Результати пошуку

Є новини, які живуть одну годину. Є новини, які стають інформаційним шумом. А є такі новини, які за кілька годин розлітаються всіма каналами, бо потрапляють у відкриту рану суспільства. Вчорашня історія у Львові, де на Сихові натовп людей перекинув автомобіль ТЦК, — саме з таких. Її миттєво підхопили телеграм-канали, місцеві медіа, загальноукраїнські видання, коментатори, політики, обурені, налякані, розгублені й ті, хто завжди готовий підлити олії у вогонь. Але питання не лише в тому, що сталося. Питання в тому, чому ця новина так швидко рознеслася країною. Чому вона викликала такий резонанс? Чому одні побачили в цьому злочин проти порядку у воюючій державі, а інші — вибух народного обурення? Чому ТЦК для одних є необхідним інструментом оборони, а для інших — символом страху, приниження і несправедливості? Це не просто історія про перекинутий автомобіль. Це історія про перекинуту довіру. І саме тому про неї треба говорити не криком, не пропагандою, не злобою і не виправданнями, а тверезо — з точки зору моралі, справедливості, державної відповідальності і християнського сумління. Бо коли у воюючій країні люди починають діяти натовпом, це небезпечно. Але коли держава доводить людей до стану, в якому натовп стає можливим, це також страшний сигнал. І цей сигнал не можна заглушити ні кримінальними справами, ні гучними заявами, ні черговим інформаційним шумом. Його треба почути. Кілька місяців я вже висловлювався на тему ТЦК, народ і держава, через що отримав суцільну критику людей, бо сказав відверто, що нічим не можна оправдати вбивство військового! Відчуваю, що написане мною сьогодні збере не меншу злісті суспільства і гнівних коментаторів. Але, як священник, який служить у славному Львові, не можу оминути мовчанкою того, що вчора сталося у Львові на Сихові, бо це була б постава страхопуда. Однак, не бажаю також підтримувати крики котроїсь зі сторін, бо криком не вирішимо нічого. Спробуймо на холодну голову осмислити те, що вчора сталося у Львові, зрозуміти причини, наслідки та зробити деякі висновки. Найбільше, що мене вразило, то це те, що про інцидент на Сихові повідомили не лише місцеві канали, а й великі загальноукраїнські медіа: Суспільне, Українська правда, Радіо Свобода, LB.ua, ZAXID.NET, ТСН, Укрінформ, Факти ICTV, 24 канал та інші. За повідомленнями ТЦК і поліції, йшлося про перевірку військово-облікових документів чоловіка 1996 року народження, після чого група людей заблокувала, пошкодила і перекинула службове авто ТЦК. За кілька годин про подію на Сихові у Львові знала майже вся країна. І вже сам цей факт багато про що говорить. Бо новина стала такою “гарячою” не лише тому, що хтось перекинув автомобіль. В Україні, на жаль, щодня стається багато драматичних речей. Але ця новина потрапила у сам нерв суспільства. Вона торкнулася страху, втоми, недовіри, болю, несправедливості, приниження і того внутрішнього напруження, яке давно накопичується в людях. Скажу одразу: насильство проти військових, блокування, нищення майна, самосуд і поведінка натовпу — це неприпустимо. Особливо у воюючій державі. Бо коли суспільство починає діяти натовпом, воно дуже швидко перестає бути спільнотою відповідальних людей. Натовп не шукає правди. Натовп шукає винного. Натовп не розрізняє. Натовп кричить, штовхає, ламає, б’є, перекидає, а потім часто навіть не розуміє, що саме зробив. Але було б великою помилкою зупинитися лише на цьому і сказати: “Покарати винних — і крапка”. Так, винні у насильстві мають відповідати перед законом. Але моральна проблема тут значно глибша. Це не просто випадок із автомобілем ТЦК. Це симптом. Українське суспільство живе у страшній втомі. Війна триває роками. Люди поховали рідних, втратили здоров’я, майно, дім, спокій, майбутнє. Одні воюють давно і виснажені до краю. Інші бояться мобілізації. Треті не розуміють, чому одні воюють, а інші “вирішують питання”. Четверті бачать нерівність, корупцію, дивні бронювання, показну безкарність сильних світу цього. І на цьому тлі будь-яка вулична зустріч із ТЦК сприймається вже не як адміністративна процедура, а як зіткнення людини з державним примусом. Це не виправдання, а пояснення. Бо християнська моральність не дозволяє нам виправдовувати зло чужим злом. Якщо хтось принижує — це не дає мені права бити. Якщо хтось діє грубо — це не дає мені права ставати натовпом. Якщо держава помиляється — це не дає громадянину права руйнувати порядок. Але християнська моральність також не дозволяє нам закривати очі на причини, які доводять людей до вибуху. Які причини події, які сталася вчора на Сихові у Львові. Спробую назвати їх коротко Причина перша — втома від війни. Причина друга — криза довіри до справедливості мобілізації. Причина третя — часто принизлива або незрозуміла форма комунікації з людьми. Причина четверта — відчуття, що закон у нас не для всіх однаковий. Причина п’ята — те, що ТЦК стали в очах багатьох не просто державною установою, а символом усього страху, примусу і безсилля перед системою. І ось тут маємо головну моральну небезпеку. Коли інституція стає символом страху, а громадянин — символом спротиву, тоді суспільство вже не думає. Воно реагує. А там, де немає думки, дуже швидко приходить руїна. Що робити? Перше. Держава має чесно визнати: мобілізація не може триматися тільки на страху. Вона мусить триматися на справедливості. Люди мають бачити, що правила однакові для всіх: для бідного і багатого, для сина простого чоловіка і сина чиновника, для села і міста, для того, хто не має зв’язків, і для того, хто має десятки знайомих у кабінетах. Друге. ТЦК мають діяти законно, спокійно, гідно і прозоро. У час війни держава має право мобілізувати. Але навіть у час війни людина не перестає бути людиною. Її не можна принижувати, залякувати, ламати психологічно чи перетворювати на “одиницю ресурсу”. Український воїн — це не виловлена людина. Український воїн — це громадянин, який має гідність. Третє. Усі дії ТЦК, поліції і громадян у таких випадках мають бути перевірені. Якщо громадяни вчинили насильство — вони мають відповідати. Якщо представники держави діяли неправильно — вони також мають відповідати. Закон не може бути кийком лише в один бік. Закон або один для всіх, або він перестає бути законом і стає інструментом сили. Четверте. Медіа і телеграм-канали мають перестати гратися з вогнем. Бо іноді одне відео, один емоційний заголовок, одна неперевірена фраза можуть зробити більше шкоди, ніж сам інцидент. У час війни інформація — це не просто новина. Це або ліки, або отрута. І коли медіа женуться за переглядами, не думаючи про наслідки, вони стають співучасниками суспільної істерії. П’яте. Громадяни мають навчитися відрізняти праведне обурення від руйнівної люті. Можна і треба вимагати законності. Можна і треба захищати людську гідність. Можна і треба ставити питання владі. Але не можна перетворюватися на юрбу, яка нищить, блокує і б’є. Бо сьогодні юрба перекидає автомобіль ТЦК, а завтра така сама юрба може прийти по будь-кого з нас. Шосте. Церкви, громадські середовища, місцева влада і відповідальні люди мають говорити з суспільством не мовою пропаганди, а мовою правди. Нам не потрібні солодкі гасла. Нам потрібна чесна розмова: війна триває, армія потребує людей, держава має обов’язок обороняти країну, але суспільство має право на справедливість, гідність і прозорість. Моральний висновок простий: насильство натовпу — гріх і злочин. Але глухота влади до болю людей — також моральна проблема. Перше руйнує порядок одразу. Друге руйнує довіру повільно. А коли руйнуються і порядок, і довіра, тоді держава стає дуже вразливою. Ми не маємо права воювати між собою в тилу так, ніби забули, хто справжній ворог. Але ми також не маємо права мовчати, коли бачимо, що в тилу накопичується небезпечна неправда, нерівність і приниження. Україна вистоїть не тільки зброєю. Україна вистоїть тоді, коли зброя буде в руках відповідальних, закон буде один для всіх, держава буде говорити з людиною з повагою, а людина не буде відповідати на страх насильством. Бо перемога — це не лише вигнати ворога з нашої землі. Перемога — це ще й не дозволити війні знищити в нас людське, християнське і державницьке. Єрм. Юстин Бойко, студит 9 липня 2026 року Божого

ДИКАСТЕРІЯ ВІРОВЧЕННЯ Прот. № 99/2009 ПОЯСНЮВАЛЬНА НОТА Від часів святого Павла VI аж до останніх переговорів, які нещодавно відбулися в цій Дикастерії, численні спроби привести прихильників руху, започаткованого монс. Марселем Лефевром, до повної єдності з Католицькою Церквою виявилися марними. Ця ситуація ще більше погіршилася через нещодавні єпископські консекрації, звершені без понтифікального мандату, всупереч волі Святішого Отця, у відкритому порушенні канонічного права. Тому ця Дикастерія, у вірному здійсненні довірених їй функцій, вважає необхідним зазначити, що цей акт становив злочин схизми з канонічними наслідками для залучених священнослужителів і мирян. Адже, як уже було проголошено 1988 року, «така непокора, яка несе із собою практичне заперечення Римського примату, становить схизматичний акт»; пор. Іван Павло II, апостольський лист Ecclesia Dei, 3. У зв’язку з цим відтепер: 1. Священнослужителі, які належать до Священничого братства святого Пія X, перебувають у схизмі, а тому мають вважатися схизматиками; пор. Ecclesia Dei, 5 c; Папська рада у справах законодавчих текстів, Пояснювальна нота щодо екскомуніки за схизму, в яку впадають прихильники руху єпископа Марселя Лефевра, 24.08.1996, 5–6. Вони підлягають екскомуніці, передбаченій правом, кан. 1364 § 1 CIC. 2. Щодо вірних мирян, то схизматиками й екскомунікованими слід вважати тих, хто формально приєднується до Священничого братства святого Пія X на умовах, установлених у Пояснювальній ноті Папської ради у справах законодавчих текстів 1996 року; пор. там само, 7. Ця нота досі чинна, і ця Дикастерія приймає її як свою. 3. Нарешті, святий Божий Народ попереджається, що священнослужителі Священничого братства святого Пія X уділяють Таїнства незаконно, а Таїнство Покаяння, яке вони уділяють, і Подружжя, при якому вони асистують, є недійсними. Церква, як турботлива мати, прийме зі щирою любов’ю і живою турботою всіх тих, хто бажає повернутися до повної єдності. Апостольські Нунції визначать процедури, якими Ординарії зможуть користуватися в різних випадках. Нарешті, усіх вірних заохочується залишатися твердими в єдності з Римським Понтифіком, з єпископами, які перебувають у єдності з ним, і з усією Церквою; пор. Lumen Gentium, 22; кан. 751 CIC. Також їх закликають утримуватися від участі в богослужіннях і діяльності, які проводить згадане Священниче братство святого Пія X. З Палацу Дикастерії, 2 липня 2026 року Віктор М. кардинал Фернандес Префект Монс. Армандо Маттео Секретар Доктринальної секції Джон Дж. Кеннеді Титулярний архиєпископ Оссеро Секретар Дисциплінарної секції

ДИКАСТЕРІЯ У СПРАВАХ ВІРИ ПОРЯДОК ПРИМИРЕННЯ СВЯЩЕННИКІВ, ЯКІ ПОХОДЯТЬ ЗІ СВЯЩЕНИЧОГО БРАТСТВА СВЯТОГО ПІЯ X Практика, якої Дикастерія Доктрини Віри дотримується, починаючи з 1 липня 2026 року, передбачає, що священник, який вирішив залишити Священиче Братство Святого Пія X, готовий прийняти Другий Ватиканський Собор і законність Novus Ordo Missae, хоча й залишається прив'язаним до usus antiquior, повинен: 1) Знайти Ординарія (єпархіального єпископа, вищого настоятеля клірикального інституту богопосвяченого життя папського права, вищого настоятеля клірикального товариства апостольського життя папського права тощо), який буде готовий прийняти його ad experimentum (на випробувальний термін). 2) Власноруч написати Святішому Отцеві листа, у якому представить себе та попросить про відпущення цензур, накладених через те, що: він отримав священничі свячення від єпископа, який був відлучений від Церкви або перебував у неканонічному становищі; або, хоча був висвячений дійсно й законно, згодом вступив до Священичого Братства Святого Пія X. 3) Додати свідоцтво про священничі свячення. 4) Додати Professione fidei (Ісповідання віри) та Formula adhaesionis (Формулу приєднання), датовані й підписані (пор. додатки А–В). 5) Доручити Ординарієві надіслати до Дикастерії Доктрини Віри три вищезгадані документи. У супровідному листі Ординарій має висловити готовність прийняти цього священника ad experimentum до своєї єпархії або до свого інституту. Щойно Дикастерія отримає від Ординарія ці три документи, вона підготує Рескрипт про відпущення цензур, який буде підписаний Префектом та Секретарем Доктринальної секції. Дикастерія надішле цей Рескрипт Ординарієві разом із супровідним листом, яким його буде уповноважено прийняти священника-заявника на випробувальний термін тривалістю не менше одного року і не більше трьох років. Після завершення цього терміну можна буде здійснити його інкардинацію. Нещодавно було також вирішено, що якщо встановлений випробувальний період не завершиться успішно, Ординарій повинен повернути Рескрипт до Дикастерії Доктрини Віри, додавши звіт про причини, через які інкардинація не відбулася. ДИКАСТЕРІЯ У СПРАВАХ ВІРИ ПОРЯДОК ПРИМИРЕННЯ ДЕЯКИХ МИРЯН, ЯКІ ПОХОДЯТЬ ЗІ СВЯЩЕНИЧОГО БРАТСТВА СВЯТОГО ПІЯ X Ця практика стосується питання осудності (imputabilità) або ступеня суб'єктивної відповідальності мирян, які формально приєдналися до Священичого Братства Святого Пія X або відвідують його та просять бути прийнятими до повного сопричастя з Католицькою Церквою. Накладення покарання на мирян, які належать до Священичого Братства Святого Пія X, не може припускатися автоматично, але повинно оцінюватися в кожному окремому випадку. Оскільки осудність вимагає повного усвідомлення та свідомої згоди, прикладами доведеної осудності можуть бути: 1. Миряни, які належать до Третього чину Священичого Братства Святого Пія X; 2. Миряни, які регулярно беруть участь у богослужіннях Священичого Братства Святого Пія X, формально поділяючи його доктринальні позиції. Натомість не слід вважати осудними: 3. Мирян, які відвідували Священиче Братство Святого Пія X лише з літургійних або духовних мотивів; 4. Мирян, які, хоча й усвідомлюють існуючі напруження зі Святим Престолом, не відкидають Учительського уряду (Magisterium) або влади Римського Понтифіка. Можлива процедура, якої слід дотримуватися щодо мирян, які належать до Священичого Братства Святого Пія X, яким було накладено покарання і які просять бути прийнятими до повного сопричастя з Католицькою Церквою, передбачає формальний акт повного прийняття католицького вчення та послуху католицькій ієрархії, під юрисдикцією місцевого Ординарія, який є гарантом єдності помісної Церкви. Тому мирянин, про якого йдеться у пунктах 1–2, який вирішив залишити Священиче Братство Святого Пія X, повинен: подати місцевому Ординарієві Professione fidei (Ісповідання віри) та Formula adhaesionis (Формулу приєднання), датовані та підписані (пор. додатки А–В). Після отримання цієї документації місцевий Ординарій прийме мирянина в ті строки й у той спосіб, які визнає найбільш доцільними, використовуючи, наприклад, Чин прийняття до повного сопричастя Католицької Церкви тих осіб, які вже були дійсно охрещені, належним чином його пристосувавши. Щодо мирянина, про якого йдеться у пунктах 3–4, достатньо, щоб він звернувся до священника, який перебуває у повному сопричасті з Католицькою Церквою, прийнявши рішення надалі не відвідувати Священиче Братство Святого Пія X. ДОДАТОК А ВИЗНАННЯ ВІРИ (Professio fidei) Я, твердо вірую і визнаю все й кожне з того, що міститься у Символі віри, а саме: Вірую в єдиного Бога, Отця Вседержителя, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого. І в єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного, від Отця родженого перед усіма віками. Світло від Світла, Бога істинного від Бога істинного, рожденного, несотвореного, єдиносущного з Отцем, через Якого все сталося. Він задля нас, людей, і нашого ради спасіння зійшов із небес, і воплотився з Духа Святого і Марії Діви, і став чоловіком. І був розп'ятий за нас за Понтія Пилата, і страждав, і був похований. І воскрес у третій день, згідно з Писанням. І вознісся на небо, і сидить праворуч Отця. І вдруге прийде зі славою судити живих і мертвих, і Його Царству не буде кінця. І в Духа Святого, Господа Животворящого, що від Отця і Сина ісходить, що з Отцем і Сином рівнопоклоняємий і рівнославимий, що говорив через пророків. Вірую в єдину, святу, католицьку і апостольську Церкву. Ісповідую одне хрещення на відпущення гріхів. Очікую воскресіння мертвих і життя майбутнього віку. Амінь. Також твердо вірю у все те, що міститься у писаному або переданому Божому Слові і що Церква, чи то урочистим судженням, чи звичайним і вселенським Учительським урядом, подає як Богом об'явлене, у що належить вірити. Так само твердо приймаю і зберігаю все й кожне з того, що Церква остаточно навчає щодо віри або моралі. Крім того, з релігійним послухом волі та розуму я приймаю вчення, яке проголошують або Римський Понтифік, або Колегія Єпископів, коли вони здійснюють своє автентичне Учительське служіння, навіть якщо вони не мають наміру проголошувати це вчення остаточним актом. Місце ________________________ Дата _________________________ Підпис ________________________ ДОДАТОК B ФОРМУЛА ПРИЄДНАННЯ (Formula adhaesionis) Я, обіцяю вірність Католицькій Церкві та Римському Понтифікові, Верховному Пастирю Церкви, Намісникові Христа, Наступникові блаженного Петра в його Приматі та Главі Колегії Єпископів, утримуючись від будь-яких публічних заяв, які суперечили б його особі або його Учительському урядові (Magisterium) (пор. канн. 1373 і 1365 Кодексу канонічного права). Приймаю вчення, викладене в 25-му пункті догматичної конституції Lumen Gentium Другого Ватиканського Собору щодо Учительського уряду Церкви та належного йому послуху. Щодо окремих доктрин, яких навчав Другий Ватиканський Собор, або щодо пізніших реформ — як літургії, так і канонічного права, — які декому можуть здаватися такими, що важко узгоджуються з попередніми висловлюваннями Учительського уряду, я беру на себе обов'язок дотримуватися позитивного підходу до тлумачення цього вчення під проводом Учительського уряду Церкви, щоб ніхто не відокремлював його від усього священного спадку церковної доктрини. Також заявляю, що визнаю дійсність Жертви Святої Меси та Таїнств, звершуваних з наміром чинити те, що чинить Церква, і відповідно до чинів, які містяться у типових виданнях Римського Месалу, а також Ритуалів, виданих Верховними Понтифіками Павлом VI та Іваном Павлом II. Насамкінець обіцяю дотримуватися спільної дисципліни Церкви та її законів, передусім тих, що містяться в Кодексі канонічного права, проголошеному Верховним Понтифіком Іваном Павлом II. Усе це я власноруч підписав. Місце ________________________ Дата _________________________ Підпис ________________________

ДИКАСТЕРІЯ ВІРОВЧЕННЯ Прот. № 99/2009 ДЕКРЕТ Незважаючи на застереження, звернені до Генерального настоятеля Священничого братства святого Пія X, єпископ Альфонсо де Ґаларрета, вчинивши акт схизматичного характеру через єпископську консекрацію чотирьох пресвітерів без понтифікального мандату і всупереч волі Верховного Понтифіка, самим фактом підпав під кари, передбачені кан. 1387 і кан. 1364 § 1 CIC 2021. Отже, заявляю для всіх юридичних наслідків, що як вищезгаданий єпископ Альфонсо де Ґаларрета, так і Паскаль Шрайбер, Міхаель Ґольдаде, Мішель Пуансіне де Сіврі та Марк Ганапп’єр самим фактом підпали під екскомуніку latae sententiae, зарезервовану Апостольському Престолові. Також заявляю, що єпископ Бернард Фелле, безпосередньо беручи участь у літургійному служінні як співконсекратор і тим самим публічно приставши до схизматичного акту, підпав під екскомуніку latae sententiae, передбачену кан. 1364 § 1 CIC 2021. Застерігаються клірики і миряни, щоб не приставали до схизми Священничого братства святого Пія X, бо самим фактом підпали б під кару екскомуніки latae sententiae. З Палацу Дикастерії, 2 липня 2026 року Віктор М. кардинал Фернандес Префект Джон Дж. Кеннеді Титулярний архиєпископ Оссеро Секретар Дисциплінарної секції Монс. Армандо Маттео Секретар Доктринальної секції

Передусім вірні повинні зробити дуже простий, але чесний висновок: їх довгі роки намагалися переконати, що справа о. Василя Ковпака — це лише боротьба за “давній обряд”, за “церковнослов’янську мову”, за “традиційну побожність” чи за “чистоту греко-католицької віри”. Але офіційні матеріали самого Братства святого Пія X показують інше: йдеться не тільки про обрядові питання, а про реальний зв’язок із лефевристським рухом, який має складні й болючі стосунки з Католицькою Церквою. Тому перший висновок для вірних такий: не можна сліпо вірити красивим словам про “традицію”, якщо за ними приховується непослух Церкві. Справжня католицька традиція ніколи не будується проти законної церковної влади, проти єдності з власним єпископом і проти сопричастя з Апостольським престолом. Традиція без послуху дуже швидко перетворюється на ідеологію. Другий висновок: вірні мають перестати сприймати о. Василя Ковпака як самотнього “мученика за давній обряд”. Офіційні ресурси SSPX самі показують, що довкола нього була створена ціла структура: семінарія, свячення від єпископів SSPX, парафіяльна мережа, жіноча гілка, власна система формації. Це вже не особиста духовна драма одного священника. Це паралельний церковний проєкт, який поставив себе в опозицію до законної ієрархії УГКЦ. Третій висновок: вірні мають уважно розрізняти любов до давніх форм побожності від маніпуляції цією любов’ю. Любити церковнослов’янську мову, старі напіви, побожні звичаї, латинізовані елементи чи певну дисципліну — це одне. А використовувати ці речі як прапор для розриву з Церквою — зовсім інше. Побожність, яка веде людину до гордості, зневаги до єпископів, презирства до “звичайних” греко-католиків і підозри до всієї Церкви, вже перестає бути здоровою побожністю. Четвертий висновок: вірні повинні поставити собі чесне питання — кому вони насправді довіряють? Христовій Церкві, яка має апостольське наступництво, єпископів, канонічний порядок і сопричастя з Римом? Чи окремому священникові, який роками переконує людей, що майже вся Церква помиляється, а правда збереглася лише в його середовищі? У духовному житті така логіка є дуже небезпечною, бо вона творить сектантське мислення: “тільки ми правдиві, всі інші зрадили”. П’ятий висновок: вірні мають знати, що участь у житті таких структур може мати не лише емоційні чи психологічні, але й реальні церковні наслідки. Коли людина свідомо і вперто приєднується до спільноти, яка перебуває у конфлікті з церковною владою і пов’язана зі схизматичним рухом, вона не може вдавати, що це “просто інша парафія”. Це вже питання церковної належності, послуху, сопричастя і відповідальності перед Богом. Шостий висновок: вірним не треба соромитися визнати, що їх могли ввести в оману. Дуже часто люди йшли за Ковпаком не зі злої волі, а тому, що любили Літургію, шукали тиші, порядку, глибшої молитви, серйознішого духовного життя. Але добра інтенція не виправдовує неправдивого шляху. Якщо людина щиро шукала Бога, вона повинна мати мужність повернутися до повної єдності з Церквою, коли бачить, що її довірою маніпулювали. Сьомий висновок: треба перестати плутати критику окремих проблем у сучасній Церкві з правом вийти з церковного послуху. Так, у Церкві можуть бути кризи, помилки, людські слабкості, невдалі реформи, поверховість, секуляризація, зловживання і духовна втома. Але відповіддю на кризу не є втеча в паралельну структуру. Відповіддю є вірність, очищення, молитва, свідчення, праця всередині Церкви, а не самовільне будування “чистішої” Церкви збоку. Восьмий висновок: вірні повинні перевіряти не лише слова, але й факти. Якщо хтось каже: “Ми не маємо нічого спільного з лефевристами”, — треба відкрити офіційні сторінки самого SSPX і побачити, як вони самі пишуть про Братство св. Йосафата, про о. Василя Ковпака, про семінарію, про свячення, про багаторічний зв’язок і підтримку. Факти сильніші за пропаганду. Дев’ятий висновок: не всякий, хто говорить про “традицію”, справді служить Переданню Церкви. У католицькому розумінні Передання — це не музей старих форм і не приватний протест проти сучасності. Передання живе в Церкві, у сопричасті, в єпископському служінні, у вірності всій повноті віри, а не у вибірковому прийнятті лише того, що подобається певній групі. І нарешті, найважливіший висновок: вірним, які роками сліпо довіряли Ковпакові, треба сьогодні не озлобитися, не замкнутися, не виправдовувати все до кінця, а спокійно стати перед правдою. Якщо офіційні документи самого SSPX свідчать про глибокий зв’язок цієї структури з лефевристським рухом, то чесна людина не може далі повторювати, що це “вигадки ворогів”. Треба мати духовну мужність сказати: нас переконували в одному, але факти показують інше. Повернення до повної єдності з Церквою — це не поразка. Це акт смирення, зрілості й віри. Бо Христос не заснував Церкву як приватний гурток “найчистіших”, а як Тіло, в якому спасіння звершується через віру, таїнства, послух, любов і сопричастя. Єрм. Юстин Бойко, студит 2 липня 2026 року Божого

Сьогодні я вирішив пошукати на офіційному ресурсі Священничого Братства святого Пія X усі згадки про колишнього священника Василя Ковпака і його послідовників. Слід зазначити, що На офіційних ресурсах Братства св. Пія X ця українська гілка майже всюди фігурує не як “український лефевризм”, а як Society / Fraternity of Saint Josaphat, тобто Священниче братство св. священномученика Йосафата / SSJK. Василя Ковпака вони подають як Fr. Basil (Basile/Basilius Kovpak). Ось перелік усіх згадок: FSSPX News, 25 лютого 2022 — комюніке Генерального дому про молитву за Україну. Там прямо сказано, що на прохання отця Василя Ковпака, Генерального Настоятеля Братства Св. свщмч. Йосафата, Генеральний настоятель SSPX о. Давіде Пальярані закликає членів SSPX і вірних молитися за Україну. На цій же сторінці SSJK названо братством українських католицьких священників слов’яно-візантійського обряду, пов’язаним із SSPX від заснування у 2000 році; також сказано, що його заснував о. Василь, що воно має семінарію і жіночу чернечу гілку. FSSPX News, 6 грудня 2019 — “Єпископ де Ґаларрета висвятив двох священників в Україні”. У матеріалі йдеться, що єпископ SSPX Альфонсо де Ґаларрета висвятив у Львові двох священників для Товариства св. Йосафата. Там прямо сказано, що це довело число священників SSJK, висвячених єпископами SSPX, до 21, а саме братство було засноване 2000 року о. Василем Ковпаком і зберігає власну лінію традиції УГКЦ у візантійському обряді. FSSPX News, 17 червня 2026 — “Традиційні спільноти, близькі до Братства святого Пія X”. У найновішому переліку “дружніх до SSPX традиційних спільнот” є окремий блок «Братство святого Йосафата — засноване близько 2000 року». Там подано приблизно 25 священників, майже 10 000 вірних, 24 місця богослужінь в Україні, семінарію Непорочного Серця Марії у Львові, а також окремо згадано східних василіянок Братства св. Йосафата. Офіційний головний сайт fsspx.org, лист Генерального настоятеля Бернарда Фелле № 65, 8 грудня 2003. Фелле пише, що SSPX “попросили прийти на допомогу групі українських священників”, що Братство вже кілька років допомагало їм, зокрема через семінарію, яка довго була підпільною. Там же згадано, що кардинал Любомир Гузар викликав настоятеля Братства св. Йосафата і поставив вимогу визначитися, словами: “я або єпископ Фелле”; також сказано про загрозу великої екскомуніки священникам і понад 10 000 вірних та про свячення першого священника з цієї семінарії єпископом Тіссьє де Маллєре у Варшаві. Офіційний головний сайт fsspx.org, лист Генерального настоятеля №66, 18 червня 2004. Тут Фелле вже прямо пише про “священників, яких ми підтримуємо у Братстві св. Йосафата”, і про атаки з боку кардинала Гузара проти “отця Василя і його товаришів” через зв’язок із “схизматичним рухом” — так це формулювали їхні церковні опоненти. FSSPX News / FSSPX Actualités — матеріал про екскомуніку о. Василя Ковпака. У статті прямо сказано, що о. Василь Ковпак, “якого підтримує SSPX”, був засуджений церковним трибуналом Львівської архиєпархії, а Конгрегація віровчення підтвердила його екскомуніку наприкінці 2007 року, з уточненням дати 16 грудня 2007. Там же сказано, що він очолює Братство св. Йосафата і розвиває традиціоналістський рух в Україні із семінарією, монастирем у Львові та парафіями по країні. FSSPX News, 7 листопада 2014 — про Східні Католицькі Церкви і православних. Тут повторено, що Братство св. Йосафата від заснування у 2000 році працює для “утримання традиції”, має семінарію і монастир у Львові та парафії. Також знову згадано засудження о. Василя Ковпака 2006 року і підтвердження його екскомуніки Конгрегацією віровчення наприкінці 2007 року. У статті подано також тодішню оцінку: 21 священник, близько 20 храмів/осередків і приблизно 20 000 вірних. FSSPX News, 7 червня 2017 — некролог/оцінка спадщини кардинала Любомира Гузара. У цій статті сказано, що Братство св. Йосафата мало прохолодне ставлення до курсу Гузара через “делатинізацію” УГКЦ і перехід до живої мови замість церковнослов’янської. У цьому ж тексті прямо зазначено, що через афіліацію SSJK із SSPX Гузар виступив проти їхньої діяльності в Україні і намагався екскомунікувати їхнього голову, о. Василя Ковпака, у 2003 році. Німецький дистрикт FSSPX, 5 грудня 2019 — “Прихильники Традиції в Україні”. Тут особливо важлива фраза: семінарія Братства св. Йосафата розташована у Львові, а саме братство було засноване о. Василем Ковпаком у 2000 році “за згодою настоятелів FSSPX / Братства святого Пія X”; семінарія постала роком пізніше. Далі подано статистику: 23 священники, з яких 21 висвячений єпископами FSSPX, 10 василіянок, 1 семінарія, 2 пріорати, 25 каплиць і приблизно 7000 вірних. Німецький дистрикт FSSPX, 9 березня 2022 — інтерв’ю з о. Карлом Штеліном. Штелін каже, що SSPX діє також в Україні і що там колишній Генеральний настоятель, єпископ Бернард Фелле, заснував Братство св. Йосафата для священників візантійського обряду. Це цікава формула, бо інші офіційні тексти частіше називають засновником саме о. Василя Ковпака, але ця згадка ще сильніше показує, наскільки тісно FSSPX представляє себе пов’язаним із цим українським проєктом. Що з цього всього виникає ? На підставі самих офіційних ресурсів Братства святого Пія X можна зробити чіткий висновок: українська структура, пов’язана з о. Василем Ковпаком, не є випадковим, автономним чи лише локальним “традиціоналістичним” явищем у межах УГКЦ. Вона від самого початку була представлена самим SSPX як українська гілка або принаймні як тісно пов’язана з ним спільнота східного обряду. Це важливо, бо тут ідеться не про зовнішні звинувачення з боку УГКЦ, не про “наклеп модерністів”, як часто люблять казати самі лефевристи, а про самосвідчення Братства святого Пія X. Генеральний дім SSPX ще у 2003 році писав, що вони “прийшли на допомогу” групі українських священників і допомагали їм, зокрема через створення семінарії; у тому ж листі згадано конфлікт з кардиналом Любомиром Гузаром, погрозу великої екскомуніки та свячення першого священника з цієї семінарії єпископом SSPX Бернаром Тіссьє де Маллєре у Варшаві. У 2004 році той самий Генеральний дім SSPX ще виразніше говорить про “священників, яких ми підтримуємо у Братстві св. Йосафата”, і прямо називає справу о. Василя Ковпака та його співпрацівників переслідуванням з боку церковної влади через зв’язок із “схизматичним рухом”. Отже, SSPX не тільки знало про цю структуру, але й публічно ототожнювало її з власною боротьбою проти післясоборового курсу Католицької Церкви. Подальші офіційні матеріали лише підтверджують цю лінію. У 2009 році FSSPX News прямо писало, що о. Василь Ковпак “підтримується SSPX”, стоїть на чолі Братства св. Йосафата і розвиває традиціоналістський рух в Україні із семінарією, монастирем у Львові та парафіями по країні. Там же згадано підтвердження його екскомуніки Конгрегацією віровчення у 2007 році та повідомлено, що 16 жовтня 2007 року єпископ Бернар Фелле висвятив сімох дияконів для Братства св. Йосафата, довівши кількість їхніх священників до 18. Не менш промовистим є матеріал FSSPX News від 2019 року: у ньому сказано, що єпископ Альфонсо де Ґаларрета висвятив у Львові двох священників для Товариства св. Йосафата, а загальне число священників цієї спільноти, висвячених єпископами SSPX, сягнуло 21. У тому ж тексті прямо сказано, що Братство св. Йосафата було засноване 2000 року о. Василем Ковпаком і має на меті формацію священників та парафіяльний апостолят у візантійському обряді. Особливо важлива заява 2022 року, коли Генеральний настоятель SSPX о. Давіде Пальярані на прохання о. Василя Ковпака, як настоятеля Товариства св. Йосафата, закликав членів SSPX молитися за Україну. У цьому самому комюніке офіційно сказано, що SSJK пов’язане з SSPX від свого заснування у 2000 році, має семінарію, жіночу чернечу гілку і служить тисячам вірних в Україні. Нарешті, у 2026 році FSSPX News включає Товариство св. Йосафата до переліку “традиційних спільнот прихильних до SSPX” і подає його як реальну церковну структуру з приблизно 25 священниками, майже 10 000 вірних, 24 місцями богослужіння в Україні та семінарією Непорочного Серця Марії у Львові. Там же сказано, що ця спільнота “мужньо виступила проти доктринальних змін, запроваджених Другим Ватиканським Собором”. Отже, головний висновок такий: о. Василь Ковпак і Братство св. Йосафата не можуть бути представлені лише як “традиційні греко-католики”, які зберігають давні побожні звичаї УГКЦ. Із документів самого SSPX видно, що йдеться про структурований український сегмент лефевристського руху: із семінарією, свяченнями від єпископів SSPX, ідеологічною опозицією до Другого Ватиканського Собору, конфліктом із церковною владою УГКЦ та публічним визнанням зв’язку з Братством святого Пія X. Тому твердження про причетність о. Василя Ковпака і його структури до української гілки лефевризму є не полемічним ярликом, а висновком, який випливає з офіційної самопрезентації самого SSPX. Саме Братство св. Пія X називає їх своїми союзниками, пише про свою підтримку, згадує свячення для них своїми єпископами і включає їх до кола спільнот, дружніх до SSPX. Це означає, що канонічна оцінка цієї групи не може обмежуватися лише питанням “обряду” чи “давніх українських традицій”. У центрі стоїть питання церковної єдності, послуху законній ієрархії, ставлення до Вселенського Собору і реального підпорядкування духовній та ідеологічній лінії лефевристського руху. Єрм. Юстин Бойко, студит 2 липня 2026 року Божого

Василь Ковпак, колишній священник УГКЦ, екскомунікований у 2007 році Декрет Дикастерії віровчення від 2 липня 2026 року щодо Братства св. Пія X — це не просто внутрішня справа латинських традиціоналістів. Це документ, який має пряме значення і для українського контексту, зокрема для колишнього священника УГКЦ Василя Ковпака та його послідовників. Спробую пояснити це по пунктах, щоби зрозуми усі, які шукають істини. 1. Це рішення не про “старий обряд”, а про схизму. Головна проблема лефевристського руху ніколи не полягала лише в любові до давніх літургійних форм. Проблема полягає в розриві церковного послуху, у відкиненні практичного примату Римського Архиєрея та у створенні паралельної церковної структури поза повною єдністю з Католицькою Церквою. Саме тому Дикастерія віровчення прямо говорить про “акт схизматичної природи” у зв’язку з єпископськими свяченнями без папського мандату і проти волі Папи. 2. Дикастерія не лише покарала конкретних єпископів, а й дало загальну оцінку всьому рухові. У Пояснювальній ноті сказано, що священнослужителі, які належать до Братства св. Пія X, “перебувають у схизмі” і мають вважатися схизматиками, підлеглими екскомуніці, передбаченій церковним правом. Це дуже важливе формулювання. Воно означає, що йдеться не лише про окремий дисциплінарний випадок, а про церковно-правову оцінку самого стану цього руху. 3. Для Василя Ковпака це не є “нова” екскомуніка, бо його канонічний стан уже був визначений раніше. Василь Ковпак уже давно не перебуває у правному сопричасті з УГКЦ. У 2007 році Конгрегація доктрини віри в Римі підтвердила рішення Львівської архиєпархії і видала декрет про покарання Василя Ковпака великою екскомунікою. Офіційний матеріал УГКЦ прямо зазначає, що він був відлучений від Католицької Церкви, частиною якої є УГКЦ. Отже, декрет від 2 липня 2026 року не “відлучає його вдруге”. Але він ще раз підтверджує, що рух, до якого Василь Ковпак належить і який в Україні представляє, не може подаватися як частина Католицької Церкви чи УГКЦ. 4. Українська структура Ковпака не є просто “традиційною УГКЦ”. Братство святого священномученика Йосафата, пов’язане з Василем Ковпаком, самі лефевристи описують як структуру, пов’язану з Братством св. Пія X від моменту заснування у 2000 році. На офіційному ресурсі FSSPX прямо сказано, що SSJK було засноване Василем Ковпаком і що воно асоційоване з SSPX від свого початку. Тому твердження, ніби це “справжня УГКЦ”, “унійна традиція УГКЦ” чи “просто давній обряд”, є маніпуляцією. Це не парафія УГКЦ і не канонічна структура Католицької Церкви. 5. Наслідок для самого Василя Ковпака: його служіння не може вважатися католицьким служінням у повній єдності з Церквою. Велика екскомуніка означає, що така особа не має права звершувати священнодії, приймати й уділяти Святі Тайни, виконувати церковні уряди чи діяти від імені Церкви. Офіційний матеріал УГКЦ прямо нагадує: колишній священник УГКЦ не має права уділяти Святі Тайни, служити Літургії тощо. Тут важливо уточнити: йдеться не про те, що Таїнство Священства можна “стерти”. Йдеться про те, що людина, яка перебуває під великою екскомунікою, не має церковного права діяти як священнослужитель Католицької Церкви. 6. Наслідок для вірних: участь у таких структурах є духовно і канонічно небезпечною. Дикастерія віровчення прямо застерігає духовенство і мирян не приєднуватися до схизми Братства св. Пія X, бо таке приєднання веде до екскомуніки latae sententiae, тобто автоматичної кари, яка настає самим фактом вчинку. Водночас Церква розрізняє випадкову присутність людини на якійсь відправі і формальне приєднання до схизматичного руху. Ще Пояснювальна нота 1996 року пояснювала, що формальна участь включає внутрішній вибір поставити цей рух вище послуху Папі та зовнішнє виявлення цього вибору, наприклад постійну й виняткову участь у лефевристських “церковних” актах. Тому простим людям треба сказати чесно: якщо ви випадково були на такій відправі, це ще не означає, що ви автоматично стали схизматиками. Але якщо людина свідомо, вперто і публічно ототожнює себе з цим рухом, відкидаючи законну церковну владу, тоді ситуація стає дуже серйозною. Окремий наслідок — для “священників”, яких для структури Ковпака висвячував єпископ Бернард Феллє. Це питання є дуже важливим. Йдеться не лише про самого Василя Ковпака, а й про тих осіб, які згодом почали діяти як “духовенство” його структури. За повідомленням самого ресурсу FSSPX, 16 жовтня 2007 року єпископ Бернард Феллє висвятив сімох дияконів на священників для Братства святого Йосафата, після чого кількість “священників” цієї структури зросла до 18. Канонічно це має кілька наслідків. По-перше, ці особи не є духовенством УГКЦ. Вони не отримали свячень від законної ієрархії УГКЦ і не були прийняті до служіння в жодній канонічній структурі УГКЦ. Тому називати їх “священниками УГКЦ” — неправда і введення людей в оману. По-друге, їхні свячення, навіть якщо обговорювати питання можливої сакраментальної дійсності, є щонайменше незаконними з погляду Католицької Церкви. Кодекс канонів Східних Церков каже, що кандидат до дияконату чи пресвітерату має бути висвячений власним єпархіальним єпископом або іншим єпископом із законними відпускними листами. Латинський Кодекс також прямо зазначає, що єпископ без апостольського індульту не може законно висвячувати кандидата східного обряду. По-третє, якщо вони свідомо належать до лефевристської структури і діють у ній як її духовенство, то їхній стан підпадає під оцінку Дикастерії віровчення. Нова Пояснювальна нота Дикастерії прямо говорить: священнослужителі, які належать до Братства св. Пія X, “перебувають у схизмі” і мають вважатися схизматиками, підлеглими екскомуніці, передбаченій правом. По-четверте, вони не мають права законно звершувати Святі Тайни від імені Католицької Церкви. Дикастерія віровчення прямо попереджає Божий народ, що священнослужителі Братства св. Пія X уділяють Таїнства незаконно, а сповідь і шлюби, які вони звершують, є недійсними. Це особливо важливо для вірних, які можуть думати: “Раз є ризи, Літургія, сповідь і благословення — значить, усе в порядку”. Ні, не все в порядку. У Католицькій Церкві для законного служіння потрібне не лише рукоположення, а й церковна місія, послух і сопричастя. По-п’яте, свячення від Бернарда Феллє не легітимізують структуру Ковпака, а навпаки — ще ясніше показують її зв’язок із лефевристською схизмою. Декрет Дикастерії від 2 липня 2026 року прямо проголошує, що сам Бернард Феллє, взявши участь у незаконних єпископських свяченнях як співсвятитель, впав у екскомуніку latae sententiae. Отже, покликання на “єпископа Феллє” не є доказом католицької легітимності, а навпаки — доказом входження в лінію непослуху Апостольському престолу. Тому висновок для відома наших вірних УГКЦ є такий: особи, яких для структури Ковпака висвятив Бернард Феллє, не можуть представляти себе як законні священники УГКЦ чи Католицької Церкви. Їхнє служіння є канонічно нелегітимним, а у світлі нового документа Дикастерії віровчення — ще й пов’язане зі схизматичним середовищем, щодо якого Святий Престол висловився максимально чітко. А відповідно Святі Тайни Покаяння і Подружжя, які вони уділяють є неважними перед Богом і Церквою! 8. Наслідок для назв і самоідентифікації: не можна прикриватися назвою УГКЦ. Якщо людина чи спільнота перебуває поза повною єдністю з Католицькою Церквою, вона не має морального права представляти себе як частина УГКЦ. Використання абревіатури “УГКЦ”, згадування ієрархії УГКЦ або створення враження, що йдеться про “альтернативну, але справжню” УГКЦ, вводить людей в оману. Це особливо небезпечно в селах і малих громадах, де багато людей не розрізняють тонкощів канонічного права і можуть думати: “Раз є Літургія, ікони, ризи, старий спів — значить, це Церква”. Але Церкву визначає не тільки обряд. Церкву визначає віра, єдність і сопричастя з законною ієрархією. 9. Висновок: це не акт помсти, а акт правди. Документ Дикастерії віровчення не є “переслідуванням традиції”. Це спроба назвати речі своїми іменами. Любити традицію — не означає розривати єдність Церкви. Зберігати обряд — не означає будувати паралельну юрисдикцію. Критикувати окремі церковні рішення — не означає відкидати церковну владу. А називати себе католиком — означає бути в сопричасті з Католицькою Церквою, а не лише користуватися її мовою, символами й історією. Для Василя Ковпака цей декрет не створює нового стану, але він остаточно розбиває головну ілюзію: що можна бути поза послухом Католицькій Церкві й одночасно представляти себе як “справжню УГКЦ”. Двері покаяння і повернення завжди відкриті. Дикастерія віровчення також наголошує, що Церква з материнською турботою прийме тих, хто бажає повернутися до повної єдності. Але повернення починається не з виправдання схизми, а з визнання правди. Пишу цей текст з надією, що його зрозуміють ті, які шукають правди, як також і ті, які бажатимуть повернутися до єдності з УГКЦ через покаяння! Єрм. Юстин Бойко, студит 2 липня 2026 року Божого

Дехристиянізація Львова: тиха втрата пам’яті чи нормальний розвиток плюралістичного міста? Світлина взята з інтернет-сайту: https://blog.karpaty.ua/ Над цією темою я роздумую вже досить давно — щонайменше останні десять років мого життя після повернення з довготривалого побуту у Римі до Львова. Роздумую не як сторонній спостерігач, а як людина Церкви, монах, священник і водночас як людина, яка любить це місто, що стало мені рідним, його культуру, його пам’ять, його храми, музеї, школи, мистецькі середовища і духовну історію. Протягом цих років я не раз зауважував певні процеси, які важко назвати одним словом, але які дедалі виразніше складаються в одну картину: у Львові поволі відбувається дехристиянізація культури. Не завжди я мав час систематизувати ці спостереження, спокійно їх проаналізувати, відділити емоції від фактів, особистий біль і образи від ширшого культурного процесу. З іншого боку, я свідомо не хочу будувати цей текст як перелік конкретних випадків, скандалів, рішень чи прізвищ. Бо йдеться не тільки про одну міську раду, не про один музей (у моєму випадку Музей народної архітектури та побуту у Львові імені Климентія Шептицького), не про одну школу, не про одного митця, не про одну інституцію і також не про одну подію. Йдеться про ширший процес, якого, на мою думку, вже годі не зауважувати. Особливим поштовхом до цих роздумів стала сьогоднішня дата — 25-та річниця Апостольського візиту святого Папи Івана Павла ІІ до України. Це був візит, під час якого Папа ступив зокрема і на львівську землю, промовляв до молоді на Сихові, проголосив нових блаженних Української Греко-Католицької Церкви, закликав до вірності Христові й просив нас бути живим і міцним камінням у будові Його Церкви. Тоді Львів пережив не просто велику історичну подію. Він пережив нагадування і навернення до свого покликання - бути голосом Божим на землях України. Саме у світлі цього візиту, у світлі слів святого Івана Павла ІІ і в світлі того шляху, який Львів пройшов за останню чверть століття, я хочу поставити непросте, але необхідне питання: що сьогодні відбувається з християнською душею нашого міста? Чи Львів і далі черпає силу зі свого християнського коріння, чи лише користується його зовнішньою красою? Чи наші урядові установи, музеї, школи, мистецтво, культурні інституції ще допомагають людині читати християнський код цього міста, чи поступово перетворюють його на нейтральну, естетичну, туристичну або ідеологічно зручну спадщину? Львів часто називають духовною, культурною і навіть церковною столицею Західної України. І це не просто красива фраза. Архітектура Львова, його силуети, назви вулиць, монастирі, храми, ікони, традиції, школи, друкарні, цвинтарі, мистецтво і сама міська пам’ять формувалися у християнському культурному полі. Львів неможливо зрозуміти без Архикатедрального Собору святого Юра, Успенської церкви, Вірменського собору, Латинської катедри, Домініканського монастиря, Бернардинів, монашества, митрополита Андрея Шептицького, сакрального мистецтва, народної побожності та живої літургійної традиції. Але саме тому в останні роки особливо помітним стає інший процес: християнський код культури поволі відсувається на периферію. Не завжди агресивно. Не завжди свідомо. Часто навіть із добрими намірами: “осучаснити”, “зробити нейтрально”, “відкрити для всіх”, “не нав’язувати релігії”, “подати в європейському форматі”. Проте наслідок той самий: християнська спадщина перестає бути живим джерелом сенсу і перетворюється на музейний експонат, туристичний бренд, декоративний мотив або матеріал для довільної інтерпретації. Цей процес я й називаю коротко - дехристиянізацією культури. 1. Що таке дехристиянізація культури? Дехристиянізація культури — це не лише зменшення кількості людей у храмах. Це значно глибший процес. Йдеться про поступове витіснення християнського світогляду з мови культури, освіти, мистецтва, музейництва, публічного простору, моралі, історичної пам’яті та способу думання. Культура може залишатися повною християнських предметів — ікон, храмів, рукописів, богослужбових речей, церковної музики, архітектури, — але вже не читати їх по-християнськи. Ікона тоді стає “цікавим зразком давнього малярства”, храм — “архітектурним об’єктом”, літургія — “елементом нематеріальної спадщини”, святий — “історичним персонажем”, а християнська мораль — “однією з багатьох етичних систем”, а сам Христос Господь - “моральним авторотетом“ або одним із них. Проблема не в тому, що музей описує ікону науково. Проблема починається тоді, коли ікона цілковито виривається з молитви, богослов’я, літургії і церковної пам’яті. Бо ікона — це не просто дошка з фарбою. Це богослов’я у кольорі. Це вікно у вічність. Якщо забрати з неї цю глибину, вона стає культурним тілом без душі. 2. Якою буває дехристиянізація? Дехристиянізація не завжди має один вигляд. Є кілька її типів. Перша — відкрита ідеологічна дехристиянізація Це тоді, коли християнство прямо подається як щось відстале, небезпечне, репресивне, “темне”, “середньовічне” або вороже свободі. Така форма характерна для войовничого секуляризму, який є дитиною наукового атеїзму. Вона не хоче діалогу з християнством, а прагне його усунути з публічного простору. У Львові така форма не є домінантною. Місто все ще має сильну церковну присутність. Але окремі елементи цієї ментальності часом помітні у культурних дискусіях, коли християнську позицію автоматично трактують як “цензуру”, “несучасність”, “провінційність” або як міф чи сентимент"святої Галичини", якої слід позбутися чимшвидше. Друга — тиха адміністративна дехристиянізація Це не війна проти віри, а бюрократичне витіснення християнського змісту. У документах, освітніх програмах, культурних стратегіях і музейних концепціях часто вживаються дуже правильні слова: “цінності”, “спадщина”, “інклюзивність”, “креативність”, “діалог”, “переосмислення”. Але питання в тому, чи за цими словами ще видно християнські корені Львова. Коли культура Львова описується як “креативне середовище”, але майже не називається її християнський фундамент, виникає небезпека амнезії. Місто пам’ятає фасади, але забуває дух, який ці фасади народив. Третя — музейна дехристиянізація Це особливо тонкий процес. Музеї виконують надзвичайно важливу місію: зберігають, реставрують, досліджують і відкривають людям пам’ятки. Львів має унікальні збірки сакрального мистецтва. Без музеїв багато ікон, рукописів, хрестів, тканин і церковних предметів могли б бути втрачені. Але музейництво має і спокусу: перетворити святиню на “об’єкт”. Якщо християнську річ показують без її духовного, літургійного і богословського контексту, вона стає естетичним артефактом. Людина дивиться на ікону, але вже не розуміє, що перед нею не просто мистецтво, а свідчення віри Церкви. Тому музей має не лише зберігати сакральне мистецтво, а й навчити людину його читати. Не проповідувати замість Церкви, але й не каструвати (пробачте за термін) зміст до рівня “експонату”. Четверта — мистецька дехристиянізація Сучасне мистецтво часто працює через провокацію, тіло, травму, іронію, розрив із традицією. У цьому є своя правда: мистецтво не може бути лише прикрасою. Воно має право ставити важкі питання. Але є межа між чесним питанням і дешевим епатажем. Є різниця між мистецтвом, яке болісно шукає правду, і мистецтвом, яке паразитує на святині, тілі, релігійному символі чи громадському скандалі. Львівські дискусії довкола сучасної скульптури, виставок і публічного мистецтва показують глибший конфлікт: частина культурного середовища хоче говорити мовою постмодерної свободи, а значна частина громади ще мислить категоріями пристойності, сакральності, публічної відповідальності і морального кордону. Не кожна оголена скульптура є дехристиянізацією. Але коли тіло відривається від гідності, краса — від цнотливості, свобода — від відповідальності, тоді культура починає втрачати християнську антропологію. П’ята — освітня дехристиянізація Освіта формує не тільки знання, а й людину. Якщо дитина вивчає математику, мови, технології, але не отримує серйозного морального виховання, школа випускає компетентного споживача, але не обов’язково зрілу особу. Християнська етика у школі — це не “нав’язування релігії”. Це можливість показати, що правда, гідність, відповідальність, милосердя, жертовність, чистота серця, пошана до батьків, любов до ближнього і служіння не є випадковими словами. Вони мають глибоке коріння. Коли християнська етика стає маргінальним або факультативним додатком, суспільство поступово віддає виховання дитини інтернетові, вулиці, рекламі, серіалам і алгоритмам. А тоді дивується, чому діти знають свої права, але не знають своїх обов’язків; уміють вимагати, але не вміють служити; мають інформацію, але не мають мудрості. Шоста — туристично-комерційна дехристиянізація Львів живе з туризму, кави, фестивалів, ресторанів, історичних маршрутів і красивої атмосфери. Це не зло. Але небезпека починається тоді, коли сакральне місто перетворюється на декорацію для споживання. Храм стає “локацією”, монастир — “цікавою точкою маршруту”, дзвони — “атмосферним звуком”, Різдво — “етнографічною подією”, а християнська традиція — “фольклорним продуктом”. Тоді культура ще користується християнською красою, але вже не живе християнською правдою. Це одна з найнебезпечніших форм дехристиянізації, бо вона не руйнує святині молотком. Вона їх просто продає. 3. Чому так відбувається? Причин багато, і не всі вони зовнішні. Радянська спадщина Ми часто думаємо, що Львів уникнув радянського атеїзму. Насправді ні. Радянська система десятиліттями вчила людину дивитися на Церкву як на приватну, підозрілу або архаїчну справу. Багато сакральних речей були вирвані з живого церковного контексту і перенесені в музеї, склади, фонди, наукові описи. Музей іноді рятував те, що держава відібрала у Церкви. Але сама логіка “святиня як експонат” значною мірою має радянське коріння. Європейська секуляризація Україна рухається до Європи, і це природно. Але разом із правовою культурою, свободою, інституційністю і повагою до людини приходить також європейська секулярна модель, у якій релігія часто витіснена у приватну сферу. Європа багато в чому збудована християнством, але сьогодні часто соромиться це визнати. Львів, який хоче бути європейським містом, іноді несвідомо переймає не тільки силу Європи, а й її втому від власного християнського коріння. Плюралізм Львів уже не є культурно однорідним містом. Тут живуть люди різних конфесій, релігій, світоглядів, стилів життя. Держава і місто не можуть бути конфесійною структурою. Публічні інституції мусять бути відкритими для всіх. Це важлива правда. Але плюралізм не означає амнезії. Повага до всіх не вимагає забути, що Львів виріс із християнської цивілізації. Нейтральність не повинна ставати безпам’ятством. Криза самої Церкви Про це треба сказати чесно. Навіть я, який часто виступає в ролі апологета Христової Церкви, мушу це признати. Частина дехристиянізації культури є наслідком не тільки зовнішнього тиску, а й нашої церковної слабкості. Якщо Церква говорить незрозуміло, якщо духовенство не вміє вести діалог із митцями, музейниками, вчителями, молоддю, якщо проповідь слабка, катехизація формальна, а публічна присутність Церкви зводиться до заборон, тоді культура відходить. Культура не терпить порожнечі. Якщо християни не творять високої культури, її створить хтось інший. Якщо Церква не пояснює ікону, її пояснить куратор. Якщо батьки не виховують дітей, їх виховає телефон, інтернет або "любі друзі". Якщо священник не говорить мовою сучасної людини, сучасна людина перестане його слухати. Культура ринку і скандалу Сучасна культура часто живе увагою. А увагу найшвидше дає скандал. Провокація продається краще, ніж тиха краса. Епатаж легший, ніж глибина. Зруйнувати символ простіше, ніж його зрозуміти. Тому дехристиянізація іноді відбувається не з ненависті до Бога, а з бажання бути поміченим. І це ще трагічніше. Бо святиню не завжди ненавидять. Іноді її просто використовують. 4. Конкретні симптоми у Львові У Львові не можна говорити про повну дехристиянізацію. Це було б неправдою. Місто має живі храми, сильні церковні середовища, монаші осередки, греко-католицькі інституції, католицькі, православні протестантські, унікальні музеї сакрального мистецтва, Український католицький університет, активні паломництва, християнське волонтерство і велику релігійну пам’ять. Але поруч із цим видно кілька тривожних симптомів. Перший симптом — християнська спадщина дедалі частіше описується мовою культури, але не мовою віри. Ікона, храм, монастир, святий, літургія — усе це присутнє, але часто як “об’єкт спадщини”, а не як жива реальність. Другий симптом — моральне виховання у школі стало нерівномірним і залежним від волі конкретної громади, адміністрації, батьків чи вчителів. Там, де християнська етика є, вона часто дає добрий плід. Але там, де її немає, вакуум заповнюється випадковими ідеологіями, інтернет-культурою або повною байдужістю до морального формування. Третій симптом — у мистецтві зростає конфлікт між традиційним відчуттям сакральності та постмодерною свободою. Одні бачать у провокативному мистецтві визволення від радянського і провінційного мислення. Інші бачать у ньому втрату сорому, міри і пошани до публічного простору. Обидві сторони часто не чують одна одну. Четвертий симптом — християнська культура комерціалізується. Різдво, сакральна архітектура, церковна музика, давні монастирі й храми стають частиною міського бренду. Це може бути добре, якщо веде людину до глибини. Але це небезпечно, якщо веде лише до фото, кави і сувеніра. П’ятий симптом — молоде покоління часто має дедалі слабший релігійний словник. Воно може бути добрим, чутливим, волонтерським, патріотичним, але вже не завжди розуміє, що таке гріх, благодать, святість, покаяння, спасіння, жертва, чистота, покликання. А без цих слів християнська культура стає незрозумілою. 5. Але є й інша сторона медалі Було б несправедливо називати кожну зміну дехристиянізацією. Не кожна сучасна виставка є нападом на віру. Не кожна світська школа є безбожною. Не кожен музейний опис є профанацією. Не кожна критика Церкви є ворожістю до Христа. Іноді те, що ми називаємо дехристиянізацією, є просто дорослішанням суспільства. Люди не хочуть формальної побожності. Не хочуть, щоб віра була декорацією для політики. Не хочуть клерикального тиску. Не хочуть, щоб християнство зводилося до заборон і моралізаторства. І в цьому є правда. Християнська культура не може жити лише охороною минулого. Вона мусить творити. Вона не може лише обурюватися. Вона мусить пропонувати красу. Вона не може лише вимагати пошани. Вона мусить бути гідною пошани. Митрополит Андрей Шептицький не боявся сучасного мистецтва. Він підтримував молодих художників, посилав їх учитися, модернізував сакральне мистецтво, терпів спротив консервативного середовища. Він розумів, що християнська культура — це не музей воскових фігур, а жива творчість Святого Духа в історії. Тому відповідь на дехристиянізацію — не страх і не заборони. Відповідь — глибина. 6. Львівський феномен: митрополит Андрей як натхнення і докір львів'янам Окремо треба сказати про один дуже болючий львівський феномен. У нашому культурному середовищі часто люблять покликатися на митрополита Андрея Шептицького. Його ім’я звучить у музеях, на конференціях, у мистецьких середовищах, у публічних промовах, у проєктах, пов’язаних зі спадщиною, меценатством, культурою, модерним мистецтвом, європейськістю Львова. І це природно. Бо митрополит Андрей справді був одним із найбільших українських культуротворців ХХ століття. Він розумів, що народ не може жити лише політикою, емоціями і боротьбою. Народові потрібні школа, мистецтво, музей, книжка, монастир, храм, ікона, наукова праця, соціальна опіка, добрі інституції. Він підтримував митців, збирав і рятував сакральне мистецтво, творив музей, посилав молодих людей на навчання, думав масштабно і далеко наперед. У цьому сенсі Львів справді має право говорити про Андрея як про свого великого культурного батька. Але тут починається тонка і дуже небезпечна підміна. Бо митрополит Андрей не був просто “меценатом культури”. Він не був тільки “європейським інтелектуалом”. Він не був лише “покровителем мистецтва”. Передусім він був єпископом Христової Церкви, монахом, пастирем, людиною молитви, аскези, покаяння, відповідальності перед Богом і жертовної любові до свого народу. Його культурна діяльність виростала не з бажання модерної самореалізації, а з Євангелія. Для нього культура не була автономним ідолом. Вона мала служити Богові, правді, красі, гідності людини і спасінню народу. Тому виникає дуже серйозне питання: як може бути, що люди культури, маючи ім’я митрополита Андрея на устах, у приватному чи суспільному житті Львова можуть давати цілком антихристиянське свідчення? Як може бути, що хтось посилається на Шептицького як на символ відкритості, але відкидає його віру? Захоплюється його меценатством, але не приймає його церковності? Хвалить його любов до мистецтва, але ігнорує його любов до Христа? Використовує його ім’я для культурного престижу, але не хоче його духовної вимогливості? Це і є один із найглибших проявів дехристиянізації культури: коли християнського святця, праведника або церковного провідника перетворюють на зручний культурний бренд. Його беруть не цілого, а вибірково. Беруть музей — але не беруть молитву. Беруть меценатство — але не беруть аскезу. Беруть європейськість — але не беруть вірність Церкві. Беруть модерність — але не беруть святість. Беруть його авторитет — але не беруть його послух Христові. Так постає дивний “культурний Шептицький” без Євангелія. Шептицький як портрет на стіні, але не як голос сумління. Шептицький як назва інституції, але не як виклик до навернення. Шептицький як аргумент у промові, але не як приклад особистої святості. Шептицький як естетичний символ Львова, але не як пастир, який кликав народ до Бога. У цьому феномені видно одну з великих хвороб сучасної культури: вона хоче користуватися плодами християнства, але не хоче визнавати його кореня. Хоче краси, але без покаяння. Хоче гідності людини, але без образу Божого. Хоче свободи, але без правди. Хоче милосердя, але без Христа. Хоче спадщини Церкви, але без самої Церкви. Митрополит Андрей був відкритий до культури, але він не був релятивістом. Він був модерний, але не був безкорінний. Він підтримував мистецтво, але не служив епатажу. Він розумів свободу, але знав, що свобода без морального закону перетворюється на сваволю. Він любив людину, але бачив її не як самодостатнього індивіда, а як дитину Божу, покликану до святості. Саме тому покликання на митрополита Андрея в культурному житті Львова має бути не прикрасою, а іспитом. Не досить сказати: “Ми шануємо Шептицького”. Треба запитати: чи ми мислимо так, як він мислив? Чи ми любимо Церкву так, як він любив? Чи ми ставимо культуру на службу Богові й людині, чи використовуємо її для самолюбування? Чи наше мистецтво очищує людину, чи лише збуджує її інстинкти? Чи наші музеї допомагають читати святиню, чи перетворюють її на мовчазний експонат? Чи наша освіта виховує сумління, чи лише продукує функціональних, але духовно безпорадних людей? Треба також бути чесними: не кожна людина культури, яка є далекою від Церкви, є ворогом християнства. Багато митців, музейників, викладачів, кураторів, дослідників щиро шукають правди, зберігають спадщину, служать красі, часто роблять те, чого не зробили самі церковні середовища. Їх не можна зневажати. З ними треба говорити. Їх треба слухати. Бо іноді вони своєю працею рятують християнську спадщину краще, ніж байдужі християни. Але є різниця між людиною, яка ще шукає віри, і людиною, яка свідомо використовує християнські символи проти християнського змісту. Є різниця між науковим дослідженням сакрального мистецтва і духовною кастрацією святині. Є різниця між чесним діалогом із сучасністю і бажанням зробити з Церкви музейний уламок минулого. Тому митрополит Андрей сьогодні є не лише натхненням для Львова. Він є також докором. Докором для Церкви, якщо вона перестає бути культуротворчою. Докором для культури, якщо вона бере його ім’я, але відкидає його віру. Докором для міста, якщо воно пишається його спадщиною, але не хоче його святості. Бо справжній Андрей Шептицький не дозволяє нам відокремити культуру від Христа. Для нього культура була не втечею від Бога, а дорогою до Бога. І якщо Львів хоче чесно говорити його ім’я, то мусить прийняти не тільки його музей, не тільки його європейський розмах, не тільки його меценатство, але й саму серцевину його життя: Христа, Церкву, молитву, покаяння, служіння, святість. Без цього ім’я митрополита Андрея на устах може стати не знаком християнської культури, а ще одним доказом її дехристиянізації. 7. Наслідки дехристиянізації Наслідки дехристиянізації культури не приходять відразу. Вони тихі, але глибокі. Передусім втрачається пам’ять. Людина ще живе серед християнських символів, але вже не знає, що вони означають. Вона проходить повз храм, але не розуміє, чому він стоїть саме тут. Дивиться на ікону, але не знає, що таке Воплочення. Святкує Різдво, але не знає, Хто народився. Далі втрачається моральна мова. Суспільство ще говорить про права, комфорт, успіх, самореалізацію, психологічні межі, але дедалі менше говорить про гріх, чесноту, жертву, покору, вірність, відповідальність перед Богом. Людина стає центром усього, але саме тому часто не знає, для чого живе. Потім втрачається святість. А без святості культура стає або розвагою, або ідеологією, або бізнесом. Вона ще може бути блискучою, дорогою, модною, але вже не підносить людину до Бога. Нарешті втрачається майбутнє. Бо народ, який не передає дітям духовного коду, передає їм лише територію, мову і травму. Але цього замало. Народ живе не тільки землею. Народ живе сенсом. 7. Що робити? Передусім треба сказати чесно: відповіддю на дехристиянізацію культури не може бути війна всіх проти всіх. Не можна починати з прокльонів на адресу музеїв, митців, шкіл, університетів чи міської влади. Така дорога лише поглибить прірву, виставить християн як людей страху і озлоблення та ще більше відштовхне тих, кого треба не перемогти, а повернути до глибини. Але так само хибним було б мовчати. Бо мовчання перед поступовою втратою християнської душі міста є не мудрістю, а співучастю. Якщо Львів справді є містом великої християнської спадщини, то християни не мають права бути лише пасивними спостерігачами того, як ця спадщина перетворюється на декорацію, товар, туристичний бренд або ідеологічно нейтральний матеріал. Тому перше, що треба зробити, — повернути відповідальність. Не тільки “Церква має щось зробити”. Не тільки “влада має щось вирішити”. Не тільки “митці мають бути обережнішими”. Кожен має свою частину відповідальності: миряни, священники, монаші спільноти, батьки, вчителі, музейники, митці, журналісти, депутати, чиновники, університети й культурні інституції. Миряни: перестати бути мовчазною більшістю Найперше відповідальність лежить на мирянах. Бо саме миряни творять живу тканину міста. Вони працюють у школах, музеях, театрах, університетах, медіа, органах влади, бізнесі, громадських організаціях. Вони виховують дітей, голосують на виборах, формують громадську думку, підтримують або не підтримують ті чи інші культурні процеси. Християнин-мирянин не може обмежити свою віру недільною Літургією. Якщо він у храмі хреститься, а в публічному житті соромиться Христового імені, тоді дехристиянізація вже перемогла в його серці. Львову потрібні миряни, які не агресивно, але виразно свідчать: я є християнин; моя віра має значення; я не хочу, щоб християнську спадщину мого міста перетворювали на порожню оболонку. Миряни повинні вміти реагувати. Не істерично, не мовою ненависті, не образами, а аргументовано, культурно, гідно і наполегливо. Писати звернення. Брати участь у громадських обговореннях. Цікавитися шкільними програмами своїх дітей. Підтримувати добрі культурні ініціативи. Ставити питання директорам шкіл, музеїв, депутатам, чиновникам. Не боятися сказати: “Це місто має християнську душу, і ми не дозволимо її тихо стерти”. Особливо важлива роль батьків. Якщо батьки не передадуть дітям віру, цього не зробить за них жодна школа. Якщо в родині немає молитви, розмови про Бога, пошани до храму, участі в Літургії, пояснення християнських свят, тоді дитина виростатиме серед християнських символів, але не буде знати їхнього змісту. Дехристиянізація культури починається не в музеї. Вона часто починається вдома, коли батьки самі перестають бути першими вчителями віри. Люди влади: не соромитися християнської спадщини Львова! Друга відповідальність лежить на львівські міській владі та всіх, хто приймає рішення у сфері культури, освіти, простору й пам’яті. Львів не є випадковим містом без кореня. Це місто, сформоване християнством. Його архітектура, історична пам’ять, мистецькі збірки, ритм свят, силуети храмів і моральна уява поколінь виростали з християнської традиції. Тому влада Львова не має права поводитися так, ніби християнство є лише приватною справою окремих мешканців. Так, місто повинно бути відкритим до всіх. Так, воно має поважати різні погляди і не перетворювати публічні інституції на конфесійні канцелярії. Але відкритість не означає амнезії. Плюралізм не означає виривання кореня. Європейськість не означає соромитися Христа. Міська влада повинна підтримувати такі культурні й освітні політики, які не викреслюють християнський вимір Львова, а допомагають його розуміти. У музеях, екскурсіях, освітніх програмах, міських святкуваннях, просторових рішеннях має бути присутнє не лише слово “спадщина”, але й чесне визнання: значна частина цієї спадщини є християнською. Особливо це стосується освіти. Християнська етика у школах не повинна бути випадковим додатком, залежним від настрою окремих чиновників. Якщо ми бачимо моральну кризу серед дітей і молоді, якщо говоримо про насильство, байдужість, втрату відповідальності, культ споживання і психологічну розгубленість, тоді не маємо права викидати зі школи мову сумління. Християнська етика, подана мудро, відкрито і професійно, не руйнує свободу дитини, а вчить її бути людиною. Влада також повинна створювати простір діалогу між Церквою, музеями, школами, митцями й громадою. Не тоді, коли вже вибухнув скандал, а заздалегідь. Львову потрібна постійна рада або платформа при міських культурних і освітніх структурах, де фахівці з богослов’я, мистецтва, педагогіки, музейництва й етики могли б разом осмислювати чутливі питання. Не для цензури, а для мудрості. Люди культури: не використовувати християнство без Христа Музейники, митці, куратори, викладачі, реставратори, історики, архітектори мають величезну відповідальність. Вони працюють із пам’яттю міста. А пам’ять — це не нейтральний матеріал. Від того, як вони покажуть ікону, храм, монастир, святого, літургійну річ чи церковну історію, залежить, чи наступне покоління побачить у цьому живий духовний зміст, чи лише “цікавий культурний артефакт”. Музеї мають зберігати сакральне мистецтво не тільки як мистецтво, а як свідчення віри. Біля ікони має бути не лише дата, школа, автор, техніка і стан збереження. Має бути пояснення, що ікона народилася з молитви Церкви, з богослов’я Воплочення, з літургійного життя, з віри народу. Якщо цього немає, ікона стає німою. Митці мають право на свободу. Але свобода не звільняє від відповідальності перед людиною, перед громадою, перед святинею, перед дітьми, перед містом. Справжнє мистецтво не мусить бути солодким і беззубим. Воно може боліти, ставити незручні питання, відкривати рани. Але коли мистецтво живе лише провокацією, коли воно паразитує на святому, коли плутає глибину з епатажем, тоді воно не визволяє людину, а принижує її. Особливо небезпечним є використання християнських символів без християнського змісту. Коли ім’я митрополита Андрея Шептицького вживається для престижу, але його віра і святість ігноруються; коли сакральне мистецтво показують без сакральності; коли церковну спадщину використовують для грантів, брендів і промоції, але не допускають її голосу до сучасної дискусії, тоді культура стає не спадкоємицею, а споживачкою християнства. Священники: повернутися до культури як пастирі, а не як спостерігачі! Особлива відповідальність лежить на нас, священниках. Бо дуже легко критикувати світ за дехристиянізацію, але значно важче запитати себе: а що ми зробили, щоб культура не відійшла від Церкви? Чи ми справді говорили з митцями, музейниками, вчителями, молоддю? Чи ми пояснювали красу віри? Чи ми виховували християн, здатних мислити? Чи наша проповідь торкалася реальних питань культури, освіти, мистецтва, публічного життя? Чи ми самі не замкнулися у храмовому просторі, залишивши місто без пастирського голосу? Священник не повинен бути культурним поліцейським. Але він також не може бути байдужим спостерігачем. Його завдання — не лише забороняти, а просвітлювати. Не лише обурюватися, а пояснювати. Не лише реагувати на скандали, а завчасно формувати сумління. Не лише говорити “гріх”, а показувати красу святості. Не лише захищати Церкву, а вести людей до Христа. Львову потрібні священники, які розуміють культуру. Які можуть говорити з учителем, директором музею, художником, студентом, журналістом і чиновником не мовою примітивного осуду, а мовою правди, глибини й любові. Потрібні священники, які знають богослов’я ікони, історію міста, християнську антропологію, соціальне вчення Церкви, моральні виклики сучасності. Бо без цього Церква або мовчатиме, або говоритиме так, що її не почують. Священники також повинні підтримувати мирян. Не залишати їх самих у школах, університетах, музеях, органах влади, медіа. Треба формувати середовища християнської інтелігенції, дискусійні клуби, лекції, зустрічі, школи для батьків, катехизацію дорослих, пояснення сакрального мистецтва, спільні проєкти з музеями і школами. Якщо ми хочемо, щоб Львів не втрачав християнської душі, то Церква мусить бути присутня не лише в неділю при престолі, але й у будні в культурному житті міста. Церква як спільнота: творити, а не тільки захищатися Нам потрібно перейти від оборонної позиції до творчої. Не лише питати, що заборонити, а питати, що створити. Не лише боротися проти поганих виставок, а підтримувати добрі. Не лише нарікати на школу, а готувати добрих учителів християнської етики. Не лише обурюватися мистецтвом, а виховувати християнських митців. Не лише критикувати музеї, а давати їм богословську і фахову допомогу. Не лише згадувати митрополита Андрея, а продовжувати його працю. Бо християнська культура не народжується з ностальгії. Вона народжується з живої віри, праці, жертви, освіти, краси і святості. Якщо ми хочемо, щоб у Львові християнство не стало лише старою архітектурою, треба знову творити християнську культуру сьогодні: книги, фільми, лекції, виставки, школи, мистецькі проєкти, музику, дитячі програми, публічні дискусії, середовища молоді, простори милосердя. Львів має особливе покликання. Він може бути містом, де християнська спадщина не буде ані мертвою музейною реліквією, ані примусовою ідеологією. Вона може бути живою силою, яка не боїться діалогу, але не зрікається свого кореня; поважає свободу, але не соромиться правди; приймає сучасність, але не продає душу. Покращити ситуацію можна лише тоді, коли кожен займе своє місце. Миряни — перестануть мовчати. Влада — перестане соромитися християнського кореня Львова. Люди культури — перестануть використовувати християнство без Христа. Священники — перестануть бути лише коментаторами занепаду і знову стануть пастирями культури. А всі разом — зрозуміють, що християнська душа Львова не збережеться сама собою. Її треба любити, берегти, пояснювати, передавати і щодня наново оживляти. Висновок чи замість висновку Дехристиянізація культури — це не тоді, коли у місті з’являється сучасне мистецтво, інші світогляди чи світські інституції. Дехристиянізація починається тоді, коли християнська спадщина втрачає душу; коли святе стає декором; коли ікона мовчить, бо її ніхто вже не вміє читати; коли школа дає знання, але не формує сумління; коли місто пишається храмами, але соромиться віри, яка їх збудувала. Львів ще не втратив своєї християнської душі. Але він може її втратити, якщо християни самі перестануть бути культуротворчими. Найбільша небезпека не в тому, що хтось забере у Львова храми. Найбільша небезпека в тому, що храми залишаться, а люди перестануть розуміти, навіщо вони. Тому сьогодні потрібна не паніка, а праця. Не ностальгія, а відповідальність. Не крик, а мудра присутність. Християнська культура не повернеться через наказ. Вона повернеться тоді, коли християни знову стануть людьми глибини, краси, правди і святості. Святий Іване Павле, за Твоїми молитвами перед обличчям Божого милосердя, допоможи нам змінити обличчя землі, цієї землі, яку нам дарував Господь і яку дав нам як найбільший скарб і заповіт! Єрм. Юстин Бойко, студит Львів, 27 червня 2026 року Божого

Останніми тижнями справа українсько-польських відносин стала настільки гострою, що стала предметом обговорення усіх верст суспільства, так українського як і польського. У переважній більшості вона має емоційне забарвлення, оскільки її роздмухують політичні кола з політичними інтересама. У таких випадках рідко коли береться до уваги науковий підхід з його аналітикою. Але без неї ми ризикуємо потрапити у глухий кут українсько-польських відносин і перекреслити все те, що було зроблено нашими попередниками, починаючи з 1991 року. У соціальних польськомовних мережах досить часто побутує хибна думка, що українці до сих пір не перепросили поляків за Волинську трагедію чи різню. З іншої сторони україновний сегмент соціальних мереж протестує проти такого твердження, проте не наводить чітких фактів де коли такі акти примирення відбулися. З огляду на це я задав собі труду пошукати у інтернет-мережі усі акти українсько-польського поєднання від 1991 року, авторами яких були Церкви, державні органи влади, а також громадсько-церковні, наукові і громадсько-культурні середовища. Мені особисто дуже залежить на польсько-українському примиренні, оскільки першу вищу освіту я здобув у Польщі і Духовну семінарію закінчував також у Польщі, в Люблінському Католицькому Університеті. Признаючи чесно, що коли дійшов до завершення поставленого перед собою завдання, аж сам здивувався такій великій кількості солідних ініціатив, які відбулися і про які слід пригадати сучасникам. Звичайно, що відносини між народами не можуть вимірюватися одноразовими актами. Вони є процесом, досить часто болісним. Тимбільше, коли мова йде про українуців і поляків, адже наша спільна історія — це не проста історія сусідства. Це історія народів, які століттями жили поруч, часом разом, часом один проти одного; народів, які молилися до одного Бога, але нерідко стояли по різні боки політичних кордонів, імперських проєктів і національних конфліктів. У цій історії є сторінки співпраці, культурного взаємозбагачення, братерства по зброї, спільної боротьби проти тоталітаризмів. Але є також сторінки крові, вигнання, кривди, взаємного страху і болючої пам’яті. Після відновлення незалежності України 1991 року перед обома народами постало питання: що робити з цією пам’яттю? Її можна було перетворити на зброю. Можна було знову і знову відкривати рани, щоб доводити власну невинність і чужу провину. Але можна було обрати інший шлях — не забути правду, але не дозволити, щоб минуле стало в’язницею для майбутнього. Саме тому історія українсько-польського примирення після 1991 року є однією з найважливіших моральних історій Центрально-Східної Європи. Вона не була прямою дорогою. Вона мала свої піднесення, паузи, політичні загострення, взаємні образи, повернення до тяжких тем Волині, Холмщини, Галичини, акції «Вісла», Павлокоми, Пужників, Гути Пеняцької, українських і польських місць пам’яті. Але, попри все, ця дорога існувала. І її творили три середовища: Церкви, громадянське суспільство та держави. 1. Церковний вимір: примирення починається з покаяння Першими справжніми архітекторами українсько-польського примирення були не дипломати, а церковні люди. Це не випадково. Політика часто рахує вигоди, рейтинги і голоси. Церква, якщо вона вірна Євангелію, мусить рахуватися з правдою, совістю і Божим судом. Саме тому мова примирення найперше народилася як мова покаяння. Передісторією цього процесу була зустріч українських греко-католицьких і польських римо-католицьких єпископів у Римі 1987 року. Тоді ще не було незалежної України, УГКЦ щойно виходила з підпілля, а радянська система ще існувала. Але вже тоді прозвучав жест, який пізніше стане духовною формулою всього процесу: простягнута рука примирення, прохання прощення і готовність простити. Після 1991 року ця лінія стала ще виразнішою. Особливе місце займає 27 червня 2001 року, коли у Львові під час візиту святого Івана Павла ІІ Блаженніший Любомир Гузар попросив прощення за гріхи синів і дочок Української Греко-Католицької Церкви. Це був момент великої духовної відваги. Він не будувався на політичному балансі: «вони нам — ми їм». Він виходив із євангельської логіки: найперше очисти власну пам’ять, назви власний гріх, попроси прощення у Бога і в людини. 5 травня 2003 року ієрархія УГКЦ звернулася з посланням до українського і польського народів — братів у Христі. У центрі цього документа стояла формула, яка стала серцем церковного примирення: «Прощаємо і просимо прощення». У ній немає ані слабкості, ані національного приниження. Навпаки, це формула духовно дорослого народу, який не боїться правди. Бо тільки раб боїться визнати провину. Вільна людина і вільний народ можуть сказати: ми пам’ятаємо своїх убитих, але також не хочемо бути спадкоємцями ненависті. 7 липня 2003 року до цієї теми долучився святий Іван Павло ІІ. Його лист щодо поєднання українського і польського народів мав особливу вагу, бо сам Папа був сином польського народу, але водночас людиною, яка глибоко розуміла українську драму. Він знав, що Європа після тоталітаризмів не може будуватися на пам’яті помсти. Вона може будуватися лише на пам’яті, очищеній правдою і милосердям. Ще одним етапним актом стало послання католицьких єпископів України та Польщі «Примирення між народами можливе», проголошене 2005 року у Варшаві та Львові. Саме тоді єпископи обох народів знову повторили: «Прощаємо і просимо прощення». Це був уже не лише український жест до поляків і не лише польський жест до українців. Це був спільний церковний акт, у якому обидві сторони визнавали: наші народи мають болючі рани, але Христос більший за наші рани. У 2013 році, на 70-ті роковини Волинської трагедії, Синод Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ у Зарваниці постановив молитися за всіх невинно вбитих — і поляків, і українців. Це дуже важливий момент. Молитва за «своїх» може бути природною. Молитва за всіх невинно вбитих — це вже християнський прорив. Бо перед Богом невинна кров не має партійного квитка, етнічного паспорта чи державного кордону. 28 червня 2013 року у Варшаві була підписана спільна декларація церковних провідників з нагоди 70-х роковин Волинської трагедії. Серед її учасників були Блаженніший Святослав Шевчук, архиєпископ Юзеф Міхалік, архиєпископ Мечислав Мокшицький, архиєпископ Ян Мартиняк. Це був ще один крок: не замовчати Волинь, не сховати її під дипломатичний килим, але поставити її перед Богом, історією і совістю. У 2016 році, коли тема Волині знову стала політично гострою, Блаженніший Святослав разом з українськими греко-католицькими єпископами в Польщі звернувся із проханням про молитву за жертв польсько-українського протистояння. Тоді знову прозвучала формула: «Просимо прощення і рівною мірою прощаємо». Це була спроба зберегти християнський тон у час, коли політична мова ставала дедалі різкішою. У 2019 році на Ясній Горі Блаженніший Святослав і архиєпископ Станіслав Ґондецький підписали позицію «У любові та правді». Саме ці два слова — любов і правда — є ключем до всього примирення. Любов без правди стає дешевою сентиментальністю. Правда без любові стає молотом, яким б’ють по голові ближнього. Християнське примирення потребує обох: правди, яка не бреше, і любові, яка не вбиває. У 2023 році, на 80-ті роковини Волинської трагедії, церковна лінія була продовжена у двох важливих документах: заяві Блаженнішого Святослава й архиєпископа Станіслава Ґондецького та зверненні греко- і римо-католицьких єпископів України. У центрі цих документів стояла не політична вигода, а молитва, покаяння, пошана до жертв, потреба ексгумацій, гідного поховання і взаємного прощення. Нарешті, у 2024 році Всеукраїнська Рада Церков і релігійних оргінізацій України підтримала пошукові та ексгумаційні роботи щодо польських поховань. Це був дуже важливий етап: церковне примирення вийшло за межі слів і перейшло до підтримки конкретної справи — знайти мертвих, повернути їм імена, поховати їх по-людськи. 2. Громадсько-інтелектуальний вимір: коли народи говорять без мови ультиматумів Паралельно з церковним виміром існував вимір громадський та інтелектуальний. Його творили історики, письменники, колишні дисиденти, публічні авторитети, люди культури, політики старшої формації, які розуміли, що польсько-українська ворожнеча завжди була вигідна третій силі. Особливо помітним став 2016 рік. Тоді група українських інтелектуалів, політиків, церковних і громадських діячів звернулася до польського суспільства з листом, у якому прозвучали слова: просимо прощення і прощаємо. Цей лист не був державним документом. Він не мав сили закону. Але він мав силу морального жесту. Інколи такий жест важить більше, ніж офіційна постанова, бо він показує, що примирення не може бути лише справою президентів і єпископів. Воно мусить перейти в серце суспільства. Польська відповідь українцям також була важливою. Її підтримали відомі польські діячі, серед них колишні президенти, інтелектуали, люди «Солідарності». Вони подякували українцям за лист і також попросили пробачення за кривди, завдані українцям польськими руками. У цьому обміні була велика духовна культура: не торгівля жертвами, не конкурс болю, не змагання, хто більше постраждав, а спроба сказати: ми бачимо ваш біль і просимо, щоб ви побачили наш. Громадсько-інтелектуальні акти примирення мають особливе значення, бо вони діють там, де держава часто безпорадна. Держава може підписати декларацію, але вона не може наказати людині перестати ненавидіти. Церква може закликати до прощення, але вона не може замінити праці істориків, учителів, журналістів, письменників. Саме тому інтелектуальне середовище має свою місію: не дозволяти історії ставати пропагандою. Українсько-польське примирення завжди потребувало чесної історичної науки. Бо там, де бракує архіву, починається міф. Там, де бракує дослідження, приходить політична маніпуляція. Там, де не чути голосу жертв, починають говорити ідеологи. Тому справжнє примирення не означає «забудьмо». Воно означає: дослідімо, назовімо, помолімося, поховаймо, але не передаваймо дітям отруту ненависті. 3. Державний і меморіально-практичний вимір: від декларацій до могил Державний вимір українсько-польського примирення почався дуже швидко після незалежності України. Польща стала однією з перших держав, яка визнала українську незалежність. 18 травня 1992 року у Варшаві був підписаний Договір між Україною і Республікою Польщею про добросусідство, дружні відносини і співробітництво. Це не був акт примирення у вузькому сенсі, але він створив правову основу для всього подальшого процесу. У ньому було закладено принципи добросусідства, непорушності кордонів, мирного вирішення спорів, захисту меншин і пошани до місць пам’яті. 21 травня 1997 року президенти Леонід Кучма та Александр Кваснєвський підписали в Києві спільну заяву «До порозуміння і єднання». Це був перший великий державний документ примирення після 1991 року. У ньому було прямо сказано, що майбутнє українсько-польських відносин слід будувати на правді, справедливості, порозумінні та єднанні. У документі згадувалися і світлі, і трагічні сторінки спільної історії. Важливо, що президенти не закликали забути минуле. Вони закликали зробити так, щоб тіні минулого не затьмарювали сьогоднішніх дружніх і партнерських відносин. У 2003 році, на 60-ті роковини Волинської трагедії, державний вимір досяг нового символічного рівня. Президенти Леонід Кучма і Александр Кваснєвський прибули до Павлівки, колишнього Порицька, на Волині. Там відбулося вшанування жертв, молитва, відкриття пам’ятного знака і проголошення формули «Пам’ять — скорбота — єднання». Ця формула була дуже вдалою. Вона не починалася з політики. Вона починалася з пам’яті. Потім ішла скорбота. І лише після цього — єднання. Бо не може бути справжнього єднання без пам’яті і скорботи. У 2005 році у Львові президенти Віктор Ющенко і Александр Кваснєвський взяли участь у відкритті відновленого Меморіалу львівських орлят на Личаківському цвинтарі. Це була надзвичайно делікатна тема, бо Львів є містом, у якому українська і польська пам’ять часто перехрещуються болісно. Але саме тому цей жест був важливий. Поруч із польським меморіалом існує пам’ять про воїнів Української Галицької Армії. І Львів, який бачив конфлікт 1918–1919 років, став місцем, де пам’ять мала перестати бути муром і стати простором пошани. У 2006 році президенти Віктор Ющенко і Лех Качинський взяли участь у відкритті пам’ятника українцям, убитим у Павлокомі 1945 року. Це був принципово важливий жест з польського боку. Якщо Павлівка була символом пам’яті про польських жертв на українській землі, то Павлокома стала символом пам’яті про українських жертв на польській землі. Примирення не може бути одностороннім. Воно потребує симетрії гідності, навіть якщо історичні обставини різні. У 2007 році президенти Ющенко і Качинський зробили спільну заяву з нагоди 60-ї річниці акції «Вісла». Це був ще один болючий вузол українсько-польської пам’яті. Акція «Вісла» означала примусове виселення українців із їхніх етнічних земель у межах післявоєнної Польщі. Визнання цієї кривди на державному рівні було важливим кроком до того, щоб українська пам’ять також була почута. Після 2014 року польсько-українське примирення набуло ще одного виміру: безпекового. Російська агресія проти України показала, що давня польсько-українська ворожнеча ніколи не була лише внутрішньою справою двох народів. Вона завжди була вигідна Москві. Кожен конфлікт пам’ятей між Києвом і Варшавою послаблював обох. Кожен жест примирення, навпаки, зміцнював простір свободи в Центрально-Східній Європі. У 2016 році президенти Петро Порошенко і Анджей Дуда підписали декларацію в 25-ту річницю Незалежності України. Вона підтверджувала стратегічне партнерство й апелювала до попередніх актів примирення. Того ж року Верховна Рада України ухвалила заяву у відповідь на польські парламентські рішення щодо Волині. Це був уже складніший момент, бо політична мова стала гострішою. Але навіть у цій ситуації українська сторона апелювала до попередньої традиції примирення і до потреби не руйнувати того, що було збудовано. У січні 2023 року президенти Володимир Зеленський і Анджей Дуда разом вшанували українських і польських воїнів на Личаківському цвинтарі у Львові. Це був жест нової епохи. Україна вже жила в умовах повномасштабної війни Росії. Польща стала одним із найважливіших союзників України. І тому спільне вшанування пам’яті у Львові мало глибокий сенс: минуле не зникає, але перед лицем нового варварства українці й поляки мусять стояти разом. 9 липня 2023 року у Луцьку президенти Зеленський і Дуда взяли участь у спільній молитві за жертв Волинської трагедії. Формула цього дня — «Пам’ять нас єднає» — була спробою сказати, що пам’ять не мусить розділяти. Вона може єднати, якщо є пам’яттю людяною, а не ідеологічною; молитовною, а не мстивою. Останній етап цього процесу — перехід від декларацій до конкретних пошукових і ексгумаційних робіт. У 2024–2025 роках було розблоковано тему пошуків і ексгумацій польських жертв на території України. У 2025 році в Пужниках на Тернопільщині були проведені ексгумаційні роботи, а згодом відбулося поховання 42 польських жертв. У 2026 році процес продовжився новими дозволами і пошуковими роботами, зокрема щодо Гути Пеняцької, львівського Голоска, Острівок і Волі Островецької. Це надзвичайно важливо. Бо примирення не може залишатися лише красивим словом. Воно мусить мати землю під ногами. А земля в цій темі — це дуже часто земля цвинтаря, ями, безіменної могили, місця, де люди десятиліттями чекали на хрест, ім’я і молитву. Коли держава дозволяє знайти й поховати мертвих, вона чинить акт не лише політичний, а глибоко моральний. Примирення як процес, а не одноразова декларація Якщо подивитися на всі ці акти разом, стає зрозуміло: українсько-польське примирення не було одним документом, одним підписом чи одним ювілеєм. Це був довгий процес. Його можна описати як рух від загальної добросусідської рамки 1992 року — до моральної формули 1997 року, від церковного «прощаємо і просимо прощення» — до державних жестів біля могил, від декларацій президентів — до ексгумацій і перепоховань. У цьому процесі Церкви часто йшли попереду держав. Вони мали відвагу говорити мовою покаяння тоді, коли політики ще шукали формули. Громадянське суспільство допомагало не допустити, щоб історія стала лише інструментом парламентських постанов і передвиборчих кампаній. Держави, зі свого боку, давали процесові форму, правову силу і можливість конкретної меморіальної дії. Ця історія також показує, що примирення не означає однакового погляду на всі події. Українці й поляки не завжди однаково оцінюють Волинь, УПА, Армію Крайову, акцію «Вісла», міжвоєнну політику Польської держави, події на Холмщині чи в Галичині. Але примирення не вимагає фальшивої однаковості. Воно вимагає чесності, гідності і відмови від ненависті. Найбільша небезпека для українсько-польського примирення сьогодні — це спокуса перетворити пам’ять на зброю. Бо пам’ять може бути святою, а може бути отруєною. Свята пам’ять плаче над могилами. Отруєна пам’ять шукає нових ворогів. Свята пам’ять ставить хрест. Отруєна пам’ять піднімає камінь. Свята пам’ять говорить: «Господи, упокой невинно убієнних». Отруєна пам’ять говорить: «Ми вам цього ніколи не забудемо». Висновок Від 1991 року до сьогодні українці й поляки пройшли довгий шлях. Він не завершений. У ньому ще багато болю, невіднайдених могил, невивчених архівів, невимовлених слів і політичних спокус. Але цей шлях існує. І його не можна змарнувати. Церковні акти навчили нас, що без покаяння немає очищення пам’яті. Громадсько-інтелектуальні ініціативи показали, що народи можуть говорити одне з одним без мови ненависті. Державні й меморіальні жести довели, що примирення мусить доходити до конкретних місць: до цвинтарів, хрестів, ексгумацій, перепоховань, імен жертв. Українсько-польське примирення не полягає в тому, щоб забути минуле. Воно полягає в тому, щоб не дозволити минулому вбити майбутнє. Не можна будувати дружби на брехні. Але так само не можна будувати майбутнього на помсті. Правда має бути сказана. Жертви мають бути вшановані. Мертві мають бути поховані. Винні мають бути названі. Але живі не мають права ставати заручниками ненависті. Сьогодні, коли Україна бореться проти російської агресії, польсько-українське примирення перестає бути лише справою істориків. Воно стає справою безпеки, свободи і майбутнього Європи. Бо Москва завжди вигравала тоді, коли українці й поляки сварилися над могилами. І Москва програватиме тоді, коли українці й поляки навчаться стояти біля цих могил разом — у правді, молитві, пошані й відповідальності. Формула цього примирення може бути простою: Правда без помсти. Пам’ять без ненависті. Прощення без забуття. Примирення без приниження гідності жодного народу. Таблиця основних актів українсько-польського примирення від 1991 року до сьогодні I. Церковні та міжцерковні акти примирення Дата Місце (спосіб) Ініціатори Зміст акту примирення 27 червня 2001 Львів, під час візиту св. Івана Павла ІІ до України Блаженніший Любомир Гузар, Глава УГКЦ Публічне прохання прощення за гріхи синів і дочок УГКЦ, які могли скривдити ближніх зі свого та інших народів. Один із найважливіших духовних жестів очищення історичної пам’яті. 5 травня 2003 Україна, послання УГКЦ Ієрархія Української Греко-Католицької Церкви; підписав Блаженніший Любомир Гузар Послання до українського і польського народів. Центральна формула: «Вибачаємо і просимо прощення». Заклик до правди, молитви, взаємного прощення і подолання історичної ворожнечі. 7 липня 2003 Ватикан Святий Іван Павло ІІ Лист щодо поєднання українського і польського народів. Папа закликав не залишатися заручниками минулого, а йти шляхом взаємного прощення, правди і християнського примирення. 19 і 26 червня 2005 Варшава і Львів Католицькі єпископи України і Польщі Послання «Примирення між народами можливе». Повторення формули: «Прощаємо і просимо прощення». Акт мав міжцерковний і міжнаціональний характер. 17 травня 2013 Зарваниця Синод Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ; Глава УГКЦ Блаженніший Святослав Постанови з нагоди 70-х роковин Волинської трагедії. Заклик до молитви за всіх невинно вбитих — і поляків, і українців. 28 червня 2013 Варшава Блаженніший Святослав Шевчук, архиєпископ Юзеф Міхалік, архиєпископ Мечислав Мокшицький, архиєпископ Ян Мартиняк Спільна декларація церковних провідників з нагоди 70-х роковин Волинської трагедії. Жест: вшанування жертв, прохання Божого прощення, заклик до відкриття сердець на примирення. 4 липня 2016 Київ — Перемишль — Вроцлав Блаженніший Святослав Шевчук, єпископ Євген Попович, єпископ Володимир Ющак Звернення з проханням про молитву за жертв польсько-українського протистояння. Формула: «Просимо прощення і рівною мірою прощаємо». 27 серпня 2019 Ясна Гора, Польща Блаженніший Святослав Шевчук і архиєпископ Станіслав Ґондецький Спільна позиція «У любові та правді». Заклик до подальшого діалогу, правдивої пам’яті, прощення і поглиблення українсько-польського примирення. 30 серпня 2019 Ясна Гора, Польща Блаженніший Святослав Шевчук Програмна промова «Прощення і примирення — християнська альтернатива для конфліктуючих народів». Пропозиція вбачати у святому Івані Павлі ІІ покровителя українсько-польського примирення. 7 липня 2023 Варшава Блаженніший Святослав Шевчук і архиєпископ Станіслав Ґондецький Заява до 80-х роковин Волинської трагедії. Наголос на правді, молитві, справедливому вшануванні, ексгумаціях, гідному похованні жертв і взаємному прощенні. 9 липня 2023 Україна Греко-католицькі і римо-католицькі єпископи України Звернення з нагоди 80-ї річниці Волинської трагедії. Заклик до покаяння, милосердя, молитви за жертв і продовження дороги примирення. 4 / 8 жовтня 2024 Україна Нарада Християнських Церков України Заява на підтримку пошукових та ексгумаційних робіт щодо польських поховань. Жест: підтримка конкретного вшанування жертв, заклик до взаємності та формула «пробачте нам — і ми прощаємо». II. Громадсько-інтелектуальні ініціативи примирення Дата Місце (спосіб) Ініціатори Зміст акту примирення 8 липня 2013 Публічна заява Леонід Кучма і Александр Кваснєвський, колишні президенти України і Польщі Спільне звернення з нагоди 70-х роковин Волинської трагедії. Заклик не руйнувати досягнення попередніх актів примирення і не дозволити історичній пам’яті стати джерелом нової ворожнечі. 2 червня 2016 Відкрите звернення українців до польського суспільства Українські громадські, політичні, культурні й духовні діячі Лист покаяння і прощення. Центральна формула: «Просимо прощення і рівною мірою прощаємо злочини і кривди, вчинені щодо нас». 4–5 липня 2016 Відкрита відповідь польських діячів українцям Колишні президенти Польщі Лех Валенса, Александр Кваснєвський, Броніслав Коморовський, польські інтелектуали, громадські та культурні діячі Польська відповідь на український лист. Жест: подяка за українське прохання прощення і прохання пробачити кривди, завдані українцям польськими руками. III. Державні, президентські, парламентські та меморіально-практичні акти Дата Місце (спосіб) Ініціатори Зміст акту примирення 18 травня 1992 Варшава Україна і Республіка Польща Договір про добросусідство, дружні відносини і співробітництво. Не був актом прощення у вузькому сенсі, але створив правову основу нового етапу відносин: добросусідство, непорушність кордонів, мирне вирішення спорів, захист меншин і пошану до місць пам’яті. 21 травня 1997 Київ Президенти Леонід Кучма і Александр Кваснєвський Спільна заява «До порозуміння і єднання». Перший великий державний акт примирення після незалежності України. Заклик до подолання тіней минулого і будування партнерських відносин між народами. 10 липня 2003 Київ / Варшава, парламентський рівень Верховна Рада України і парламент Республіки Польща Заява парламентів у зв’язку з 60-ю річницею Волинської трагедії. Наголос на правді про трагедію, вшануванні жертв і потребі взаємного прощення. 11 липня 2003 Павлівка, колишній Порицьк, Волинь Президенти Леонід Кучма і Александр Кваснєвський Спільне вшанування жертв Волинської трагедії. Відкриття пам’ятника українсько-польського примирення «Пам’ять — Скорбота — Єднання». 24 червня 2005 Львів, Личаківський цвинтар Президенти Віктор Ющенко і Александр Кваснєвський Відкриття відновленого Меморіалу львівських орлят і Меморіалу воїнів Української Галицької Армії. Жест взаємної пошани до пам’яті польських і українських полеглих у Львові. 13 травня 2006 Павлокома, Польща Президенти Віктор Ющенко і Лех Качинський Відкриття пам’ятника українцям, убитим у Павлокомі 1945 року. Спільна молитва і вшанування українських жертв на польській землі. 5 квітня 2007 Київ Президент України Віктор Ющенко Указ про заходи до 60-х роковин операції «Вісла». Державний жест вшанування пам’яті депортованих українців і підтримка об’єктивного висвітлення цієї трагічної сторінки. 27 квітня 2007 Варшава Президенти Віктор Ющенко і Лех Качинський Спільна заява з нагоди 60-ї річниці акції «Вісла». Засудження примусового переселення українців, вшанування жертв і заклик до історичної правди та примирення. Липень 2013 Україна / Польща Державні інституції України і Польщі; президенти та парламенти обох країн Відзначення 70-х роковин Волинської трагедії. Хоча політичний контекст був складним, самі роковини стали нагодою для нового етапу розмови про пам’ять, відповідальність і потребу примирення. 24 серпня 2016 Київ Президенти Петро Порошенко і Анджей Дуда Спільна декларація в 25-ту річницю Незалежності України. Підтвердження стратегічного партнерства і посилання на попередні акти українсько-польського примирення. 8 вересня 2016 Київ, Верховна Рада України Верховна Рада України Заява у відповідь на рішення польського парламенту щодо Волині. Документ перелічив попередні спільні акти примирення і наголосив на потребі рівної пошани до всіх невинно вбитих українців і поляків. 11 січня 2023 Львів, Личаківський цвинтар Президенти Володимир Зеленський і Анджей Дуда Спільне вшанування львівських орлят, українських воїнів і захисників України, полеглих у війні з Росією. Жест єдності в умовах повномасштабної російської агресії. 9 липня 2023 Луцьк, кафедральний костел свв. Петра і Павла Президенти Володимир Зеленський і Анджей Дуда; церковні провідники України і Польщі Спільна молитва і вшанування невинних жертв Волинської трагедії до 80-х роковин. Формула: «Пам’ять нас єднає». 2024–2025 Україна / Польща, міжурядовий і меморіальний рівень Уряди України і Польщі, інститути національної пам’яті, пошукові групи Розблокування питання пошукових і ексгумаційних робіт щодо польських поховань на території України. Перехід від декларацій до конкретної меморіальної дії. 6 вересня 2025 Пужники, Тернопільщина Українська і польська сторони; представники влади, родини жертв, церковні та громадські учасники Перепоховання останків 42 осіб, ексгумованих у Пужниках. Практичний акт примирення: знайти, вшанувати і гідно поховати жертв. 2026 Гута Пеняцька, Голоско, Острівки, Воля Островецька та інші місця пам’яті Українська і польська сторони; Інститут національної пам’яті Польщі, українські інституції та пошукові групи Продовження пошукових та ексгумаційних робіт. Новий етап практичного примирення, в якому пам’ять переходить від декларацій до конкретної праці біля могил. Інтернет-посилання до актів українсько-польського примирення I. Церковні та міжцерковні акти 1. 27 червня 2001 — прохання прощення Блаженнішого Любомира Гузара у Львові https://docs.ugcc.ua/1416/ 2. 5 травня 2003 — Послання ієрархії УГКЦ до українського і польського народів https://docs.ugcc.ua/1153/ 3. 7 липня 2003 — Лист Папи Івана Павла ІІ щодо поєднання українського і польського народів https://docs.ugcc.ua/1244/ 4. 19 і 26 червня 2005 — Послання католицьких єпископів України та Польщі «Примирення між народами можливе» https://docs.ugcc.ua/1166/ 5. 17 травня 2013 — Постанови Синоду Єпископів УГКЦ щодо молитви за жертв Волинської трагедії https://docs.ugcc.ua/1200/ 6. 28 червня 2013 — Спільна декларація церковних провідників з нагоди 70-х роковин Волинської трагедії https://poland.mfa.gov.ua/news/13348-pidpisano-spilynu-deklaraciju-katolicykoji-cerkvi-v-polyshhi-ta-ukrajinsykoji-greko-katolicykoji-cerkvi-z-nagodi-70-richchya-volinsykoji-tragediji 7. 4 липня 2016 — Звернення Блаженнішого Святослава та єпископів УГКЦ у Польщі з проханням про молитву https://docs.ugcc.ua/1416/ 8. 27 серпня 2019 — Позиція «У любові та правді» https://docs.ugcc.ua/1206/ 9. 30 серпня 2019 — Промова Блаженнішого Святослава «Прощення і примирення — християнська альтернатива для конфліктуючих народів» https://docs.ugcc.ua/1207/ 10. 7 липня 2023 — Заява Блаженнішого Святослава і архиєпископа Станіслава Ґондецького до 80-х роковин Волинської трагедії https://docs.ugcc.ua/1660/ 11. 9 липня 2023 — Звернення греко- і римо-католицьких єпископів України з нагоди 80-ї річниці Волинської трагедії https://docs.ugcc.ua/1661/ 12. 8 жовтня 2024 — Заява Наради Християнських Церков України щодо пошукових та ексгумаційних робіт https://docs.ugcc.ua/1777/ II. Громадсько-інтелектуальні ініціативи 13. 8 / 9 липня 2013 — Спільна заява Леоніда Кучми та Александра Кваснєвського з нагоди 70-х роковин Волинської трагедії https://www.golos.com.ua/article/46441 14. 2 червня 2016 — Відкрите звернення українських діячів до польського суспільстваhttps://1-12.org.ua/2016/06/02/3823 15. 4–5 липня 2016 — Польська відповідь українцям: «Просимо пробачення і прощаємо»https://naszwybir.pl/prosymo-probachennia/ III. Державні, президентські, парламентські та меморіально-практичні акти 16. 18 травня 1992 — Договір між Україною і Республікою Польщею про добросусідство, дружні відносини і співробітництво https://zakon.rada.gov.ua/go/616_172 17. 17 вересня 1992 — Постанова Верховної Ради про ратифікацію договору 1992 року https://zakon.rada.gov.ua/go/2611-12 18. 21 травня 1997 — Спільна заява Президентів України і Республіки Польща «До порозуміння і єднання» https://zakon.rada.gov.ua/go/616_005 19. 10 липня 2003 — Українсько-польська парламентська заява у зв’язку з 60-ю річницею Волинської трагедії https://zakon.rada.gov.ua/go/1085-15 20. 11 липня 2003 — Спільна заява президентів «Про примирення — в 60-ту річницю трагічних подій на Волині» / Павлівка-Порицьк https://www.prezydent.pl/kancelaria/archiwum/archiwum-aleksandra-kwasniewskiego/aktualnosci/rok-2003/uroczystosci-upamietniajace-60-rocznice-tragedii-wolynskiej%2C30397%2Carchive 21. 24 червня 2005 — Відкриття Меморіалу львівських орлят і Меморіалу воїнів УГА на Личаківському цвинтарі https://www.president.pl/archives/aleksander-kwasniewski/president-of-the-republic-of-poland-takes-part-in-a-ceremonial-opening-and-consecration-of-the-lvov-eaglets-cemetery%2C37824 22. 13 травня 2006 — Павлокома: відкриття пам’ятника українцям, убитим 1945 року https://www.prezydent.pl/archiwalne-aktualnosci/aktualnosci-rok-2006/polsko-ukrainski-gest-pojednania%2C28044%2Carchive 23. 5 квітня 2007 — Указ Президента України про заходи до 60-х роковин операції «Вісла» https://zakon.rada.gov.ua/go/274/2007 24. 27 квітня 2007 — Спільна заява президентів України і Польщі з нагоди 60-ї річниці акції «Вісла» https://www.prezydent.pl/kancelaria/archiwum/archiwum-lecha-kaczynskiego/aktualnosci/rok-2007/wizyta-prezydenta-ukrainy-w-polsce%2C27367%2Carchive 25. Липень 2013 — державні відзначення 70-х роковин Волинської трагедії https://zakon.rada.gov.ua/go/1507-19 26. 24 серпня 2016 — Спільна декларація Президента України та Президента Республіки Польща у 25-ту річницю Незалежності України https://uk.wikisource.org/wiki/Спільна_декларація_Президента_України_та_Президента_Республіки_Польща 27. 8 вересня 2016 — Заява Верховної Ради України у відповідь на рішення Сенату і Сейму Польщі щодо Волинської трагедії https://zakon.rada.gov.ua/go/1507-19 28. 11 січня 2023 — Спільне вшанування Зеленського і Дуди на Личаківському цвинтарі у Львові https://www.president.gov.ua/news/volodimir-zelenskij-andzhej-duda-ta-gitanas-nausyeda-u-lvovi-80325 29. 9 липня 2023 — Спільна молитва Зеленського і Дуди у Луцьку за жертв Волинської трагедії https://www.ukrinform.ua/rubric-polytics/3733437-razom-mi-silnisi-zelenskij-i-duda-vsanuvali-pamat-zertv-volinskoi-tragedii.html 30. 1 жовтня 2024 — Заява УІНП про пошукові роботи щодо жертв Волинської трагедії https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/ukrayinskyy-instytut-nacionalnoyi-pamyati-planuye-provedennya-poshukovyh-robit-zhertv-volynskoyi-tragediyi-u-vidpovid-na-zvernennya-polskyh-gromadyan 31. 11 січня 2025 — Україна і Польща обмінялися списками місць пошуку та ексгумації https://www.radiosvoboda.org/a/news-polshcha-volynska-trahediya-ekshumatsiya-minkult/33272223.html 32. 6 вересня 2025 — Перепоховання останків 42 осіб у Пужниках на Тернопільщині https://suspilne.media/ternopil/1108900-na-ternopilsini-u-puznikah-perepohovali-ostanki-42-ludej-aki-buli-eksgumovani/ 33. 18 лютого 2026 — дозвіл України на пошукові роботи в районі Гути Пеняцькоїhttps://www.ukrinform.ua/rubric-society/4093177-u-polsi-podakuvali-ukraini-za-zgodu-na-provedenna-posukovih-robit-u-guti-penackij.html 34. Березень 2026 — пошуково-ексгумаційні роботи в Углах на Рівненщині https://naszwybir.pl/ugly-2/ 35. Червень 2026 — спільні пошукові роботи в Гуті Пеняцькій https://naszwybir.pl/guta-penyatska-2/ 36. 2026 — плани пошуково-ексгумаційних робіт: Пужники, Голоско, Острівки, Угли, Гута Пеняцька; у Польщі — Юречкова, Сагринь, Ласків https://www.radiosvoboda.org/a/news-ukraina-polshcha-poshukovo-ekshumatsiyni-roboty/33624925.html 37. 2026 — повідомлення PAP про ексгумації в Острівках, Волі Островецькій і Голоску https://www.pap.pl/ua/ukrainian/news/predstavnik-ipn-eksgumacii-v-ostruvkakh-i-voli-ostroveckiy-vidbudutsya-shche-cogo Єрм. Юстин Бойко, студит Львів, 24 червня 2026 року Божого

Час від часу в українському суспільстві виникають дискусії про доцільність викладання християнської етики в школах. Одні вважають її пережитком минулого, інші — загрозою світському характеру освіти. Проте зазвичай у цих дискусіях губиться найважливіше питання: чи може школа виховати добру людину, якщо вона навчає лише знань, але не говорить про моральні цінності? Освіта завжди складалася з двох нерозривних частин: навчання і виховання. Можна бути блискучим математиком, талановитим програмістом чи успішним бізнесменом, але водночас бути людиною без совісті. Історія XX століття переконливо показала, що високий рівень науки і техніки сам по собі не робить суспільство гуманним. Освічена Німеччина дала світові не лише великих філософів і науковців, але й концтабори. Високотехнологічний Радянський Союз створював космічні ракети і водночас нищив мільйони людських життів. Проблема не в нестачі знань. Проблема часто полягає в нестачі моральних орієнтирів. Саме тому християнська етика має своє місце в школі. Вона не покликана замінити катехизацію чи релігійне життя парафії. Її завдання значно ширше — допомогти молодій людині зрозуміти фундаментальні принципи людського співжиття: що таке гідність особи, відповідальність за свої вчинки, правда, справедливість, жертовність, милосердя, любов до ближнього. Коли дитина вивчає заповідь «Не вбий», вона вчиться не лише засуджувати фізичне насильство, але й поважати людське життя. Коли чує «Не свідчи неправдиво», то відкриває для себе цінність правди. Коли роздумує над притчею про милосердного самарянина, вчиться бачити ближнього навіть у тому, хто відрізняється від неї. Часто можна почути аргумент, що мораль можна виховувати без християнства. Безумовно, моральні принципи можна пояснювати різними способами. Але слід пам’ятати, що саме християнство протягом століть було джерелом тих цінностей, на яких постала європейська цивілізація: рівність усіх людей перед Богом, недоторканність людської особи, милосердя до слабких, турбота про бідних, цінність сім’ї, повага до свободи совісті. Україна також формувалася на цих засадах. Від князя Володимира до митрополита Андрея Шептицького, від братських шкіл до сучасних волонтерів — саме християнська традиція виховувала відповідальність за ближнього та готовність служити спільному добру. Особливо актуальним це є сьогодні, під час війни. Ми бачимо, як багато людей жертвують собою заради інших. Волонтери, медики, капелани, військові нерідко ризикують життям не через матеріальну вигоду. Їх ведуть цінності, які мають глибоке моральне і часто християнське коріння. Школа повинна готувати не лише майбутніх працівників ринку праці. Вона повинна формувати громадян. Людей, здатних відрізняти добро від зла, правду від брехні, свободу від сваволі. Тому питання християнської етики в школах — це не питання привілеїв для Церкви. Це питання майбутнього суспільства. Бо там, де виховання усувають на другий план, дуже швидко доводиться збільшувати бюджети на боротьбу зі злочинністю, залежностями, насильством і суспільною деградацією. Україні сьогодні потрібні не лише висококваліфіковані фахівці. Їй потрібні люди з характером, совістю і внутрішнім моральним компасом. І саме тому християнська етика в школах залишається не розкішшю минулого, а необхідністю для майбутнього.