Моє слово на захист честі пані Ігоря Калинця

Щиро зізнаюся, що пишу ось ці короткі рядки з великим запізненням. Я думав їх написати наступного дня після Дня Незалежності. Але проща до Унівської Лаври, Успенський празник, а потім міжнародна конференція у Львівській політехніці з нагоди 50-ліття СКУ не дали мені змоги сісти, спокійно переосмислити і викласти на папері те, що думаю. Але, здається настав той час, коли і я повинен сказати своє слово.

Найперше хочу зауважати, що почуваюся абсолютно негідним того, щоб ставати на захист честі п. Ігоря Калинця, адже цим захистом є його життя. Життя, яке було цілковито віддане служінню Богу, Україні, Церкві, а найголовніше нашому рідному княжому Львову. Але, написати це слово мене спонукає той факт, що ніхто з чільних представників нашого рідного міста так і не наважився публічно захистити п. Ігоря Калинця, проти якого розпочалася відверта медійна компанія цькування.

А все розпочалося з виборів директора органного залу у Львові. Серед членів конкурсної комісії був також і п. Ігор, який, як я зрозумів з розмови з ним, був запрошений туди. Як вільна людина, яка має право робити вибір за власним сумлінням, він і зробив його. Але зробив його не на користь такого собі молодого кандидата на посаду Івана Остаповича.

Саме такий, а не інший вибір відомого дисидента, справжнього патріота України, який любов до Батьківщини довів своїм життям, так обурив молодого кандидата і тих, що його підтримували, що вони розпочали справжню медіа компанію по цькуванню п. Ігоря. І що цікаво, що до цієї чорної справи долучилися майже усі ті, які ще так недавно публічно зневажали пам’ять праведного митрополита Андрея Шептицького у Львові у 150-ліття від дня його народження.

Очевидно, що до того всього долучився і сам герой фільму Іван Остапович. Я не знаю його особисто і, відтепер, не маю великого бажання, познайомитися з ним особисто. А після всього того, що він навиписував, не бачу його абсолютно не тільки директором органного залу, а взагалі керівником будь-якої культурної установи міста. Бо якщо молода людина дозволяє собі ганебно і зневажливо висловлюватися про п. Ігоря Калинця та й про усіх Українських дисидентів в його особі тільки за те, що його кандидатура не пройшла, то я б рекомендував такому чоловікові найперше втихомирити власну гордість і захланність.

Проте, ось ці мої рядки пишу не для того, щоб вилляти на когось власний гнів чи ненависть. Зовсім ні, бо гнів і ненависть є ознакою поразки. Пишу їх для того, щоб висловити моє превелике здивування, а може і розчарування, з яким я вже ходжу кілька років.

Від часів встановлення у Львові пам’ятника праведному митрополиту Андрею, у мене складається враження, що у нашому місті діє якась когорта людей, які безпощадно стріляють словами в усіх тих, які говорять речі, що їм не подобаються. Вони усім закидають приналежність до совка, не зауважуючи, що вони самі є расовими нащадками цього совка у новітніх часах.

Але, що дивує найбільше, то це те, що їм відкрита дорога в усі головні медіа нашого міста. Вони знаходять підтримку так званий «прогресивних» депутатів, політиків. Переконаний, що ось ці «молоді і прогресивні» в корені руйнують ідентичність нашого рідного міста Львова, наріжним каменем якого були патріотизм і духовність.

Але, повернімося до п. Ігоря Калинця. Я дуже вдячний Богу, що зустрів його на своєму життєвому шляху. Його палка віра в Бога і любов до України є такими, яких варто нам постійно черпати у нього. Ось ця вся компанія по цькуванню п. Ігоря свідчить тільки про тих, хто її задумав.

А він був, є і залишиться тим, на кого рівняються і рівнятимуться покоління. Одним з представників цих поколінь є і я. Він для мене є справжнім християнином, патріотом, а навіть більше – він належить до батьків нашого Народу!

А на його захист хочу привести істину, яку свого часу висловив наш Кобзар Тарас Шевченко у своєму знаменному посланні поколінням «І мертвим, і живим …»:

«Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають.

Заміс[т]ь пива праведную

Кров із ребер точать.

Просвітити, кажуть, хочуть

Материні очі

Современними огнями.

Повести за віком,

За німцями, недоріку,

Сліпую каліку.

Добре, ведіть, показуйте,

Нехай стара мати

Навчається, як дітей тих

Нових доглядати.

Показуйте!.. за науку,

Не турбуйтесь, буде

Материна добра плата.

Розпадеться луда

На очах ваших неситих,

Побачите славу,

Живу славу дідів своїх

І батьків лукавих.

Не дуріте самі себе,

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають.

Чужі люди проганяють,

І немає злому

На всій землі безконечній

Веселого дому.

Я ридаю, як згадаю

Діла незабуті

Дідів наших. Тяжкі діла!

Якби їх забути,

Я оддав би веселого

Віку половину.

Отака-то наша слава,

Слава України».

Нехай цю Кобзареву істину добре затямлять собі усі ті, хто задумав вознести меч над тими, які є совістю, батьками і матерями Українського Народу!

6 вересня 2017 року

Єрм. Юстин Бойко, студит