Пасивна участь громадян у контролі за владою — тобто байдужість, мовчазне схвалення або уникання участі у громадських справах — призводить до цілої низки негативних наслідків. Нижче проаналізований мною і покроково представлений аналітичний план із поясненням, до чого це веде: 1. Втрата зворотного зв’язку між владою і громадою 🔹 Що відбувається: Керівництво міста починає діяти без урахування потреб і голосу громади, бо не відчуває зобов’язання звітувати перед нею. 📍 Наслідки: Рішення приймаються кулуарно Втрачається прозорість і відповідальність Виникає враження "владної касти", відокремленої від народу 2. Зростання корупції і зловживань 🔹 Що відбувається: Без громадського нагляду посадовці мають більше можливостей використовувати бюджет, землю чи майно міста у власних інтересах. 📍 Наслідки: Розкрадання ресурсів Призначення "своїх людей" на посади Втрата майна громади Зловживання при тендерах, дерибан землі 3. Маніпуляції і спотворення інформації 🔹Що відбувається: Влада починає контролювати інформаційний простір: замовчування проблем, перекручення фактів, створення "фальшивих" ворогів. 📍 Наслідки: Дезінформація громади Створення "віртуальної реальності", де все нібито добре Наклепи на активістів і незалежні ЗМІ 4. Репресії проти активних громадян 🔹Що відбувається: Оскільки активна меншість стає незручною для влади, її починають переслідувати. 📍 Наслідки: Тиск на громадських лідерів Політичні переслідування Розчарування і страх серед населення 5. Погіршення якості життя 🔹Що відбувається: Інфраструктура, соціальні послуги, медицина, освіта — занепадають, бо ресурси витрачаються нераціонально або розкрадаються. 📍 Наслідки: Розбиті дороги, занедбані школи Брак медичних послуг Відтік молоді і фахівців з міста 6. Зміцнення авторитарного стилю управління 🔹 Що відбувається: Відсутність контролю з боку громади спокушає владу встановити "ручне управління", де все вирішується в одному кабінеті. 📍 Наслідки: Знищення місцевого самоврядування Придушення ініціатив знизу Порушення закону під прикриттям "блага громади" 7. Деморалізація суспільства і апатія 🔹 Що відбувається: Коли люди бачать, що нічого не змінюється, виникає втома, зневіра, відмова від участі в житті громади. 📍 Наслідки: Пасивність у виборах Соціальна апатія Втрата ідентичності громади 8. Кризові події: конфлікти, протести, втручання згори 🔹 Що відбувається: Коли невдоволення досягає піку, може статися вибух — протест, розкол, або втручання центральної влади. 📍 Наслідки: Політична дестабілізація Руйнування інституцій Втрата довіри до демократії як системи Замість висновку Пасивність громади — це мовчазне благословення на зловживання. Якщо народ не контролює владу — вона починає діяти проти народу. Євангельський принцип звучить так: «Бо кожен, кому багато дано, від того багато й вимагатимуть» (Лк 12,48). Це стосується не лише влади, а й громадян — ми відповідальні за тих, кого допускаємо до влади і не контролюємо.

Народна мобілізація напочатку повномасшбатного вторгнення Московії в Україну була тією найбільшою зброєю, а водночас найбільшим чудом, якого навіть не усі в Україні сповідалися. Це явище суто українське – нащодень сваритися до крові, а в часи небезпеки єднатися до крові – ще стане предметом наукових досліджень. Однак, війна показала, що не вистачає проявити усі сили відразу, але мудро їх розрахувати. А для цього потрібно знання антропології людини і природу війни. Подібне завжди відбувається з вірою людини в Бога. Вона не є одномоментним актом, але щоденним підтердженням довіри і любові до Бога. Недарма євангелист Лука, передаючи  відомий Христовий заклик до наслідування Ісуса, підкреслює важливість щоденно брати на себе хрест свій. Ось його слова: «Коли хтось хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого, хай щодня бере свій хрест і йде слідом за Мною»  (9,23). Саме ось те слово «щодня», яке передається грецьким терміном ( καθ’ ἡμέραν ) , що підкреслює постійну, щоденну жертву  і вірність у наслідуванні Христа . Хтось, читаючи ці рядки, запитає мене, до чого веду справу. А веду її до того, що ось те щоденне наслідування Ісуса Христа за словами самого Cпасителя повинно відображатися у свідченні віри! Віра має таку природу як світло: вона не може бути схованою під ліжко, вона мусить світити усім, що входять до хати (Пор. Лк. 8,16). Не так багато минуло часу від того моменту, коли в Україні тривали величезні переслідування комуністичною владою Української Греко-Католицької Церкви і взагалі віруючих людей. Винятком була хиба Російська Православна Церква, яка була дозволена, але під державним контролем. Наслідки такої політики ми пожинаємо до сих пір. Однак, на місце атеїстичної іделогії, яка цілковито відкидала Бога, прийшла нова, не менш небезпечна, а може ще більш небезпечна. Це секуляризаційна ідеологія, іншими словами – зісвітчена тобто та, яка є не від Бога, а від світу. Перед нею ще застерігав нас улюблений Христовий учень Іван Богослов словами: «Не любіть світу, ані того, що в світі. Коли хтось любить світ, нема в ньому любові Отця»  (І Ів. 2,15) Під словом світ євангелист Іван має не природу, оточення людей, але саме гріх, який маскується дуже тонко і скрито. Секуляризаційна ідеологія у її так званій лагідній формі не воює проти Бога безпосередньо, але вона просто намагається цілево відвернути погляд людини від Бога і в центрі життя людини поставити щось чи когось іншого. І саме з цього моменту починається руйнація віри. Вона починає бути рутиною, не дуже цікавою і взагалі спроваджується до ролі щоденного гардеробу, який слід носити, щоби не ходити голим. А віра ж повинна бути саме живою! Зверніть увагу на людей святих – ті горіли у прямому значенні того слова вірою і любов`ю до Бога, Церкви, ближнього, Батьківщини, тощо. Нещодавно у моєму рідному Яремчі трапився випадок, який, мабуть, увійде не тільки у історію міста, але у історію віри. Депутати місцевої ради, за винятком двох дівчат депутаток, мовчали, коли мер міста не перебираючи слів і маніпуляцій відверто знущався над вірою в Бога і над людьми, які цілковито присвятили своє життя Богу – монахинь, монахів, священників. Він, мабуть, сам не був того свідомий, що робить, бо його свідомість бачить сенс віри тільки перед виборами. А так, він на все дивиться через призму валюти. І це велика біда для нас християн, адже той самий мер визнає себе християнином. Але є засліплений і чомусь майже усі присутні бояться йому сказати, що він засліплений. І що найголовніше, у центрі своєї промови (чи радше викиду емоцій) він поставив віру в Бога, а усі мовчали. Це мені пригадало одну історію, яку мені розповідав знаний на Гуцульщині отець Порфирій Чучман, якого у народі називали Петром монахом. За його словами, коли радянська влада закрила усі церкви і монастирі, вона намагалася переконати усіх людей, що Бога немає. Для цього по клубах, які раніше були будинками «Просвіти»  їздили агітатори, які абсурдними аргументами доказували людям правдивість комуністичної ідеології. Людей просто силою зганяли на ті агітаційні лекції. І ось одного разу на таку лекцію зігнали усіх людей з Дори. Але, для того, щоби надати події більшого резонансу, силою привели усіх підпільних, ще не арештованих священників УГКЦ і посадили їх в перший ряд. Клуб був наповнений людьми. Промовець почав свою лекцію. А наприкінці, як то було вже звичаєм на радянських збіговиськах, звернувся до усіх присутніх з проханням проголосувати усім за те, що Бога немає. Методом підняття руки. І, як нині пам`ятаю, у цей момент у отця Порфирія з`являлися сльози на очах. «Я обернувся, - розповідав він,  - а весь зал підняв руки. Підняли навіть ті, які були мені найближчі, які щоденно приходили до монастиря» . Очевидно, страх робив свою справу. Та все ж таке, залишається питання про моральну оцінку такого роду вчинків. Зокрема депутатів Яремчанської міської ради, за винятком двох згаданих мною дівчат депутаток, які відверто заявили свою незгоду з промовою мера. Отож, щоби не залишити як священник їх у сум`ятті, я вирішив докладно все проаналізувати у світлі морального богослов`я Католицької Церкви. Бо це мій обов`язок як священника і богослова. Католицьке моральне богослов’я розглядає мовчання у ситуації публічної зневаги віри або Церкви  як можливий гріх , залежно від контексту, внутрішніх намірів і наслідків такого мовчання. Отож, по пунктам роз`яснюю: 🔹 1. Що таке гріх мовчання (лат. peccatum silentii ) Катехизм Католицької Церкви прямо не вживає цього терміна, але моральна традиція розглядає змовчання істини, коли вона повинна бути сказана, як омислення обов’язку свідчити про віру . Особливо, коли: мовчання дає згоду  на гріх чи є співучастю у злі  ( співучасть мовчанням ); мовчання призводить до саботажу правди , шкоди для інших чи скандалу.   🔹 2.  Обов’язок свідчити про віру Згідно з Катехизму Католицької Церкви: "Усі християни... зобов’язані сповідувати перед людьми віру, яку вони прийняли від Бога через Церкву" (ККЦ, §1816). У ситуаціях, коли зневажається віра, Церква або Бог , християнин зобов’язаний — у міру можливостей — дати свідчення істині , особливо якщо: мовчання укріплює іншого у злі , інші потребують захисту віри , ти маєш авторитет чи відповідальність.   🔹 3. Коли мовчання не є гріхом?   Мовчання може бути виправдане, але не знімає відповідальності свідчити віру, якщо: є страх за безпеку , який зменшує провину; ти не маєш можливості  чи не є тією особою, яка повинна реагувати; відповідь була б безплідною  або спричинила б ще більше зло ; особа має мудрість чекати слушнішого моменту  для свідчення (пор. Мт 10,16  — «Будьте мудрі, як змії...»).   🔹 4. Цитати отців і святих на тему мовчання у справах віри   Св. Григорій Великий : «Священик, який боїться говорити правду задля людського страху, подібний до сторожа, що бачить вовка й мовчить». Св. Томас Мор : «Тихе мовчання може бути свідченням совісті, але коли мовчання дозволяє брехні тріумфувати — воно стає її співучасником». Св. Іван Золотоустий : «Немає більшого гріха, ніж бачити зло й не сказати нічого».   🔹 5. Моя особиста пасторальна порада Якщо ви змовчали , коли мали змогу обстояти віру, і це турбує сумління — варто: розглянути це на сповіді (як омислення обов’язку свідчення ), молитися за тих, хто зневажав віру, надолужити, якщо можливо, — публічним чи приватним свідченням у майбутньому. 🔹 6. І ще дуже корисні цитати з творів св. Василія Великого Лист 92 до єпископів Заходу (Epistula 92): «Той, хто боїться людей більше, ніж Бога, легко піддається зраді істини. А хто мовчить, коли треба говорити, той уже зраджує віру». 📘  Patrologia Graeca 32, 437.   Про Святого Духа, гл. 30: «Той, хто володіє правдою, але з остраху чи підлесництва мовчить, той подібний до сторожа, який бачить наближення ворога і не подає сигналу» De Spiritu Sancto, cap. 30; PG 32, 213.   Лист 223 до Атталії (Epistula 223): «Коли ми боїмося говорити, щоб не втратити друзів чи вплив, то вже виявляємо, що більше дбаємо про себе, ніж про Бога». 📘  PG 32, 824.   Проти Євномія, книга І: «Хто мовчить, коли нападають на правду, той сам винен у руїні Церкви. Бо мовчання в цьому випадку — це не нейтральність, а згода». 📘  Contra Eunomium I, PG 29, 509.   Гомілія на Псалом 33, 1: «Я повинен говорити, навіть якщо ніхто не слухає. Бо моїм обов’язком є свідчити, а не змусити інших прийняти істину». 📘  Homiliae in Psalmos, PG 29, 325.   🔹 7. Обов’язок сповідувати віру — догматичний принцип Катехизм Католицької Церкви (§1816): «Учень Христовий не тільки має жити вірою, а й повинен її сповідувати , свідчити про неї  і поширювати : “Кожного, хто визнає Мене перед людьми, того визнаю і Я перед Отцем Моїм...” (Мт 10,32)». §2471:   «Християнин повинен бути свідком Євангелія та зобов’язаний відверто визнавати свою віру за будь-яких обставин».   🔹 2. Заповідь любові до Бога — включає захист Його імені, Церкви, правди Мт 22,37-38: «Люби Господа Бога твого... це перша і найбільша заповідь». Любити Бога — означає не мовчати , коли Його зневажають.   🔹 3. Гріх проти віри — через замовчування або боягузтво Катехизм (§2089): «Гріх проти віри може бути... через байдужість, сумнів, духовну сліпоту, або — через мовчання, коли треба було дати свідчення віри ».   🔹 4. Цитати з патристичної традиції Св. Тома Аквінський  ( S.Th . II-II, q.3, a.2): «Зобов’язання віруючого — не лише внутрішньо вірити, але й зовнішньо визнавати віру , коли це потрібно». Інструкція «Donum veritatis» (1990) : «Кожен християнин, особливо богослов, має обов’язок захищати віру Церкви, особливо коли вона спотворюється». 🔹 5. Кодекс Канонічного Права, кан. 211: «Усі вірні мають обов’язок і право працювати над тим, щоб Боже слово ширилось і зростала Церква».   ✅ Отже: Хоч захист віри  не винесений в окрему «церковну заповідь» за формою, він є фундаментальним моральним і догматичним обов’язком , що походить із: заповіді любові до Бога, обов’язку свідчити про віру, вірності Церкві та Євангелію.

В часі моїх студій в бібліотеці Митрополичої Духовної Семінарії в Любліні (а це був період від 1994 до 2000 року) до моїх рук потрапила старенька вже частково протерта брошурка про моє рідне село Дору. І назву вона мала таку, яка мене відразу захопила і спонукала бути гордим (у доброму значенні цього слова) з того, що я є родом з Дори. Називалася вона «Дора – село, яких мало». Тоді я тримав її у руках як якусь найдорожчу перлу, а сьогодні її можна знайти у електронному варіанті [1] .  Прочитавши її, я довший час ходив піднесений на дусі з того, що прочитав. Але, згодом пам’ять про цю книжечка у мене зів’яла, оскільки місія, яка на той час стояла переді мною розходилася з моїми етнографічними зацікавленнями. Повернувся я до неї десь два роки тому, в часі повномасштабної війни, коли потрібно було час від часу переключити свою увагу на хоча б якийсь відпочинок він незмірного потоку різних новин з фронту. Саме тоді я взявся за переклад цієї книжечки з надією, що стане вона для дітей та молоді сьогоднішньої Дори певною заохотою для досліджень власних корінь та стимулом само ідентифікації. Щоб ідучи у великі світи наша молодь не стидалася признаватися не тільки до своєї великої батьківщини – України, але і до своєї маленької батьківщини – мальовничого села Дора. Однак, щоб читання цієї книжечки було більш захоплюючим і зрозумілим, я вирішив коротко її представити, як також історичний контекст, у якому вона була написана. Книжечка у форматі брошури під назвою «Дора – село, яких мало» вийшла друком у 1856 році в маленькому польському містечку Бохня (Bochnia). Вона знаходиться між Краковом і Новим Сончем. Побачила вона світ у друкарні відомого на той час польського друкаря, письменника, видавця книг Вавжиньця Піша (1801-1875) [2] . Тут виходили друком маленькі книжечки і брошури різними мовами. А оскільки їх ціна була спроможною для населення, вони втішалися великою популярністю. Книжечка про Дору коштувала на той час 2 крейцери, що у ціні рівняються сьогоднішнім 50 гривням.   Автор цієї брошурки бажав залишитися майже анонімним, оскільки підписався тільки літерами «S.M.B.», які, мабуть, є ініціалами його прізвища, імені та по-батькові. У стилі історичного оповідання від змальовує Дору як ідеальне село на Гуцульщині. Не підлягає сумніву, що автор неодноразово бував у нашому селі, оскільки достеменно володіє географічними і топографічними даними. Хто з дорян прочитає цю розповідь, відразу зрозуміє, які місцини села Дора автор оспівує у своєму творі. Сценарій оповідання Оповідання «Дора – село, яких мало» розповідає про подорож мешканця Горлиць, поміщика Міхала Гавлінського, який через важку хворобу вирушає до гуцульського села Дора в Карпатах для лікування цілющою овечою сироваткою (жентицею). Фото містечка Горліце (Польща). Початок минулого століття. Протягом своєї подорожі він разом зі своїм відданим слугою фірманом Андрієм стикається з місцевими людьми, пізнаючи їхню глибоку побожність, чесність і моральність, на противагу духовному занепаду в інших регіонах. Гавлінський знаходить у Дорі не лише зцілення для тіла, але й духовне піднесення, що змушує його задуматися над чеснотами, які втратила сучасна людина. Через різноманітні зустрічі з місцевими мешканцями, гуцулом-довгожителем, а також через особисті зміни фірмана Андрія, сюжет розкриває ідею повернення до прадавніх чеснот і життя за Божими законами. Головні герої: 1.      Міхал Гавлінський  – мешканець міста Горлиці, хворий, який шукає зцілення у селі Дора. Це розумний, віруючий чоловік, який цінує праведність, чесність і духовність. 2.      Андрій  – слуга і фірман Гавлінського. Простий, щирий чоловік, який через зустріч з добрими людьми в Дорі та духовні бесіди переживає немовби моральну переміну. 3.      Війт Дори  – гуцул, голова села, надзвичайно порядна, богобоязлива людина, яка уособлює ідеал чесності та гостинності місцевих жителів. 4.      Гуцул-довгожитель  – чоловік віком 110 років, який вражає Гавлінського своєю мудрістю, здоров'ям і життєлюбством, розкриваючи секрети довголіття і праведного життя. Центральна ідея:   Оповідання підкреслює контраст між праведним життям мешканців Дори та занепадом моральних цінностей у інших місцях. Головна думка – заклик до повернення до віри, чесності, і праведного способу життя, які здатні змінити людину та суспільство на краще. Головні ж посили історичного оповідання про Дору, про яке ведемо мову, можна представити наступним чином: 1. Ідеалізований образ Дори Автор змальовує Дору як унікальне місце, де збереглися давні традиції, моральність і релігійність. Це село відрізняється від інших тим, що його мешканці не піддалися згубним впливам сучасного їм світу. Вони живуть за Божими заповідями, уникають пияцтва, шахрайства та злодійства, а також відзначаються гостинністю, добротою та чесністю. 2. Портрет мешканців Дори Глибоко релігійні : Селяни бояться Бога, живуть у постійній молитві, дотримуються церковних традицій. Їхня побожність контрастує із моральним занепадом в інших місцевостях, які автор описує як сповнені гріховності та бездуховності. Тверезі і чесні : Автор наголошує, що у Дорі немає пияцтва. Селяни не п’ють, не піддаються хабарництву й обману. Наприклад, у них навіть не виникає думки долити води до сироватки (жентиці), щоб більше заробити. Працьовиті і люблять порядок : Жінки старанні й працьовиті, вони не лише ведуть домашнє господарство, а й допомагають чоловікам. Усі мешканці живуть у чистоті та порядку. Гостинні і послужливі : Приїжджі можуть знайти в селі притулок і допомогу. Всі мешканці виявляють повагу один до одного та до чужинців. Зберігають гуцульську самобутність : Село Дора населене гуцулами, які зберегли свою культуру, традиції та одяг. Автор звертає увагу на їхню фізичну силу, охайність та особливий стиль життя. 3. Контраст між Дорою та іншими місцевостями В оповіданні чітко простежується протиставлення Дори іншим селам і містечкам Галичини, де, на думку автора, панує занепад моралі: люди там нечесні, корумповані, пиячать і нехтують заповідями Божими. У Дорі ж все інакше – люди бережуть свою духовність, уникають гріха, живуть у злагоді з природою і традиціями. 4. Символізм Дори Дора в цьому творі виступає не просто селом, а ідеалом сільського життя , своєрідною утопією для автора. Вона показана як місце, де можливе повернення до праведного життя, відновлення чесності, чистоти та духовності. Автор мріє, щоб такі села існували не тільки в Галичині, а й у всій Польщі та Русі. Отже, підсумовуючи, слід сказати, що   оповідання «Дора – село, яких мало» — це не лише етнографічний опис гуцульського села, а й ідеалізована катехиза про духовні цінності, що мають бути основою суспільного життя. Його автор створює романтизований образ Дори як приклад того, якими повинні бути люди: чесними, побожними, працьовитими, гостинними. Таким чином, Дора стає уособленням ідеального суспільства, яке автор протиставляє грішному світові. Після такого представлення, запрошую зацікавлених читачів ознайомитися з українським перекладом оповідання «Дора – село, яких мало», який, мабуть, публікується вперше.   ДОРА СЕЛО, ЯКИХ МАЛО — ОПОВІДАННЯ Автор S. M. B. † Цей невеличкий твір містить правдивий опис як звичаїв мешканців Дори, так і дрібних подій, що справді там відбувалися. Автор щиро описав це, бажаючи, щоб усі знали, що в одному куточку нашого краю є село, в якому люди зберегли звичаї своїх батьків, де побожний, тверезий народ зберіг свій первісний характер. Бо наш народ у давні часи вирізнявся страхом Божим і любов'ю до Бога та ближнього; щирість, сердечність, гостинність були йому притаманні, що робило його доступним для бідних і втомлених мандрівників, які знаходили у хаті селянина притулок, підтримку та втіху. Сьогодні бідний народ забув своє минуле, забув Бога, порушив Його святі заповіді. Нехай би він піднявся зі свого падіння і з'єднався з небом думкою, серцем і вчинками! — Під високу гору їхав двокінний віз. Молодий парубок-фірман часто махав батогом, бо коні, втомлені дорогою, ледве могли йти. На добре встеленому возі сидів блідий, жовтуватий чоловік; видно було, що він хворий, часто підпирався рукою, то знову лягав, бо його постійно мучив кашель, від якого він зовсім знесилювався. — Шкода, — озвався фірман, — що ми не зупинилися в тому містечку, що минули під горою; пан би вже міг зручно відпочити, а до того села далеко — якщо так постійно буде гірська дорога, то й до ночі не доїдемо. — Мені радили не зупинятися в Делятині, — відповів міщанин; — кажуть, що овеча сироватка, яку звуть жентицею, і яка так корисна для слабих на груди, найкраща у селі Дора, бо там вона чиста, справжня, без домішки води, там нема випадку, щоб селянин обдурив приїжджого, а в містечку Делятині вже нема такої чесності. Там уже й викрутаси знайти неважко, бо там люди жадібні, зіпсовані, немає щирості. — Чи далеко до села? — запитав подорожній горянина, що спускався з гори, ведучи гуцульського коня, на якому з обох боків висіли видовжені барильця. — За горою, — відповів руською (українською – ред.) мовою горянин. — А що ви маєте в тих барильцях ? — спитав міщанин. — Овечу бриндзю, — відповів горянин. — О, — сказав фірман Андрій, — що то за коники ті гуцульські малі! А які сильні та кремезні, які тяжкі вантажі носять, а не втомлюються, як наші. — Чи зауважив Пан, яка різниця в одязі горянина й наших полотняних сорочках? Подобаються мені тутешні люди — ставні, красиві, ці сокирки на плечах, ці чорні капелюхи, що формою ніби схожі на наші солом’яні, такі ж круглі, але зовсім інші, здаються наче з сукна; гарні широкі шкіряні пояси, набиті ґудзиками, і короткі гуні з грубого сукна, закинуті на плечі. Пан, певно, цього всього не зауважив, бо зійшов у містечку з воза, щоб розпитати, де краще зупинитися. А я від коней не відходив і постійно дивився на тих горян, яких багато до містечка прийшло. — А як же ти з ними розмовляв, Андрію? Ти ж такий балакучий, напевно зачепив не одного? — Пане! Зараз усе розкажу, що й як говорив. Коні наші втомилися, треба їм дати відпочити. Тут рівний шматочок, колеса не покотяться, зупинимося трохи, а я тим часом вам розповім. — Уявіть собі, Пане, що коли я щось запитаю горян, то вони мене не розуміють, а я їх. Бо та їхня руська мова (тобто українська – ред.) подібна до нашої (мається на увазі польської – ред.), але все-таки не та сама. Поясніть мені, як таке може бути, бо я цього не розумію, а як почну думати, то в голові плутається. — Бо і русини, і поляки, і чехи, і шльонзаки походять від одного слов’янського народу, — відповів панові Андрій. — Звідти й мови мають подібні, хоча кожне з цих окремих племен має свою рідну мову. Чи забув ти, Андрію? Я вже тобі це пояснював, коли з тобою їздив до Шльонська кілька років тому по дриліх і полотно. — Уже й забув, — відповів Андрій. — Бо в мене розум призабудьковатий, якщо щось треба запам’ятати, але зате, Пане, я страшенно вправний, будь-яку справу виконую досконало, хоч трапляється, що й розіб’ю, що несу, або зламаю, що лагоджу, а як мене Пан куди пошле, то мало не кричу собі у вухо, щоб зрозуміти, що маю робити. Але в вогонь би за Паном пішов, аби лиш бути корисним. — Знаю я твою прихильність, Андрію, — сказав міщанин. — Немає в тебе гострого розуму, хоч ти трохи зарозумілий, але що мене до тебе прив’язує, то це твоя щирість, сумлінність. Бо навіть у дрібницях ти не обдуриш на крейцер, не збрешеш ніколи. Одним словом, ти найчесніший слуга і правдивий християнин, за це тебе Бог нагородить, може в цьому житті, а певно — у майбутньому. Андрій зняв шапку і низько вклонився. — І Панові нехай Бог заплатить! Бо служити господарям, яким важливо спасіння душі слуг, що самі схиляють до побожності, посилають до церкви, до сповіді, заохочують до добрих вчинків, то людина не спокуситься на порушення Божих заповідей, бо завжди їх пам’ятає. А ж Бог двічі наказав не красти і не жадати чужого. Пане! Я бриджуся шахрайством! Мої батьки мене б зреклися, якби я хоч найменшу річ чужу взяв. Мати мені казала, що за крайцар, як за золоті гори, відповідатиму перед судом Божим. Мати моя небожка, хай Господь прийме її душу, була побожна й добра господиня. І Андрій рукавом від свити втер сльозу з ока. Пан його, бажаючи перервати сумні думки, запитав його: — А що, Андрію, ти мав мені розповісти про тих горян, а сам мовчиш. Скажи ж мені, як то було? — Отже, кажу вам, Пане, що зійшлося кілька горян. Я на одного гукнув, щоб підійшов до мене, бо я від коней відійти не можу, але він, мабуть, глухий був, бо навіть не поворухнувся. Двоє стали навпроти мене і так приглядалися до мене, ніби я не був такою людиною, як вони; але я страшенно хотів дізнатися, чому вони носять такі павині пера при капелюхах, і запитав їх про це, а вони, знаєте що, відповіли мені, як німі, аж я вже сердитися почав — але й то нічого не допомогло. По ринку в Делятині ходило чимало жінок-горянок, які продавали овечу бриндзю. Сорочки в них були вишиті червоним на плечах, намиста було безліч, а на останньому разку висів такий жовтий, круглий медальйон, ніби монета. А коротко вони вдягаються і не загортаються в полотнище, як у нас, рантухами. Як почали вони сходитися на торг, то я аж здивувався, що стільки було різного люду, якого я зроду не бачив, аж шапка з голови спала. Почав я рукою махати до горян, хотів з ними розмовляти знаками. Вони оточили мене, сміялися і дивилися, як на дурного, що розум втрачає, а ж ви знаєте, Пане, що я в нашому містечку за мудрого вважаюсь; не знав я, як тут з-поміж них вибратися. Аж тут іде священик і звертається до мене по-польськи: — Чого ти хочеш, мій друже? Як я підскочу, як почну йому ноги обіймати, так я зрадів, що почув цю мою рідну польську мову, яку я єдину на світі розумію, а я ж її не чув уже стільки неділь, бо як Пан так довго хворів у дорозі, то ми вже стільки часу на Русі. — О мій добродію, — закричав я, — звідки ж ви тут взялися? Як же я вами зрадів, ніхто тут до мене не озвався, аж плакати хочеться, так мене, сам не знаю чому, за серце стиснуло. А добродій на це: — Кожному солодка рідна мова. Ти скучив за своїми, то тобі, чоловіче, і весело, і сумно разом стало, коли мене почув. Я також приїхав сюди лікуватися від болю в грудях і оселився в Делятині, але мені тут недобре — прагну перебратися до Дори. Село це неабияке, мало подібних до нього. Там мешканці наче ближчі до Бога: побожні, чесні; брехні, облуди, ошуканства не знають, люблять Бога й ближніх, там би я хотів між ними жити й померти. — А чому ж не серед нас, добродію? — запитав я, низько вклоняючись. — Тому, мій друже, — відповів священик, — що в цьому селі народ не зіпсований, Слово Боже приймає до серця, слухає своїх пастирів, нізащо не відступить від Божих заповідей, згубних звичок не знає; а злий дух не має до них доступу, бо з презирством відкидають усі його спокуси й нашіптування. — Ой, то правда, духовний Отче, що у нас не так. — У нас, навпаки, — продовжував Добродій, — голос пастирів марний, безбожність перемогла, заповіді й науки Христа Господа пішли в забуття, огидні звички проклять, облуди, хитрості, пияцтва, нечистоти, жадібності заплямували серце народу. Тут у цьому селі не знають пияцтва, а в нас так порушують обітниці стриманості, ніби навмисне вирішили працювати не для Бога, а для злого духа, не на спасіння, а на своє засудження, так, що священик, який любить своїх овечок, працює без спочинку, навчає, застерігає, але марно, і здоров’я своє втратить, бо люди не хочуть виправлятися й не слухають спасенних порад своїх пастирів, яким сам Бог доручив керувати ними. Тут я стояв перед Добродієм як укопаний. Проникли в мою душу ці його слова, які я, поки житиму, не забуду. Такий мене жаль охопив, що аж серце стислося, і скажу вам, що відтоді я ніби дивом змінився на краще. Гріх мені став огидним, а на кожного я тепер дивлюся милосердним оком. Я, що був досить різкий у словах і не раз лаявся, тепер ніби з мене злий дух вилетів, так мені Добродій скрушив серце і до добрих думок схилив. — Що ви на це скажете? Чому лише тут я звернув увагу на те, що не раз чув і вдома, і в церкві? — Це Божа ласка над тобою, — відповів Михайло Ґавлінський: так звали того міщанина, що їхав з Горлиць. — З тебе, Андрію, вийшла б добра людина, якби не ті погані слова, до яких ти так звик, що є великою образою Бога, що я завжди так засуджую в моїй прислузі; бо в мене вдома все по-старому — немає прикладу безбожності чи проклять. Борони мене, Боже, від цієї пошесті, що відганяє Боже благословення. Я тепер так занепав здоров'ям, що смерть майже бачу перед очима. За ласкою Господа Бога і з Його поміччю, мені нема чого боятися, бо я веду дім, як колись, звичаєм предків, за прикладом батьків, жив не хвалячись, з усіма в згоді, любові та Божому страху. — То ж за вас і молиться не один, щоб ви довго жили; а я перший, — відповів Андрій, знімаючи шапку. — Дай тобі Боже, — тихо відповів Ґавлінський. Ось і село Дора, таке нами бажане; коні, відпочивши й наївшись сіна, бігли краще, тепер потрібно лише спитати про помешкання війта. У нього ми отримаємо ночівлю, а якщо не зможе нас надалі розмістити, то пошукаємо біля хати якусь зручну кімнатку для мене, бо почуваюся все слабшим. Під не однією хатою зупинялися, питаючи про війта, аж нарешті доїхали до нього, аж вже добре стемніло. Вийшов горянин середніх літ з високим чолом, чорними очима, смаглявий на обличчі, з приємною усмішкою. Привіталися спочатку похвалою Христа Господа; русини кажуть: «Слава Богу». З війтом легше було порозумітися, він трохи розмовляв польською. У війську пробув кілька років, був дуже кмітливий, трохи побачив світу, але нічим не зіпсувався, бо боявся і любив Бога. В його хаті була охайна, окрема, велика кімната, але вже замовлена для однієї слабкої пані, що з дочкою, також хворою, мала приїхати. Війт узяв від неї наперед завдаток, тому лише на одну ніч міг приїжджого міщанина прихистити. Подвір'я перед хатою було чисто заметене, господарські будівлі стояли по один і другий бік; вигрібна яма (виходок, туалет – ред.) була глибоко за стайнею, її не було видно з подвір'я; приємно було дивитися на це чисте й охайне житло працелюбного чоловіка, що підтверджувало давнє прислів'я: «Хоч і бідно, та охайно». Війт допомагав з воза знімати речі, обслуговував сам охоче, як усе занесли до хати, приніс їм на вечерю, стародавнім звичаєм польської гостинності, хліб, бринзу, свіже масло, пригощаючи їх щирим серцем. В скорому часі відійшов, знаючи, що хворий мусить бути стомлений і прагнути відпочинку. Сказав, відходячи, до Ґавлінського: — Не турбуйтеся самі, коли ви хворі й уперше у нас; я сам вам завтра рано знайду житло, а як дізнаюся, що вже встали, то підемо разом подивитися, що для вас винайму; але не вставайте рано, бо бачу, що ви дуже слабкі, вам треба зміцніти. А тепер залишайтеся з Богом, — мовив, відходячи. Ґавлінський не міг без зворушення надякуватися за таку сердечну гостинність доброму війтові, а як той пішов, сказав до Андрія: — Боже мій, який тут добрий народ, аж приємно наближатися до нього. Яка різниця з нашими! Аж серце болить, порівнюючи їх. — У нас гроші й напитки — усе, а спасіння душі — останнє. У цих горах, певно, і до Неба ближче, бо й люди кращі, а грішник, як я був, розкаюється і відвертає думки від зла. Село Дора лежить у Карпатських горах, у Коломийському окрузі в Галичині. Церква розташована на найвищій горі, поруч із нею плебанія. Село це велике, довге, розтягнуте; хати розкидані то вище, то нижче, не мають кроков, як у нас, а лише плоскі низенькі дахи; найчастіше це дошки, покладені плоско на стінах і прибиті цвяхами. Горян цих звуть гуцулами. Найбільше їхнє багатство вівці, яких улітку виганяють на полонину (це просторі й родючі пасовища на гірських вершинах). Там кожна отара має свого пастуха, який дні й ночі проводить на тій полонині. Харчуються вони хлібом із кукурудзяного борошна, бо іншого збіжжя там немає, а замість води п'ють так звану жентицю (сироватку), яка є дуже поживною. Ці пастухи на полонинах мають свої давні звичаї та обряди, яких дотримуються. Найстарший із них керує ними, всі його слухають і шанують, а заздрощів, сварок, проклять чи кривд зовсім не знають. Бога люблять і славлять, овець доглядають, співають побожні пісні або інші веселі, але пристойні, зберігаючи вільні думки та чисті серця. Гуцули торгують овечою бринзою, яку складають у так звані бербениці—довгі й вузькі барильця, які вішають на коней, коли їдуть із ними на торг до міста. Навесні зазвичай з’їжджаються хворі з різних країв у Карпати на жентицю і п'ють цю сироватку, а для купелі беруть окремий надій від вісімдесяти овець, якого вистачає лише на одну ванну. Кожен із прибулих замовляє собі та купує в одного з господарів, платить за одну таку купіль один ринський монетою, тобто 20 крейцарів. Гуцул щоранку зобов’язується привезти дві барильця свіжої жентиці на купіль і ніколи не запізнюється. Ще ніколи не було такого у селі Дора, щоб якийсь господар насмілився гріховну думку долити води в сироватку хворому; жодне шахрайство не заплямувало їхнє сумління. Тому й благословення Боже над ними. Жінки в цьому селі надзвичайно працьовиті. Вони найбільше косять луки, молотять збіжжя, а пасучи худобу прядуть, жаліючи часу на марнування. Гуцулка собі заткне кужіль за фартух і пряде з овечої вовни грубу нитку, з якої потім самі виготовляють на верстатах грубе сукно на опончі, або так звані гуцульські гуґі. Роблять також рукавиці зручні й теплі на зиму з пряденої вовни. По господарству пораються жваво, тому мають більше часу на все. Велику чистоту і зразковий порядок утримують у хатах. Є прикладом працьовитості, бо живуть у тверезості й Божому страху. Тому й легка їм усяка праця, бо охоче за неї беруться, виконуючи свої обов'язки щодо дітей і домашньої роботи; ще й за господарів часто завершують роботу в полі, коли ті зайняті торгівлею і не встигають самі обробляти землю. Жителі Дори дуже побожні, зі тяжко заробленого гроша часто роблять Богу пожертви, а з голоду там ще ніхто не помер. Повітря там таке чисте, таке свіже, що здається, ніби ти перебуваєш ближче до якогось кращого світу, не відчуваєш тягаря тіла; а душа підноситься до Бога в покірній і щирій молитві, й людина, вдячна своєму Творцю, не забуває про Його присутність на кожному місці. Не відділяє думок від Бога, боячись образити Його гріхом, тому чистою і непорочною залишається душею. О, якби так було і в інших селах за прикладом Дори, якби так поліпшилися звичаї, якби серця жителів займала любов до Бога і ближнього, якби так відразилися від будь-якої образи Бога, а міцна віра охопила їхній розум; край наш зацвів би в побожності й чеснотах, і на нього пролилося би Боже благословення. Минуло кілька тижнів, а Михайло Гавлінський почувався значно здоровішим, робив далекі прогулянки, сидів часом над берегами річки, званої Прут, і спостерігав, як вода, шумлячи, спадала й розбивалася об скелі. Одного ранку, коли пішов трохи далі, ніж звичайно, втомився дуже і сів неподалік мосту, якому завжди цікаво придивлявся, бо війт розповідав йому, що на цій швидкій річці, де вода спадала з гір, міст часто зносило, аж поки один тямущий гуцул не поставив міцний міст, що витримував найсильніші повені. Гавлінський роздумував над цим будівничим, якого ніхто не вчив, тільки сам Бог, коли підійшов старенький гуцул, сивий, але рум'яний, несучи маленьку коновку і відерце. — Слава Богу! — сказав він, проходячи повз міщанина, який зупинив його, питаючи про ціну коновочок і де можна такі гарні придбати. — Я їх несу з власної хати, — відповів старець, — і сам їх роблю, хоча мені вже сто десять років. — Оце ж Бог дав вам здоров’я! — з подивом сказав Ґавлінський, — якщо в такі пізні літа маєте ще стільки сили й бажання до праці, а вже б вам належався відпочинок. — Гинути в лінощах без праці, хіба думаєте, що це життя продовжує? Це його вкорочує, повірте мені, — відповів поважний старець. — Напоїв я не вживав, гніву уникав, бо це спричиняє біль у кістках і сили руйнує, тому гніву уникав, як вогню. Сон для мене — це відпочинок і святковий день, в який я читаю побожні книги, і в пізні роки у праці не втомився, бо в ній знаходжу радість. Дітей я вже давно забезпечив і маю щасливу старість серед них, бо змолоду привчав їх до Божого страху; тому й жодної турботи собі не завдав, бо кожен із них добрий і богобоязливий, прагне вгадати мої думки й бажання. Живу тепер у дочки, яка так про мене дбає, що мені нічого не бракує. А тут у нас люди довго живуть, бо не мають шкідливих звичок, які дуже спричиняються до ранньої смерті. І пішов старець далі, а Ґавлінський, попрощавшись із ним, замовив собі три коновочки й два цебрики, бажаючи принести їх у подарунок додому, настільки гарно були вони зроблені. Спускаючись із гори, він кинув погляд на розкидані хати, майже всі винайняті приїжджими гостями, й здивувався, побачивши на подвір'ї розвішану на мотузках випрану білизну; так було ще рано, що вона, мабуть, цілу ніч там висіла, бо до світанку ніхто б навколо неї не порався; в цю мить він зустрів доброго Андрія, який, не заставши пана у винайнятій кімнатці, затурбувався, чи не сталося з ним чогось, бо той досить довго не повертався, тому й вийшов йому назустріч. — Андрію, чи ти бачив старого, якому 110 років? — Я зустрів його, і, цікавий, розговорився з ним на дорозі. Він сказав мені, якою стежкою шукати пана. Довідався я від нього великої таємниці, як зберегти здоров’я міцне, веселе і жити довго. Вся справа в тому, пане, — казав мені старець, — щоб уникати напоїв, гніву, не лаятись, нікого не обманювати, бо він так мені пояснив, що як іржа залізо псує, так гріх псує здоров’я і життя. Людина, яка зла, сварлива, несумлінна, навіть їжа їй не приносить такої користі, як іншому, хто має внутрішній спокій, бо в злого кров запалюється, жовч виливається, а в доброго, лагідного цього немає. Ще він додав, що треба пильно працювати й дотримуватися порядку та чистоти. Кажу вам, пане, що аж підстрибнув я з радості, як почув таке, бо то гарна річ дожити до ста років, бути міцним і здоровим, як риба, й знати, що швидко не покладешся на марах; а ви знаєте, що як мене голова заболить, то вже плачу, що помру, а шкода б мене було, бо я гарний хлопець. Тепер я почну насамперед з себе, перш ніж інших навчати. Ані руш тепер гніватись! Навіщо псувати собі здоров’я і життя вкорочувати? Пан добрий, чесний, найпорядніший, але не дивуюсь, що ви хворі, коли ваші коні вас потоптали, а віз привалив; якби не це, ви б були здорові. Але тепер вам вже значно краще, раніше ви так ходити не могли. Бог добрий, утішить нас невдовзі вашим здоров’ям. Ґавлінський усміхнувся лагідно до слуги, кажучи: — Дійсно, я зараз наче заново народився після цих купелей, це гірське повітря так мене зміцнює, а жити тут із цим благословенним людом серце радує і здоров'я додає. — Андрію, а що ти скажеш на те, що тут білизна сушиться цілу ніч розвішана на мотузці від дерева до дерева, і ніхто не боїться, що щось зникне. Бачиш, як свято тут дотримуються чесності, як тут шанують ту Божу заповідь, про яку Господь Ісус двічі нагадував: шануй чуже добро, нічийого не торкайся, навіть не бажай чужого! Ось так у селі Дора шанують Божу волю. Це приклад і взірець для нашого люду. — Тут би злодій не втримався, — казав мені війт, — а якби хтось спокусився на найменшу крадіжку, ми б йому не дали у селі лишитися, змусили б його піти геть, бо то сором, ганьба і неблагословення Боже впало би на нашу громаду. — Пане, — відповів Андрій, — золотий тут народ, вартий, щоб про нього говорити, щоб навіть книгу про них видали. — Я за ними просто пропадаю. Бо уявіть собі, пане, що в неділю на Службі Божій страшенно було спекотно. Я весь спітнів, бо людей було багато. Витирав собі чоло тою червоною хустинкою, що ви мені подарували. А тут дяк заспівав, і я так задивився на нього, що аж забувся і впустив хустинку, а після служби разом з людьми вийшов. Аж тут дивлюсь – нема моєї хустки! Ледве не заплакав, так вона мені дорога була, бо така, пане, гарна, червона, як яблучко. Був певен, що вже не знайду її в такому натовпі. Аж повертаюся до церкви, а мою хусточку хтось підняв із землі, і вона лежить собі на лавці – ніхто до кишені не сховав. Я так зрадів, що дякував кожному, кого зустрічав. А вони дивилися на мене, а війт, що стояв поряд, так мені й каже: — І що ж тут дивного? Хто би у нас в селі спокусився на таку образу Божу? Не мають тут до нас доступу злі духи, бажаємо, щоб з нами були святі Божі й Ангели-охоронці наші. Бо де у селі злодій, там укорінюються нещастя й хвороби. — Хай Бог нас від них береже! – вигукнув я; хрестом святим відганяємо злі думки, тому й благодать Божа з нами. — Пане війте! Ще хочу вас про одне запитати. Чому вже дві неділі у вас на подвір’ї не танцюють, як раніше було в кожне свято? Війт мені на це відповів: — Бо в моїй хаті мешкає пані, у якої донька смертельно хвора. У неї там плач, а ми що ж – мали би серце, щоб з її смутку насміхатися і танцювати під її вікнами? Адже треба й на інших зважати. — Пане, що ви на це скажете? Мене така доброта аж за серце бере, бо я ж добре знаю, що Господь Ісус наказав нам милосердя. — А в нашого люду його нема, — перервав його Ґавлінський, тяжко зітхнувши. — У нас хворого в хаті без допомоги й порятунку залишать, навіть якщо він їм найближчий, а самі йдуть шуміти до корчми. Серця в нас закам’янілі. Рідко хто над іншим змилосердиться, не зворушує їх чужа біда. Убогий не може навіть фіри випросити, щоб поїхати по священика, коли хворий прагне помиритися з Богом. А ці гуцули відмовляються від забав, аби не зачепити своєю радістю зболене серце матері. — Боже, благослови їх! Зглянься над ними, Господи! – додав Андрій. Треба нам Бога просити, щоб і наш люд отямився у гріхах своїх і змінився на краще. Я вам казав, що починаю найперше з себе, бо є в чому мені виправлятись. Найперше погані думки від себе відкидаю, рот собі закрию, коли захочу сказати якесь гидке слово чи прокляття. Ніколи не буду проклинати, не буду сваритися, не буду напиватися, а інших буду напоумлювати! І побачите, буду жити весело, а може, не один піде за прикладом Андрія. Може, ще дочекаємося тієї втіхи, що наше село омине голод, мор і зараза худоби. Ох, це село Дора так мені до серця припало, що я би хотів Бога просити, щоб сталося диво – щоб не тільки на Русі, але й у Мазурів, скрізь у нас були такі села. І тоді заслужили б їх мешканці на повернення втраченої Божої ласки.   [1]   Копію оригіналу книжечки «Dora wioska jakich małо:  powiastka»  можна знайти посиланням https://polona.pl/preview/2ab27a55-611e-4c76-9de6-08fd2c9f1315   [2]   Józef Stąsiek: Pisz Wawrzyniec  (1800–1875) //  Polski Słownik Biograficzny . T. XXVI. 1981, С. 574–575.

Дорогі мої рідні мешканці Яремчанщини! Після хвилі публічного обурення ганебним цькуванням Сестер Служебниць, духовенства та, як наслідок, і цілої Української Греко-Католицької Церкви, яке мало місце під час 71-ї Сесії Яремчанської міської ради, міська влада, шукаючи виправдання, оприлюднила заяву . Замість того, щоб відважно визнати помилку, зроблено спробу змістити суть справи — начебто виник конфлікт між оздоровчим табором «Карпатські мрії» та Церквою. Це — груба маніпуляція  і наклеп , який, з моральної точки зору, є гріхом супроти восьмої Божої заповіді . Ніхто з боку Церкви не висловлював намірів чи бажання усунути когось від праці або знехтувати добром громади. Ми, навпаки, заради правди й зцілення історичної несправедливості, діяли відкрито, законно і з глибокою повагою до кожної людини. Щоб дати прості й чесні відповіді на всі запитання, сьогодні о 21:30  на моїй офіційній Facebook-сторінці  відбудеться пряма трансляція, під час якої я, як священник і офіційний представник УГКЦ у цій справі, поясню все, що турбує громаду. Але вже зараз хочу наголосити на кількох речах: Я досить чітко у моєу сьогоднішньому Звернення досить чітко сказав, що тон, у якому мером Яремча Мироняком Андрієм Івановичем було подано справу Сестер Служебниць на сесії ради, переходить межі людської і християнської пристойності. Якщо він дійсно є, як визнає сам, греко-католиком, то найменше, що можна зробити — попросити публічно пробачення в Сестер, священників Яремчанського деканату і УГКЦ. Прохання про прощення робить людину сильною. І навпаки, невміння визнавати власні помилки і невміння вибачатися робить людину слабкою. Церква не організовує громадських слухань  — це виключна компетенція органів державної влади. А у випадку з Микуличином — Івано-Франківської обласної ради та обласної адміністрації, з якими ми мали відповідні зустрічі. Уся наша діяльність була прозорою: мер був запрошений на офіційну зустріч з владикою Володимиром Війтишиним, духовенством і депутатами , про що є публічне підтвердження. Жодної кулуарності. У контексті соціальної справедливості, Церква завжди ставить в центрі гідність і потреби людини , тож будь-які натяки, що ми хочемо «вигнати працівників» чи «зруйнувати табір» — це не просто викривлення, а маніпуляція чутливою проблемою в час війни . Використовувати у публічній риториці тему дітей, військових і переселенців як інструмент тиску — це моральний злочин, особливо у час війни.  Закликаю пана мера: не дайте почуттям узяти гору над сумлінням і здоровим глуздом! Ми відкриті до справжнього діалогу , але не диктату. І бажаємо, щоб він відбувався у правовому полі, за участі всіх компетентних сторін — без образ, викривлень і брехні. Нарешті, як душпастир щиро раджу Мироняку Андрію Івановичу: зупиніться. Не відкривайте війну проти Церкви, монахів і монахинь, які вірно служать Україні. Бо це — шлях в нікуди. Об`єднані разом місто і Церква ми маємо надзвичайний і унікальний шанс зробити Яремчанщину місцем духовного і людського зростання, місцем співпраці, а не ворожнечі. Бо рідна земля — починається з пошани. І справжній мир — починається з правди. З молитвою і повагою, Єрм. Юстин Бойко, студит Доктор богослов'я та патристичних наук, Інститут "Августиніянум", Рим Відповідальний за справу повернення монастиря Сестер Служебниць у Микуличині історичним власникам

71-а сесія Яремчанської міської ради, що відбулася публічно і офіційно, стала місцем не єднання і відповідального слова, а сценою для гострих і неприйнятних заяв з боку міського голови Мироняка Андрія Івановича. І це у той самий час, коли весь український народ із вдячністю вшановує 160-ту річницю з дня народження Митрополита Андрея Шептицького — Етнарха Української нації, Мойсея Українського Народу, людини, яка будувала Україну і намагалася Український народ з'єднати в любові. У час, коли вся Україна молиться і працює задля єдності, коли на фронті гинуть найкращі наші сини і доньки, нам, людям Церкви, особливо мені як священнику, дуже не хочеться відповідати на подібні речі. Але змовчати у цьому випадку я не маю права. Бо мене зобов’язала до цього церковна єрархія — займатися справою сестер служебниць у Микуличині. І я зобов’язаний захистити добре ім’я монахинь, монахів, священників Яремчанського деканату і, зрештою, цілої Української Греко-Католицької Церкви. Заяви, які прозвучали з вуст мера, не були виголошені на базарі, а з високої трибуни, і тим більш вражають. Особливо брутально прозвучали його висловлювання на адресу депутатів Івано-Франківської обласної ради, що не лише порушують межі пристойності, а й принижують гідність обраних народом представників. Першим, до кого я звернувся з проханням допомогти у справі повернення монастиря Сестер Служебниць у Микуличині був мер Яремча Мироняк Андрій Іванович. Тоді він відповів: «Ви прийшли по адресу» . Ми мали з ним кілька зустрічей, у тому числі з Сестрами Служебницями. Мер вимагав підписати меморандум і дорожню карту. Але як ми могли щось підписувати, коли жодного кроку ще не було зроблено, коли не повернуто ні монастир, ні землю? Коли ми дізналися, що земля, на якій стоїть колишній монастир, перебуває не у власності міста, а належить Івано-Франківській обласній раді, ми відразу звернулися до компетентного власника. Відбулася зустріч із головами усіх депутатських фракцій, керівництвом обласної ради та обласної державної адміністрації. Пізніше, у митрополита Володимира Війтишина, зібралася велика зустріч за участі влади, очільників депутатського корпусу, священників з Микуличина і самого мера Яремча. Усі мали змогу висловити свою думку. Сестри Служебниці не приходять у Микуличин як чужі. Вони повертаються додому. Їхній монастир був куплений митрополитом Андреєм Шептицьким і блаженним Григорієм Хомишиним. У радянський час сестер вигнали насильно, а будівлю перетворили на інтернат. Вони звідти не пішли самі, добровільно! І ось тепер, коли вони повертаються, щоби знову служити людям — виховувати дітей, підтримувати молодь, допомагати жінкам-військовослужбовицям — їх знову звинувачують і зневажають. І роблять це не жителі Яремчанщини, зокрема Микуличина, але мер міста Яремча, що є дуже дивним. Митрополит Андрей писав: «Війна проти Церкви — це завжди війна проти власного народу». Ці слова актуальні й сьогодні. Бо Церква не має меча, не володіє армією. Її сила — у правді й любові. І та любов, яку несуть сестри, не вимагає аплодисментів, а потребує лише дозволу на служіння. Особливо прикро, що мер, у зовсім не гідному для посадовця стилі, дозволив собі різкі й образливі висловлювання на адресу УГКЦ, священства і сестер. У той самий день, коли у Росії пропонують офіційно заборонити Греко-Католицьку Церкву, у Яремче мер практично в тому ж дусі дозволяє собі нападки на неї. Сподіваюся, що це випадковий збіг обставин. Особливо мене вразили його слова, коли, звертаючись до депутатів, він сказав: «Якби Вам дали 200 тисяч доларів, Ви б ще не так боролися» . Я хочу запитати мера: про що Ви говорите? На що Ви публічно натякаєте ? Якщо Ви щось знаєте — скажіть це прямо. А може якщо Ви про це знаєте, то це Ваша доля, а не чиясь ? Якщо ні — навіщо взагалі піднімати таку риторику в публічному просторі? Моя мета — не сварка. Я не прагну ескалації конфлікту. Нам сьогодні потрібна єдність, тверезість, здоровий глузд. Але використання авторитету ветеранів ЗСУ і окремих депутатів задля «доведення своєї правоти» — це, даруйте, моральний злочин. Бо теперішній час війни — це не привід до маніпуляцій. І ще. Мер сказав, що депутатам обласної ради «плювати на інтереси громади» . Але ж він сам був депутатом цієї ради. Чи не є такі слова спробою посіяти розбрат між громадами Яремче і Івано-Франківсьщини в цілому? Чи не є це кроком розбалансування єдності влади на місцевому рівні ? Чи не є це штучним створенням прірви, коли ми потребуємо мостів? Я висловлюю щиру вдячність кожному депутату Івано-Франківської обласної ради, а також проводу обласної державної адміністрації — за справедливу і державницьку позицію у ставленні до Української Греко-Католицької Церкви. Їхнє рішення у справі сестер — це акт історичної відповідальності і моральної правди, який, сподіваюся, буде довершений у найближчому часі. Сестри не приходять на землю, щоб щось забрати. Вони приходять, щоб дати: віру, доброту, служіння. У них немає бізнес-плану, як цього вимагав мер. У них є план — служити Богові і людям, як це робили ще від самого початку заснування їхнього монастиря у Микуличині. Їхній план — це любов і самопожертва. «Церква не є супротивником держави, вона її найглибший союзник, бо стоїть на сторожі людини» , — сказав Блаженніший Любомир Гузар. Сестри приходять не для боротьби, а для єднання, не для конфлікту, а для зцілення ран. Надіюсь, що мер міста Яремче Мироняк Андрій Іванович просто вчора в часі Сесії Яремчанської міської ради був не у найкращому гуморі. І що знайде в собі мужність і християнське сумління — вибачитися. Бо слова мають вагу, і то дуже велику. І наостанок: мене здивувала майже суцільна мовчанка депутатів Яремчанської міської ради. У певних ситуаціях мовчання — це золото. Але іноді — це злочин і співучасть у злочині. Церква — не політична партія. Вона — спільнота віруючих людей. І вона заслуговує на повагу, особливо від тих, хто розпочинає засідання з молитви. Мені просто як священнику приходить на думку ось що: "А чи молитва "Отче наш", якою вчора Ви розпочинали Сесію до Вас промовила ?" Якщо ні, то, мабуть, є велика горе з вірою в Бога. З молитвою за усіх Вас, особливо за мера Яремче, але й відповідальністю перед Богом, Церквою, монахами, монахинями, священниками і людьми - жителями Яремчащини, Єрм. Юстин Бойко, студит Доктор богослов'я та патристичних наук, Інститут "Августиніянум", Рим Відповідальний за справу повернення монастиря Сестер Служебниць у Микуличині історичним власникам ПОВНИЙ ВІДЕОЗАПИС промови мера Яремча, який став причиною мого звернення знаходиться за ось цим посиланням

На зорі мого монашого покликання моє уявлення про віру було дуже і дуже ідеалістичним. Я б сказав ангельським. Воно полягає у тому, що віра не знає жодних сумнівів і не толерує жодних упадків. Зрештою, це властиво усім початківцям. Моєю найулюбленішою лектурою на цю тему завжди залишається св. Іван від Хреста. Усім рекомендую, хто цікавиться глибиною і силою віри! Вперше моя віра почала хитатися тоді, коли я почав вивчати філософські науки. Це було у Любліні. Мені було навіть встидно і страшно про це комусь сказати. Але, памʼятаю, одного разу в часі конференції з духовним отцем почув такі слова: «Хлопці, кожен з Вас прийшов до Семінарії зі своїм уявленням Бога, що виніс його з дому. Та прийде час, коли багато з вас запитає всередині себе про те, чи справді існує Бог ?» Пригадую як нині, який я був здивований і згіршений цими словами. Але прийшов четвертий рік мого семінарійного шляху. Під дверима духівника у пʼятницю (а це був офіційний день сповіді) в черзі на розмову чекало немало моїх друзів однокурсників. І я з ними. Початково мені здавалося, що у мене земля під ногами розходиться, що в мене хтось вириває душу. Але ні. Щойно згодоя я зрозумів, що саме так, у болях проростає зерно віри, яке посіяв Сіяч! Проростає, щоб померти! Але не зникнути. Помирає, щоби дати ціле стебло повне зерна! Зараз я це більше усвідомлюю після пережитого у житті. Потім були переживання набагато більші у житті, зрештою, вони ніколи не минуться в житті. Але, вони вже не хитали вірою, бо вона пустила глибокий корінь тоді, в Семінарії. Але, як пускала його, то я думав, що згину навіки і буду засуджений навіки. У той час мені дуже помічною стала книга кардинала Йосифа Рацінгера «Вступ до християнства». Саме в ній зустрів я знаменні і глибокі роздуми, які мені допомагають до сих пір. Ось деякі з них: «Віра завжди перебуває поруч із тінню невіри. Немає чистої, абсолютної віри без боротьби. І так само невіра не є цілковитою без пориву до віри». «Віруючий є той, хто день у день мусить долати сумніви, і невіруючий — той, хто день у день потерпає від спокуси віри». «Той, хто вірить, мусить прийняти, що віра завжди буде супроводжуватися викликом сумніву; а той, хто сумнівається, має знати, що в його сумнівах постійно бринить запитання про Бога». Роздуми кардинала Йосифа Рацінгера, якого в Римі я вже зустрічав особисто як Папу - чудового богослова ! - утвердили мене у переконанні, що в кожній людині живуть два брати - віруючий і невіруючий. І вони крокують щоденно разом, починаючи від ранішньої кави і закінчуючи вечірнім іспитом совісти. І так, здається, коли читати життя великих святих, вони обоє перебувають з людиною навіть у хвилину агонії і переставлення до вічності. І тільки вічність - зустріч віч-на-віч з Богом - зробить їх цілковито рідними! Боже, подай мені віру св. Петра, але не залиши мене у хвилині, коли переживатиму її як твій любий апостол св. Тома!

Роздуми богослова про душу нації, що живе у родині Війна — це не лише фронт, зброя і політика. Це глибока рана в тілі нації, яка вражає найсвятіше — родину. Саме в часи воєнних викликів сім’я стає і тилом, і фортецею, і надією на відродження. Та водночас війна посилює кризи у стосунках: географічна розлука, психологічний стрес, економічна невизначеність, втрата житла чи доходу — усе це вражає шлюбну єдність. Статистика підтверджує зростання кількості розлучень та зниження народжуваності. Як богослов, я не претендую на досконале знання державної політики. Але з внутрішнього, духовного погляду бачу симптоми, які свідчать про глибоку втому й вразливість нашого народу. Родина — це не просто соціальна структура, а духовна клітина народу, його серцевина. Тому сімейна політика — це не лише питання бюджету чи законодавства. Це передусім питання віри, культури і відповідальності за душу нації. Причини розлучень в умовах війни: 1. Фізична розлука подружжя (чоловіки залишаються в Україні, жінки з дітьми — за кордоном). 2. Втрата емоційного контакту через відстань і постійний страх. 3. Фінансові труднощі, безробіття, втрата бізнесу. 4. Посттравматичні синдроми у військових та цивільних. 5. Підміна духовної спільності — індивідуальним порятунком. Що може зробити держава (погляд з богословської точки зору) ? Ці пропозиції не є моїми рекомендаціями державним інституціям, радше — спроба богословсько подивитися на проблему зсередини і вголос сказати про те, що може допомогти зціленню родинного простору. 1. Визнати цінність родини як стратегічного ресурсу • Змінити риторику: не «держава і родина», а «держава через родину». • Підтримувати не лише фізичну, а й духовну єдність подружжя (через публічне свідчення, приклади, пошану до вірності). 2. Формувати культуру вірності • Через медіа, літературу, школи, мистецтво — показувати красу подружньої любові, витривалості, жертовності. Любов потрібно підтримувати так само, як віру: вона гасне, якщо її не живити. 3. Сприяти душпастирству родин • Залучати Церкви до підтримки подруж у кризі. • Розвивати духовне консультування як частину національного супроводу родин. Ніхто не врятує любов краще, ніж Той, Хто є її джерелом - Бог! 4. Плекати родину як школу віри, надії й любові • Розвивати передшлюбну катехизацію чи формацію — не як вимогу, а як пропозицію. • Вчити молодь духовної грамотності: як любити, як пробачати, як зберігати єдність у стражданні. Сім’я — це не просто форма співжиття. Це перший університет любові, віри, прощення. 5. Підтримати єдність родин, розділених війною • Задуматися над тим, як полегшити повернення жінок із дітьми до чоловіків, і навпаки. • Дбати про створення місць тимчасового спільного проживання для подруж військових. 6. Молитися за родину як за церкву домашню • Заклик до національної молитви за сім’ї. • Визнання, що в духовному бою найважливіше — зберегти серце родини. Юридичні ініціативи (знову ж таки погляд богослова, який не претендує на остаточну обʼєктивність) 1. Обов’язкова медіація перед розлученням Перед поданням на розлучення подружжя має пройти курси або консультації з медіатором. Це дає шанс відновити діалог і зменшити емоційний тиск. «Не кожна рана — смертельна. Є шанси зцілити, якщо є бажання не втікати, а залишитися поруч». 2. Ускладнення процедури розлучення в умовах війни На час воєнного стану розлучення можливе лише через суд, після періоду очікування (наприклад, 6 місяців). «Що Бог з’єднав — людина хай не розлучає» (Мт. 19, 6). У часи потрясінь потрібне стримування імпульсивних рішень. 3. Відповідальність за перешкоджання батьківству Якщо один із подружжя перешкоджає іншому спілкуватися з дітьми — це має юридичні наслідки. Любов батька не припиняється через кордон. Людське батьківство — це образ Божого. 4. Юридичний супровід для пар у кризі Безкоштовна юридична підтримка пар, які шукають примирення, а не розлучення. Правда не завжди на боці сильнішого. Християнська справедливість — це захист найуразливішого. 5. Інформування про наслідки розлучення для дітей Перед розлученням подружжя повинне ознайомитись з матеріалами про вплив розлучення на психіку дитини. Христос ставить дитину в центр. Вона — найменша, але найважливіша сторона сімейного конфлікту. Замість висновку Міцна сім’я — це найкраща інвестиція у перемогу. Бо що більше стійких родин, то менше сиріт, травмованих дітей, одиноких стареньких. Для мене, як богослова, сімʼя — це ікона Пресвятої Трійці, де любов не шукає свого, а є постійним даром. Нехай держава діє у межах компетенції. Але народ оживає лише тоді, коли в його родинах живе любов, терпіння і благословення. І сьогодні — найвищий час перейти від гасел до дій, щоби подружня любов не тільки виживала, але і перемогла.

За офіційними даними Міністерства юстиції України, у 2024 році в країні було зареєстровано 150 210 шлюбів , що на 19,3% менше, ніж у 2023 році. Водночас кількість розлучень зросла на 42,2% і склала 34 290 випадків . 📊 Основні показники за 2024 рік: Шлюби: 150 210 (зменшення на 19,3% порівняно з 2023 роком) Розлучення: 34 290 (збільшення на 42,2% порівняно з 2023 роком) Співвідношення шлюбів до розлучень: в середньому 4,4 шлюби на одне розлучення 📍 Регіональна статистика: Найбільше розлучень: Київ — 2 118 Дніпропетровська область — 1 404 Харківська область — 1 148 Найменше розлучень: Закарпатська область — 224 📈 Динаміка за останні роки: 2022 : Шлюби: 222 890 Розлучення: 17 890 2023 : Шлюби: 186 000 Розлучення: 24 110 2024 : Шлюби: 150 210 Розлучення: 34 290 Ці дані свідчать про тенденцію до зменшення кількості шлюбів та зростання кількості розлучень протягом останніх трьох років . Ось структурований огляд причин розлучень в Україні, зокрема за 2024 рік, з акцентом на морально-духовні чинники, а також соціальні, економічні, психологічні та юридичні. Такий підхід дозволяє побачити комплексність проблеми. Причини розлучень: систематизований огляд I. Морально-духовні причини (найглибші й часто невидимі) 1. Втрата сенсу подружнього союзу Шлюб перестає сприйматися як святий союз, а редукується до угоди співжиття (таке собі ТзОВ) Люди не мають усвідомлення покликання до подружжя як дороги жертви, вірності, терпіння. Папа Франциск, Amoris Laetitia : «Культура тимчасового — велика загроза подружжю. Люди входять у шлюб із думкою про запасний вихід». 2. Відсутність молитви і духовного життя Подружжя без спільної молитви втрачає джерело примирення. Брак участі в церковному житті робить шлюб уразливим до впливу культури егоїзму. 3. Підміна любові почуттями чи сексуальністю Плутання закоханості з жертовною любов’ю. Секс і привабливість стають основою — а не наслідком — подружньої єдності. св. Йоан Золотоустий: «Любов не шукає свого, а служить іншому. Шлюб — це школа чеснот, а не пристрастей». II. Психологічні причини 1. Невміння долати конфлікти Відсутність навичок діалогу, емоційного слухання. Поширені «пасивна агресія» або емоційна відстороненість. 2. Інфантильність або незрілість подружжя Люди не готові до відповідальності. Шлюб укладається на етапі емоційної незрілості, часто «втечею» від батьківського дому. 3. Травми дитинства Насильство, відсутність батька/матері в дитинстві повторюється у власній родині. III. Соціальні причини 1. Війна та вимушене розлучення Подружжя змушене жити в різних країнах (чоловік в Україні, жінка за кордоном). Стрес, розлука, відсутність контакту спричиняють охолодження стосунків. 2. Вплив масової культури Гламуризація зради, індивідуалізму, «життя для себе». Мережі (Instagram, TikTok) провокують заздрощі, ревнощі, спокусу. 3. Тиск оточення Друзі чи родичі «підштовхують» до розлучення замість допомогти врятувати союз. IV. Економічні причини 1. Безробіття або нерівномірна фінансова відповідальність Фінансові труднощі стають тригером сварок. Втрата поваги до партнера через неспроможність забезпечити родину. 2. Міграція заради заробітку Один із подружжя живе за кордоном, зникає близькість. Довготривала розлука провокує подружню зраду. V. Юридичні та адміністративні чинники 1. Спрощення процедури розлучення В Україні процедура може бути досить простою — за взаємною згодою через РАЦС без суду. Це робить рішення про розлучення легшим емоційно і юридично. VI. Особисті/ситуативні причини Алкоголізм, наркоманія, насильство в сім’ї Зрада, подружній егоїзм, сексуальна несумісність Народження дитини з інвалідністю або смерть дитини Наявність залежностей (в т.ч. ігрова, порнографічна тощо) Висновок «Немає двох людей, які не могли б зберегти свій шлюб. Але потрібні троє — чоловік, жінка і Бог». (Отець Юзеф Тішнер) Розлучення — не лише юридична подія, а симптом глибшої кризи любові, віри і відповідальності. Найбільш глибинними причинами залишаються морально-духовні викривлення, які можна вилікувати тільки через духовне навернення, супровід і прощення. Тому, нам усім слід дуже добре думати, бо якщо не буде Українців, не буде і України! Принаймні тієї омріяної поколіннями!

👥 Вікові категорії кардиналів Загальна кількість живих кардиналів: 252 Кількість кардиналів, які мають право голосу на конклаві (віком до 80 років): 135 🔢 Розподіл за віком Наймолодший кардинал: Микола Бичок (45 років), наш український греко-католицький єпископ у Мельбурні, Австралія Найстарший кардинал: Анжело Ачербі (99 років), Італія 📊 Вікові групи серед кардиналів-виборців До 60 років: 2 кардинали 60–69 років: приблизно 40 кардиналів 70–79 років: приблизно 93 кардинали Середній вік кардиналів-виборців : близько 73 років 🌍 Розподіл кардиналів за країнами Кардинали представляють 88 країн, з яких 65 мають принаймні одного кардинала-виборця 🌐 Розподіл кардиналів-виборців за континентами Європа: 53 кардинали Азія: 23 кардинали Африка: 18 кардиналів Північна Америка: 16 кардиналів Південна Америка: 17 кардиналів Центральна Америка: 4 кардинали Океанія: 4 кардинали Загальна кількість кардиналів-виборців: 135 🇮🇹 Топ-5 країн за кількістю кардиналів-виборців Італія: 17 США: 10 Бразилія: 6 Іспанія: 5 Франція: 5 Як бачимо, Папа Франциск значно змінив географічний склад Колегії кардиналів, зменшивши домінування Європи та збільшивши представництво Азії, Африки та Латинської Америки . Це відображає його прагнення до більш інклюзивної та глобальної Церкви.

Відразу після оголошення смерті Папи Франциска українськими телеграм-каналами зі швидкістю світла почалося ширитися фальшиве пророцтво про те, що Папа Франциск - це останній Папа. Очевидно, що ціль такої дезінформації є посіяти страх і непевність серед людей. Щоби цьому запобігти, вияснюю суть справи. Пророцтво про те, що Папа Франциск буде останнім Папою найчастіше пов’язують із так званим «Пророцтвом святого Малахія» (Prophetia Sancti Malachiae Archiepiscopi de Summis Pontificibus), яке не є офіційним церковним документом, але стало дуже популярним у католицьких і апокаліптичних колах. Що це за так зване пророцтво? Приписується святому Малахію Армаґському (1094–1148), архієпископу Ірландії. Стверджується, що він мав видіння всіх пап від свого часу до кінця світу. У документі вміщено 112 коротких латинських гасел, кожне з яких нібито описує одного папу. Вперше опубліковано в 1595 році Бенедиктом Арнольдом Віонем — тобто майже через 450 років після смерті Малахія. Хто “останній Папа” у цьому пророцтві? 112-й Папа описаний як: «In persecutione extrema S.R.E. sedebit Petrus Romanus…» «Під час останнього переслідування Святої Римської Церкви сидітиме Петро Римський…» Після нього: «…який пастиме паству серед великих страждань. І коли це завершиться, місто на семи пагорбах буде знищене, і грізний Суддя судитиме свій народ. Кінець.» Чи Папа Франциск — той самий “Петро Римський”? Папа Франциск — 112-й від Інокентія II, якщо рахувати за версією пророцтва. Але його ім’я — не Петро, і не римлянин (він аргентинець). Дехто вважає, що він відповідає гаслу 111-го папи — «Gloria olivae» («Слава оливи») — що символізує мир або Орден бенедиктинців (олива як символ). Як до цього ставиться Католицька Церква? Святий Престол ніколи не визнавав це пророцтво автентичним. Більшість істориків вважає його псевдоепіграфом, створеним у XVI столітті, можливо, для просування папської кандидатури під час конклаву. Папа Бенедикт XVI і Франциск ніколи публічно не згадували його серйозно. Отож: Ідея, що Папа Франциск — останній Папа, походить не з догматичної традиції Церкви, а з апокрифічного і суперечливого «Пророцтва св. Малахія». Воно не має канонічної сили і є більше містичною або апокаліптичною легендою, ніж богословським пророцтвом. Більше читай тут: https://uk.m.wikipedia.org/wiki/Пророцтво_про_пап

Сьогодні, 21 квітня 2025 року, у Світлий понеділок, о 7:35 місцевого часу, на 89-му році життя, у домі Святої Марти у Ватикані відійшов у вічність Святіший Отець Франциск. Його понтифікат тривав понад 12 років. Таку новину щойно було розміщено на офіційному сайті Апостольської Столиці. З огляду на це вартує прояснити усім чітко процедуру похорону Римських Архиєреїв. Я вже це одного разу пояснював моїм читачам, але тепер вирішив по пунктах фахово це зробити. Процедура похорону Папи Римського, зокрема й Папи Франциска (як і будь-якого іншого понтифіка), регулюється спеціальним церковним документом під назвою: Apostolic Constitution “Universi Dominici Gregis” (лат. “Усією Божою отарою”), проголошена Папою Йоаном Павлом ІІ 22 лютого 1996 року, з незначними пізнішими змінами. Ця конституція визначає весь порядок подій після смерті папи, включаючи: підтвердження смерті, процедуру поховання, період “Sede vacante”, вибори нового Папи (конклав). 1. Підтвердження смерті Папи Камерленг Святої Римської Церкви — на момент смерті саме він визнає смерть Папи (раніше робив це ударом молоточка по чолу і вигуком імені, зараз це формальний медичний акт). Камерленго опечатує покої Папи, інформує кардиналів та керує Ватиканом у період «sede vacante». 2. Похорон Папи Коли? Не раніше ніж через 4 дні після смерті і не пізніше 6–го дня, щоби дати час прибути кардиналам. Де? Тіло Папи виставляється в базиліці Святого Петра, зазвичай у відкритій труні, для молитов і почестей вірних. Похоронна Літургія відбувається на площі Святого Петра. Хто очолює? Якщо Папа помер, і немає ще наступника, Літургію очолює декан Колегії кардиналів. 3. Як хоронять Папу? Тіло Папи одягають у літургійне вбрання. Труна — триступенева: Внутрішня — кипарисова (в неї кладуть тіло, металевий трубчастий футляр з монетою та медалями понтифікату і пергамент з короткою біографією); Потім її вміщують у цинкову ; Нарешті все вкладають у зовнішню дерев’яну (горіх або дуб). Папу зазвичай ховають у гробниці під базилікою Святого Петра, у криптах біля попередників. 4. Літургійні особливості похорону Літургія має покаянний характер, без “Gloria”, але з великою надією на воскресіння. Присутні глави держав, патріархи, архиєреї, тисячі вірних. Особливий момент — “commendatio animae” (передання душі Богові). 5. Хто контролює порядок? Весь порядок контролює Камерленг у співпраці з кардиналською колегією. Деталі уточнюються Уставом похорону Папи, який складається для кожного понтифіка — індивідуально, але в рамках Universi Dominici Gregis. Важлива заувага: Папа має право заповісти особливості власного похорону — де, як, і чи ховатимуть його в криптах. Наприклад, Бенедикт XVI просив простоти — і був похований у гробниці Івана Павла ІІ (до перенесення останнього наверх). Папа Франциск не залишив формального заповіту у юридичному сенсі, однак ще за життя він чітко висловив свої побажання щодо власного похорону та місця поховання. 🕊️ Основні побажання Папи Франциска щодо похорону Спростити чин похорону У листопаді 2024 року Папа Франциск затвердив нову редакцію Ordo Exsequiarum Romani Pontificis — літургійного уставу для похорону Папи Римського. Цей документ замінив попередню версію від 2000 року. Метою змін було підкреслити духовний вимір похорону як пастиря, а не світського володаря . Відмова від традиційної тришарової труни Папа побажав бути похованим у простій дерев’яній труні з цинковою вставкою, відмовившись від традиційної практики використання трьох трун (кипарисової, свинцевої та дубової) . Місце поховання — базиліка Санта Марія Маджоре Замість традиційного поховання в криптах під базилікою Святого Петра, Папа Франциск обрав базиліку Санта Марія Маджоре в Римі. Це місце має для нього особливе значення через ікону “Salus Populi Romani”, перед якою він молився перед і після кожної апостольської подорожі . 📜 Документи, що регулюють похорон Папи Франциска Ordo Exsequiarum Romani Pontificis (2024) Цей літургійний устав був оновлений за ініціативою Папи Франциска для спрощення ритуалів похорону Папи Римського . Universi Dominici Gregis (1996) Апостольська конституція, яка регулює період “sede vacante” (вакантного престолу) та процедуру виборів нового Папи. 🧾 Чи існує особистий духовний заповіт? На момент смерті Папи Франциска, принаймні на даний момент, коли я пишу цей допис, не було оприлюднено жодного особистого духовного заповіту. Однак його життя, вчинки та реформи свідчать про глибоку відданість служінню Церкві, убогим та маргіналізованим. Можна з впевненістю сказати, що Папа Франциск був глибоко євангельською людиною! Він так хотів з реформувати і цілу Церкву. Чи це йому вдалося чи ні, покаже Бог в часі через відповідних людей! Милосердний Боже, прийми душу слуги Твого Франциска!

Роздуми священника у переддень Страсного четверга У ці святі й скорботні дні Страсного тижня християни всього світу зупиняють свій крок. Це дні тиші, роздумів, глибокого усвідомлення: у світі, який начебто так прагне справедливості, правди і миру, колись убили Бога. Не чужинці. Не невіруючі. А свої. Люди, яких Він створив. Народ, якого вів через історію, щоб привести до спасення. І ось — Його відкинули. І не просто відкинули, а поставили натомість божка — такого, який не заважав би їм жити так, як хотілося їм. Це сталося не випадково. Це сталося за намовою первосвященників — еліти того часу. Людей, які не керувалися вже ні Торо́ю, ні навчанням пророків. Вони керувалися логікою впливу, страху перед правдою, а ще — бажанням контролювати народ, керуючи не світлом, а тінню. Вони знали, що якщо залишити Ісуса живим — народ пробудиться. А пробудженим народом не маніпулюєш. Ці роздуми я пишу саме у переддень Страсного четверга, коли Церква згадує Тайну вечерю — той останній момент, коли Ісус залишив Себе світові у Таїнстві Євхаристії, даруючи не лише Хліб Життя, але й взірець лідерства: “Я між вами як Той, що служить” (Лк 22,27) . Це — правдивий образ Владики. Не того, хто панує, а того, хто умиває ноги. Не того, хто збирає навколо себе аплодисменти, а того, хто молиться в агонії за своїх, навіть якщо ті засинають. Навіть якщо зраджують. Львів — місто покликане до вищого У такому контексті ми мусимо переосмислити, яким має бути очільник Львова — особливо в часі війни й після неї. Львів — це не просто культурний центр чи туристична принада. Це місто-меседж. Місто-місія. Місто, у якому християнство зросло разом із патріотизмом. І коли війна калічить наші тіла, ще небезпечніше, коли вона починає руйнувати дух. І саме тут, на цьому рубежі, стоїть влада. Місто, яке базується на християнських і патріотичних засадах, повинно мати такого провідника, який не лише вміє керувати комунальними господарствами, але й провадити людей до гідності. Бо влада — це насамперед служіння. А провідник, що не служить, перетворюється на тирана або клоуна. Історія це вже бачила. "Хто думає про рідний нарід, той повинен шукати способів, як з нього зробити святу націю. " — Митрополит Андрей Шептицький Соціальна допомога чи нове рабство? Очільник Львова має не лише відновити зруйноване, а зцілити зранене. Але справжнє зцілення — не у грошовій допомозі, яка робить людей залежними і покірними електоральними одиницями. Справжнє зцілення — у відновленні гідності. Тривала залежність від подачок перетворює людину на зручний механізм. Саме так уже роками вибудовується система в місті — соціальне рабство за лояльність. Але це — підміна спасіння на “хліб і видовища” . Це не Христос, це Варавва. І тут, у серці Львова, знову стоїть Пилат і питає: "Кого відпустити вам? Ісуса, що вчив любити, служити і будувати? Чи Варавву — того, хто живе заради маніпуляції, страху і контролю?" Кого ми оберемо цього разу, львів’яни? " Не досить бути лише добрим християнином у хаті своїй, треба бути ним і в громадському житті." — Митрополит Андрей Будуймо тут, в себе в Україні, а не на чужині Моє слово до вас, юні львів’яни. Ви — нащадки тих, хто стояв за віру, мову, землю і честь. Сьогодні вам кажуть: шукайте майбутнє у світах. Але скажіть чесно: хто тоді відбудує цю землю? Хто народить і виховає дітей, що будуть вільні? Хто захистить храми, школи, могили героїв? "Свою Україну любіть. Любіть її… Во врем’я люте,В останню тяжкую минуту за неї Господа моліть." — Тарас Шевченко Львів мусить бути містом, де не соромно родити дітей. Де є безкоштовні садки, доступні школи, глибока освіта, не лише професійна, а моральна. Львів має створити лабораторії майбутнього, а не бути вічним музеєм минулого. "Не бійтеся великих завдань. Бійтеся маленьких людей, які нічого не роблять." — Блаженніший Любомир Гузар Новий Львів — новий очільник з "новим серцем" (Єз. 36,26) Щоби все це стало можливим — потрібно не лише критикувати стару систему. Потрібно вибрати нового лідера — з новим серцем. Лідера, що буде гідним цього міста. Людину, яка не боїться молитися, приймати непопулярні рішення, говорити правду, будувати на віковічних засадах. Бо не буде українців — не буде України. Не буде правди — залишаться тільки декорації. Єрм. Юстин Бойко , студит Доктор богослов'я і патристичних наук