Результати пошуку

Про загальне «Політика – це болото», «політика – це бруд», «політика – це суцільне зло» – самі такі вислови можна найчастіше почути з уст пересічних людей, львів’ян особливо. В той же час політика – це нерозривна частина нашого життя так само як бізнес, наука, освіта, тощо. У класичному розумінні (за Арістотелем) політика є мистецтвом управління державою. Вона покликана у цивілізованій формі так гуртувати суспільство, щоби воно стреміло до осягнення спільного блага. Якщо ж будь яке суспільство стремить до якогось спільного блага, тоді таке воно стає спроможним творити власну державу. Держава ж, на думку того ж Арістотеля, «створюється не заради того, щоб жити, але переважно для того, щоб жити щасливо. Той, хто в силу своєї природи, а не внаслідок випадкових обставин, живе поза державою – або нерозвиненою в моральному плані істотою, або надлюдиною». У чому ж тоді проблема політики, раз вона такі благородні цілі переслідує ? У людях, які творять політику. А точніше від чистоти серця, сумління, намірів і бажань людини бере свій початок якість політики. Як же влучними у цьому місці здаються бути слова Христа, який каже: «Добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре; лиха ж – з лихого (серця) лихе виносить, бо чим переповнене серце, те уста промовляють» (Лк. 6,45). Отже, з цього робимо висновок, що якість політика напряму залежить від особи політика. Коли ж ми вже почали розмову про політику та державу, то вартує звернути увагу на форму правління тією державою. А в цьому питанні нашим найкращим вчителем буде Платон. Саме він є автором знаменитого твору «Держава», у якому розрізняє кілька форм управління державою. Ними є: 1) аристократія (влада зосереджена у руках найкращих жителів держави); 2) тимократія (влада найбагатших людей в державі); 3) олігархія (влада небагатьох, що спирається на їхнє походження, силу чи багатство); 4) тиранія (влада одного, підкріплена силою) 5) демократія (влада вільних громадян). І хоча сам Платон віддавав перевагу аристократії як найкращій формі правління державою, то все ж таки він же і є автором того, на чому опирає своє існування більшість держав вільного світу – демократії. Демократичний устій держави активно підтримує Католицька Церква, оскільки він дозволяє зберегти повагу до гідності кожної людини, свободи її думки та вибору. А це є основа всього, адже свобідна воля людині була дарована самим Творцем і не була забрана Ним навіть після того, коли людина відпала від Бога через гріх непослуху. Іншими словами, свобідна воля – це великий шанс і виклик для самої людини. Історія людства показує, на які великі злети або нищівні справи спосібна людина, яка вміє або ж не вміє вживати свобідної волі. Через це, демократичний устрій держави передбачає, а радше вимагає належного виховання волі людини, яке в першу чергу полягає у вмінні пізнати правду та розрізняти добро від зла. Коли демократичний устрій почав розвиватися, з’явилися згодом християнські демократії. Їхня основна суть полягає в тому, що в основу своєї ідеології вона ставлять християнські цінності, які базуються на Слові Божому (тобто Біблії) і навчанні Церкви. Християнська демократія – це не партія, це ідеологічний вибір спрямований на виховання суспільства у християнських чеснотах. Тому, християнська демократія не може вважатися чиєюсь власністю, оскільки вона є немовби дорогою, якою крокують усі ті, хто життя своє спирає на християнських цінностях. Очевидно, що кожне суспільство складається з різних людей, які різняться між собою у підходах чи вирішеннях певних питань, а тому невід’ємним елементом демократичного устрою є існування партій. Кожна партія, коли вона бажає нею бути у прямому розуміння того слова, мусить мати свою ідеологію, стратегію, а також тактику вирішення тих чи інших питань. Партії між собою можуть (і повинні) об’єднуватися, коли мова йде про стратегічні питання, які, наприклад, відносяться до безпеки держави та її громадян. Водночас вони покликані відстоювати і ті інтереси, які переслідує та чи інша партія. У розвинених демократіях існує кілька головних загальнонаціональних партій, які чітко тримаються своєї ідеології, та багато місцевих партій, які захищають інтереси місцевих громад. У молодих демократіях з партіями є велика проблема. І вона полягає у тому, що вони не так орієнтуються не так на вірність власній ідеології, як на бажанні чим довше триматися при владі. Через те, зокрема в Україні, майже не існує жодної партії, яка була створена на світанку незалежності та існує аж до сих пір. Кожна партія, коли починає втрачати популярність, або змінює назву (робить ребрединг), або створює партії сателіти. За моїм спостереженням, українським партіям дуже важливо зберегти культ лідера, оскільки народові в такий спосіб легше сприймати партію. Проблема з відсутністю ідеологій у партій – це не тільки проблема самих партій чи політиків. Це проблема суспільства, яке хоче побудувати своє благо тільки і виключно на чистому матеріалізмі, нехтуючи при цьому морально-етичними цінностями. Таке суспільство здатне дуже часто змінювати власні погляди, оскільки зорієнтоване не на цінності, але на задоволення власних інтересів. Зрештою, що там гріха таїти – в українському суспільстві власні інтереси певної групи людей чи особисті досить часто є пріоритетами понад спільним благом. Через це нам так тяжко дається будівництво незалежної держави. Бо без духовних і моральних цінностей це просто неможлива місія. Будь яке суспільство позбавлене цих цінностей або гине, або стає на служінні іншого суспільства. Іншими словами – попадає у рабство і залежність. Про локальне (львівське) Такий довгий вступ я роблю цілево. І це для того, щоби у його світлі спробувати оцінити те, що відбувається у львівському політикумі. Чесно кажучи, викласти на папір те, що роблю зараз, я планував відразу після завершення місцевих виборів. Але в силу певних обставин не зміг цього зробити. Та останньою краплею, яка все ж таки спонукала мене висловити свою думку стала ситуація з Українською Галицькою Партією. Я не маю жодного наміру встрявати у внутрішньо-партійні інтриги, а радше хочу поглянути на все це з точки зору морально-етичної. Зрештою, це є моїм обов’язком як священника і богослова, адже згадана партія презентує себе як ту, яка сповідує у своїй партійній ідеології християнську демократію. До того ж, історія з нею виразно показує усі сильні і слабі сторони львівського (галицького) політикуму та його перспективи. Пригадую собі перший місяць літа 2015 року. В тому періоді я тільки приглядався Свято-Іванівській Лаврі, що у Шевченківському Гаю, куди мене призначили настоятелем. Одного погідного вечора до мене прийшло кілька моїх приятелів, щоб порадитись відносно нової політичної партії, яка повинна була вдихнути нового духа у львівський політичний простір. А потреба чогось нового, на фоні активної фази війни з Московією, справді була дуже актуальною. І хоча я по духу є більшим прихильником християнського патріотизму і націоналізму, то вже ж таки вирішив послухати уважно про нову ідею. Оскільки мої приятелі є ревними патріотами та свідомими християнами, вони хотіли почути моєї думки відносно того, як я бачу християнську демократію і взагалі почути мою думку про цю ідею. Очевидно, що я схвально віднісся до їхнього задуму, поділившись власним досвідом, що його здобув в часі майже 15-літнього перебування у Італії. Були однак два питання, на які я не міг знайти відповіді, а мої приятелі так і не могли мені до кінця переконливо на них відповісти. Першим питанням була назва нової партії – Українська Галицька Партія. У час війни з Московією, яка проштовхувала на той час активно ідею федералізації України, вже сама назва викликала настороженість. Соборність України – це великий дар Божий. За неї зокрема і виступав праведний митрополит Андрея Шептицький. Коли я запитував, чи партія планує грати гру на загальнонаціональному рівні, то мені відповідали, що звісно. У такому випадку назва партії була програшем на самому старті. Її точно не сприймуть ані в центрі України, ані тим більше на Сході. Зрештою, навіть у Галичині, коли УГП розпочала свою рекламну компанію, багато людей, в тому числі серед духовенства, почали вбачати у цьому якийсь сепаратистський проект. Зрештою, такі підозріння ще більше утверджували в людях розвішені по цілому Львову і не тільки рекламні банери партії, які на синьому тлі жовтими літерами голосно промовляли: «Україна починається з Галичини». Чому саме з такою, а не іншою назвою ініціатори хотіли оновити політичне середовище України, мені так і до сих пір незрозуміло. Другим питанням, яке мене цікавило – це ідеологія партії. Очевидно, усі в один голос говорили, що вони християнські демократи. Та коли мені довелося зустрічатися з різними представники і співзасновниками УГП, я відразу зрозумів, що їхні погляди на християнство, Церкву (яка відіграє неабияку роль у нашому суспільстві), християнські цінності в цілому дуже різняться. Священики і миряни наших парафій, бачачи мене час від часу на зустрічі з представниками УГП, навіть докоряли мені за те, кажучи, що вони виступають публічно у соціальних мережах проти Церкви, ієрархії, поодиноких священників, називаючи їх неуками, і багато іншого. Але я на все це не звертав уваги, бо знав багатьох людей з цієї партії, їхнє патріотичне і релігійне виховання. А це додавало мені переконання, що їм все ж таки вдасться створити якийсь новий майданчик політичного міжпартійного діалогу, який на даний час є так бажаним і потрібним. Мої ідилії до УГП почали ламатися дуже швидко, коли я побачив, як провід партії намагається використати постать митрополита Андрея Шептицького у своїй передвиборчій компанії. Спочатку я пробував порозмовляти з керівництвом партії на цю тему. Та коли зустріч відбулася (не з моєї ініціативи), то я до сих пір жалію, що пішов на неї. Зверхність та брак поваги, авторитарний метод розмови зі співрозмовником мене просто вразив. Мені було, щоправда, дуже шкода одного з моїх приятелів, який цю зустріч зорганізував. Вже тоді я побачив, що в цієї партії є проблема не тільки з назвою чи ідеологією, але взагалі з вмінням провадити діалог між собою і з іншими. В певний момент мені здалося, що в декого з представників партії, про яку веду мову, прокинулося майже месіанське покликання – ми унікальні і неповторні. Коли ж я побачив, що людей з УГП, до яких я мав велику повагу і через яких мав хоча б якусь довіру до самої партії, цькують і видаляють, мені стало ясно як в білий день, криза наближається. На даний час уся ця внутрішньопартійна дискусія вийшла на публіку, знеохотивши тим самим людей, які ще довіряли УГП. Чи означає це кінець партії ? Мені важко сказати. Пригадаю тільки одну важливу Христову істину: «Кожне царство, розділене в собі, запустіє, і кожне місто чи дім, розділені в собі самому, не встоїться» (Мт. 12,25) Якщо члени партії думають про своє майбутнє, про Україну, про суспільство, яке потрібно об’єднувати на цінностях, то вони знайдуть шляхи вирішення ситуації. А якщо ні, то на усій цій, здається на перший погляд добрій ідеї, сповняться вищенаведені Христові слова. Зі своєї сторони хочу підтримати тих, кого зараз цькують і публічно переслідують. Знаю, що ці люди витримають удари, бо вони вміють дивитися далеко і добре аналізувати минуле. Знаю, що їхнє патріотичне і релігійне виховання не є для них пустим листком паперу, але записане у їхніх серцях. Прикро тільки те, що уся ця історія ризикує завершитися так, як усі благородні ідеї нашої національної історії. Та в цій історії є дуже великий позитив – у львівському політикумі з’явилося немало людей, які починають розуміти, що не можна весь час воювати між собою, бо життя надто коротке. Їм хочеться залишити по собі видимий слід того, що вони свої таланти не змарнували, але використали у мірі своїх можливостей. І таку тенденцію хочу підтримати обома руками! Хочу пригадати, що життя маємо одне, Україну маємо одну, Спасителя маємо одного Христа. Це є орієнтири, які повинні нас усіх, так різних, об’єднувати. Боже, нам єдність подай! Львів, 6 лютого 2021 року Божого

У часи мого дитинства побачити священника було великим привілеєм. Коли я вперше побачив священника, мені здавалося, що я побачив самого Бога. Священники були рідкістю, бо це покликання було надзвичайно небезпечним для радянської влади. А бути священником Української Греко-Католицької Церкви означало бути завжди готовим бути арештованим, вивезеним на Сибір, розстріляним. Бути священником у ті часи не те, що було немодно. Воно було вкрай небезпечно і смертельно. Тому священників було дуже мало. А люди, у хатах яких священник служив Літургію були справді привілейованими. Саме у такій атмосфері зростала моя віра і моє покликання. Пам‘ятаю, що коли я вперше побачив священника, який зі мною малим ще й поговорив та звернув на мене увагу, то відразу сам захотів бути священником. Тоді я ще близько не розумів, що означає бути священником. Мене по дитячому захоплювала його постава і людяність, джерелом якої (це вже я згодом зрозумів) була велика любов до Бога. Напочатку 90-х, на хвилі національних перемін, бути священником стало вже модним у доброму розумінні того слова і захоплюючим. Зрештою, для суспільства, якому десятиліттями забороняли ходити до церкви і вірувати в Бога, це було немовби ковтком повітря на повні груди, у якому хотілося тривати вічність. Згодом священниче покликання стало немодним, а навіть предметом глузування. Для частини теперішнього суспільства священство стало асоціюватися з відсталістю, яка тормозить розвиток суспільства. Це у великій мірі вплинуло і на стан покликань як до монастирів так і до семінарій. До всього додалися і проблеми внутрішньоцерковні. Але, священники, незважаючи на моду, продовжують нести свій хрест і хрест свого народу. Хтось це виразно бачить, комусь не видно, а комусь байдуже. Наші священники є всюди, де наш народ! Вони є присутніми в усіх ділянках життя народу. Та найголовнішим у священнику є те, що він служить Літургію - складає ту жертву, яку Христос заповів звершувати аж до Його другого пришестя. Це є місія, до якої кличе сам Христос і тільки священників! Помолімося сьогодні за наших священників, щоби вони витривали у покликанні до кінця своїх днів! А також за нові покликання до священничого і монашого стану, щоби нашому народові ніколи не забракло тих, які щоденно нестимуть його хрест! Боже, благослови наших священників! P.S. Дуже дякую моєму приятелю отцю Миколі Мандрику, декану Княжому, який цими днями запросив мене на реколекції до парафіях, у яких він служить! Село Лядське (Червоне), Княжий деканат Львівської Архиєпархії УГКЦ 19 березня 2023 року Божого

Ласкаво запрошую усіх поглянути на толерантність симпатиків скверу! Радію Вашою креативністю! Молюся за усіх Вас і за прощення моїх гріхів! Цим самим дякую ініціативній групі "Врятуй сквер Святого Юра", які не встрівають у цю брудну дискусію! Все буде добре!

Хто уважно аналізує історію людства, особливо у світлі літературних джерел, тому може легко закрастися думка, що вона ходить по колу. Зрештою, деякі письменники античності напряму це стверджували. І виглядає, що якась доля правди у тому є. Та перед тим, які перейти до суті справи, дозвольте відкликатися саме до прикладу, який допоможе зрозуміти те, що хочу донести уважному читачеві. Історія Римської імперії особливими рядками вписала біографії імператорів, які нею правили. Читаючи «Життєписи дванадцяти цезарів» римського історика Гая Светонія Транквілла, можемо зробити для себе висновок, що деякі з них дійсно по-особливому вписалися у історію Римської імперії, а деякі, якщо висловлюватися сучасною дещо вульгарною мовою, в неї вляпалися. Саме таким, який не тільки вписався, але вляпався у історію цієї могутньої держави був цезар Калігула (повне ім`я – Гай Юлій Цезар Август Германік). Своє життя, як і більшість римських імператорів завершив він трагічно – його вбили в часі заколоту 24 січня 41 року в Римі. Римський історик Светоній, про якого була мова, описуючи життя Калігули, згадує про його особливу любов до коня на ім`я Incitatus, що у перекладі з латини означає Бистрий, Прудконогий, Хорт. Імператор наскільки любив його, що збудував для нього окрему конюшню з мармуру, оздоблену слоновою кістю та золотими прикрасами. Ба більше, він навіть виділив для коня палац з прислугою, куди час від час у його імені запрошував гостей. Він навіть оженив свого коня з кобилою на ім`я Пенелопа. Та найбільшим божевіллям, до якого дійшов Калігула було те, що він відкрив перед своїм конем політичну кар`єру. І так найперше він проголосив його громадянином Риму, потім сенатором, а наприкінці вніс його до списку кандидатів на пост консула. Звичайно, усі ці дії були спрямовані проти римського сенату, який Калігула ненавидів та бажав усіляким чином його принизити та висміяти. Зрештою, щоби не бути голослівним, передаю слова самого історика Светонія: «Аби його (тобто Калігули) кінь, Бистрий, добре відпочивав, напередодні змагань посилав по сусідніх вулицях своїх воїнів наводити спокій; попри те, що збудував для нього стайню з мармуру, а ясла зі слонової кості, попри пурпурові покривала і коштовні коралі, подарував йому навіть будинок з прислугою та всіляким крамом, куди згодом від його імені запрошував гостей, а врешті, як подейкують, планував призначити його консулом». Хтось, хто читає ці рядки, запитає мене, а до чого зміряю. А ось до чого. Восени 2020 року до Львівської мерії забрався безіменний кіт, якого працівники мерії на чолі з паном мером приласкали, залишили в себе та «охрестили» Левчиком. Про цей факт мер та працівники Львівської міської ради сповістили громадськість через свої сторінки у соціальних мережах. Читаючи їхні дописи та споглядаючи фото милого сотворіння, тепло робилося на серці, а в голові крутилася думка про те, що вже не є таким поганим мер та його оточення, раз мають милосердя до тваринки. Але дальше, ситуація почала розвиватися дуже дивно, як на тверезомислячої людини. Новина про кота Левчика стрімко почала ширитися не тільки львівськими ЗМІ, але увійшла до топ-новин національних інтернет-видань. Згодом для Левчика була створена спеціальна сторінка у соціальній мережі Instagram. Опісля ж один з чільних працівників мерії у інтерв`ю Суспільному телебаченню заявив, що (цитую) «якось так стається, що кіт став улюбленцем всіх у (Львівській міській) раді, часто кіт бере участь у нарадах. Він має свій характер — веселий, дружелюбний, часами шкідник трошки». І додав до цього, що є плани внести кота Левчика у штатний розклад. Відтоді стало зрозуміло, що кіт Левчик серйозно увійшов у політичне життя міста Львова, а його значимість проявиться згодом. Так і сталося, як гадалося! Нещодавно кіт щез. Подейкують, що в часі антитерористичних навчань, що їх проводила Служба безпеки України. І ніхто б не зауважив пропажу кота Левчика, якби на сполох не забив сам мер та його оточення. Через соціальні мережі вони гучно сповіщали про пропажу кота Левчика та обіцяли нагороду тому, хто допоможе його віднайти. І тут, на моє превелике здивування, новина про пропажу кота Левчика стала центральною не тільки у Львові. Про неї написало навіть таке авторитетне видання, як «Українська правда». Люди, у пошуках кота, забули навіть про усі власні проблеми, проблеми міста, як також про те, що в Україні триває війна і на Сході гинуть солдати. У соціальних мережах вони поділилися на два табори: одні співчували мерові і котові Левчику, інші ж почали кепкувати. Спостерігаючи за цим усім божевіллям, я зрозумів політичну роль кота Левчика у місті Львові – відволікати горожан від насущних проблем та демонструвати ніжне і м`яке серце мера та його оточення, які ночами не сплять, розшукуючи нещасного котика. І ось нарешті щастя знайшлося! Усі радіють і публікують дописи щасливих обличь. Один тільки кіт дивиться на це все видовище і не розуміє, до чого це все. Якщо чесно, кота мені дуже шкода, бо він виявився жертвою політичної гри львівської міської ради. Але, коли я читав коментарі щодо пропажі Левчика зі стін Львівської міської ради, то зрозумів, що кіт вже досить глибоко увійшов у політичне життя Львова і може зіграти важливу роль в часі майбутніх виборів мера або депутатів міської ради. Не маю найменших сумнівів у тому, що при такому божевіллі, якщо воно розвиватиметься і надалі, хтось з громадськості може запропонувати обрати кота Левчика депутатом Львівської міської ради. Звичайно, що це глум над депутатським корпусом! Але, враховуючи градус ненависті до деяких представників народу, не здивуюся, коли кота Левчика внесуть до виборчого списку і він набере відповідну кількість голосів. Той, хто дочитав ці рядки, зрозумів, чому я назвав мою статтю «Синдромом Калігули у Львівській міській раді». А пишу все це для того, щоби закликати мера та його оточення повернутися до тверезого розуму! Бо, як вже було сказано напочатку, у історію можна увійти, а можна вляпатися. Причому один промах може дуже зіграти на оцінці, яку дадуть не тільки виборці, але наступні покоління. Переконаний, що Львів має набагато кращі сторінки сучасного, по яким його будуть впізнавати нащадки! Львів, 8 вересня 2021 року Божого

Дорогі Львів’яни, Вельмишановні Пані та Панове, наше місто є нашою хатою, у якій ми народилися та зростаємо. Як ми збудуємо наше місто, якими цінностями його наповнимо, так воно і буде розвиватися. Через наше місто переходили різні окупанти, але воно завжди залишалося містом, де наріжним каменем свідомості громадян була любов до Бога і любов до України. Саме через це на карті України місто Львів впродовж усієї історії боротьби за незалежність було символом української і християнської ідентичності. На превеликий жаль, ситуація останніми роками кардинально змінилася. Зневаги і насмішки з Бога, Церкви, християнських цінностей, а навіть з України як незалежної і самобутньої держави стали прикметами діяльності та публічних висловлювань багатьох середовищ так званих громадських активістів. Епоха інтернету, особливо соціальних мереж відкрила великі можливості не тільки змінювати світ та людей на краще, але їх руйнувати. Частина громадських активістів, які виступають проти української чи християнської ідентичності м. Львова діють досить відкрито, не приховуючись. Інша частина діє під прикриттям видуманих у соціальних мережах імен чи назв. Досить часто одні і другі використовують анонімність, щоби завдати удару по найбільших святинях християнської душі. Сьогодні у одній з груп у соціальних мережах під назвою Друга приватна мемарня був звершений каригідний сатиричний наступ на праведного митрополита Андрея Шептицького. І це вже не вперше стається. Ба більше, вищеназвана група є досить популярною серед політикуму м. Львова, який, мабуть, використовує її як плацдарм для власної популяризації та реклами. Багато ж поважних людей громадськості нашого міста, як також політиків, які заявляють про свою християнську ідентичність підтримують групу Другої приватної мемарні своїми «лайками» чи уподобаннями. Таким чином вони висловлюють свою згоду на їхню діяльність і підтримують її. Найбільш небезпечним моментом діяльності згаданої групи у соціальних мережах є те, що вона сіє зневіру, знеохоту і поглиблює духовну пустку тих людей, які там дописують. Не кажу вже нічого про адміністраторів цієї групи, про цінності життя яких судити годі. Але, така тенденція насмішок чи зневаги Бога, Церкви, християнських цінностей чи України у м. Львові є властивою не тільки групі Друга приватна мемарня, але багатьом, на перший погляд, поважним медіа холдингам. Така діяльність не пройде безслідно, а обов’язково матиме плоди. А плодом їхньої діяльності стане формування молодого покоління циніків, яким не є важливі цінності життя, але їжа, питання, забави, власний комфорт. З таким не збудуємо не те, що міста, але України! Вже не говорю про всесвіт! Замість того, щоби окрилювати нашу молодь працювати над собою, будувати чеснотливе суспільство, працювати над різного роду винаходами чи покоряти космос, ідеологи «львівської сатири» роблять з нашого прекрасного міста помийну яму. І цій помийній ямі навіть сміттєпереробний завод не допоможе! Бо завод можна буде збудувати швидко, а для того, щоби очистити власне сумління потрібно Божої благодаті і пізнання правди про себе, яка досить часто є ой як болючою! З огляду на все це звертаюся з відкритим листом до влади, політиків, свідомих громадських діячів відреагувати належним чином на діяльність Другої приватної мемарні і інших подібних соціальних груп, оскільки вони є небезпечними для суспільства, бо руйнують його зсередини. За умов, коли України вже понад шість років веде запеклу боротьбу з московським агресором, ми повинні якнайбільше утверджуватися у нашій українській і християнській ідентичності. Бо тільки так зможемо перемогти ворога і будувати омріяну Україну! З повагою і надією на розуміння, Єрм. Юстин Бойко, студит Львів, 16 вересня 2020 року Божого P.S. На доказ того, про що пишу, наводжу скріншоти зі сторінки Другої приватної мемарні

Цими днями минає рік від того часу, як у Львові досягала свого піку т. зв. «скверна справа». Усі, хто слідкував за подіями, пам’ятають, що мова йде про молодих людей, які опісля об’єдналися у групу і створили ГО «Врятуй сквер святого Юра». Народна мудрість каже, що час розставляє все на свої місця. Я спеціально намагався протягом майже року не рухати цієї теми, що побачити, які плоди принесе ініціатива людей зі скверу. Намагався моніторити як ситуацію навколо скверу, так і діяльність тих, які були з ним пов’язані. І ось сьогодні хочу звернути увагу на одну особу, котра була досить активно заанґажована у процес «осквернення». Це Оля Криворучко. Особисто ми не знайомі, знаю її тільки по дописах і публікаціях. У час бурхливих дискусій у сквері вона досить сильно “засвітилася” разом зі своїм батьком Юрієм Криворучком, колишнім головним архітектором Львова. Пан Юрій, як виникає з його різноманітних інтерв’ю, виступав усіляко проти реалізації проекту реконструкції площі і спорудження пам`ятника митрополиту Андрея за проектом М.Федика і І.Кузьмака з чисто корисливих інтересів. Але нехай цією темою займуться фахівці, а я хочу звернути увагу на моральний аспект питання. Так ось. Зайшовши на профіль Ольги Криворучко у фейсбуці, я натрапив на слова, що вражають до глибини до душі. Можна сказати, що це крик її душі: «За цей рік я цілком з іншого боку поглянула на архітектурне середовище Львова. І виявилося, що його просто немає - це обдерті декорації з популізму, з биття себе в груди й рвання вишиванки, за якими немає нічого. Нема ніякого архітектурного середовища Львова. Я побачила, як цілком адекватні, як мені здавалося, люди кажуть на біле чорне. Як захисники і охоронці автентичного Львова раптом не цінують того, що було безумовно цінним доти. Як непримиренні борці тихо сидять як миші і мовчать. Немає середовища, є лише друзівство. Мені казали: ви програли, бо тут вже все домовлено. Але я не граю. Це ніяка не гра, де хтось когось перемагає. Я просто маю свою думку. І я думаю, що не можна зі всіма домовитися. Що не можна все полагодити, все обставити, все заднім числом обтяпати чи розрулити. Є цінності, від яких не можна відрікатися. А є інтереси. І інтереси то зовсім не цінності. І я думаю, що Майдан ознакував кінець часу інтересів. Минув час коли всі домовлялися. Люди, янукович минув! Інтереси не рулять! Досить жити по старому шаблону, досить того друзівства, і досить передвиборчих показух». Я би сприйняв ці слова дуже щиро, якби не одне але. Суть у тому, що у цієї дівчини зі щирими бажаннями, як виглядає, є проблема з реалізацією цих постулатів. Нещодавно у інтернет-мережі я натрапив на архітектурну фірму «Urbanideas», яку очолює ніхто інший, як Ольга Криворучко. Окрім того, як виявляється, вона є ще й власником проектної фірми «Unika Architecture & Urbanism». З доступної у мережі інформації яскраво видно, що обидві фірми, пов’язані з Ольгою Криворучко, беруть участь у багатьох грантових проектах разом із іншою фірмою - «Рутенія», котру очолює батько, Юрій Криворучко. Фірми Ольги Криворучко розробляли, зокрема, проект реконструкції площі Святого Теодора, трирівневого паркінгу перед головним корпусом Національного університету ім. Івана Франка, а також площі Митної. І саме реконструкція площі Митної, про яку я згадував минулого року, стала основною причиною мого спостереження за діяльністю Ольги Криворучко. Нещодавно інтернет-видання «Вголос» опублікувало знимки цієї реконструкції, внаслідок якої були зрізані усі дерева на площі. Коли б Оля Криворучко була послідовною у своїх прагненнях захистити зелену спадщину Львова, то мала б не допустити такого повороту подій. Натомість виглядає, що коли йшла мова про реконструкцію площі св. Юра, то Оля закликала брати цвяхи і шипувати дерева. Коли ж йшлося про суцільний зріз дерев на площі Митній, то вона і іже з нею «смиренно» мовчали і мовчать далі. Про що все це свідчить? Про подвійні стандарти і відсутність відчуття святості. Саме тому усі ці бурхливі зібрання у сквері, у яких вони разом з батьком брали активну участь, були нічим іншим як посяганням на особу митрополита Андрея Шептицького. Наскільки ж треба було низько впасти, щоб глаголити велегласні слова, думаючи у той же час про власний пожиток. Це і є осквернення у чистому вигляді, і полягає воно у використовуванні святих речей для осягнення власних цілей. У мене особисто складається враження, що у Львові діє якась архітектурна мафія, яка кермує не тільки архітектурними, але й ідеологічними процесами. Бо де як не в архітектурі може проявитися ідеологія. А ідеологією невідомої мені ближче львівської архітектурної мафії є помпезне експонування незрозумілої світськості і нищення витонченими методами сакруму. Цими днями я спеціально пройшовся площею, де височіє пам’ятник митрополиту Андрею і сквером. Біля пам’ятника многолюдно, багато хто зупиняється на молитву. А у сквері …. стоять сумні дерева, у яких активісти позабивала цвяхи і забули вийняти. І дерева змушені нести не тільки свій хрест, але й примхи так званих активістів. Дуже сильно нагадують мені ті дерева Христа, розіп’ятого на хресті людською злобою… Праведний митрополите Андрею, моли Бога за нас грішних і за наше місто, щоб воно було правдиво християнським! Львів, 28 червня 2016 року Божого

Пропоную Львівській міській Раді залишити недоторканим сквер навпроти Святого Юра і закріпити це юридично. Недоторканим у тому значенні, що там не можна провадити жодні (наголошую - жодні) роботи, окрім скошування трави. Для того, щоб був хтось контролював цей процес, пропоную цю справу поручили ГІ "Врятуй сквер святого Юра". Вважаю, що вони пройшли випробовування часом і мають право першими претендувати на роль моніторингової групи. Оскільки сквер став місцем незгоди, пропоную його перейменувати. У старозавітній традиції так і робилося. Моя пропозиція перейменувати його на "Сквер незгоди", щоб це було наукою для майбутніх поколінь, аби вони ніколи не йшли дорогою незгод. З повагою, Єрм. Юстин Бойко, студит Львів, 26 липня 2015 року Божого

От не можу ніяк зрозуміти.. У країні непочатий край справ, які потрібно вирішувати, а тут по різних містах України так звані ЛГБТ організовують паради. Скажімо відверто, що у час війни існує сильне намагання насадити і так змученому Народові відверте ЗБОЧЕНСТВО! Одні роблять це через паради, інші через внесення змін до Конституції. І тут виникає питання: що робити? У першу чергу його повинні собі поставити християни! Відповідь однозначна: Не мовчати! Потрібно говорити і діяти! Бо якщо ми будемо мовчати, на наших очах зруйнують інституцію сім`ї! Хто має проблеми з гріхами, які кличуть пімсту з неба, для того є Сповідь! Господь милосердний і прийме кожного, хто кається і бореться, але не рекламує свою гріховність. І нехай ніхто нас не тролить любов`ю, мовляв "ви ж християни, повинні любити усіх". Так, це правда! Але любов християнська є відповідальною, з чого виникає, що вони вимагає назвати речі своїми іменами. Коли б Христос поводився як "тепле масло", то Він не перекидав би столи міняйлів і не дискутував з фарисеями, але уклав би з ними мирну угоду. Але, він пішов до кінця, аж до смерті на хресті! Настав час, що нам, християнам у своїй країні знову доводиться боротися за свої права! У Львові в першу чергу! Хто ще не зрозумів, що це королівське місто вже давно є досить далеким від євангельського духу, пригляньтеся ближче! А що говорити за більш ширші масштаби. І ще цікаво.. Багато говориться про громадянське суспільство. Саме Церква Христова відкриває істинну дорогу до нього. Проте, зараз існують величезні спроби нав’язати нам модель найперше чисто світського, а опісля дико світського суспільства. Якщо ми хочемо бути добрими християнами, то повинні старатися, щоб післявоєнне суспільство було збудоване саме на християнських, євангельських цінностях! З надією на Господа, з любов’ю до свого Народу! З нами Бог! У Ньому наша перемога! Львів, 11 серпня 2015 року Божого

Щойно повернувся з площі перед собором Святого Юра, на якій постає велична постать Митрополита Андрея Шептицького. Провів на території, що прилягає зо дві години. Наполегливо рекомендую усім, саме вечором, ще перед офіційним відкриттям, пройтися площею перед пам’ятником. Пройшовся я також і сумнозвісним сквером, прогулявся площею перед пам’ятником. І раптом увімкнули освітлення. Переді мною в усій своїй красі постало все те, за що вартувало і вартує боротися. Для мене особисто – це не боротьба за пам’ятник. Це боротьба за нашу історію, у якій постать Митрополита Андрея справді постає як Мойсея Українського Народу. З однієї сторони мені страшенно прикро, що саме у Львові у Рік Митрополита Андрея сталося те, що сталося - удар в Митрополита Андрея і УГКЦ. Виглядає мені, що режисери цього дійства є дійсно поза Львовом, у Львові тільки виконавці. Не врахували вони одного, що все ж таки християнські цінності, УГКЦ і Митрополит Андрей для багатьох поколінь львів’ян є великим фундаментом ідентичності. Тому, починаю щораз то більше усвідомлювати, що справжнім живим символом Українського Народу, перед яким до сих пір тремтять наші ненависники, є все ж таки Владика Андрей! Можна тільки подивляти цю людину, яка не втратила надії, ревності у такі нелегкі часи. Ба більше, він зумів не тільки подавати надію своєму Народові, але і впевнено провадити його до обіцяної землі. І допровадив. Хоч самому йому не довелося побачити її, тільки здалеку, але нарешті пам'ять про нього є увіковічена у місті, якому він присвятив більшу частину свого життя і служіння. Станувши перед пам’ятником і площею, які були чудово освітлені, я разом з моїми друзями Ігорем Кузьмаком і Валерієм Калинюком поглянули у сторону скверу. Там панувала темрява подібна до кромішньої, про яку згадує Ісус. Ось цей контраст був наскільки сильним, що не можна у ньому побачити символіки. Пам’ятник Митрополиту Андрею у Львові разом з площею є не тільки упорядкованою територією, він є символом відродження нової України, зокрема тієї, яку виборюють наші славі вояки на Сході України! Погляд Митрополита, як слушно зауважив Ігор, звернений на темряву скверу, який уособлює залишки радянської епохи. Нічого, світло світить у темряві і темрява не поглинула його. Так і буде у цій справі! Відходячи з площі, ще раз поглянув на пам’ятник Митрополиту. Знаменно у руці він тримає хрест. Починаю щораз більше розуміти, що допомогло йому перейти усі лихоліття воєн – єдність з Христом розіп’ятим на хресті! Господи, благослови наш Нарід за молитвами слуги Твого, праведного Андрея! З серця линуть слова його молитви про Божу мудрість: «Дай мені, Боже, мудрість мого стану, щоб я сповняв усе, чого жадаєш, дай мені розуміти мої обов'язки, дай мені мудрість моїх обов'язків і дай мені їх виконати так, як треба, як належить на славу Твою і користь моєї душі. Дай мені мудрість Твоїх доріг та мудрість ходити стежками Твоєї святої волі; дай мені мудрість поводження і неповодження, щоб я зумів не виноситися в одних і не падати в других; дай мені мудрість усього, що переминає, і всього, що триває; нехай перше в моїх очах маліє, друге нехай росте; дай мені мудрість праці та мудрість відпочинку; нехай мені буде розкішшю праця для Тебе, а втомою відпочинок без Тебе. Дай мені мудрість щирого і простого наміру, мудрість простоти, мудрість щирості; хай серце моє до Тебе звертається і Тебе в цілому життю в усім шукає». Львів, 26 липня 2015 року Божого