Преподобний Отче Ректоре, Вельмишановні Професори, Високодостойні учасники конференції! Перш, ніж перейти до висвітлення суті теми моєї доповіді, хочу сердечно подякувати Папському Східному Інституту за запрошення. Особисто дякую о. Peter Dufka, з яким тримав безпосередній контакт. Мушу визнати, що свою доповідь я готував під звук російський ракет, якими Московія щоденно тероризує Україну, а також в умовах довготривалої відсутності електрики. Але, сам факт того, що мені вдалося приготовити мою доповідь і приїхати до Риму на сьогоднішню конференцію, свідчить про те, що Україна стоїть, Україна бореться, Україна молиться. Саме ці слова Глави і Отця нашої Церкви Блаженнішого Святослава щоденно повторює кожен Українець! Темою моєю доповіді є Свято-Успенська Унівська Лавра як центр паломництва і духовності Української Греко-Католицької Церкви. 1. Вступ Свято-Успенська Унівська Лавра Студійського уставу — одна з п’яти монастирів зі статусом «лавра», а водночас однією з найдавніших чернечих обителей України. Вона також належить до найбільш динамічних духовних центрів сучасної Української Греко-Католицької Церкви. Її історія поєднує в собі кілька вимірів: монастир-фортецю середньовічної Київської Русі, Унівську архимандрію як один з головних осередків Галицької митрополії, центр книжної культури з власною друкарнею, митрополичу резиденцію, місце відродженого студійського чернецтва та, нарешті, потужний центр паломництва й духовної формації мирян. Метою моєї доповіді є саме представити Унівську Лавру як центр паломництва і духовности УГКЦ у перспективі історичної тяглости та сучасності. 2. Основні етапи історії Унівської Лаври 2.1. Витоки та рання історія (кінець XIV – XVI ст.) Перша достовірна письмова згадка про Унівський монастир датована 1395 роком , коли король Владислав II Ягайло підтверджує маєтності «загальновідомого монастиря в Уневі». На межі XIV–XV ст. він виступає як укріплена обитель Галицької митрополії на пограниччі політичних і культурних світів. У середині XVI ст. монастир переживає глибоку кризу: у 1549 році його нищать татарські напади. Із цим часом пов’язана відома легенда про чудесне джерело : шляхтич Олександр Ванько Лагодовський (1525 — 27 січня 1574 рр.), тяжко хворий на ноги, за переказом, у видінні від Богородиці отримує вказівку на джерело поблизу руїн монастиря. Випивши води й одужавши, він відбудовує обитель уже як кам’яну фортецю з мурами й вежами і ставить над джерелом ікону Пресвятої Богородиці. Відтоді джерело й ікона стають осердям ранньої унівської побожности та паломництв. 2.2. Архимандрія, друкарня і книжна культура (XVII–XVIII ст.) У XVII–XVIII ст. Унівський монастир набуває статусу архимандрії — матірного монастиря для цілої низки обителей Галичини. Цей період позначений двома ключовими рисами: • самоврядність і вплив : архимандрит Унева має особливі права в системі Галицької єпархії; монастир стає важливим духовним і адміністративним центром; • книжна культура : від середини XVII до середини XVIII ст. діє унівська друкарня , яка видає богослужбові та духовні книги для широкого простору Київської митрополії. Новітні каталоги стародруків показують, що унівські видання йшли далеко за межі місцевої спільноти, будуючи інтелектуальний авторитет обителі. У цей час формується й бібліотека Унівської Лаври — корпус стародруків і рукописів, який сьогодні є окремим об’єктом наукових досліджень. 2.3. Австрійські реформи та митрополича резиденція (кінець XVIII – XIX ст.) Після приєднання Галичини до імперії Габсбургів монастирі зазнають йосифінських реформ. У 1790 році Унівський монастир офіційно ліквідовано, а його церкву перетворено на звичайну парафіяльну. Однак уже 1816 року митрополит і кардинал Михайло Левицький (1774-1858 рр.) викуповує унівські маєтки і робить комплекс своєю літньою резиденцією . Тут він проводить значну частину життя й тут помирає 14 січня 1858 року. В Уневі він і похоронений. Його могила знаходиться у підземеллі під монастирською церквою. І хоч монаша спільнота у тому періоді тимчасово зникає, але місце не втрачає церковної ваги: Унів стає осередком управління митрополії та символом галицького єпископату. 2.4. Відродження студійського монашества (поч. XX ст.) На зламі XIX–XX ст. митрополит Андрей Шептицький розпочинає реформу монашого життя й відновлення східного чернецтва за Студійським уставом. У 1898 році на базі двох спільнот хлопців, які хотіли жити повноцінним монашим життям, він створює першу спільноту монахів Студитів. У 1906 році у Скнилові біля Львова будує для них перший монастир, що отримує назву Скнилівська Лавра св.Антонія Печерського Студійського Уставу та стає у ній першим Архимандритом. Внаслідок Першої світової війни (1914-1918 рр.), а польсько- української війни (1918-1919 рр.) Скнилівську Лавру було цілковито знищено. Через це у 1919 році митрополит передає монахам Студитам Унівський монастир монахам, ігуменом якого стає його рідний брат Климентій (Шептицького) – тепер вже блаженний Католицької Церкви . Відтоді Свято-Успенська Лавра стає матірним монастирем студитів і лабораторією відновленої візантійської чернечої традиції в УГКЦ. Символічною датою цього періоду розвитку Унівського монастиря є 30 вересня 1917 року. Саме тоді в Уневі митрополит Андрей висвячує на священника молодого богослова Йосифа Сліпого . Його перша Літургія відбулася в Лаврі, що робить Унів частиною життєпису майбутнього Глави УГКЦ. У міжвоєнний період спільнота студитів у Лаврі зростає,розвиває літургійний розпорядок, господарство, сиротинці, катехизацію молоді, видавничу й місійну діяльність. Унів утверджується як один з духовних центрів Української Греко-Католицької Церкви. 2.5. Радянська окупація, ліквідація та підпілля УГКЦ (1939–1946- 1989-ті роки) У роки першої радянської, а опісля німецької окупації Унівська Лавра стає місцем порятунку євреїв . Архимандрит Климентій разом із братією переховують у монастирі й пов’язаних із ним домах десятки єврейських дітей та дорослих. Багато з цих історій задокументовані у свідченнях врятованих; саме за це Климентія Шептицького визнано Праведником народів світу. Після повернення радянської влади розпочинається планомірна ліквідація УГКЦ. А у 1946 році відбувається псевдособор у Львові, яким остаточно радянська влада робить УГКЦ забороненою, а її вірних і священників насильно пробують заштовхнути у лоно Російської Православної Церкви, яка весь час співпрацювала з комуністами. Зрештою, так РПЦ продовжує поводитися і сьогодні. В результаті радянської ліквідації УГКЦ Унівський монастир було закрито. Самі ж монастирські будівлі спочатку стають своєрідним концтабором для усього духовенства і монашества Львівщини, а згодом перетворюють на психоневрологічний диспансер для жінок. Архимандрита Климентія Шептицького було заарештувано 5 червня 1947 року в Унівській лаврі, у його келії. Потім його вивезли, засудили на 25 років таборів, і він помер у тюрмі у Володимирі над Клязьмою 1 травня 1951 року.Помер, до речі, як Екзарх Росії та Сибіру. Протягом наступних десятиліть Лавра фізично занепадає, але в підпільній Церкві Унів залишається символом вірности : пам’ять про нього живуть у молитві, усних переказах, таємних відправах. 2.6. Повернення Лаври Церкві та сучасний етап (від 1992 р.) У контексті відновлення незалежности України та легалізації УГКЦ держава повертає Унівський комплекс Церкві. Від 1992 році студити знову поселяються в Лаврі та поступово відновлюють спільноту, богослужбове життя й архітектурний ансамбль. Спочатку там проживали тільки два монахи, а з 1993 року, після цілковитої ліквідації психоневрологічного диспансеру, першим тут поселяється новіціят. Сьогодні Свято-Успенська Лавра — це жива монаша спільнота, що поєднує суворий студійський устав із відкритістю до паломників: відновлений монастирський комплекс, впорядкований монастирський цвинтар, нові сакральні об’єкти (зокрема храм блаженних Климентія і Леонтія на Чернечій горі), реколекційні простори для мирян, будинок прочанина, трапезна для прочан, тощо. 3. Унів як центр паломництва і ярмарковий осередок Від початків Унів був не тільки монастирем, а й місцем паломництва до чудотворної ікони Богородиці та цілющого джерела. Центральним святом став празник Успення Пресвятої Богородиці (28 серпня), навколо якого вибудувалася відпустова традиція. У цей день до Лаври прибували вірні з різних частин Галичини, щоб молитися, приймати Святі Тайни, набрати свяченої води з джерела.Той, хто отримував особливі зцілення, залишав на пам’ятку вотивні дари. У XIX ст. до духовної функції додається виразний економічний вимір : джерела фіксують у селі Унів великий ярмарок , який відбувався щороку з 24 по 31 серпня , тобто в останній тиждень перед празником Успення. Він був одним із вагомих ярмарків Галичини: сюди приїздили купці з різних регіонів, здійснювалися хутряні, шкіряні, тютюнові торги, продавалися ремісничі вироби, книжки, церковні речі. Таким чином, відпуст і ярмарок творили неподільний простір: люди приїздили до Унева і «до Бога», і «до людей». Сакральна й економічна географія були тісно переплетені, і це поєднання до певної міри зберігається й сьогодні — хоч у зміненій формі. У монастирській Хроніці зберігся запис про одну дуже цікаву історію, яка мала місце у 1938 році. Місцевий власник шинка, єврей, написав скаргу на ім’я отця Климентія Шептицького. Головним мотивом скарги було те, що Студити не належно шанують Пресвяту Богородицю. За його словами, вони повинні організовувати щонайменше п’ять разів до року празники у честь Пресвятої Богородиці, а вони, натомість, роблять це тільки раз до року. Очевидно, що власник шинка отримував великий прибуток з ярмарку з нагоди храмового празника Лаври Успення Пресвятої Богородиці. І йому йшлося не так про почитання Богородиці, як про особистий зиск. Після виходу Церкви з підпілля і відновлення Лаври в 1990-х роках Унів дуже швидко повернув собі статус паломницького центру . Два виміри особливо виразно структурують сучасний паломницький рік: Серпнева піша проща Львів – Унів до празника Успеннявідновлюється у період відновлення незалежності України . Перше організоване паломництво зі Львова до Унева вирушило у 1992 році від храму св. Архистратига Михаїла у Львові. Спершу це було кілька сотень людей, які йшли два дні сільськими дорогами до Лаври. Згодом проща розростається до трьох днів (25–27 серпня) і стає справді масовою. У деякі роки зареєстровано понад півтора тисячі прочан. Це — «народна проща», де разом ідуть люди різного віку, соціального походження, з різних регіонівУкраїни. До цієї прощі у мене особливий сентимент, оскільки мені довелося її організовувати і провадити майже від самих початків, а саме від 1994 до 2016 року. Травнева молодіжна проща Львів – Унів до празника чудотворної ікони Унівської Богородиці (третя неділя травня). Вона має виразно молодіжний характер. Її організаторами є Товариства Український Студентів Католиків «Обнова», Українська Молодь Христові, монахим Студити, університетське душпастирство. З 2010 року ця проща має виразно окреслений профіль. Визначається тему-девіз прощі; програма включає катехизи, працю в групах, сповідь, чування, спільну Літургію. Саме тут багато молодих людей вперше досвідчують паломництва як «реколекцій в дорозі». Цікаво, що структуру серпневої прощі можна побачити як духовну спадкоємницю історичних ярмарків : колись люди тиждень перед Успенням їхали до Унева «з товарами», нині — ідуть із молитвою, але логіка зібрання народу довкола Лаври в серпневі дні залишається. 3.1. Сучасні форми паломництва: від прочанської дороги до онлайну Важливою ознакою останніх років стало поєднання традиційного паломництва з сучасними медіа. У 2020 році , в умовах карантину, обидві прощі – травневу і серпневу -вперше провели повністю онлайн : молитви, конференції та Літургії транслювалися на сторінках Обнови та Унівської Лаври, щоб вірні могли долучитися з дому. Так сформувався ще один вимір: «віртуальне паломництво» , яке не замінює живої дороги, але дозволяє підтримувати духовний зв’язок з Лаврою у виняткових обставинах (пандемія, хвороба тощо). З 2022 року у зв’язку з війною, яку 24 лютого розпочала Московія проти України, формат прощ цілковито змінився. Масові піші прощі у травні і серпні через воєнний стан стали неможливими до проведення, як також неможливим стало проведення цілонічних чувань через комендантську годину, яка триває з опівночі до 5 год. ранку. Через це напередодні празника Ікони Унівської Богородиці у травні чи Успення Пресвятої Богородиці у серпні люди приїздять організовано або приватно на Велику Вечірню з Литією, опісля ж повертаються до своїх домівок. Наступного дня люди з найближчих сіл приходять пішли на Літургію, а ті, що здалека приїжджають транспортом. Час війни показав, що люди мають велику потребу у взаємних зустрічах і велелюдних прощах, де можна не тільки помолитися, але зустріти один одного і підтримати у нелегкий час. 4. Духовний профіль Лаври та богословський зміст паломництва Сучасне паломництво до Унівської Лаври скерована упершу чергу на внутрішньо-монастирське життя Лаври . По-перше, це літургійний ритм , визначений Студійським уставом: Утреня, Часи, Вечірня, Повечір’я, Божественна Літургія, чиртання Псалтиря, тощо. Для паломника це означає входженя у «монаший час»: навіть коротке перебування в Лаврі дає досвід дня, який вимірюється не робочим графіком, а богослужінням. По-друге, це аскеза праці й простота гостинности . Студити поєднують молитву з ручною працею, господарством, прийняттям гостей. Паломники зустрічаються з дуже конкретними речами: скромним побутом, простою трапезою, можливістю допомогти братії. Паломництво перестає бути лише «побожним заходом» і стає втаємниченням у спосіб життя, де «молитися й працювати» — не гасло, а щоденна реальність. По-третє, Унів є місцем пам’яті мучеників і праведників . Тут сходяться постаті митрополита Андрея, блаженного Климентія, студитів-мучеників, врятованих євреїв, підпільних монахів. Паломництво до Лаври означає зустріч не тільки з архітектурою чи іконами, а й із живою пам’яттю Церкви, втіленою в конкретних людях і подіях ХХ століття.Особливим місцем цієї пам’яті є монаший цвинтар на Чернечій Горі, на якому поховані усі покоління монахів, які несли монаший подвиг в Унівській Лаврі. Нарешті, паломництва до Унева мають виразний пасторальний і суспільний вимір . Травневі молодіжні прощі формують нове покоління мирян; серпневі народні прощі збирають різні покоління й соціальні групи; реколекції в Лаврі є простором духовного супроводу священників, богопосвячених осіб, сімей, військових, родин загиблих. Унів стає лабораторією, де Церква шукає відповіді на питання: як говорити мовою Євангелія до людини посттоталітарного суспільства; як поєднати молитву й відповідальність за Україну; як інтегрувати досвід війни, травми, вимушеного переселення в поведений Богом шлях. Сучасні травневі й серпневі прощі, реколекції для молоді, подружніх пар, священників і монашества перетворюють Унів на пасторальну лабораторію УГКЦ . Тут випробовуються моделі: 1) як говорити з молоддю мовою живої віри; 2) як поєднати Літургію, катехизу й братерську спільноту; 3) як формувати відповідальність за суспільство й державу (молитва за воїнів, полонених, поранених, родини загиблих). 5. Висновки Якщо подивитися на Унів із перспективи понад шести століть, стає видно не випадкову сукупність епізодів, а тяглу лінію . Від королівської грамоти 1395 року до повернення Лаври Церкві 1993 року, від легенди про чудотворне джерело до відновлення Студійсього чернецтва митрополитом Андреєм, від серпневих ярмарків до серпневих прощ — ми бачимо різні форми однієї реальності: Церкви, що живе, молиться і йде дорогою історії. Унів показує, що монастир — це не музей, а живий організм Церкви. В його історії концентрично відбилися головні вузли історії УГКЦ. Те, що в XIX ст. виявлялося у формі ярмарків та відпустів, сьогодні продовжується у формі молодіжних і народних прощ, реколекцій, зустрічей воїнів та їхніх родин, онлайн-молитов. Але зміст залишається тим самим: навколо Лаври формується простір, у якому люди вчаться поєднувати віру й працю, молитву й відповідальність, особисту побожність і пам’ять про мучеників. У богословському сенсі Унів можна назвати «іконкою» Церкви в дорозі : – Церкви, яка не тікає від історії, а входить у неї; – Церкви, що пам’ятає своїх святих не лише в іконостасі,але йу конкретних місцях і датах; – Церкви, яка через паломництво вчить людину бачити власне життя як шлях, де джерело, хрест, Літургія й дорога є частинами одного таїнства. Саме в цьому сенсі Унівська Лавра є не тільки важливою точкою на паломницькій мапі України, але й ключовим духовним центром УГКЦ, де традиція та сучасність, історія та молитва переплітаються в єдине свідчення. Вибрана бібліографія 1. Ясіновський Ю. Бібліотека Унівської Свято-Успенської лаври: стародруки, рідкісні видання і рукописи. Каталог. – Львів: Вид-во Львівської політехніки, 2017. 2. Заболотна Н. В. Видання друкарні Унівського Успенського монастиря у фондах НБУВ: дослідження. Науковий каталог. – Київ: НБУВ, 2024. 3. Скіра Ю. Покликані: монахи Студійського Уставу та Голокост. – Київ: Дух і Літера, 2019. 4. Мицько І. Унівська Свято-Успенська Лавра (кінець XIII ст. – кінець XX ст.). – Львів: Свічадо, 1998. 5. Унівська лавра // Вікіпедія. Вільна енциклопедія (укр.), з відсилками до архівних та наукових публікацій. 6. Пишкович М. Історія Свято-Успенської Унівської Лаври // Офіційний сайт монахів Студійського уставу ( studyty.org.ua ) – історичний нарис, сучасне життя Лаври. 7. Остап’юк М. Я. «Ярмаркова торгівля в Галичині першої половини ХІХ століття» // у зб.: Історичні нариси обліково-правової культури: Світ, Європа і Україна. – Ужгород, 2009. (Дані про унівський ярмарок у серпні). 8. Грубенюк С. Об’ємно-просторова організація Марійських санктуаріїв в Україні (магістерська робота; розділ про Свято-Успенську Унівську Лавру). – Львів, 2024. 9. Єрм. Юстин (Бойко) . «Проща до Унева стала подихом свободи: історія прощі з 1992 року» // Портал VelychLviv , 27.08.2021. 10. «Стартувала XXVI піша проща Львів–Унів: “Через терни до зірок”» // Dyvensvit.org , 25.08.2017. 11. «7 особливостей молодіжної Унівської прощі 2016» // Католицький оглядач , 18.05.2016. 12. «Уперше в історії прощу “Львів–Унів” проведуть онлайн» // Секретаріат Синоду Єпископів УГКЦ, 12.05.2020.

Reverendissimo Padre Rettore, Egregi Professori, Cari organizzatori, Illustri partecipantidel convegnodi oggi! Prima di entrare nel merito del tema della mia relazione, desidero esprimere di cuore la mia gratitudine al Pontificio Istituto Orientale per l’invito. Ringrazio in modo particolare p. Peter Dufka, con il quale sono stato in contatto diretto. Devo confessare che ho preparato questa relazione al suono dei missili russi con i quali la Moscovia terrorizza quotidianamente l’Ucraina, e nelle condizioni di una prolungata assenza di elettricità. Tuttavia, il semplice fatto che sia riuscito a preparare la relazione e a venire a Roma per il convegno di oggi testimonia che l’Ucraina resiste, l’Ucraina combatte, l’Ucraina prega. Sono proprio queste parole del Capo e Padre della nostra Chiesa, Sua Beatitudine Sviatoslav, che ogni Ucraino ripete quasi quotidianamente! Tema della mia relazione è la Lavra di Univ della Dormizionedella Madre di Dio dei monaci Studiti come centro di pellegrinaggio e di spiritualità della Chiesa Greco-Cattolica Ucraina.   1. Introduzione La Lavra di Univ della Dormizione è uno dei cinque monasteri che portano il titolo di «lavra» ed è, al tempo stesso, uno dei più antichi cenobi dell’Ucraina. Essa appartiene anche ai più dinamici centri spirituali dell’odierna Chiesa Greco-Cattolica Ucraina. La sua storia racchiude diversi livelli: monastero-fortezza della Rus’ di Kiev medievale, archimandria di Univ come uno dei principali centri della metropolia di Galizia, centro di cultura libraria con una propria tipografia, residenza metropolitana, luogo del rinnovato monachesimo studita e, infine, un potente centro di pellegrinaggio e di formazione spirituale dei fedeli laici. Lo scopo della mia relazione è precisamente quello di presentare la Lavra di Univ come centro di pellegrinaggio e di spiritualità della Chiesa Greco-Cattolica Ucraina nella prospettiva della continuità storica e dell’oggi.   2. Le principali fasi della storia della Lavra di Univ 2.1. Origini e storia antica (fine XIV – XVI secolo) La prima menzione scritta sicura del monastero di Univ risale al 1395, quando il re Vladislao II Jagellone conferma i possedimenti del «monastero di Univ, universalmente noto». Tra la fine del XIV e l’inizio del XV secolo esso appare come una comunità fortificata della metropolia di Galizia, posta sulla frontiera di mondi politici e culturali diversi. A metà del XVI secolo il monastero attraversa una profonda crisi: nel 1549 viene devastato dalle incursioni dei mongolo-tatari. A questo periodo è legata la nota leggenda della sorgente miracolosa: il nobile Oleksandr Van’ko Lahodovs’kyj (1525 – 27 gennaio 1574), gravemente malato alle gambe, secondo la tradizione riceve in una visione dalla Madre di Dio l’indicazione di una sorgente nei pressi delle rovine del monastero. Dopo aver bevuto quell’acqua, guarisce e ricostruisce il cenobio come fortezza in pietra, con mura e torri, collocando sopra la sorgente un’icona della Santissima Madre di Dio. Da allora la sorgente e l’icona diventano il cuore della primitiva devozione e dei pellegrinaggi a Univ. 2.2. Archimandria, tipografia e cultura libraria (XVII–XVIII secolo) Tra XVII e XVIII secolo il monastero di Univ acquisisce lo status di archimandria, diventando il monastero-madre per una serie di comunità monastiche della Galizia. Questo periodo è caratterizzato da due tratti essenziali: • autonomia e influenza : l’archimandrita di Univ gode di diritti particolari all’interno del sistema della metropolia di Galizia; il monastero diventa un importante centro spirituale e amministrativo; • cultura libraria : dalla metà del XVII alla metà del XVIII secolo è attiva la tipografia di Univ, che pubblica libri liturgici e spirituali destinati a un ampio territorio della metropolia di Kiev. I cataloghi moderni degli antichi stampati mostrano che le edizioni di Univ circolavano ben oltre la comunità locale, costruendo l’autorità intellettuale del monastero. In questo periodo si forma anche la biblioteca della Lavra di Univ: un corpus di antichi stampati e manoscritti che oggi costituisce un oggetto specifico di ricerca scientifica. 2.3. Riforme austriache e residenza metropolitana (fine XVIII – XIX secolo) Dopo l’annessione della Galizia all’Impero asburgico, i monasteri subiscono le riforme giuseppine. Nel 1790 il monastero di Univ viene ufficialmente soppresso e la sua chiesa trasformata in una semplice chiesa parrocchiale. Tuttavia, già nel 1816 il metropolita e cardinale Mychajlo Levyc’kyj (1774–1858) riacquista i beni di Univ e ne fa il complesso della sua residenza estiva. Vi trascorre una parte significativa della sua vita e qui muore il 14 gennaio 1858. È proprio a Univ che viene sepolto: la sua tomba si trova nella cripta sotto la chiesa monastica. Benché in quel periodo la comunità monastica venga a mancare, il luogo non perde il suo peso ecclesiale: Univ diventa un centro di governo della metropolia e un simbolo dell’episcopato galiziano. 2.4. Rinascita del monachesimo studita (inizio XX secolo) A cavallo tra XIX e XX secolo il metropolita Andrey Šeptyc’kyj avvia una riforma della vita monastica e il rinnovamento del monachesimo orientale secondo la Regola (Tipico) studita. Nel 1898, partendo da due gruppi di giovani desiderosi di vivere una vita monastica piena, egli fonda la prima comunità di monaci Studiti. Nel 1906, a Sknyliv, presso Leopoli (L’viv), costruisce per loro il primo monastero, che riceve il nome di Lavra di Sknyliv di sant’Antonio delle Grotte secondo la Regola Studita; egli stesso ne diviene il primo archimandrita. A causa della Prima guerra mondiale (1914–1918) e della guerra polacco-ucraina (1918–1919), la Lavra di Sknyliv viene completamente distrutta. Per questo, nel 1919 il metropolita affida ai monaci Studiti il monastero di Univ; igumeno ne diventa suo fratello carnale, Klymentij Šeptyc’kyj, oggi beato della Chiesa cattolica. Da allora la Lavra di Univ della Dormizione diviene il monastero-madre degli Studiti e una sorta di laboratorio del rinnovato monachesimo bizantino nella Chiesa Greco-Cattolica Ucraina. Una data simbolica di questo periodo dello sviluppo del monastero di Univ è il 30 settembre 1917: proprio allora, a Univ, il metropolita Andrey ordina sacerdote il giovane teologo Josyf Slipyj. La sua prima Divina Liturgia ha luogo nella Lavra, e questo inserisce Univ nella biografia del futuro Capo della Chiesa Greco-Cattolica Ucraina. Nel periodo tra le due guerre la comunità degli Studiti nella Lavra cresce, sviluppando l’ordine liturgico, le attività economiche, gli orfanotrofi, la catechesi dei giovani, l’opera editoriale e missionaria. Univ si afferma come uno dei centri spirituali della Chiesa Greco-Cattolica Ucraina. 2.5. Occupazione sovietica e clandestinità della Chiesa Greco-Cattolica Ucraina (1939–anni 1980) Negli anni della prima occupazione sovietica e successivamente di quella tedesca, la Lavra di Univ diventa un luogo di salvezza per gli ebrei. L’archimandrita Klymentij, insieme alla comunità, nasconde nel monastero e nelle case ad esso collegate decine di bambini e adulti ebrei. Molte di queste storie sono documentate nelle testimonianze dei salvati; è proprio per questa opera che Klymentij Šeptyc’kyj è stato riconosciuto Giusto tra le Nazioni. Con il ritorno del potere sovietico inizia la liquidazione sistematica della Chiesa Greco-Cattolica Ucraina. Nel 1946 si tiene a Leopoli un cosiddetto «pseudo-sinodo», attraverso il quale il regime sovietico rende di fatto fuorilegge la Chiesa Greco-Cattolica Ucraina e tenta di costringere con la forza i suoi fedeli e i suoi sacerdoti a confluire nel seno della Chiesa Ortodossa Russa, che ha collaborato stabilmente con il regime comunista. Come conseguenza della soppressione sovietica della Chiesa Greco-Cattolica Ucraina, il monastero di Univ viene chiuso. Gli edifici monastici diventano dapprima una sorta di campo di concentramento per tutto il clero e il monachesimo della regione di Leopoli e, successivamente, vengono trasformati in un ospedale psiconeurologico femminile. L’archimandrita Klymentij Šeptyc’kyj viene arrestato il 5 giugno 1947 nella sua cella della Lavra di Univ. In seguito è deportato, condannato a 25 anni di lavori forzati e muore in carcere a Vladimir-sulla-Kljaz’ma il 1° maggio 1951. Muore, peraltro, nella qualità di Esarca di Russia e della Siberia. Nei decenni successivi la Lavra decade fisicamente, ma nella Chiesa clandestina Univ rimane un simbolo di fedeltà: la sua memoria sopravvive nella preghiera, nelle tradizioni orali, nelle celebrazioni segrete. 2.6. Restituzione della Lavra alla Chiesa e fase contemporanea (dal 1992) Nel contesto del recupero dell’indipendenza dell’Ucraina e della legalizzazione della Chiesa Greco-Cattolica Ucraina, lo Stato restituisce il complesso di Univ alla Chiesa. A partire dal 1992 gli Studiti ritornano a vivere nella Lavra e, progressivamente, ricostituiscono la comunità, la vita liturgica e l’insieme architettonico. In un primo momento vi risiedono solo due monaci; dal 1993, dopo la completa chiusura dell’ospedale psiconeurologico, si stabilisce qui il noviziato. Oggi la Lavra di Univ della Dormizione è una comunità monastica viva, che unisce la Regola studita con l’apertura ai pellegrini: il complesso monastico restaurato, il cimitero monastico ordinato, nuovi luoghi sacri (tra cui la chiesa dei beati Klymentij e Leon’tij sul «Monte dei Monaci»), spazi per esercizi spirituali destinati ai laici, la casa del pellegrino, il refettorio per i pellegrini, ecc.   3. Univ come centro di pellegrinaggio e polo fieristico Fin dagli inizi Univ non è stato solo monastero, ma anche luogo di pellegrinaggio all’icona miracolosa della Madre di Dio e alla sorgente dalle acque considerate taumaturgiche. La festa centrale è quella della Dormizione della Madre di Dio (28 agosto), attorno alla quale si è sviluppata la tradizione del pellegrinaggio. In quel giorno i fedeli giungevano nella Lavra da varie parti della Galizia per pregare, ricevere i Sacramenti e attingere acqua benedetta dalla sorgente. Chi riceveva una grazia particolare lasciava come memoria doni votivi, ex voto. Nel XIX secolo alla funzione spirituale si aggiunge un marcato profilo economico: le fonti attestano nel villaggio di Univ una grande fiera che si svolgeva ogni anno dal 24 al 31 agosto, cioè nell’ultima settimana prima della festa della Dormizione. Essa era una delle fiere più importanti della Galizia: vi giungevano mercanti da diverse regioni, si concludevano affari di pellicce, pelli, tabacco, si vendevano manufatti artigianali, libri, oggetti sacri. In questo modo il pellegrinaggio e la fiera creavano uno spazio indivisibile: la gente veniva a Univ sia «per Dio» sia «per la gente». La geografia sacra ed economica era strettamente intrecciata; in una certa misura questo nesso si conserva ancora oggi, sebbene in forme mutate. Nella Cronaca monastica è conservata una nota riguardante un episodio interessante e divertente accaduto nel 1938. Il proprietario locale di una taverna, di origine ebraica, scrisse unalettera di protesta indirizzato a p. Klymentij Šeptyc’kyj. Il motivo principale della lettera era che gli Studiti non onoravano a sufficienza la Santissima Madre di Dio: secondo lui, avrebbero dovuto organizzare almeno cinque feste all’anno in suo onore, mentre in realtà lo facevano solo una volta all’anno. È evidente che il taverniere traeva un grande profitto dalla fiera legata alla festa patronale della Lavra della Dormizione della Madre di Dio e che il suo interesse era meno la devozione mariana che il guadagno personale. Dopo l’uscita della Chiesa dalla clandestinità e il ripristino della Lavra negli anni 1990, Univ recupera in modo molto rapido lo status di centro di pellegrinaggi. Due dimensioni strutturano in modo particolare l’anno dei pellegrinaggi contemporanei: • Il pellegrinaggio a piedi di agosto Leopoli–Univ per la festa della Dormizione della Madre di Dio viene ripreso nel periodo della ritrovata indipendenza dell’Ucraina. Il primo pellegrinaggio organizzato da Leopoli a Univ parte nel 1992 dalla chiesa di san Michele Arcangelo a Leopoli. All’inizio si tratta di alcune centinaia di persone che percorrono in due giorni le strade di campagna fino alla Lavra. In seguito il pellegrinaggio si estende a tre giorni (25–27 agosto) e diventa realmente di massa. In alcuni anni si registrano più di millecinquecento pellegrini. È un «pellegrinaggio del popolo», nel quale camminano insieme persone di età, provenienza sociale e regioni dell’Ucraina diverse. A questo pellegrinaggio sono legato in modo particolare, poiché mi è capitato di organizzarne e guidarne l’itinerario quasi fin dall’inizio, dal 1994 al 2016.   • Il pellegrinaggio giovanile di maggio Leopoli–Univ per la festa dell’icona miracolosa della Madre di Dio di Univ (la terza domenica di maggio) ha un carattere marcatamente giovanile. I suoi organizzatori sono l’Associazione degli Studenti Cattolici Ucraini «Obnova», la «Gioventù Ucraina per Cristo», i monaci Studiti e la pastorale universitaria. Dal 2010 questo pellegrinaggio ha un profilo chiaramente definito: viene fissato un tema-motto; il programma comprende catechesi, lavori di gruppo, confessioni, veglie di preghiera, Divina Liturgia comune. Proprio qui molti giovani sperimentano per la prima volta il pellegrinaggio come «esercizi spirituali in cammino». È interessante notare che la struttura del pellegrinaggio di agosto può essere vista come l’erede spirituale delle fiere storiche: un tempo, nella settimana precedente la Dormizione, la gente si recava a Univ «con le merci»; oggi vi si va «con la preghiera», ma la logica della convocazione del popolo attorno alla Lavra nei giorni di agosto rimane. 3.1. Forme contemporanee di pellegrinaggio: dalla strada dei pellegrini all’online Un tratto caratteristico degli ultimi anni è l’intreccio tra il pellegrinaggio tradizionale e i media moderni. Nel 2020, durante il periodo di lockdown, entrambi i pellegrinaggi – quello di maggio e quello di agosto – sono stati organizzati per la prima volta interamente online: preghiere, conferenze e Liturgie sono state trasmesse sulle pagine delle reti sociali di «Obnova» e della Lavra di Univ, in modo che i fedeli potessero partecipare da casa. Si è così formato un ulteriore livello: il «pellegrinaggio virtuale», che non sostituisce il cammino fisico, ma permette di mantenere il legame spirituale con la Lavra in circostanze eccezionali (pandemia, malattia, ecc.). Dal 2022, a causa della guerra che la Moscovia ha iniziato contro l’Ucraina il 24 febbraio, il formato dei pellegrinaggi è cambiato radicalmente. Le grandi processioni a piedi di maggio e agosto sono diventate impossibili a motivo della legge marziale; ugualmente impossibili sono divenute le veglie notturne a causa del coprifuoco, in vigore dalla mezzanotte alle 5 del mattino. Per questo, alla vigilia della festa dell’Icona della Madre di Dio di Univ in maggio o della Dormizione della Madre di Dio in agosto, i fedeli arrivano in forma organizzata o privata per partecipare al Grande Vespro con Litia e poi rientrano alle proprie case. Il giorno seguente, gli abitanti dei villaggi vicini vengono a piedi alla Divina Liturgia, mentre chi proviene da più lontano giunge con i mezzi di trasporto. Il tempo di guerra ha messo in luce il profondo bisogno delle persone di incontrarsi e di partecipare a pellegrinaggi numerosi, nei quali non solo si prega, ma ci si incontra e ci si sostiene a vicenda in un periodo difficile.   4. Profilo spirituale della Lavra e contenuto teologico del pellegrinaggio Il pellegrinaggio contemporaneo alla Lavra di Univ è anzitutto orientato verso la vita interna del monastero. In primo luogo, esso è segnato dal ritmo liturgico determinato dalla Regola Studita: Mattutino (Orthros), Ore, Vespro, Compieta, Divina Liturgia, lettura ininterrotta del Salterio, ecc. Per il pellegrino questo significa entrare nel «tempo monastico»: anche una breve permanenza nella Lavra offre l’esperienza di una giornata misurata non dall’orario di lavoro, ma dal ciclo delle celebrazioni. In secondo luogo, si tratta dell’ascesi del lavoro e della semplicità dell’ospitalità. Gli Studiti coniugano la preghiera con il lavoro manuale, con le attività economiche e agricole, con l’accoglienza degli ospiti. I pellegrini si confrontano con elementi molto concreti: uno stile di vita sobrio, una mensa semplice, la possibilità di aiutare la comunità. Il pellegrinaggio cessa di essere soltanto un «evento devozionale» e diventa un’iniziazione a uno stile di vita in cui «pregare e lavorare» non è uno slogan, ma una realtà quotidiana. In terzo luogo, Univ è un luogo della memoria dei martiri e dei giusti. Qui convergono le figure del metropolita Andrey, del beato Klymentij, dei monaci studiti martiri, degli ebrei salvati, dei monaci della clandestinità. Il pellegrinaggio alla Lavra non significa solo incontro con un’architettura o con delle icone, ma con la memoria viva della Chiesa, incarnata in persone concrete ed eventi del XX secolo. Un luogo privilegiato di questa memoria è il cimitero monastico sul «Monte dei Monaci», dove sono sepolte tutte le generazioni di monaci che hanno portato la fatica del cammino monastico nella Lavra di Univ. Infine, i pellegrinaggi a Univ hanno un marcato profilo pastorale e sociale. I pellegrinaggi giovanili di maggio formano una nuova generazione di laici; i pellegrinaggi popolari di agosto riuniscono generazioni e strati sociali diversi; gli esercizi spirituali nella Lavra sono luogo di accompagnamento spirituale per sacerdoti, consacrati, famiglie, militari, famiglie dei caduti. Univ diventa un laboratorio in cui la Chiesa cerca risposte a domande quali: come parlare il linguaggio del Vangelo all’uomo di una società post-totalitaria; come unire la preghiera con la responsabilità per l’Ucraina; come integrare l’esperienza della guerra, del trauma, dello sfollamento forzato in un cammino guidato da Dio. I pellegrinaggi di maggio e di agosto, gli esercizi spirituali per i giovani, per le coppie, per i sacerdoti e i consacrati trasformano Univ in un laboratorio pastorale della Chiesa Greco-Cattolica Ucraina. Vi si sperimentano modelli: • come parlare ai giovani con il linguaggio della fede viva; • come unire Liturgia, catechesi e fraternità comunitaria; • come formare il senso di responsabilità per la società e per lo Stato (preghiera per i soldati, i prigionieri, i feriti, le famiglie dei caduti).   5. Conclusioni Se guardiamo a Univ nella prospettiva di oltre sei secoli, non vediamo una somma casuale di episodi, ma una linea continua. Dalla pergamena reale del 1395 alla restituzione della Lavra alla Chiesa nel 1993, dalla leggenda della sorgente miracolosa al rinnovamento del monachesimo studita ad opera del metropolita Andrey, dalle fiere di agosto ai pellegrinaggi di agosto: vediamo forme diverse di una sola realtà, quella della Chiesa che vive, prega e cammina nella storia. Univ mostra che il monastero non è un museo, ma un organismo vivo della Chiesa. Nella sua storia si rifrangono in modo concentrico i nodi principali della storia della Chiesa Greco-Cattolica Ucraina. Ciò che nel XIX secolo si esprimeva nella forma delle fiere e dei pellegrinaggi di indulgenza, oggi continua nelle forme dei pellegrinaggi giovanili e popolari, degli esercizi spirituali, degli incontri dei militari e delle loro famiglie, delle preghiere online. Ma il contenuto rimane lo stesso: attorno alla Lavra si crea uno spazio in cui le persone imparano a coniugare fede e lavoro, preghiera e responsabilità, pietà personale e memoria dei martiri. In senso teologico, Univ può essere definita come una sorta di «icona» della Chiesa in cammino: – una Chiesa che non fugge dalla storia, ma vi entra; – una Chiesa che ricorda i suoi santi non solo nell’iconostasi, ma anche in luoghi e date concrete; – una Chiesa che, attraverso il pellegrinaggio, insegna all’uomo a vedere la propria vita come un cammino in cui sorgente, croce, Liturgia e strada sono parti di un unico mistero. In questo senso la Lavra di Univ non è soltanto un punto importante sulla mappa dei pellegrinaggi in Ucraina, ma anche un centro spirituale chiave della Chiesa Greco-Cattolica Ucraina, dove tradizione e contemporaneità, storia e preghiera si intrecciano in un’unica testimonianza.   Bibliografia essenziale 1. Ясіновський Ю. Бібліотека Унівської Свято-Успенської лаври: стародруки, рідкісні видання і рукописи. Каталог. – Львів: Вид-во Львівської політехніки, 2017. 2. Заболотна Н. В. Видання друкарні Унівського Успенського монастиря у фондах НБУВ: дослідження. Науковий каталог. – Київ: НБУВ, 2024. 3. Скіра Ю. Покликані: монахи Студійського Уставу та Голокост. – Київ: Дух і Літера, 2019. 4. Унівська Свято-Успенська Лавра (кінець XIII ст. – кінець XX ст.). – Львів: Свічадо, 1998. 5. Унівська лавра // Вікіпедія. Вільна енциклопедія (укр.) , з відсилками до архівних та наукових публікацій. 6. М.Пишкович. Історія Свято-Успенської Унівської Лаври // Офіційний сайт монахів Студійського уставу ( studyty.org.ua ) – історичний нарис, сучасне життя Лаври. 7. Остап’юк М. Я. «Ярмаркова торгівля в Галичині першої половини ХІХ століття» // у зб.: Історичні нариси обліково-правової культури: Світ, Європа і Україна. – Ужгород, 2009. (Дані про унівський ярмарок у серпні). 8. Грубенюк С. Об’ємно-просторова організація Марійських санктуаріїв в Україні (магістерська робота; розділ про Свято-Успенську Унівську Лавру). – Львів, 2024. 9. Єрм. Юстин (Бойко). «Проща до Унева стала подихом свободи: історія прощі з 1992 року» // Портал VelychLviv, 27.08.2021. 10. «Стартувала XXVI піша проща Львів–Унів: “Через терни до зірок”» // Dyvensvit.org , 25.08.2017. 11. «7 особливостей молодіжної Унівської прощі 2016» // Католицький оглядач, 18.05.2016. 12. «Уперше в історії прощу “Львів–Унів” проведуть онлайн» // Секретаріат Синоду Єпископів УГКЦ, 12.05.2020.

Вчора мені подзвонили з моєї рідної Дори з сумною вісткою - раптово пересталося бити серце Михайла Марчука - мого приятеля з дитинства, з яким ми разом ходили до школи, а потім до отця Порфирія Чучмана. Звичайно, що у таких випадках ми кажемо, що помер передчасно, бо мав неповних 49 літ. Однак, якщо дивитися у перспективі віри, то кожна смерть людини, незважаючи на те, що залишиться великою загадкою, завжди є вчасною. Вірю, що милосердний Господь забрав його до себе, бо він був готовий до зустрічі з Ним. Михайло був дуже доброї і веселої вдачі хлопцем, який виріс у побожній сімʼї Орисі та Михайла. Його мама, яка також померла у молодому віці, було вчителькою початкових класів. І діти любили її, бо була доброю. Дітей обдурити неможливо. А тато Михайло - електрик: також веселої вдачі людина, якому, на жаль, довелося передчасно хоронити дружину, а тепер сина. У Михайла є сестра Оксана, яку він дуже любив. Ми разом з Михайлом ходили до школи. З тих часів памʼятаю його жвавим, веселим і чутливим. Завжди був готовий допомогти кожному, через що сам не один раз страждав. Він любив грати футбол, але щонайбільше мені закарбувалося у памʼяті то це те, що Михайло був дуже товариським. Можливо саме через те, як також через свій гарний голос він долучився до грона тих хлопців, яких наприкінці 80-х, початку 90-х зібрав біля себе старенький отець Порфирій Чучман - монах-легенда Гуцульщини. Отець дуже дбав про молодь, особливо хлопців. Бо до війни він прибув до Дори на порушення митрополита Андрея, щоб вчити місцевих хлопців корисного ремесла, зокрема кравецтва і шевства. А коли прийшла незалежність України і відкрився монастир святого пророка Іллі, він відразу зібрав біля себе хлопців. Спочатку отець Порфирій вчив нас гласів, а також співати Вечірню. Ми кожного дня ходили на Вечірню, співали. А після Вечірні отець кликав нас до хати, робив нам чаю і ми спільно читали життя святого завтрашнього дня. Це були незабутні хвилі! То був час і молитви, і зустрічі, і поважних розмов, і жартів - а як без них! Ми не ходили, а літали на крилах на Вечірню. Спробую пригадати усіх. Ото список тих, які ходили щоденно на Вечірню до монастиря. Їх можна поділити на дві групи - тих, які від моменту відкриття монастиря прийшли і ті, які згодом замінили нас: Першим слід згадати теперішнього митрополита Тернопільського Теодора (Тараса Мартинюка). Він був найстаршим серед нас і тоді, коли ми приходили до монастиря на Вечірню, він закінчував школу і поступив до Кременецького педагогічного коледжу. Після нього слідують: Андрій Сенюк, Юрко Абрамʼюк, Михайло Абоамʼюк, Володя Скидан, Михайло Марчук, Василь Якубʼяк, Василь Мельник і я, Юрко Бойко. Після того, а радше тоді, коли ми вже поступили - чи до монастиря, чи на навчання - нас замінили молодші. Їх вже усіх не памʼятаю, але знаю точно, що серед них був мій рідний брат Михайло і Петро Якубʼяк. Можливо я когось забув, то прошу відразу пробачити мене. Щоправда, початково була серед нас і група дівчат. Вони дуже любили маївку і брали участь у різних народних патріотичних та церковних заходах, яких на той час було чимало. Вони піднімали дух Народу та були способом просвіти люду, який щойно вийшов з совєтської безбожної темряви. Ці заходи пречудово і з любовʼю організовував отець Йосиф Мілян, теперішній єпископ-помічник Київської Архиєпархії УГКЦ. Але повернімо до нашого Михайла Марчука. Він мав чудовий голос! Усі вечірні ми залюбки співали різноголоссям, але одним цілим! Отець Порфирій нами дуже радів! Мені здається, що він хотів, щоби ми усі пішли до монастиря, але наші дороги розійшлися різними шляхами - одні пішли в монастир, інші створили сімʼї. Памʼятаю, як одного разу, коли я вже був в монастирі і приїхав до Дори, сидячи з отцем Порфирієм після Вечірні, почув від нього таке: «Знаєш, Юрку, усі наші хлопці (так він нас називав), хоча пішли різними шляхами, але стали добрими ґаздами і добрими людьми». І дійсно, у цьому було велика правда. Михайло Марчук оженився. Народив двох діточок, яких поставив на ноги і дочекався онуків. Пригадую, як женив сина, подзвонив мені, чи я міг би приїхати дати шлюб. Але так сталося, що мене взагалі не було в Україні. І, на жаль, ми не перетнулися. Михайло був чудовим електриком - спеціалістом своєї справи! Скільком людям він поміг зі світлом! Здається, що чи не пів Дори вдячні йому за проведення електрики! Він проводив людям світло, а тепер сам переставився, щоб оглядати Світло вічне - милосердного Бога! На превеликий жаль, я знову через вагомі обставини не можу і тепер бути на похороні нашого Михайла Марчука - одного з нас, учнів отця Порфирія Чучмана, бо прямую до Риму у важливій справі. Ніколи не подумав би, що служитиму Літургію за упокій Михайла у Римі, та ще й у час Ювілейного року! Приходять мені на думку слова вірша відомого польського священника і поета отця Яна Твардовського: «Спішімо любити людей, бо вони швидко минають!» Милосердний Боже, прийми у свої обійми душу новопересталеного Михайла і осели душу там, де немає болі, ні печалі, ні зітхання, але життя безконечне! Отче Порфирію, огорніть своїми молитвами нашого Михайла та обійміть його в небі! Рим, 3 грудня 2025 року Божого Єрм. Юстин Бойко, студит

1. Слово «православний» вже має за собою в церковному житті і літературі довгу історію. Упродовж усього часу багато вчених, діячів, єпископів і вірних висловлювались за збереження його в церковній практиці або за усуненням чи заміненням на слово «правовірний», або на інше йому подібне. З огляду на те, що цим терміном користуються як латинські і східні католики, так і всі нез'єднані православні, а між ними і ті, які недавно відступили від нашої Церкви, питання стало знову актуальним. Тому треба дещо пригадати і вияснити в цьому спорі. 2. Богословський термін "православний" (грец. ỏρθόδοξος) був вжитий Церквою перший раз авторитетно на Халкедонському IV Вселенському Соборі (451 р.) проти монофізитів, що заперечували поєднання двох природ, Божої і людської, в одній особі Ісуса Христа, і ним називано тих вірних, що "право славлять" Бога. Пізніше халкедонське православ'я почали заперечувати епігони, монотеліти в VII ст., навчаючи, що у Христі є тільки одна воля, а не дві, Божа і людська, як це вчить вселенська Церква. Проти монотелітів виступив у Римі Папа Мартин І (649 – 17. VI. 653) і осудив їх на Латеранському Синоді 649 р. За це царгородські імператори наказали його ув'язнити, і екзарх імператора Констанса ІІ, Теодор Калліопас, схопив Папу в Латеранській базиліці і доставив до Царгороду, де його засудили на смерть. На прохання патріарха Павла цісар помилував його і заслав до Корсуня в Південній Україні, де він помер мученицькою смертю 16 вересня 655 р. Римський клир ще за його життя вибрав Папою Євгена І, на що Папа Мартин дуже жалівся у своїх листах до Царгороду і Риму, нарікаючи на те, що давні його вірні і приятелі так гірко його розчарували. Папа Мартин І був родом з міста Тоді в Умбрії. Він був дуже діяльний, їздив як делегат до Царгороду і був другим, після Папи Климента І, Папою, що загинув мученицькою смертю на засланні в Україні. Основна частина його мощів спочивала у Влахернській Богородичній церкві біля Херсонесу; іншу частину мощів перевезено до Риму і зміщено в церкві св. Мартина. 3. Як сказано, на Латеранському Синоді Папа Мартин І осудив монотелітські царські декрети, «Ектезіс» і «Тіпос», і трьох прихильників монотелетизму, патріархів Сергія, Пирга і Павла, бо, як говорилось на Синоді, науки про дві волі є «побожні, вітцівські і соборні навчання католицької Церкви православних», тобто Церкви пятьох Вселенських Соборів. Рішення Папи Мартина І прийняли всі «православні» Церкви на VI Вселенському Соборі в Царгороді 681 р. Св. Йоан Дамаскин († 750 р.) пізніше написав свій головний богословський твір і назвав його цим іменем: Ἒκθεσις τῆς ỏρθόδοξου πίστεως – De fide orthodoxa ("Про православну віру"). Слово «православний» стало загально прийнятим на означення визнавців правдивої віри на відміну від усіх єретиків – монофізитів, монотелітів, іконоборців, іновірців, сектантів і ін. Воно набрало ще більшої ваги, коли ІІ Нікейський Собор 787 р. застосував термін «православний» проти іконоборців. Цей Собор осудив іконоборство, започатковане імператором Левом Ізаврійським. Після Собору величаво відсвяткували перемогу над іконоборцями в Царгороді. У 842 р. вирішено, щоб на майбутнє це свято святкували в першу неділю Великого Посту як «Неділю православ'я». Отож, православні візантійські Церкви не є православними на противагу до Риму, але до монофізитів, монотелетів і іконоборців. Тому слово і назва «православний» – ỏρθόδοξος - є нам, вселенським західним і східним католикам, та візантійським християнам спільне. 4. З часом назву «православний» присвоїли собі нез'єднані Східні Церкви як свою виключну назву і православ'ям почали називати науку перших сімох Вселенських Соборів. Одначе, таке звуження поняття несправедливе, бо ціла вселенська католицька Церква є православною. Цей термін був дальше в уживанні і залишився також в латинській Літургії, а навіть у правилах різних Чинів. Слово «православний» багато разів чуємо на східних Літургіях св. Василія Великого і св. Івана Золотоустого та на інших богослужіннях. Після відлучення Східних Церков від Вселенської і Західної термін лишився незмінний: і одні, і другі називали себе православними. Після повернення єдності на Вселенських Соборах в Ліоні, Флоренції та на поміснім у Бересті ця практика всюди зберігалася. Тридентійський Собор закінчив свої рішення словами: «Це є віра св. Петра і апостолів, це віра Отців, це віра православних ». З того приводу не було замітніших непорозумінь аж до новіших часів. На Західній Україні в минулому столітті стали підноситися деякі голоси за пропущення слова «православний» або замінення його словом «правовірний» чи іншими подібними словами для відрізнення себе від нез'єднаних православних або, як їх тоді називано, від православних схизматиків. Згодом справа набрала більшого розголосу й загострення та навіть опинилася в Конгрегації поширення віри, від якої прийшла виразна відповідь: «…Це питання зріло обговорено, і Їх Еміненції Отці рішили на загальному зібранні 16 травня 1887 р., що перше слово (зн. «православний») належить вповні зберегти. Ця думка Їх Еміненцій Отців була в цілості затверджена Найвищим Архиєреєм на аудієнції 17 т. м.». Одночасно вирішено також, щоб для уникнення непорозумінь і згіршень повчати вірних про значення слова (Додаток до чинностей і рішень Львівського Собору 1891 р.) . Св. Папа Пій Х доручив у присязі «щиро приймати науку віри, яку ми прийняли від Апостолів через православних Отців». Отже, вселенська католицька Церква ніколи не зрікалася і не зречеться того слова, освяченого півторатисячорічною традицією. Правда, кожним словом, поняттям, як і кожною річчю, можна користуватися в їхньому повному, вірному і правдивому значенні, але буває, що їх надуживається чи звужується. Це, одначе, не знецінює властивого слова і речі в їхній суті. Кромі цього, наведені подібні терміни не віддають того самого поняття, значення, що «православний» , бо «правовірний» означає того, хто правильно вірить, а «православний» того, хто правильно славить Бога. Отже, існує між ними різниця. «Вірити» і «славити» - це два різні акти богопочитання, які не означають одного і того самого. Вселенська католицька Церква справедливо називається православною, бо вона єдина правильно в цілій повноті славить Бога. З тієї то причини вона не може відмовлятися від цього світлого імени і поняття. Даремно тому домагатися цього від неї, бо це означало б заперечувати себе саму. 5. Якщо інші Церкви хочуть присвоїти цю назву виключно для себе, то з того ще не слідує, щоб католики мали зректися свого права на неї або відцуратися від неї. Англіканська Церква називає себе «католицькою» , але попри це Вселенська Церква не відрікається від своєї тисячолітньої назви. Католики в Англії називають себе для відрізнення – Roman catholic – римо-католики. Подібно й католики російського синодального обряду називають себе «православними католиками» . Так само і в нас не можна відрікатися від прадідної назви «православний» , бо вона нам вповні прислуговує, без уваги на те, що й інші також користуються нею. З другого боку, ми не можемо бути коротко- та вузькозорі, але мусимо брати до уваги факт, що більшість українців і росіян належать до православного віровизнання і чисельно мають перевагу над нами. Коли ми не зрікаємося своєї, справедливо нам належної, назви православні, то вони не можуть нас легковажити й уважати за сектантів в їхньому розумінні і з їхньої точки зору. Навіть, навпаки, те слово промощує нам церковну дорогу до них. І на Бога надія, що так станеться. Бо ми мусимо прагнути і прямувати до єдності, згідно з заповітом Христа: «Да всі будуть єдино» (Ів. 17, 21), «І на сем камени созижду Церкву мою» (Мт. 16, 18) - не Церкви, лиш одну Церкву. А це визнаємо і ми, і вони. Зрештою, таких явищ, де одна назва є спільною для однієї держави чи нації, а при тому існують великі інші різниці між підметами, які носять ту саму назву, є багато. Візьмімо, для прикладу, «християни»: ніхто не зрікається цього імені - ні католики, ні православні, - хоч ним називають себе і єретики, і сектанти, і ворожі собі нації. Німцями є і республіканці, і націоналісти, і монархісти, і христ. соціялісти. Так само українці. Ніхто не відрікається тієї назви, хоч існують різні собі противні, а навіть ворожі партії і політичні угруповання, як республіканці, монархісти, націоналісти, соціялісти, комуністи і інші, як сказано, часто собі діаметрально протиставні у своїх ідеологічних програмах. Та, попри це, ніхто не зрікається самої назви – українці, німці. Треба, отже, пояснювати нашим вірним, зокрема старшим, щоб зрозуміли суть питання, висвітлюючи його з богословського й історичного погляду. Через зречення слова «православний» ми вже мали великі втрати. Не треба наражатися на ще нові. Церковно з'єднані разом у Христі, під видимим Головою, Папою Римським, всі ми таки останемось «православні» – і в майбутньому. З «Благовісника Верховного Архиєпископа Візантійсько-Українського обряду» (Кастельгандольфо, Рим, 1967 р.) (Опубліковано у часописі "Мета", число 1/156 від січня 2004 року)

Львів, 3 квітня [1]912 Мир! Мій найдорожчий! Пишу з Лаврова. Але не знаю, чи мій лист дійшов до тебе. Вчора я повинен був вислати звідси гроші, але мені ще не принесли рахунок, ані фотографій. Отриманий пакет містив лише три гравюри. Картини вже проплачені, очевидно. Моя праця у Лаврові закінчується в понеділок. Вона не принесла великих плодів, але й не залишилася без успіху. Повернувшись сюди, я приймав багато візитів, які там мало відповідають святій неділі! Думка про те, що ти маєш більше спокою мене потішає, але чи ти не хворий, чи не маєш надто багато скорбот, чи ти щасливий ? Отсі думки мене мучать часом, хоча й знаю, що ти є біля Ісуса Христа. І чи можна не бути щасливим, коли Його маєш і коли можеш з ним розмовляти ?! Завтра є Святий Четвер, отже, також для мене день великого миру, хоча й без відпочинку, але гарний день. Чин умивання ніг, уяви собі, є єдиною церемонією, яку я люблю, брати у ній участь. Бо щодо інших, я їх дуже люблю бачити, але не святкувати. Отож, мій дорогий, на отсі гарні дні Свят - дні трауру і великої скорботи, смерті та воскресіння, мої найщиріші побажання. І нехай Бог залишається з нами і керує нами, і дає сили жити для Нього і вмерти для Нього. Я пробув в Лаврові 15 днів монастирського життя: читання Арістотеля і Св. Томи зі схоластиками, робота вдома, читання Біблії і т.д. Я вже знаю, що можливо четвертий православний священник оселився в Галичині. Цього разу у моїй єпархії у Лядське біля Золочева. Священник там є дуже добрий, а тому схизматик не зробить там ніякої великої справи. Але, у будь якому випадку це є тяжкий хрест. До побачення, мій дорогий! Я обіймаю тебе з усього серця. Бог є з нами. Мої вітання Отцеві Магістрові та іншим отцям. До побачення! Твій дуже відданий + Андрей Митрополит

Вступ Я віддавна роздумував над цією темою, але не наважувався викласти все на папір. Спочатку через брак часу, опісля через фрагментарну осмисленість явища. Але, крайній тиждень спонукав мене знову повернутися до неї і викласти коротко, по суті і систематично те, що я про неї думаю Отож, на моє переконання в українському суспільстві щонайменше простягали останніх десяти років сформувався новий культурний та соціальний феномен, який умовно можна назвати «плебейською інтелігенцією». Йдеться про значну частину громадян, вихованих у середовищі маскультового гумору (передусім продуктів студії «95 квартал»), які намагаються позиціонувати себе як інтелектуально сформовану частину суспільства — проте без відповідного рівня освіти, культури мислення, історичної пам’яті та навичок критичного аналізу. Цей феномен не є унікально українським. Подібні процеси відбувалися в багатьох країнах, де телевізійна маскультура стала основним «університетом» для широких мас. Проте в Україні наслідки виявилися значно глибшими через тривалу кризу освіти, війну, слабкість інституцій та загальну недовіру до експертів. 1. Маскультура як замінник інтелектуального середовища Студія «95 квартал», пропонуючи легкий контент, стала своєрідною школою простого мислення. Її вплив визначають три тенденції: 1.1. Спрощення складного Політична реальність зводилася до коротких жартів, сатиричних кліше й персональних насмішок. У публіки формувався стереотип: політика — це просто, достатньо «зверхнього сміху». 1.2. Підміна аналізу емоцією Глядач звикав реагувати сміхом, а не думкою. Відбувся злам: замість аргументів — гасла; замість дискусії — висміювання; замість складної розмови — емоційна розрядка. 1.3. Легітимація популізму Популярність художнього образу стала важити більше, ніж професійність. Це сформувало небезпечний політичний сигнал: влада може будуватися не на компетентності, а на симпатії до артиста. У підсумку частина суспільства, що споживала цей продукт, почала вважати себе «інтелектуальною», бо розуміла жарти та меми — але не володіла інструментами реальної інтелектуальної роботи. 2. Поява «плебейської інтелігенції» Цей соціальний прошарок характеризується: 2.1. Відсутністю критичного мислення Будь-які складні питання редукуються до чорно-білих схем або «смішних» оцінок. 2.2. Неприязню до справжніх експертів Професіонали сприймаються як «зарозумілі», «занадто складні», «відірвані від народу». Водночас авторитетність надається тим, хто вміє «гарно сказати» або «дотепно пожартувати». 2.3. Нездатністю до довгострокових стратегій Думання зводиться до сьогоденних емоцій — що смішно, те добре; що нелегко — те погано. 2.4. Високою сприйнятливістю до популізму Гасла замінюють зміст. Люди радше оберуть приємну для вуха обіцянку, ніж непопулярну реформу. У підсумку формується ілюзія мислення, яка підмінює реальне мислення. 3. Наслідки: що станеться, якщо процес не змінити 3.1. Подальша деградація політичної культури Політика остаточно перетвориться на шоу. Раціональні аргументи поступляться місцем мемам, емоціям і масовим фантазіям. 3.2. Падіння довіри до інституцій Люди, які мислять емоційно, легко розчаровуються. Це означає нестабільність влади, постійні кризи і відсутність тривалих стратегій розвитку. 3.3. Занепад освіти та науки Суспільство, зорієнтоване на миттєву розвагу, перестає цінувати інтелектуальну працю. Це означає втрату наукових кадрів, слабкі університети і відтік молоді. 3.4. Зростання схильності до маніпуляцій Низька аналітична культура робить суспільство вразливим до пропаганди — як внутрішньої, так і зовнішньої. 3.5. Ослаблення національної ідентичності Популізм витісняє глибокі сенси, історичну пам’ять, духовну культуру. Країна зберігає механічну форму, але втрачає зміст. 4. Що потрібно змінити: стратегія подолання феномену 4.1. Відновлення престижу освіти Не формальне навчання, а культура мислення — уміння аналізувати, ставити запитання, шукати джерела, мислити критично. Держава має інвестувати у гуманітарні науки не менше, ніж у технічні. 4.2. Повернення ваги експертів Суспільство має бачити користь від компетентності. Потрібні публічні майданчики, де експерти говорять мовою, доступною людям, але не опускаючись до популізму. 4.3. Підтримка справжньої інтелігенції Лектори, історики, письменники, священики, культурні діячі мають бути не маргіналами, а носіями сенсів і орієнтирів. 4.4. Створення альтернативної культурної моделі Українському суспільству потрібен продукт, який поєднує доступність і глибину: – документалістика, – якісний гумор, – фільми, що формують мислення, – YouTube-канали з освітнім, а не лише розважальним змістом. 4.5. Виховання духовної культури Бо популізм завжди народжується там, де немає духовного стрижня. Чим глибша духовність, тим менше потреби в дешевому сміху та поверхневих поясненнях. Висновок «Плебейська інтелігенція» — це не образа, а діагноз. Це симптом того, що масова культура зайняла місце справжньої інтелектуальної традиції. Проблема не в гуморі й не в телешоу — а в тому, що вони стали основним інструментом формування уявлень про політику, культуру і майбутнє країни. Якщо цей процес не змінити, Україна ризикує надовго застрягнути в пастці популізму та суспільної інфантильності. Але якщо ми повернемо престиж інтелектуальної праці, підтримаємо культуру мислення та дамо людям якісний духовний і культурний орієнтир — тоді суспільство зможе перейти від сміху до осмислення, від емоцій до дії, від маскультури до справжньої культури.

Вступ Львів — це не просто місто з давньою архітектурою, багатоликою культурою і незламною історичною пам’яттю. Львів — це місто, у якому віра і патріотизм завжди перепліталися. Його вулиці, його храми, його духовна й громадянська історія свідчать про те, що тут нація черпала силу не лише з політичних і соціальних процесів, але й із живого кореня християнської віри. Тому меморіал Героям Небесної Сотні у Львові мав би стати місцем не лише шани та національної пам’яті, а й місцем молитви — місцем, де присутній Бог, Який є джерелом гідності кожної людської особи. Але щось пішло не так. 1. Особа героя, яка губиться у колективізмі і металі Однією з найбільших проблем теперішнього меморіалу є те, що він не промовляє до людини обличчям героя. Металеві рельєфи з іменами та рисами Небесної Сотні настільки нечіткі, що, щоб упізнати когось, потрібно зупинитися і довго вдивлятися, як у туманний силует. Обличчя розмиваються, імена майже не прочитуються. Але Герої Небесної Сотні — це не аморфний натовп. Це конкретні люди, кожна з яких мала свою історію, свою мрію, свою сім’ю, своє серце, яке зупинилося за свободу України. Кожна особа неповторна, і саме ця неповторність робить жертовність Майдану священною. Коли замість обличчя — нечіткі відбитки, а замість імен — ледве видимі літери, тоді пам’ять розчиняється у стилістиці, а не зміцнюється правдою. Меморіал повинен говорити, а не змушувати здогадуватися. 2. Відсутність християнського знаку - тривожне мовчання Львів пережив століття гонінь, окупацій, воєн, але ніколи не відступив від хреста. На кожному важливому місці пам’яті, у кожному просторі, де народ молився, шукав сили й оплакував втрати, був присутній Божий знак. Хрест у Львові — це не лише релігійний символ, але й знак духовного коду міста. І саме тому його відсутність на Меморіалі Героям Небесної Сотні виглядає неприродною. Це місце, де священники та єпископи збираються на молитву, але не мають перед собою жодного хреста. Місце, де мала б лунати пам’ять не лише про громадянський подвиг, але і про духовну ціну свободи, — раптом постає без жодного богословського, християнського чи навіть елементарного духовного маркера. У той час як Київський Майдан у найгарячіші дні Революції Гідності мав майданну капличку — місце молитви серед вогню, місце, де люди шукали Божої присутності, — Львівський меморіал цілковито «викреслив» цей аспект історії. Це несправедливо щодо правди про Майдан. Це несправедливо щодо духовного профілю Львова. Це несправедливо щодо самих Героїв. 3. Меморіал, що став оглядовим майданчиком Архітектурно меморіал сьогодні більше нагадує оглядову терасу, аніж місце пам’яті. Люди приходять зробити селфі, подивитися на панораму Львова. Це не заборонено — але це свідчення того, що простір не спонукає до тиші, молитви й роздумів. Місце, яке мало б запрошувати до вдячності, скорботи, духовної роботи над собою, сьогодні швидше пропонує естетику, ніж зміст. І це — наслідок ідейної помилки: коли пам’яті намагаються надати модерного вигляду без того, щоб зберегти її душу. 4. Чиновницька байдужість - втрата чуття до святого Неодноразові мої приватні звернення щодо потреби християнського символу на меморіалі зустрічалися зі скепсисом, іронією або чемною байдужістю. Особливо перед виборами 2019 року. Це тривожний симптом. Бо якщо влада Львова, яка на кожному кроці говорить про вірність Богу і Україні, не може знайти місця для одного хреста на меморіалі, то чи не є це ознакою втрати духовної чутливості? Тут пригадується один анекдот, який розповідає про те, як побожна жінка дзвонить до міської ради і питає, чи у них є образи. На що чиновниця міської ради відповідає: « Пані, це міська рада. Тут немає нічого святого» . А у нашій Львівській міській раді як маються справи ? 5. Наближається чергова річниця Майдану: час повернути Хрест Майдан не був секулярною революцією. Майдан не був суто політичним явищем. Майдан був молитвою народу, який вийшов сказати правду про свою гідність. Його символом стала каплиця у формі військо от намету, яку беркутівці спалили у вогні боротьби з Майданом. Знищив каплицю, але не знищив християнського духа Майдану. Саме тому питання стоїть дуже просто: Чи не настав час повернути Хрест на львівський Меморіал Героям Небесної Сотні? Повернути — не лише як металеву конструкцію чи символ у камені. Повернути — як нагадування про духовну основу свободи. Повернути — як знак, що Герої віддали життя не лише за державу, а й за правду, яку вони носили у серці. Повернути — щоб меморіал знову став місцем молитви, місцем присутності Бога, місцем духовної тиші. 6. Аргументи на користь встановлення Хреста: 1. Історичний аргумент Усі великі українські місця пам’яті мають християнські знаки: Бабин Яр, Личаківський цвинтар, поховання стрільців, меморіали УПА. Майдан у Києві мав капличку. Львів не може бути винятком. 2. Духовний аргумент Жертва Небесної Сотні була глибоко християнською: «Немає більшої любові, ніж та, коли хто душу свою кладе за друзів своїх» (Йо. 15:13). Хрест — найвища форма цієї любові. 3. Суспільний аргумент Львів — місто, де віра формувала свободу. Християнський символ на меморіалі не є нав’язуванням, а відновленням правди про власну ідентичність. 4. Педагогічний аргумент Молодь, яка приходитиме сюди, має бачити, що свобода — не випадковість, а плід духовної боротьби. Хрест допомагає читати історію глибше. 5. Естетичний аргумент Хрест не руйнує архітектуру меморіалу — він завершує її. Він додає не важкості, а змісту. Висновок: Місце для Бога - це місце для людяності Пам’ять про Героїв Небесної Сотні — це не просто частина історії, це частина душі народу. І душа потребує знаків, які вказують на вищу правду. Сьогодні Меморіал у Львові має стати не лише нагадуванням про трагедію і героїзм, але й сакральним місцем, де людина може зустрітися з Богом серед тиші та молитви. Тому встановлення Хреста — це не декоративний жест і не релігійна «деталь». Це — повернення справедливості, духовної правди та поваги до кожного, хто віддав життя за Україну. Львів завжди був містом, яке давало Богові місце. Час повернути Йому це місце і на Меморіалі Героям Небесної Сотні. Єрм. Юстин Бойко, студит Львів, 15 листопада 2025 року Божого

Тут можна скачати повну лекцію у слайдах у програмі Microsoft PowerPoint

У наш час, коли поняття любові спотворюється до рівня хімічного імпульсу чи короткої насолоди, Церква знову змушена говорити просто й чітко про речі, які світ намагається приховати під блиском «вільних стосунків». Бо те, що багато хто називає «життям разом до шлюбу», у світлі Божої правди є не чим іншим, як тяжким гріхом — гріхом, який ранить душу, тіло і майбутнє самої любові. 1. Божий задум про любов Любов, як її створив Бог, — це не гра почуттів, а союз сердець, скріплений вірністю. Вже на перших сторінках Святого Письма читаємо: «І стануть обидвоє одним тілом» (Бут 2,24). Це «одне тіло» не означає тимчасову близькість, а повне, остаточне взаємне дарування — у свободі, вірності та відкритості на життя. Саме тому Христос підніс подружжя до гідності Таїнства, роблячи його знаком своєї любові до Церкви (Еф 5,25–33). Усе, що виходить поза цей союз, — спотворення Божого задуму. Апостол Павло застерігає: «Утікайте від розпусти! Бо хто чинить розпусту, грішить проти власного тіла» (1 Кор 6,18). І додає: «Бо це є воля Божа — освячення ваше, щоб ви стримувалися від розпусти» (1 Сол 4,3). Таким чином, тіло не є іграшкою, а храмом Святого Духа (1 Кор 6,19). У ньому має прославлятися Бог, а не егоїзм. 2. Гріх, який став нормою Сьогодні слово «гріх» намагаються витіснити з мови, наче це щось архаїчне. Проте саме замовчування гріха стало причиною багатьох руїн — і особистих, і родинних. Коли молоді люди починають жити разом «для перевірки сумісності», вони насправді перевіряють лише міцність власної пристрасті, а не любові. Катехизм Католицької Церкви говорить без двозначностей: «Розпуста є тяжким порушенням чистоти. Статеві стосунки поза шлюбом суперечать гідності особи та справжній любові» (ККЦ, 2353). Святий Августин додає: «Усе, що виходить за межі подружжя, — не любов, а пожадання» (De bono coniugali, 32). Так, гріх розпусти — це не просто «моральна помилка». Це зрада Божої любові, бо людина, створена для дарування себе вірно і повно, розмінює себе на тимчасове використання. 3. Психологічна правда про “співжиття” Психологічні дослідження підтверджують: ті, хто живе разом до шлюбу, рідше доходять до вівтаря, а якщо й доходять — мають вищий ризик розлучення. Бо інтимність без обітниці виховує не довіру, а страх втратити. Вона формує залежність, ревнощі, невпевненість. Більше того, людина, яка віддає себе без зобов’язання, несвідомо переживає втрату власної гідності. Так зароджується емоційна втома й розчарування, що часто закінчується депресією або байдужістю. Церква не забороняє любов — вона її охороняє, щоб вона не зруйнувала того, для чого створена: єдності і життя. 4. Любов без обітниці — як вогонь без каміну Любов без шлюбної обітниці — це як вогонь без каміну: спершу гріє, потім спалює. Вона не має форми, бо відкидає жертву. А там, де немає жертви, немає любові. Христос навчив нас: «Ніхто більшої любови не має над ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх» (Йо 15,13). Подружня обітниця — це саме така жертва: «класти душу» — віддати себе іншому, щоденно, до кінця, без “якщо” і “поки”. 5. Чому Церква не може мовчати ? Церква не є наглядачем за мораллю — вона матір, яка плаче, коли бачить, як її діти губляться. Її мовчання перед лицем гріха було б зрадою любові. Тому священник, катехит, батьки, молодіжні спільноти — усі ми повинні навчити молодь, що чистота — це не заборона, а вільність від рабства пожадання. Церква повинна сміливо нагадувати: життя у дошлюбному співжитті — тяжкий гріх, який потребує сповіді і покаяння; сексуальна чистота — не втрачена цінність, а висока честь серця, що бачить Бога (Мт 5,8); справжня любов не боїться чекати, бо вірить у вічність. 6. Заклик до серця Можливо, хтось читаючи ці рядки, відчує докір сумління. Це добре. Бо совість — не ворог, а голос Отця, який ніжно, але твердо кличе додому. Бог не відкидає грішника, але не благословляє гріха. І тому, хто щиро кається, дає новий початок. Бо Христос не прийшов, щоб осудити, а щоб спасти те, що загинуло (Лк 19,10). 7. Повернення до чистоти Сьогодні молодь потребує не моралізаторства, а свідків: подружніх пар, які живуть святістю, священників, які не бояться говорити правду з любов’ю, і батьків, які навчають дітей не соромом, а прикладом. Якщо ми знову навчимо молодих людей цінувати чистоту серця, ми відродимо родини, а разом із ними — народ. Бо від чистоти любові залежить чистота майбутнього. На завершення Святий апостол Павло каже: «Не пристосовуйтеся до цього світу, але перемінюйтесь оновленням вашого розуму, щоб розпізнати, що є воля Божа» (Рим 12,2). Тому й сьогодні Церква повторює: не кожна любов — свята, але кожна святість народжує справжню любов.

Центральний Державний Історичний Архів України у Львові (скорочено - ЦДІАУЛ), фонд № 358, опис № 1, справа № 3, аркуш № 73 Latina Українська Romae, 22/2 (лютого) [1]908 Рим, 22/2 (лютого) [1]908 Beatissime Pater! Святійший Отче! Andreas Szeptycki Metropolita Haliciensis, Metropolita Kijoviensis ac totius Russiae, administrator Андрей Шептицький, Митрополит Галицький, Митрополит Київський і всієї Русі, адміністратор sedis vacantis ⟨Leopoliensis⟩, Vladimiriensis, Plescensis, Zytomiriensis, Luc(i)ensis et Ovrucensis; tum вакантних катедр Львівської, Володимирської, Пінської, Житомирської, Луцької та Овруцької; а також Exarchatus totius Russiae, suffraganeis: Mogileviensis, Minscensis, Brestensis, Chelmensis, Drogobucensis, Mstislaviensis, Orsoviensis, Bellesensis, Vitebscensis, Pinscensis, Turoviensis; екзарх усієї Русі, з єпископами-суфраганами: Могилівським, Мінським, Берестейським, Холмським, Дрогобицьким, Мстиславським, Оршанським, Бельзьким, Вітебським, Пінським, Турівським; item Episcopus Camenecensis Podoliae, а також єпископ Кам’янецький Подільський, ad pedes Sanctitatis Vestrae provolutus humillime упавши з глибокою покорою до стіп Вашої Святості, me rogat ut, ad tempus vacationis muneris, покірно просить, щоб на час вакантності урядів facultates dictae quinquennales et extraordinariae vicariae, були йому надані п’ятирічні звичайні й надзвичайні вікарні повноваження, item ⟨omnia⟩ iura habitualium communicabilia, а також усі належні права для законного користування ними, benignitas Vestra concedatur Deo. щоб вони були надані Вашою добрістю з ласки Божої. [sign.] Pius PP. XI [підпис:] Пій PP. XI Juxta omnia conceditur Усе дозволяється згідно з вищенаведеним

Вступ У час війни, коли весь народ підносить своє серце до Бога і водночас мобілізує всі сили задля оборони Батьківщини, постає особлива небезпека: любов до рідної землі може бути підмінена культом нації чи держави. Тоді патріотизм, що є природним і чеснотливим почуттям, перетворюється на ідолопоклонство. Саме тут потрібне чітке богословське розрізнення, щоби наша любов до України не заслонила перед нами Бога — єдиного джерела нашого буття й свободи. 1. Біблійні засади патріотизму У Святому Письмі ми знаходимо приклади глибокої любові до рідного народу. Пророк Єремія плаче над Єрусалимом (Єр. 9, 1). Апостол Павло говорить: «Я бажав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, що вони рідня моя за тілом, ізраїльтяни»  (Рим. 9, 3–4). Це показує, що патріотизм — не гріх, а дар, вкладений Богом у серце людини. Водночас Господь Ісус Христос нагадує: «Віддайте кесареве кесареві, а Боже — Богові»  (Мт. 22, 21). Тут встановлюється ясна ієрархія: земна батьківщина є доброю, але вона не може зайняти місце Бога. Найвищим обов’язком людини є любов до Творця, а вже з цієї любові випливає любов до ближніх і до своєї землі. 2. Небезпека ідолопоклонства Ідолопоклонство починається там, де нація чи держава стають абсолютом. Коли людина сприймає державу як найвищу істину, тоді порушується перша заповідь: «Я — Господь, Бог твій... нехай не буде в тебе інших богів, крім мене»  (Вих. 20, 2–3). Таке спотворення бачимо в історії: культ імператорів у Римі, обожествлення царя у Візантії, «божественний статус» держави в тоталітарних ідеологіях ХХ століття. Подібні явища є завжди небезпечними, бо ведуть до знецінення особи, яка перестає бути образом Божим і стає лише «гвинтиком» державної машини. 3. Патріотизм у світлі вчення митрополита Андрея Шептицького Митрополит Андрей у своїх посланнях неодноразово підкреслював, що любов до Батьківщини — це моральний обов’язок християнина. У «Як будувати Рідну Хату» він писав: «Любов до свого народу є Божою заповіддю. Вона не суперечить любові до інших народів, але випливає з тієї самої Божої любові, яка обіймає весь світ». Водночас він застерігав від націоналізму, який перетворює націю на ідола: «Коли любов до народу стає ненавистю до інших, вона перестає бути чеснотою, а стає гріхом». У іншому місці митрополит наголошував: «Християнин може бути добрим патріотом лише тоді, коли його патріотизм підпорядкований Божому законові й моральним принципам». Таким чином, Шептицький пропонує «золотий шлях» — щиру любов до рідної землі, яка водночас відкрита на універсальність християнської віри. 4. Чіткі аксіоми християнського патріотизму: Пам’ятати ієрархію любові:   Бог понад усе, а любов до Батьківщини — похідна від любові до Бога. Вчитися від Христа:   Він плакав над Єрусалимом, але віддав життя за весь світ. Шанувати гідність кожної людини:   патріотизм не має виправдовувати ненависть чи приниження інших. Бачити у державі засіб, а не абсолют:   держава покликана служити людині, а не заміняти Бога. Черпати натхнення з християнської традиції:   Отці Церкви і митрополит Шептицький залишили приклад поєднання віри і любові до свого народу. Висновок Бути патріотом — це любити свій народ, працювати для його добра, захищати його культуру і свободу. Але справжній патріотизм не відриває серце від Бога, а навпаки — укорінює його в Христовій любові. Митрополит Андрей залишив нам духовний дороговказ: будувати свою Батьківщину на основі Божого закону і євангельської любові. Лише так ми залишимося вірними і Богові, і Україні, не впавши в небезпеку ідолопоклонства.

Свято мучеників князя Михаїла та боярина Федора 20 вересня (7 вересня за юліянським календарем) Церква вшановує пам’ять святих мучеників князя Михаїла Чернігівського (+1246) та його вірного боярина Федора. Князь Михаїл, з династії Рюриковичів, народився приблизно 1185 року. У 1223 році він брав участь у битві на Калці, а з 1235 року став князем Чернігівським. Коли ординські війська Батия рушили на Київську Русь, Михаїл спочатку шукав союзу із Заходом, але після поразки Києва (1240) змушений був їхати до Орди підтвердити своє княжіння. В Орді від князя вимагали пройти через «очищення вогнем» і поклонитися ідолам. Він відмовився. Літопис руський так розповідає про ту подію: « Звідти поїхав він [до] Батия, просячи волості своєї у нього. Батий же сказав: «Поклонися отців наших закону» . Але Михайло відповів: «Коли Бог передав нас і землю нашу за гріхи наші в руки ваші, ми тобі кланяємося і честь складаємо тобі. А закону отців твоїх і твоєму богонечестивому повелінню — не кланяємося». Батий тоді, як той розлючений звір, роз’ярився, повелів заколоти князя Михайла, і заколений був він беззаконним Доманом, путивльцем нечестивим, і з ним І заколений був боярин його Федір. Так мученицьки постраждали вони і дістали обидва вінець од Христа Бога  ». 20 вересня 1246 року Михаїла і Федора стратили. Їхні мощі стали великою святинею Чернігівської землі та нагадуванням, що вірність Христу вища за княжий престол. Московський вибір і духовна хвороба У той самий час московські князі обрали інший шлях. Для збереження влади вони не тільки платили данину, але й брали участь у принизливих ординських ритуалах. Саме тоді постає особлива модель: держава як абсолют, а віра як інструмент влади. Ця « ординська модель» увійшла в ДНК московської державності, перетворившись у майбутньому на ідеологію «руського міра» . Вона спотворює Євангеліє, підмінюючи його ідеєю «святої держави» , яка стоїть вище за людину й вище за правду Божу. Порівняння: Михаїл Чернігівський і Олександр Невський Олександр Невський (1221–1263) — сучасник Михаїла Чернігівського. Його шанують як захисника Русі від німецьких та шведських лицарів (Льодове побоїще 1242 року), але мало говориться про інший бік його діяльності. Після 1240 року він неодноразово відвідував Орду, укладаючи союзи з ханами, аби зберегти княжий престол у Володимирі. Літописи згадують, що Невський смиренно виконував ординські приниження. У «Житії Олександра Невського» є слова, які показують його пріоритети: «Лучше нам покоритися Орді, ніж латинству служити». Тобто Невський волів бути васалом поганського хана, ніж шукати союзу з християнським Заходом. На відміну від Михаїла Чернігівського, який обрав мученицьку смерть, Олександр Невський обрав політичне виживання. В історії Церкви це два різні образи: один — вірність Христу понад усе, другий — збереження влади навіть ціною компромісу з поганством. Урок для сучасності Сьогодні, коли ми бачимо, як ідеологія «руського міра» виправдовує війну, агресію й брехню, стає зрозуміло: її коріння не в Євангелії. Вона проросла зі спадку Золотої Орди, де влада була абсолютною цінністю, а духовність підпорядковувалася державним інтересам. Мученики Михаїл і Федір свідчать: Віра не продається заради влади. Держава не є вищою від Царства Божого. Справжня сила не у компромісі з темрявою, а у вірності світлу. Це нагадування для нашого часу, коли новітня «Орда» намагається нав’язати світові свій «русскій мір». Вибір кожного покоління — чи бути вірним Христу, як Михаїл і Федір, чи ставати васалами імперії, як Олександр Невський.