври, Успенський празник, а потім міжнародна конференція у Львівській політехніці з нагоди 50-ліття СКУ не дали мені змоги сісти, спокійно переосмислити і викласти на папері те, що думаю. Але, здається настав той час, коли і я повинен сказати своє слово. Найперше хочу зауважати, що почуваюся абсолютно негідним того, щоб ставати на захист честі п. Ігоря Калинця, адже цим захистом є його життя. Життя, яке було цілковито віддане служінню Богу, Україні, Церкві, а найголовніше нашому рідному княжому Львову. Але, написати це слово мене спонукає той факт, що ніхто з чільних представників нашого рідного міста так і не наважився публічно захистити п. Ігоря Калинця, проти якого розпочалася відверта медійна компанія цькування. А все розпочалося з виборів директора органного залу у Львові. Серед членів конкурсної комісії був також і п. Ігор, який, як я зрозумів з розмови з ним, був запрошений туди. Як вільна людина, яка має право робити вибір за власним сумлінням, він і зробив його. Але зробив його не на користь такого собі молодого кандидата на посаду Івана Остаповича. Саме такий, а не інший вибір відомого дисидента, справжнього патріота України, який любов до Батьківщини довів своїм життям, так обурив молодого кандидата і тих, що його підтримували, що вони розпочали справжню медіа компанію по цькуванню п. Ігоря. І що цікаво, що до цієї чорної справи долучилися майже усі ті, які ще так недавно публічно зневажали пам’ять праведного митрополита Андрея Шептицького у Львові у 150-ліття від дня його народження. Очевидно, що до того всього долучився і сам герой фільму Іван Остапович. Я не знаю його особисто і, відтепер, не маю великого бажання, познайомитися з ним особисто. А після всього того, що він навиписував, не бачу його абсолютно не тільки директором органного залу, а взагалі керівником будь-якої культурної установи міста. Бо якщо молода людина дозволяє собі ганебно і зневажливо висловлюватися про п. Ігоря Калинця та й про усіх Українських дисидентів в його особі тільки за те, що його кандидатура не пройшла, то я б рекомендував такому чоловікові найперше втихомирити власну гордість і захланність. Проте, ось ці мої рядки пишу не для того, щоб вилляти на когось власний гнів чи ненависть. Зовсім ні, бо гнів і ненависть є ознакою поразки. Пишу їх для того, щоб висловити моє превелике здивування, а може і розчарування, з яким я вже ходжу кілька років. Від часів встановлення у Львові пам’ятника праведному митрополиту Андрею, у мене складається враження, що у нашому місті діє якась когорта людей, які безпощадно стріляють словами в усіх тих, які говорять речі, що їм не подобаються. Вони усім закидають приналежність до совка, не зауважуючи, що вони самі є расовими нащадками цього совка у новітніх часах. Але, що дивує найбільше, то це те, що їм відкрита дорога в усі головні медіа нашого міста. Вони знаходять підтримку так званий «прогресивних» депутатів, політиків. Переконаний, що ось ці «молоді і прогресивні» в корені руйнують ідентичність нашого рідного міста Львова, наріжним каменем якого були патріотизм і духовність. Але, повернімося до п. Ігоря Калинця. Я дуже вдячний Богу, що зустрів його на своєму життєвому шляху. Його палка віра в Бога і любов до України є такими, яких варто нам постійно черпати у нього. Ось ця вся компанія по цькуванню п. Ігоря свідчить тільки про тих, хто її задумав. А він був, є і залишиться тим, на кого рівняються і рівнятимуться покоління. Одним з представників цих поколінь є і я. Він для мене є справжнім християнином, патріотом, а навіть більше – він належить до батьків нашого Народу! А на його захист хочу привести істину, яку свого часу висловив наш Кобзар Тарас Шевченко у своєму знаменному посланні поколінням «І мертвим, і живим …»: «Доборолась Україна До самого краю. Гірше ляха свої діти Її розпинають. Заміс[т]ь пива праведную Кров із ребер точать. Просвітити, кажуть, хочуть Материні очі Современними огнями. Повести за віком, За німцями, недоріку, Сліпую каліку. Добре, ведіть, показуйте, Нехай стара мати Навчається, як дітей тих Нових доглядати. Показуйте!.. за науку, Не турбуйтесь, буде Материна добра плата. Розпадеться луда На очах ваших неситих, Побачите славу, Живу славу дідів своїх І батьків лукавих. Не дуріте самі себе, Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь. Бо хто матір забуває, Того Бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають. Чужі люди проганяють, І немає злому На всій землі безконечній Веселого дому. Я ридаю, як згадаю Діла незабуті Дідів наших. Тяжкі діла! Якби їх забути, Я оддав би веселого Віку половину. Отака-то наша слава, Слава України». Нехай цю Кобзареву істину добре затямлять собі усі ті, хто задумав вознести меч над тими, які є совістю, батьками і матерями Українського Народу! 6 вересня 2017 року Єрм. Юстин Бойко, студит

Відкритий лист священника до представників інтелігенції, світу мистецтва, науки і культури України   Вельмишановні Пані і Панове,   сьогодні в часі селекторної наради, яка відбулася у Офісі Президента України, міністр охорони здоров’я Максим Степанов заявив, що головною причиною зростання кількості хворих на заході України є богослужіння . Риторика та стиль висловлювання міністра не є новими, адже у перших місяцях пандемії, коли весь світ шукав способу протидіяти хворобі, цей самий міністр суголосно з цілою владною верхівкою займався пошуком винних. Церква тоді потрапила у епіцентр громадської уваги та ЗМІ, натомість «Епіцентр» спокійно продовжував працювати. Згодом вже саме українське суспільство почало розуміти абсурдність таких звинувачень міністра охорони здоров’я. Але уся ця затія не пройшла безслідно на тілі Церкви. Часами, слухаючи прес-конференції міністра охорони здоров’я України Максима Степанова мені здавалося, що він, мабуть, уявив себе Генеральним прокурором України з особливими «ковідними» повноваженнями. Водночас, у середовищі духовенства було очікування, що у і так непростий для України час хтось зі здорово мислячих та авторитетних людей серед інтелігенції відреагує на абсурдні звинувачення влади у сторону Церкви, які лунали з уст її представника. На превеликий жаль, спільної згуртованої реакції не було. Були виступи поодиноких авторитетів, які заглушувалися представниками ЗМІ. Сьогоднішня заява міністра охорони здоров’я Максима Степанова, хоч і є повторенням попередньої риторики, має виразно ідеологічний характер. Здається, що міністр або хтось через нього цілево формує з Церкви образ ворога. І мова тут не йде про якусь конфесію. Представники влади від самого початку приходу до влади цілеспрямовано атакують Церкву як інституцію і як спільноту віруючих людей. А деякі ЗМІ, керовані олігархами, почали у своїх репортажах ширити саркастичну фразу, що «проти коронавірусу і Боже благословення безсильне».   Коли хто пам’ятає останні роки існування Радянського Союзу, той добре пригадує собі фільм «Покаяння», що був відзнятий у 1984 році грузинським режисером Тенгізом Абуладзе. У той час, коли у головах багатьох ширився страх через можливість ядерної війни та непевність у завтрашньому дні, режисер фільму показав, що надія є завжди. І цю надію можна знайти у храмі, тобто звернувши очі до Бога. Події фільму розвиваються у одному грузинському містечку, до якого прибуває нова влада, очевидно радянська. Її очолює комуністичний ідеолог, міський голова Варлам Аравідзе. Борячись з Церквою, він руйнує єдиний у місті храм. А дорогу, яка провадить до храму згодом називають його іменем – вулицею Варлама. Згодом він помирає. І ось наприкінці фільму, одна старенька, котра приїхала до свого рідного міста і пам’ятала його таким, яким він був до приходу радянської влади, іде вулицею і запитує перехожу: Скажіть, будь-ласка, ця вулиця провадить до храму ? І у відповідь чує: Ні, це вулиця Варлама. Вона не провадить до храму. В цей момент, яким і завершується фільм, старенька промовляє прості, а водночас дуже глибокі слова: Тоді для чого така вулиця, яка не провадить до храму? Для радянської людини кінця 80-х років це питання з фільму стало досить близьким і рідним, адже воно допомогло багатьом, навіть великим прихильникам радянської системи, знайти дорогу до храму, а отже до Бога. Іншими словами – знайти надію! У цей час, коли весь світ зупинився у страсі перед майбутнім, яке щораз то більше здається непевним, надзвичайно важливо показати людям надію. І ця надія не може бути примарною політичною обіцянкою. Ця надія повинна мати твердий фундамент, яким є Бог. Особисто зауважую багато спільних рис між радянською ідеологією і риторикою сучасної української влади. Якщо радянська система «забирала» у людей Бога, закриваючи храми, то новітня ліберальна ідеологія, що її обрала за компас теперішня українська влада, намагається зробити Бога винним в усіх людських бідах. А відповідно і Церкву. Таким чином вона свідомо чи несвідомо нищить останню надію людини на краще, замінивши її незрозумілими обіцянками. Протягом багатьох століть Україна пережила багато лихоліть. Ми століттями були позбавленими власної державності, але Церква була нашою остоєю. Саме вона, яка дбала про зв'язок людини з Богом, давала надію на те, що прийде той час, коли постане вільна і незалежна Україна. І ця віра, що була оперта на Божій обітниці, спонукала багатьох героїв жертвувати своїм життям в ім’я кращого майбутнього свого Народу. Праведний митрополит Андрей у своєму знаменитому посланні з 1941 року під назвою «Як будувати рідну Хату»  дуже детально аналізує наслідки, до яких можна дійти, коли у людини забрати віру в Бога і довіру до Церкви. Ось його слова: « Після усунення Бога і Його закону, на що ж можна було сперти державну владу, як не на всемогутність більшості і на тих, що в імені тієї більшості говорили з тою перевагою, яку дає сила?! Тим-то із крайнього індивідуалізму відбувається перехід до всемогутності держави, яку проповідає соціалізм. В практиці також нічим необмежена свобода одиниці мусить довести до такого хаосу, з якого людей може вивести тільки автократизм всемогутньої держави. Так із лібералізму й індивідуалізму люди переходять до держави, що вважає себе за компетентну входити в усі найменші подробиці життя одиниць, хоче все нормувати, все бере в руки і одиницям не лишає вже ніякої свободи (тоталітаризм, етатизм). Ми всі були свідками в усіх європейських державах того банкруцтва крайнього індивідуалізму і лібералізму парламентарного устрою. Парламенти, зложені з представників цілого народу на підставі безпосередніх виборів, як були нежиттєздатним органом, так і були підкресленням непридатності індивідуалістичних теорій до державної організації. З них ми перейшли просто в соціалістичну державу з монархічною, аристократичною чи демократичною формою, яку приймає держава, в якій владу має диктатор і партія чи монопартія (Сталін) ». Ці слова митрополита Андрея Шептицького лунають сьогодні по-особливому як своєрідне пророцтво і велика пересторога для цілого українського суспільства. Україна переживає нелегкі часи, але вона переживала такі часи вже не один раз в історії. Та переживала вона їх з Богом, з Церквою, яка формувала жертовність, самопосвяту, мужність, віру, любов, тощо. За умов же, коли сучасна українська влада почала негласне переслідування Церкви як такої, українська інтелігенція, представники мистецтва, науки, культури, а головно християнська молодь не можуть залишатися мовчазними. Оскільки мовчання у теперішню хвилину точно не є золотом, а навпаки – руйнівною отрутою. Мудрість старих філософів каже, що для того, аби світ став пеклом, треба, щоби ті люди, які можуть робити добро, нічого не робили. Пам’ятаючи про це, станьмо в обороні вулиці, яка провадить до храму. У іншому випадку ця вулиця буде названа іменем диктатора, який пробує руйнувати наш храм душі. Надіюся, що віра і розум візьмуть верх за теперішніх обставин, у яких опинився Український народ. Боже, подай нам мудрість! 31 липня 2020 року Єрм. Юстин Бойко, студит

Працюючи у Центральному Державному Історичному Архіві України у Львові (надалі - ЦДІАУЛ), особливо з кореспонденцією різних осіб з митрополитом Андреєм Шептицьким, щораз знаходжу досить цікаві листи. Цього разу бажаю представити достойній публіці листа отця Омеляна Ковча, пароха міста Перемишляни до митрополита Андрея Шептицького від 26 листопада 1941 р. з проханням посприяти у визволенні з в'язниці чотирьох хлопців, яких арештувало Гестапо. Просто публікую цього листа у відчитаній і оригінальній формі, не вдаючись до його аналізу. Можливо комусь, хто досліджує проблематику воєнного періоду у Перемишлянах, ця знахідка знадобиться. Текст листа Сл[ава]. Іс[усу]. Хр[исту]. Ваша Ексцеллєнціє Високопреосвященні Владико!   Осьміляюся пригадати ласкавій памяти Їх Ексцеллєнції чотирьох арештованих через Гестапо, а саме: 1)      Івахів Василь, ур. 1908 в Подусільній 2)      Цап Микола ур. в Бачеві 3)      Кобрин Василь ур. 1909 в Тучнім 4)      Олійник Михайло ур. 1909 в Мелні. Всі вони сидять у Львові і всі з перемишлянського повіту. Як маємо інформациї гонять вони рештками сил. Той сам Івахів Василь в многих случаях допоміг нім[ецькій]. армії і Гестапо. Він повикривав тайні організациї та половив парашутистів. А навіть в послідних часах перед арештованням, стілько зі своїм братом командантом постерунку укр[аїнської]. поліциї були близькі відкриття ще одної тайної організації, та його арештовання перервало слідство. Що він зістав заарештований, то лише тому, що був, якимось там інструктором в тій нещасній школі, гімнастичних інструкторів в Поморянах. Але і не диво, що він там був, бо він усе занимався спортом та гімнастикою. Так, що навіть і дивно виглядає, чому єго взяли, а ще дивніше, чому досі не випускають. З цим листом являється у Їх Ексцеллєнції Олекса Олійник зі Шутц поліційбаталїону. І він то просить мене о цей лист, поручаючий, щоб міг Їх Ексцеллєнції справу вияснити і просити о можливу інтервенцію. Є він братом четвертого арештованого. Поручаючися св. молитвам Їх Ексцеллєнції, прошу о Архієрейське благословення та остаю усе вдячний найнищий слуга   о. Ем[іліян]. Ковч   Перемишляни, 26/XI.[19]41 р.   ЦДІАУЛ, фонд № 201, опис 1т, справа 109, аркуш 81 Копія оригіналу