В часі моїх студій в бібліотеці Митрополичої Духовної Семінарії в Любліні (а це був період від 1994 до 2000 року) до моїх рук потрапила старенька вже частково протерта брошурка про моє рідне село Дору. І назву вона мала таку, яка мене відразу захопила і спонукала бути гордим (у доброму значенні цього слова) з того, що я є родом з Дори. Називалася вона «Дора – село, яких мало». Тоді я тримав її у руках як якусь найдорожчу перлу, а сьогодні її можна знайти у електронному варіанті [1] .  Прочитавши її, я довший час ходив піднесений на дусі з того, що прочитав. Але, згодом пам’ять про цю книжечка у мене зів’яла, оскільки місія, яка на той час стояла переді мною розходилася з моїми етнографічними зацікавленнями. Повернувся я до неї десь два роки тому, в часі повномасштабної війни, коли потрібно було час від часу переключити свою увагу на хоча б якийсь відпочинок він незмірного потоку різних новин з фронту. Саме тоді я взявся за переклад цієї книжечки з надією, що стане вона для дітей та молоді сьогоднішньої Дори певною заохотою для досліджень власних корінь та стимулом само ідентифікації. Щоб ідучи у великі світи наша молодь не стидалася признаватися не тільки до своєї великої батьківщини – України, але і до своєї маленької батьківщини – мальовничого села Дора. Однак, щоб читання цієї книжечки було більш захоплюючим і зрозумілим, я вирішив коротко її представити, як також історичний контекст, у якому вона була написана. Книжечка у форматі брошури під назвою «Дора – село, яких мало» вийшла друком у 1856 році в маленькому польському містечку Бохня (Bochnia). Вона знаходиться між Краковом і Новим Сончем. Побачила вона світ у друкарні відомого на той час польського друкаря, письменника, видавця книг Вавжиньця Піша (1801-1875) [2] . Тут виходили друком маленькі книжечки і брошури різними мовами. А оскільки їх ціна була спроможною для населення, вони втішалися великою популярністю. Книжечка про Дору коштувала на той час 2 крейцери, що у ціні рівняються сьогоднішнім 50 гривням.   Автор цієї брошурки бажав залишитися майже анонімним, оскільки підписався тільки літерами «S.M.B.», які, мабуть, є ініціалами його прізвища, імені та по-батькові. У стилі історичного оповідання від змальовує Дору як ідеальне село на Гуцульщині. Не підлягає сумніву, що автор неодноразово бував у нашому селі, оскільки достеменно володіє географічними і топографічними даними. Хто з дорян прочитає цю розповідь, відразу зрозуміє, які місцини села Дора автор оспівує у своєму творі. Сценарій оповідання Оповідання «Дора – село, яких мало» розповідає про подорож мешканця Горлиць, поміщика Міхала Гавлінського, який через важку хворобу вирушає до гуцульського села Дора в Карпатах для лікування цілющою овечою сироваткою (жентицею). Фото містечка Горліце (Польща). Початок минулого століття. Протягом своєї подорожі він разом зі своїм відданим слугою фірманом Андрієм стикається з місцевими людьми, пізнаючи їхню глибоку побожність, чесність і моральність, на противагу духовному занепаду в інших регіонах. Гавлінський знаходить у Дорі не лише зцілення для тіла, але й духовне піднесення, що змушує його задуматися над чеснотами, які втратила сучасна людина. Через різноманітні зустрічі з місцевими мешканцями, гуцулом-довгожителем, а також через особисті зміни фірмана Андрія, сюжет розкриває ідею повернення до прадавніх чеснот і життя за Божими законами. Головні герої: 1.      Міхал Гавлінський  – мешканець міста Горлиці, хворий, який шукає зцілення у селі Дора. Це розумний, віруючий чоловік, який цінує праведність, чесність і духовність. 2.      Андрій  – слуга і фірман Гавлінського. Простий, щирий чоловік, який через зустріч з добрими людьми в Дорі та духовні бесіди переживає немовби моральну переміну. 3.      Війт Дори  – гуцул, голова села, надзвичайно порядна, богобоязлива людина, яка уособлює ідеал чесності та гостинності місцевих жителів. 4.      Гуцул-довгожитель  – чоловік віком 110 років, який вражає Гавлінського своєю мудрістю, здоров'ям і життєлюбством, розкриваючи секрети довголіття і праведного життя. Центральна ідея:   Оповідання підкреслює контраст між праведним життям мешканців Дори та занепадом моральних цінностей у інших місцях. Головна думка – заклик до повернення до віри, чесності, і праведного способу життя, які здатні змінити людину та суспільство на краще. Головні ж посили історичного оповідання про Дору, про яке ведемо мову, можна представити наступним чином: 1. Ідеалізований образ Дори Автор змальовує Дору як унікальне місце, де збереглися давні традиції, моральність і релігійність. Це село відрізняється від інших тим, що його мешканці не піддалися згубним впливам сучасного їм світу. Вони живуть за Божими заповідями, уникають пияцтва, шахрайства та злодійства, а також відзначаються гостинністю, добротою та чесністю. 2. Портрет мешканців Дори Глибоко релігійні : Селяни бояться Бога, живуть у постійній молитві, дотримуються церковних традицій. Їхня побожність контрастує із моральним занепадом в інших місцевостях, які автор описує як сповнені гріховності та бездуховності. Тверезі і чесні : Автор наголошує, що у Дорі немає пияцтва. Селяни не п’ють, не піддаються хабарництву й обману. Наприклад, у них навіть не виникає думки долити води до сироватки (жентиці), щоб більше заробити. Працьовиті і люблять порядок : Жінки старанні й працьовиті, вони не лише ведуть домашнє господарство, а й допомагають чоловікам. Усі мешканці живуть у чистоті та порядку. Гостинні і послужливі : Приїжджі можуть знайти в селі притулок і допомогу. Всі мешканці виявляють повагу один до одного та до чужинців. Зберігають гуцульську самобутність : Село Дора населене гуцулами, які зберегли свою культуру, традиції та одяг. Автор звертає увагу на їхню фізичну силу, охайність та особливий стиль життя. 3. Контраст між Дорою та іншими місцевостями В оповіданні чітко простежується протиставлення Дори іншим селам і містечкам Галичини, де, на думку автора, панує занепад моралі: люди там нечесні, корумповані, пиячать і нехтують заповідями Божими. У Дорі ж все інакше – люди бережуть свою духовність, уникають гріха, живуть у злагоді з природою і традиціями. 4. Символізм Дори Дора в цьому творі виступає не просто селом, а ідеалом сільського життя , своєрідною утопією для автора. Вона показана як місце, де можливе повернення до праведного життя, відновлення чесності, чистоти та духовності. Автор мріє, щоб такі села існували не тільки в Галичині, а й у всій Польщі та Русі. Отже, підсумовуючи, слід сказати, що   оповідання «Дора – село, яких мало» — це не лише етнографічний опис гуцульського села, а й ідеалізована катехиза про духовні цінності, що мають бути основою суспільного життя. Його автор створює романтизований образ Дори як приклад того, якими повинні бути люди: чесними, побожними, працьовитими, гостинними. Таким чином, Дора стає уособленням ідеального суспільства, яке автор протиставляє грішному світові. Після такого представлення, запрошую зацікавлених читачів ознайомитися з українським перекладом оповідання «Дора – село, яких мало», який, мабуть, публікується вперше.   ДОРА СЕЛО, ЯКИХ МАЛО — ОПОВІДАННЯ Автор S. M. B. † Цей невеличкий твір містить правдивий опис як звичаїв мешканців Дори, так і дрібних подій, що справді там відбувалися. Автор щиро описав це, бажаючи, щоб усі знали, що в одному куточку нашого краю є село, в якому люди зберегли звичаї своїх батьків, де побожний, тверезий народ зберіг свій первісний характер. Бо наш народ у давні часи вирізнявся страхом Божим і любов'ю до Бога та ближнього; щирість, сердечність, гостинність були йому притаманні, що робило його доступним для бідних і втомлених мандрівників, які знаходили у хаті селянина притулок, підтримку та втіху. Сьогодні бідний народ забув своє минуле, забув Бога, порушив Його святі заповіді. Нехай би він піднявся зі свого падіння і з'єднався з небом думкою, серцем і вчинками! — Під високу гору їхав двокінний віз. Молодий парубок-фірман часто махав батогом, бо коні, втомлені дорогою, ледве могли йти. На добре встеленому возі сидів блідий, жовтуватий чоловік; видно було, що він хворий, часто підпирався рукою, то знову лягав, бо його постійно мучив кашель, від якого він зовсім знесилювався. — Шкода, — озвався фірман, — що ми не зупинилися в тому містечку, що минули під горою; пан би вже міг зручно відпочити, а до того села далеко — якщо так постійно буде гірська дорога, то й до ночі не доїдемо. — Мені радили не зупинятися в Делятині, — відповів міщанин; — кажуть, що овеча сироватка, яку звуть жентицею, і яка так корисна для слабих на груди, найкраща у селі Дора, бо там вона чиста, справжня, без домішки води, там нема випадку, щоб селянин обдурив приїжджого, а в містечку Делятині вже нема такої чесності. Там уже й викрутаси знайти неважко, бо там люди жадібні, зіпсовані, немає щирості. — Чи далеко до села? — запитав подорожній горянина, що спускався з гори, ведучи гуцульського коня, на якому з обох боків висіли видовжені барильця. — За горою, — відповів руською (українською – ред.) мовою горянин. — А що ви маєте в тих барильцях ? — спитав міщанин. — Овечу бриндзю, — відповів горянин. — О, — сказав фірман Андрій, — що то за коники ті гуцульські малі! А які сильні та кремезні, які тяжкі вантажі носять, а не втомлюються, як наші. — Чи зауважив Пан, яка різниця в одязі горянина й наших полотняних сорочках? Подобаються мені тутешні люди — ставні, красиві, ці сокирки на плечах, ці чорні капелюхи, що формою ніби схожі на наші солом’яні, такі ж круглі, але зовсім інші, здаються наче з сукна; гарні широкі шкіряні пояси, набиті ґудзиками, і короткі гуні з грубого сукна, закинуті на плечі. Пан, певно, цього всього не зауважив, бо зійшов у містечку з воза, щоб розпитати, де краще зупинитися. А я від коней не відходив і постійно дивився на тих горян, яких багато до містечка прийшло. — А як же ти з ними розмовляв, Андрію? Ти ж такий балакучий, напевно зачепив не одного? — Пане! Зараз усе розкажу, що й як говорив. Коні наші втомилися, треба їм дати відпочити. Тут рівний шматочок, колеса не покотяться, зупинимося трохи, а я тим часом вам розповім. — Уявіть собі, Пане, що коли я щось запитаю горян, то вони мене не розуміють, а я їх. Бо та їхня руська мова (тобто українська – ред.) подібна до нашої (мається на увазі польської – ред.), але все-таки не та сама. Поясніть мені, як таке може бути, бо я цього не розумію, а як почну думати, то в голові плутається. — Бо і русини, і поляки, і чехи, і шльонзаки походять від одного слов’янського народу, — відповів панові Андрій. — Звідти й мови мають подібні, хоча кожне з цих окремих племен має свою рідну мову. Чи забув ти, Андрію? Я вже тобі це пояснював, коли з тобою їздив до Шльонська кілька років тому по дриліх і полотно. — Уже й забув, — відповів Андрій. — Бо в мене розум призабудьковатий, якщо щось треба запам’ятати, але зате, Пане, я страшенно вправний, будь-яку справу виконую досконало, хоч трапляється, що й розіб’ю, що несу, або зламаю, що лагоджу, а як мене Пан куди пошле, то мало не кричу собі у вухо, щоб зрозуміти, що маю робити. Але в вогонь би за Паном пішов, аби лиш бути корисним. — Знаю я твою прихильність, Андрію, — сказав міщанин. — Немає в тебе гострого розуму, хоч ти трохи зарозумілий, але що мене до тебе прив’язує, то це твоя щирість, сумлінність. Бо навіть у дрібницях ти не обдуриш на крейцер, не збрешеш ніколи. Одним словом, ти найчесніший слуга і правдивий християнин, за це тебе Бог нагородить, може в цьому житті, а певно — у майбутньому. Андрій зняв шапку і низько вклонився. — І Панові нехай Бог заплатить! Бо служити господарям, яким важливо спасіння душі слуг, що самі схиляють до побожності, посилають до церкви, до сповіді, заохочують до добрих вчинків, то людина не спокуситься на порушення Божих заповідей, бо завжди їх пам’ятає. А ж Бог двічі наказав не красти і не жадати чужого. Пане! Я бриджуся шахрайством! Мої батьки мене б зреклися, якби я хоч найменшу річ чужу взяв. Мати мені казала, що за крайцар, як за золоті гори, відповідатиму перед судом Божим. Мати моя небожка, хай Господь прийме її душу, була побожна й добра господиня. І Андрій рукавом від свити втер сльозу з ока. Пан його, бажаючи перервати сумні думки, запитав його: — А що, Андрію, ти мав мені розповісти про тих горян, а сам мовчиш. Скажи ж мені, як то було? — Отже, кажу вам, Пане, що зійшлося кілька горян. Я на одного гукнув, щоб підійшов до мене, бо я від коней відійти не можу, але він, мабуть, глухий був, бо навіть не поворухнувся. Двоє стали навпроти мене і так приглядалися до мене, ніби я не був такою людиною, як вони; але я страшенно хотів дізнатися, чому вони носять такі павині пера при капелюхах, і запитав їх про це, а вони, знаєте що, відповіли мені, як німі, аж я вже сердитися почав — але й то нічого не допомогло. По ринку в Делятині ходило чимало жінок-горянок, які продавали овечу бриндзю. Сорочки в них були вишиті червоним на плечах, намиста було безліч, а на останньому разку висів такий жовтий, круглий медальйон, ніби монета. А коротко вони вдягаються і не загортаються в полотнище, як у нас, рантухами. Як почали вони сходитися на торг, то я аж здивувався, що стільки було різного люду, якого я зроду не бачив, аж шапка з голови спала. Почав я рукою махати до горян, хотів з ними розмовляти знаками. Вони оточили мене, сміялися і дивилися, як на дурного, що розум втрачає, а ж ви знаєте, Пане, що я в нашому містечку за мудрого вважаюсь; не знав я, як тут з-поміж них вибратися. Аж тут іде священик і звертається до мене по-польськи: — Чого ти хочеш, мій друже? Як я підскочу, як почну йому ноги обіймати, так я зрадів, що почув цю мою рідну польську мову, яку я єдину на світі розумію, а я ж її не чув уже стільки неділь, бо як Пан так довго хворів у дорозі, то ми вже стільки часу на Русі. — О мій добродію, — закричав я, — звідки ж ви тут взялися? Як же я вами зрадів, ніхто тут до мене не озвався, аж плакати хочеться, так мене, сам не знаю чому, за серце стиснуло. А добродій на це: — Кожному солодка рідна мова. Ти скучив за своїми, то тобі, чоловіче, і весело, і сумно разом стало, коли мене почув. Я також приїхав сюди лікуватися від болю в грудях і оселився в Делятині, але мені тут недобре — прагну перебратися до Дори. Село це неабияке, мало подібних до нього. Там мешканці наче ближчі до Бога: побожні, чесні; брехні, облуди, ошуканства не знають, люблять Бога й ближніх, там би я хотів між ними жити й померти. — А чому ж не серед нас, добродію? — запитав я, низько вклоняючись. — Тому, мій друже, — відповів священик, — що в цьому селі народ не зіпсований, Слово Боже приймає до серця, слухає своїх пастирів, нізащо не відступить від Божих заповідей, згубних звичок не знає; а злий дух не має до них доступу, бо з презирством відкидають усі його спокуси й нашіптування. — Ой, то правда, духовний Отче, що у нас не так. — У нас, навпаки, — продовжував Добродій, — голос пастирів марний, безбожність перемогла, заповіді й науки Христа Господа пішли в забуття, огидні звички проклять, облуди, хитрості, пияцтва, нечистоти, жадібності заплямували серце народу. Тут у цьому селі не знають пияцтва, а в нас так порушують обітниці стриманості, ніби навмисне вирішили працювати не для Бога, а для злого духа, не на спасіння, а на своє засудження, так, що священик, який любить своїх овечок, працює без спочинку, навчає, застерігає, але марно, і здоров’я своє втратить, бо люди не хочуть виправлятися й не слухають спасенних порад своїх пастирів, яким сам Бог доручив керувати ними. Тут я стояв перед Добродієм як укопаний. Проникли в мою душу ці його слова, які я, поки житиму, не забуду. Такий мене жаль охопив, що аж серце стислося, і скажу вам, що відтоді я ніби дивом змінився на краще. Гріх мені став огидним, а на кожного я тепер дивлюся милосердним оком. Я, що був досить різкий у словах і не раз лаявся, тепер ніби з мене злий дух вилетів, так мені Добродій скрушив серце і до добрих думок схилив. — Що ви на це скажете? Чому лише тут я звернув увагу на те, що не раз чув і вдома, і в церкві? — Це Божа ласка над тобою, — відповів Михайло Ґавлінський: так звали того міщанина, що їхав з Горлиць. — З тебе, Андрію, вийшла б добра людина, якби не ті погані слова, до яких ти так звик, що є великою образою Бога, що я завжди так засуджую в моїй прислузі; бо в мене вдома все по-старому — немає прикладу безбожності чи проклять. Борони мене, Боже, від цієї пошесті, що відганяє Боже благословення. Я тепер так занепав здоров'ям, що смерть майже бачу перед очима. За ласкою Господа Бога і з Його поміччю, мені нема чого боятися, бо я веду дім, як колись, звичаєм предків, за прикладом батьків, жив не хвалячись, з усіма в згоді, любові та Божому страху. — То ж за вас і молиться не один, щоб ви довго жили; а я перший, — відповів Андрій, знімаючи шапку. — Дай тобі Боже, — тихо відповів Ґавлінський. Ось і село Дора, таке нами бажане; коні, відпочивши й наївшись сіна, бігли краще, тепер потрібно лише спитати про помешкання війта. У нього ми отримаємо ночівлю, а якщо не зможе нас надалі розмістити, то пошукаємо біля хати якусь зручну кімнатку для мене, бо почуваюся все слабшим. Під не однією хатою зупинялися, питаючи про війта, аж нарешті доїхали до нього, аж вже добре стемніло. Вийшов горянин середніх літ з високим чолом, чорними очима, смаглявий на обличчі, з приємною усмішкою. Привіталися спочатку похвалою Христа Господа; русини кажуть: «Слава Богу». З війтом легше було порозумітися, він трохи розмовляв польською. У війську пробув кілька років, був дуже кмітливий, трохи побачив світу, але нічим не зіпсувався, бо боявся і любив Бога. В його хаті була охайна, окрема, велика кімната, але вже замовлена для однієї слабкої пані, що з дочкою, також хворою, мала приїхати. Війт узяв від неї наперед завдаток, тому лише на одну ніч міг приїжджого міщанина прихистити. Подвір'я перед хатою було чисто заметене, господарські будівлі стояли по один і другий бік; вигрібна яма (виходок, туалет – ред.) була глибоко за стайнею, її не було видно з подвір'я; приємно було дивитися на це чисте й охайне житло працелюбного чоловіка, що підтверджувало давнє прислів'я: «Хоч і бідно, та охайно». Війт допомагав з воза знімати речі, обслуговував сам охоче, як усе занесли до хати, приніс їм на вечерю, стародавнім звичаєм польської гостинності, хліб, бринзу, свіже масло, пригощаючи їх щирим серцем. В скорому часі відійшов, знаючи, що хворий мусить бути стомлений і прагнути відпочинку. Сказав, відходячи, до Ґавлінського: — Не турбуйтеся самі, коли ви хворі й уперше у нас; я сам вам завтра рано знайду житло, а як дізнаюся, що вже встали, то підемо разом подивитися, що для вас винайму; але не вставайте рано, бо бачу, що ви дуже слабкі, вам треба зміцніти. А тепер залишайтеся з Богом, — мовив, відходячи. Ґавлінський не міг без зворушення надякуватися за таку сердечну гостинність доброму війтові, а як той пішов, сказав до Андрія: — Боже мій, який тут добрий народ, аж приємно наближатися до нього. Яка різниця з нашими! Аж серце болить, порівнюючи їх. — У нас гроші й напитки — усе, а спасіння душі — останнє. У цих горах, певно, і до Неба ближче, бо й люди кращі, а грішник, як я був, розкаюється і відвертає думки від зла. Село Дора лежить у Карпатських горах, у Коломийському окрузі в Галичині. Церква розташована на найвищій горі, поруч із нею плебанія. Село це велике, довге, розтягнуте; хати розкидані то вище, то нижче, не мають кроков, як у нас, а лише плоскі низенькі дахи; найчастіше це дошки, покладені плоско на стінах і прибиті цвяхами. Горян цих звуть гуцулами. Найбільше їхнє багатство вівці, яких улітку виганяють на полонину (це просторі й родючі пасовища на гірських вершинах). Там кожна отара має свого пастуха, який дні й ночі проводить на тій полонині. Харчуються вони хлібом із кукурудзяного борошна, бо іншого збіжжя там немає, а замість води п'ють так звану жентицю (сироватку), яка є дуже поживною. Ці пастухи на полонинах мають свої давні звичаї та обряди, яких дотримуються. Найстарший із них керує ними, всі його слухають і шанують, а заздрощів, сварок, проклять чи кривд зовсім не знають. Бога люблять і славлять, овець доглядають, співають побожні пісні або інші веселі, але пристойні, зберігаючи вільні думки та чисті серця. Гуцули торгують овечою бринзою, яку складають у так звані бербениці—довгі й вузькі барильця, які вішають на коней, коли їдуть із ними на торг до міста. Навесні зазвичай з’їжджаються хворі з різних країв у Карпати на жентицю і п'ють цю сироватку, а для купелі беруть окремий надій від вісімдесяти овець, якого вистачає лише на одну ванну. Кожен із прибулих замовляє собі та купує в одного з господарів, платить за одну таку купіль один ринський монетою, тобто 20 крейцарів. Гуцул щоранку зобов’язується привезти дві барильця свіжої жентиці на купіль і ніколи не запізнюється. Ще ніколи не було такого у селі Дора, щоб якийсь господар насмілився гріховну думку долити води в сироватку хворому; жодне шахрайство не заплямувало їхнє сумління. Тому й благословення Боже над ними. Жінки в цьому селі надзвичайно працьовиті. Вони найбільше косять луки, молотять збіжжя, а пасучи худобу прядуть, жаліючи часу на марнування. Гуцулка собі заткне кужіль за фартух і пряде з овечої вовни грубу нитку, з якої потім самі виготовляють на верстатах грубе сукно на опончі, або так звані гуцульські гуґі. Роблять також рукавиці зручні й теплі на зиму з пряденої вовни. По господарству пораються жваво, тому мають більше часу на все. Велику чистоту і зразковий порядок утримують у хатах. Є прикладом працьовитості, бо живуть у тверезості й Божому страху. Тому й легка їм усяка праця, бо охоче за неї беруться, виконуючи свої обов'язки щодо дітей і домашньої роботи; ще й за господарів часто завершують роботу в полі, коли ті зайняті торгівлею і не встигають самі обробляти землю. Жителі Дори дуже побожні, зі тяжко заробленого гроша часто роблять Богу пожертви, а з голоду там ще ніхто не помер. Повітря там таке чисте, таке свіже, що здається, ніби ти перебуваєш ближче до якогось кращого світу, не відчуваєш тягаря тіла; а душа підноситься до Бога в покірній і щирій молитві, й людина, вдячна своєму Творцю, не забуває про Його присутність на кожному місці. Не відділяє думок від Бога, боячись образити Його гріхом, тому чистою і непорочною залишається душею. О, якби так було і в інших селах за прикладом Дори, якби так поліпшилися звичаї, якби серця жителів займала любов до Бога і ближнього, якби так відразилися від будь-якої образи Бога, а міцна віра охопила їхній розум; край наш зацвів би в побожності й чеснотах, і на нього пролилося би Боже благословення. Минуло кілька тижнів, а Михайло Гавлінський почувався значно здоровішим, робив далекі прогулянки, сидів часом над берегами річки, званої Прут, і спостерігав, як вода, шумлячи, спадала й розбивалася об скелі. Одного ранку, коли пішов трохи далі, ніж звичайно, втомився дуже і сів неподалік мосту, якому завжди цікаво придивлявся, бо війт розповідав йому, що на цій швидкій річці, де вода спадала з гір, міст часто зносило, аж поки один тямущий гуцул не поставив міцний міст, що витримував найсильніші повені. Гавлінський роздумував над цим будівничим, якого ніхто не вчив, тільки сам Бог, коли підійшов старенький гуцул, сивий, але рум'яний, несучи маленьку коновку і відерце. — Слава Богу! — сказав він, проходячи повз міщанина, який зупинив його, питаючи про ціну коновочок і де можна такі гарні придбати. — Я їх несу з власної хати, — відповів старець, — і сам їх роблю, хоча мені вже сто десять років. — Оце ж Бог дав вам здоров’я! — з подивом сказав Ґавлінський, — якщо в такі пізні літа маєте ще стільки сили й бажання до праці, а вже б вам належався відпочинок. — Гинути в лінощах без праці, хіба думаєте, що це життя продовжує? Це його вкорочує, повірте мені, — відповів поважний старець. — Напоїв я не вживав, гніву уникав, бо це спричиняє біль у кістках і сили руйнує, тому гніву уникав, як вогню. Сон для мене — це відпочинок і святковий день, в який я читаю побожні книги, і в пізні роки у праці не втомився, бо в ній знаходжу радість. Дітей я вже давно забезпечив і маю щасливу старість серед них, бо змолоду привчав їх до Божого страху; тому й жодної турботи собі не завдав, бо кожен із них добрий і богобоязливий, прагне вгадати мої думки й бажання. Живу тепер у дочки, яка так про мене дбає, що мені нічого не бракує. А тут у нас люди довго живуть, бо не мають шкідливих звичок, які дуже спричиняються до ранньої смерті. І пішов старець далі, а Ґавлінський, попрощавшись із ним, замовив собі три коновочки й два цебрики, бажаючи принести їх у подарунок додому, настільки гарно були вони зроблені. Спускаючись із гори, він кинув погляд на розкидані хати, майже всі винайняті приїжджими гостями, й здивувався, побачивши на подвір'ї розвішану на мотузках випрану білизну; так було ще рано, що вона, мабуть, цілу ніч там висіла, бо до світанку ніхто б навколо неї не порався; в цю мить він зустрів доброго Андрія, який, не заставши пана у винайнятій кімнатці, затурбувався, чи не сталося з ним чогось, бо той досить довго не повертався, тому й вийшов йому назустріч. — Андрію, чи ти бачив старого, якому 110 років? — Я зустрів його, і, цікавий, розговорився з ним на дорозі. Він сказав мені, якою стежкою шукати пана. Довідався я від нього великої таємниці, як зберегти здоров’я міцне, веселе і жити довго. Вся справа в тому, пане, — казав мені старець, — щоб уникати напоїв, гніву, не лаятись, нікого не обманювати, бо він так мені пояснив, що як іржа залізо псує, так гріх псує здоров’я і життя. Людина, яка зла, сварлива, несумлінна, навіть їжа їй не приносить такої користі, як іншому, хто має внутрішній спокій, бо в злого кров запалюється, жовч виливається, а в доброго, лагідного цього немає. Ще він додав, що треба пильно працювати й дотримуватися порядку та чистоти. Кажу вам, пане, що аж підстрибнув я з радості, як почув таке, бо то гарна річ дожити до ста років, бути міцним і здоровим, як риба, й знати, що швидко не покладешся на марах; а ви знаєте, що як мене голова заболить, то вже плачу, що помру, а шкода б мене було, бо я гарний хлопець. Тепер я почну насамперед з себе, перш ніж інших навчати. Ані руш тепер гніватись! Навіщо псувати собі здоров’я і життя вкорочувати? Пан добрий, чесний, найпорядніший, але не дивуюсь, що ви хворі, коли ваші коні вас потоптали, а віз привалив; якби не це, ви б були здорові. Але тепер вам вже значно краще, раніше ви так ходити не могли. Бог добрий, утішить нас невдовзі вашим здоров’ям. Ґавлінський усміхнувся лагідно до слуги, кажучи: — Дійсно, я зараз наче заново народився після цих купелей, це гірське повітря так мене зміцнює, а жити тут із цим благословенним людом серце радує і здоров'я додає. — Андрію, а що ти скажеш на те, що тут білизна сушиться цілу ніч розвішана на мотузці від дерева до дерева, і ніхто не боїться, що щось зникне. Бачиш, як свято тут дотримуються чесності, як тут шанують ту Божу заповідь, про яку Господь Ісус двічі нагадував: шануй чуже добро, нічийого не торкайся, навіть не бажай чужого! Ось так у селі Дора шанують Божу волю. Це приклад і взірець для нашого люду. — Тут би злодій не втримався, — казав мені війт, — а якби хтось спокусився на найменшу крадіжку, ми б йому не дали у селі лишитися, змусили б його піти геть, бо то сором, ганьба і неблагословення Боже впало би на нашу громаду. — Пане, — відповів Андрій, — золотий тут народ, вартий, щоб про нього говорити, щоб навіть книгу про них видали. — Я за ними просто пропадаю. Бо уявіть собі, пане, що в неділю на Службі Божій страшенно було спекотно. Я весь спітнів, бо людей було багато. Витирав собі чоло тою червоною хустинкою, що ви мені подарували. А тут дяк заспівав, і я так задивився на нього, що аж забувся і впустив хустинку, а після служби разом з людьми вийшов. Аж тут дивлюсь – нема моєї хустки! Ледве не заплакав, так вона мені дорога була, бо така, пане, гарна, червона, як яблучко. Був певен, що вже не знайду її в такому натовпі. Аж повертаюся до церкви, а мою хусточку хтось підняв із землі, і вона лежить собі на лавці – ніхто до кишені не сховав. Я так зрадів, що дякував кожному, кого зустрічав. А вони дивилися на мене, а війт, що стояв поряд, так мені й каже: — І що ж тут дивного? Хто би у нас в селі спокусився на таку образу Божу? Не мають тут до нас доступу злі духи, бажаємо, щоб з нами були святі Божі й Ангели-охоронці наші. Бо де у селі злодій, там укорінюються нещастя й хвороби. — Хай Бог нас від них береже! – вигукнув я; хрестом святим відганяємо злі думки, тому й благодать Божа з нами. — Пане війте! Ще хочу вас про одне запитати. Чому вже дві неділі у вас на подвір’ї не танцюють, як раніше було в кожне свято? Війт мені на це відповів: — Бо в моїй хаті мешкає пані, у якої донька смертельно хвора. У неї там плач, а ми що ж – мали би серце, щоб з її смутку насміхатися і танцювати під її вікнами? Адже треба й на інших зважати. — Пане, що ви на це скажете? Мене така доброта аж за серце бере, бо я ж добре знаю, що Господь Ісус наказав нам милосердя. — А в нашого люду його нема, — перервав його Ґавлінський, тяжко зітхнувши. — У нас хворого в хаті без допомоги й порятунку залишать, навіть якщо він їм найближчий, а самі йдуть шуміти до корчми. Серця в нас закам’янілі. Рідко хто над іншим змилосердиться, не зворушує їх чужа біда. Убогий не може навіть фіри випросити, щоб поїхати по священика, коли хворий прагне помиритися з Богом. А ці гуцули відмовляються від забав, аби не зачепити своєю радістю зболене серце матері. — Боже, благослови їх! Зглянься над ними, Господи! – додав Андрій. Треба нам Бога просити, щоб і наш люд отямився у гріхах своїх і змінився на краще. Я вам казав, що починаю найперше з себе, бо є в чому мені виправлятись. Найперше погані думки від себе відкидаю, рот собі закрию, коли захочу сказати якесь гидке слово чи прокляття. Ніколи не буду проклинати, не буду сваритися, не буду напиватися, а інших буду напоумлювати! І побачите, буду жити весело, а може, не один піде за прикладом Андрія. Може, ще дочекаємося тієї втіхи, що наше село омине голод, мор і зараза худоби. Ох, це село Дора так мені до серця припало, що я би хотів Бога просити, щоб сталося диво – щоб не тільки на Русі, але й у Мазурів, скрізь у нас були такі села. І тоді заслужили б їх мешканці на повернення втраченої Божої ласки.   [1]   Копію оригіналу книжечки «Dora wioska jakich małо:  powiastka»  можна знайти посиланням https://polona.pl/preview/2ab27a55-611e-4c76-9de6-08fd2c9f1315   [2]   Józef Stąsiek: Pisz Wawrzyniec  (1800–1875) //  Polski Słownik Biograficzny . T. XXVI. 1981, С. 574–575.

«Збереження пам'яток сакральної архітектури України зараз спочиває тільки і виключно на плечах Церкви… місцеві громади, на мою думку, герої по збереженню ідентичності української на селах.» В Україні триває складний і часто болісний діалог між Церквою, пам’яткоохоронними інституціями, мистецтвом та журналістикою. Обвинувачення на адресу священників у нищенні церков (наприклад, через неправильне перекриття, вибір майстрів), критика журналістів і митців — усе це має підґрунтя, але також маємо визнати: крайні звинувачення часто спрощують проблему, і не менш важливі обов’язки та провини лежать на пам’яткоохоронних структурах і мистецькому середовищі. Мета цієї статті — зібрати дані про втрати культурної спадщини, аналізувати відносини між зацікавленими сторонами, вказати на причини конфліктів і запропонувати шляхи порозуміння та співпраці. Стан і факти: втрати і пошкодження Ось деякі перевірені факти, що допомагають оцінити масштаби втрат: Джерело / час Що сталося / скільки втрачено чи пошкоджено Міністерство культури та інформаційної політики (МКІП), станом на квітень 2024 Постраждало 1046 пам’яток культурної спадщини : з них національного значення – 128, місцевого – 848, щойно виявлених – 70; у 17 областях. БЖ МКІП / ОВА Повністю зруйновано 23 пам’ятки , частково пошкоджено 672 , ще 177  мають невизначений ступінь пошкодження. Кабінет Міністрів України ЮНЕСКО / міжнародні спостерігачі Станом на лютий 2023 вже зафіксовано ~240 пам’яток, які зазнали пошкоджень: серед них 105 релігійних об’єктів , 18 музеїв, 86 будівель історичної чи мистецької цінності, 19 пам’ятників, 12 бібліотек. Ґвара Медіа Втрачені об’єкти архітектурної спадщини за незалежність (1991–2002) За даними державного реєстру: ~ 3,03 %  від об’єктів, що мали статус архітектурних пам’яток, були втрачені. Понад половина усіх утрат — ~ 63,38 %  — зосереджена у двох (найбільш проблемних) регіонах. Урядовий портал Аналіз: хто й де помічається в провинах На основі власних спостережень плюс деяких відкритих джерел, можна виокремити такі категорії проблем і сторін, які до них мають відношення: Сторона Основні критики / обвинувачення Що вказують джерела чи практика Священники / церковні громади - Неправильний ремонт / перекриття «булатом» (металевими матеріалами), заміна автентичних елементів на дешеві чи не відреставровані. - Використання некомпетентних майстрів, які не знають технік чи традицій. - Недостатня обізнаність, недбалість, брак ресурсів. Ці критики часто зустрічаються в журналістських публікаціях і зверненнях митців. Але я не знайшов надійної статистики, що б порівнювала масштаби подібних порушень. Дані про пошкоджені релігійні об’єкти показують, що частина таких випадків — через війну чи бойові дії. Property Times+3Ґвара Медіа+3Кабінет Міністрів України+3 Пам’яткоохоронні інституції / державні структури - Затримки у нормативно-правовій регуляції; слабка реакція на порушення. - Корумпція / «освоєння коштів»: боротьби за проекти, відмова підтримати настоятелів або громади. - Невдала комунікація з громадами; формалізм (закони є, але складно виконувати). - Непроактивність до дрібних об’єктів, особливо у селах. Дані про втрати в незалежній Україні (3,03 %) свідчать, що значна кількість пам’яток зникла не внаслідок війни, а через зношення, забудову, нехтування. Урядовий портал   Відсутність точних підрахунків на місцях — через слабке фінансування, відсутність фахівців. Багато випадків, коли межі охоронних зон не визначені, або порушення — забудови, зміни використання — відбуваються поза увагою. (Приклад: Хотівське городище — частина пам’ятки була вилучена під забудову без ефективного захисту). Вікіпедія Причини конфліктів і непорозумінь Поєднання кількох факторів формує середовище, де виникають конфлікти: Відсутність спільного бачення і діалогу – Часто пам’яткоохоронці вимагають дотримуватися строгих стандартів без розуміння ресурсів громади чи можливостей.– Священники / громади мають натомість традиційні уявлення, інші пріоритети (функціональні, релігійні, матеріальні), і часто працюють напряму, без консультацій чи експертизи. Ресурси та компетенції – У багатьох селах немає коштів на майстрів, на якісні матеріали, на реставрацію згідно з фаховими стандартами.– Пам’яткоохоронні інституції іноді не мають достатньо фахівців, або їх робота ускладнена бюрократією, політичною залежністю, корупційними ризиками. Війна і перевантаження – Повномасштабна війна внесла величезні руйнування, але також перенаправила увагу й ресурси на оборону. Тож на пам’ятки просто бракує уваги. У теперішніх умовах складно здійснювати моніторинг, документування, відновлення. Інформаційні процеси, конфлікти образів – Журналісти, мистці, суспільство часто спрощують ситуацію: є підозри чи випадки неправильного втручання — і це підходить під медійні сюжети. Медіа може не перевіряти факти, не враховувати контекст (брак коштів, дозволів, загальнодержавна політика). Суперечки за проекти, гранти і фінансування можуть стати особистими чи груповими конфліктами. Перелік проміжних цифр: скільки втрат vs. скільки можна ще врятувати Як зазначено, 1046 пам’яток  постраждали від початку повномасштабної війни (якщо рахувати пошкодження, часткові чи повні). БЖ З них 23 повністю зруйновані, 672 — частково пошкоджені; плюс 177 з невизначеним ступенем шкоди. Кабінет Міністрів України До того ж, поза війною й у мирний час ми втрачали пам’ятки — на це вказує статистика 1991–2002: ~3 % пам’яток архітектури втрачені. Урядовий портал Це означає: частина втрат — необоротна (зруйновані об’єкти), але багато випадків ще піддаються відновленню або збереженню попри пошкодження. Також бездіяльність сьогодні множить майбутні втрати. Перекриття булатом, неправильні матеріали, майстри: міфи чи факти? Я не знайшов надійних статистичних джерел, які б показували масштаб саме таких порушень — скільки церков були «перекриті булатом» без погоджень, скільки з використанням недосвідчених майстрів. Це не означає, що порушень нема — але їх межі часто хибно збільшують медійні сюжети, коли один випадок переходить у символ. Натомість є численні повідомлення, свідчення, коли громади намагаються зберегти автентичність, але не мають коштів або доступу до фахівців. І пам’яткоохоронні органи інколи або не реагують (через бюрократію), або накладають такі умови, які громада не може виконати. Перспективи і рекомендації: як збудувати довіру і співпрацю Ваші заклики дуже слушні — і нижче кілька можливих кроків, які могли б допомогти пом’якшити конфлікти, зменшити втрати і зберегти сакральну культуру. Розробити спільні стандарти та рекомендації для церков і пам’яткоохоронців Стандарти мають бути чіткі, але адаптовані до ресурсів громад (наприклад, бюджет, доступність матеріалів). Вони повинні включати технічні рекомендації: які матеріали мають бути допустимими в певному регіоні, як правильно робити ремонт, замінювати покриття тощо. При цьому – чіткий механізм сертифікації майстрів-реставраторів чи управителів церковних об’єктів. Навчання і підсилення компетенцій на місцях Семінари, воркшопи для священників, церковних громад, місцевих майстрів з питань консервації і реставрації. Програми підтримки доступу до фахівців (можливо через гранти, партнерства). Розробка методичних посібників українською, із прикладами «до-і-після». Прозорість і участь громадськості Важливо, щоб громади були залучені у процес прийняття рішень — проекти реставрації, вибір майстрів, матеріалів. Пам’яткоохоронні інституції мають проводити консультації перед тим, як накладати вимоги, виписувати приписи. Журналісти і митці: відповідальність у поширенні інформації, перевірка контексту, не спрощення. Фінансова підтримка та стимули Державні і міжнародні гранти спеціально для реставрації церков і сакральних об’єктів, з умовою співфінансування з боку громади. Податкові пільги чи інші стимули для тих, хто бере участь у збереженні пам’яток. Програми страхування чи компенсації для випадків обстрілів чи пошкоджень внаслідок військових дій. Моніторинг і документування Систематична реєстрація стану об’єктів — й інструменти цифрової документації (фото/відео, 3D-сканування). Публікація цих даних (відкриті бази), щоб уникнути спекуляцій і міфів. Наприклад, сайт Міністерства, або окремі проєкти, що фіксують «воєнні злочини проти культурної спадщини». Юридичні та нормативні корективи Законодавство, яке регулює охорону пам’яток, має бути спрощеним, адаптованим до сучасних викликів (війна, руйнування, фінансові обмеження). Політика чітко закріпити обов’язки пам’яткоохоронних органів у сприянні громадам, а не лише контролі. Проведення розслідувань щодо випадків зловживань чи неправомірного присвоєння грантів чи коштів. Висновки (чи радше замість висновків) Ситуація з сакральними пам’ятками архітектури — це частина великої проблеми міжцінностей: між культурою, релігією, державою і суспільством. Її не вирішиш через одну сторону: потрібна спільна відповідальність. Священники і громади часто виконують роль останньої лінії захисту сакруму, часто з мінімальними ресурсами — і їхній внесок вартий визнання та підтримки. Пам’яткоохоронні інституції мають бути не лише «слідчими / контролерами», але й партнерами — допомагати, навчати, бути доступними. Журналістика має важливу роль — але також велика від­повідальність: не спрощувати, не підсилювати чвари, а сприяти прозорості й правді. У випадку постійної конфронтації між пам'яткоохоронними інституціями, реставраторами з однієї сторони і священниками та місцевими громадами з другої сторони ситуація буде ще більше загострюватися. І може загостритися до того рівня, що можемо дійти до точки незвороту. Ось ця моя коротенька стаття є радше способом попередити катастрофу і запропонувати можливі шляхи вирішення. Львів, 15 вересня 2025 року Божого Єрм. Юстин Бойко, студит Синкел у справах монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ

Дорогі у Христі! Як священник і богослов почуваюся зобов’язаним пояснити вірним, де саме полягає помилка мого співбрата о. Назарія Заторського. Це потрібно зробити спокійно, ясно і відповідально, щоб уникнути згіршення та зберегти довір’я людей до Церкви. Йдеться не про особисту полеміку, а про справу віри та вірності Христові. Тому подам кілька пунктів. 1. Богословська помилка Розмивання різниці між гріхом і чеснотою. У своїх публічних дописах і дискусіях на медійних платформах о. Назарій фактично ставить під сумнів ясне вчення Католицької Церкви щодо гріха. Він говорить про явища (гомосексуальна поведінка, гендерна ідеологія), які Церква однозначно називає гріховними (ККЦ 2357–2359), так, ніби вони можуть бути прийнятими або навіть позитивними. Зрада суті проповіді. Священник покликаний проповідувати Слово Боже «вчасно і невчасно» (2 Тим 4,2), а не лестити слухачам чи адаптовувати його під ідеологічні вимоги світу. Тут відбувається підміна місії: замість того, щоб вести до Христа, вірним пропонується інша «правда». 2. Методологічна помилка Підміна богословської герменевтики ідеологічними схемами. Богослов’я має свій метод: тлумачити Об’явлення у єдності з Традицією та Учительством Церкви. Отець Назарій же переносить категорії сучасних ідеологій (гендерних, соціологічних) у богослов’я, роблячи їх мірилом. Втрата критерію єдності. Справжнє богослов’я починається від єдності з Церквою. Якщо немає єдності з Магістеріумом, то богослов’я втрачає сенс і стає особистою публіцистикою чи ідеологією. 3. Наукова помилка Нехтування автентичними джерелами. У науковому богослов’ї першими критеріями є Святе Письмо, Отці Церкви, документи Соборів і Катехизм. У його працях відсутня системна опора на ці джерела. Замість цього бачимо довільні інтерпретації та емоційні міркування. Відхід від консенсусу богословської традиції. Справжня наука визнає: віра є передана Церквою і вірність їй є критерієм. Якщо цього немає, тоді мова йде не про богослов’я, а про індивідуальні ідеї, які можуть суперечити науці віри. 4. Фундаментальна методологічна вада: прирівнювання науки до Одкровення Порівняння наукових теорій з ученням Церкви. Отець Назарій ставить на один рівень гіпотези сучасної науки та незмінне вчення Церкви. Але наукова теорія, навіть найпоширеніша, є завжди тимчасовою інтерпретацією фактів і може бути переглянута. Вчення Церкви ж має джерело в Одкровенні — воно незмінне у вірності Христу. Сумнівність «науковості». Деякі теорії, на які він посилається, насправді є псевдонауковими, бо не відповідають критеріям наукової перевірки й верифікації. Таким чином, відбувається подвійна підміна: псевдонаука видається за «науку», а «наука» ставиться на один рівень із вченням Церкви. Це — методологічна катастрофа, бо веде до того, що правда Одкровення перестає бути мірилом, а зводиться до однієї з «думок». Підсумок і застереження Перед нами не просто приватна думка одного священника, а небезпечна тенденція: богословськи — це применшення гріха і перекручення Євангелія; методологічно — це підміна богослов’я ідеологічними схемами; науково — це нехтування джерелами і опертя на сумнівні теорії; фундаментально — це прирівнювання тимчасових людських теорій до Божого Одкровення. Таке вчення вводить людей у згіршення, підриває авторитет Церкви й може стати причиною втрати віри. Заклик до вірних Дорогі брати і сестри! Будьмо пильні. Віра не будується на модних ідеологіях чи наукових гіпотезах, а на Ісусі Христі, який є дорогою, правдою і життям (Йо 14,6). Коли чуємо голоси, що розмивають правду і гріх, пам’ятаймо слова апостола Павла: «Коли б навіть ми або ангел з неба почав вам благовістити не те, що ми благовістили вам, нехай буде проклятий!» (Гал 1,8). Єднаймося навколо Христа і Його Церкви. Тільки так збережемо чистоту віри й зможемо передати її наступним поколінням. Таким чином, помилка о. Назарія Заторського є багатовимірною: богословською, методологічною, науковою і фундаментальною. А наш обов’язок — стояти твердо у правді Христового Євангелія, щоб не піддатися «мудрості світу цього» , яка в Божих очах є глупотою. Єрм. Юстин Бойко, студит Доктор богословʼя та патристичних наук Інституту «Августиніянум», Рим Львів, 14 вересня 2025 року Божого У свято Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього

Дорогі отці і брати. Я хотів би сьогодні заторкнути одну справу, дуже конкретну. Решту справ, я би радше представив дуже загально, а вирішувати ви би вже мусіли самі. Я не прийшов сюди щось наказувати, чи розвязувати,— це вже ваші власні справи. Справа, яку я хочу вам конкретно представити — це справа Києва. Київ, як знаєте, повинен бути осідком Голови Церкви, також і греко-католицької. Сьогодні всі керівники, всі настоятелі, чи предстоятелі всіх Церков є в Києві. Тільки греко-католики є у Львові. Треба бути у Києві. Чому? Не тільки для того, щоб бути близько, на кожен заклик, чи потребу уряду,— що, зрештою, також дуже важливо, але тому, що Київ є нашою колискою. Це місто, з якого вийшло наше українське християнство. Київ є нашою столицею і є містом, яке сьогодні обєднує всю нашу країну. Тому нам треба бути у Києві, а радше повернутись до Києва. Київ це місто, яке ставить перед нами дуже серйозні завдання. Україна, як знаєте, не є ще сьогодні релігійно сформованою державою. Кажуть, що майже половина населення є далеким від Бога, далеким від церкви. Це не означає, що вони є ворогами, але просто,— далекими, чужими, байдужими, дуже часто незацікавленими. Але, все ж таки, коли я сказав незацікавленими, може я не сказав цілковиту правду. Бо є багато людей, як знаємо з досвіду, які, здавалось би, так дуже далекі від Бога, від церкви, від всього релігійного, але одначе зацікавлені. І в Києві, цю духовну ситуацію нашої країни, найкраще і найяскравіше видно. Це, очевидно, заставляє нас щось робити для того, щоб також пасторально допомогти цьому місту і його населенню. Перенос Предстоятеля УГКЦ до Києва, це не є виключно адміністративний чи церковно-політично оправданий крок. Ми хочемо бути у східних областях також для того, щоб могти послужити, щоб свідчити Христа. А передовсім у місті Києві.    Ми будуємо тепер там храм, Патріарший Собор, який мав би бути головною нашою церквою, до часу, коли для обєднаної України, такою головною церквою стане Свята Софія, яка традиційно такою була і ми б хотіли бачити, щоб наша обєднана Христова Церква в Україні, мала знову осідок свого Патріарха в Святій Софії. Але до того часу, як довго, нажаль, ми є поділені, кожна Церква хоче мати якийсь свій центр у Києві. Київський Патріархат має свій центр в катедрі св.Володимира, УПЦ МП — у Києво-Печерській Лаврі, УАПЦ — у церкві св.Андрія. Нам, з тих історичних церков, не дали, не призначили у Києві якоїсь церкви. Тому ми, на лівому березі Дніпра, будуємо свою церкву, а також резиденцію. Одначе, я знову повернуся до основного, а саме, до пасторальної сторони цієї справи. Ми мусимо в Києві засвідчити про християнське наставлення греко-католицької церкви, про її мирне та відкрите наставлення до всіх людей. Одним словом, ми мусимо там мати свій душпастирський центр. Ми, якщо я не помиляюсь, маємо на сьогоднішній день у Києві шість парохій, які, одначе, прикро мені це казати, не сповняють належно своєї душпастирської ролі. Кожна з них, є в якийсь спосіб в собі закрита, дуже часто надто галицького характеру спільнота, яка в жодний спосіб не променює на місто. І я хотів би, щоб цей наш Собор, який за два роки вже би мав бути готовим до вжитку, став би таким справжнім, репрезентативним Собором для нашої Церкви. Цей Собор, на мою думку, мусить мати дві прикмети, як духовний центр. По-перше: там, в дуже автентичний спосіб, повинно плекатись наше традиційне благочестя, тобто спосіб прославлення Бога. Так, щоби наші брати наддніпрянці, могли побачити себе у нашому богослужбовому житті. По-друге: там ми мусимо складати дуже автентичне свідчення християнської любові ближнього. Це значить, що ми повинні дуже свідомо плекати християнські чесноти, бути відкритими до тих людей, які будуть до нас приходити. Бо, напевно, не будуть це виключно вже переконані греко-католики. Там буде багато людей, які може сьогодні є далекі від Бога, від церкви, або ще не визначених, до якої Церкви вони хочуть належати. Людей, які просто з чистої цікавості захочуть прийти і подивитися на нас. Вони мусять відчути справжнє духовне наставлення.    Я вам дам приклад зовсім протилежного наставлення. Дуже багато з наших людей, греко-католиків, (особливо про це мені оповідають люди з-за кордону), приходять до Києво-Печерської Лаври помолитися, подивитися. І якщо хтось довідувався, що це греко-католики, то бували випадки, що їх просто виганяли. Очевидно, після такого відношення до цих людей, у них залишалися дуже неприємні спогади та враження. До нас також, будуть приходити люди різних переконань і кожного з них, ми мусимо зустріти з любовю, як людину, пошанувати, як людину. Не конечно, приймаючи її переконання, заперечувати наші власні переконання. Але це є людина і вона мусить відчути, що ми її пошанували, як людину.    В Києві, на відстані практично 100 метрів від майбутнього Собору, який вже будується, я купив собі квартиру, в якій би я хотів перебувати, коли буду в Києві і в якій я би хотів примістити також трьох монахів, щоб мені допомагали. Але найбільше мені залежить на тому, щоб вони там плекали молитовне життя.    На площі, розміром 1,7 га, де будується Собор і резиденція, ми одержали дозвіл побудувати невеличку, тимчасову каплицю, в якій я би хотів, щоб вже починалася молитва. І ці три монахи, за допомогою деяких отців, які вже є в Києві і працюють там для нашої Церкви, і які поділяють цю точку зору, яку я вам вже представив,— молилися. Це не означає, ціле церковне правило, це не означає, що вони там повинні сидіти з ранку до ночі, чи цілу добу, але щоб там була якась молитва кожного дня. Яка вона буде — час покаже. Я би не хотів зараз робити якихось планів, не побачивши цього на практиці. Одним словом, таким би було в основному їхнє завдання.    Тому я просив отця Ігумена, щоб пошукав трьох побожних, благочестивих, належно підготованих монахів, які би там могли зі мною бути. Спільнота, яка би там була, була би, можна сказати спільнотою дуже особливою. Тому, я просив би вас, щоб ви між собою порадились і вирішили, хто би там найкраще надавався бути. Якщо все добре піде, то у наших планах на майбутнє, є створення там справді репрезентативного, греко-католицького монастиря. Такого, який би своєю духовістю, своїми практиками і своїм способом життя, відкликувався до нашої старої традиції. Це мрія на майбутнє. Може, на не таке вже й далеке майбутнє і не є це думка вже така дуже фантастична, мені здається, але вона вимагає певної підготовки. Щоб ті люди, які захочуть подивитися, що то є та греко-католицька церква, що то є та католицька церква,— могли це побачити. Це, розуміється, був би вже такий трошки більший монастир і треба би було добре застановитись, як і де його спорудити. Я би такий монастир дуже радо у Києві бачив. Цей монастир буде вимагати певного труду, певної праці, певної науки, певної відкритості. Цього життя нас навчить.    Стільки я хотів сказати про Київ і про це моє прохання, яке я поручаю вам, і яке я поручаю отцеві Ігуменові, щоб ви добре подумали і підтримали те, що на мою думку, є для нашої Церкви дуже важливе. Це є довготерміновий план, який має дві частини,— коротшу і довшу. Ця перша полягає на тому, що до початку літа, там вже можна би було замешкати. Квартири вже є передані, але у них ще треба зробити ремонт, тобто, пристосувати їх до наших потреб, хоча б з тієї причини, що там є два поверхи і мусимо зробити якусь внутрішню драбину, або якісь сходи, щоб можна було переходити.    Над другою цастиною цього плану треба би було трохи більше подумати і застановитися, як це здійснити.    Ми, як монахи нашої старої, студійської традиції, повинні конечно бути в Києві, хоча б на початках, а пізніше, також і в інших частинах України.    Стільки я хотів на цю тему сказати. Чи хтось би мав якісь запитання?    Ігумен Венедикт: Ви просите, Блаженніший, трьох монахів. Чи в число цих трьох мав би входити також ієромонах?    Бл. Любомир:   Якщо маєте ієромонаха, так би сказати, доступного, не було би зле. Там є два отці, а тепер ще й мав би бути третій, які би були до диспозиціїї, тобто, до богослужень, до Св. Літургії. Але якби в числі тих трьох монахів був один ієромонах, то це упростило би справу, бо він би завжди був там на місці. Бачите, початок є дуже скромненький, тільки три особи. Це є мінімум, що повинно бути монахів. А якщо можете і маєте відповідну особу, я би був дуже радий, бо це у багатьох речах допоможе.    Я би відразу хотів сказати, щоб ті блаженні монахи, які би там мали бути, були мені допоміжними у практичних речах. Один, наприклад, щоб мав здібності секретарські, щоб вмів читати електронну пошту і т.д. Інший, щоб вмів водити авто, щоб міг мене куди потрібно завезти. Ось такі, практичні речі. На їхнє місце можна би було взяти світських людей, але я би радий був бачити там монахів, з огляду на молитву. І взагалі, щоб ми вже починали в Києві, не тільки у цій каплиці, але й у каплиці, яка буде знаходитися в нашій квартирі,— молитвою освячувати місто.    Ігумен Венедикт:   Чи перебування наших монахів у Києві було би короткотривалим, чи це би мало бути на довший час? Чи наші монахи мали би залишитися також при Соборі?    Бл. Любомир: Мені сьогодні, щиро вам скажу, важко відповісти на це запитання. Але напевно, не на короткий час. Бачите, тут заходить проблема, вирішення якої не буде у моїй компетенції, бо час мого служіння ще 5 років. І коли мені виповниться 75 років, то треба буде йти десь до монастиря, душу спасати, а до того часу будемо блукати по світі. Але доки я буду, я би хотів біля себе мати монахів. Що стосується мого наступника, то на мою думку, було би дуже второпно, щоб він також мав біля себе монахів. Це є у нашій давній традиції, але я не можу нікого до цього змушувати.    Проблема є такого роду: коли ми будемо вже в Києві, то мусимо добре роздивитися, подумати, у якому місці будувати евентуальний монастир і який би був його звязок із Собором. Оскільки Собор не буде виключно парохіяльним, моєю мрією було би, щоб ним опікувалися монахи. Це би забезпечило Собору належну духовну обслугу. Мусимо собі також здати справу з того, що туди буде приходити багато людей, туристів, відвідувачів, паломників і т.д.    Якби я вам сьогодні сказав так, чи сяк, то це би було безвідповідальним з моєї сторони. Треба побути трохи в Києві. І за пів-року, за рік, вже би показалося, як укладати плани на майбутнє. Я вам зараз можу сказати про певні свої мрії, але поза мріями, воно є ніщо. Моєю мрією є те, щоб Собором опікувалися монахи, наші монахи, студійського уставу. Чому? Мені здається, на Сході України, ми маємо найкращі підстави свідчити про монашество. А монашество у Східній Україні — дуже важливе свідчення. Я цим не хочу принизити ані отців редемптористів, ані отців василіян, ані інших. Але їхній спосіб життя, який також має свої оправдвння і в східних областях України, не має тої переконливої сили, що має наш тип монашества. Я думаю, що над цим треба буде дуже солідно попрацювати. Я не хочу сьогодні давати якісь обіцянки, чи уявні плани, не маючи досвіду в такій ділянці. Бачите, я був у Києві тільки чотири місяці, і то, в обстановці зовсім іншій. Тому замало маю досвіду, щоб сказати, як це конкретно зробити в Києві. Це час покаже. Але я маю ту думку, що такий монастир повинен бути. Чи будемо могти це зробити разом з Собором, чи біля Собору, мені сьогодні є сказати дуже важко. Я не хочу робити тверджень, для яких не маю ще сьогодні підстави. Я би радо це бачив, але не хочу більше казати, як можу. Побачимо. Як Бог дасть і ви дозволите мені дати цих трьох співсупутників життя християнського, будемо бачити, самі відчуємо на місці, що і як. Але, все ж таки, я би хотів, щоб ті, що будуть там зі мною, були вже зародком чогось тривалішого на майбутнє. Як ми їх будемо могти остаточно примістити, оформити, я сьогодні ще не знаю. Це є свого роду ризик. Але раз ми собі постановимо, що хочемо там мати монастир, то знайдемо способи, щоби там бути.    Ієром. Севастіян: Чи в проекті будови Патріаршого Собору є передбачена можливість побудови там якогось монастиря?    Бл. Любомир: Як такого — ні. Щоб в комплексі будов, проекти яких ми сьогодні маємо, (певні деталі плану ще випрацьовуються), можна було розвинути справжній монастир,— я не думаю. По-перше, я давно вже не бачив плану будівництва і коли буду там на місці, мушу подивитися, перевірити. По-друге, з чим треба буде числитися, що там буде обмежена кількість осіб: три, шість,— але вже росту, щодо кількості, там бути не може. Бо це є будинок, який має інші призначення. Але я також маю на думці таке приміщення, в якому би була можливість росту. Не можу відповісти поки що на питання, в який спосіб монастир буде повязаний із Собором.    Ієром. Севастіян:   В мене є наступна пропозиція: якщо є така можливість, то до проекту комплексу забудов, можна би було ще додати проект якихось монастирських приміщень, які би могли вмістити принаймні 12 осіб. Очевидно, що це не був би на Східній Україні центр нашого монашества, а радше дім, в якому би мешкали ті монахи, які б опікувалися Собором. Бо справді, нашою старою традицією, між іншим, є те, що при Патріаршому Соборі були монахи. Починаючи від 13 ст. і аж, якщо я не помиляюся, до 17 ст., при Софійському Соборі був монаший корпус, в якому мешкало приблизно 60 монахів, і які були там при Патріарсі, чи при Митрополиті. Отож тепер, можна би було щось таке започаткувати. Поки що, у цій квартирі, а потім, з тою перспективою, щоб, наприклад, до якогось крила патріаршого будинку, добудувати корпус для монахів.    Бл. Любомир: Нажаль, я не маю перед очима ясного плану, щоб могти щось на цю тему сказати. Але ця думка була, була висказана і була прийнята.    Ієром. Севастіян: Якої величини є ця площа під забудову?    Бл. Любомир:  Як я вже згадував, територія є величиною у 1,7 га, але мені зараз дуже важко зорієнтуватися, чи на таку будівлю там було би місце. Наприклад, без проблем знайшлося місце на цю капличку, але вона є дуже маленька. Спорудження окремого будинку тепер не передбачено. Я не є зараз приготований, щоб сказати, скільки місця залишається, щоб могти там евентуально добудувати монастир. На попередньому місці, яке нам пропонувалося, це було взято під увагу. А тут,— я не можу сказати, що місця вже нема, не подивившись на план. Памятаючи про ваше запитання, я, під час моєї наступної подорожі до Києва, подивлюся на план і тоді зможу вам щось конкретно відповісти. Щоправда, відкривається можливість для того, щоб ще отримати трохи землі, що було би ідеальним, але про це говорилося в контексті не монастиря, а школи. Місто може би й дало землю, якби там була школа, бо мешканці Києва дуже радо би бачили в цій околиці нашу католицьку школу.    Ієром. Севастіян: В нинішній час, коли Ваше Блаженство є Первоієрархом нашої Церкви, є власне та можливість, допомогти нам у тому, щоб перебратися до Києва. Очевидно поступово, поетапно. Спочатку, до цієї квартири, а потім, може підшукати якийсь будинок. Бо як Ви згадали, термін Вашого служіння ще 5 років і не відомо, хто буде Вашим наступником, і як він поставиться до перебування там монахів студитів. Тому нам необхідно би було там мати свій сталий осідок, може навіть не далеко від Собору, щоб у  випадку, коли б хтось нас попросив звільнити місце при патріаршому дворі, бо захоче собі взяти редемптористів чи василіян, ми би могли перебратися туди.    Бл. Любомир: Те, про що ви зараз говорите, є дуже важливе. Колись, ті старовинні традиції, що стосуються монаших осідків, про які ми вже з вами згадували, полягали на чомусь іншому, а саме: Патріарх мешкав у монастирі. Не монастир коло Патріарха, а Патріарх у монастирі. Так було, наприклад, у Святій Софії і Києво-Печерській Лаврі.    Над цим питанням треба би було ще попрацювати. Бо розходиться про те, на що ви натякнули,— забезпечити стабільність. Щоб нам потім не сказали: дорогі отці, ми вас любимо, шануємо, але зробіть місце для інших. Тому, нам потрібно забезпечити собі там тривалий побут, а також, можливість розвитку, щоб там могла утворитися солідна монаша спільнота.    Ієром. Севастіян: Чи з юридичної сторони, на основі канонічного права, можна би було створити якийсь окремий статут для монашої спільноти при Патріаршому дворі?    Бл. Любомир:  Як я вже сказав, ми зараз працюємо в зворотньому порядку. Бо колись, Патріарх приходив у монастир, а у даному випадку мусимо робити навпаки. Я не кажу, що ні, але це треба простудіювати і подивитися вже конкретно на місці. Це є дуже важливі питання, на які я буду старатися якнайшвидше відповісти, але вже аж тоді, коли буду якийсь час у Києві і буду бачити ситуацію на місці.    Ієром. Гедеон: Треба створити у Києві нову Архимандрію.  Ієром. Севастіян: Можливо, вартувало би надати тому монастиреві повну автономію.    Бл. Любомир:  Це є речі, які може з часом, дасться побачити. Є дві можливості: в Східних Церквах, декларується Архимандрією існуючий монастир, Лавра, або, як то часто практикується в Російській Церкві, поставляється Архимандрита і кажеться йому, щоб зорганізував собі там Архимандрію. Так само є у них з єпископами. В католицькій церкві, за західним зразком, ми йдемо тим шляхом, що перше маємо якусь адміністратуру, потім, звичайно, Екзархат. І коли це все вже є достатньо велике і сильне,— Єпархію. В РПЦ буває так, що призначають єпископа до якогось міста, в якому нема ніякої церковної структури і він там має створити християнську громаду.    Колись, Митрополит Київський, був також з уряду Архимандритом Печерської Лаври. Нажаль, ми це стратили. У багатьох Східних Церквах є так, що Предстоятель Церкви є також і настоятелем якогось монастиря, головно такого традиційного, де є його резиденція, де відбуваються Синоди і т.д. Ці речі ще би треба було не тільки вивчити теоретично, але й побачити на місці. Ваша думка є цілком правильна.    Дн. Родіон:  Я би хотів уточнити таку річ. Чи перебування наших братів у Києві, на першому етапі, було би повязане з тим, щоби бути Вам до помочі, чи вони би також були заагажовані до праці при Соборі?    Бл. Любомир:  Практично, я уявляю собі це так, що їхня присутність, поки я буду мешкати в квартирі, була би повязана з моєю особою і ця присутність була би, на так званій, особистій базі, до часу, поки буде збудована резиденція. Але моєю думкою є те, щоб, зорієнтувавшись у ситуації, з часом, на основі цієї особистої бази, можна би було утворити монастир, який би мав можливість певного розвитку. Отже, на початках, це би була так звана приватна розвязка, а не створення там відразу монастиря.    Ієром. Віктор:   Чи ті монахи, які мають там з Вами жити, будуть на Вашому утриманні?    Бл. Любомир:  Так брате, утримуватимуться з моєї кишені. Так що, прошу посилати таких, які скромно живуть. У всякому разі, кожен одержить ліжко, дах над головою і щось, щоб підкріпити щодня душу і тіло. Я не буду постійно в Києві, бо мушу також бути у Львові, та й багато часу, нажаль, є поза Україною. Брати ж перебуватимуть там постійно, тому, безумовно, будуть на мому утриманні.    Дн. Леонтій:   Мені здається, що тим братам, які там з Вами мають перебувати, буде важко провадити повноцінне духовне життя, виконуючи одночасно обовязки секретаря, або якісь інші. Тому що, таке перебування в Києві, спонукатиме їх до спілкування зі священиками, які там працюють. Це буде для них свого роду тягарем, бо вони будуть тим природним барєром, через який їм треба буде когось перепускати, а когось ні. Таким чином, вони будуть безпосередньо включені у працю в Патріархії. На мій погляд, це буде складати істотну проблему для цих братів, щоб провадити монаше життя і одночасно займатись зовнішніми справами чи виконувати цілком не монаші обовязки.    Бл. Любомир:  Правильно брате ви кажете, дуже правильно. Зараз, наприклад, ми з дияконом Августином, тільки один час молимося разом, а поза тим, кожен мусить сам промишляти, як уложити собі молитовне правило. Та, маючи трьох монахів, навіть, коли я там буду, я певний, що можна, безумовно, з певними обмеженнями, провадити нормальне молитовне життя. Але, треба також працювати на життя. Ці речі треба урегулювати. Безумовно, це не буде те саме, що бути в Уневі, чи в якомусь іншому монастирі. Це є особливе служіння, немає сумніву. Але раз їх є трьох, то можна нормально помолитися деякі молитви разом, а певні молитви залишити кожному приватно. Ви правильно це бачите і це є проблема, яку можна вирішити. Бо можна цілковито перестати молитися, що є небезпечно, а з другої сторони, в міру можливості, можна цілком добре, провадити нормальне молитовне життя. Очевидно, я буду мати і гостей, які будуть приїжджати, але це не буде від шостої рано до півночі. Є певні години, коли люди приходять і я надіюся, що той брат, який там буде, бодай відчинить їм двері. Але я би не хотів, щоб ці брати, на протязі цілого дня, мусіли ввесь час щось робити, бо тоді було би неможливо укласти якесь молитовне правило.    Відносно харчування: маю надію, що приготувати на сніданок кашу чи каву, брати потрафлять самі. Але для приготування обіду, вечері, а також для купівлі продуктів, я би радше хотів залучити особу світську.    Я би дуже хотів, щоб монахи, по можливості, якнайменше вешталися по світі. Як сказав св.Василій Великий,— щоб знали тільки дорогу додому і до церкви. Всякі інші дороги, в міру можливості, будемо старатися оминати. Навіть помешкання є спроектоване так, щоб світська особа, яка буде працювати на кухні, не заважала монахам, які в іншій його частині, займатимуться монашими обовязками.  Так я собі все це уявляю.    Стільки, я хотів би сказати про Київ.       Слово Блаженнішого Любомира до Загальної Ради Святоуспенської Унівської Лаври   Дорогі браття. Спочатку з вами, а потім зі всіма разом зібраними братами, я би хотів говорити про такі дві речі. Те, що я буду говорити тепер і пізніше до всіх, не є взяте з книжки, а з власного досвіду, дуже часто гіркого. На мій погляд, дорогі брати, ви мусите звертати дуже велику увагу на монастирські Ради. Наші відновителі, Шептицькі, дуже виразно про це написали у наших правилах. Ці Ради треба відбувати і відбувати їх слід, за найкращими зразками сучасного життя. Щоб Ради — це є надзвичайно важливе — вносили в життя монахів повну прозорість. Щоб кожен, а тим більше схимник, знав докладно: що діється і чому діється. Це є частиною нашого життя в спільноті. Я, коли буду звертатися до всіх, коли вже будуть присутні також наші молодші брати,— хочу говорити про життя в спільноті. Але вас, які вже є більше задіяні у ці справи,— Ради Загальні, Ради Духовні, Ради Старців, я би хотів просити, щоб на цю ділянку життя, дуже звертати увагу і дуже серйозно це трактувати. Тому, треба дуже добре вивчити наш Типікон, але також, як я вже згадав, вивчати способи, як найкраще, як найбільш ефективно, найбільш прозоро, вести справи на Радах. Це надзвичайно важливе для спільноти. Тим більше, коли спільнота, така як ваша, дякувати Богу, вже не є така маленька. Отже, не всі є тут, не всі є завжди під рукою, не всі все знають. Тому, на це треба звернути велику увагу. Колись до мене приходило набагато більше братів. Тепер, тільки випадково, можу з кимось зустрітися і щось поговорити. І якщо є якісь нарікання, то вони звичайно є через невдале проведення різного роду Рад. Брат каже: «Я не знаю, що діється, чому так діється». Я не знаю, як є тепер, може це поправилося, бо я говорю з досвіду попередніх років, коли я справді мав набагато більше контакту з вашими монахами. Але, як би там не було, на це дуже-дуже звертайте увагу. Щоб все було як слід проведено і належно записано. Якщо маєте якісь Ради, які повинні відбуватись періодично, то старайтеся, щоб вони відбувались у визначений час. Це є надзвичайно важлива частина нашого життя, як вияв спільноти. Мусить бути певна культура Рад. Не потрібно, щоб Рад було дуже багато, але щоб ті, які відбуваються і ті проблеми, які обговорюються, і ті рішеня, які приймаються,— щоб все було чітко і ясно для всіх членів монастиря. Ви, як схимники і як ті, що є учасниками Загальних Рад, повинні дуже на це звертати увагу. Хто бере участь у Раді, повинен щиро, відкрито висловлювати свої думки та погляди. Спільнота, включно зі всіма настоятелями, повинна уважно, щиро і відкрито слухати, що каже кожен брат, і розважити те, що кажеться. Бо це не є тільки респект для людини, а це є щось надзвичайно важливе для нормального спільного життя. Якщо нема прозорості, то відразу зявляються якісь шемрання, якісь недоговорення, утворюються групи. На це, прошу вас, дуже звертайте увагу. Я маю тепер такий випадок з однією групою сестер, де зайшло досить неприємне непорозуміння, власне через неправильне проведення Рад. Я просив, щоб зробити таке, свого роду, дослідження і виявилося, що є поважні тертя у монастирі через те, що вони не говорять про все просто, відрито і щиро на Радах. Такий спосіб відкритості, щирості уможливлює співжиття. Тоді нема нагоди до якихось непотрібних непорозумінь. Кожен почувається цілковито спокійним, бо він знає, що діється, чому діється, всі справи пояснюються. Не завжди будемо з усім згідні. Я, коли буду говорити про спільноту, щось скажу також в справі Рад взагалі. Там є ще один надзвичайно важливий елемент, що стосується Ради для спільнотового життя, але я не буду зараз про це говорити, а вже скажу до всіх. Отця Ігумена і всіх вас, я би просив, щоб на ці речі дуже звертати увагу, і дуже серйозно цю ділянку вашого життя трактувати. Бо це забезпечує певний спокій, спокій в спільноті, спокій в душі, а також творчість, що дуже важливим елементом монашого життя. Унів, 2005 рік

Фото взяте з особистої сторінки отця Назара Заторського у Фейсбуці Христос посеред нас! Дорогий брате у священстві, звертаюся до Тебе як до співбрата й співслужителя Господнього виноградника з публічним братнім словом напоумлення. Почуваюся зобов’язаним це зробити не лише як священник, але й як син своєї стражденної Церкви і Батьківщини, бо мовчати у подібних випадках — означало б стати співучасником згіршення вірних. Мені дуже прикро, що у побожного хлопчини Назара, який зі мною роками ходив пішки прощею до Унева, стався невідомий мені злам. Злам, який породив у Тобі жаль до своєї рідної Церкви — Церкви, за яку тисячі наших людей сиділи у концтаборах, мучилися по Сибірах. Це були справжні свідки віри, які сторонилися навіть найменшого гріха, бо розуміли, що погодження свідомості з гріхом є погодженням із дияволом. Причиною цього мого звернення є вже неодноразові Твої виступи й публікації, у яких відчутно розмивається різниця між гріхом і чеснотою, а також недвозначно оправдовується пропаганда гомосексуалізму, гендерної ідеології та інших явищ, які Церква ясно і послідовно відкидає. Такі вислови суперечать автентичному навчанню Катехизму Католицької Церкви та ставлять під сумнів обов’язок священнослужителя «звістувати Слово у слушний і неслушний час» (ІІ Тим 4,2). Тим більше це болісно сьогодні, коли Україна перебуває в умовах війни, і наш народ хапається за віру як за останню надію. У цей час будь-яке слово священика має особливу вагу: воно може або зміцнити серце, або ще більше його поранити. Ти проживаєш у Швейцарії, але звідти звертаєшся до української публіки й оцінюєш ситуацію в Україні. Якщо Ти справді відчуваєш відвагу до критики й дискусій, то приїдь сюди, в Україну, де люди щоденно борються за життя, свободу й віру. Тут, у спільному болі та стражданні, можна вести чесний діалог. Але дистанційні заяви, які підважують віру людей, лише множать смуток і розкол. Інструкція Конгрегації віровчення Donum veritatis  нагадує: «Служіння богословів полягає у тому, щоб сприяти глибшому розумінню віри. (…) Це служіння передбачає завжди глибоку єдність із Божим народом і його пастирями. (…) Богослови не повинні розглядати себе як незалежних від Учительства Церкви або протиставлених йому, бо їхня праця має сенс лише у зв’язку з переданою вірою» ( Donum veritatis , §30–32). Саме ця єдність з Учительством і вірність переданій вірі є основою нашого священничого служіння. Втрата цієї опори означає не свободу, а розрив із правдою Христового Євангелія. Тому в братньому дусі закликаю Тебе: переглянути свої публічні висловлювання у світлі вчення Церкви, відмовитися від підтримки ідей, які суперечать Об’явленій Істині та моральному вченню Католицької Церкви, пам’ятати, що кожне слово священика формує сумління вірних і може стати або «світлом світу» , або «каменем спотикання» . Наш спільний обов’язок — зміцнювати довір’я людей до Бога, Церкви, священства та вести їх до Христа, а не до сумніву. Молюся, щоб Господь укріпив Тебе у вірності Йому й Церкві, та дарував мудрість і мужність свідчити істину любов’ю. Істину, якою є Ісус Христос, який є нашим єдиним Спасителем, а не мудрість світу цього. Пригадую Тобі відомі слова Апостола Павла з Листа до Коринтям: " Мудрість цього світу - глупота в Бога. Написано бо: «Він ловить мудрих їхніми хитрощами» (І Кор. 3,19) Де мудрий? Де учений? Де дослідувач віку цього?» Хіба Бог не зробив дурною мудрість цього світу? А що світ своєю мудрістю не спізнав Бога у Божій мудрості, то Богові вгодно було спасти віруючих глупотою проповіді. Коли юдеї вимагають знаків, а греки мудрости шукають, - ми проповідуємо Христа розп'ятого: -ганьбу для юдеїв, і глупоту для поган, а для тих, що покликані, -чи юдеїв, чи греків - Христа, Божу могутність і Божу мудрість. " (І Кор. 1,2-24) З братньою пошаною у Христі, Єрм. Юстин Бойко, студит Доктор богословʼя та патристичних наук Інституту «Августиніянум», Рим Львів, 14 вересня 2025 року Божого У свято Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього

Дорогі друзі,   наш княжий Львів сьогодні у світі сприймають по-різному. Для когось він містом, яке зачаровує своєю архітектурою, маленькими вуличками та помірним затишком. Для когось воно є місцем зустрічі, де за філіжанкою каву можна гарно порозмовляти між собою. Сприйняття нашого міста у великій мірі залежить від того, хто чого шукає. Та не зважаючи на те, хто як сприймає Львів – він є містом багатогранним, що має свою велику історію. А вона є дуже непростою, оскільки її стежки топтали не тільки ті, що люблять Україну, але, на превеликий жаль, ті, що ненавиділи її вже через саму назву, бо вона криє у собі зміст духа вільного Народу. Сьогодні ми відкриваємо виставку, яка має на цілі пригадати нам одну з найтрагічніших сторінок не тільки Української Греко-Католицької Церкви, але й цілої Христової Церкви в України, а навіть цілої України. Бо саме тут, у Львові, 75 років тому радянська влада ліквідувала Церкву, яка була голосом Бога і Українського Народу, а її символом був праведний митрополит Андрей Шептицький. У той же час, через так званий «Собор» та ж сама радянська влада здійснила спробу створити власну «Церкву», яка б служила не Богу, але комуністичній ідеології. Хтось скаже – та це вже було давно, його слід віддати в руки Божі, відпустити. Так, минулого ми не повернемо. Але, на превеликий жаль, незасвоєні уроки історії життя народу чи людини виправляються дуже дорогою ціною  – як казав колись Патріарх Йосиф «горами трупів і ріками крові» . Саме через це організатори сьогоднішньої виставки підібрали дуже мудре гасло для неї: «Пам’ятаємо, щоб не повторилось!» Сьогодні, з нагоди відкриття цієї виставки, я дуже б хотів, щоби кожний, хто переглядатиме її чітко усвідомив, що рану, яку завдав Українській Греко-Католицькій Церкві Львівський псевдособор 1946 року кровоточить донині.  Їй було забрано усі церкви, церковні споруди, монастирі та усе майно, яке здобувалося століттями на кошти тих, які часами останню копійку віддавали на Божі справи. Але щонайбільше, жертвами Львівського псевдособору стали тисячі вірних Богу душ єпископів, священників, монахів, монахинь та мирян, які через небажання підкоритися волі сталінської репресивної машини, завершили свій життєвий біг у радянських концтаборах. А ті, яким пощастило повернутися, доживали свого віку як «вороги народу» на своїй землі. Вже не кажу про багато зламаних душ, які не витримали страху і залякувань. Усе це дуже відчутно позначилося на житті Української Греко-Католицької Церкви і має свої наслідки аж по сьогоднішній день. Сьогоднішня виставка – це спроба показати сучасному українцю образ зла у своєму найпідступнішому образі – в образі «святості». Маю надію, що 75 роковини сумної події Львівського псевдособору врешті решт змобілізують не тільки науковців, але й політиків та громадських діячів винести питання реабілітації Української Греко-Католицької Церкви на державному рівні. Бо як слушно зазначив недавно наш Патріарх Блаженніший Святослав, Українська Греко-Католицька Церква до сих пір користується тими правами, що її колись надав Михайло Горбачов, який легалізував її, але не реабілітував. А це означає, що зло, яке було завдане репресивною радянською машиною Українській Греко-Католицькій Церкві до сих пір не є офіційно визнаним. Від імені Високопреосвященного Архиєпископа і Митрополита Львівського та цілої Львівської Архиєпархії УГКЦ висловлюю вдячність усім тим, які спричинилися до відкриття цієї виставки. Складаю вдячність Інституту Історії Церкви УКУ, Українському Інституту Національної Пам’яті, Галузевому Архіву Службі безпеки України, які працювали над наповненням цієї виставки. Окрему вдячність складаю Львівській міській раді, яка через інформаційні банери, сіті-лайти, біл-борди, а також організацією цього заходу допомогла пригадати нам подію, уроки якої ми повинні засвоїти, про яку ми повинні пам’ятати, щоби вона не повторилася.   Львів, 9 березня 2021 року   Єрм. Д-р Юстин Бойко, студит Синкел у справах монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ

Під час місій у с. Тучному Перемишлянського р-ну Львівської обл. 4-5 серпня 2007 р., які провадив о. Василь Вороновський сталося декілька подій в яких можна побачити Божу силу. Безперечно Бог діє у цьому світі через святих людей, якраз таким наші люди вважають о. Василя Вороновського. 3 серпня 2007 р. в першу п’ятницю місяця, якраз перед місією, я о. Андрій священик парафії Благовіщення Пречистої Діви Марії с. Тучне уділив святі тайни Покаяння, Євхаристії та Єлеопомазання двоїм хворим людям на парафії. На наступний день перший день місій, які провадив о. Василь Вороновський, після молитви за нашу парафію ці дві людини перейшли до Бога. Хтось міг би подумати, що це випадковість, але якщо дивитися через призму Божого провидіння тоді стає зрозуміло, що коли люди молилася у церкві за свою парафію Бог полегшив терпіння двох найбільш недужих парафіян. Одна з них жінка Галайко Емілія Антонівна останні 16 років свого життя, як втратила зір жила в повній темряві, а у іншої Іваницької Меланії Василівної почали гноїтися ноги, від чого вона терпіла сильні болі. Після місій парафіяни передали два свідчення про оздоровлення: Трач Іванна Михайлівна, 1977 р. н., яка має сина Іванка з 2004 р.н. Від дев’яти місяців дитина почала завмирати. Мати зверталася до лікарів, та вони не змогли поставити діагнозу. У 2006 р. маленький Іван завмер, коли викликали місцевого фельдшера п. Миколу Данилківа, він попросив, щоб швидше везти дитину до лікарні. Дорогою  родина Іванни Михайлівни молилася до Пречистої Діви Марії Тучнянської,  і дитина прийшла до тями і заплакала. Через три дні лікарі, не поставивши діагнозу хвороби, відпустили матір з дитиною додому. Коли приїхали у с. Тучне, п. Іванна приносила дитину до храму, молилися за неї Святу Літургію, освячували воду та помазували єлеєм під час місій. Дитина стала здоровою [1] . Мельник Ганна Ярославівна свідчить, що син її родички з с. Воротків біля м. Луцька хворів на епілепсією. Лікування не дало належних результатів. Під час місій  у храмі Благовіщення Пречистої Діви Марії 4 серпня 2007 р. родичка привезла хвору дитину до храму. Після освячення води, помазання єлеєм та відчитання молитов о. Василем Вороновським хлопчик одужав [2] .     о. Андрій Соколовський - священик храму Благовіщення Пречистої Діви Марії с. Тучне Перемишлянського р-ну Львівської обл.   [1]  Свідчення Трач Іванни Михайлівни – жительки с. Тучного від 30.04.2008 р. [2]  Свідчення Мельник Ганни Ярославівни жительки с. Тучного від 03.05.2008 р.

Акти Митрополичого Ординаріяту Док. № 17 Ч. 78 Чит. 11.ІХ.1941 Тризуб без хреста Не знати з якої ініціативи і для якої причини укр[аїнські] патріоти носять часом малу відзнаку тризуба без хреста. Коли св. Володимир і по ньому усі укр[аїнські] князі уживали яко державного знамені тризуба з хрестом, треба признати, тризуб без хреста за символ повороту до поганства і за сумний признак переваги безбожницьких течій серед нашої нещасної суспільности. Може бути, що прихильники того поганського символу відкликуються на те, що такого тризуба уживала укр[аїнська] Центральна рада з 1917 і 1918 р. Таке оправдання не мало би ніякої рації. Центр[альна] рада допустилася много ошибок і, зокрема, під впливом засідаючих в ній безбожників спричинила національну руїну і помагала большевикам запанувати над Україною. Хотіти повторювати ті ошибки було би нерозумною політикою. Подібним проявом безбожництва буває заступлювання словом “Слава Україні” відвічну похвалу віддавану Христу: “Слава І[сусу] Христу!” . Очевидно, ніхто з українців не може мати нічого проти поклику “Слава Україні” , але тим словом заступити акт релігійного прославлення Христа є виразною тенденцією усунути Христа і поставити батьківщину на його місце, значить є ознакою виразної безбожницької тенденції, що обманює наївних українських патріотів. Україна не може взагалі існувати як самостійна держава, а тим менше може бути славною державою без волі Царя царствуючих і Господа господствуючих Предвічного Бога І[суса]. Христа, нашого Спасителя, Батька і Пана. Взиваю усіх християн єпархії поборювати ті два прояви безбожництва в практиках укр[аїнського]. патріотизму. Від М[итрополичого]. О[рдинаріяту]. У Львові 6.ІХ.1941 † А[ндрей]. Публікацій не виявлено. Відзнаку тризубу носили на головному уборі “мазепинці” – поліція української допоміжної поліції.

Фото взяте зі сторінки отця Івана Лейб'юка у Фейсбуці Сьогодні 35 ліття священства відзначає парох моєї рідної Дори – отець Іван Лейбʼюк ( Іван Лейб’юк ) . Отримав він їх 23 серпня 1990 року. Усі ці роки він нерозривно пов’язаний з Дорою, хоча сам родом є з Білих Ослав. І хоча він вже має немалий шмат життєвого і священничого шляху за плечима, Доряни (причому і старші, і молоді) називають його дуже мило і ніжно – отець Йванко. Хтось з цікавих, який не є з гуцульських теренів Дори запитає про те, чому так ? А відповідь проста – отець Іван зростав на очах Дори. Тут, з рук блаженної пам’яті отця Порфирія (Павла-Петра) Чучмана у підпільній монастирській хаті Студитів у Горишняку отримав Святу Тайну Хрещення і Миропомазання. Тут вперше в часі отримання Святих Таїн плакав і кричав так, що його крик почула уся Дора. А люди, присутні на Хрещенні, жартували: «Кричи Іване ославський, най Тебе почують Дорєни» . І так сталося. Дора його голос почула. Дивним збігом обставин, а радше з Божого Провидіння він не став Студитом (Іван прийшов до хати Студитів, а та була замкнена) , але учнем славного отця, істинного Дорянина блаженної пам’яті Михаїла Косила. Він був вірним до дрібниць його учнем та постійно поруч. Мені пощастило бути свідком священничої дороги отця Івана чи не з самих початків. Здається, то був 1982 рік (у датах я не сильний), коли до Дорянського лісництва приїхала пасіка, яка нараховувала близько 150 бджолиних сімей. Головним пасічником був отець Михайло Косило. А тоді я ще цього не знав. Він жив пасікою і жив на пасіці! Це було дивно для мене, адже більшість працівників лісництва не дуже затримувалися на роботі. Ну, хиба що смерека криво впала. Біля Михаїла Косила завжди були молоді хлопці. Тому, принаймні мені особисто, там було дуже добре і весело. Молода і цікава компанія, товариство, жарти і, щонайважливіше, якось не так, як у інших світських товариствах. На пасіці панувала якась містична атмосфера! Мені малому було дуже дивно, а водночас приємно, що до мене відносилися як до дорослого і з повагою великою, а водночас я там ніколи не чув лихих слів чи негідних постав. Панувала тут велика культура і повага. Саме тут я вперше побачив майбутнього отця Івана. Він, мабуть, найбільш ревно служив отцю Михаїлу. Його покорі та працьовитості можна було позаздрити. Вперше я зрозумів, що це товариство – це спільнота священників я зрозумів тоді, коли приступав підпільно до Першої Сповіді і Святого Причастя. Це було вночі. Але, про це іншим разом напишу. Молодий Іван Лейб’юк мав чудовий голос! А ще був дуже поставний і високий! Я тільки згодом зрозумів тільки, що мабуть не було у Дорі дівчини чи молодиці на той час, яка б не задивлялася на майбутнього отця Івана та ставила собі питання про те, чому він не одружується. Але він вирішив свідомо – прийняти священство у безженному стані. Саме таких єднав біля себе отець Михаїл, бо був свідомий, що якщо священник має родину, є більші ризики, що радянські служби безпеки зможуть шантажувати священника. Пам’ятаю як нині, що коли висвятили отця Івана на священника, він вперше показався на Літургії у Дорі у священничих ризах, коли покійний владика Павло Василик у Дорі святив двох інших кандидатів з підпільної Семінарії отця Михаїла Косила на священників. Як сьогодні пригадую між жінками пішов церквою голосний шепіт: «Дивіться жінки, наш Йванко в ризах!» Це сьогодні не є дивиною побачити священника, а в ті часи священники були великою рідкістю. А тим більші такі священники! Згодом отець Іван став парохом Дори, де щоденно служить вже 35 літ! Стільки дітей він охрестив, звінчав молодих, відпровадив на дорогу вічного життя людей, потішив засмучених сердець, врятував з недолі упавших, тощо. Можна багато перераховувати тих добрих діл, які Бог вчинив його руками! Наш отець Іван є істинним священником Української Греко-Католицької Церкви – він любить свою Церкву, свій Народ! Він є великим патріотом України! Йому дорога є і молодь, і старші, і діти. Свята Літургія є центром його життя! Можна ще багато сказати про нашого Пароха, але не хочу забирати у читачів багато часу! Боже, дякуємо Тобі за нашого Пароха Отця Івана! Благослови його працю і служіння! Подай йому здоров’я сильне, щоб міг ще довго служити Тобі і людям, до яких Ти його послав! Про це прошу Тебе як істинний Гуцул і Дорянин   негідний Юстин, монах студит Бойко Львів, 23 серпня 2025 року Божого

Szanowny Panie Profesorze! Zwracam się do Pana w formie listu otwartego jako kapłan Ukraińskiego Kościoła Greckokatolickiego, absolwent Seminarium Duchownego w Lublinie oraz Katolickiego Uniwersytetu Lubelskiego. To właśnie w Lublinie – w seminarium i na uniwersytecie – nauczyłem się prawdziwego chrześcijańskiego patriotyzmu , o którym tak często mówił św. Jan Paweł II. Patriotyzmu, który nie rodzi się z nienawiści, lecz z miłości do własnej ojczyzny, połączonej z głębokim szacunkiem do innych narodów. Polska i naród polski są mi szczególnie bliscy, bo to właśnie w Lublinie kształtowałem się duchowo i intelektualnie. Tam uczyłem się, że – jak mawiał św. Jan Paweł II – „Europy nie można zrozumieć bez chrześcijaństwa” . Dlatego dziś nie mogę pozostać w milczeniu, gdy w przestrzeni publicznej pojawiają się słowa, które obrażają nie tylko mnie, ale również mój Kościół i mojego współbrata w kapłaństwie – ojca Mychajła Hredila. 1. W obronie współbrata w kapłaństwie Ojciec Michajło Hredil jest gorliwym kapłanem Kościoła Chrystusowego, człowiekiem modlitwy, kultury i prawdziwym chrześcijańskim patriotą w najwyższym tego słowa znaczeniu. Także on studiował w Lublinie, należy więc do tego pokolenia, które formowało się pod duchowym wpływem św. Jana Pawła II. Święty Papież wielokrotnie podkreślał, że patriotyzm nie oznacza nienawiści do innych, lecz miłość do własnego narodu połączoną z szacunkiem wobec innych narodów . Pozwólcie, że przypomnę jego słowa: „Prawdziwy patriotyzm nigdy nie jest przeciw komuś, lecz zawsze dla kogoś”  (Łódź, 1987). „Miłość Ojczyzny zakorzenia się w miłości do rodziny, do tradycji, do ziemi ojczystej, ale nie może być zamknięciem na innych”  (Gniezno, 1979). Te słowa są życiowym credo ojca Michała. Dlatego nie mogę pogodzić się z krzywdzącymi insynuacjami, które Pan, Panie Profesorze, zawarł w swoim publicznym wpisie. 2. Powód tego listu W mediach społecznościowych pozwolił Pan sobie napisać: „Pop ‘ukraiński greckokatolicki’, absolwent KULu, laureat nagrody im. Stepana Bandery. (…) Na tym zdjęciu polski absolwent z naszywką SS Galizien koło pomnika SS-manów. A poza tym, wszystko OK.” Ten wpis, podpisany przez Pana imieniem i tytułem, nie tylko stanowi przykład brutalnego języka, niegodnego profesora katolickiego uniwersytetu, lecz także jest głęboko niesprawiedliwą obelgą. Obrażając ojca Mychajła, obraził Pan również mój Kościół – Ukraiński Kościół Greckokatolicki, który przez wieki pozostawał wierny jedności katolickiej i nieraz płacił za to krwią męczenników. 3. W obliczu wojny Rosji przeciwko Ukrainie Żyjemy w czasie, gdy Rosja prowadzi otwartą wojnę przeciwko Ukrainie, niszcząc nasz naród, nasze świątynie i nasze rodziny. Ta wojna jest bezpośrednią kontynuacją tego, co św. Jan Paweł II nazwał „imperium zła” . ZSRR odszedł do historii, ale jego duch i metody ożyły w polityce Kremla. Dlatego właśnie my, chrześcijanie i Europejczycy, jesteśmy wezwani nie do dzielenia się, lecz do jednoczenia. Bo inaczej ogień wojny może rozprzestrzenić się daleko poza granice Ukrainy. Pański wpis, Panie Profesorze, jest niczym iskra, która może rozniecać nową falę nienawiści między Polakami a Ukraińcami. Nie chcę wierzyć, że działa Pan świadomie jako agent FSB. Ale muszę jasno powiedzieć: retoryka, którą Pan stosuje, jest żywcem zaczerpnięta z podręczników propagandy „ruskiego miru” . To ta sama logika, którą posługuje się Putin, chcąc poróżnić nasze narody. 4. Dodatkowa refleksja o Panu Profesorze Szczególnie boli mnie to, że taką retorykę stosuje człowiek, który sam pochodzi ze Lwowa, który kończył studia historyczne na Uniwersytecie im. Iwana Franki w czasach sowieckich. Można by się spodziewać, że znajomość tamtych realiów i doświadczenie życia w zniewolonym kraju uczynią Pana bardziej wrażliwym na dramaty narodów Europy Środkowo-Wschodniej. Tymczasem Pańskie słowa brzmią tak, jakby kryła się za nimi osobista rana. Wygląda to tak, jakby – ku pokrzepieniu serc Polaków  – znienawidził Pan Ukraińców, a jednocześnie nigdy w pełni nie stał się Polakiem. To rozdwojenie ujawnia się w języku nienawiści, którego Pan używa. Pańskie słowa świadczą jedynie o tym, że wewnętrznie jest Pan człowiekiem rozdartym, którego rana wciąż krwawi. Ale zamiast chcieć tę ranę uleczyć, zdaje się Pan świadomie ją rozdrapywać. 5. Budowa wspólnej przyszłości Panie Profesorze, jest Pan nauczycielem, wychowawcą przyszłych pokoleń. Pańskie słowo ma znaczenie. Dlatego proszę Pana – zamiast rozniecać nieufność, niech Pan wykorzysta swój autorytet, by wychowywać młodzież w duchu braterstwa i wzajemnego szacunku. Polska i Ukraina mają przed sobą wielkie zadanie: wspólnie budować przyszłość chrześcijańskiej Europy. Nasze narody zapłaciły już straszną cenę za wolność. Czy możemy sobie dziś pozwolić na luksus nowych kłótni? Jan Paweł II powiedział: „Europa potrzebuje oddechu dwoma płucami – Wschodu i Zachodu” . Polska i Ukraina to dwa narody, które mają oddychać tym samym ewangelicznym duchem. 6. Wezwanie i przestroga Zwracam się do Pana nie jako wróg, ale jako brat w Chrystusie. Bo każdy z nas odpowiada przed Bogiem za to, co sieje swoim słowem. Słowo może być ziarnem dobra, ale może też być trucizną. Pański wpis stał się przykładem tego drugiego. Dlatego apeluję do Pana: proszę, niech Pan zaprzestanie posługiwania się językiem nienawiści. Niech historia nie będzie bronią, którą będziemy się nawzajem ranić. Niech Pan użyje swego talentu naukowca, aby budować – a nie niszczyć. Zakończenie Wierzę, że mój list zostanie usłyszany nie tylko przez Pana, lecz także przez wszystkich, którzy szukają prawdy. Bo prawda zawsze prowadzi do jedności. Polacy i Ukraińcy są powołani, by stać ramię w ramię w obronie wolności, w budowie sprawiedliwości i w tworzeniu cywilizacji miłości, o której marzył Jan Paweł II. Polska i Ukraina nie mogą być wrogami – muszą być braćmi.  Niech nasze Kościoły staną się prawdziwym mostem jedności, aby Europa przyszłości była kontynentem pokoju, a nie areną nowych wojen. Z modlitwą i braterskim wezwaniem, Ojciec dr Justyn Bojko , mnich studyta, Ukraina Absolwent Seminarium Duchownego w Lublinie oraz Katolickiego Uniwersytetu Lubelskiego

Подячне слово з нагоди 160-ліття від дня народження Митрополита Андрея Шептицького Високопреосвященні і Преосвященні Владики, Дорогий Владико Нунціє, Всесвітлійші і Всечесніші Отці, Високопреподобні і преподобні Сестри і Отці, Достойні представники влади, дорога молоде, Дорогі у Христі браття і сестри у Христі!   Стоячи сьогодні у цьому величному храмі культури — Львівській опері, ми не просто вшановуємо 160-ту річницювід народження великого українця. Ми, передусім, віддаємославу Богові за людину, яка жила вірою — не тільки в особистому молитовному житті, а у всіх вимірах свогобуття: як душпастир, як національний провідник, як будівничий культури, як захисник прав людини. Бо віра була не модною прикрасою в його житті — а центром, джерелом, силою, що надихала і вела. Митрополит Андрей вірив у Бога — не теоретично, а глибоко, покірно, по-євангельськи. І ця жива віра у Христа розквітала в плодах: • у його молитві, яка годинами заливала підлогуйого келії, • у його словах, що втішали, навчали, наставляли, • у його мужності, яка не боялася ні царськихурядів, ні більшовицьких тюрем, • у його суспільній дії — від відродження школи до порятунку дітей сиріт, особливо євреїв у час Голокосту, • у його любові до України, яка не була ідеологією, а виявом віри в Боже покликання цього Народу, нашого Народу! Його віра була плідною, бо була справжньою. А справжня віра завжди породжує дію. Сьогодні, в епоху спокус до поверхневості, до релігії без обов’язку, до політики без совісті, постать Митрополита Андрея промовляє до нас із неймовірною актуальністю: «Хочеш перемінити світ? — почни з віри. Не з програми, не з гасел, не з ідеологій. А з живої, глибокої віри в Бога — ботільки така віра творить історію». Його життя — це доказ, що віра не усуває людину відсуспільства, а навпаки — посилає її в самий центр подій, щоб там бути світлом. Він звертався до інтелігенції словами: «Тільки з глибини віри може вирости культура, щоформує народ». Він навчав політиків: «Без морального закону влада не будує — а руйнує». Він закликав молодь: «Не бійтеся мріяти про велике, якщо ви будуєте на Христі». Він надихав священників: «Наше перше завдання — вести душу до Бога. Але водночас — не залишити народ у темряві незнання і несправедливості». Митрополит Андрей — це не пам’ятник. Це дороговказ. Це совість. Це вимір, за яким варто міряти і нашу особисту, і суспільну поставу.   Львів має привілей бути тим містом, у якому митрополит Андрей будував Христову Церкву і Україну. Зрештою, мощі праведного митрополита Андрея спочивають саме у Львові – у крипті СвятоюрськогоАрхикатедрального Собору. А тому, коли Львів претендуєна роль авангарду України, він повинен будувати своємайбутнє на спадщині Шептицьких, а їхнє ім’я та християнські цінності, якими вони жили, повинні стати наріжним каменем його майбутнього розвитку. І це не є голослівні слова – це необхідність, продиктована тяжким досвідом боротьби з Московією. Історія виразно показуєнам, що там, де звучить ім’я Андрея Шептицького, там завжди звучить голос Христа і голос України. Сьогодні як Голова Оргкомітету з відзначення 160-ліття від дня народження митрополита Андрея Шептицького хочу висловити велику вдячність усім тим, які спричинилися до організації і проведення цього мистецько-духовного заходу у стінах славної Львівської опери. В першу чергу висловлюю вдячність нашомумитрополиту Ігорю, як духовному сину і наслідникумитрополита Андрея на Львівському митрополичомупрестолі за те, що довірив це завдання та активно підтримував і брав особисту участь у засіданнях та підтримував корисні пропозиції Оргкомітету! Дякую також кожному члену Оргкомітету за велику і клопітку працю! Сердечно дякую Голові Львівської обласноїдержадміністрації пану Максиму Козицькому. Окрім сьогоднішніх заходів до кінця року, завдяки підтримці та сприянню нашого Голови облдержадміністрації ми отримаємо ще кілька цікавих видань, зокрема перевидане і наново опрацьоване видання його знаменного послання Про нашу державність «Як будувати рідну хату» у подарунковому і науковому стилі! Дякую Голові Львівської обласної ради п. Юрію Холоду, який на рівні облради підтримав і підтримує усі ініціативи, пов’язані з промоцією особи митрополита Андрея. Велику подяку складаю Львівській міській владі на руки міського голови п. Андрія Садового! Цього року Львів проголошений молодіжною столицею! 10 серпня цього року на Святоюрській горі ми спільно з Львівською міською радою організовуємо великий здвиг молоді! Окрім цього Львівська міська рада проявила готовність допомогти завершити ремонт Музею митрополита АндреяШептицького, де зібрані унікальні артефакти. Надіюся, що ці благородні цілі будуть сповнені і наперед щиро дякую! Дякую керівництву та працівникам Львівської опери, у якому відбувається сьогоднішнє дійство! Львівська опера протягом років незалежності стала місцем, де формуєтьсяне тільки культура, але і віра! Нехай так буде! Особливі слова вдячності складаю ЗаслуженійАкадемічній Капеллі України «Трембіта» на руки народного артиста України, художнього керівника і головного диригента п. Миколи Кулика! Нехай Господь кріпить усіх Вас, щоб Вашими талантами могли ще довгі літаутверджувати духовно-національну ідентичність нашого Народу! Висловлюю вдячність тим, на плечах яких спочилаголовна ніша організації сьогоднішнього заходу, а самеавтору і режисеру проекту, заслуженому працівникукультури України, голові Фундації «Андрей», активному члену Оргкомітету п. д-ру Михайлу Перуну, диригенту Володимиру Вівчарику, солістам, акторам! Дякую також п. Роману Грицевичу, голові клубу греко-католицької інтелігенції за допомогу в організації сьогоднішнього дійства. Колись відомий меценат української культури, видавець Євген Чикаленка сказав знаменні слова : «Легко любитиУкраїну до глибини душі, а ви спробуйте любити її до глибини власної кишені» . Слава Богу, що на нашій землі ті, які ці слова славного мецената дуже добре пам’ятають і їх реалізовують. Весь сьогодній захід став реальною дійсністю завдяки щедрій жертовній фінансовій підтримці п. ЗеновіяКозицького, який є головним меценатом сьогоднішнього дійства. Слід сказати, що завдяки його фінансовій підтримці здійснюється дуже багато наукових проектів по дослідження митрополита Андрея Шепцтицького, зокрема в УКУ та архівних фондів ЦДІАУЛ. Нехай Господь благословить Вас, пане Зеновію, і Вашу усю родиниу обильними своїми ласками! І насамкінець, але з найбільшою любов’ю дякую усім Вам, тут присутнім, які прийшли сьогодні до Львівської опери, щоб вшанувати постать нашого святця митрополита Андрея Шептицького у ювілей 160-ліття від дня його народження! Дякуємо Тобі, Боже, за дар особи митрополита Андрея! Дякуємо Тобі, Митрополите Андрею, за Твою живу віру, якою й досі живиться наш народ. Молися за нас, щоб і ми — у Церкві, у державі, в особистому житті — завжди починали від Бога і з Богом ішли. Бо тільки віра дієвою любов’ю творить нове обличчяУкраїни. У рамках сьогоднішніх святкувань ми вирішили оголосити вам про старт унікальної премії імені митрополита Андрея Шептицького. Вона була заснована у сам розгар війни у 2023 році з ініціативи ГоловиЛьвівської держадміністрації п. Максима Козицького.Цьогоріч вона відбувається втретє. До проголошення початку конкурсного відбору на згадану преміюзапрошую голову департаменту освіти Львівської облдержадміністрації п. Олега Паску.

«Скинь взуття з твоїх ніг, бо місце, на якому стоїш, — земля свята»  (Вих. 3, 5) Ці слова з Книги Виходу знаменують початок довгої дороги визволення вибраного народу з неволі. Так Господь звернувся до Мойсея, коли той у пустелі побачив кущ, який горів, але не згорав. Ця зустріч змінила Мойсея назавжди: вона відкрила йому, ким він є, звідки походить і яку місію поклав на нього Бог. Сьогодні й ми стоїмо на святій землі — на тому самому місці, де 84 роки тому Господь Бог через провідників нашого народу, зокрема через Ярослава Стецька, нагадав нам кілька найголовніших істин. Найперша з них — що ми є народ, Український народ, чия історія нерозривно пов’язана з цією землею. А якщо ми є народом на своїй землі, то маємо бути тут не рабами, а господарями. Саме тому Акт відновлення Української Держави розпочинається словами: «Волею Українського Народу...» Проте сам Акт був проголошений у надзвичайно тяжких умовах: із заходу насувався фашизм, зі сходу — комунізм. Жодна з цих систем не допускала навіть думки, що українці мають бути господарями на своїй землі. Тому вже в момент проголошення Акту наші провідники усвідомлювали: без боротьби, й особливо боротьби ціною власного життя, ми не зможемо здобути свою державність. Це глибоко розумів митрополит Андрей Шептицький. У своєму Пастирському посланні від 1 липня 1941 року, з нагоди проголошення Української Держави, він звернувся до народу такими словами: «Повідомляючи Тебе, Український Народе, про вислухання наших благальних молитов, взиваю Тебе до вияву вдячності для Всевишнього, вірності Його Церкві і послуху для Влади. Воєнні часи вимагатимуть ще багато жертв, але діло, розпочате в Ім’я Боже і з Божою благодаттю, буде доведене до успішного кінця». Дійсно, клич про відновлення Української Держави, проголошений у Львові 30 червня 1941 року, був почутий — і нашим народом, і нашими ворогами. Українці розпочали велику боротьбу: на політичному і військовому фронті її вела ОУН, передусім через УПА, а на духовному й культурному — Українська Греко-Католицька Церква. Ця боротьба коштувала дорого. У 1946 році радянський режим ліквідував УГКЦ, тисячі її вірних опинилися в концтаборах і на засланні. У радянській неволі за волю України загинули тисячі синів і дочок нашого народу. Їхні імена часто стерті з людської пам’яті, а тіла і досі спочивають на чужій землі. Патріарх Йосиф Сліпий, який сам відбув 18 років радянської каторги, найвлучніше окреслив ціну нашої державності словами: «Українська земля, українська незалежність коштували нам гори трупів і море крові». Минуло майже століття відтоді, а боротьба триває. Та сьогодні вона вже не лише за нашу незалежність — ми стоїмо на передовій захисту свободи і демократії всієї Європи. І знову ціна боротьби — найвища. Щодня ми бачимо це на власні очі, коли через цю площу проходить жалобний кортеж наших полеглих Героїв. Який урок ми винесли з цієї боротьби? Найбільший, напевно, такий: нашими найвірнішими союзниками є Господь Бог — і ми самі, об’єднаний Український народ. А якщо це так, ми не маємо права навіть на хвилину сумніватися: з Божою допомогою ми обов’язково переможемо. Мене надзвичайно надихає те, що в нинішній війні з Московією — імперією зла — об’єдналися всі: політики, священники, волонтери, воїни, кожна українська родина. Об’єдналися, бо розуміємо: Україна, як казав митрополит Андрей Шептицький, — це наша спільна національна Хата . А її сила і незламність — у нашій єдності. Не можу, однак, не звернути увагу на символізм цього місця, на якому стоїмо. Сьогодні воно вже не промовляє так голосно про величний чин 30 червня 1941 року. І це, певною мірою, зрозуміло — час змінює людей і простори. Але є місця, які мають залишатися святими — місця пам’яті, що говорять до поколінь: люби Батьківщину аж до смерті. Тож користаю з нагоди й звертаюся до міської влади: місце, з якого було проголошено Акт відновлення Української Держави, не може бути оточене борделями та "п’яними вишнями"! Бо це — глум над жертовною кров’ю, пролитою за свободу. Це ознака невдячності й забуття. Нехай це місце у нашому Львові стане джерелом натхнення — любити Україну, жити для неї, жертвувати за неї! Нехай дороговказом для нас залишаються слова митрополита Андрея Шептицького, сказані ним у 1932 році до української молоді: «Служба любови, мої Дорогі, не знає лаврів,  як довго жертва ще неповна, а жертва одної хвилини не заступить довголітньої муравлиної праці. Не зривами одної хвилини лише безупинним, напруженим і безупинними жертвами аж до крови і смерти многих поколінь двигається народ. І легше часами кров пролляти в одній хвилині ентузіазму, чим довгі літа з трудом сповнювати обов’язки і двигати спекоту дня і жар і злобу людей і ненависть ворогів і брак довір’я своїх і недостачу помочі від найближчих, і серед такої праці аж до кінця виконувати своє завдання. Своє завдання, не чекаючи лаврів перед перемогою, ані винагороди перед заслугою». Милосердний Боже, благослови наш Львів, благослови Україну, благослови весь Український народ і даруй йому переможний мир та перемогу над московським супостатом!   30 червня 2025 року Божого Єрм. Юстин Бойко, студит Синкел у справах монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ