«Між пам’яттю та надією» Дорогі брати і сестри! Дорога львівська громадо! Ми стоїмо сьогодні тут, на проспекті Чорновола. Для багатьох це щоденний маршрут на роботу чи додому. Але під нашими ногами — земля, яка в 1941-му році стала початком «дороги в нікуди» для десятків тисяч львів’янєврейського походження. Саме тут, під залізничним мостом, проходила межа між життям і неминучою смертю — вхід до Львівського гетто. Сьогодні ми вшановуємо жертв Голокосту в особливий час. Нам не потрібно пояснювати, що таке геноцид, ізпідручників історії. Ми бачимо його на власні очі в Маріуполі, Бучі та Ізюмі. Ми знаємо, як це — коли тебе хочуть знищити лише за те, ким ти є. Трагедія Голокосту вчить нас головному: зло, якому не дають відсіч, повертається . Але воно також вчить нас, щонавіть посеред найтемнішої ночі є ті, хто обирає світло. У часи, коли на цих вулицях панував терор, Митрополит Андрей Шептицький став голосом, який не замовк. Вінбачив жахи, що відбувалися прямо тут, біля Святоюрськоїгори, і не побоявся написати Гіммлеру, протестуючи противинищення євреїв. У своєму посланні «Не убий!» Митрополит залишив нам заповіт, який сьогодні звучить як крик душі кожного українця: «Людина, що проливає кров свого ближнього, проливаєвласну кров... Немає для вбивці місця ні в церкві, ні в громаді, поки він не спокутує свій гріх.» Шептицький не лише говорив — він рятував. У криптахсоборів, у чернечих келіях студитів переховували дітей, чиїбатьки вже загинули. Митрополит розумів: справжнямолитва без діла — мертва. Сьогодні наша молитва на цьому місці — це не лише проявскорботи. Це наш акт спротиву. Ми згадуємо жертв Шоа, і в цій самій молитві згадуємо кожну дитину, кожного захисника і цивільного, чиє життя забрала нинішня війна. Митрополит Андрей вчив нас «витривалості в добрі». Сьогодні це означає: 1. Не дати байдужості оселитися в серці , як би важко не було. 2. Боротися за справедливість , щоб кожен злочинець — і минулого, і сьогодення — отримав свою кару. 3. Вірити в перемогу світла , бо, як писав Андрей Шептицький, «християнин ніколи не сміє бути песимістом». Нехай пам’ять про жертв Голокосту зміцнить нашу рішучість перемогти зло сьогодні. Нехай Бог дарує спокійдушам невинно вбитих і силу нам — вистояти і зберегтилюдське в собі. Вічна пам’ять! Слава Україні! Львів, 27 січня 2026 року Божого

Кілька днів тому один з інформаційних інтернет-ресурсів Львова опублікував статтю під назвою: «У львівській школі заняття з християнської етики перетворили на богослужіння та проповідь». Ця стаття була передрукована ще кількома виданнями, внаслідок чого у соціальних мережах піднялося бурхливе обговорення піднятої теми, яке переросло у мову ненависті та агресії, а також релігійної нетерпимості. Чисельні диспутанти, не стримуючи своїх емоцій та відкидаючи здоровоглуздя, почали відверте цькування як самої вчительки християнської етики, так і християнства та Церкви в цілому. Надзвичайно прикро, що дана тема була піднята якраз у саму неділю прощення, яка приготовляє нас до часу Великого Посту. Для кожного християнина – це особливий час, час покаяння і навернення, що має йому допомогти розпізнати власну гріховність та велике Боже милосердя. Через це, багато християн у цей період навіть відмовилися від користування соціальними мережами, щоб більше час присвятити Божим справам. А тому, піднімати тему викладання християнської етики у школах, використовуючи цей час і вибраний журналістами формат, вважаю відвертою провокацією і бажанням набути хвилеву славу коштом пониження гідності інших. Тимбільше, що урок з християнської етики, на який посилається автор статті, відбувся майже 6 місяців тому. Через це вважаю як саму публікацію так і її оприлюднення, приниженням честі і гідності професії журналіста, а саму статтю такою, що містить дуже багато маніпуляцій. Відповідальні журналісти – це будівничі суспільного діалогу, це провідники у пошуку істини, а не люди, які через маніпуляції бажають осягнути миттєву славу. Журналісти - це сторожі правди! А правда випробовується не кількістю "лайків" чи "поширень". Правда випробовується часом. У той час, коли світ переживає пандемію коронавірусу, а Україна провадить боротьбу з особливим ворогом на Сході, сіяти розбрат у суспільстві, використовуючи дуже делікатну сферу – сферу релігії - є аморальним і злочинним. Тому, закликаю усіх журналістів, які хочуть підняти поважну тему до дискусії, вибирати не тільки час і форму, але також спробувати спрогнозувати наслідки як для пересічної людини, так і суспільства у цілому. Коли ж мова про християнську етику у школах, то хотів би пригадати, що саме на початку 90-х років у кількох областях Західної України почали викладати у школах християнську етику. Вона була і залишається факультативним предметом, тобто таким, до якого ніхто нікого не змушує, бо сама природа віри не сприймає примусу. Головною метою введення такого предмету було бажання дати можливість дітям, які часто зростали у родинах, які не мали християнського підґрунтя, релігійне виховання. Хотів би пригадати, що навіть українські націоналісти, ще у передвоєнний період, погодилися з митрополитом Андреєм Шептицьким, що головним гаслом виховання свідомого патріота є «Бог і Україна». Це гасло на початку відродження української незалежності навіть не піддавалося дискусії, бо це було загальнозрозумілим. Зараз ситуація змінилася, особливо у часі Революції гідності та війни з Московією. У вирі інформаційної війни, наш ворог намагається нас порізнити на релігійному грунті, бо є річчю загальновідомою, що конфлікт на релігійному грунті є особливим видом конфлікту, який заторкує не тільки погляди людини, але її ідентичність. З огляду на це, обговорення будь-яких проблем, особливо тих, які стосуються релігійних питань, вимагають відповідних майданчиків і участі експертів. У іншому випадку ми ризикуємо кинути суспільство у постійне протистояння. Християни є частиною українського суспільства, його історії та культури. Християнство вписалося у нашу ідентичність дуже глибоко, а чисельні твори нашого мистецтва, культури чи архітектури є промовистим доказом цього. Головним же носієм християнських цінностей в нашому народі є Христова Церква, яка є святою і грішною. Святою через те, що її основував сам Спаситель Ісус Христос, а грішною тому, що вона складається з людей грішних, які потребують постійного навернення. А тому, викинути християнський чи церковний елемент з життя сучасного українського суспільства, як дехто з ліберальних кіл пробує це робити, є пострілом собі у скроню. Згідно соціологічних опитувань, християни становлять вагому частину українського суспільства, а тому мають повне право на те, щоби мати окреме релігійне виховання у школах для своїх дітей. Безумовно, воно повинно бути тільки і виключно факультативним. Зрештою, представники кожної з релігій, коли бажають, мають право виховувати своїх представників у власній релігії. Це право є гарантоване конституцією. І чим більше у нашому народі буде людей щиро віруючих і тих, які бояться та люблять Бога, тим менше у нашому народі буде роздорів, корупції та ненависті. Бо жодна релігія не вчить красти, вбивати чи зневажати. А тим більше християнство, яке базується на двох заповідях – любові Бога і ближнього. Зважаючи на все це, хочу відверто стати на захист вчительки християнської етики, проти якої почалося цькування. Я кілька разів переглянув записаний урок. Він цілковито відповідає усім вимогам уроку християнської етики. Ба більше, вчительки проявили усі свої найкращі сторони, щоби передати дітям не тільки знання, але й привити любов до Бога і ближнього. Представників журналістської сфери закликаю бути максимально об’єктивними та обережними у висвітленні релігійних питань. Вірю і надіюся, що побудова українського суспільства на загальнолюдських цінностях нас усіх об’єднує! Боже, нам єдність подай! 16 березня 2021 року Єрм. Юстин Бойко, студит

Щиро зізнаюся, що пишу ось ці короткі рядки з великим запізненням. Я думав їх написати наступного дня після Дня Незалежності. Але проща до Унівської Лаври, Успенський празник, а потім міжнародна конференція у Львівській політехніці з нагоди 50-ліття СКУ не дали мені змоги сісти, спокійно переосмислити і викласти на папері те, що думаю. Але, здається настав той час, коли і я повинен сказати своє слово. Найперше хочу зауважати, що почуваюся абсолютно негідним того, щоб ставати на захист честі п. Ігоря Калинця, адже цим захистом є його життя. Життя, яке було цілковито віддане служінню Богу, Україні, Церкві, а найголовніше нашому рідному княжому Львову. Але, написати це слово мене спонукає той факт, що ніхто з чільних представників нашого рідного міста так і не наважився публічно захистити п. Ігоря Калинця, проти якого розпочалася відверта медійна компанія цькування. А все розпочалося з виборів директора органного залу у Львові. Серед членів конкурсної комісії був також і п. Ігор, який, як я зрозумів з розмови з ним, був запрошений туди. Як вільна людина, яка має право робити вибір за власним сумлінням, він і зробив його. Але зробив його не на користь такого собі молодого кандидата на посаду Івана Остаповича. Саме такий, а не інший вибір відомого дисидента, справжнього патріота України, який любов до Батьківщини довів своїм життям, так обурив молодого кандидата і тих, що його підтримували, що вони розпочали справжню медіа компанію по цькуванню п. Ігоря. І що цікаво, що до цієї чорної справи долучилися майже усі ті, які ще так недавно публічно зневажали пам’ять праведного митрополита Андрея Шептицького у Львові у 150-ліття від дня його народження. Очевидно, що до того всього долучився і сам герой фільму Іван Остапович. Я не знаю його особисто і, відтепер, не маю великого бажання, познайомитися з ним особисто. А після всього того, що він навиписував, не бачу його абсолютно не тільки директором органного залу, а взагалі керівником будь-якої культурної установи міста. Бо якщо молода людина дозволяє собі ганебно і зневажливо висловлюватися про п. Ігоря Калинця та й про усіх Українських дисидентів в його особі тільки за те, що його кандидатура не пройшла, то я б рекомендував такому чоловікові найперше втихомирити власну гордість і захланність. Проте, ось ці мої рядки пишу не для того, щоб вилляти на когось власний гнів чи ненависть. Зовсім ні, бо гнів і ненависть є ознакою поразки. Пишу їх для того, щоб висловити моє превелике здивування, а може і розчарування, з яким я вже ходжу кілька років. Від часів встановлення у Львові пам’ятника праведному митрополиту Андрею, у мене складається враження, що у нашому місті діє якась когорта людей, які безпощадно стріляють словами в усіх тих, які говорять речі, що їм не подобаються. Вони усім закидають приналежність до совка, не зауважуючи, що вони самі є расовими нащадками цього совка у новітніх часах. Але, що дивує найбільше, то це те, що їм відкрита дорога в усі головні медіа нашого міста. Вони знаходять підтримку так званий «прогресивних» депутатів, політиків. Переконаний, що ось ці «молоді і прогресивні» в корені руйнують ідентичність нашого рідного міста Львова, наріжним каменем якого були патріотизм і духовність. Але, повернімося до п. Ігоря Калинця. Я дуже вдячний Богу, що зустрів його на своєму життєвому шляху. Його палка віра в Бога і любов до України є такими, яких варто нам постійно черпати у нього. Ось ця вся компанія по цькуванню п. Ігоря свідчить тільки про тих, хто її задумав. А він був, є і залишиться тим, на кого рівняються і рівнятимуться покоління. Одним з представників цих поколінь є і я. Він для мене є справжнім християнином, патріотом, а навіть більше – він належить до батьків нашого Народу! А на його захист хочу привести істину, яку свого часу висловив наш Кобзар Тарас Шевченко у своєму знаменному посланні поколінням «І мертвим, і живим …»: «Доборолась Україна До самого краю. Гірше ляха свої діти Її розпинають. Заміс[т]ь пива праведную Кров із ребер точать. Просвітити, кажуть, хочуть Материні очі Современними огнями. Повести за віком, За німцями, недоріку, Сліпую каліку. Добре, ведіть, показуйте, Нехай стара мати Навчається, як дітей тих Нових доглядати. Показуйте!.. за науку, Не турбуйтесь, буде Материна добра плата. Розпадеться луда На очах ваших неситих, Побачите славу, Живу славу дідів своїх І батьків лукавих. Не дуріте самі себе, Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь. Бо хто матір забуває, Того Бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають. Чужі люди проганяють, І немає злому На всій землі безконечній Веселого дому. Я ридаю, як згадаю Діла незабуті Дідів наших. Тяжкі діла! Якби їх забути, Я оддав би веселого Віку половину. Отака-то наша слава, Слава України». Нехай цю Кобзареву істину добре затямлять собі усі ті, хто задумав вознести меч над тими, які є совістю, батьками і матерями Українського Народу! 6 вересня 2017 року Єрм. Юстин Бойко, студит

Відкритий лист священника до представників інтелігенції, світу мистецтва, науки і культури України   Вельмишановні Пані і Панове,   сьогодні в часі селекторної наради, яка відбулася у Офісі Президента України, міністр охорони здоров’я Максим Степанов заявив, що головною причиною зростання кількості хворих на заході України є богослужіння . Риторика та стиль висловлювання міністра не є новими, адже у перших місяцях пандемії, коли весь світ шукав способу протидіяти хворобі, цей самий міністр суголосно з цілою владною верхівкою займався пошуком винних. Церква тоді потрапила у епіцентр громадської уваги та ЗМІ, натомість «Епіцентр» спокійно продовжував працювати. Згодом вже саме українське суспільство почало розуміти абсурдність таких звинувачень міністра охорони здоров’я. Але уся ця затія не пройшла безслідно на тілі Церкви. Часами, слухаючи прес-конференції міністра охорони здоров’я України Максима Степанова мені здавалося, що він, мабуть, уявив себе Генеральним прокурором України з особливими «ковідними» повноваженнями. Водночас, у середовищі духовенства було очікування, що у і так непростий для України час хтось зі здорово мислячих та авторитетних людей серед інтелігенції відреагує на абсурдні звинувачення влади у сторону Церкви, які лунали з уст її представника. На превеликий жаль, спільної згуртованої реакції не було. Були виступи поодиноких авторитетів, які заглушувалися представниками ЗМІ. Сьогоднішня заява міністра охорони здоров’я Максима Степанова, хоч і є повторенням попередньої риторики, має виразно ідеологічний характер. Здається, що міністр або хтось через нього цілево формує з Церкви образ ворога. І мова тут не йде про якусь конфесію. Представники влади від самого початку приходу до влади цілеспрямовано атакують Церкву як інституцію і як спільноту віруючих людей. А деякі ЗМІ, керовані олігархами, почали у своїх репортажах ширити саркастичну фразу, що «проти коронавірусу і Боже благословення безсильне».   Коли хто пам’ятає останні роки існування Радянського Союзу, той добре пригадує собі фільм «Покаяння», що був відзнятий у 1984 році грузинським режисером Тенгізом Абуладзе. У той час, коли у головах багатьох ширився страх через можливість ядерної війни та непевність у завтрашньому дні, режисер фільму показав, що надія є завжди. І цю надію можна знайти у храмі, тобто звернувши очі до Бога. Події фільму розвиваються у одному грузинському містечку, до якого прибуває нова влада, очевидно радянська. Її очолює комуністичний ідеолог, міський голова Варлам Аравідзе. Борячись з Церквою, він руйнує єдиний у місті храм. А дорогу, яка провадить до храму згодом називають його іменем – вулицею Варлама. Згодом він помирає. І ось наприкінці фільму, одна старенька, котра приїхала до свого рідного міста і пам’ятала його таким, яким він був до приходу радянської влади, іде вулицею і запитує перехожу: Скажіть, будь-ласка, ця вулиця провадить до храму ? І у відповідь чує: Ні, це вулиця Варлама. Вона не провадить до храму. В цей момент, яким і завершується фільм, старенька промовляє прості, а водночас дуже глибокі слова: Тоді для чого така вулиця, яка не провадить до храму? Для радянської людини кінця 80-х років це питання з фільму стало досить близьким і рідним, адже воно допомогло багатьом, навіть великим прихильникам радянської системи, знайти дорогу до храму, а отже до Бога. Іншими словами – знайти надію! У цей час, коли весь світ зупинився у страсі перед майбутнім, яке щораз то більше здається непевним, надзвичайно важливо показати людям надію. І ця надія не може бути примарною політичною обіцянкою. Ця надія повинна мати твердий фундамент, яким є Бог. Особисто зауважую багато спільних рис між радянською ідеологією і риторикою сучасної української влади. Якщо радянська система «забирала» у людей Бога, закриваючи храми, то новітня ліберальна ідеологія, що її обрала за компас теперішня українська влада, намагається зробити Бога винним в усіх людських бідах. А відповідно і Церкву. Таким чином вона свідомо чи несвідомо нищить останню надію людини на краще, замінивши її незрозумілими обіцянками. Протягом багатьох століть Україна пережила багато лихоліть. Ми століттями були позбавленими власної державності, але Церква була нашою остоєю. Саме вона, яка дбала про зв'язок людини з Богом, давала надію на те, що прийде той час, коли постане вільна і незалежна Україна. І ця віра, що була оперта на Божій обітниці, спонукала багатьох героїв жертвувати своїм життям в ім’я кращого майбутнього свого Народу. Праведний митрополит Андрей у своєму знаменитому посланні з 1941 року під назвою «Як будувати рідну Хату»  дуже детально аналізує наслідки, до яких можна дійти, коли у людини забрати віру в Бога і довіру до Церкви. Ось його слова: « Після усунення Бога і Його закону, на що ж можна було сперти державну владу, як не на всемогутність більшості і на тих, що в імені тієї більшості говорили з тою перевагою, яку дає сила?! Тим-то із крайнього індивідуалізму відбувається перехід до всемогутності держави, яку проповідає соціалізм. В практиці також нічим необмежена свобода одиниці мусить довести до такого хаосу, з якого людей може вивести тільки автократизм всемогутньої держави. Так із лібералізму й індивідуалізму люди переходять до держави, що вважає себе за компетентну входити в усі найменші подробиці життя одиниць, хоче все нормувати, все бере в руки і одиницям не лишає вже ніякої свободи (тоталітаризм, етатизм). Ми всі були свідками в усіх європейських державах того банкруцтва крайнього індивідуалізму і лібералізму парламентарного устрою. Парламенти, зложені з представників цілого народу на підставі безпосередніх виборів, як були нежиттєздатним органом, так і були підкресленням непридатності індивідуалістичних теорій до державної організації. З них ми перейшли просто в соціалістичну державу з монархічною, аристократичною чи демократичною формою, яку приймає держава, в якій владу має диктатор і партія чи монопартія (Сталін) ». Ці слова митрополита Андрея Шептицького лунають сьогодні по-особливому як своєрідне пророцтво і велика пересторога для цілого українського суспільства. Україна переживає нелегкі часи, але вона переживала такі часи вже не один раз в історії. Та переживала вона їх з Богом, з Церквою, яка формувала жертовність, самопосвяту, мужність, віру, любов, тощо. За умов же, коли сучасна українська влада почала негласне переслідування Церкви як такої, українська інтелігенція, представники мистецтва, науки, культури, а головно християнська молодь не можуть залишатися мовчазними. Оскільки мовчання у теперішню хвилину точно не є золотом, а навпаки – руйнівною отрутою. Мудрість старих філософів каже, що для того, аби світ став пеклом, треба, щоби ті люди, які можуть робити добро, нічого не робили. Пам’ятаючи про це, станьмо в обороні вулиці, яка провадить до храму. У іншому випадку ця вулиця буде названа іменем диктатора, який пробує руйнувати наш храм душі. Надіюся, що віра і розум візьмуть верх за теперішніх обставин, у яких опинився Український народ. Боже, подай нам мудрість! 31 липня 2020 року Єрм. Юстин Бойко, студит

Працюючи у Центральному Державному Історичному Архіві України у Львові (надалі - ЦДІАУЛ), особливо з кореспонденцією різних осіб з митрополитом Андреєм Шептицьким, щораз знаходжу досить цікаві листи. Цього разу бажаю представити достойній публіці листа отця Омеляна Ковча, пароха міста Перемишляни до митрополита Андрея Шептицького від 26 листопада 1941 р. з проханням посприяти у визволенні з в'язниці чотирьох хлопців, яких арештувало Гестапо. Просто публікую цього листа у відчитаній і оригінальній формі, не вдаючись до його аналізу. Можливо комусь, хто досліджує проблематику воєнного періоду у Перемишлянах, ця знахідка знадобиться. Текст листа Сл[ава]. Іс[усу]. Хр[исту]. Ваша Ексцеллєнціє Високопреосвященні Владико!   Осьміляюся пригадати ласкавій памяти Їх Ексцеллєнції чотирьох арештованих через Гестапо, а саме: 1)      Івахів Василь, ур. 1908 в Подусільній 2)      Цап Микола ур. в Бачеві 3)      Кобрин Василь ур. 1909 в Тучнім 4)      Олійник Михайло ур. 1909 в Мелні. Всі вони сидять у Львові і всі з перемишлянського повіту. Як маємо інформациї гонять вони рештками сил. Той сам Івахів Василь в многих случаях допоміг нім[ецькій]. армії і Гестапо. Він повикривав тайні організациї та половив парашутистів. А навіть в послідних часах перед арештованням, стілько зі своїм братом командантом постерунку укр[аїнської]. поліциї були близькі відкриття ще одної тайної організації, та його арештовання перервало слідство. Що він зістав заарештований, то лише тому, що був, якимось там інструктором в тій нещасній школі, гімнастичних інструкторів в Поморянах. Але і не диво, що він там був, бо він усе занимався спортом та гімнастикою. Так, що навіть і дивно виглядає, чому єго взяли, а ще дивніше, чому досі не випускають. З цим листом являється у Їх Ексцеллєнції Олекса Олійник зі Шутц поліційбаталїону. І він то просить мене о цей лист, поручаючий, щоб міг Їх Ексцеллєнції справу вияснити і просити о можливу інтервенцію. Є він братом четвертого арештованого. Поручаючися св. молитвам Їх Ексцеллєнції, прошу о Архієрейське благословення та остаю усе вдячний найнищий слуга   о. Ем[іліян]. Ковч   Перемишляни, 26/XI.[19]41 р.   ЦДІАУЛ, фонд № 201, опис 1т, справа 109, аркуш 81 Копія оригіналу

У Центральному Державному Історичному Архіві України у Львові (надалі - ЦДІАУЛ) я знайшов дуже цікавий лист жителів гуцульского села Хімчин з 1932 р. до митрополита Андрея Шептицького про допомогу. Лист віддзеркалює плачевне становище в той час на Гуцульщині, яке стало причиною голоду. Старі газди, пам`ятачи місію, яку у 1900 р. у їхньому селі як молодий Станіславівський єпископ він провадив, звертаються до нього, але вже як митрополита Львівського і Галицького про допомогу. Лист є цікавим з кількох сторін: 1) є живим свідченням голоду на Гуцульщині станом на 1932 р.; 2) доповнює біографію митрополита Андрея, оскільки підписані газди згадують точну дату місії у їхньому селі - 1 жовтня 1900 р.; 3) привідкриває просопографічну сторінку історії села, оскільки закарбував імена головних газдів села Хімчин; 3) пригадує постать місцевого священника отця Василя Маковійчука. Він був тим, який писав листа від імені своїх парохіян, про що зазначує. З приходом Радянської влади і насильною ліквідацією УГКЦ отець Василь Маковійчук 9 березня 1946 р. був засуджений на 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Помер у Вінницькій тюрмі 8 лютого 1951 р. Отець Василь Маковійчук з Їмостею Марією на фото з 1915 року До речі, мало хто про це знає, але саме отець Василь Маковійчук у грудні 1925 р. хрестив як греко-католицький священник майбутнього Патріарха Київського і всієї Руси-України УПЦ КП Володимира (Василя Романюка). Отець Василь Маковійчук з дяком Михайлом Ільницьким (зліва) і паламарем Василем Юрійчуком (справа) Більше про отця Василя Маковійчука можна прочитати у недавно опублікованій статті Андрія Яремчука "Отець Василь Маковійчук: служіння на зламі епох" , яка була опублікована 9 листопада 1925 року у журналі "Патріархат" 5 (511) 2025 в електронній версії. Ось текст самого листа і копія оригіналу: Ч. 61/32 Уряд парохіяльний Хомчин ad Косів, 10 квітня 1932   Голодуючі Гуцули Косівщини – Станіславівська Дієцезия   Всесвітлійший і Високопреосвященний Митрополичий Ординаріят на власні руки Їх Ексцеленциї Архипастиря Нашого кир Андрея   Підписаний в покорі предкладає просьбу громадян і парохіян Хомчина повіту Косівського, а це: Ми парохіяне памєтні Ваших наук і слів уділених нам підчас місиї і побуту в наших нещісливих горах, котрі нам тєжко полишилисє в тємці, бо то Божі Слова – єще з р. 1 жовтня 1900 і ті книжочки котрі нам по нинішний день вже внуки нам дідам читають і повмирають, котрі Ексцеленция полишєли, подарували і на слова Ваші полишені нам «не забувайте за Мене та коли требу маєте прийдіть як до Рідного Батька» - спонукали нас підписаних через нашого Отця Духовного запросити жебрачини, милости, поратунку, серед теперішного нашого нещєстє змори, а вже найбільше голоду. Знаємо, що таких просьб много-премного тепер до Ваших Стіп заносять зі всіх сторін, але мимо того не тратимо надії ратунку. Ратують нас і теперішні Наші Владика, Бог Їм і Матінка Христа – Прости Біг – але тєжко всіх ратувати – тай ще довго ратувати. Ми дуже тєжко тепер бідні, маржинки нема, зїли довги, хлібця Божого нема ніколи, зарібкового грейцера ніколи не видимо, гути стоїть, на зарібки не виїздили нікуди – з голоду пухнемо, до того вже горєчка чіпаєтси – і умираємо навіть від голоду. Потіште нас Наші Достойні Архипастирю хоть добрим словом, поратуйте чим змога, знаємо Ваше Щире Серце до нас, віримо як в Бога Святенького у Вашу добру щиру Волю. Ми Ваші Діти з на Ваш помні, та одні другим передаємо про Ваші добрі Слова Божі, та про Брацтва Тверезости, яке в нашім селі заложитисте, і на той крест святий під яким ми складали присєгу на Ваші руки ще до нині і вовіки ме нагадувати Ваші науки і нашим поколінням. Поратуйте нас хоч д`Великодню, хоч кулешею, якої тепер дасть Бог, а якої ми так жєдні. Припадаючи до Ваших Достойних стіп цілуємо Їх – та поблагословіть нас Своєю Небесною Рукою – молимося в святій Службі Божій ніколи за Їх Ексцеленцию незабутні парохіяне громади Хомчина.   Николай Олесюк Марко Лазорак Василь Юрійчук Захарій Підлятайчук   Підписаний ведений понукою і неустанною просьбою моїх парохіян диктованою Їх волею і серцем передає Їх Високопреосвященству поступаючи тим, що скрайна нужда діпняла свого. Суть то Старші Ґазди господарі, котрі промовляють іменем цілого села. Майже при кождій оказиї покликаються на науки запамєтані з місиї, переданої Їх Ексцеленциєю.   о. Маковійчук Василь, парох   /Печатка кругала з написом: Завідатель Уряду парохіяльного. Хомчин ЦДІАУЛ, ф. № 408, оп. 1, спр. 150, арк. 33-34

У Центральному Державному Історичному Архіві України у Львові (надалі - ЦДІАУЛ) у фонді № 408, опис 1 знаходиться справа № 171, яка має назву: "Листи приватних осіб до митрополита Шептицького А. з проханням допомогти вступити в монастир або повернутися до нього" . Серед архівних документів, які містить дана справа, знаходиться кілька листків малого розміру невідомого автора, польського походження, правдоподібно священника з великим формаційним досвідом, який дає характеристику на монахів студитів, які навчаються богослов`я. Щоправда, ані з тексту, ані з контексту не можна достеменно зрозуміти, про який навчальний заклад йде мова. Цілком можливо, що це може бути один з викладачів богословських курсів в Уневі, які проходили монахи, що були призначені до отримання священничих свячень. Тексти характеристик писані полською мовою, з деякими україномовними вставками. Характеристики є цікавими тим, що віддзеркалюють особливий погляд на певний момент у формації кожного з монахів. Нижче подаю оригінальний текст та український переклад, а також копії оригіналів. Тексти (оригінальні) характеристик Схм. Мартин (Михайло Мартинюк) Zakonnik dobry. Szczerze stara się o postęp w życiu duchowym. Przy tym wszystkim jednak coś w nim jest nienormalnego, choć do tej pory nie wiem co. Jest znikowo chory. Apetyt również ma chorobliwy. O swoim mówiłby zawsze, gdy się tylko na ten temat zacznie rozmowę. Przy swojemu nadmiernemu pragnieniu szczerości jest dwulicowy. Tamtego roku należał do skrajnej opozycji w stodunku do mnie, a tego roku, jak mnie słuchy dochodzą, jest za mną. Zdolności ma nieprzeciętne. Cieszy się z tego jak dziecko i jak dziecko chwaliłby się ze swoich utworów, ale tę prostotę dziecięcą deprawuje pycha, z czego wyklucza pokorne przechwatki. Jest bardzo trywialny, co badzo szkodliwie działa na otoczenie. O. Ihumen zwracał mu na to szczególną uwagę, ale widzę, że to nie poskutkowało. To nie w wychowaniu, a w duszy musi być przyczyna tej gruboskurności. Jeden z najtrudniejszych typów do prowadzenia.   О. Вартоломей (Василь Григорчук) Zakonnik dobry. Pracowity, twardy dla siebie, posłuszny, pokorny. W stodunku do przełożonych trochę może bojaźliwy. Mam wrażenie, że był pod wielkim wpływem o. Kładocznego. Jest nacjonalistą. Podróż na Święty Krzyż (zeszłego roku) z o. Kład[ocnym]. przyczyniła się może do rozwinięcia nacjonalizmu. Jeden jest deutorem, a drugi moim zastępcą.   Схм. Ювеналій (Йосиф Мокрицький) Mnich bardzo dobry: ofiarny, umiarkowany, umie cierpieć i nie boi się cierpień, posłuszny – słowem żaden przełożony nie powinie się na niego narażać. Można go pytać jak dziecko i jak dziecko odpowie. On również może rzucić trochę światłą na ruch nacjonalistyczny na kursie. Ja nikogo ani pośrednio, ani bezpośrednio nie pytałem, bo obawiam się, by to nie było żle zrozumiane. Wasza Ekcelencja może to zrobić. Mam wrażenie, że dla niego doskonałość duszy jest najważniejszą. Co do nauki – trudno dać mi ocenę. W każdym razie już zaczyna się orijentować i kombinować, z czego się cieszę.   Схм. Геронтій (Григорій Лях) Дуже добрий монах. Простий, послушний, справді дитина. Послідовно іде дорогою совершенства. Jako mnichowi i studentowi nic zarzucić nie mogę, nie biorę oczywiście pod uwagę ułomności ludzkiej. Jest szczery, otwarty, prawdomówny. Proszę go w jakiejś formie spytać o ruch nacjonalistyczny na kursie: może on coś konkretnego powie. Nauka idzie mu dobrze. Rozwija się. Ma zdolności, ale nie ma ich świadomości i dlatego nie dowierza sobie i uważa się za przeciętnego zakonnika. Jak Pan Bóg da mu zdrowie, będzie z niego wielki mnich.   Схм. Іполіт (Іван Бенькалович) Bardzo zrażliwy, uczuciowy i z gruntu dobry chłopak, ale nie jest jeszcze mnichem, choć już po wiecznych ślubach. Mam wrażenie, że ma wielkie trudności z czystością. Pewnie dość często musi upadać i to jest przyczyną krętactw, jakich się dopuszcza. Brak mu cywilnej odwagi. On jest jednym z tych, którzy byli pod wielkim wpływem o. dr. Kładocznego. Przebudzają się w nim zdolności. Dusz poetyczna. Czytałby poezje i powieści. Ma łatwość w wyrażaniu swych myśli szczególnie na piśmie i zaczyna zdobywać się na samodzielne i oryginalne podejście do prawdy. Nadprzyrodzone życie bardzo mało świadome. Ostrożnie, bo jest skrytym.   o. diak[on]. Nikodem (Никола Стецура) Mnich dobry, pokorny, dość pozwala sobie zwrócić uwagę i stara się szczerze o poprawę. Z nauką idzie mu b[ardzo]. ciężko. Chodzi tylko na moralną i liturgikę. Ambicje niewspółmierne ze zdolnościami. Posyłam go, bo od czasu, kiedy został diakonem Wartołomejem – razem z nim – mam wrażenie pod wpływem o. Kład[ocznego]. w ektenijach modlą się za „narid i za «покорення по ноги його всякого врага і супостата». Może więc on będzie tą nitką do kłąbka. Український переклад характеристик Схм. Мартин (Михайло Мартинюк) Монах добрий. Щиро старається про поступ у духовному житті. Однак при всьому цьому є в ньому щось ненормальне, хоча досі не знаю що. Хворий на сухоти (на туберкульоз). Апетит також має хворобливий. Про себе говорив би завжди, тільки-но розмова зайде на цю тему. При своєму надмірному прагненні щирості є дволикий. Минулого року належав до крайньої опозиції щодо мене, а цього року, як до мене доходять чутки, — уже за мене. Здібності має непересічні. Радіє з цього як дитина і як дитина хвалився б своїми творами, але цю дитячу простоту псує гордість, через що не виключені «покірні вихваляння». Дуже вульгарний/простацький (тривіальний), що дуже шкідливо діє на оточення. О. ігумен звертав йому на це особливу увагу, але бачу, що це не подіяло. Причина цієї грубошкірості мусить бути не у вихованні, а в душі. Один із найважчих типів для ведення (духовного проводу). О. Вартоломей (Василь Григорчук) Монах добрий. Працьовитий, суворий до себе, послушний, покірний. У відношенні до настоятелів, може, трохи боязкий. Маю враження, що був під великим впливом о. Кладочного. Є націоналістом. Поїздка на Святий Хрест (минулого року) з о. Клад[очним] могла посприяти розвиткові націоналізму. Один є «деутером», а другий — моїм заступником. Схм. Ювеналій (Йосиф Мокрицький) Монах дуже добрий: жертовний, поміркований, уміє терпіти і не боїться страждань, послушний — словом, жоден настоятель не повинен на нього нарікати/наражатися. Можна його питати як дитину — і як дитина відповість. Він також може кинути трохи світла на націоналістичний рух на курсі. Я нікого ані посередньо, ані безпосередньо не питав, бо боюся, щоб це не було погано зрозуміле. Ваша Ексцеленціє, можете це зробити. Маю враження, що для нього досконалість душі є найважливішою. Щодо науки — важко мені дати оцінку. У всякому разі він уже починає орієнтуватися і «комбінувати» (міркувати/узгоджувати), з чого я радію. Схм. Геронтій (Григорій Лях) Дуже добрий монах. Простий, послушний, справді дитина. Послідовно йде дорогою досконалості. Як монахові і студентові нічого закинути не можу (звісно, не беручи до уваги людської немочі). Він щирий, відкритий, правдомовний. Прошу в якійсь формі спитати його про націоналістичний рух на курсі: може, він скаже щось конкретне. Наука йому йде добре. Розвивається. Має здібності, але не має їх усвідомлення, тому не довіряє собі і вважає себе пересічним монахом. Якщо Бог дасть йому здоров’я, буде з нього великий монах. Схм. Іполіт (Іван Бенькалович) Дуже вразливий, емоційний і в основі добрий хлопець, але він ще не є монахом, хоч уже після вічних обітів. Маю враження, що має великі труднощі з чистотою. Певно, досить часто мусить падати, і це є причиною викрутасів/крутійств, до яких вдається. Бракує йому цивільної відваги. Він один із тих, що були під великим впливом о. д-ра Кладочного. Пробуджуються в ньому здібності. Поетична душа. Читав би поезії і романи. Має легкість у висловлюванні своїх думок, особливо на письмі, і починає здобуватися на самостійний та оригінальний підхід до правди. Надприродне життя — дуже мало усвідомлене. Обережно, бо він потайний. О. дияк[он]. Никодим (Микола Стецура) Монах добрий, покірний, дозволяє досить легко звернути собі увагу й щиро старається виправлятися. У навчанні йому йде д[уже] важко. Ходить тільки на моральну [теологію] і літургіку. Амбіції невідповідні до здібностей. Посилаю його, бо від часу, коли він став дияконом Вартоломея — разом із ним — маю враження, [що вони] під впливом о. Клад[очного]. В ектеніях моляться за «нарід і за “покорення під ноги його всякого врага і супостата”». Отже, може він буде тією ниткою до клубка.  Копії оригіналів

Саву Стефана Савицького , Ч[ину]. С[вятого]. Т[еодора]. С[тудита]. на свічконосця, четця дня 21 листопада 1930 року в Архикатедральному храмі Св. Великомученика Георгія (Юрія) у Львові митрополитом Андреєм Шептицьким . Грамота про свячення видана 24 листопада 1930 року Центральний Державний Історичний Архів України у Львові (надалі - ЦДІАУЛ) Фонд № 408, опис № 1, справа № 760а, аркуш 63. Назва справи: Документи до особових справ монахів василіанів і студитів з прізвищами на букви "В-Щ" (митрополичі грамоти, заяви, акти зречень майна, довідки і т.д.) . Павла Петра Погорільця , Ч[ину]. С[вятого]. Т[еодора]. С[тудита]. на свічконосця, четця, співця і піддиякона дня 21 листопада 1930 року   в Архикатедральному храмі Св. Великомученика Георгія (Юрія) у Львові митрополитом Андреєм Шептицьким . Грамота про свячення видана 24 листопада 1930 року ЦДІАУЛ, фонд № 408, опис № 1, справа № 760а, аркуш 61. Теофана Теодора Шевагу , Ч[ину]. С[вятого]. Т[еодора]. С[тудита]. на свічконосця, четця дня 21 листопада 1930 року   в Архикатедральному храмі Св. Великомученика Георгія (Юрія) у Львові митрополитом Андреєм Шептицьким . Грамота про свячення видана 24 листопада 1930 року ЦДІАУЛ, фонд № 408, опис № 1, справа № 760а, аркуш 62 .

Вступ Постать отця Климентія Шептицького, рідного брата митрополита Андрея Шептицького, хоч і була зачислена до лику блаженних Католицької Церкви святим Папою Іваном Павлом ІІ 27 червня 2001 р. у Львові в часі його Апостольського візиту в Україну [1] , залишається до сих пір невідомою для більшого загалу. Особливо, коли мова йде про його роль в управлінні Греко-Католицькою Церквою в першій половині XX ст. як першого радника Великого Митрополита. Патріарх Йосиф Сліпий, у своєму «Життєписі митрополита Андрея Шептицького» , що його він написав на засланні у Маклаково (Красноярського краю) у 1958 р. з нагоди 15-ї річниці переставлення до вічності, окремий розділ присвятив рідному брату Митрополита отцю Климентію. Головним мотивом цього був той факт, що отець Климентій був головним радником митрополита Андрея в усіх питаннях церковного життя. Ось слова самого автора «Життєпису» :  «Говорячи про м[итрополита] А[ндрея], не можна не згадати про його брата Казимира, і то дещо докладніше. Бо він був незвичайно відданий своєму братові – і співробітником, і правою рукою майже в усіх ділах. Доповняв він мит[рополит]а в практичному переведенню великих плянів. Водночас був він гальмою у відважних і нераз ризикованих потяганнях і предприняттях та лив холодну воду, як говорив сам о. Климентій, на розжарений запал вулканічної вдачі свого брата. Притому він його дуже любив і шанував» [2] . Фундаментальним внеском у пізнаням особи отця Климентія стало біографічне наукове дослідження Івана Матковського, яке вийшло друком у 2019 р. з нагоди  150-ліття від дня народження рідного брата митрополита Андрея. Його повна назва звучала так: «Д-р Казимир граф Шептицький — отець Климентій: польський аристократ, український ієромонах, Екзарх Росії та Сибіру, Архимандрит Студитів, Праведник народів світу, блаженний Католицької Церкви. 1869–1951. Біографія» [3] . Працюючи над дослідженням біографії отця Климентія Шептицького, автор оперся на неопубліковані архівні джерела. А саму структуру книги побудував таким чином, що читач, гортаючи її, переходить життєпис блаженного рік за роком. Поряд з тим, слід визнати, що багато сторінок життя отця Климентія Шептицького залишаються незвіданими. Великою допомогою у їх відкритті стають архівні документи, які щораз то більше стають доступними внаслідок щораз то більшої відкритості та цифровізації українських архівів. Центральний Державний Історичний Архів України у Львові (надалі - ЦДІАУЛ) серед усіх архівів України є єдиним, який зберігає найбільшу кількість документів, що відносяться до історії УГКЦ. Це саме торкає і постатей, які її провадили у той чи інший період. Серед багатьох цінних фондів згаданого архіву окремої уваги заслуговує фонд № 408, який у архівному каталозі носить назву «Греко–католицький митрополичий ординаріат, м. Львів (1531-1945 рр.)» . Містить він аж 1403 архівні справи, зміст яких є надзвичайно широким – як щодо змісту так щодо проблематики. Працюючи з різними справами згаданого фонду, мою увагу привернули ті, які пов`язані з особою отця Андрія Білецького, що у описі рахуються під № 670, 671 і 672. Перші дві справи – це листування митрополита Андрея Шептицького, єпископів, священників та вірних з отцем Андрієм, кожна з яких містить відповідно 106 і 185 архівних аркушів. А справа № 672 – це так звана «Пояснювальна записка Білецького А. про виконання ним обов`язків митрополита у зв`язку з арештом Шептицького А. 1914 р.» , що викладена на 10 архівних аркушах. Очевидно, що ціллю моїх пошуків у архівних справах отця Андрія Білецького було його листування з отцем Климентієм Шептицьким і навпаки. Ці пошуки виявилися не марними, адже мені вдалося серед усієї різноманітної кореспондеції віднайти листи о. Климентія до о. Андрія, які хронологічно охоплють період від 1915 до 1917 рр. У житті о. Климентія на цей період припадає його навчання на богословському факультеті у Інсбруці. Натомість отець Андрій Білецький у цей час ніс нелегку нішу генерального вікарія Львівської Архиєпархії з правами виконуючого обов`язки митрополита у зв`язку з арештом митрополита Андрея Шептицького російською імперською владою у вересні 1914 р. Водночас на цей період накладається Перша світова війна (1914-1918 рр.), яка стала величезним випробуванням і для Греко-Католицької Церкви – як для її проводу, священників, монашества так і її вірних. І саме весь цей тягар проводу Львівської Архиєпархії ляг на плечі о. Андрія Білецького. На превеликий жаль, про о. Андрія як Генерального вікарія Львівської Архиєпархії, який виконував функції митрополита у період Першої світової війни в науковій літературі є дуже мало опрацювань. Натомість його постать є справді гідна окремого монографічного дослідження, оскільки у світлі його біографії можна простежити історії розвитку Греко-Католицької Церкви другої половини XIX  та першої половини XX ст [4] . Адже він був три рази Генеральним вікарієм Львівської Архиєпархії з правами митрополита: перший раз після смерті кардинала Сильвестра Сембратовича (+ 4.08.1898 р.), другий раз після смерті митрополита Юліана Саса-Куїловського (+4.05.1900 р.) і третій раз, як вже згадували у період арешту митрополита Андрея російськими імперськими властями [5] .   Хронологічний порядок листування   Листування о. Климентія Шептицького з о. Анрієм Білецьким налічує 12 листів, які знаходяться у справі № 671 згадуваного вже фонду № 408. Повна назва справи звучить так: "Листи мітратові Білецькому Андрію від митрополита Шептицького А., єпископів, священників та ін., з питань службового і приватного характеру. Т[ом]. ІІ і ост[анній]" . Цей набір листів чітко групується навколо трьох тематичних вузлів: монастирське управління  (питання настоятельства у Студитській Скнилівській Лаврі св. Антонія Печерського у 1915 р.); студійно-формаційні й фінансові справи  українських богословів у Canisianum (переважно 1916); пасторально-канонічні питання у воєнних реаліях. У хронологічному порядку усі листи можна представити наступним чином: 1)     Інсбрук — 15.11.1915 2)     Інсбрук (Canisianum) — 06.02.1916 3)     Інсбрук — 16.02.1916 4)     Інсбрук (Canisianum) — 22.03.1916 5)     Інсбрук (Canisianum) — 29.05.1916 6)     Інсбрук (Canisianum) — 21.06.1916 7)     Інсбрук (Canisianum) — 31.07.1916 8)     Інсбрук (Canisianum) — 13.09.1916 9)     Інсбрук (Canisianum) — 12.10.1916 10)  Інсбрук (Canisianum) — 21.02.1917 11)  Інсбрук — 20.03.1917 12)  Інсбрук — 26.06.1917   Короткий зміст листування   Лист № 1: Інсбрук, 15 листопада 1915 р .: о. Климентій інформує про намір братів Студитів у Скнилові 24 листопада провести вибір настоятеля. Просить о. Офіціала ще раз переглянути справу і дати відповідні розпорядження: пропонує залишити настоятелем о. Андрея (Абрагамовича) [6] , оскільки він був призначений особисто митрополитом Андреєм як Ігуменом Скнилівської Лаври; сумнівається у наявності необхідної кількості схимників для канонічного вибору; застерігає, що вибори в неспокійні часи можуть викликати додаткові напруження. У P.S. запитує про здоров’я «внука» у Відні та стан відновлення семінарійного життя у Львові. Лист № 2: Інсбрук, 6 лютого 1916 р. : Дякує за картку і числа «Вістника».  Просить: дозволу служити звичайну Літургію в середи і п’ятниці Великого посту; видати свідоцтво про пресвітерське рукоположення для подання військовій владі через Староство. Надає точні персональні дані (світське ім’я Казимир, дата і місце народження; дата й місце рукоположення — 28.08.1915 у Крижевцях). У P.S. зважує на можливу потребу німецькомовного документа. Лист № 3: Інсбрук, 16 лютого 1916   р.:   Дякує за лист, новини та отримане свідоцтво. Просить повторно дозволу служити у середи й п’ятниці Великого посту. Згадує, що користається юрисдикцією до сповіді, та сповідає ландштурмістів у Інсбруку, де бракує священників. Лист № 4: Інсбрук, 22 березня 1916 р.:   Висловлює вдячність за наданий дозвіл правити Літургії в середи й п’ятниці та за владу розрішувати застережені гріхи. Наголошує на зростанні кількості українців в Інсбруку і пастирській потребі. Ввічливо відмовляється від пропозиції приїхати до Львова на допомогу, пояснюючи, що ще перебуває на третьому році богословських студій. У P.S. радіє звістці про повернення будинку семінарії. Лист № 5: Інсбрук, 29 травня 1916 р.: Повідомляє про вимогу єзуїтів сплатити пенсію за українських богословів у Canisianum (1060 корон на особу). Просить, щоб субвенцію надіслали на його руки з інструкцією щодо необхідних квитів; обіцяє подати належний фінансовий звіт. Лист № 6: Інсбрук, 21 червня 1916 р.: Надсилає квіт від Йосифа Сліпого на 80 корон. Пояснює, чому решту суми (120 корон) не вдалося стягнути зі стипендії: студенти потребують коштів на дорогу додому та місцеві видатки (прання, книжки, одяг). Згадує про загальний квіт ректора зі штемплем. Лист № 7: Інсбрук, 31 липня 1916 р.:   Порушує питання комплектування групи богословів на наступний навчальний рік у Canisianum . Просить завчасно визначити кандидатів і подбати про подання до Міністерства щодо збільшення субвенції (через дорожнечу утримання). Окреслює можливі кандидатури та настрої серед студентів; повідомляє про власні літні плани — підготовку до іспиту ad audiendas confessiones  і вступ до 4-го року богослов’я. Лист № 8: Інсбрук, 13 вересня 1916 р.:   Дякує за лист. Інформує про переповненість Canisianum на 1916/1917 навчальний рік і сумнівається, що, крім Сліпого, вдасться прийняти ще двох львівських кандидатів до конвікту. Пропонує, аби о. Офіціал звернувся листом до регента з конкретним проханням про прийняття двох питомців. Повідомляє про свої короткі поїздки та плани початку останнього року богослов’я. Лист № 9: Інсбрук, 12 жовтня 1916 р.:   Повідомляє про прибуття двох нових львівських богословів до Інсбрука. Згадує, що кандидат Сабат не може приїхати; радить скерувати іншого студента, аби не втратити зарезервоване місце й оплату. Пропонує кандидатуру Михайла Якиміва. Окремо торкається теми невиконання певного бажання о. Офіціала з мотивів сумління. Лист № 10: Інсбрук, 21 лютого 1917 р.:   Просить на 1917 р. підтвердити/відновити дозвіл служити Літургію в середи й п’ятниці Великого посту. Зауважує, що відсутність відповіді вважатиме знаком чинності торішнього дозволу. Лист № 11: Інсбрук, 20 березня 1917 р.:   Додає листа зі Швейцарії з проханням до о. Офіціала його прочитати й, за можливості, посприяти збірці для сиріт та виселенців. Дякує за телеграфічне підтвердження дозволів на богослужіння в середи й п’ятниці. У приписці подає важливу інформацію про митрополита Андрея: з Ярославля (Російська імперія) отримано картку від 18/1 ст. ст.; стан здоров’я задовільний; зазначено, що «вернулося положення, яке було в Курську» . Лист № 12: Інсбрук, 26 червня 1917 р.:   Відповідає на телеграму й пояснює причини можливого відтермінування повернення до Львова. Посилається на лист митрополита Андрея з Петрограда від 8 травня: митрополит планує їхати до Риму і бажає особисто зустрітися з о. Климентієм під час проїзду через Швейцарію. О. Климентій описує зусилля щодо дозволу подорожі без карантину та прагнення завершити студії складанням іспиту ad audiendas confessiones наприкінці липня. Просить не гніватися і дозволити йому залишитися в Інсбруку на липень; додатково просить потурбувати у Відні справу стипендій і фінансових розрахунків богословів. Тексти листів та копії оригіналів   Лист № 1 Інсбрук 15/11 1915 Ukrainish Всесьвітлійший О. Офіціяле! Перепрашаю що я так сьмілий в одній справі О[тця]. Мітрата трудити. Пишуть мені братя зі Скнилова що на 24 го  с[его]. м[ісяця]. мають вибір настоятеля і що на піднесені сумніви одного з братей О[тець]. Мітрат рішили, щоби настоятеля собі вибрали. Я там сьмілий просити О[тця]. Мітрата, щоби єсли ласка і єсли Їм то буде можливе єще раз річ взяли під свою розвагу і зарядили що потреба. Що до нового вибору, при теперішних обставинах, маю ось такі сумніви: 1) Настоятелем був назначений через О[тця]. Митрополита О[тець]. Андрей (Абрагамович). Коли ж він тепер щасливо до Скнилова вернув, чи є яка рація зміняти евентувально через вибір то, що О[тець]. Митрополит зарядили щодо настоятельства ? О[тець]. Андрей через той рік набрав багато досьвідчення і єсли міг бути пере тим настоятелем, то з певностию тепер буде ліпшим.   2) До вибору потреба щонайменше 6 схимників стало перебуваючих у монастирі. Видится мені, що їх тепер 6-ох нема (бо бр. Матея слід до Скнилівських числити і бр. Дамяна також) при тім кождий вибір в таких і так вже досить неспокійних часах – це нагода в монастирі до єще більшого непокою. Отже, я так сьмілий піддати під сьвітлу розвагу Всесьсвітлійшого О[тця]. Мітрата, чи би на разі не було найліпше відкликатися на то, що О[тець]. Андрій є через нашого Ігумена т[о]. є[сть]. О[тця]. Митроп[олита].  назначений Настоятелем і йому припоручити, щоби Настоятельство попросту дальше провадив. Мені ся видит, що єму хотілобися може того тягару позбути через вибір, но не знаю чи для монастира на разі то би було хосенне. Перепрашаю що я сим листом сьмів трудити і залучаю разом з просьбою о св[яте]. благословеньство і молитви, вирази найглибшого поважаня відданий слуга у Христі   бр. Климентій Шептицкій П.С. Які вісти О[тець]. Мітрат мають з Відня що до здоровля внука ? Трох наших богословів вже туть студія свої зачали наново. Чи і у Львові машина семін[арійна]. невдовзі в рух буде пущена ?   ЦДІАУЛ, Ф. № 408, оп. № 1, спр. № 671, арк. 46.   Лист № 2 Інсбрук 6/2 1916* Canisianum Ukrainish   Сл[ава]. І[сусу]. Хр[и]сту! Всесьвітлійший О. Офіціял! Сердечно дякую за ласкаву картку і числа Вістника , а при нагоді я так сьміливо просити Всесьвітлійшого О[тця]. Офіціала о слідуюче: 1)  о позволеня правленя звичайної Служби Божої в Середи і Пятниці Великого Поста. 2)  прошу також о виставленя сьвідоцтва що я рукоположений на пресвитера (потрібне, бо кажуть, що треба подати до війскової власти через Староство). Дотичні дати: Казимір – Климентій (мусит бути і моє свіцке імя), ур[оджений]. 17/11 1869 у Прилбичах Яворівського повіту. Рукопол[ожений]. 28/8 1915 у Кріжевцях (Kreuz Kroatisch). Перепрашаю, що я такій сьмілий трудити Всесьсвітлійшого О[тця]. Офіціяла і залучаю вирази найглибшого поважаня з яким зістаю Їх покірним і негідним слугою у Христі   брат Климентій Шептицкій   П.С. Сьвідоцтва Ординаріяту не знаю чи не то німецкі буде потрібна, но О[тець]. Офіціял буде вже певно ліпше знати.   Листи о. Клим[ентія]. Шептицького, які в архіві О[тця]. М[ітрата]. Білецького я найшов упорядковані разом зложені. У Львові 25/V [1]926 + Андрей /власноручний запис і підпис/ * у оригіналі помилка у даті. Замість 1915 р. повинно бути 1916 р., оскільки о. Климентій говорить про свої священничі свячення, що мали місце 28 серпня 1915 р. у минулому часі.   ЦДІАУЛ, Ф. № 408, оп. № 1, спр. № 671, арк. 47-48.   Лист № 3 Інсбрук 16/2 1916   Сл[ава]. І[сусу]. Хр[и]сту! Всесьвітлійший Отче Офіциал! Дуже сердечно дякую за ласкавий Лист всі подані у нім вісти та за сьвідоцтво. Про візиту Цісара Німецкого у сьв. Юра чувем вже від одного схоластика Василянина, котрий зі Львова до нас на студія приїхав. Як ласка я так сьмілий просити єще о позволеня правити звичайну Службу Божу в Середи і П`ятниці Великого Поста. Користаючи із того, що Всесьв[ітлійший]. О[тець]. Офіциял за мого побуту у Львові дали мені юриздикцию до слуханя Сповіди, я туть від часу до часу сповідаю наших ландштурмістів (ландштурміст - це мобілізований військовозобов’язаний “останнього ешелону” – ред.). Часом їх буває досить много, а мало сьвященників, аби їх висповідати. Всі Інсбрукскі богослови низенько кланяємося і вирази найглибшого поважаня Всесьвітлійшому О[тцю]. Офіциалові пересилаємо. Поручаюсь молитвам Всесьвітлійшого О[тця]. Офіциала і зістаю щиро віданним і негідним слугою у Христі бр. Климентій ієромонах    ЦДІАУЛ, Ф. № 408, оп. № 1, спр. № 671, арк. 73.   Лист № 4   Ukrainish Інсбрук 22/3 1916 «Canisianum»   Сл[ава]. І[сусу]. Хр[и]сту! Всесьвітлійший Отче Офіциал! З цілого серця дякую за так ласкавий Лист і уділеня позволенє правленя Служб св. (Івана) Зол[отоустого]. в Середи і П`ятниці, а також за власть розрішеня застережених гр[іхів]. Чим раз більше туть тепер наших людей і роботи булоби для кількох священників, особливо тепер у часі Посту. Всесьв[ітлійший]. О[тець]. Офіциал питають мене, чи я би не приїхав до Львова, аби при всім помагати. На тото (хотяй я дуже за оказаня довіри вдячний) мушу сказати що я тепер доперва третій рік богослов`я роблю, а найменьше, що тепер кождому священникови потрібни, то 4. Отже О[тець]. Офіциал будуть видіти з того, що я єще через 1 1/2  роки студентом мушу бути, аби потом як Господь Бог схоче так для Него працювати. Залучаю вирази найглибшого поважаня, з котрим остаю Всесьвітлійшого Отця Офіцияла покірним і щиро відданим слугою у Христі   брат Климентій ієромонах   П.С. Дуже ся утішивєм вістию що будинок Семінара власти віддали.   ЦДІАУЛ, Ф. № 408, оп. № 1, спр. № 671, арк. 72.   Лист № 5 Ukrainish Інсбрук 29/5 1916 «Canisianum»   Сл[ава]. І[сусу]. Хр[и]сту! Всесьвітлійший Отче Офіциал! Маю честь Всесьвітлійшому О[тцеві]. Офіціалови донести, що ОО.Єзуїти вже домагаються заплаченя пенсиї за наших богословів. Від одного виносить тепер річно пенсия 1060 кор[он]., а то щоби ся лишило то на дорогу назад і пр[очі]. видатки їх. Чувем що дотична субвенция вже надійшла; як ласка отже, дуже прошу, аби Всесьвітлійший О[тець]. Офіциал зволили може на мої руки ті гроші прислати з інформациєю які квіти потрібні. Я потом предложу з них рахунок. При нагоді складаю низенькій поклін і вирази глибокої пошани, з якою остаюсь Всесьвітлійшого О[тця]. Офіцияла покірним у Христі Господі слугою   брат Климентій   ЦДІАУЛ, Ф. № 408, оп. № 1, спр. № 671, арк. 64.   Лист № 6 Інсбрук 21/6 1916 Canisianum   Сл[ава]. І[сусу]. Хр[и]сту! Всесьвітлійший Отче Офіциале! Залучаю квіт від питомця Сьліпого на 80 кор[он]. Решту про котру О[тець]. Офіциал писали т[о]. є[сть]. тих 120 кор[он]. не можна було зі стипендії стягнути, бо би хлопці не мали о чим додому вертати, а туть свої рахунки (як праня, книжки і пр[очіє]. убраня). поплатити. Що до квитів О[тець]. Ректор єще перед тим заким мені сказав, що від О[тця]. Офіциала получили гроши, вже був виставив загальний квіт з стемплом на вижче як 12 кор[он]. Може той квіт (котрий просто до О[тця]. Офіциала они вислали) вистарчить, тому вже не посилаю инших. При нагоді залучаю низенькій поклін і вирази найглибшого поважаня, з яким остаюсь Всесьвітлійшого О[тця]. Офіциала покірним слугою у Христі. бр[ат]. Климентій, ієромонах   ЦДІАУЛ, Ф. № 408, оп. № 1, спр. № 671, арк. 61.   Лист № 7 Ukrainish Інсбрук 31/7 1916 Canisianum   Сл[ава]. І[сусу]. Хр[и]сту! Всесьвітлійший Отче Офіциал! Маю честь звернутися до Всесьсв[ітлійшого]. О[тця]. Офіциала у слідуючій справі. Тутейший Реґенс все просить аби міг вже в часі вакациї меньше більше знати на кого може числити з богословів. А для тих знов дуже важна і корисна річ, аби скоро т[о]. є[сть]. зараз з початком року туть приїздили (іменно з початком року має Реґенс вже цілий ряд виховавчих конференції, при котрих молоді можуть не одно скористати). Я так сьмілий пригадати Всесьвітшійшому Отцю Оф[іциалові]. сесю справу, може би зволили скоро поданя до Міністерства внести, де зі згляду на теперішню дорожнечу можна жадати подвисчити бодай о яких 200 кор[он]. (бо само утриманя харч і помешканя піднеслося на 1100 кор[он]., а певно ще дальше буде піднесено, а на дорогу, на убранє, на праня, на книжки і пр[очіє]. нічо не лишаєся). Також може Всесьвітлійший О[тець]. Офіциал були би так ласкаві рішити які богослови би мали їхати і скоро хотіли повідомити. Сліпий Йосиф, котрий хоче на другий рік вже ріґороза докторскі складати, і котрий, аби ліпше учитись туть через вакациї остав. Був би один з кандидатів Дудикевич і Мостовий здаєся не мають заміру туть вертати. Чувєм що подалися на їх місце Гнатів і Побігушка (з укінченим ІІ роком). Опінія їх товаришів (котра в таких річах буває справедлива) уважає їх за відповідних кандидатів на тутейші студія, о чім я так сьмілий повідомити Всесьвітлійшого О[тця]. Офіциала. Я через літо туть лишаю і приготовляюся до іспиту ad audiendas confessionеs   (для вислухування сповідей – ред.),  котрий хочу зараз в осени здати, а потом зачав би я мій 4 тий  рік богослов`я. О своїм рішеню можуть Всесьвітлійший О[тець]. Офіциал як ласка і мене повідомити, а я тоді в імени Їх скажу се О[тцю]. Реґентови. При нагоді долучаю низенькій поклін і остаю з глибоким поважаням Всесьвітлійшого О[тця]. Офіциала покірним і відданим у Христі слугою брат Климентій, ієромонах   ЦДІАУЛ, Ф. № 408, оп. № 1, спр. № 671, арк. 56.   Лист № 8 Ukrainish Інсбрук 13/9 1916 Canisianum   Сл[ава]. І[сусу]. Хр[и]сту! Всесьвітлійший О[тче]. Мітрате! Дякую щирим серцем за ласкавий Їх лист, котрий вчера я відібрав. В «Canisianum» на сей рік много вже питомців зголошених, так що уже ся сумніваю, що крім Сліпого, котрий скоро ся зголосив, буде єще місце для тамтих у Конвікті. Я вправді перед вакациями О[тцеви]. Реґентови сказав, що О[тець]. Официал правдоподібно вишлють зі Львова крім Сліпого єще двох, но се було непевно і місця мав резервувати доперва на дотичний Лист від Всесв[ітлійшого]. О[тця]. Официала. Одинока надія, аби дістали приміщення в Конвікті,  єсли О[тець]. Официал до Реґента напишуть, що просит о принятя таких то 2 питомців. Но боюся що і то вже не поможе, бо кажуть, що вже всьо повне. Я остаю на кілька днів в околиці Інсбрука, відтак їду в Босню до нашого монастира на тиждень, а на 1 го /10 вертаю туть, аби зачати 4 ий (посьлідній) рік богослов`я. Низенькій поклін і вирази найглибшого поважаня залучаю. Всесьвітлійшого О[тця]. Митрата відданий у Христі слуга   бр. Климентій   П.С. Чи О[тець]. Официал відобрали Лист від мого брата, котрий на мої руки прислали, а котрий я через Від[ень]. до Львова вислав ?   ЦДІАУЛ, Ф. № 408, оп. № 1, спр. № 671, арк. 54.   Лист № 9   Ukrainish Інсбрук 12/10 1916 Canisianum   Сл[ава]. І[сусу]. Хр[и]сту!   Всесьвітлійший і Найласкавійший Отче Офіціяле!   Маю честь донести, що 2 Львівских нових богословів тут до Інсбруку вже приїхали і науку розпочали. Дасть Бог на пожиток власної душі і нашої Церкви. Кажуть они, що третій кандидат Сабат є щось перешкоджений і що приїхати не може; понеже є ще одно місце туть зарезервоване, за котре треба буде платити, добре би було на місце Сабата може иньшого з богословів вислати. У вересни О[тець]. Офіциал писали мені раз, що пренотований є також Якимів Михайло і я про него чув, що має то бути побожний і солідний хлопак. Може би Всесьвітлійший О[тець]. Офіциал зволили ласкаво, єсли дійсно Сабат приїхати не має того Якимова туть нам прислати; не яко Настоятель до чого в совісти я єще не подавався, а яко товариш буду ся по можности причиняти або бодай знов 4 наших богословів на потіху О[тця]. Офіциала на добрих священників туть в Інсбр[уці]. ся виховували. При тій нагоді єще раз щиро і сердечно хочу Всесьсвітлійшого О[тця]. Офіциала перепросити, що я не був у можности виповнити бажаня О[тця]. Официала. Дармо я боровся сам зі собою, но совість не позваляла, а проти того голосу іти, то було би принесло остаточно лиш один вислід неудачу, а О[тцю]. Официалови велике розчарування. Всесьвітлійший О[тець]. Официал будуть так ласкавий приняти вирази мого глибокого поважаня з котрим остаю щиро відданим та до послуг готовим слугою у Христі Господі   брат Климентій, ієромонах   ЦДІАУЛ, Ф. № 408, оп. № 1, спр. № 671, арк. 53.   Лист № 10 Інсбрук 21/2 1917 Canisianum   Сл[ава]. І[сусу]. Хр[и]сту! Всесвітлійший Отче Офіціял! Єсли потреба що року відновляти позволеня правленя Служби Божої в Середи і П`ятниці Великого Поста, то маю честь нинїшним письмом о таке позволеня просити. Єсли не дістану відповіди значить вистарчає позволеня торічного на підставі котрого на разі буду правити. При нагоді залучаю для Всесвітлійшого О[тця]. Офіціала низенький поклін та вирази найглибшого поважаня.   Щиро у Христі відданий слуга  Ієромонах бр[ат]. Климентій   ЦДІАУЛ, Ф. № 408, оп. № 1, спр. № 671, арк. 83.   Лист № 11   Ukrainish Інсбрук 20/3 1917   Сл[ава]. І[сусу]. Хр[и]сту! Всесьвітлійший Отче Офіциал! Маю честь долучити Лист, котрий я дістав зі Швайцарії з покірною просьбою о ласкаве перечитаня. З такої висвітної складки може для наших бідних сиріт та виселеньців не мала матеріяльна поміч прийти. Знаю, що доля їх все на серцю Всесвітлійшому лежить і що Они після сил стараються велику нужду тих найбіднійших полекшити. Отже маю надію, що Всесвітлійший О[тець]. Мітрат зволять ласкаво сповнити бажаня тих панів. Сердечно дякую, що Всесв[ітлійший]. О[тець]. Мітрат були так ласкаві телеграфічно мені позволеня на Служби Божі в Середи і П`ятниці вкотре прислати. При нагоді долучаю вирази найглибшого поважаня з яким остаю Всесвітлійшого О[тця]. Офіцияла покірним та вдячним слугою у Христі   Брат Климентій Шептицький Ієромонах   Від О[тця]. Митрополита з Ярославля мав я картку з 18/1 ст. ст. Богу дякувати здорові, пишуть, що вернулося положеня, яке було в Курську.   ЦДІАУЛ, Ф. № 408, оп. № 1, спр. № 671, арк. 81.   Лист № 12 Інсбрук 26/6 1917   Сл[ава]. І[сусу]. Хр[и]сту! Всесьвітлійший Отче Офіціял! Власне дістаю Їх телеграму та сей час відповідаю, аби Отцю Офіціялови здати звіт з мого теперішнього положеня, котрий так маю надію буде достаточним оправданям, єсли єще о кілька тижднів мій поворот до Львова припізниться. В Листі Своїм писаним 8/5 з Петрограду доносив мені О[тець]. Митрополит, що мусять їхати конечно до Риму (єсли дістануть позволеня), та на такий случай, що хотять мене єще перед Римом бачити при переїзді через Швейцарїю. На те я з бідою вистарався з Armee Ober Kommando  о дозвіль подорожи до Швейцариї без 10 дневної кварентени (яку всї прочі подорожні відбувати мають) і тепер чекаю кождого дня на депешу з повідомленням, що вже О[тець]. Митрополит суть у дорозї. А тимчасом учуся до іспиту «ad audiendas confessiones»  (як они туть називають «eura»), котрим хотїв би я конечно закіньчити мої тутейші студія. Іспит сей (єсли жодної перешкоди не буде) мігби я здати з кіньцем липня, а відтак зараз вже я вертав би до Львова. То повтореня цілої моральної (котре при іспиті є примусове, а без іспиту нїколи не далоби зробитися), єсть для мене так важне, що усильно Всесьвітлійшого Отця Офіціяла прошу, аби на мене не гнівалися, но ласкаво зволили менї єще через місяць липень (на случай, єсли не поїду до Швейцариї) туть бути, щоби тим іспитом науку мою закіньчити. О ласкаве слово відповіди покірно прошу. В кіньци осміляюся єще просити, аби Всесьвітлійші Отець Офіціял були ласкаві потурбувати у Відни справу стипендії, бо туть треба єще рахунки наших богословів з зарядом конвікту поладнати. При нагоді залучаю низенький поклін та вирази мого найглибшого поважаня, з яким остаю Всесьвітлійшого О[тця]. Офіціяла слугою і сином у Христі   брат Климентій ієромонах   ЦДІАУЛ, Ф. № 408, оп. № 1, спр. № 671, арк. 79-80.   Закінчення На звороті листа о. Климентія Шептицького до о. Андрія Білецького від 6 лютого 1916 р. митрополит Андрей Шептицький власноручно написав такі слова: "Листи о. Клим[ентія]. Шептицького, які в архіві О[тця]. М[ітрата]. Білецького я найшов упорядковані разом зложені. У Львові 25/V [1]926 + Андрей". Це запис свідчить про те, що вже для митрополита Андрея, який у 1926 р. переглядав представлене архівне листування, воно мало велике значення. А й справді, дане листування має передусім першорядну цінність для глибшого пізнання особи й спадщини самого о. Климентія. Ці документи дозволяють побачити його не лише як духовного авторитета і майбутнього архимандрита Студитів, але як уважного, відповідального й внутрішньо дисциплінованого діяча церковного життя, який уміє поєднати монаший послух із конкретною турботою про інституційну стабільність, освіту духовенства та пастирські потреби людей у часи війни. Листи фіксують живий спосіб його мислення: зваженість у судженнях, чутливість до канонічних норм і водночас практичне відчуття реальної ситуації, що в підсумку формує важливу грань його історичного образу. Саме через цей епістолярний матеріал виразніше проступає характер о. Климентія як першого радника Великого Митрополита: його здатність оцінювати справи з перспективи церковного блага, уникати імпульсивних рішень і пропонувати шлях упорядкованості там, де воєнні обставини природно породжували нервовість, нестабільність і дефіцит ресурсу. У листі 1915 р. щодо настоятельства у Скнилівській лаврі він демонструє вірність митрополичому рішенню та пастирську обережність, апелюючи і до канонічних передумов виборів, і до необхідності зберегти мир у спільноті. У листах 1916 р. про інсбрукські студії акцентує на формації майбутнього духовенства як стратегічному завданні Церкви, не оминаючи при цьому фінансової конкретики й відповідальності за звітність. У листах 1917 р. особливо відчутний його синівський зв’язок із митрополитом Андреєм і готовність підпорядкувати особисті академічні плани ширшому церковному завданню. У другому плані — але не менш вагомо — цей комплекс листів збагачує наше знання про функціонування Львівської архієпархії в умовах Першої світової війни та вимушеної відсутності митрополита Андрея Шептицького. Кореспонденція відображає щоденну практику управління, а також канали комунікації між інституційним центром у Львові та формаційним осередком в Інсбруку. Вона конкретизує масштаби відповідальності, що лягла на о. Андрія Білецького як генерального вікарія з правами виконувача митрополичих обов’язків, і показує, що навіть у кризових обставинах архієпархіальна влада намагалася зберегти порядок богословської освіти, монашої дисципліни та пастирської опіки. Таким чином, досліджене листування слід розглядати як цілісну джерельну групу, яка, з одного боку, суттєво уточнює життєпис і духовно-управлінський профіль о. Климентія Шептицького, а з іншого — доповнює історію церковного проводу УГКЦ у 1914–1917 рр. Подальше зіставлення цих листів із іншими справами того ж фонду № 408, а також пошук паралельної кореспонденції в інших архівних зібраннях, може дозволити реконструювати ширший контекст співпраці, механізми прийняття рішень та мережу взаємної підтримки, завдяки якій Львівська архієпархія зуміла витримати драматичні випробування воєнної доби. На завершення складаю щиру подяку директорці пані Олесі Стефаник та науковим працівникам ЦДІАУЛ за сумлінну працю для збереження й актуалізації джерельної спадщини як також за удоступнення архівних матеріалів. Саме завдяки їхньому служінню дослідник має змогу відкривати щораз то нові обрії історії УГКЦ.     [1]   Іван Павло ІІ. Celebrazione eucaristica nel rito latino e beatificazioni. Omelia del Santo Padre  [Електронний ресурс]. – Leopoli (Ippodromo), 26 giugno 2001 // The Holy See. – Режим доступу: https://www.vatican.va/content/john-paul-ii/it/homilies/2001/documents/hf_jp-ii_hom_20010626_ucraina-beat.html (дата звернення: 10.12.2025). [2]   Сліпий Й. Патріарх Йосиф Сліпий. Життєпис Митрополита Андрея Шептицького в 15-ту річницю його смерті  [Електронний ресурс] / Йосиф Сліпий // Самбірсько-Дрогобицька єпархія УГКЦ. – 28 лютого 2012. – Режим доступу: https://www.sde.org.ua/muzei/item/1968-patriarkh-josyf-slipyj-jyttjepys-mytropolyta-andreya.html   (дата звернення: 10.12.2025). [3]   Матковський І. Д-р Казимир граф Шептицький // монографія. – Львів : [б. в.], 2019. – 663 с. : іл., фот. [4]  Найновішим дослідженням ролі о. Андрія Білецького в управлінні Львівською Архиєпархією в часі арешту митрополита Андрея Шептицького російськими імперськими властями 1914-1917 рр. є стаття Гресько А. Діяльність вікарія Андрія Білецького у Львівській архієпархії Греко-Католицької Церкви в 1914–1917 рр . // Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис “Галичина”. – 2025. – Т. 38. – С. 139–154. – DOI: 10.15330/gal.38.139-154. – Режим доступу: https://journals.pnu.edu.ua/index.php/istgal/article/view/9942 (дата звернення: 10.12.2025). [5]  Шпіцер В. Триразовий правитель Львівської архідієцезії  [о. Андрій Білецький] // Дзвін. — 2008. — № 11–12. — С. 110–122. [6]   Про монаха студита о. Андрея Абрагамовича можна прочитати у статті Мороз В. Ієромонах Андрій Абрагамович — караїм-студит в УГКЦ, дядько двох повстанців  // Авраамічні релігії в Україні у визнанні плюралізму і толерантності як чинників української ідентичності : матеріали наук.-практ. конф. (м. Галич, 29 листопада 2018 р.) / ред.: В. Костишин та ін. — Івано-Франківськ : Місто НВ, 2018. — С. 91–100.

Преподобний Отче Ректоре, Вельмишановні Професори, Високодостойні учасники конференції! Перш, ніж перейти до висвітлення суті теми моєї доповіді, хочу сердечно подякувати Папському Східному Інституту за запрошення. Особисто дякую о. Peter Dufka, з яким тримав безпосередній контакт. Мушу визнати, що свою доповідь я готував під звук російський ракет, якими Московія щоденно тероризує Україну, а також в умовах довготривалої відсутності електрики. Але, сам факт того, що мені вдалося приготовити мою доповідь і приїхати до Риму на сьогоднішню конференцію, свідчить про те, що Україна стоїть, Україна бореться, Україна молиться. Саме ці слова Глави і Отця нашої Церкви Блаженнішого Святослава щоденно повторює кожен Українець! Темою моєю доповіді є Свято-Успенська Унівська Лавра як центр паломництва і духовності Української Греко-Католицької Церкви. 1. Вступ Свято-Успенська Унівська Лавра Студійського уставу — одна з п’яти монастирів зі статусом «лавра», а водночас однією з найдавніших чернечих обителей України. Вона також належить до найбільш динамічних духовних центрів сучасної Української Греко-Католицької Церкви. Її історія поєднує в собі кілька вимірів: монастир-фортецю середньовічної Київської Русі, Унівську архимандрію як один з головних осередків Галицької митрополії, центр книжної культури з власною друкарнею, митрополичу резиденцію, місце відродженого студійського чернецтва та, нарешті, потужний центр паломництва й духовної формації мирян. Метою моєї доповіді є саме представити Унівську Лавру як центр паломництва і духовности УГКЦ у перспективі історичної тяглости та сучасності. 2. Основні етапи історії Унівської Лаври 2.1. Витоки та рання історія (кінець XIV – XVI ст.) Перша достовірна письмова згадка про Унівський монастир датована 1395 роком , коли король Владислав II Ягайло підтверджує маєтності «загальновідомого монастиря в Уневі». На межі XIV–XV ст. він виступає як укріплена обитель Галицької митрополії на пограниччі політичних і культурних світів. У середині XVI ст. монастир переживає глибоку кризу: у 1549 році його нищать татарські напади. Із цим часом пов’язана відома легенда про чудесне джерело : шляхтич Олександр Ванько Лагодовський (1525 — 27 січня 1574 рр.), тяжко хворий на ноги, за переказом, у видінні від Богородиці отримує вказівку на джерело поблизу руїн монастиря. Випивши води й одужавши, він відбудовує обитель уже як кам’яну фортецю з мурами й вежами і ставить над джерелом ікону Пресвятої Богородиці. Відтоді джерело й ікона стають осердям ранньої унівської побожности та паломництв. 2.2. Архимандрія, друкарня і книжна культура (XVII–XVIII ст.) У XVII–XVIII ст. Унівський монастир набуває статусу архимандрії — матірного монастиря для цілої низки обителей Галичини. Цей період позначений двома ключовими рисами: • самоврядність і вплив : архимандрит Унева має особливі права в системі Галицької єпархії; монастир стає важливим духовним і адміністративним центром; • книжна культура : від середини XVII до середини XVIII ст. діє унівська друкарня , яка видає богослужбові та духовні книги для широкого простору Київської митрополії. Новітні каталоги стародруків показують, що унівські видання йшли далеко за межі місцевої спільноти, будуючи інтелектуальний авторитет обителі. У цей час формується й бібліотека Унівської Лаври — корпус стародруків і рукописів, який сьогодні є окремим об’єктом наукових досліджень. 2.3. Австрійські реформи та митрополича резиденція (кінець XVIII – XIX ст.) Після приєднання Галичини до імперії Габсбургів монастирі зазнають йосифінських реформ. У 1790 році Унівський монастир офіційно ліквідовано, а його церкву перетворено на звичайну парафіяльну. Однак уже 1816 року митрополит і кардинал Михайло Левицький (1774-1858 рр.) викуповує унівські маєтки і робить комплекс своєю літньою резиденцією . Тут він проводить значну частину життя й тут помирає 14 січня 1858 року. В Уневі він і похоронений. Його могила знаходиться у підземеллі під монастирською церквою. І хоч монаша спільнота у тому періоді тимчасово зникає, але місце не втрачає церковної ваги: Унів стає осередком управління митрополії та символом галицького єпископату. 2.4. Відродження студійського монашества (поч. XX ст.) На зламі XIX–XX ст. митрополит Андрей Шептицький розпочинає реформу монашого життя й відновлення східного чернецтва за Студійським уставом. У 1898 році на базі двох спільнот хлопців, які хотіли жити повноцінним монашим життям, він створює першу спільноту монахів Студитів. У 1906 році у Скнилові біля Львова будує для них перший монастир, що отримує назву Скнилівська Лавра св.Антонія Печерського Студійського Уставу та стає у ній першим Архимандритом. Внаслідок Першої світової війни (1914-1918 рр.), а польсько- української війни (1918-1919 рр.) Скнилівську Лавру було цілковито знищено. Через це у 1919 році митрополит передає монахам Студитам Унівський монастир монахам, ігуменом якого стає його рідний брат Климентій (Шептицького) – тепер вже блаженний Католицької Церкви . Відтоді Свято-Успенська Лавра стає матірним монастирем студитів і лабораторією відновленої візантійської чернечої традиції в УГКЦ. Символічною датою цього періоду розвитку Унівського монастиря є 30 вересня 1917 року. Саме тоді в Уневі митрополит Андрей висвячує на священника молодого богослова Йосифа Сліпого . Його перша Літургія відбулася в Лаврі, що робить Унів частиною життєпису майбутнього Глави УГКЦ. У міжвоєнний період спільнота студитів у Лаврі зростає,розвиває літургійний розпорядок, господарство, сиротинці, катехизацію молоді, видавничу й місійну діяльність. Унів утверджується як один з духовних центрів Української Греко-Католицької Церкви. 2.5. Радянська окупація, ліквідація та підпілля УГКЦ (1939–1946- 1989-ті роки) У роки першої радянської, а опісля німецької окупації Унівська Лавра стає місцем порятунку євреїв . Архимандрит Климентій разом із братією переховують у монастирі й пов’язаних із ним домах десятки єврейських дітей та дорослих. Багато з цих історій задокументовані у свідченнях врятованих; саме за це Климентія Шептицького визнано Праведником народів світу. Після повернення радянської влади розпочинається планомірна ліквідація УГКЦ. А у 1946 році відбувається псевдособор у Львові, яким остаточно радянська влада робить УГКЦ забороненою, а її вірних і священників насильно пробують заштовхнути у лоно Російської Православної Церкви, яка весь час співпрацювала з комуністами. Зрештою, так РПЦ продовжує поводитися і сьогодні. В результаті радянської ліквідації УГКЦ Унівський монастир було закрито. Самі ж монастирські будівлі спочатку стають своєрідним концтабором для усього духовенства і монашества Львівщини, а згодом перетворюють на психоневрологічний диспансер для жінок. Архимандрита Климентія Шептицького було заарештувано 5 червня 1947 року в Унівській лаврі, у його келії. Потім його вивезли, засудили на 25 років таборів, і він помер у тюрмі у Володимирі над Клязьмою 1 травня 1951 року.Помер, до речі, як Екзарх Росії та Сибіру. Протягом наступних десятиліть Лавра фізично занепадає, але в підпільній Церкві Унів залишається символом вірности : пам’ять про нього живуть у молитві, усних переказах, таємних відправах. 2.6. Повернення Лаври Церкві та сучасний етап (від 1992 р.) У контексті відновлення незалежности України та легалізації УГКЦ держава повертає Унівський комплекс Церкві. Від 1992 році студити знову поселяються в Лаврі та поступово відновлюють спільноту, богослужбове життя й архітектурний ансамбль. Спочатку там проживали тільки два монахи, а з 1993 року, після цілковитої ліквідації психоневрологічного диспансеру, першим тут поселяється новіціят. Сьогодні Свято-Успенська Лавра — це жива монаша спільнота, що поєднує суворий студійський устав із відкритістю до паломників: відновлений монастирський комплекс, впорядкований монастирський цвинтар, нові сакральні об’єкти (зокрема храм блаженних Климентія і Леонтія на Чернечій горі), реколекційні простори для мирян, будинок прочанина, трапезна для прочан, тощо. 3. Унів як центр паломництва і ярмарковий осередок Від початків Унів був не тільки монастирем, а й місцем паломництва до чудотворної ікони Богородиці та цілющого джерела. Центральним святом став празник Успення Пресвятої Богородиці (28 серпня), навколо якого вибудувалася відпустова традиція. У цей день до Лаври прибували вірні з різних частин Галичини, щоб молитися, приймати Святі Тайни, набрати свяченої води з джерела.Той, хто отримував особливі зцілення, залишав на пам’ятку вотивні дари. У XIX ст. до духовної функції додається виразний економічний вимір : джерела фіксують у селі Унів великий ярмарок , який відбувався щороку з 24 по 31 серпня , тобто в останній тиждень перед празником Успення. Він був одним із вагомих ярмарків Галичини: сюди приїздили купці з різних регіонів, здійснювалися хутряні, шкіряні, тютюнові торги, продавалися ремісничі вироби, книжки, церковні речі. Таким чином, відпуст і ярмарок творили неподільний простір: люди приїздили до Унева і «до Бога», і «до людей». Сакральна й економічна географія були тісно переплетені, і це поєднання до певної міри зберігається й сьогодні — хоч у зміненій формі. У монастирській Хроніці зберігся запис про одну дуже цікаву історію, яка мала місце у 1938 році. Місцевий власник шинка, єврей, написав скаргу на ім’я отця Климентія Шептицького. Головним мотивом скарги було те, що Студити не належно шанують Пресвяту Богородицю. За його словами, вони повинні організовувати щонайменше п’ять разів до року празники у честь Пресвятої Богородиці, а вони, натомість, роблять це тільки раз до року. Очевидно, що власник шинка отримував великий прибуток з ярмарку з нагоди храмового празника Лаври Успення Пресвятої Богородиці. І йому йшлося не так про почитання Богородиці, як про особистий зиск. Після виходу Церкви з підпілля і відновлення Лаври в 1990-х роках Унів дуже швидко повернув собі статус паломницького центру . Два виміри особливо виразно структурують сучасний паломницький рік: Серпнева піша проща Львів – Унів до празника Успеннявідновлюється у період відновлення незалежності України . Перше організоване паломництво зі Львова до Унева вирушило у 1992 році від храму св. Архистратига Михаїла у Львові. Спершу це було кілька сотень людей, які йшли два дні сільськими дорогами до Лаври. Згодом проща розростається до трьох днів (25–27 серпня) і стає справді масовою. У деякі роки зареєстровано понад півтора тисячі прочан. Це — «народна проща», де разом ідуть люди різного віку, соціального походження, з різних регіонівУкраїни. До цієї прощі у мене особливий сентимент, оскільки мені довелося її організовувати і провадити майже від самих початків, а саме від 1994 до 2016 року. Травнева молодіжна проща Львів – Унів до празника чудотворної ікони Унівської Богородиці (третя неділя травня). Вона має виразно молодіжний характер. Її організаторами є Товариства Український Студентів Католиків «Обнова», Українська Молодь Христові, монахим Студити, університетське душпастирство. З 2010 року ця проща має виразно окреслений профіль. Визначається тему-девіз прощі; програма включає катехизи, працю в групах, сповідь, чування, спільну Літургію. Саме тут багато молодих людей вперше досвідчують паломництва як «реколекцій в дорозі». Цікаво, що структуру серпневої прощі можна побачити як духовну спадкоємницю історичних ярмарків : колись люди тиждень перед Успенням їхали до Унева «з товарами», нині — ідуть із молитвою, але логіка зібрання народу довкола Лаври в серпневі дні залишається. 3.1. Сучасні форми паломництва: від прочанської дороги до онлайну Важливою ознакою останніх років стало поєднання традиційного паломництва з сучасними медіа. У 2020 році , в умовах карантину, обидві прощі – травневу і серпневу -вперше провели повністю онлайн : молитви, конференції та Літургії транслювалися на сторінках Обнови та Унівської Лаври, щоб вірні могли долучитися з дому. Так сформувався ще один вимір: «віртуальне паломництво» , яке не замінює живої дороги, але дозволяє підтримувати духовний зв’язок з Лаврою у виняткових обставинах (пандемія, хвороба тощо). З 2022 року у зв’язку з війною, яку 24 лютого розпочала Московія проти України, формат прощ цілковито змінився. Масові піші прощі у травні і серпні через воєнний стан стали неможливими до проведення, як також неможливим стало проведення цілонічних чувань через комендантську годину, яка триває з опівночі до 5 год. ранку. Через це напередодні празника Ікони Унівської Богородиці у травні чи Успення Пресвятої Богородиці у серпні люди приїздять організовано або приватно на Велику Вечірню з Литією, опісля ж повертаються до своїх домівок. Наступного дня люди з найближчих сіл приходять пішли на Літургію, а ті, що здалека приїжджають транспортом. Час війни показав, що люди мають велику потребу у взаємних зустрічах і велелюдних прощах, де можна не тільки помолитися, але зустріти один одного і підтримати у нелегкий час. 4. Духовний профіль Лаври та богословський зміст паломництва Сучасне паломництво до Унівської Лаври скерована упершу чергу на внутрішньо-монастирське життя Лаври . По-перше, це літургійний ритм , визначений Студійським уставом: Утреня, Часи, Вечірня, Повечір’я, Божественна Літургія, чиртання Псалтиря, тощо. Для паломника це означає входженя у «монаший час»: навіть коротке перебування в Лаврі дає досвід дня, який вимірюється не робочим графіком, а богослужінням. По-друге, це аскеза праці й простота гостинности . Студити поєднують молитву з ручною працею, господарством, прийняттям гостей. Паломники зустрічаються з дуже конкретними речами: скромним побутом, простою трапезою, можливістю допомогти братії. Паломництво перестає бути лише «побожним заходом» і стає втаємниченням у спосіб життя, де «молитися й працювати» — не гасло, а щоденна реальність. По-третє, Унів є місцем пам’яті мучеників і праведників . Тут сходяться постаті митрополита Андрея, блаженного Климентія, студитів-мучеників, врятованих євреїв, підпільних монахів. Паломництво до Лаври означає зустріч не тільки з архітектурою чи іконами, а й із живою пам’яттю Церкви, втіленою в конкретних людях і подіях ХХ століття.Особливим місцем цієї пам’яті є монаший цвинтар на Чернечій Горі, на якому поховані усі покоління монахів, які несли монаший подвиг в Унівській Лаврі. Нарешті, паломництва до Унева мають виразний пасторальний і суспільний вимір . Травневі молодіжні прощі формують нове покоління мирян; серпневі народні прощі збирають різні покоління й соціальні групи; реколекції в Лаврі є простором духовного супроводу священників, богопосвячених осіб, сімей, військових, родин загиблих. Унів стає лабораторією, де Церква шукає відповіді на питання: як говорити мовою Євангелія до людини посттоталітарного суспільства; як поєднати молитву й відповідальність за Україну; як інтегрувати досвід війни, травми, вимушеного переселення в поведений Богом шлях. Сучасні травневі й серпневі прощі, реколекції для молоді, подружніх пар, священників і монашества перетворюють Унів на пасторальну лабораторію УГКЦ . Тут випробовуються моделі: 1) як говорити з молоддю мовою живої віри; 2) як поєднати Літургію, катехизу й братерську спільноту; 3) як формувати відповідальність за суспільство й державу (молитва за воїнів, полонених, поранених, родини загиблих). 5. Висновки Якщо подивитися на Унів із перспективи понад шести століть, стає видно не випадкову сукупність епізодів, а тяглу лінію . Від королівської грамоти 1395 року до повернення Лаври Церкві 1993 року, від легенди про чудотворне джерело до відновлення Студійсього чернецтва митрополитом Андреєм, від серпневих ярмарків до серпневих прощ — ми бачимо різні форми однієї реальності: Церкви, що живе, молиться і йде дорогою історії. Унів показує, що монастир — це не музей, а живий організм Церкви. В його історії концентрично відбилися головні вузли історії УГКЦ. Те, що в XIX ст. виявлялося у формі ярмарків та відпустів, сьогодні продовжується у формі молодіжних і народних прощ, реколекцій, зустрічей воїнів та їхніх родин, онлайн-молитов. Але зміст залишається тим самим: навколо Лаври формується простір, у якому люди вчаться поєднувати віру й працю, молитву й відповідальність, особисту побожність і пам’ять про мучеників. У богословському сенсі Унів можна назвати «іконкою» Церкви в дорозі : – Церкви, яка не тікає від історії, а входить у неї; – Церкви, що пам’ятає своїх святих не лише в іконостасі,але йу конкретних місцях і датах; – Церкви, яка через паломництво вчить людину бачити власне життя як шлях, де джерело, хрест, Літургія й дорога є частинами одного таїнства. Саме в цьому сенсі Унівська Лавра є не тільки важливою точкою на паломницькій мапі України, але й ключовим духовним центром УГКЦ, де традиція та сучасність, історія та молитва переплітаються в єдине свідчення. Вибрана бібліографія 1. Ясіновський Ю. Бібліотека Унівської Свято-Успенської лаври: стародруки, рідкісні видання і рукописи. Каталог. – Львів: Вид-во Львівської політехніки, 2017. 2. Заболотна Н. В. Видання друкарні Унівського Успенського монастиря у фондах НБУВ: дослідження. Науковий каталог. – Київ: НБУВ, 2024. 3. Скіра Ю. Покликані: монахи Студійського Уставу та Голокост. – Київ: Дух і Літера, 2019. 4. Мицько І. Унівська Свято-Успенська Лавра (кінець XIII ст. – кінець XX ст.). – Львів: Свічадо, 1998. 5. Унівська лавра // Вікіпедія. Вільна енциклопедія (укр.), з відсилками до архівних та наукових публікацій. 6. Пишкович М. Історія Свято-Успенської Унівської Лаври // Офіційний сайт монахів Студійського уставу ( studyty.org.ua ) – історичний нарис, сучасне життя Лаври. 7. Остап’юк М. Я. «Ярмаркова торгівля в Галичині першої половини ХІХ століття» // у зб.: Історичні нариси обліково-правової культури: Світ, Європа і Україна. – Ужгород, 2009. (Дані про унівський ярмарок у серпні). 8. Грубенюк С. Об’ємно-просторова організація Марійських санктуаріїв в Україні (магістерська робота; розділ про Свято-Успенську Унівську Лавру). – Львів, 2024. 9. Єрм. Юстин (Бойко) . «Проща до Унева стала подихом свободи: історія прощі з 1992 року» // Портал VelychLviv , 27.08.2021. 10. «Стартувала XXVI піша проща Львів–Унів: “Через терни до зірок”» // Dyvensvit.org , 25.08.2017. 11. «7 особливостей молодіжної Унівської прощі 2016» // Католицький оглядач , 18.05.2016. 12. «Уперше в історії прощу “Львів–Унів” проведуть онлайн» // Секретаріат Синоду Єпископів УГКЦ, 12.05.2020.

Reverendissimo Padre Rettore, Egregi Professori, Cari organizzatori, Illustri partecipantidel convegnodi oggi! Prima di entrare nel merito del tema della mia relazione, desidero esprimere di cuore la mia gratitudine al Pontificio Istituto Orientale per l’invito. Ringrazio in modo particolare p. Peter Dufka, con il quale sono stato in contatto diretto. Devo confessare che ho preparato questa relazione al suono dei missili russi con i quali la Moscovia terrorizza quotidianamente l’Ucraina, e nelle condizioni di una prolungata assenza di elettricità. Tuttavia, il semplice fatto che sia riuscito a preparare la relazione e a venire a Roma per il convegno di oggi testimonia che l’Ucraina resiste, l’Ucraina combatte, l’Ucraina prega. Sono proprio queste parole del Capo e Padre della nostra Chiesa, Sua Beatitudine Sviatoslav, che ogni Ucraino ripete quasi quotidianamente! Tema della mia relazione è la Lavra di Univ della Dormizionedella Madre di Dio dei monaci Studiti come centro di pellegrinaggio e di spiritualità della Chiesa Greco-Cattolica Ucraina.   1. Introduzione La Lavra di Univ della Dormizione è uno dei cinque monasteri che portano il titolo di «lavra» ed è, al tempo stesso, uno dei più antichi cenobi dell’Ucraina. Essa appartiene anche ai più dinamici centri spirituali dell’odierna Chiesa Greco-Cattolica Ucraina. La sua storia racchiude diversi livelli: monastero-fortezza della Rus’ di Kiev medievale, archimandria di Univ come uno dei principali centri della metropolia di Galizia, centro di cultura libraria con una propria tipografia, residenza metropolitana, luogo del rinnovato monachesimo studita e, infine, un potente centro di pellegrinaggio e di formazione spirituale dei fedeli laici. Lo scopo della mia relazione è precisamente quello di presentare la Lavra di Univ come centro di pellegrinaggio e di spiritualità della Chiesa Greco-Cattolica Ucraina nella prospettiva della continuità storica e dell’oggi.   2. Le principali fasi della storia della Lavra di Univ 2.1. Origini e storia antica (fine XIV – XVI secolo) La prima menzione scritta sicura del monastero di Univ risale al 1395, quando il re Vladislao II Jagellone conferma i possedimenti del «monastero di Univ, universalmente noto». Tra la fine del XIV e l’inizio del XV secolo esso appare come una comunità fortificata della metropolia di Galizia, posta sulla frontiera di mondi politici e culturali diversi. A metà del XVI secolo il monastero attraversa una profonda crisi: nel 1549 viene devastato dalle incursioni dei mongolo-tatari. A questo periodo è legata la nota leggenda della sorgente miracolosa: il nobile Oleksandr Van’ko Lahodovs’kyj (1525 – 27 gennaio 1574), gravemente malato alle gambe, secondo la tradizione riceve in una visione dalla Madre di Dio l’indicazione di una sorgente nei pressi delle rovine del monastero. Dopo aver bevuto quell’acqua, guarisce e ricostruisce il cenobio come fortezza in pietra, con mura e torri, collocando sopra la sorgente un’icona della Santissima Madre di Dio. Da allora la sorgente e l’icona diventano il cuore della primitiva devozione e dei pellegrinaggi a Univ. 2.2. Archimandria, tipografia e cultura libraria (XVII–XVIII secolo) Tra XVII e XVIII secolo il monastero di Univ acquisisce lo status di archimandria, diventando il monastero-madre per una serie di comunità monastiche della Galizia. Questo periodo è caratterizzato da due tratti essenziali: • autonomia e influenza : l’archimandrita di Univ gode di diritti particolari all’interno del sistema della metropolia di Galizia; il monastero diventa un importante centro spirituale e amministrativo; • cultura libraria : dalla metà del XVII alla metà del XVIII secolo è attiva la tipografia di Univ, che pubblica libri liturgici e spirituali destinati a un ampio territorio della metropolia di Kiev. I cataloghi moderni degli antichi stampati mostrano che le edizioni di Univ circolavano ben oltre la comunità locale, costruendo l’autorità intellettuale del monastero. In questo periodo si forma anche la biblioteca della Lavra di Univ: un corpus di antichi stampati e manoscritti che oggi costituisce un oggetto specifico di ricerca scientifica. 2.3. Riforme austriache e residenza metropolitana (fine XVIII – XIX secolo) Dopo l’annessione della Galizia all’Impero asburgico, i monasteri subiscono le riforme giuseppine. Nel 1790 il monastero di Univ viene ufficialmente soppresso e la sua chiesa trasformata in una semplice chiesa parrocchiale. Tuttavia, già nel 1816 il metropolita e cardinale Mychajlo Levyc’kyj (1774–1858) riacquista i beni di Univ e ne fa il complesso della sua residenza estiva. Vi trascorre una parte significativa della sua vita e qui muore il 14 gennaio 1858. È proprio a Univ che viene sepolto: la sua tomba si trova nella cripta sotto la chiesa monastica. Benché in quel periodo la comunità monastica venga a mancare, il luogo non perde il suo peso ecclesiale: Univ diventa un centro di governo della metropolia e un simbolo dell’episcopato galiziano. 2.4. Rinascita del monachesimo studita (inizio XX secolo) A cavallo tra XIX e XX secolo il metropolita Andrey Šeptyc’kyj avvia una riforma della vita monastica e il rinnovamento del monachesimo orientale secondo la Regola (Tipico) studita. Nel 1898, partendo da due gruppi di giovani desiderosi di vivere una vita monastica piena, egli fonda la prima comunità di monaci Studiti. Nel 1906, a Sknyliv, presso Leopoli (L’viv), costruisce per loro il primo monastero, che riceve il nome di Lavra di Sknyliv di sant’Antonio delle Grotte secondo la Regola Studita; egli stesso ne diviene il primo archimandrita. A causa della Prima guerra mondiale (1914–1918) e della guerra polacco-ucraina (1918–1919), la Lavra di Sknyliv viene completamente distrutta. Per questo, nel 1919 il metropolita affida ai monaci Studiti il monastero di Univ; igumeno ne diventa suo fratello carnale, Klymentij Šeptyc’kyj, oggi beato della Chiesa cattolica. Da allora la Lavra di Univ della Dormizione diviene il monastero-madre degli Studiti e una sorta di laboratorio del rinnovato monachesimo bizantino nella Chiesa Greco-Cattolica Ucraina. Una data simbolica di questo periodo dello sviluppo del monastero di Univ è il 30 settembre 1917: proprio allora, a Univ, il metropolita Andrey ordina sacerdote il giovane teologo Josyf Slipyj. La sua prima Divina Liturgia ha luogo nella Lavra, e questo inserisce Univ nella biografia del futuro Capo della Chiesa Greco-Cattolica Ucraina. Nel periodo tra le due guerre la comunità degli Studiti nella Lavra cresce, sviluppando l’ordine liturgico, le attività economiche, gli orfanotrofi, la catechesi dei giovani, l’opera editoriale e missionaria. Univ si afferma come uno dei centri spirituali della Chiesa Greco-Cattolica Ucraina. 2.5. Occupazione sovietica e clandestinità della Chiesa Greco-Cattolica Ucraina (1939–anni 1980) Negli anni della prima occupazione sovietica e successivamente di quella tedesca, la Lavra di Univ diventa un luogo di salvezza per gli ebrei. L’archimandrita Klymentij, insieme alla comunità, nasconde nel monastero e nelle case ad esso collegate decine di bambini e adulti ebrei. Molte di queste storie sono documentate nelle testimonianze dei salvati; è proprio per questa opera che Klymentij Šeptyc’kyj è stato riconosciuto Giusto tra le Nazioni. Con il ritorno del potere sovietico inizia la liquidazione sistematica della Chiesa Greco-Cattolica Ucraina. Nel 1946 si tiene a Leopoli un cosiddetto «pseudo-sinodo», attraverso il quale il regime sovietico rende di fatto fuorilegge la Chiesa Greco-Cattolica Ucraina e tenta di costringere con la forza i suoi fedeli e i suoi sacerdoti a confluire nel seno della Chiesa Ortodossa Russa, che ha collaborato stabilmente con il regime comunista. Come conseguenza della soppressione sovietica della Chiesa Greco-Cattolica Ucraina, il monastero di Univ viene chiuso. Gli edifici monastici diventano dapprima una sorta di campo di concentramento per tutto il clero e il monachesimo della regione di Leopoli e, successivamente, vengono trasformati in un ospedale psiconeurologico femminile. L’archimandrita Klymentij Šeptyc’kyj viene arrestato il 5 giugno 1947 nella sua cella della Lavra di Univ. In seguito è deportato, condannato a 25 anni di lavori forzati e muore in carcere a Vladimir-sulla-Kljaz’ma il 1° maggio 1951. Muore, peraltro, nella qualità di Esarca di Russia e della Siberia. Nei decenni successivi la Lavra decade fisicamente, ma nella Chiesa clandestina Univ rimane un simbolo di fedeltà: la sua memoria sopravvive nella preghiera, nelle tradizioni orali, nelle celebrazioni segrete. 2.6. Restituzione della Lavra alla Chiesa e fase contemporanea (dal 1992) Nel contesto del recupero dell’indipendenza dell’Ucraina e della legalizzazione della Chiesa Greco-Cattolica Ucraina, lo Stato restituisce il complesso di Univ alla Chiesa. A partire dal 1992 gli Studiti ritornano a vivere nella Lavra e, progressivamente, ricostituiscono la comunità, la vita liturgica e l’insieme architettonico. In un primo momento vi risiedono solo due monaci; dal 1993, dopo la completa chiusura dell’ospedale psiconeurologico, si stabilisce qui il noviziato. Oggi la Lavra di Univ della Dormizione è una comunità monastica viva, che unisce la Regola studita con l’apertura ai pellegrini: il complesso monastico restaurato, il cimitero monastico ordinato, nuovi luoghi sacri (tra cui la chiesa dei beati Klymentij e Leon’tij sul «Monte dei Monaci»), spazi per esercizi spirituali destinati ai laici, la casa del pellegrino, il refettorio per i pellegrini, ecc.   3. Univ come centro di pellegrinaggio e polo fieristico Fin dagli inizi Univ non è stato solo monastero, ma anche luogo di pellegrinaggio all’icona miracolosa della Madre di Dio e alla sorgente dalle acque considerate taumaturgiche. La festa centrale è quella della Dormizione della Madre di Dio (28 agosto), attorno alla quale si è sviluppata la tradizione del pellegrinaggio. In quel giorno i fedeli giungevano nella Lavra da varie parti della Galizia per pregare, ricevere i Sacramenti e attingere acqua benedetta dalla sorgente. Chi riceveva una grazia particolare lasciava come memoria doni votivi, ex voto. Nel XIX secolo alla funzione spirituale si aggiunge un marcato profilo economico: le fonti attestano nel villaggio di Univ una grande fiera che si svolgeva ogni anno dal 24 al 31 agosto, cioè nell’ultima settimana prima della festa della Dormizione. Essa era una delle fiere più importanti della Galizia: vi giungevano mercanti da diverse regioni, si concludevano affari di pellicce, pelli, tabacco, si vendevano manufatti artigianali, libri, oggetti sacri. In questo modo il pellegrinaggio e la fiera creavano uno spazio indivisibile: la gente veniva a Univ sia «per Dio» sia «per la gente». La geografia sacra ed economica era strettamente intrecciata; in una certa misura questo nesso si conserva ancora oggi, sebbene in forme mutate. Nella Cronaca monastica è conservata una nota riguardante un episodio interessante e divertente accaduto nel 1938. Il proprietario locale di una taverna, di origine ebraica, scrisse unalettera di protesta indirizzato a p. Klymentij Šeptyc’kyj. Il motivo principale della lettera era che gli Studiti non onoravano a sufficienza la Santissima Madre di Dio: secondo lui, avrebbero dovuto organizzare almeno cinque feste all’anno in suo onore, mentre in realtà lo facevano solo una volta all’anno. È evidente che il taverniere traeva un grande profitto dalla fiera legata alla festa patronale della Lavra della Dormizione della Madre di Dio e che il suo interesse era meno la devozione mariana che il guadagno personale. Dopo l’uscita della Chiesa dalla clandestinità e il ripristino della Lavra negli anni 1990, Univ recupera in modo molto rapido lo status di centro di pellegrinaggi. Due dimensioni strutturano in modo particolare l’anno dei pellegrinaggi contemporanei: • Il pellegrinaggio a piedi di agosto Leopoli–Univ per la festa della Dormizione della Madre di Dio viene ripreso nel periodo della ritrovata indipendenza dell’Ucraina. Il primo pellegrinaggio organizzato da Leopoli a Univ parte nel 1992 dalla chiesa di san Michele Arcangelo a Leopoli. All’inizio si tratta di alcune centinaia di persone che percorrono in due giorni le strade di campagna fino alla Lavra. In seguito il pellegrinaggio si estende a tre giorni (25–27 agosto) e diventa realmente di massa. In alcuni anni si registrano più di millecinquecento pellegrini. È un «pellegrinaggio del popolo», nel quale camminano insieme persone di età, provenienza sociale e regioni dell’Ucraina diverse. A questo pellegrinaggio sono legato in modo particolare, poiché mi è capitato di organizzarne e guidarne l’itinerario quasi fin dall’inizio, dal 1994 al 2016.   • Il pellegrinaggio giovanile di maggio Leopoli–Univ per la festa dell’icona miracolosa della Madre di Dio di Univ (la terza domenica di maggio) ha un carattere marcatamente giovanile. I suoi organizzatori sono l’Associazione degli Studenti Cattolici Ucraini «Obnova», la «Gioventù Ucraina per Cristo», i monaci Studiti e la pastorale universitaria. Dal 2010 questo pellegrinaggio ha un profilo chiaramente definito: viene fissato un tema-motto; il programma comprende catechesi, lavori di gruppo, confessioni, veglie di preghiera, Divina Liturgia comune. Proprio qui molti giovani sperimentano per la prima volta il pellegrinaggio come «esercizi spirituali in cammino». È interessante notare che la struttura del pellegrinaggio di agosto può essere vista come l’erede spirituale delle fiere storiche: un tempo, nella settimana precedente la Dormizione, la gente si recava a Univ «con le merci»; oggi vi si va «con la preghiera», ma la logica della convocazione del popolo attorno alla Lavra nei giorni di agosto rimane. 3.1. Forme contemporanee di pellegrinaggio: dalla strada dei pellegrini all’online Un tratto caratteristico degli ultimi anni è l’intreccio tra il pellegrinaggio tradizionale e i media moderni. Nel 2020, durante il periodo di lockdown, entrambi i pellegrinaggi – quello di maggio e quello di agosto – sono stati organizzati per la prima volta interamente online: preghiere, conferenze e Liturgie sono state trasmesse sulle pagine delle reti sociali di «Obnova» e della Lavra di Univ, in modo che i fedeli potessero partecipare da casa. Si è così formato un ulteriore livello: il «pellegrinaggio virtuale», che non sostituisce il cammino fisico, ma permette di mantenere il legame spirituale con la Lavra in circostanze eccezionali (pandemia, malattia, ecc.). Dal 2022, a causa della guerra che la Moscovia ha iniziato contro l’Ucraina il 24 febbraio, il formato dei pellegrinaggi è cambiato radicalmente. Le grandi processioni a piedi di maggio e agosto sono diventate impossibili a motivo della legge marziale; ugualmente impossibili sono divenute le veglie notturne a causa del coprifuoco, in vigore dalla mezzanotte alle 5 del mattino. Per questo, alla vigilia della festa dell’Icona della Madre di Dio di Univ in maggio o della Dormizione della Madre di Dio in agosto, i fedeli arrivano in forma organizzata o privata per partecipare al Grande Vespro con Litia e poi rientrano alle proprie case. Il giorno seguente, gli abitanti dei villaggi vicini vengono a piedi alla Divina Liturgia, mentre chi proviene da più lontano giunge con i mezzi di trasporto. Il tempo di guerra ha messo in luce il profondo bisogno delle persone di incontrarsi e di partecipare a pellegrinaggi numerosi, nei quali non solo si prega, ma ci si incontra e ci si sostiene a vicenda in un periodo difficile.   4. Profilo spirituale della Lavra e contenuto teologico del pellegrinaggio Il pellegrinaggio contemporaneo alla Lavra di Univ è anzitutto orientato verso la vita interna del monastero. In primo luogo, esso è segnato dal ritmo liturgico determinato dalla Regola Studita: Mattutino (Orthros), Ore, Vespro, Compieta, Divina Liturgia, lettura ininterrotta del Salterio, ecc. Per il pellegrino questo significa entrare nel «tempo monastico»: anche una breve permanenza nella Lavra offre l’esperienza di una giornata misurata non dall’orario di lavoro, ma dal ciclo delle celebrazioni. In secondo luogo, si tratta dell’ascesi del lavoro e della semplicità dell’ospitalità. Gli Studiti coniugano la preghiera con il lavoro manuale, con le attività economiche e agricole, con l’accoglienza degli ospiti. I pellegrini si confrontano con elementi molto concreti: uno stile di vita sobrio, una mensa semplice, la possibilità di aiutare la comunità. Il pellegrinaggio cessa di essere soltanto un «evento devozionale» e diventa un’iniziazione a uno stile di vita in cui «pregare e lavorare» non è uno slogan, ma una realtà quotidiana. In terzo luogo, Univ è un luogo della memoria dei martiri e dei giusti. Qui convergono le figure del metropolita Andrey, del beato Klymentij, dei monaci studiti martiri, degli ebrei salvati, dei monaci della clandestinità. Il pellegrinaggio alla Lavra non significa solo incontro con un’architettura o con delle icone, ma con la memoria viva della Chiesa, incarnata in persone concrete ed eventi del XX secolo. Un luogo privilegiato di questa memoria è il cimitero monastico sul «Monte dei Monaci», dove sono sepolte tutte le generazioni di monaci che hanno portato la fatica del cammino monastico nella Lavra di Univ. Infine, i pellegrinaggi a Univ hanno un marcato profilo pastorale e sociale. I pellegrinaggi giovanili di maggio formano una nuova generazione di laici; i pellegrinaggi popolari di agosto riuniscono generazioni e strati sociali diversi; gli esercizi spirituali nella Lavra sono luogo di accompagnamento spirituale per sacerdoti, consacrati, famiglie, militari, famiglie dei caduti. Univ diventa un laboratorio in cui la Chiesa cerca risposte a domande quali: come parlare il linguaggio del Vangelo all’uomo di una società post-totalitaria; come unire la preghiera con la responsabilità per l’Ucraina; come integrare l’esperienza della guerra, del trauma, dello sfollamento forzato in un cammino guidato da Dio. I pellegrinaggi di maggio e di agosto, gli esercizi spirituali per i giovani, per le coppie, per i sacerdoti e i consacrati trasformano Univ in un laboratorio pastorale della Chiesa Greco-Cattolica Ucraina. Vi si sperimentano modelli: • come parlare ai giovani con il linguaggio della fede viva; • come unire Liturgia, catechesi e fraternità comunitaria; • come formare il senso di responsabilità per la società e per lo Stato (preghiera per i soldati, i prigionieri, i feriti, le famiglie dei caduti).   5. Conclusioni Se guardiamo a Univ nella prospettiva di oltre sei secoli, non vediamo una somma casuale di episodi, ma una linea continua. Dalla pergamena reale del 1395 alla restituzione della Lavra alla Chiesa nel 1993, dalla leggenda della sorgente miracolosa al rinnovamento del monachesimo studita ad opera del metropolita Andrey, dalle fiere di agosto ai pellegrinaggi di agosto: vediamo forme diverse di una sola realtà, quella della Chiesa che vive, prega e cammina nella storia. Univ mostra che il monastero non è un museo, ma un organismo vivo della Chiesa. Nella sua storia si rifrangono in modo concentrico i nodi principali della storia della Chiesa Greco-Cattolica Ucraina. Ciò che nel XIX secolo si esprimeva nella forma delle fiere e dei pellegrinaggi di indulgenza, oggi continua nelle forme dei pellegrinaggi giovanili e popolari, degli esercizi spirituali, degli incontri dei militari e delle loro famiglie, delle preghiere online. Ma il contenuto rimane lo stesso: attorno alla Lavra si crea uno spazio in cui le persone imparano a coniugare fede e lavoro, preghiera e responsabilità, pietà personale e memoria dei martiri. In senso teologico, Univ può essere definita come una sorta di «icona» della Chiesa in cammino: – una Chiesa che non fugge dalla storia, ma vi entra; – una Chiesa che ricorda i suoi santi non solo nell’iconostasi, ma anche in luoghi e date concrete; – una Chiesa che, attraverso il pellegrinaggio, insegna all’uomo a vedere la propria vita come un cammino in cui sorgente, croce, Liturgia e strada sono parti di un unico mistero. In questo senso la Lavra di Univ non è soltanto un punto importante sulla mappa dei pellegrinaggi in Ucraina, ma anche un centro spirituale chiave della Chiesa Greco-Cattolica Ucraina, dove tradizione e contemporaneità, storia e preghiera si intrecciano in un’unica testimonianza.   Bibliografia essenziale 1. Ясіновський Ю. Бібліотека Унівської Свято-Успенської лаври: стародруки, рідкісні видання і рукописи. Каталог. – Львів: Вид-во Львівської політехніки, 2017. 2. Заболотна Н. В. Видання друкарні Унівського Успенського монастиря у фондах НБУВ: дослідження. Науковий каталог. – Київ: НБУВ, 2024. 3. Скіра Ю. Покликані: монахи Студійського Уставу та Голокост. – Київ: Дух і Літера, 2019. 4. Унівська Свято-Успенська Лавра (кінець XIII ст. – кінець XX ст.). – Львів: Свічадо, 1998. 5. Унівська лавра // Вікіпедія. Вільна енциклопедія (укр.) , з відсилками до архівних та наукових публікацій. 6. М.Пишкович. Історія Свято-Успенської Унівської Лаври // Офіційний сайт монахів Студійського уставу ( studyty.org.ua ) – історичний нарис, сучасне життя Лаври. 7. Остап’юк М. Я. «Ярмаркова торгівля в Галичині першої половини ХІХ століття» // у зб.: Історичні нариси обліково-правової культури: Світ, Європа і Україна. – Ужгород, 2009. (Дані про унівський ярмарок у серпні). 8. Грубенюк С. Об’ємно-просторова організація Марійських санктуаріїв в Україні (магістерська робота; розділ про Свято-Успенську Унівську Лавру). – Львів, 2024. 9. Єрм. Юстин (Бойко). «Проща до Унева стала подихом свободи: історія прощі з 1992 року» // Портал VelychLviv, 27.08.2021. 10. «Стартувала XXVI піша проща Львів–Унів: “Через терни до зірок”» // Dyvensvit.org , 25.08.2017. 11. «7 особливостей молодіжної Унівської прощі 2016» // Католицький оглядач, 18.05.2016. 12. «Уперше в історії прощу “Львів–Унів” проведуть онлайн» // Секретаріат Синоду Єпископів УГКЦ, 12.05.2020.

Вчора мені подзвонили з моєї рідної Дори з сумною вісткою - раптово пересталося бити серце Михайла Марчука - мого приятеля з дитинства, з яким ми разом ходили до школи, а потім до отця Порфирія Чучмана. Звичайно, що у таких випадках ми кажемо, що помер передчасно, бо мав неповних 49 літ. Однак, якщо дивитися у перспективі віри, то кожна смерть людини, незважаючи на те, що залишиться великою загадкою, завжди є вчасною. Вірю, що милосердний Господь забрав його до себе, бо він був готовий до зустрічі з Ним. Михайло був дуже доброї і веселої вдачі хлопцем, який виріс у побожній сімʼї Орисі та Михайла. Його мама, яка також померла у молодому віці, було вчителькою початкових класів. І діти любили її, бо була доброю. Дітей обдурити неможливо. А тато Михайло - електрик: також веселої вдачі людина, якому, на жаль, довелося передчасно хоронити дружину, а тепер сина. У Михайла є сестра Оксана, яку він дуже любив. Ми разом з Михайлом ходили до школи. З тих часів памʼятаю його жвавим, веселим і чутливим. Завжди був готовий допомогти кожному, через що сам не один раз страждав. Він любив грати футбол, але щонайбільше мені закарбувалося у памʼяті то це те, що Михайло був дуже товариським. Можливо саме через те, як також через свій гарний голос він долучився до грона тих хлопців, яких наприкінці 80-х, початку 90-х зібрав біля себе старенький отець Порфирій Чучман - монах-легенда Гуцульщини. Отець дуже дбав про молодь, особливо хлопців. Бо до війни він прибув до Дори на порушення митрополита Андрея, щоб вчити місцевих хлопців корисного ремесла, зокрема кравецтва і шевства. А коли прийшла незалежність України і відкрився монастир святого пророка Іллі, він відразу зібрав біля себе хлопців. Спочатку отець Порфирій вчив нас гласів, а також співати Вечірню. Ми кожного дня ходили на Вечірню, співали. А після Вечірні отець кликав нас до хати, робив нам чаю і ми спільно читали життя святого завтрашнього дня. Це були незабутні хвилі! То був час і молитви, і зустрічі, і поважних розмов, і жартів - а як без них! Ми не ходили, а літали на крилах на Вечірню. Спробую пригадати усіх. Ото список тих, які ходили щоденно на Вечірню до монастиря. Їх можна поділити на дві групи - тих, які від моменту відкриття монастиря прийшли і ті, які згодом замінили нас: Першим слід згадати теперішнього митрополита Тернопільського Теодора (Тараса Мартинюка). Він був найстаршим серед нас і тоді, коли ми приходили до монастиря на Вечірню, він закінчував школу і поступив до Кременецького педагогічного коледжу. Після нього слідують: Андрій Сенюк, Юрко Абрамʼюк, Михайло Абоамʼюк, Володя Скидан, Михайло Марчук, Василь Якубʼяк, Василь Мельник і я, Юрко Бойко. Після того, а радше тоді, коли ми вже поступили - чи до монастиря, чи на навчання - нас замінили молодші. Їх вже усіх не памʼятаю, але знаю точно, що серед них був мій рідний брат Михайло і Петро Якубʼяк. Можливо я когось забув, то прошу відразу пробачити мене. Щоправда, початково була серед нас і група дівчат. Вони дуже любили маївку і брали участь у різних народних патріотичних та церковних заходах, яких на той час було чимало. Вони піднімали дух Народу та були способом просвіти люду, який щойно вийшов з совєтської безбожної темряви. Ці заходи пречудово і з любовʼю організовував отець Йосиф Мілян, теперішній єпископ-помічник Київської Архиєпархії УГКЦ. Але повернімо до нашого Михайла Марчука. Він мав чудовий голос! Усі вечірні ми залюбки співали різноголоссям, але одним цілим! Отець Порфирій нами дуже радів! Мені здається, що він хотів, щоби ми усі пішли до монастиря, але наші дороги розійшлися різними шляхами - одні пішли в монастир, інші створили сімʼї. Памʼятаю, як одного разу, коли я вже був в монастирі і приїхав до Дори, сидячи з отцем Порфирієм після Вечірні, почув від нього таке: «Знаєш, Юрку, усі наші хлопці (так він нас називав), хоча пішли різними шляхами, але стали добрими ґаздами і добрими людьми». І дійсно, у цьому було велика правда. Михайло Марчук оженився. Народив двох діточок, яких поставив на ноги і дочекався онуків. Пригадую, як женив сина, подзвонив мені, чи я міг би приїхати дати шлюб. Але так сталося, що мене взагалі не було в Україні. І, на жаль, ми не перетнулися. Михайло був чудовим електриком - спеціалістом своєї справи! Скільком людям він поміг зі світлом! Здається, що чи не пів Дори вдячні йому за проведення електрики! Він проводив людям світло, а тепер сам переставився, щоб оглядати Світло вічне - милосердного Бога! На превеликий жаль, я знову через вагомі обставини не можу і тепер бути на похороні нашого Михайла Марчука - одного з нас, учнів отця Порфирія Чучмана, бо прямую до Риму у важливій справі. Ніколи не подумав би, що служитиму Літургію за упокій Михайла у Римі, та ще й у час Ювілейного року! Приходять мені на думку слова вірша відомого польського священника і поета отця Яна Твардовського: «Спішімо любити людей, бо вони швидко минають!» Милосердний Боже, прийми у свої обійми душу новопересталеного Михайла і осели душу там, де немає болі, ні печалі, ні зітхання, але життя безконечне! Отче Порфирію, огорніть своїми молитвами нашого Михайла та обійміть його в небі! Рим, 3 грудня 2025 року Божого Єрм. Юстин Бойко, студит