Magnificencjo, Ojcze Rektorze, Wielce Szanowni Uczestnicy niniejszego szlachetnego zgromadzenia! Wprowadzenie Na początku pragnę serdecznie podziękować organizatorom Kongresu za zaproszenie. Ta okazja pozwoliła mi powrócić do mojej Alma mater - Katolickiego Uniwersytetu Lubelskiego, na którym swoją edukację rozpocząłem w odległym 1994 roku jako student wydziału teologicznego. Przypominają mi się tamte dni, kiedy my, studenci z Ukrainy, przybywając do Lublina na studi, kreowaliśmy w swoich młodych umysłach wielkie perspektywy naszej służby Kościołowi Katolickiemu, nie tylko na polu duszpasterskim, ale również w dziedzinie teologii akademickiej. To właśnie teologia, po wielu latach zakazu swobodnego wyznawania wiary i istnienia Kościoła w Związku Radzieckim, otwierała przed nami drzwi do zrozumienia tak głębokiego, tajemniczego, a jednocześnie niezwykle fascynującego świata - świata wiary. To właśnie w teologii, my, młodzi studenci, dostrzegaliśmy potężne narzędzie przemian w Ukrainie, szczególnie w kontekście przywracania jej do korzeni chrześcijańskiej Europy. Postrzegaliśmy wtedy siebie jako uczestników cywilizacyjnych zmian poprzez naszą szczególną misję, którą nasz Rektor Seminarium Duchownego w Lublinie, a obecnie Ksiądz Biskup Mieczysław Cisło, określił jako "bycie gorliwcami Chrystusa". Dziś przyjechałem do tak ukochanego miasta Lublina i mojej Alma mater zupełnie w innym kontekście, ze zupełnie innym doświadczeniem i marzeniami. Kiedyś marzyłem, że wrócę na teren tego sławnego Uniwersytetu w zupełnie innych okolicznościach. Jednak dzisiaj przyjechałem tutaj, razem z innymi moimi kolegami, aby podzielić się z Państwem doświadczeniem Kościoła, doświadczeniem Narodu, który codziennie przelewa krew w walce z rosyjskim agresorem. Niemniej jednak, my, zgodnie ze słowami naszego Arcybiskupa Swiatosława, jesteśmy Narodem i Kościołem, który dzielnie trwa, walczy i modli się, gdyż wie, że prawda jest po naszej stronie. A tą prawdą jest sam Chrystus, który mówi: "Poznacie prawdę, a prawda was wyzwoli". Próbując porównać obecną sytuację Kościoła w Ukrainie z jakimś biblijnym motywem, przypomina mi się Maryja stojącą pod krzyżem swojego Syna Jezusa Chrystusa. Choć ewangeliści nie przekazują nam Jej myśli i uczuć, to i tak można zrozumieć Jej wewnętrzny stan: · ogromny ból, ponieważ na krzyżu wisiał Jej Syn; · utrata sił, gdyż nie mogła już nic więcej uczynić poza byciem przy krzyżu; · pokładanie nadziei wyłącznie w Bogu, ponieważ prawie wszyscy zaufani opuścili Ją, ratując siebie, a dalszy bieg wydarzeń był niepewny; · radość z faktu, że przy Niej pozostała choć bardzo małe, ale wierne grono przyjaciół. Mimo przerażającej wojny, życie naszego Kościoła trwa. Zmieniły się okoliczności i wyzwania, jakie przed nim stoją, a także pojawają się nowe możliwości. Chciałbym dziś skupić się na tych wyzwaniach i możliwościach o charakterze kościelnym, duchowym i moralnym, które, moim zdaniem, są niezwykle ważne. 1. Eklezjalne wyzwania i szanse Kiedy ktoś z obecnych Państwa zacząłby rozmowę na temat Kościoła na ulicy któregoś z ukraińskich miast, natychmiast usłyszałby pytanie: "O który Kościół chodzi?" A wszystko dlatego, że Ukraina jest państwem wielokonfesyjnym, w którym swoją misję spełniają różne wyznania, takie jak Prawosławny Kościół Ukrainy, Ukraiński Prawosławny Kościół Patriarchatu Moskiewskiego, Ukraiński Kościół Greckokatolicki i Kościół Rzymskokatolicki. Oddzielną katolicką strukturą kościelną pod bezpośrednią jurysdykcją Stolicy Apostolskiej jest Eparchia Mukaczewska. Według badań socjologicznych opublikowanych przez autorytetną ukraińską agencję socjologiczną Razumkov w lutym 2023 roku, ponad 74% Ukraińców zadeklarowało, że są wierzącymi. 12,2% powiedziało, że wahają się między wiarą a niewiarą, niewierzący stanowią 4,8%, przekonani ateiści 2,1%. 4,5% stwierdziło, że są obojętni, a 2,2% powiedziało, że ciężko jest im odpowiedzieć. Najbardziej interesującym zjawiskiem w okresie wojny jest to, że liczba wierzących wśród młodych ludzi w wieku od 18 do 24 lat znacząco wzrosła. Jeśli w 2021 roku stanowili oni 48% wszystkich wierzących, to pod koniec 2022 roku za wierzących uznawało się 61% młodzieży. Jak widać z perspektywy socjologicznej, przed Kościołem w Ukrainie otwiera się ogromne pole do działania. Wspomniany przeze mnie już ks. biskup Mieczysław Cisło, będąc rektorem Seminarium Duchownego, często mówił nam, że kapłani nigdy nie będą zagrożeni bezrobociem. Jego słowa pozostaną dla mnie na zawsze prorocze. Niemniej jednak istnieje także problem, na który zwracał uwagę sam Chrystus: "Żniwo wielkie, a robotników mało" (Łk 10,2). Zatem pierwszym wyzwaniem na polu kościelnym jest spadek powołań. Objawia się to zarówno wśród duchowieństwa eparchialnego, jak i w liczbie powołań do klasztorów. Z jednej strony jest to spowodowane nie najlepszą sytuacją demograficzną i aktualną wojną. Oczywiście ten problem jest aktualny wszędzie, zwłaszcza w krajach europejskich. Jednakże zgodzicie się Państwo, że sam fakt, że młodzi ludzie na Ukrainie w okresie wojny stali się bardziej wierzący, jest sygnałem pozytywnym. Niemniej jednak zastanawiające jest, że tak niewielu z nich wybiera kapłańskie lub zakonne powołanie. Jeśli w Kościele Rzymskokatolickim niektórzy analitycy głośno twierdzą, że głównym problemem spadku powołań jest celibat, to w Kościele Greckokatolickim istnieje możliwość różnego wyboru: celibat, żonate kapłaństwo. Wydaje się więc, że problem spadku powołań kryje się gdzie indziej. Oczywiście można tu znaleźć wiele wyjaśnień tego stanu rzeczy. Jednak moje obserwacje wskazują, że głównym problemem dzisiejszości jest wiara w Boga. Wielokrotnie próbowałem rozmawiać z młodymi ludźmi na temat tego, jak wiara pomaga im w życiu. Większość z nich odpowiadała, że wiara pomaga im nie czuć się samotnymi, że nie są sami, że ich życiem kieruje Bóg. Niemniej jednak, kiedy próbowaliśmy zgłębić tę kwestię, zaczynałem rozumieć, że ich wiara bardziej ratuje przed samotnością, niż inspiruje do życia z Bogiem i dla Boga. Jedną z przyczyn takiego stanu rzeczy jest nieprawidłowe rozumienie Kościoła Chrystusowego i Jego misji. Kiedy mówimy o Ukrainie, to trzeba powiedzieć, że moskiewskie chrześcijaństwo wyrządziło największą krzywdę właśnie rozumieniu Kościoła jako takiego i wierze w Bogam uczyniwszy z Kościoła biuro usług religijnych, zestaw obrzędów, które trzeba wykonać, aby Bóg nie ukarał. Pamiętam, jak jeden z prawosławnych hierarchów próbował udowodnić mi, że komunizm sam w sobie jest niezwykle dobrym systemem. Jego jedyną wadą było zaprzeczenie Boga. I dlatego, gdy nadeszła era wolności, na terenach Rosji stworzono nowy model komunizmu, już chrześcijański, znanego nam jako "rosyjski mir". Jego głównym ideologiem był i pozostaje tzw. patriarcha Cyryl Gundiajew. I kiedy on nawołuje do wojny z Ukrainą, nazywa ją świętą, nie robi tego pod przymusem, ale z świętym przekonaniem, że spełnia wolę Bożą. Niedawno Służba Bezpieczeństwa Ukrainy poinformowała, że Rosyjski Kościół Prawosławny zaczął organizować własne kampanie wojenne celem walki na Ukrainie. Dla niektórych taka informacja wydaje się być z kategorii science fiction, ale to jest nasza rzeczywistość. Dlaczego o tym wspominam? Ponieważ w modelu Kościoła ukształtowanym przez moskiewskie prawosławie człowiek zostaje zbawiony już poprzez przynależność do "świętego rosyjskiego państwa". Święte rosyjskie państwo, w ich rozumieniu, to nie tylko rzeczywistość ziemska, ale transcendentalna, która ma funkcję soteriologiczną. Przypomnijmy słowa Putina o tym, że w przypadku wojny nuklearnej wszyscy Rosjanie dostaną się do raju, a wszyscy inni do piekła. Mówił to całkiem poważnie. W rezultacie wspomnianej wyżej ideologii otrzymaliśmy społeczeństwo, zwłaszcza na południu i wschodzie Ukrainy, które postrzega Kościół jako archaiczną strukturę, będącą integralną częścią struktury państwowej. Przez prawie 30 lat niepodległości ukraińskie władze państwowe nieoficjalnie traktowały Ukraiński Kościoł Prawosławny Moskiewskiego Patriarchatu jako Kościół państwowy. Obecna polityka rządu wyraźnie odbija się na tym Kościele, ponieważ 19 pazdziernika 2023 roku w ukraińskim parlamencie uchwalono już pierwszy projekt ustawy zakazujący działalności Patriarchatu Moskiewskiego i jego filii w Ukrainie, do których należy wyżej wspomniany Ukraiński Kościoł Prawosłąwny Patriarchatu Moskiewskiego. Niektórzy demokraci mogą powiedzieć, że ta ustawa jest przeciwna wolności religijnej. Ale co zrobić, gdy struktura, która nazywa siebie Kościołem, nim nie jest? Mówię oczywiście o strukturze, a nie o wiernych, wielu z których jest dobrymi i praktykującymi ludźmi. Oczywiście, ta sprawa wymaga dużego błogosławieństwa Bożego i czasu, ale w Ukrainie rozpoczęło się oczyszczenie Kościoła Prawosławnego. Jak wiadomo, każda operacja jest bolesna, a rany goją się długo. W tle takich wydarzeń, mogłoby się wydawać, że wielu ludzi odejdzie od Kościoła w ogóle. Jednak stało się zupełnie inaczej, i to dzięki obecności Kościoła Rzymsko i Greckokatolickiego oraz Prawosławsnego Kościoła Ukrainy. Oczywiście, ten ostatni jest bardzo młody, dopiero buduje swoje struktury i szuka swojego miejsca w prawosławiu światowym. Jest również zagrożony pokusą połączenia "tronu z ołtarzem". Chcielibyśmy wierzyć, że podąży inną drogą, dobrze przyswoiwszy sobie lekcje przeszłości. Jeśli chodzi o Kościóły Katolickie oraz ich wyzwania w czasie wojny, to paradoksalnym I bolesnym faktem dla nas było usłyszeć echo dawnej Ostpolitik ze strony Stolicy Apostolskiej, które przejawiło się w chęci pojednania ofiary i kata, a także w pozycji niezrozumiałego pacyfizmu. Jednak moim zdaniem, to wyzwanie udało nam się odważnie pokonać, szczególnie dzięki stanowczej postawie Głowy Kościoła Greckokatolickiego i naszych biskupów, a także kapłanów i wiernych, którzy doświadczyli prześladowań Kościoła Greckokatolickiego przez reżim radziecki. Dużym wyzwaniem dla Kościoła okazała się również ogromna migracja naszych wiernych z Ukrainy. Wymagało to dużych starań, by zgromadzić ich w miejscach ich pobytu, pomóc i zrobić wszystko, aby nie zapominali o Bogu i Kościele na obczyźnie. Z drugiej strony, duża migracja, jak zawsze, mocno uderzyła w rodziny. Wymaga to od nas podjęcia maksymalnych wysiłków w zakresie różnych form duszpasterstwa, aby uczynić wszystko, co możliwe, dla ich pojednania. Oczywiście, w świetle powyższego, jeśli wrócimy do tematu powołań, wielu biskupów, kapłanów i teologów doskonale zdaje sobie sprawę z konieczności całkowitej zmiany programu przygotowania przyszłych kapłanów w seminariach duchownych. Prace nad tym są już w toku, i mam nadzieję, że stopniowo zostaną one wdrożone. 2. Duchowo-moralne wyzwania i szanse Święty Papież Jan Paweł II jest autorem ważnych słów, że człowiek jest pierwszą i fundamentalną drogą Kościoła. Te jego słowa zostały podchwycone nie tylko przez kręgi teologiczne i filozoficzne, ale także przez przedstawicieli innych dziedzin nauki. I w tym tkwi wielka prawda, ponieważ podstawą wszystkich dziedzin jest dobro człowieka. Jedyną różnicą między tymi dziedzinami a chrześcijańską antropologią jest to, że człowiek jest stworzeniem Bożym i nosi w sobie Jego obraz. Jednak równocześnie jest grzeszny, ponieważ z własnej woli oddalił się od Boga. W związku z tym przyjął na siebie konsekwencje grzechu, w tym cierpienie i bolesne doświadczenia. Jak wielokrotnie przypominał nam św. Papież Jan Paweł II, niemożliwe jest zrozumienie człowieka bez Boga. Jeśli zaś chodzi o Kościół, to ma on wymiar zarówno pionowy (związany z Bogiem), jak i poziomy, skierowany do wszystkich ludzi. W ciągu ostatniej dekady w katolickiej teologii przywiązuje się dużą wagę do człowieka, zwłaszcza do osób upośledzonych i potrzebujących pomocy. Jest to ogromne osiągnięcie. Jednak doświadczenie wojny w Ukrainie wyraźnie pokazuje, że skupienie się na człowieku w katolickiej eklezjologii i antropologii, bez wskazywania na Jezusa Chrystusa, prowadzi do utraty sensu istnienia i życia człowieka. Kiedy Kościół przestaje skupiać uwagę ludzi na celu ich życia, jakim jest życie wieczne z Bogiem, a pragnienie życia wiecznego ustępuje miejsca życiu doczesnemu, to z czasem życie doczesne traci sens swojego istnienia i prowadzi do nowych wojen. Dlaczego rozpoczynam od tego rozległego wstępu? Rzecz w tym, że od rozpoczęcia pełnowymiarowej wojny w Ukrainie wielu ludzi prywatnie lub publicznie zadawało sobie pytanie: gdzie jest Bóg, gdy tak cierpimy? Te pytania zaczęły brzmieć bardzo donośnie po ujawnieniu okropnych zbrodni rosyjskiej armii w Buczy, Hostomelu, Borodiance i innych miejscach. Gwałcenie i zabijanie małych dzieci, kobiet, mordowanie starszych osób. Ludzie, którzy widzieli to na własne oczy, pytali siebie: jak t.zw. bracia "prawosławni chrześcijanie" mogą popełniać takie okrutne zbrodnie? Jak może hierarcha Rosyjskiego Kościoła Cyryl Gundiajew błogosławić swoich żołnierzy, a raczej terrorystów, do tej zbrodniczej wojny? Oczywiście, na te pytania nie ma prostych odpowiedzi. Jedyną pewnością jest to, że ci ludzie nie należeli do uczniów Chrystusa, ponieważ sam Chrystus mówi, że to owoce naszych działań ujawnią, kto jest z Jego stada, a kto jest wilkiem i rozbójnikiem. Księża, którzy próbowali podtrzymać na duchu ofiary przemocy, doszli do wniosku, że w obecnej sytuacji żadne słowa nie pomogą. Postanowili po prostu być ze swoim ludem. Wielu z nich zapłaciło za to swoim życiem, jak rownież nadal nie możemy uwolnić dwóch z nich z rosyjskiej niewoli i nawet nie wiemy, czy są żywi. Analizując pytania wiernych, sam doszedłem do wniosku, że nasza katecheza na Ukrainie, pomimo pewnych sukcesów, doświadczyła porażki, ponieważ wielu ludzi, nawet tych najbardziej gorliwych, którzy często opowiadali o miłości i miłosierdziu Bożym, zupełnie nie mogli zrozumieć jednej bardzo istotnej prawdy w trudnych chwilach. Ta prawda jest bardzo prosta: chrześcijaństwo nie jest religią sukcesu ludzkiego, nie jest religią, w której Bóg jest wykonawcą woli człowieka. Chrześcijaństwo jest religią, w której Bóg objawił się człowiekowi jako człowiek, ale człowiek nie przyjął tego objawienia Boga, dlatego postanowił ukrzyżować Boga. I właśnie Zmartwychwstanie ukazuje, że wszystkie próby ludzkiej próby zabicia Boga okazały się daremne, ponieważ Bóg jest wiecznym Bogiem. Jednak niemożliwe jest zrozumienie chrześcijaństwa bez krzyża i Chrystusa. I właśnie to moim zdaniem, stanowi dziś wielkie duchowe wyzwanie dla Kościoła w Ukrainie i nie tylko. Niestety, dla wielu chrześcijan krzyż stał się dziś jedynie ozdobą i symbolem. W życiu codziennym, zwłaszcza w życiu społecznym czy politycznym, jest on niepożądany, ponieważ przypomina o tym, że droga do zmartwychwstania prowadzi przez cierpienie. Dlatego nie dziwię się tym, którzy krzyczeli do Piłata: "Ukrzyżuj Go!" i "Wypuść nam Barabasza!" Chrystus stał się dla nich wielkim rozczarowaniem, a Barabasz, który w istocie był więźniem politycznym, dawał ludziom jakąś nadzieję na bunt przeciwko Rzymianom. W czasie wojny z Rosją nasi kapłani moim zdaniem wybrali bardzo dobrą strategię. Byli świadomi, że nie można zrozumieć sensu cierpienia i śmierci bez wiary w Boga, bez zrozumienia sensu krzyża Jezusa. Dlatego z błogosławieństwem i wsparciem hierarchów postanowili przede wszystkim być z tymi, którzy walczyli na froncie, byli ranni, stracili zdrowie, stracili swoje rodziny w czasie wojny, leżeli w szpitalach, musieli uciekać przed wojną daleko od swojego domu. Robili to z nadzieją, że nadejdzie czas, kiedy człowiek sam, bez zewnętrznego przymusu, zrozumie sens krzyża, cierpienia i zmartwychwstania. Czas wojny pokazał, że teologia cierpienia i krzyża jest niezwykle ważnym składnikiem nie tylko chrześcijańskiej wiary, ale również dzisiejszej pracy duszpasterskiej w Ukrainie. Zakończenie Wymienione wyżej wyzwania i szanse dla Kościoła w Ukrainie oczywiście nie obejmują całej rzeczywistości. Jednak są one pewnymi wskazówkami, które pomogą zrozumieć sytuację, w jakiej znalazł się Kościół zarówno w Ukrainie jak i na całym świecie. O tym wyraźnie powiedział Przełożony i Ojciec Kościoła Greckokatolickiego (UGCC) Ksiądz Arcybiskup Swiatosław. Oto jego słowa: "Dziś chrześcijańskiemu światu stawia się wyzwanie. Jeśli chrześcijański Kościół wydał ideologię - ideologię "rosyjskiego mira", która w rzeczywistości jest ludobójcza i przystosowuje chrześcijańską tradycję do uzasadnienia jakichś celów geopolitycznych, to możemy podważyć jej kościelność, czyli duchowość. Wiele razy rozmawiałem na różnych forach zarówno z teologami prawosławnymi, protestanckimi, jak również z przywódcami różnych Kościołów, i zastanawiałem się nad tym jako nad wyzwaniem dla całego chrześcijaństwa. Ponieważ takie wykorzystywanie chrześcijańskiej religii do celów geopolitycznych, uzasadnianie okrucieństw i przestępstw totalitarnego reżimu stanowi wyzwanie dla wiarygodności głoszenia Ewangelii Chrystusa człowiekowi trzeciego tysiąclecia. Innymi słowy, faktycznie widzimy wielkie zagrożenie dla chrześcijaństwa w trzecim tysiącleciu. Dlatego zawsze mówię: jeśli ktoś ma brak przeciwciał do "rosysjkiego mira", to ta szczepionka już jest w ciele ukraińskich Kościołów, i możemy pomóc innym nabrać odporności" . Люблінський Католицький Університет, Міжнародний богословський Конгрес на тему: "Віра і богословія ближче нас", 23 жовтня 2023 року Єрм. д-р Юстин Бойко, студит Синкел у справах монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ

Дорогий Отче Ректоре, Вельмишановні учасники так достойного зібрання! Вступ Першим словом хочу подякувати організаторам Конгресу за запрошення. Адже ця подія дала мені нагоду повернутися до моєї Alma mater – Люблінського Католицького Університету, навчання в якому я розпочинав у далекому 1994 році як студент богословського факультету на звичайному. Пригадую, як у ті часи, ми, студенти з України, які прибули на навчання до Любліна, малювали у своїх молодечих уявах великі перспективи нашого служіння Католицькій Церкві, не тільки на пасторальному полі, але у галузі академічного богословія. Саме богословія, після багатьох років заборони віри і Церкви в Радянському Союзі, відкривало перед нами великі двері пізнання так глибокого, таємничого, а водночас надзвичайно цікавого світу – світу віри. Також саме у богословії, ми молоді студенти, бачили потужний середник змін в Україні, особливо у напрямку повернення її до корінь християнської Європи. Ми бачили себе учасниками цивілізаційних змін через нашу особливу місію, яку наш ректор Люблінською Духовної Семінарії, а тепер ks. biskup Mieczysław Cisło одного разу окреслив як «być gorliwcami Chrystusa» . Сьогодні я приїхав до так рідного мені Любліна і моєї Аlma mater зовсім за інших обставин, як також з зовсім іншим досвідом і мріями. Колись я мріяв, що приїду до стін цього славного Університету за зовсім інших обставин. Але, сьогодні я приїхав сюди, разом з іншими моїми колегами, щоб поділитися з вами досвідом Церкви, досвідом Народу, який щодня стікає кров`ю у війні з російським агресором. Але, незважаючи на це, ми, за словами нашого Блаженнішого Святослава, є Народом і Церквою, яка мужньо стоїть, бореться і молиться, бо знає, що за нашими плечима правда. А тою правдою є сам Христос, який каже: «Пізнайте правду, а правда визволить вас» (Ів. 8,32). Коли спробувати порівняти ситуацію Церкви в Україні на даному етапі з якоюсь біблійною історією, то вона нагадує мені Пресвяту Богородицю під хрестом свого Сина Ісуса Христа. Хоча євангелисти не передають нам її думок та почуттів, але і без того можна зрозуміти її внутрішній стан: - величезний біль, адже на хресті розпинають її Сина; - упадок сил від того, що вона нічого більше, крім бути присутньою при хресті, не може зробити; - покладання надії виключно на Бога, адже майже усі довірені особи повтікали, рятуючи самих себе, а що далі буде, невідомо нічого; - радість з того, що разом з нею залишилася хоч дуже маленька, але вірна спільнота приятелів. Незважаючи на страшну війну, життя Церкви продовжується. Змінилися обставини та виклики, які постали перед нею, як також з’явилися нові можливості. І саме про ці виклики і можливості я сьогодні хотів би коротко розповісти. Очевидно, що їх є набагато більше. Однак, задля систематичності, я зупинюся на тих, які, на мій погляд, є дуже важливими. Це виклики і шанси Церкви, які мають характер еклезіяльний, духовний і моральний. Еклезіяльні виклики і можливості Коли хтось з присутніх, ідучи вулицями котрогось з українських міст, розпочав розмову про Церкву, то у відповідь відразу б почув уточнююче питання: «Про яку Церкву йде мова?» Все це тому, що Україна є поліконфесійною державою, у якій сповнюють свою місію ПЦУ, УПЦ МП, УГКЦ, РКЦ. Окремою церковною структурою, яка є католицькою, але перебуває у безпосередньому підпорядкуванні Апостольської Столиці є Мукачівська єпархія. Це так, якщо дивитися поверхнево. Згідно соціологічних опитувань, які в лютому 2023 року оприлюднила авторитетна в Україні соціологічна служба Разумкова, понад 74% українців заявили, що вважають себе віруючими людьми. 12,2 % заявили, що вони вагаються між вірою і невір’ям, невіруючими – 4,8 % , переконаними атеїстами – 2,1 % . 4,5 % сказали, що їм є байдуже, а 2,2 % ствердили, що їм важко відповісти. Найбільш цікавим феноменом в часі війни стало те, що надзвичайно зросла кількість віруючих людей серед молоді у віці від 18 до 24 років. Якщо у 2021 році їхня кількість становила 48 % усіх віруючих, то станом на кінець 2022 року віруючими заявили себе 61 % молодих людей. Як бачимо, соціологічна перспектива показує нам, що перед Церквою в Україні є величезне поле праці. Згадуваний мною вже ks. biskup Mieczysław Cisło, будучи ректором Духовної Семінарії часто говорив нам, що священникам ніколи не загрожуватиме безробіття. Його слова залишуться для мене назавжди пророчими. Однак, поряд з цим залишається і проблема, на яку вказував сам Христос: «Жнива великі, а робітників мало» (Лк. 10,2) Отже, перший виклик, який щораз то більше видніється на церковних полях України, це спад покликань. Він виразно видніється як серед священства єпархіального, так і серед покликань до монастирів. З однієї сторони це зумовлено не найкращою демографічною ситуацією, а на даний час і війною. Звичайно, ця проблема видніється повсюди, особливо в країнах Європи. Однак, погодіться, що сам факт, що багато молодих людей в Україні у час війни стали більш віруючими, є позитивним сигналом. Проте, досить дивує, що так мало з них вибирає священниче і монаше покликання. Якщо у Римо-Католицькій Церкві деякі аналітики на весь голос заявляють, що головною проблемою спаду покликань є целібат, то в УГКЦ є можливість вибору як целібату так і одруженого священства. Отже, виходить, що проблема спаду чи браку покликань криється дещо в іншому. Безумовно, тут можна знайти багато пояснень такого стану речей. Але, згідно моїх спостережень, головною проблемою сьогодення є віра в Бога. Я неодноразово пробував розмовляти з молодими людьми про те, як їм їхня віра допомагає у житті. Більшість з них мені відповідали, що вона допомагає їм не почуватися самотніми, що вони не є самі, що їхнім життям провадить Бог. Проте, коли ми пробували з ними поглиблювати цю тему, я починав розуміти, що їхня віра радше рятує їх від самотності, ніж заохочує жити з Богом і для Бога. І однією з причин такого стану речей є неправильне розуміння поняття Церкви як такої і її місії в світі. Коли говорити про Україну, то слід сказати, московське християнство зробило найбільшу кривду саме розумінню Церкви як такої, а відповідно розумінню віри в Бога. З Церкви воно зробило бюро релігійних послуг, а євангельський заклик до проповіді доброї новини про Царство Боже усім народам перекувало в ідею, яку можна назвати «православним джихадом». Пам’ятаю, як один з православних ієрархів пробував доказати мені, що комунізм сам в собі є надзвичайно добрим устроєм. Єдиним поганою його характеристикою він назвав те, що від відкидав Бога. А отже, коли прийшла доба свободи, на теренах Росії випрацювалася нова модель комунізму, але вже християнського, який знаний нам під назвою «рускій мір». Його головним ідеологом був і є так званий патріарх Кирил Гундяєв. І коли він закликає до війни з Україною, називає її священною, він не робить це під примусом, але зі святим переконанням, що чинить Божу волю. Останньо Служба Безпеки України повідомила, що Російська Православна Церква почала організовувати свої приватні військові компанії для війни в Україні. Комусь це може здаватися вигадкою, але це є реальністю. Чому про неї згадую ? Тому, що у моделі Церкви сформованої Московським православієм людину спасає приналежність до «святої російської держави». Свята російська держава у їхньому розумінні – це не є тільки земська дійсність, але трансцендентна, тобто така, яка має сотеріологічну функцію. Пригадайте слова Путіна про те, коли він говорив, що за умов ядерної війни усі росіяни потраплять до раю, а усі решта до пекла. Він це говорив цілком серйозно. Як наслідок, ми отримали суспільство, особливо на півдні і заході України, яке бачить в Церкві якусь архаїчну структуру, яка є невід’ємною частиною державною структури. Адже, не є секретом, що протягом майже 30 років незалежності українська державна влада негласно трактувала УПЦ МП як державну Церкву. Така політика зараз гірко відбивається на цій Церкві, оскільки в Українському парламенті 19 листопада 2023 року вже проголосовано перший законопроект, який забороняє в Україні діяльність Московського Патріархату і його філіалів, до яких належить УПЦ МП. Хтось з демократів скаже, що цей закон йде проти релігійної свободи. Але що робити тоді, коли структура, яка називає себе Церквою, не є нею. Мова, очевидно, йде про структуру, не про вірних, багато з яких є добрими і практикуючими людьми. Очевидно, що це питання потребує великої Божої ласки і часу, але в Україні почалося очищення Українського православ’я. А як відомо, кожна операція є болісною, а рани після неї заживають довго. На фоні таких подій, здавалося б, багато людей повинно відійти від Церкви взагалі. Та сталося зовсім інакше. І то завдяки присутності в Україні Католицької Церкви Римо і Греко-Католицької традиції, а також ПЦУ. Звичайно, остання є дуже молодою, вона тільки будує свої структури і шукає свого місця у світовому православ’ї. Вона також стоїть перед небезпекою спокуси пов’язати «трон з вівтарем». Хочеться вірити, що вони підуть іншим шляхом, добре засвоївши уроки минулого. Коли ж мова про Католицькі Церкві та їхні виклики в часі війни, то, якби це парадоксально не звучало, найбільшим болем для усіх нас було почути, здавалося б, давно забуте ехо Ostpolitik з Апостольської Столиці, яке проявилося у бажанні помирити жертву і ката, як також піти шляхом незрозумілого пацифізму. Однак, на моє переконання, цей виклик ми мужньо подолали, зокрема завдяки твердій позиції Глави УГКЦ та наших єпископів, Апостольському Нунцію, який своєю поставою став мовчазним потужним свідком євангельської правди, як також священників та вірних, які пережили переслідування УГКЦ радянським режимом. Великим викликом для нас стала також величезна міграція наших вірних з України. Це вимагало немалих зусиль зібрати їх у місці їхнього перебування, допомогти їм, зробити все можливе, щоби вони на чужині не забували про Бога і Церкву. З іншої сторони, велика міграція, як воно завжди є, сильно вдарила по сім’ях. Це вимагає від нас докладання максимальних зусиль вживання різних форм душпастирства, щоби зробити усе можливе для їхнього примирення. Очевидно, що у світлі вище сказаного, повертаючи до теми покликань, багато єпископів, священників, богословів чітко усвідомлюють потребу цілковитої зміни програми приготування майбутніх священників у Духовних Семінаріях. Над цим ведуться праці і маю надію, що поступово будуть втілюватися у життя. 2. Духовні виклики і можливості Святий Папа Іван Павло є автором знаменних слів про те, що людина є першою і підставовою дорогою Церкви. Цей його вислів підхопили не тільки богословські і філософські кола, але також представники інших наукових галузей. І в цьому є велика істина, адже в основі усіх галузей стоїть добро людини. Єдине, що різнить ці галузі від християнської антропології є те, що людина є творінням Божим, носить в собі його образ. Але водночас вона є грішною, оскільки відійшла через власний вибір від Бога. А тому прийняла на себе усі наслідки гріха, серед яких є терпіння і страждання. І знову ж таки, як неодноразово повторював нам святий Папа Іван Павло ІІ, неможливо зрозуміти людини без Бога. А коли мова йде про Церкву, то вона має горизонтальний і вертикальний вимір – поєднана з Богом, але її місія спрямована до усіх людей. Протягом останнього десятиліття у католицькому богословії велику увагу звертається на людину, особливо опущену і знедолену. І це є великою справою. Однак, досвід війни в України виразно показує, що коли у католицькій еклезіології і антропології звертати надто велику увагу на людину, без вказування на Христа, то така людина дійде до втрати сенсу свого існування і життя. Коли Церква перестане звертати увагу людина на ціль її життя, яким є життя вічне з Богом, коли прагнення вічного життя стане на другий план перед життям дочасним, то згодом оце дочасне втратить сенс свого існування і призведе до нових воїн. Для чого роблю такий вступ ? Справа у тому, що з початком повномасштабної війни в Україні, багато людей приватно чи публічно запитували себе: де є Бог, коли ми так терпимо ? В особливий спосіб ці питання почало надзвичайно голосно лунати, коли викрилися жахливі злочини російської армії у Бучі, Гостомелі, Бородянці та інших місцевостях біля Києва. Згвалтування і вбивство маленьких немовлят, вбивство жінок і дітей, старших людей. Люди, які бачили це на власні очі, запитували себе: як можуть таке чинити люди, котрі називають себе «православними християнами»? Як може ієрарх Московської Церкви Кирил Гундяєв благословити своїх воїнів, а радше терористів на цю злочинну геноцидну війну ? Очевидно, що простих відповідей на ці питання немає. Єдине, що є певним, то це те, що ці люди не належали до Христових учнів, оскільки сам Христос каже, що саме плоди діл виявлять тих, хто є з його стада, а хто належить до вовків і розбійників. Священики, які пробували втримати людей на дусі, дійшли до висновку, що в даній ситуації жодні слова не допоможуть. Вони вирішили просто бути зі своїм народом. І чимало з них поплатилося за це своїм життям, але двох із них ми до сих пір не можемо визволити з полону. Не кажу вже про те, що ми навіть не знаємо, чи вони є живі. Однак, аналізуючи докладно питання і пошуки людей, особисто я сам для себе зрозумів, що наша катехизація в Україні, хоч і мала свої успіхи, зазнала краху. Тому, що багато людей, навіть найбільш ревних, які часто розповідали про Божу любов і милосердя, абсолютно не могли у трудну хвилину усвідомити одне дуже важливу істину. А істина та дуже проста: християнство – це не є релігія людського успіху, це не є релігія, у якій Бог є виконавцем волі людини. Християнство є релігією, у якій Бог об’явився людині як людина, людина ж не сприйняла така об’явлення Бога, тому вирішила Бога розіп’ясти. І саме Воскресіння показала усі марні надії людські вбити Бога, щоби він помер. Оскільки Бог є Богом вічно живим. Але, неможливо зрозуміти християнства без хреста і Христа. І саме це на сьогодні, на мою думку, є великим духовним викликом для Церкви в Україні. Зрештою, не тільки. На превеликий жаль, хрест для багатьох християн став сьогодні лише прикрасою і символом. У реальному ж житті, особливо суспільному чи політичному, він не бажаним, оскільки говорить про те, що дорога до воскресіння лежить через терпіння. Тому, нема чому дивуватися тим, які кричали про Ісуса до Пилата «Розпни його» і «Відпусти нам Варраву» . Христос став для них великим розчаруванням, а Варрава, який був по суті політичним в’язнем, давав народові ще якусь надію на повстання проти римлян. У час війни з Росією наші священники вибрали, як мені здається, дуже добре стратегію. Вони були свідомі того, що не можна зрозуміти сенсу терпіння, смерті без віри в Бога, без розуміння сенсу хреста Ісуса. Тому, вони з благословення та підтримки ієрархів вирішили в першу чергу просто бути з тими, хто воює на фронті, хто є пораненим, хто втратив здоров’я, хто втратив на війні рідних, хто лежав у шпиталі, хто мусів тікати перед війною далеко від рідного дому. Робили це з надією, що прийде час, коли людина сама зрозуміє і без зовнішнього примусу запитає про сенс хреста, терпіння і воскресіння. Час війни показав, що богословія терпіння і хреста є надзвичайно важливими складовими не тільки християнської віри, але сьогоднішнього душпастирства в Україні. Закінчення Наведені вище мною виклики і шанси Церкви в Україні, очевидно, не охоплюють усієї дійсності. Проте, вони є певними вказівниками, які допоможуть зрозуміти ситуацію, у якій знайшлася Церква в Україні. Зрештою, не тільки в Україні, але в цілому світі. Про це дуже чітко висловився свого часу Глава і Отець УГКЦ Блаженніший Святослав. Ось його слова: «Сьогодні стоїть виклик перед християнським світом. Якщо християнська Церква породила ідеологію, — ідеологію «русского міра», яка за суттю є геноцидною і реадаптовує християнську традицію для виправдання якихось геополітичних цілей, то можна засумніватися у її еклезіальності, церковності. Багато разів спілкуючись на різних форумах і з православними, і з протестантськими богословами й очільниками Церков, я розмірковував про це як про виклик для всього християнства. Адже такого типу використання християнської релігії з геополітичною метою, виправдання звірств і злочинів тоталітарного режиму є викликом для вірогідності проповіді Христового Євангелія людині третього тисячоліття. Тобто тут де-факто ми бачимо велику небезпеку для вірогідності самої церковної сутності, це виходить поза межі однієї Церкви чи навіть православ’я. Тому я закликав і закликаю весь християнський світ, різні конфесії дати належну оцінку такій вбивчій ідеології. Бо якщо ми не матимемо такої ж відваги, яку мав мусульманський світ, якщо ми, як християни, не відкинемо цю ідеологію «русского міра», не матимемо антитіл християнського сумління, то це може бути великою небезпекою для християнства у третьому тисячолітті. Я завжди кажу: якщо комусь бракує антитіл до «русского міра», то в тілі українських Церков вже є ця вакцина, і ми можемо допомогти цей імунітет набути» . Люблінський Католицький Університет, Міжнародний богословський Конгрес на тему: "Віра і богословія ближче нас", 23 жовтня 2023 року Єрм. д-р Юстин Бойко, студит Синкел у справах монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ

Про невідомий лист єпископів Микити Будки і Миколая Чарнецького до Йосифа Сліпого Відділ рукописів ЛННБ України ім. В. Стефаника поряд з багатими архівними фондами Львова і області є надзвичайно цінним джерелом історії УГКЦ минулого століття. Переглядаючи справи, які торкають життя і діяльності праведного митрополита Андрея Шептицького, у поле мого зору потрапила одна, яка вартує того, щоби її представити науковій спільноті як також зацікавленій авдиторії ієрархів та мирян. Мова йде про Лист єпископів Микити Будки та Миколая Чарнецького до Йосифа Сліпого . Коротка інформація про лист Згаданий лист знаходиться у Відділі рукописів ЛННБ ім. В.Стефаника під порядковим номером справи 83/10. Написаний він був у Львові 21 лютого 1945 року. Охоплює три архівні аркуші формату А4 писані машинописом у двох екземплярах. При цьому кожний екземпляр є окремо виразно і чітко підписаний його авторами. Біографічна довідка про авторів Авторами цього листа, як вже було згадано на початку були два єпископи Микита Будка та Миколай Чарнецький. У листі кожний з них підписується як «Никита» замість загальновживаного сьогодні «Микита» та відповідно «Николай» замість «Миколай». Для того, щоби зрозуміти зміст та ціль листа, коротко пригадаймо собі деякі біографічні дані кожного з них. Микита Будка народився 7 червня в селі Добромірка, нині Збаразький район, Тернопільської області. Після початкової освіти у рідному селі закінчив з відзнакою Тернопільську класичну гімназію. Через особливі педагогічні та інтелектуальні таланти був навіть запрошений князем Павлом Сапігою з с. Більче-Золоте стати вихователем його дітей. Після завершення військової служби та філософсько-богословської формації у єзуїтській колегії Canisianum в Інсбруку (Австрія) 14 жовтян 1905 року отримав рук митрополита Андрея Шептицького священничі свячення. У 1909 році здобув ступінь доктора богословських наук та продовжував виконувати усі функції, поручені йому Митрополитом. 15 липня 1912 року Микиту Будку іменовано Апостольським екзархом для греко-католиків у Канаді та титулярним єпископом Патарським. Єпископська хіротонія відбулася в Архикатедральному Соборі св. Юра у Львові 13 жовтня 1912 року. Своє нове служіння розпочав урочисто Архиєрейською Літургією 8 грудня 1912 року, яку відслужив у Монреалі. Таким чином він став першим українським єпископом на всю Канаду. За час свого служіння заклав у Канаді багато українських парафій, наукових та педагогічних інституцій, громадських осередків, став ініціатором багатьох суспільних та церковних ініціатив. В особливий спосіб люди любили його за неперевершений дар проповідування. Однак, у 1928 році за станом здоров’я зрікається свого уряду і повертається в Україну, де стає Генеральним Вікарієм Митрополичої Капітули у Львові з особливим завданням – опікуватися Зарваницею як відпустовим місцем. З вибухом Другої Світової війни та окупацією України радянським режимом 11 квітня 1945 року був ув’язнений з усіма єпископами УГКЦ та засланий на каторгу до Казахстану. Помер 1 жовтня 1949 року у концтаборі на 72 році життя. Місце його поховання невідоме до сих пір. 27 червня 2001 року був беатифікований Святійшим Отцем святим Папою Іваном Павлом ІІ. Миколай Чарнецький народився 14 грудня 1884 році на Станіславівщині у с. Семаківці. Після закінчення під ставової освіти та гімназії св. Миколая у Станіславові вступає до місцевої Духовної Семінарії. А у 1903 році виїжджає до Риму, щоби там продовжити навчання. 2 жовтня 1909 року з рук владики Григорія Хомишина отримав священничі свячення. Після свячень знову повертається до Риму на навчання, де 16 листопада 1909 року успішно захищає докторську дисертації в Папському Урбаніянському Університеті. У 1910 році повертається до Станіславова, де розпочинає своє служіння у Духовній Семінарії як професор філософії і догматики. З огляду на своє бажання жити глибоким духовним життя, у жовтні 1919 року вступає до новіціяту Отців Редемптористів на Збоїськах біля Львова, а через рік складає свої перші монаші обіти. Як монах редепторист ревно служив вірним, особливо на Волині. 16 січня 1931 року був проголошений Апостольським візитатором для Українців Волині та Полісся з титулярною столицею Лебедос. Єпископська хіротонія відбулася в Римі 2 лютого 1931 року. З радянською окупацією був змушений покинути Волинь у 1939 році та переїхати до Львова. Тут виконував різні функції, поручені йому митрополитом Андреєм Шептицьким. Зокрема був професором Львівської Богословської Академії та духовним провідником семінаристів. 11 квітня 1945 року був арештований радянською владою разом з усіма єпископами УГКЦ. Пройшов тернисту дорогу радянських тортур, тюрм та знущань. У 1956 був звільнений. Але, все це відбилося на його здоров’ї. Помер 2 квітня 1959 року у Хрестопоклінну неділю. Сам похорон відбувся 4 квітня 1959 року. Його тлінні останки спочили на Личаківському цвинтарі у Львові. 27 червня 2001 року був беатифікований Святійшим Отцем святим Папою Іваном Павлом ІІ. 4 липня 2002 року мощі блаженного Миколая були перенесені до храму св. свщмч. Йосафата у Львові, де перебувають до сьогодні. Історичні обставини написання та зміст листа Лист єпископів Микити Будки та Миколая Чарнецького до Йосифа Сліпого, який після смерті митрополита Андрея Шептицького 1 листопада 1944 року став його наступником, був написаний за надзвичайно тяжких історичних обставин, у яких знайшлася ціла Українська Греко-Католицька Церква. Радянські війська увійшли знову до Львова 27 травня 1944 року. Митрополит Андрей, намагаючись знайти контакти з новою владою, висилає до Москви на перемовини делегацію на чолі з своїм рідним братом Архимандритом Студитів Климентієм Шептицьким. І хоча делегацію була досить ввічливо прийнято з запевненням про порозуміння, то вже 15 березня 1945 року голова ради у справах Російської Православної Церкви полковник Карпов надіслав Йосифу Сталіну на затвердження Інструкцію ліквідації УГКЦ. Кожен з греко-католицьких єпископів станом на лютий 1945 року був дуже добре свідомий того, що їхня Церква знаходиться напередодні великих переслідувань. З огляду на це, вони намагалися якнайкраще приготовити себе, своїх священників і вірних до цієї страшної хвилі. Єпископи Микита Будка і Миколай Чарнецький, пишучи листа до Йосифа Сліпого як наступника митрополита Андрея, звертають увагу на те, що, незважаючи на темні часи, настала хвиля, коли усі українські землі, які колись перебували під владою різних держав, нарешті об’єднані в одне ціле – в одну Українську державу. І хоча ця держава не є тією, про яку мріяли і за яку боролися покоління Українців, вони вважають, що Греко-Католицькій Церкві слід скористатися з цього, щоби об’єднати воєдину усю церковну структуру УГКЦ. Автори листа акцентують на тому, що в обличчі великих випробувань, усім греко-католицьким єпископам радянської України слід об’єднатися під одним проводом. А цей провід належить Митрополитові Львівському, який після ліквідації Унії на Лівобережній Україні російським царським урядом, залишається історично і канонічно залишається Митрополитом Київським і Галицьким. З огляду на це саме він повинен стати символом єдності єпископату, вірних та й взагалі цілої УГКЦ. Як приклад руху в сторону об’єднання усіх церковних сил вони подають кроки, що їх робить Російська Православна Церква, яка намагається об’єднати під одним началом усі свої парафії, єпархії, тобто усю церковну структуру. Окрему увагу згадані єпископи звертають увагу на Закарпаття. Вони покликаються на рішення Конференції Греко-Католицьких Єпископів від 1928 року, на якій було прийнято рішення поминати Митрополита Львівського як історичного і канонічного наступника Митрополита Київського і Галицького на Літургії в цілій Мукачівській єпархії. Наприкінці листа обидва згадані єпископи наводять як аргумент латинське прислів’я, яке каже: «Caveant consules ne quid Respublica detrimenti capiat» ( Нехай консули бережуть державу від збитку). На їхнє переконання, сама тепер, тобто станом на 21 лютого 1945 року, настав найбільш сприятливий час, щоб на перспективу об’єднати цілий Український нарід не тільки політично, але і церковно. Найголовнішим аргументом об'єднання усіх греко-католицьких єпархій в на той час радянській Україні є, для авторів листа, передовсім спасіння людських душ, добро Церкви і запорука її сили. Читаючи рядки листа Микити Будки і Миколая Чарнецького до Йосифа Сліпого з теперішньої перспективи, усвідомлюю і подивляю надзвичайно їх надзвичайно перспективну і пророче бачення Української Греко-Католицької Церкви. Аж хочеться за ними повторити слова про те, що настав вже найвищий час здійснити хоч один крок в напрямку Христового заповіту, «щоб усі були одно» - об’єднати воєдино Українську Греко-Католицьку Церкву в єдиній Українській незалежній і самостійній державі, яка вже є чудом Божим, що сталося на очах наших. Користаючи з нагоди, висловлюю велику подяку моїй приятельці, кандидату історичних наук, завідувачці Відділу рукописів ЛННБ України ім. В. Стефаника Дядюк Мирославі за допомогу у праці над даною публікацією. Текст листа « Ваша Ексцеленціє, Ваше Преосвященство! Господь Бог, який кермує судьбою всіх народів, робить це так, що дуже часто людям може здаватися, що випадки, які відбуваються, є впливом діянь якоїсь людини або збігу різних чинників, під яких поняття підпадають теж і політичні умовини. Саме політичні умовини, які зараз заістнували, мають чималий вплив (поминаючи всякі інші сторінки) на адміністрацію і юрисдикцію нашого церковного життя. Це належить вже до минувшини, що всі гр[еко]. католицькі єпархії, що находилися ще до недавна в різних державах та були відділені від себе кордонами. Через те мусіли вони улягати різним, не все нам побажаним впливам, бо часто чужих для нас чинників. Заіснувала натомість нова дійсність, в якій всі наші дієцезії (єпархії – ред.) найшлися в одній Українській державі та серед зовсім нових умовин. Обставини ці об`єктивно беручи, не є для нас злі, але навпаки добрі. Тому єпископатові нашої цілої Греко-Католицької Церкви треба якнайскорше використати цей, поки що пригожий час, в першій мірі на це, щоби зреалізувати відновлення цего чинника, який від самого початку заснування нашої Церкви тай опісля через довгі століття її існування, був преважним чинником сили нашої Церкви та упорядкування її внутрішних відносин. Він мав теж немалий вплив і на цілість розвою історичних подій нашого народу. А цим чинником було признавання над собою всіма єпископами Українських земель Митрополита, що носив титул «Київський і Галицький». Це є історичний факт. Титул цей мали митрополити Галицькі, спеціяльно по заключенню Унії, хоч був час, що вони цего титулу не вживали. А було це тоді, коли Галичина находилася під володінням Австрії, а опісля Польщі. Робили вони це з чисто політичних оглядів. Між Львовом і Києвом існував тоді кордон і оба міста находилися в двох різних державах. А знову жаден володар держави не хоче годитися на те, щоби власть митрополита, який має стале місце осідку в границях сусідної держави, розтягалася також на терени, що находяться в обрубі його держави. Це респектувала теж Католицька Церква. Нині між Львовом і Київом зникли кордони і тому наш Високопреосвященний Митрополит може вже уживати повного титулу і дійсно вже уживає. Відновлення у теперішній дійсности цього так важного для нас історичного факту, повинно зродити в консеквенції признавання через поминання у Службі Божій Митрополита Галицького і Київського також через єпископів, що мають свої єпархії поза Галичиною та через їм підчинених священиків. Мало б це тим більше значіння, що це було б ознакою єдности, ознакою скріплення сили нашої Церкви та збільшило б її повагу, бо ми всі творили б тоді одну цілість. Тут мусимо взяти під розвагу ще оден факт. На наших очах відбувається консолідація православної, нез'єдиненої Церкви. Ми бачимо, що всі незєдинені єпископські престоли на усіх Українських землях разом з їх парохіями, є підчинені Патриярхові в Москві. І так всі нез’єдинені єпископи України признають його власть над собою. Це є факт, якого заперечити не можна. Тому в обличчу створеного великого бльоку нез’єдинених й нам треба тісніше об’єднатися зі собою. Тоді зможемо осягнути більше користей і скріпити свою позицію. Відомо ж бо є, що в єдности сила, а мусимо числитися також з певною агресивністю нез’єдиненої Церкви тим більше, що вона стала в останніх часах також свого рода державним чинником. Тай ще варто взяти під увагу й те, що на випадок зміни відношення держави до Церкви, було б тим важнішою річею, щоби як найскорше наступило повне скоординування сил нашого усього Гр[еко]. Кат[олицького]. Єпископату та разом з ним усього духовенства. Тимпаче, що це було порішене вже і для Закарпаття на Конференції Єпископату у 1928 р., між іншим поминати Митрополита на Службі Божій. Не йде тут про поширення власти Київсько-Галицького Митрополита і сам Високопреосв[ященний]. Митрополит не думає про це, але тільки про добро нашої Церкви, її сили, отже про добро душ. Усе вище написане подиктував нам тільки і виключно перспективічний погляд на минуле та майбутнє нашої Церкви і роздумування над засадою: «Caveant consules ne quid Respublica detrimenti capiat» ( Нехай консули бережуть державу від збитку ) - тимпаче, що йде тут про нашу Церкву. Прохаємо приняти вислови глубокої пошани в Христі віддані Львів, 21 лютого 1945 р[оку]. † Никита [Будка], Єпископ Патарський і б[увший]. Єпископ Українців в Канаді † Николай Чарнецький, б[увший]. Ап[остольський]. Візитатор Волині Копія оригіналу

Працюючи цими днями над листуванням Преосвященного Владики Діонізія Няради, єпископа Крижевацького з митрополитом Андреєм Шептицьким, яке знаходиться у Центральному Державному Історичному Архіві у Львові (ЦДІАЛ), натрапив на один дуже цікавий лист від 29 грудня 1937 р. Він кидає світло на кадрові пропозиції у Мукачівській єпархії і Львівській архиєпархії станом на той час. У згаданому листі Діонізій Няраді прогнозує Митрополиту ситуацію, яка може скластися у Мукачівській єпархії найближчим часом. Згідно його джерел у Римі, Преосвященний Олександр Стойка, єпископ Мукачівський може бути перенесений на інше місце служіння, оскільки на нього до Апостольської Столиці надійшла якась поважна скарга. Про її зміст він не пише нічого, хоча з контексту виглядає, що автор листа є в курсі справи. На випадок, коли б до цього дійшло, єпископ Крижевацький пропонує митрополиту Андрею підтримати утворення Митрополії на базі Мукачівської єпархії, а як кандидата на першого митрополита він пропонує отця Августина Волошина. Він стверджує, що той є вдівцем, але людиною дуже працьовитою і з характером. До того ж він давно його знає. Преосвященний Діонізій Няраді також сигналізує Митрополиту, що за наявною інформацією, Апостольська Столиця є готовою призначити єпископа на Марморощину. Як кандидата він пропонує отця Олександра Хіру, каноніка. Преосвященний Няраді інформує митрополита Андрея рівно ж і про те, що Польська Амбасада у Римі пробує вплинути на призначення до Львова єпископа-помічника. Покликаючись на приклад митрополита Загребського Антона Бауера, він радить Митрополиту вже тепер подумати над кандидатурою, яку він вважатиме достойною, щоби після його смерті на було великих потрясінь у Архиєпархії. Лист, про який ведеться мова, містить ще багато інших досить цікавих моментів, які вартують окремої уваги. Моєю ж ціллю є тільки донести до кола дослідників даної проблематики про віднайдення листа та опублікувати його. ТЕКСТ ЛИСТА (Мова та правопис оригіналу збережені) Ваша Ексцеленция ! З нагоди Різдвяних Свят і Нового Року пересилаю найсердечнійші желання для Вас і для цілої метрополії. Був єм в Римі сімі днямі задля Преосв[ященного]. [Василя] Такача. Він там закликаний. Здаєся що є намірення єго перенести на Підкарпаття або до Гайдурога на Угорщину. Тяжку скаргу вислано на Преосв[ященного]. [Олександра] Стойку. Не знати як сей вопрос скінчиться. Тепер би мав бути рішений вопрос епіскопа за Марморощину. Пропонував єм о. [Олександра] Хиру, каноніка і ректора богословії у Ужгороду. За случай перенесення Преосв[ященного]. Стойки думаю що би одинокій був спосібний за столицю у Ужгороду як першій метрополит монс. Волошин [Августин], директор […] у Ужгороду. Він вдовец бездітний, але працьовитий і повний характер. Знаю його давно. Недавно помер в Загребі метр[ополит]. Бауер [Антон, † 7.XII.1937 р.] гарною смертю, якщо було и життя красне. Він перед смертю пару літ мав молодого […] cum iure successionis [з правом наслідства]. По смерти не було жадного тертя. Буваючи в Римі чув єм з одної сторони що при Амбасаді Польской глядают Ексцеленції помічника, не знаю чи cum iure successionis. Прошу, о скілько можут Ексцеленция, нехай і сей вопрос упорядкуют. У нинішних часах річ надзвичайно важна. Кард[инал]. Tisserant [Eugène-Gabriel-Gervais-Laurent] певно буде помагати. Найсердечнійше во Господі поздоровляю і всего добра бажаю. Перед авдієнциєю у Св. Отца на серцю носив єм Вашу Ексцеленцию задля благословення. Прошу не забути і на мене у св. молитвах. Під ⁒ висилаю пісмо о. Майка [Іпатій Іван ЧСВВ] з Аргентини. Прошу позволити Сестрам на виїздь. Крижевці, дня 29/XII.[19]37. † О.Діонисій, eп[ис]к[о]п. ЦДІАЛ, фонд № 358, опис 1, справа 161, аркуш 158.

Дві цінні згадки зі Щоденника Степана Годованого Працюючи з фондами ЦДІАУ у м. Львові, за порадою моєї приятельки Мирослави Дядюк, завідувачки відділу рукописів Національної бібліотеки імені В.Стефаника, звернув увагу на Щоденник члена редакції газети «Нова Зоря» Степана Годованого. Оригінал цього Щоденника був вивезений зі Львова до Польщі у 1944 році як частина Архіву НТШ, однак він зберігся у мікрофільмах (мф. 69009) у складі колекції № 9 ЦДІАУ у м. Львові, яка має назву «Матеріали архіву Наукового товариства ім. Т.Шевченка у Львові з Національної бібліотеки у Варшаві» . Перед тим, як перейти до суті самих згадок, які є головною причиною цієї публікації, слід кілька слів сказати і про самого автора Щоденника . Згідно авторитетного видання «Українська журналістика в іменах» (Дроздовська О., Львів, 2000, випуск 7), Степан Годований народився 29 грудня 1896 р. в с. Сервири, Золочівського повіту (нині Сировари належать до Зборівського району Тернопільської області). Він був відомим журналістом, громадським діячем. Початково навчався в українській гімназії в Тернополі (1909–1914 рр). Брав участь у Першій Світовій війні у лавах австрійської армії. У 1926 р. закінчив Карлів університет у Празі здобуттям наукового ступеня доктора філософії. З 1927 р. працює у філії товариства «Просвіта» у Зборові, а протягом 1929–1934 рр. – референтом товариства у Теребовлі. Від 1937 р. – співредактор католицького тижневика «Нова зоря» у Львові. Публікувався також у багатьох інших галицьких часописах. Емігрувавши до Канади, активно співпрацював з місячником отців Василіян «Світло». Помер 11 грудня 1978 у Торонто. Повертаючи до Щоденника Степана Годованого, слід сказати, що він є дуже цінним джерелом інформації про суспільно-політичну та церковну ситуацію у Галичині у міжвоєнний період. Але, для мене особисто великою цінністю є дві згадки. Перша згадка датується 11 червня 1938 р. Цього дня у Архикатедральному Соборі Святого Юрія відбувалася поминальна Служба Божа, у якій взяли участь чисельні представники львівської інтелігенції та духовенства. На ній був також присутній і Степан Годований. Його увагу серед священників привернула постать отця Климентія Шептицького, яку він описує коротко, але дуже глибоко та змістовно: «11.VI.1938. Зелена субота. Нині в 9 год. була заупокійна торжественна Служба Божа і панахида в храмі св. Юра. Я був як представник «Нової Зорі». Був генерал Тарнавський [1] , президент Кость Левицький [2] і багато інших представників ріжних центральних і инших установ. Я сидів ззаду в однім ряді з «Нашим Прапором» [3] і «Громадським Голосом» [4] . Був також представник радикальних «Каменярів» [5] . Але назагал було ще багато місця в церкві. Я казав виходячи до Ів[ана]. Дурбака [6] : Була повна церква людей і з риштованням. Проповіди не було. Підчас панахиди був між священниками брат Митрополита ігумен ОО.Студитів о. Климентій Шептицький: високий, ходощавий, сивий волос, аристократичний вираз обличчя» . Друга згадка походить з 1 червня 1939 року. Цього дня автор Щоденника відвідував церкву Святої Софії – Премудрості Божої, яку з с. Кривки до Львова переніс митрополит Андрей разом зі своїм братом отцем Климентієм Шептицьким. Церква була освячена 7 липня 1931 р. і стала перлиною бойківської архітектури у княжому граді. Вона також стала головним храмом Свято-Іванівської Лаври Студійського Уставу УГКЦ. Ось, як про неї згадує у своєму Щоденнику Степан Годований: «1.VI.1939 (четвер) По полудні випогодилося, але ніч з 1 на 2.VI холодна. Місяць вповні. Старий [7] в Стиниславові з Фед[ишиним] [8] ., а я сам з Коченашом [9] «ломив» [10] число Н[ової]. Зорі [11] . По полудні пішов я з К[оченашом]. на прохід на Кайзервальд [12] . При тій нагоді ми вступили до церковці О.О.Студитів. Дуже гарна, маленька, деревляна ідилія, закуток прекрасний. Здається, що чоловік опинився на хвилю десь в бойківських горах» . Подаю ці дві згадки як цінні джерела інформації, які доповнюють образ блаженного Климентія Шептицького у 150-літній ювілей від дня його народження, а також показують особливе місце храму Святої Софії – Премудрості Божої серед сакральних пам’яток княжого Львова міжвоєнного періоду. [1] Миро́н Омеля́нович Тарна́вський , (народився 29 серпня 1869 , с. Барилів , нині Радехівський район , помер 29 червня 1938 , с. Черниця , нині Бродівський район ): український полководець, командант Легіону УСС , генерал-четар та Начальний вождь (головнокомандувач) УГА (Джерело: Українська Вікіпедія). [2] Кость Антонович Леви́цький (народився 18 листопада 1859 , Тисмениця , помер 12 листопада 1941 , Львів ): український державний діяч, один із найвизначніших політичних діячів Галичини кінця XIX століття — першої половини XX століття , доктор наук . Співзасновник УНДП . З листопада 1918 р. — голова Державного секретаріату ЗУНР , потім — голова комісії з виборчої реформи при уряді. У липні 1941 засновник, голова Національної Ради у Львові (Джерело: Українська Вікіпедія). [3] «Наш Прапор» — ілюстрований часопис видавництва «Української Преси» Івана Тиктора у Львові. Виходив у 1932–1939 роках. Часопис був паростком української державності, рупором ідей національно-культурного відродження та єдності українських земель. Одна з найвпливовіших львівських газет 1930-х років (Джерело: Українська Вікіпедія). [4] «Грома́дський го́лос» — газета , що з різною періодичністю та під різними назвами («Новий громадський голос», 1904 — 1905 ) виходила у Львові ( 1895 — 1939 ). У 1910 році обов'язки головного редактора «Громадського голосу» виконував Михайло Павлик . На сторінках «Громадського голосу» друкувалися Іван Франко, М. Павлик, Осип Маковей , Марко Черемшина та інщі. Газета в різні періоди свого існування еволюціонувала від соціалістичних орієнтацій до націоцентричних . [5] «Каменярі» — виховна молодіжна організація в Галичині , заснована 1929 року під патронатом Української Соціалістично-Радикальної Партії (УСРП) . Організація орієнтувалася на українську національну радикально-демократичну ідеологію та етичний соціалізм . «Каменярі», хоча й були противниками капіталізму та прихильниками соціалізму , але не ототожнювали себе з політичним ладом у Радянському Союзі. Організація однаково негативно ставилася до фашизму , націонал-соціалізму та комунізму (Джерело: Українська Вікіпедія). [6] Дурбак Іван (народився 20 січня 1903 у м. Тернопіль, помер 16 червня 1994 у Вотервліті) — український журналіст , громадський діяч. Діяч УВО , дійсний член НТШ (Джерело: Українська Вікіпедія). [7] Так у вузькому колі редакції газети «Нова Зоря» називали Осипа Назарука (народився у Бучачі 31 серпня 1883 р., помер у Кракові, 31 березня 1940 р.), який від 1928 року був її головним редактором. [8] Іван Федишин – співробітник редакції газети «Нова Зоря». [9] Рудольф Коченаш – співробітника редакції газети «Нова Зоря» , перекладач. [10] Редагував [11] Українська греко-католицька газета регіонального і суспільно-політичного напрямку, яка спочатку виходила у Львові (з 1926 р. до 1938 р.), а опісля у Станіславові (нині Івано-Франківськ , з 1938 р. до 1939 р.). Почкатково видавалася як тижневик, а від 1928 р. - двічі на тиждень накладом 2 тисячі примірників. [12] Стара назва частини Знесіння, яка сьогодні носить народну назву «Шевченківський Гай».

Сьогодні уродини мого Тата! Привітав його через телефон (бо не можу бути присутнім через об'єктивні причини), але хочу скористатися також можливістю привітати його через Фейсбук. Я про нього рідко пишу і говорю, це усвідомив недавно. Можливо тому, що він зі мною більше мовчазний, а як говорить, то говорить по суті. Однак ніколи не забуду моменту, коли я вирішив остаточно вступити до можна до монастиря. Коли я вже прийняв рішення, він нічого не сказавши, повіз мене до Львова, до нашого монастиря св. Архистратига Михаїла. Він, можливо, не до кінця тоді повірив мені, але він повірив словам тодішнього нашого настоятеля у Дорі о. Йосифа Міляна, який сказав йому: "Василю, все буде добре !" Він його шанував тоді і не перестає дуже шанувати до сил пір. Виїхали ми з Дори до Львова 1 липня 1994 року. Майже цілу дорогу він мовчав. Коли я вийшов з машини, забрав речі і попрощався з ним, він мужньо стиснув мені руку, обняв, стримав сльози в очах, закурив і поїхав. Його мужність і вірність товаришам мене завжди супроводжувала і супроводжує у житті. Дякую Вам, Тату, за те, що Ви у мене є! Шануйте Ваших Татів і пам'ятайте про них щоденно у молитві і не тільки! Вони часто маломовні, але цією чеснотою промовляють до дітей на ціле життя! Львів, 26 лютого 2016 року

Трохи з мого життєпису про мого Тата Василя ! Я рідко пишу про мого Тата та й знимок у мене з ним не так багато. Але сьогодні, у день Зіслання Святого Духа, коли водночас на державному рівні святкується день Батька хочу кілька слів про нього сказати. Взагалі то, на моє виховання від пеленок (то був колись такий одяг для новонароджених дітей) найбільший вплив мали дідо Юрко і баба Марія. Вони у мене ще живі і здорові, а я втішаюся їхньою присутністю у моєму житті! Я був перший онук (після великого нашестя жіноцтва у кількох поколіннях у нашому роді), а тому вони мене практично з пологового «конфіскували». А батьки, наскільки розумію, перечити дуже не могли, бо то були такі часи, коли діти ще слухали своїх батьків. Ну і не без вигоди, бо були молоді, вчилися ще, дивилися світло у майбутнє. І треба було свободи на все це. Тому, варіант дитина з батьками у пакеті під назвою «все включено» підходив усім. Баба з дідом раділи, мамі з татом не зле було, ну і мені попри них також прекрасно жилося. Моя тета (Марія Івасюк) була файною дівкою (їй і нині нічого не бракує), кавалєри (які за нею штихети бабі з дідом ломили) їй завжди цукерки приносили (були такі часи, бігме були) і майже усі вони перепадали мені. Передовсім тому, що тета мене дуже любила, а ще й тому, щоби я ненароком не проговорився бабі з дідом, котрий з кавалєрів до тети приходив. А так цукерок завжди нагадував мені, що то треба мовчати задля власного майбутнього і теперішнього добра. Ой, щось я від теми відійшов ... Про тету іншим разом напишу! Ой, є що писати! Принагідно моїй теточці многая літ бажаю, бо завдяки їй доброті я смакував у дитинстві усі види цукерків «Світоч». Але, прийшов час і я заскучив за моїми батьками сильно, хоч у діда з бабою було прекрасно ! Зрештою, треба було йти до школи і мені довелося від діда і баби перекочовувати додому. І тут про Тата! Як він мене любив! Він мене тягав всюди з собою по горах, фотографував з кабанами, оленями і диками. Думав, що я піду його слідами! Та завжди мені казав: "Дивися, аби Ти у житті завжди підносив гідність нашої родини і аби борони, Боже, не опозорив нашу родину"! Пройшли роки ...! Ой, є що ще згадати! Сам собі дивуюся, у нас в родині навіть дяка не було, а мене Бог покликав до монастиря. Це є найбільший дар, без якого не уявляю сенсу свого життя! Спочатку я був дуже побожним хлопцем - раз відрікся від батьків, значить все - амінь і кінці у воду. Але, о. Йосиф Мілян дивився на мене як на дітвака і казав, що на все свій час. І справді, прийшов час, коли я зрозумів, що моє покликання без подальшої підтримки батьків, не буде таким благословенним! Сьогодні я вже священик і монах! Мені минуло 42 роки! Я вже трохи здобув досвід - різний досвід! Але, я дякую Богу, що я маю Тата! З ним я розуміюся навіть поглядом! Як зараз важливою є для мене його підтримка! Його тверде "не ний, будь людиною з характером!" допомагає мені більше, ніж кількаденні реколекції! Дякую Вам, Тату! Благослови, Боже, усіх татів, і мого Тата благослови як того, через якого Ти мене покликав до служіння Тобі і Твоїй Святій Церкві! Надвірна, 20 квітня 2019 року

Часи випробувань, що їх тепер проходить України, є унікальним моментом для змін, від яких залежить майбутнє нашого Народу. Безумовно, змін потребують багато сфер суспільно-політичного, господарського, економічного, а також церковного життя. Зміни – це вимога часу, але також ознака росту. Проте, жодні зміни не здійсняться без усвідомлення того, що для великих звершень потрібно, щоби кожний Українець переосмислив власне життя, цінності, якими живе, а також ціль життя, до якої стремить і для якої живе. Для того, щоби полегшити ось цю так нелегку працю над собою, потрібні орієнтири. Під орієнтирами маю на увазі не програми і стратегії змін, інвестиції, закордонні гранти, але мужніх і героїчних людей: Героїв віри і Героїв чину, які у часи перемін спроможуться не тільки змінити себе, але надихнути на зміни ціле суспільство, а також майбутні покоління. Митрополит Андрей Шептицький поза всякими сумнівами є якраз таким орієнтиром, роль якого в історії України і Церкви до сих пір не є належно осмисленою та оціненою. Протягом останніх років дослідження його спадщини пішли далеко вперед. Починаючи з 2015 року, коли УГКЦ відзначала 150-ліття від дня його народження, було зроблено чимало, причому як в Україні, так поза її межами: багато наукових конференцій, громадсько-просвітницьких заходів, тощо. Недавно у видавництві «Свічадо» вийшов український переклад монографії польської дослідниці, професорки історичного факультету Ґданського університету Маґдалени Новак про митрополита Андрея Шептицького під назвою «Два світи» . Вона повністю претендує на першу повноцінну наукову біографію Митрополита. У ній авторка намагається передовсім зрозуміти середовище, у якому жив і ріс Андрей Шептицький та його духовно-національну ідентичність. І це самозрозуміло, оскільки до сих пір не вщухають дискусії на тему його національної приналежності. А зовсім недавно у італійському видавництві «Криниця Якова» (Pozzo di Giacobbe) вийшла чергова монографія про митрополита Андрея під назвою «Задля любові до свого народу. Героїчне життя митрополита Андрея Шептицького (1865-1944)» (Per amore del suo popolo. La vita eroica del metropolita Andrea Szeptyckyj (1865-1944). Її автором є багатолітній дослідник спадщини Андрея Шептицького, доктор богословських наук, священник УГКЦ Августин Баб`як . У науковому середовищі, особливо дослідників історії Церкви і митрополита Андрея Шептицького отець Августин є дуже добре знаним. Однак, для тих, які про нього не чули, вартує навести короткі біографічні дані про нього. Отець Августин Баб`як народився 17 жовтня 1959 року в Польщі. У 1986 році закінчив Перемиську духовну Семінарію, а опісля отримав священничі свячення. Протягом 1986-1992 років душпастирював на різних парафіях у Польщі. У 1992 році розпочав служіння в Єпархії св. Володимира у Франції, де був інкардинований до місцевого клиру та призначений на душпастирську працю в м. Ліон. Упродовж 1994-1998 років навчався в Католицькому Університеті в Ліоні, який закінчив захистом докторської дисертації на тему: «Пасторальна діяльність митрополита Андрея Шептицького у Львівських синодах 1940-1944 рр» . З 2000 року отець Августин є дійсним членом НТШ у Парижі. У 2002 році отець Августин Баб`як переїжджає на душпастирське служіння до Італії. На даний час він душпастирює для Українців в Італії, займається науковою діяльністю. Отець Августин відомий також як постулятор кількох успішних беатифікаційних процесів в Архиєпархії Тренто. Цей короткий біографічний нарис отця доктора Августина Баб`яка подаю достойному читачеві не тільки для ознайомлення з його особою, але для того, щоби зрозуміти ключ, в якому написана його нова монографія про митрополита Андрея Шептицького. Очевидно, що це ключ історично-богословський. Автор у світлі архівних документів та публікацій намагається показати читачеві з однієї сторони дуже непрості історичні часи, у яких довелося жити і діяти Мойсеєві Українського Народу. А з іншої сторони він намагається продемонструвати, як він, попри усі труднощі і перешкоди, намагався жити та укладати своє життя згідно богословських та моральних чеснот. На даний час цей момент у наукових дослідженнях про митрополита Андрея такого роду публікацій дуже бракує. Адже у той час, коли про митрополита Андрея говориться як про успішного економіста, політика, громадсько-культурного діяча, отець доктор Августин Баб`як звертає увагу читача на головну його сутність особи Митрополита, яка полягає в тому, що був він передовсім мужем Христової Церкви, ревним пастирем, провідником свого народу у часи перемін, людиною великої віри, яка стреміла до святості і тієї святості бажала іншим. Одним словом, монографія отця доктора Августина Баб`яка «Задля любові до свого народу» показує нам Митрополита як гідного кандидата до проголошення святим Католицької Церкви. Пригляньмося ближче структурі та змісту цієї, справді унікальної, монографії. Вона нараховує 380 сторінок, включаючи бібліографію. Вступ до книги написав відомий професор цивільного та канонічного права в Університеті Трієсте Джованні Кодевілла. Йому також належить останній розділ згаданої монографії, у якому описується історія греко-католиків у московському князівстві, починаючи від князя Василія ІІ Темного (1415-1462) і закінчуючи російськими тиранами XX століття. Таким чином образ митрополита Андрея добре вимальовується не тільки на фоні його епохи, але на фоні історичного розвитку України та Христової Церкви в Україні. Сама ж монографія складається з 11 розділів. Поглянувши на їх зміст можна вже зрозуміти, про що йде мова у книзі. Оскільки на даний час вона опублікована тільки італійською мовою, перекладаю для українського читача весь зміст. Вступ 1. Біографічні нариси про Андрея (Романа Марію) Шептицького 1. Дитинство, юність і навчання 2. Військова служба і студії в Університеті 3. Перший візит до Риму – зустріч з Папою Леоном XIII 4. Другий візит до Риму і зустріч з Папою (1888) 5. Вступ Романа Шептицького до Чину Отців Василіян 6. Номінація на єпископа і митрополита 7. Діяльність митрополита в роках 1901-1914 8. Арешт митрополита (1914-1917) 9. Повернення до Львова 10. Вибух Другої світової війни 2. Беатифікаційний процес Андрея Шептицького 3. Діяльність митрополита Андрея Шептицького у оцінці Поляків 1. Тяжкі відносини між Україною і Польщею 2. Польсько-український конфлікт (1918-1919) 3. Після 1919 і невиконані обіцянки 4. Втручання у справі пацифікації у 1930 4. Нездійснена номінація митрополита Шептицького на кардинала 5. Андрей Шептицький: сила ідей 6. Андрей Шептицький: ісповідник віри 7. Андрей Шептицький: зачинатель єдності Церкви 1. Роль монашества у справі єдності Церков 2. Досвід спілкування з арабськими Церквами і християнським Сходом 3. Екуменічний діалог зі Східними словянськими Церквами 4. Унійна місія в Росії 5. Пасторальна діяльність митрополита на користь релігійної і національної єдності в Україні 6. Зауваження Апостольського візитатора монсіньора Джованні Дженоккі в Галичині 8. Докази і свідчення 1. Слава святості життя 2. Заперечення 3. Свідчення прихильників 4. Контрасти у свідченнях про славу святості життя 5. Відносини митрополита з цивільними та церковними властями 6. Митрополит в часі війни в роках 1941-1944 7. Митрополит як прихильник Дивізії СС «Галичина» 9. Чеснотливе життя митрополита Андрея Шептицького 1. Віра 2. Надія 3. Любов 10. Героїчність кардинальних чеснот 1. Розсудливість 2. Справедливість 3. Поміркованість 4. Стійкість 11. Євангельські ради в житті митрополита Шептицького 1. Убогість 2. Послух 3. Чистота. Вірним євангельській убогості і послушний служитель Церкви 4. Покора. Покірний слуга Бога і Церкви. 5. Інші свідчення. Бібліографія Експерт богослов, коли уважно приглянеться вищенаведеному змісту монографії отця Августина Баб`яка, без жодних вагань побачить в ній структуру так званої Positio super virtutibus vel super martyrio (Позиція відносно чеснот або мучеництва) . Хто проходив курси беатифіційного і канонізаційного права, які не входять до загального курсу канонічного права і які щороку організовує при Патристичному Інституті «Августиніянум» в Римі Конгрегація у справах святих, прекрасно знає, що саме Positio є головною збіркою документів та свідчень, на підставі яких спочатку експерти, а опісля сам Папа проголошує декрет про чесноти, а опісля про беатифікацію того чи іншого кандидата на престоли Церкви. Positio зберігається на постійній основі у Архіві Конгрегації у справах святих, не публікується для широкого загалу, а залишається виключно предметом дослідження для науковців і то тільки уповноважених. Отець Августин Баб`як, беручи за основу структуру Positio , спробував у науковий спосіб показати, що митрополит Андрей Шептицький є гідним кандидатом для проголошення блаженним Христової Церкви. На відміну від Positio , яка базується в першу чергу на живих свідченнях свідків життя кандидата на беатифікацію, отець Августин побудував своє дослідження головно архівних документах, опублікованих джерелах, тогочасних періодичних виданнях та наукових публікаціях. Коли мова про архівні джерела, на яких базується монографія «Задля любові до свого народу» отця доктора Августина Баб`яка, то вони є надзвичайно солідними і вартують окремої згадки. Отож, в часі дослідження автор працював у наступних Архівах: 1. Архів нових Актів у Варшаві в Польщі 2. Секретний Ватиканський Архів 3. Архів Секретаріату у справах зовнішніх церковних відносин Ватикану 4. Архів Конгрегації Східних Церков 5. Архів Генеральної Курії Отців Василіян в Римі 6. Архів монастиря Святого Хрестя у Шевтоні (Бельгія) 7. Центральний Державний Історичний Архів у Львові 8. Державний Архів Львівської області. Кілька слів мушу сказати від себе особисто. Я був свідком того, як у 2002 році отець доктор Августин Баб`як приїхав до Риму на розмову з владикою Іваном Хомою та отцем доктором Іваном Музичкою. Саме тоді я вперше почув від нього, що він має намір опрацювати біографію митрополита Андрея Шептицького у світлі святості його життя та героїчності його чеснот. Пам’ятаю, як обоє тогочасних «Патріархів Свято-Софіївських» (маю на увазі владику Івана Хому і отця Івана Музичку) підтримували його та допомагали усіма документами, які були в їхньому розпорядженні. Пригадую, як обоє згаданих мужів дуже бажали, щоби справа беатифікації митрополита Андрея Шептицького відбулася чимшвидше, тобто за їхнього життя. Але, життя не можна спрогнозувати, оскільки воно знаходиться в руках Божих. Тепер владика Іван Хома і отець Іван Музичка вже разом з митрополитом Андреєм оглядають Боже обличчя, але у монографії отця Августина Баб’яка є і їхня заслуга. Слід зауважити, що книга написана легкою і доступною для читача мовою. Очевидно, що у монографії не бракує багатьох дискусійних моментів, які завжди є присутніми у такого роду дослідженнях. Добре було б, коли б вона спонукала науковців до поважної дискусії та власних досліджень. Однак, найважливішим є сам факт, що в науковому фонді з`явилося дослідження нашого священника, яке звертає увагу на святість життя і чесноти митрополита Андрея Шептицького. За це велика вдячність автору та побажання подальших успіхів у наукових дослідженнях спадщини митрополита Андрея Шептицького та історії нашої рідної Української Греко-Католицької Церкви. І насамкінець. Отця Августина Баб’яка я зустрів вперше десь напочатку 90-х років у Львові. Тоді ми ще не були з ним добре знайомі. У 2002 році ми перетнулися в Римі, оскільки тоді він приїхав на душпастирське служіння для Українців в Італії, яке на той час надзвичайно потребувало священиків. Його досконале знання французької мови на той час допомогло нашій Церкві відрити церковні громади у тих місцях, де м’яко кажучи, присутність греко-католиків з України з їхньою східно-християнською ідентичністю була не дуже бажаною. Пригадую, тодішній пасторальний координатор отець Василь Поточняк розповідав нам усім, як на одному Конгресі душпастирів мігрантів в Італії отець Августин Баб’як на його прохання мужньо виступив і домігся вибачення від одного з поважних церковних ієрархів за те, що чинив перешкоди для літургійних зібрань Українців греко-католиків в одному з італійських міст на півночі. Здається мені, що отець Августин Баб`як, зрештою як і багато науковців, богословів УГКЦ, які здобули поважну освіту та досвід у поважних Католицьких Університетах Європи, не є належно доціненим. Зрештою, що таїти. Така доля, на превеликий жаль, спіткала десятки богословів нашої Церкви в Україні і на поселеннях. Але це вже інше питання. Вважаю, що науковий досвід і таланти отця доктора Августина Баб`яка приносять велику користь нашій рідній Церкві, але могли б ще більше плодоносити, якби добра воля і неупередженість тих, кому поручено за словами Папи Франциска «пахнути своїми вівцями» чи радше «пахнути пастирями своїх овець» . А й справді, творчі наукові люди є завжди птахами високого вільного лету, якими надзвичайно важко керувати. Але, все ж таки вони є крилатими, яким, за словами нашої славної Ліни Костенко ґрунту не треба, Землі немає, то буде небо. Немає поля, то буде воля. Немає пари, то будуть хмари. В цьому, напевно, правда пташина... А як же людина? А що ж людина? Живе на землі. Сама не літає. А крила має. А крила має! Вони, ті крила, не з пуху-пір"я, А з правди, чесноти і довір"я. У кого - з вірності у коханні. У кого - з вічного поривання. У кого - з щирості до роботи. У кого - з щедрості на турботи. У кого - з пісні, або з надії, Або з поезії, або з мрії. Людина нібито не літає... А крила має. А крила має! Для того, щоби зрозуміти працьовитість і наукову діяльність отця Августина Баб`яка, я попросив його надіслати мені список усіх його публікацій, а також наукових конференцій, у яких він брав участь або був організатором. Публікую надіслане з його дозволу. Нехай плоди праці отця Августина Баб`яка говорять самі за нього. НАУКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ отця доктора Августина Баб`яка Наукові конференції Організатор наукових конференцій в Католицькому Університеті у Ліоні і головний редактор наукового збірника: – перша: в січні 1995 р. на тему: André Cheptytskyi, Métropolite ukrainien novateur en œcuménisme (1865-1944) , з нагоди 50-ї річниці від дня смерті митрополита Андрея Шептицького; – друга: в січні 1996 р. на тему: Quatrième centenaire du synode d’union de Brest-Litovsk, 1596-1996, з нагоди 400-ліття Берестейської Унії; – третя: в березні 2001 р. на тему: Entre espoirs et incertitudes. Le voyage de Jean-Paul II en Ukraine, з нагоди Апостольського візиту в Україну Івана Павла ІІ. Монографії - Le Métropolite André Cheptytskyi et les synodes de Lviv de 1940 à 1944, couronnement d’une œuvre pastorale au service de Dieu et du peuple ukrainien, Видавництво Отців Василіян «Місіонер», Ліон-Львів, 1999. - Les synodes de l’archiéparchie de Lviv 1940-1944, protocoles des sessions préparatoires et solennelles , українською мовою видано у 2000 р. - Les nouveaux martyrs ukrainiens du XXe siècle , tome 81, éd. Université Catholique Saint-Clément Pape à Rome, Видавництво Отців Василіян «Місіонер», Львів, 2001, опубліковано французькою мовою, а в 2002 р. українською мовою. - De la légitimité d’un Patriarcat ukrainien , Видавництво Отців Василіян «Місіонер», Ліон-Львів, опублікована французькою мовою у 2004 р., в у 2005 р. французькою та англійською мовами. - Des Ukrainiens aux Congrès de Velehrad (1907-1936) , Société Scientifique Ševčenko, Paris, 2007. - Il Metropolita Andrea Szeptyckyj, nel suo incarico di Visitatore Apostolico (1920-1923). E nei suoi rapporti con il governo polacco. Видавництво «Артос», Львів, Тренто-Больцано, 2012, оригінал опубліковано італійською мовою, а у 2014 р. українською мовою. Монографії, що готуються до друку J. V. Rutskyj, métropolite ukrainien (1574-1637) son œuvre et sa vie à partir de ses lettres. Roma 2022 Наукові виступи на конференціях у таких країнах: Париж і Ліон (Франція), Мюнхен (Німеччина), Вільнюс (Литва), Львів і Луцьк (Україна), Коттаям (Індія), Рим, Тренто і Брессаноне (Італія) Наукові статті опубліковані Автор статей, опублікований у різних наукових журналах і збірниках українською, французькою, польською, італійською і німецькою мовами. Choisir , « André Cheptytskyj, artisan de l’unité », juin 2001, pp. 22-26. Choisir , « Un patriarcat interconfessionnel? La vision prophétique d’André Cheptytskyj », octobre 2001, pp. 14-18. Chrétiens en marche , « Œcuménisme en Ukraine? », avril-juin 2001, pp. 6-7. Chrétiens en marche , « André Szeptyckyj Métropolite ukrainien, et ses relations avec les Églises d’Orient. », janvier-mars 2015, pp. 7-8. Chrétiens en marche , « Joseph Veliamin Rutskyj Métropolite (1574-1637), artisan de l’Unité. », octobre-décembre 2017, p. 6. Cristianità , Il metropolita Andrea Szeptyckyj e il «pogrom» degli ebrei in Ucraina (1941-1944) . Anno XLVIII, n. 403, maggio-giugno 2020, pp. 39-54. Lecture et Tradition , « Vatican – Moscou: l’impossible dialogue? », 2002, pp. 45-57. Il Regno , « Ucraina: holodomor », 22 (2008), p. 796. Il Regno , «Ucraina: parole ingiuste da Mosca », 20 (2009), p. 725. Il Regno , « Holodomor, la Grande fame », Anno LXIII - N 1277 (2018), pp. 259-264. Istina , « André Cheptytskyj, Métropolite ukrainien (1900-1944) », LI (2006), pp. 125-145. Istina , « Le métropolite André Szeptyckyj et les pogromes des Juifs d’Ukraine (1941-1944) », LXV (2020), pp. 153-166. Bulletin Connaître l’Ukraine , « Conférence internationale à l’occasion du XVe anniversaire du retour des basiliens à Vilnius », vol. XII, Institut de la recherche scientifique du Sud-Est à Przemysl, 2006, pp. 343-349. Forum teologico Bressanone , «Il synodo de Lviv/Leopoli (8-10- Marzo 1946)», 3 (2007), pp. 294-314 . Blahovist’ , « Slidamy mijnarodnoï naoukovoïconferentsï na Litovskij zemli » (=Conférence international en terre lituanienne), 1 année XVII (2007), pp. 1 et 4. Vita Trentina , «Quello sterminio per fame», 47 (2008), p. 10. O’odigos , « Centenaire des Congrès de Velehrad (1907-2007). André Cheptytskyj instigateur et promoteur d’une action unioniste», XXVII 1-3 (2008), pp. 21-31. Rivista di Teologia ecumenico-patristica Nicolaus , « Monachesimo ed ecumenismo secondo Andrea Szeptyckyj», Anno XXXVI Fasc. 1/2 (2009), pp. 153-162. Forum teologico Bressanone , «Holodomor. Fare memoria del genocidio per fame in Ucraina nel 1932-1933», 1 (2008), pp. 81-83. Forum teologico Bressanone , «Monachesimo ed ecumenismo secondo Andrea Szeptyckyj», 3 (2009), pp. 39-48. La Voce , « Holodomor: fare memoria del genocidio per fame in Ucraina 1932-1933 », LIII 1 (2009), pp. 18-20. Missioni , «Holodomor, il "genocidio per fame"», 3 (2009), pp. 35-37. Missioni , «La spiritualità di Mario Borzaga, missionario OMI (1932-1960)», 5 (2009), pp. 31-33. Місіонер , « Ключові моменти життя духовного подвижника українського народу митрополита Андрея Шептицького (1865-1944 рр. )», n. 11(261) листопад, с. 13-16. Mikhtav , « Monachesimo ed ecumenismo secondo Andrea Szeptyckyj», 55 (2009), pp. 6-21. Studi cattolici , «Holodomor : fu genocidio», aprile (2009), pp. 276-277 . Studi cattolici , «Il monachesimo secondo Szeptyckyj», dicembre (2009), pp. 837-841 . Studi cattolici , «Le comuni persecuzioni & l’avvicinamento ecumenico», luglio/agosto (2010), pp. 510-515. Studi cattolici , «Martiri. Padre Mario Borzaga, missionario», novembre (2011), pp. 796-798. Studia teologiczno-historyczne Sląska Opolskiego. « Udział i rola Cerkwi Greckokatolickiej w Kongresach Welehradzkich (1907-1936) », nr 34 (2014), s. 153-178. Studia teologiczno-historyczne Sląska Opolskiego. « Mönchstum und Ökumene nach Andreas Szeptyckyj », nr. 35 (2015), s. 357-370. The Harp , «Centenaire des Congrès de Velehrad (1907-2007). vol. XX (Part II)» , pp. 235-260. The Harp , «Holodomor: fare memoria del genocidio per fame in Ucraina 1932-1933». vol. XXIV, publié par St Ephrem Ecumenical Research Institute (SEERI), Kottayam, Kerala, India 2009 , pp. 149-152. The Harp , « André Szeptyckyj Métropolite ukrainien, et ses relations avec les Églises d'Orient ». vol. XXXI, édité par Jacob Thekeparampil, Thomas Koonammakkal, Baby Varghese, publié par St Ephrem Ecumenical Research Institute (SEERI), Kottayam, Kerala, India, 2016, pp. 145-160. The Ethnology Notebooks , « On Part and Role of Catholic Church in Velehrad Congresses (1907-1936) », bimensal n°5-6 (89-90), 2009, pp. 729-742. Господь і я, «Metropolita Joseph Veliamin Rutskyj e sua opera spirituale ed educativa in favore della Chiesa e il populo ucraino » trimestriel n°2 (10) 2010, pp. 46-50. Господь і я, «The Rules of St. Basil the Greek Catholic in the Reform of the Basilian Order by Metropolitan Joseph Veliamin Rutskyj » trimestriel n°3 (11) 2010, pp. 48-50. Господь і я, «The Rules of St. Basil the Greek Catholic in the Reform of the Basilian Order by Metropolitan Joseph Veliamin Rutskyj » trimestriel n°1 (12) 2011, pp. 48-50. Господь і я, «Звіт із V сесіі Патріаршого Собору Української Греко-Католицькоі Церкви м.Прудентопліс, Бразилія, 31 серпня – 5 вересня 2011р.Б. » trimestriel n°1 (13) 2012, pp. 49-50. Vita Trentina , «La strage nascosta», 49 (2010), p. 18. Науковий вісник , ISSN 1729-360X, 23 (220) 2011, Волинського національного університету імені Лесі Украінки. « Йосиф Велямин Рутський – апостол єдності (1574.1637 рр.) », стор. 4-13. Atti del Convegno . Genocidi dimenticati: la Grande Fame in Ucraina (Holodomor 1932-33), storia e memoria di un massacro. « La carità del Servo di Dio Metropolita Andrea Szeptyckyj, conforto del popolo ucraino nella tragedia della Grande Fame degli annni 1932-1933 », Padova, 2012, pp. 51-61. Християнський голос (=La voix chrétienne), « Світла смерть Андрея Шептицького 1865-1944 », juillet 2014, nr. 13 (2897), p. 5. Християнський голос (=La voix chrétienne), « Про далекоглядність Митрополита Шептицького », octobre 2014, nr. 19 (2903), pp. 6-7. Християнський голос (=La voix chrétienne), « Про далекоглядність Митрополита Шептицького », octobre 2014, nr. 19 (2903), pp. 6-7. Християнський голос (=La voix chrétienne), « Андрей Шептицький та сучасні виклики України », jun 2015, nr. 12 (2920), p. 4. Християнський голос (=La voix chrétienne), « Два владики – пліч – опліч », janvier 2021, nr. 1 (3053), p. 14. Наше Слово , Вчення Андрея Шептицького і сучасні виклики в Україні . Rik LX nr. 31(3025), p. 2. Патріархат (=Patriarkhat), « Ключові моменти життя Митрополита Андрея Шептицького », nr. 4 (443), juillet-auot 2014, pp. 21-24. Патріархат (=Patriarkhat), « Митрополита Андрея Шептицький та близький схід », nr. 6 (446), novembre-decembre 2014, pp. 18-22. Патріархат (=Patriarkhat), « Андрей Шептицький i “Далекосхідна Україна ”» ( Листування Митрополита з українськими колоністами Далекого Сходу та Північної Маньчжурії ), nr. 3 (449), mai-jun 2015, pp. 16-19. Яворівщина , Рік Митрополита Андрея Шептицького ,18 грудня 2014 nr.104-105 (2404-2405), с. 5. La Parole ukrainienne , « André Szeptyckyj Métropolite ukraienien, et ses relations avec les Eglises d’Orient », nr. 3053, 03 novembre 2014, pp. 4-5. La Parole ukrainienne, « Андрей Шептицький у спогадах Кирила Королівського / Le Métropolite André Szeptyckyj au fil des mémoires autobigraphiques de Cyrille Korolevskij », n. 3056, 02 février 2015, pp. 4-7. La Parole ukrainienne, « Чи може вчення Адрея Шептицького (1865-1944) дати відповідь на сучасні вуклики в Україні? », n. 3061-3062, 01 juillet 2015, pp. 6-7. La Parole ukrainienne « En cette année 2016, nous commémorons le 85e anniversaire du génocide ukrainien des années 1932-1933, appelé encore « Holodomor » en Ukraine : hommage aux millions de victimes », n. 3078, 01 novembre 2016, p. 4. La Parole ukrainienne « Joseph Veliamin Rutskyj Métropolite (1574-1637), artisan de l’Unité. », n. 3088, 01 octobre 2017, pp. 2-3. La Parole ukrainienne « Андрей Шептицькій, 120 років тому », n. 3128, 01 février 2021, p. 8. La Parole ukrainienne « 120e anniversaire de l’intronisation du métropolite André Szeptyckyj, le 17 janvier 1901 sur le siège métropolitain de Lviv. », n. 3129, 01 mars 2021, p. 8. La nuova Europa , « L’azione pastorale del metropolita Szeptyckyj » Rivista internazionale di Cultura, nr. 03 luglio 2015, pp. 12-21. Liberté politique , n. 84 avril 2020, La nouvelle revue d’idées chrétienne. « Le Métropolite André Szeptyckyj et les pogromes des Juifs d’Ukraine (1941-1944) », pp. 203-224.

Цими днями, незважаючи на важку ситуацію на фронті, заголовки провідних львівських інтернет-видань, і не тільки львівських, заполонила вістка про те, що в Україну приїжджає відомий італійський стигматик Елія Катальдо. Наступні три дні в одній з церков Львова він проведе реколекції на тему, яку можна відчитати як головну мету його візиту до України: « Їду, щоб витерти сльози Україні ». Безумовно, на фоні жорстокої війни росії проти України, яка має усі ознаки геноциду, слова і місія згаданого стигматика притягують вже, навіть тих, які його ще не бачили і не чули про нього - десятки тисяч людей, у яких опускаються руки, маліє віра, слабне надія. Природньо, що у такій ситуації люди тягнуться до когось, хто уприсутнює самого Бога, який є поруч, який може поспівчувати, приголубити, розрадити, потішити та дати надію. Однак, з Елія Катальдо, якого помилково називають братом тобто монахом, а декотрі навіть вважають його священником, не є все так просто. Слід зрозуміти, що з подальшими переможними кроками, які робить героїчний Український народ, до нас приїздитимуть щораз то більше тих, які бажатимуть знимки з переможцями на згадку, щоби потім, у країні свого проживання чи перебування, пишатися своїм «внеском» у перемогу України над імперією зла. Тому, обережність і мудрість для нас на даний час є надзвичайно важливими та необхідними чеснотами! В Україну Елія Катальдо приїжджає вже вдруге. Вперше він приїжджав в жовтні 2017 року на запрошення владики Леона Дубравського і був у храмі Воскресіння Христового УГКЦ у Львові. Тоді, окрім Львова, він відвідав також інші міста України, зустрічався з представниками місцевих органів влади, ієрархами РКЦ та УГКЦ. Його приїзд супроводжувався потужним медійним шумом, зрештою, як і тепер. Коли кілька днів тому, побачивши новину про приїзд стигматика до України, я і сам перепостив її. Побачивши це, мені написав мій добрий приятель Ректор Люблінської Духовної Семінарії УГКЦ отець Богдан Панчак, який переслав мені свій допис на цю тему кількарічної давності та порекомендував добре дослідити справу з Елія Катальдо як стигматиком Католицької Церкви. Принагідно поінформував, що він також приїздив з подібними візитами до Польщі і не усі єпископи радо його приймали. Навіть більше, у середовищі богословів і журналістів його візити парафіями спричинили велику дискусію, яка вилилася у публічне русло. Про неї писали навіть провідні польські ЗМІ. Все це спонукало мене більш детальніше приглянутися особі Елія Катальдо, щоб зрозуміти ким він є і що про його дар стигмат говорить Католицька Церква в Італії. Хто такий Елія Катальдо (Елія – прізвище, Катальдо – ім`я) ? Офіційних біографічних даних про Елія Катальдо у італійському інформаційному просторі не так легко знайти. Не пише про нього навіть всесвітньовідома інтернет-енциклопедія «Вікіпедія». Короткі дані можна знайти на інтернет-сторінці заснованого ним же «Братства Апостолів Божих» (Fraternità degli Apostoli di Dio). Натомість як книжковий фонд так і інтернет-простір наповнений розповідями про чудотворні і надприродні факти з його дитячих, юнацьких літ, а також в тому часі, коли він відкрив у собі дар стигматика. Отож, з офіційних біографічних даних, які вдалося віднайти, відомо, що він народився 20 лютого 1962 році в місцевості Франкавілла Фонтана, яка знаходиться у одному з відомих регіонів Італії Апулії. Він був восьмою дитиною в сім`ї. Коли йому виповнилося 18 років, вирішив стати поштарем у Мілані. Виконуючи свою роботу, часто приносив листи до місцевого монастиря Отців Капуцинів. Приглядаючись їхньому життю, вирішив і сам стати монахом капуцином. У монастирі пройшов новіціят та склав перші монаші обіти. Саме тут у нього проявилися перші ознаки стигм. Ось як про це розповідає офіційний сайт «Братства Божих Апостолів» : «З того часу брат Елія щороку під час Пасхального періоду знову переживає на своєму тілі страсті Господні (передували голодування та повна відсутність сну протягом 40 днів), від бичування до рани на боці, з якої сочиться сироватка та запашна кров. Щоп’ятниці року його виразки відкриваються через витікання крові та сироватки, і через кілька днів вони знову починають гоїтися, залишаючи чітко помітні сліди» . Переживаючи такі стани, брат Елія розповідав своїм співбратам, що в часі об’явлень бачить ангелів, Пресвяту Богородицю, Ісуса. Монастирський провід, бажаючи більш глибше вивчити питання стигматичних пережиттів брата Елії, вирішив направити його на медичні консультації та дослідження до одного з інститутів в США. Повернувши звідтам у 1994 році, брат Елія покинув монастир. Але, так виглядає, що монастирські власті йому радше порадили покинути спільноту. Після цього він переїжджає в околиці Бергамо, де проживав до 2003 року. Того ж таки року він разом з двома своїми друзями викуповує в Кальві що в Умбрії колишній монастир, у якому поселяється на стабільно. Хоча на офіційному сайті «Братства Апостолів Божих» про цю спільноту говориться як про монастир, а самих його жителів іменується монахами, то однак жодних підтверджуючих документів зі сторони церковної влади немає. У міжчасі, особою Елії Катальдо зацікавлюється письменниця Фйорелла Туроллі, яка написала про нього дві відомі книги: «Ангел зі стигматами, який зупинився у моєму домі» (2001) та «Брат Елія з Апостолів Божих – таємниця світла» (2003). Відтоді і до сих пір у середовищі аналітиків її вважають головною біографинею Елії. Згодом сам Елія Катальдо заснував «Братство Апостолів Божих» , яке, як виникає з тексту опублікованих Конституцій , є в основному зосереджене навколо його об’явлень та їх пережиттів. Братство є засновником Фундації , яка провадить різносторонню діяльність, особливо видавничу і фармацевтичну. Сайт Фундації активно рекламує усілякого роду фітотерапевтичні продукти, які просуває під маркою «Фітотепарія Апостолів Божих» . Італійська Католицька Церква про Елія Катальдо Діяльність Елії Катальдо, особливо на території колишнього монастиря, якого він став власником, спричинила серед місцевих вірян і священиків чимало запитань про характер його діяльності. І логічно, бо сам власник монастиря і його насельники називали себе братами монахами, а насправді ними не були. Для того, щоби будь-яка спільнота релігійного типу могла називатися монашою, вона згідно церковного права повинна бути визнана такою компетентною церковною владою. А нею є: місцевий єпископ, патріарх або Папа. Перша реакція Курії дієцезії Терні-Нарні-Амелія 2008 року Бажаючи розвіяти усілякі сумніви поміж вірними і священниками, а водночас допомогти знайти властиву для життєву дорогу і місце в Церкві Христовій для самого Елії Катальдо і його друзів, місцевий єпископ Терні Вінченцо Палія вирішив взяти ситуацію під особистий контроль. Для того, щоби проінформувати суспільство, він видав офіційний комунікат. Ось його переклад українською мовою: «Ось цим комунікатом дієцезіяльна Курія повідомляє наступне: колишній монастир Сан-Франческо ді Кальві є спорудою, яка зараз використовується як цивільна резиденція, в якій Катальдо Елія та невелика група людей живуть як законні власники. Для себе та для групи, яка його супроводжувала, він просив про батьківський супровід дієцезіального єпископа Вінченцо Палія, який уважно стежить за їхнім духовним розвитком. Для того, щоб досягти повного й об’єктивного розуміння, необхідна максимальна обережність і оцінка кожного елемента, корисного для розпізнавання. З цієї причини ні він, ні його група ще не отримали ніякого церковного схвалення, хоча їм приділяється пильна увага Церкви, що важливо для всіх. На даний момент Катальдо Елія попросили не проводити молитовні зустрічі в парафіяльних і позапарафіяльних церквах на території дієцезіі Терні-Нарні-Амелія. Елія Катальдо не є монахом, але мирянином, який разом зі своєю групою не має жодного церковного визнання. Його будинок не оформлений як монастир чи монастирський будинок у канонічному розумінні. Його подорожі чи «місії» погоджуються вірними, групами чи парафіями безпосередньо з ним за письмовою згодою відповідних єпископів, які таким чином беруть на себе всю відповідальність за зміст, методи візиту, жести та слова Елії Катальдо. Єпископ Терні-Нарні-Амелія не пропагує та не заохочує такі поїздки, але  Елія Катальдо його лише інформує про запрошення та дозволи єпархіальних єпископів, куди він їде». З комунікату Курії виникає, що: 1) спільнота, яка проживає у колишньому монастирі не є монашою спільнотою, а відповідно люди, які там проживають, не можуть вважатися ані називатися монахами; 2) Елія Катальдо є мирянином, а не монахом чи священником; 3) Елія Катальдо може здійнювати подорожі чи місії тільки самостійно, однак повинен інформувати місцевого єпископа про наявність згоди єпископа місцевості, куди той направляється. 4) у дієцезії Терні-Нарні-Амелія йому заборонено здійснювати паломництва парафіями та позапарафіяльними структурами. Друга реакція Курії дієцезії Терні-Нарні-Амелія 2012 року Однак, як виглядає з хронології офіційних комунікатів Курії дієцезії Терні-Нарні-Амелія, після, здавалося б, прояснення ситуації, вона тільки почала набирати обертів. Особа Елії Катальдо як знаменитого католицького стигматика починає стрімко набирати популярності, його самого запрошують до різних міст Італії та поза її межами, а деякі єпископи навіть дозволяють йому бути присутніми при освяченні дарів у Божественній Літургії. Один з експертів богословської комісії з Таранто наводить навіть приклад, коли один Апостольський Нунцій після слів освячення попросив Елія Катальдо простягнути руки над освяченими дарами. Іншим разом Елія на запрошення священиків проводив екзорцизм над вірними, який є категорично заборонено проводити вірним і який є строго зарезервований священнику, що має на це окремий дозвіл від єпископа. З огляду на все це 3 вересня 2012 року, тобто чотири роки після першого комунікату, дієцезіяльна Курія видає другий комунікат, у якому по суті повторює те, що було сказане у комунікаті від 2008 року. Ось переклад рідною мовою: «Після численних запитів про роз’яснення щодо особи Катальдо Елії (помилково названого «fra Elia» (брат Елія – ред.) ми знову публікуємо офіційну ноту дієцезії Терні-Нарні-Амелія, оприлюднену з 2008 року. Цією нотою Курія повідомляє наступне: Колишній монастир "Сан-Франческо" в Кальві - це споруда, яка зараз використовується як цивільна резиденція, в якій живе Катальдо Елія як законний власник з невеликою групою людей. Для себе та для групи, яка його супроводжувала, він просив про батьківський супровід дієцезіального єпископа Вінченцо Палія, який уважно стежить за їхнім духовним розвитком. Для того, щоб досягти повного й об’єктивного розуміння, необхідна максимальна обережність і оцінка кожного елемента, корисного для розпізнавання. З цієї причини ні він, ні його група ще не отримали ніякого церковного схвалення, хоча їм приділяється пильна увага Церкви, що важливо для всіх. На даний момент Катальдо Еліа попросили не проводити молитовні зустрічі в парафіяльних і позапарафіяльних церквах на території дієцезії Терні-Нарні-Амелія. 3 вересня 2012 року» . Третя реакція Курії дієцезії Терні-Нарні-Амелія 2020 року Хронологія офіційних повідомлень дієцезії Терні демонструє, що у 2020 році справа Елії Катальдо знову ожила. Курія знову видає офіційну ноту, якою повторює все те, що було сказане у двох попередніх. Однак, у ноті від жовтня 2020 року є певна новизна. Місцевий єпископ Джузеппе П`ємонтезе наголошує на тому, що він не пропагує, ані не підтримує поїздок Елія Катальдо поза межі дієцезії. Однак просить, щоби вірні, парафії, священники чи єпископи, які його запрошують, надсилали до Курії власні думки і враження щодо особи Елії Катальдо і дару, яким він володіє. Ось переклад третього комунікату українською мовою: «Роз’яснення щодо Елії Катальдо, жовтень 2020 року Після численних запитів про роз’яснення щодо особи Катальдо Елії (помилково названого «fra Elia» (брат Елія – ред.) ми знову публікуємо офіційну ноту дієцезії Терні-Нарні-Амелія, оприлюднену з 2008 року, а потім і в 2012 році: «Колишній монастир «Сан-Франческо» в Кальві — це споруда, яка зараз використовується як цивільна резиденція, в якій живе Катальдо Елія як законний власник з невеликою групою людей. Для себе та для групи, яка його супроводжувала, він просив про батьківський супровід дієцезіального єпископа Вінченцо Палія, який уважно стежить за їхнім духовним розвитком. Для того, щоб досягти повного й об’єктивного розуміння, необхідна максимальна обережність і оцінка кожного елемента, корисного для розпізнавання. З цієї причини ні він, ні його група ще не отримали ніякого церковного схвалення, хоча їм приділяється пильна увага Церкви, що важливо для всіх. На даний момент Катальдо Елія попросили не проводити молитовні зустрічі в парафіяльних і позапарафіяльних церквах на території єпархії Терні Нарні Амелія». На додаток до того самого повідомлення, п’ємонтський єпископ має намір уточнити: «Елія Катальдо не є монахом, але мирянином, який разом зі своєю групою не має жодного церковного визнання. Його будинок не оформлений як монастир чи як монастирський будинок у канонічному розумінні. Його подорожі чи «місії» організовуються вірними, групами чи парафіями безпосередньо з ним за письмовою згодою відповідних єпископів, які таким чином беруть на себе всю відповідальність за зміст, методи візиту, жести та слова Елія Катальдо. Єпископ Терні-Нарні-Амелія не пропагує та не заохочує такі поїздки, але його лише інформує Елія Катальдо про запрошення та дозволи від дієцезіяльних єпископів, куди він їде. Єпископ Терні-Нарні-Амелія, монсіньор Джузеппе П’ємонтезе, хотів би отримати відгуки та оцінки з цих зустрічей від єпископів, духовних осіб і мирян, які організовують або беруть участь у зустрічах Елія Катальдо» . Замість висновку Хтось, хто набрався терпеливості прочитати все те, що написано до сих пір, запитає мене про мою особисту думку щодо Елія Катальдо і його стигм. Моя відповідь буде дуже чіткою: не можна пропонувати і представляти людям як вірний і певний Божий знак те, що не є до кінця вивчене і проголошене. Бо не кінця випробувана страва може стати смертельною отрутою. Особисто я не є знайомим з Елія Катальдо, як також нічого не можу сказати про дар стигм, які він носить. Для цього існує чітко прописана церковна процедура. На превеликий жаль, ми маємо справу з фактом, коли слабкість волі, брак рішучості місцевих єпископів дієцезії Терні спричинює замішання не тільки у місцевій Церкві, але вже далеко поза її межами. Вже не говорю про брак комунікації єпископів світу між собою у питанні Елія Катальдо. Пригадується мені випадок з отцем Піо, коли йому 2 червня 1922 року заборонилиуділяти благословення, провадити листування, показувати стигмати. Йому було казано відправляти Святі Меси приватно, без участі люду, і перевести його до монастиря у Сан Джованні Ротондо. Через рік папа Пій ХІ підписав заяву, в якій Церква не ствердила надприродного походження стигматів, які цей капуцин носив уже 10 років. А 1931 рік приніс ще суворіші розпорядження: заборону сповнювати священицькі функції. Сьогодні усе це виглядає як несправедливе покарання. Але отець Піо прийняв це як особисте випробування і очищення, яке йому необхідне на дорозі до спасіння. Однак, Бог є справедливим і милосердним! Після смерті отця Піо він показав його світові як великого святого і заступника, якого 12 червня 2002 року Папа Іван Павло ІІ проголосив святим усієї Католицької Церкви. Ким є Елія Катальдо – святим, грішником, юродивим, фальшивим пророком, мучеником, жертвою комерційних структур? Я не знаю. Христос каже, що учнів його можна буде пізнати по плодах. Час покаже, які плоди принесе його діяльність. Але, ціллю мого допису є звернути увагу усіх вірних на те, щоби уникали у пошуках Бога чуд і сенсацій. Хрест Христовий не був сенсацією. В очах його учнів він здавався бути кінцем їхніх мрій і сподівань. А він виявивився початком нового світу, світу, у який прийшов сам Бог і відкрив його колись давно закриті двері Раю. Як же актуальними сьогодні є слова вже покійного Папи Венедикта XVI, який в часі Літургії за добрий вибір Понтифіка 18 квітня 2005 року промовив знаменні, а водночас пророчі слова: «Скільки вітрів різних доктрин ми знаємо за останні десятиліття, скільки ідеологічних течій, скільки способів мислення... Маленький човен думки багатьох християн часто хвилювався цими хвилями – кидався з однієї крайності в іншу: від марксизм до лібералізму, аж до лібертизму; від колективізму до радикального індивідуалізму; від атеїзму до смутного релігійного містицизму; від агностицизму до синкретизму тощо. Кожного дня народжуються нові секти і справджується те, що каже святий Павло про обман людей, про хитрість, яка вводить їх у помилку (пор. Еф. 4, 14). Наявність чіткої віри, згідно зі Символом віри Церкви, часто називають фундаменталізмом. У той час як релятивізм, тобто дозволити себе носити «туди-сюди будь-якому вітру доктрини», видається єдиним ставленням до сьогоднішніх часів. Встановлюється диктатура релятивізму, яка не визнає нічого остаточного і залишає лише власне его та його бажання як останню міру. Ми ж маємо інше мірило: Син Божий, правдива людина. Він є мірилом справжнього гуманізму. «Дорослий» — це не віра, що слідує за хвилями моди та останніх новин; доросла і зріла віра, глибоко вкорінена в дружбі з Христом. Саме ця дружба відкриває нас для всього доброго і дає нам критерій для розрізнення правди від фальші, обману від правди. Ми повинні визріти цю дорослу віру, ми повинні привести стадо Христове до цієї віри. І саме ця віра – лише віра – створює єдність і реалізується в любові. Святий Павло пропонує нам у цьому відношенні – на противагу безперервним мінливостям тих, хто подібний до дітей, яких кидають хвилі – прекрасне слово: чинити правду в милосерді, як фундаментальній формулі християнського існування. У Христі правда і милосердя збігаються. Наскільки ми наближаємося до Христа, правда і милосердя також зливаються в нашому житті. Милосердя без правди було б сліпим; істина без милосердя була б схожа на «цимбал, що дзвенить» (1 Кор. 13,1)» . І насамкінець. Мене вже роками переслідує питання про те, чому ми як Українці - побожні, працьовиті, гостинні, добродушні - століттями так багато страждаємо і оплакуємо наше минуле. Цей лейтмотив відображений і у літературних творах, і у народних піснях. Чому ми так легко проголошуємо героїв і так швидко їх забуваємо ? Одну з відповідей я знаю достеменно. Століття неволі породили у нас недовіру до своїх і довіру до чужих. Як же часто можна почути, що там десь краще, а у нас завжди погано. Недовіра ця торкає не тільки людей, але і Бога. Оскільки, коли добре приглянутися нашій народній побожності, то вона більше покладається на освячену воду (як поза всякими сумнівами має велике значення), як на Бога, Який провадить, підтримує, крокує завжди поруч як у хвилинах терпінь, так у хвилинах радості. Як же часто, коли я писав цю статтю, в моїй голові лунали слова відомої пісні, що її виконує "Тартак": " Як уже набридло чути знову і знову Порожні балачки, пафосні розмови! "Мова калинова"... "Пісня солов'їна"... Ще трохи побалакаємо – зникне Україна! Згубили культуру, забули історію, Почуваємося зайдами на своїй території. Віримо чужим, своїм не довіряємо, Розводимо руками – маємо, що маємо! Сьогодні братаємося, щоб завтра продати. Кум іде на кума, брат іде на брата. Національна ідея як засіб спекуляції. Здобули державу, втратили націю... Коли ж у народу більше немає відваги, Немає власної гордості, немає самоповаги, Коли кожен за себе у своїй хаті скраю – У такого народу і героїв немає! " Мені дуже хочеться, щоби слова цієї пісні після нашої перемоги над імперією зла відійшли у минуле. Щоби їх згадували тільки у народній творчості та шкільній літературі. Мені так дуже хочеться, щоби ми навчилися довіряти собі, в першу чергу Українець Українцеві! І це можливо! Потрібно тільки зробити один погляд у сторону ближнього і побачити у ньому брата, на плече якого можна покласти не тільки свою голову, але свій хрест. Хоча б на хвилину.

Великий Піст є часом покаяння, але також і часом очищення, який починається з розпізнання власного духовного стану. На жаль, чи на щастя, у так нелегкі часи для нашої Рідної України ось цей період духовної обнови оголив багато проблем Львівської громади у її різних сферах – соціальній, політичній, церковній, тощо. Для мене особисто, думаю і не тільки для мене, поява певних проблем у так рідному і патріотичному Львові стало своєрідним шоком, а також і випробування. Знаменним є той факт, що ось цим голосом сумління, який і виявив усе те, що було скритим став Митрополит Андрей Шептицький, Мойсей нашого Народу. Це ще раз підкреслює його велич і святість, оскільки він не перестає нас провадити до Бога, а це значить дорікати, напоумляти, повчати, прощати. Уся дискусія, яка розгорілася навколо проекту пам’ятника Митрополиту Андрею та реконструкції площі св. Юра з досить несподіваних, а навіть шокуючих, як для мене, причин перенеслася на Український Католицький Університет. Ніде правди подіти, що ця дискусія вже перенеслася із соціальних мереж на побутове життя. Тема УКУ стала предметом обговорення не тільки студентів, але багатьох священиків, богословів та мирян, які не мають відношення до цієї інституції. Тільки саме обговорення у соціальних мережах даної проблематики не принесе корисних плодів. Мені відомо, що керівництво Університету вже зробило певні кроки для того, щоби розпочати розв’язувати проблеми, які виникли. Прикладом є сьогоднішня зустріч студентів і професорів цього навчального закладу. Проте, потрібно визнати, що питання вірності УКУ своїй місії саме як Католицького є предметом дискусій у різних не тільки священичих, але мирянських колах нашої Церкви. Одного разу Христос запитав своїх учнів про те, за кого мають люди Сина Чоловічого (Матей 16,3)? Питання Спасителя про думку людей про нього не походило з простої цікавості, але з того, щоб поглянути, чи належним чином вони розуміють Його місію як Месії. Що думають миряни і священики про УКУ? Здається це питання є цілком логічним і цікавим як для мирян так я для самого Університету. Саме тому пропоную цьому так важливому навчальному закладу так омріяному ще Митрополитом Андреєм провести у цей ювілейний рік своєрідні публічні слухання. Базовим питанням може стати статут УКУ про його місію, а також Апостольська Конституція Ex corde Ecclesiae від 15 серпня 1990 року Святого Папи Івани Павла ІІ Про Католицькі Університети. Попередньо я оголосив про те, що цього тижня опублікую мою думку відносно подій, які останньо мали місце в УКУ. Через те, що мої думки висловлені публічно можуть стати предметом спекуляцій, як також використані проти добра моєї рідної Української Греко-Католицької Церкви, найближчими днями у формі листа перешлю їх Ректорату та завідувачам Кафедр УКУ, а копію Блаженнішому Святославу та Високопреосвященнішому Владиці Ігорю Возьняку, Митрополиту Львівському. Заздалегідь сердечно дякую за слушні поради та думки надані мені Христиною Кутнів та групою студентів богословського факультету УКУ, деяким професорам цього Університету, а також священикам, зокрема моєму приятелю о. Оресту Вільчинському. Окреме спасибі за слушні і цінні поради Академічній «Обнові», для якої мені пощастило недавно провадити реколекції. У єдності сила Народу! У правді є Господь! З нами Бог! Львів, 18 березня 2015 року Божого

З чого все почалося ? 2-6 грудня 2021 року Папа Римський Франциск здійснив Апостольський візит на Кипр і до Греції. Провідні світові ЗМІ уважно слідкували за цією подією, адже добре відомо, що Греція є православною країною, а будування мостів єдності з православним світом лежить дуже на серці теперішнього Понтифіка. У більшості українських ЗМІ про цей візит згадувалося поверхнево і то з посиланням на американські, польські, а навіть російські інтернет-видання. Однак, протягом трьох днів після повернення Папи Франциска до Ватикану, українські ЗМІ (причому як інтернет-видання так і друковані) рясніли гучними заголовками. Я дуже уважно відстежував їх, як також аналізував посили, які вони хочуть донести читачеві. А тому дозвольте зацитувати хоча б частину з них, вказуючи при цьому видання, які їх публікували. І ось яка картина виходить: «Папа Франциск не вважає позашлюбний секс найважчим гріхом» ( Українська правда: Життя , 8 грудня 2021 р.) «Не перелюбствуй. Папа Франциск заявив, що гріхи плоті - не найсерйозніші» ( Новое время , 8 грудня 2021 р.) «Папа Франциск не вважає позашлюбний секс найсерйознішим гріхом» (Укрінформ, 8 грудня 2021 р.) «Папа Римський не вважає позашлюбний секс найсерйознішим гріхом» ( Служба новин телеканалу 1+1 ТСН , 8 грудня 2021 р.) «Папа Римський заявив, що позашлюбний секс не є найсерйознішим гріхом» ( Уніан, 9 грудня 2021 р.) «Папа Римський дозволив католикам секс до весілля» ( Весті.UA , 9 грудня 2021 р.) «Папа Римський: позашлюбний секс і тілесні гріхи – "не найсерйозніші» ( https://texty.org.ua , 9 грудня 2021 р.) «Папа Римський не вважає позашлюбний секс найсерйознішим гріхом» ( Курс України , 9 грудня 2021 р.) «Папа римський заявив, що секс поза шлюбом – не найтяжчий гріх» ( Гордон (Gordonua.com), 10 грудня 2021 р.) Це далеко не усі заголовки статей, які мені довелося знайти і докладно проаналізувати. Так ось, коли взяти до уваги той факт, що пересічний український читач звертає уваги тільки на заголовки, то згідно задуму авторів статей, після прочитання заголовків він повинен винести для себе нову поверхневу «істину» , яка полягає в тому, що Папа Римський Франциск дозволив секс до шлюбу і не вважає його аж так великим гріхом. Для того, щоби переконатися у тому, що пересічний читач, особливо молодий, робить для себе саме такі висновки, далеко шукати непотрібно. Буквально вчора я отримав лист від однієї матері, яка має сина у підлітковому віці (13 років). Самозрозуміло, що підлітковий вік є саме тим періодом, у якому формується погляд на сексуальність. Від правильного виховання дитини у цьому періоді залежить не тільки її сексуальна сфера, але взагалі сфера міжлюдських відносин, погляд на іншу людину (жінку чи чоловіка), погляд на сім’ю, тощо. І ось, за словами матері, до неї прийшов син з запитанням про те, чи справді можна жити сексуально з дівчиною до шлюбу. Мати, почувши такі слова, оторопіла, але потім взяла себе в руки і сказала, що ні. При цьому вона пояснила йому дане питання під кутом релігійним і чисто біологічним. У відповідь на пояснення матері, син показав їй одну з новин, яку побачив у одному з інтернет-видань і сказав: «А ось Папа Римський каже, що можна!» Переконавшись у тому, що син дійсно таке прочитав, мати написала мені листа з питанням, чи це дійсно так і чи щось змінилося у навчанні Церкви ? Коли я прочитав її листа, зрозумів, що з таким питанням, мабуть, борикається цими днями не одна матір чи батько, але, можливо, не знають до кого звернутися чи кого запитати. Саме це спонукало мене детально продемонструвати, як поверхнева журналістика калічить правду, а з нею і людські долі. Що передувало словам Папи ? Для того, щоби зрозуміти, що насправді сказав Папа Франциск і чого не говорив, слід коротко ознайомити українського читача з протоколом закордонних Апостольських візитів Папи. Кожен такий візит планується заздалегідь. Після офіційного оголошення розпочинаються узгодження програми з урядом країни, куди попрямує Понтифік, як також з місцевою ієрархією. Праця над програмою є надзвичайно складною, через це нею переважно займається відповідна група фахових людей. У кожній подорожі Папу супроводжує пул журналістів, причому найрізноманітніших світових видань, адже візит Папи Римського – це завжди історична подія, яка має вплив на теперішнє і майбутнє. В часі візиту Понтифік не завжди має багато часу для того, щоби поспілкуватися з журналістами. Саме тому він використовує час в літаку, коли повертається до Ватикану. Ця практика вже стала традицією і кожен Папа намагається її дотримуватися. Так само було і цього разу, коли Папа Франциск повертався зі своєї Апостольської подорожі до Кипру і Греції. У літаку, який прямував до Риму, він вийшов до журналістів, щоби відповісти на питання, які вони приготували для нього. Ці питання не завжди торкають тематики Апостольського візиту, але ситуації Церкви в країні, звідки походить журналіст. Саме так і сталося цього разу. На борту літака, який летів до Вічного міста, була присутня журналістка відомої французької газети Le Monde . Вона щоденно виходить великим накладом і втішається великою популярністю серед французів. Отже, журналістка згаданого видання Сесіль Шамбро поцікавилася у Папи Франциска ситуацією, яка склалася останньо у Католицькій Церкві в Франції. Справа ж полягала у тому, що 22 листопада цього року у одному з відомих французьких журналів вийшла величезна стаття про Архиєпископа і Митрополита Парижу Преосвященного Мішеля Опеті. Автор статті звинувачував ієрарха в тому, що він у 2012 році, не будучи ще єпископом, але Генеральним вікарієм єпархії, мав сексуальні стосунки з однією з парафіянок. При цьому у статті не шкодувалося критики у сторону Архиєпископа щодо його авторитарного управління єпархією і надто імпульсивного характеру, який шкодить єдності пастви. Очевидно, що ця новина миттєво розійшлася французькими ЗМІ як також соціальними мережами і зробила свою справу – авторитет єпископа був поважно зранений. Сам Архиєпископ Опеті у своєму інтерв’ю відомому християнському журналу «La Croix» публічно визнав, що «не порадив собі у ситуації з особою, яка багаторазово з’являлася у його присутності. Я довірився у цій справі моєму духівникові і повідомив про це церковні власті». При цьому Архиєпископ заперечив факт про повноцінний сексуальний зв’язок зі згаданою особою і у своєму листі до вірних перепросив усіх, кому міг дати згіршення. У цьому ж листі він також сказав, що його «дуже стривожили нападки на мою адресу. Сьогодні я – сказав Архиєпископ Опеті - дякую Богу за те, що в моєму серці панує умиротворення. Я дякую багатьом людям, які виявили до мене довіру і прихильність протягом останніх днів. Я молюся за тих, хто, можливо, бажав мені зла» . 25 листопада цього року Архиєпископ і Митрополит Парижа Мішель Опеті написав листа до Папи з проханням про зречення. Зробив це, як сам стверджує, не тому, що відчуває провину, але для того, щоби запобігти поділам, які завжди виникають там, де існують підозри та втрата довіри. 2 грудня 2021 р., тобто в сам день початку Апостольського візиту Папи Франциска до Кипру і Греції, у Ватикані офіційно повідомлено, що Святійший Отець прийняв зречення Архиєпископа і Митрополита Парижу Преосвященного Мішеля Опеті і призначив Апостольським Адміністратором призначено Преосвященного Жоржа Понтьє, вислуженого Архиєпископа Марсельського. Апостольський Адміністратор згідно канонічного права не є повноцінним правлячим ієрархом, але призначається на обмежений період часу, щоби упорядкували ситуацію у тій чи іншій єпархії. Що насправді сказав Папа Франциск про гріх проти VI заповіді (Не чини перелюбу) ? Маючи перед очима повну картину підгрунтя слів Папи Франциска щодо моральної оцінки гріха проти VI заповіді, спробуймо проаналізувати контекст, у якому вони були сказані, як також і зміст, який у них вклав Понтифік. Головною причиною слів Папи Франциска стало питання згадуваної раніше французької журналістки Сесіль Шамбро щодо того, чому так швидко було розглянуте проханням про зречення Архиєпископа і Митрополита Парижу. Проте тут слід додати, що журналістка поставила Папі ще два питання, які стосувалися результатів праць незалежної комісії, яка досліджує питання сексуальних надужиттів над неповнолітніми у Католицькій Церкві в Франції протягом минулого століття. У цьому контексті питання журналістки про справу Архиєпископа Парижу виглядало провокативно. Адже якщо справи сексуальних надужиттів торкаються подій, які мали місце 100 років тому, то питання Архиєпископа є надто свіжим. При цьому як Папа так і немало свідомих католиків у Франції прекрасно розуміли, що Архиєпископ Опеті був цілево усунутий як комусь дуже невигідний через накручування зацікавленими у його відставці суспільної напруги за допомогою французьких ЗМІ. Це зовсім не означало, що згаданий ієрарх є цілком безгрішним, адже він сам особисто публічно визнав, що не до кінця витримав випробування, з яким зустрівся. І тут, як на мене, Папа Франциск вирішив дуже мудро розмежувати питання журналістки на дві частини. Спочатку відповів на питання стосовно моральної оцінки сексуальних надужиттів над неповнолітніми, які досліджує незалежна комісія, а опісля перейшов до справи Архиєпископа Опеті. Щиро признаюся, що коли я прочитав відповідь Папи Сесіль Шамбро відносно Архиєпископ Опеті, я згадав образ самого Ісуса Христа. Євангелист Іван у 8 главі розповідає про те, як до Христа привели жінку, що її спіймали на перелюбі. Юдейський закон велів таку людину каменувати. Але Спаситель поступив інакше. Він найперше запропонував присутнім, як також тим, які привели жінку-зрадницю і почуваються безгрішними, першими кинути у неї камінь. Коли нікого не знайшлося і усі з соромом пішли геть, Христос звернувся до жінки словами: «Де ж вони, жінко, оті твої обвинувачі? Ніхто не осудив тебе?» «Ніхто, Господи», -відповіла. Тоді Ісус до неї: «То і я тебе не осуджую. Йди та вже віднині не гріши». Христос не оправдав гріха! Чому ? Бо гріх противиться Богу! А отже, коли б Христос оправдав гріх, заперечив би самого себе. Але він оправдав жінку, яку гріх поневолив, бо саме для того прийшов на землю. Так само поступив і Папа Франциск супроти Архиєпископа Парижу Мішеля Опеті. Він чітко ствердив, що той вчинив гріх! Водночас він, на здивування усім тим, які очікували різкого засудження Архиєпископа, який і так постраждав не тільки від власного гріха, але від людського лукавства, звернув увагу на більші гріхи, на які мало хто звертає увагу. А ними є гордість і ненависть. Папа дуже слушно називає їх гріхами з «ангельською подобою» , які на перший погляд виглядають надзвичайно благородними і справедливими, але у своїй суті несуть смерть. Саме у такому світлі Папа Франциск висловився про гріх нечистоти, а не у так, як його, на превеликий жаль, представили дуже багато українських ЗМІ. Можна тільки з прикрістю ствердити, що автори згаданих статей саме і згрішили гріхом з «ангельською подобою» . Для того, щоб полегшити розуміння українським журналістам суті вислову Папи, як також і тим, які перекрутили їх на власну манеру, подаю в перекладі рідною мовою повний текст діалогу Понтифіка з французькою журналісткою Сесіль Шамбро. Італійський оригінал можна знайти на інтернет-сайті Ватикану за ось цим посиланням: https://www.vatican.va/content/francesco/it/speeches/2021/december/documents/20211206-grecia-volodiritorno.html Український переклад тексту діалогу Папи Франциска з французькою журналісткою Сесіль Шамбро Сесіль Шамбро Святіший Отче, ставлю питання іспанською для колег. У четвер, коли ми прибули до Нікосії, ми дізналися, що Ви прийняли відставку архієпископа Парижа монсеньйора Мішеля Опеті ( Michel Aupetit – ред.) . Чи можете нам пояснити, чому так поспішно? І друге питання: завдяки роботі незалежної Комісії з питань сексуального насильства Конференція єпископів Франції визнала, що Церква несе інституційну відповідальність за страждання тисяч жертв. Говориться також про системний характер цього насильства. Що Ви думаєте про цю заяву французьких єпископів? Яке значення це може мати для Вселенської Церкви? І останнє запитання: чи приймете Ви членів цієї незалежної комісії? Папа Франциск Починаю з другого (питання – ред.) , потім повернемося до першого. Коли здійснюються такі дослідження, ми повинні бути обережними в інтерпретаціях, які робляться для секторів часу. Коли це робиться протягом такого тривалого часу, є ризик сплутати спосіб відчути розуміння проблеми однієї епохи, на 70 років раніше щодо іншої. Я просто хотів би сказати (звернути увагу на – ред.) це, як принцип. Історичну ситуацію слід інтерпретувати герменевтикою тієї епохи, а не нашої. Наприклад, рабство: ми говоримо «це жорстокість». Зловживання 100-річної чи 70-річної давнини ми говоримо: «це жорстокість». Але вони жили не так, як ми сьогодні: існувала інша герменевтика. Наприклад, у випадку зловживань у Церкві, прикриття, що є способом, який, на жаль, використовується в сім’ях, навіть сьогодні, у великій кількості сімей, у мікрорайонах, щоб спробувати прикрити, ми кажемо «ні, це неправильно, ми повинні з'ясувати» . Але завжди слід інтерпретувати епоху за допомогою герменевтики епохи, а не нашої. Це перше. Наприклад, знаменита студія в Індіанаполісі: ця впала через відсутність правильної інтерпретації. Були правдиві речі, деякі, деякі ні; епохи змішалися. На цьому етапі допомагає розділення на сектори. Про Звіт (комісії – ред.): я не читав, я слухав коментарі французьких єпископів. Ні, я не знаю, як відповісти, справді. Французькі єпископи приїдуть зараз, цього місяця, і я попрошу їх пояснити мені. І перше питання, щодо справи (єпископа Парижу – ред.) Опеті. Цікаво: що зробив Опеті такого серйозного, що йому довелося піти у відставку? Що він зробив? Хтось мені може відповісти ... Сесіль Шамбро Я не знаю. Я не знаю. Папа Франциск Якщо ми не знаємо обвинувачення, тоді ми не можемо засуджувати. Яке було обвинувачення? Хто знає? [ніхто не відповідає] Це негарно! Сесіль Шамбро Проблема управління [єпархією] чи щось інше, ми не знаємо. Папа Франциск Перш ніж відповісти, скажу: проведіть розслідування. Проведіть розслідування. Тому, що є небезпека сказати: «Він був засуджений». Але хто його засудив? «Громадська думка, балаканина...». Але що він зробив ? «Ми не знаємо. Щось…». Якщо знаєте чому, скажіть так. На відміну від вас (навпаки – ред.), я не можу відповісти. І ви не знаєте чому, тому що це була його провина, провина проти шостої заповіді, але не суцільна, а (провина – ред.) дрібних ласк і масажів, які він робив: так виглядає обвинувачення. Це гріх, але він не є одним із найтяжчих гріхів, тому що гріхи тіла не є найтяжчими. Найсерйозніші гріхи — це ті, що мають більше «ангельської (подоби – ред.)»: гордість, ненависть... це серйозніше. У такий спосіб Опеті є (таким самим – ред.) грішником, як і я. Не знаю, чи Ви так само відчуваєте, але, можливо… як Петро, ​​єпископ, на якому Христос збудував Церкву. Чому тодішня громада прийняла грішного єпископа? А він був у гріхах з такою великою «ангельською (подобою – ред.)», як заперечення Христа, чи не так? Але це була нормальна Церква, вона звикла завжди відчувати себе гріховною, (причому – ред.) всі: це була скромна Церква. Виглядає, що наша Церква не звикла мати грішного єпископа, і робимо (лукавий – ред.) вигляд, коли кажемо «він святий, мій єпископ». Ні, це Червона Шапочка. Ми всі грішники. Але коли балаканина росте і росте, і росте, і забирає в людини добру репутацію, ця людина не зможе урядувати, бо втратила славу. Але не через свій гріх – бо це (такий самий – ред.) гріх, як (гріх – ред.) Петра, як і мій, як твій: це гріх! -, але через балаканину людей, які є відповідальними за розповіді про ці речі. Людина, у якої так публічно забрали славу, не може урядувати. І це є несправедливістю. З цієї причини я прийняв відставку Опеті не на вівтар істини, а на вівтар лицемірства. Це хочу сказати. Дякую. Яка ж мораль цієї історії ? Коли у 2014 р. війна України проти агресора Росії перейшла у досить активну фазу, деякі представники інтелігенції майже кричали про те, що для того, аби виграти у цій війні, не вистачить тільки зброї. Слід звернути увагу на інформаційну війну, без якої неможливо отримати перемоги. При цьому, як застереження, вони наводили слова відомого оратора Рейху Йосифа Гебельса, який стверджував: « Дайте мені засоби масової інформації і я з будь-якого народу зроблю стадо свиней ». Здається, що для осягнення своєї цілі Гебельсу слід було народитися трохи пізніше. Бо коли б він жив і діяв у наш час, коли ЗМІ і соціальні мережі стали настільки доступними, що уявити собі раніше не можна було, то він сіяв б від щастя. Для чого згадую Йосифа Гебельса ? Я не історик. Але як людина, яка постійно занурюється у проблематику Другої Світової війни роблю для себе висновок, що у створенні страшенного пекла війни, яка забрала мільйони людей, які б могли змінити світ на краще, Гебельс відіграв не останню роль поряд з Гітлером, Сталіном цілими системами, які вони створили. Ці системи неможливо перемогти суспільною популярністю чи високим рейтингом. Бо, як показує досвід Гебельса, і одне, і друге, можна купити. Якщо не грошима, то великими грошима. Якщо не великими грошима, то великою славою. Спокуси хліба, слави і ідолопоклоніння, які пережив Христос на пустині, залишаються актуальними до сих пір. Щоби їх перемогти, потрібно мати чисте сумління і бути вірним правді, бо остаточно тією правдою є сам Бог. Ситуація з викривленням слів Папи Франциска провідними українськими ЗМІ, наскільки я намагався показати на самому початку цього мого великого опусу, має наслідки не тільки теоретичні, але практичні. Щастя, що матір хлопця, про якого я згадував, швидко зорієнтувалася і знайшла відповідний підхід, щоб пояснити дитині питання дошлюбного сексу і його впливу на подальше його життя. Але я переконаний, що немало підлітків, які вагалися і прочитали статтю про те, що « Папа Римський дозволив католикам секс до весілля» сприйняли цю новину за чистої води істину. І, можливо, почали її втілювати у власне життя. А потім ці ж самі ЗМІ будуть отримувати рейтинги на висвітленні сімейних скандалів, кількості розлучень, подружніх зрад, тощо. Але від того, пересічний українець чи українські сім’ї аж ніяк не стануть щасливішими. Уся ця історія з фальшивою інтерпретацією слів Папи Франциска без контексту викрила, принаймні у моїй свідомості, дві дуже поважні проблеми сучасної української журналістики. Перша полягає в тому, що вона в гонитві за популярністю і рейтинговістю, дуже сильно віддалилася від пошуку правди і добра людини та суспільства. Не дивно, що українське суспільство ходить у постійній депресії, адже чи то у телевізійних новинах, чи то у інтернет-просторі єдиними позитивними новинами є народження звіряток у зоопарку. Друга ж проблема полягає у тому, що українській журналістиці катастрофічно бракує фахівців, які б розуміли зсередини церковну і взагалі релігійну тематику та вміли її належним чином подавати суспільству. Чи є у цьому провина самої Української Церкви ? У великій мірі так. На жаль, ми як Церква не спромоглися виховати покоління фахових церковних журналістів. Бо ж бути журналістом у сфері релігії не вистачає лише вживати слова Бог, Церква, священики, тощо. Треба розуміти зміст, який за цими словами криється. Бо за слово Бог і Церква ще понад три десятки років тому люди сиділи в тюрмах і концтаборах. Але, не хочу закінчувати мої роздуми на сумній ноті. Людина зі своєї природи спрямована на добро. Вона його прагне, до нього ціле життя стремить. Не маю жодних сумнівів у тому, що добро остаточно переможе, тому що його основою є сам Бог. Та мені б дуже хотілося, щоби ми, люди, допомогли один одному це добро знаходити і його творити. А добро є там, де є правда, де є чисте сумління, де є розуміння добра і зла. Я щиро надіюся, що у цій нелегкій праці українська журналістика ще себе покаже з найкращої сторони. Перемогти у війні з будь яким агресором, у першу чергу з Росією, неможливо без доброї і фахової журналістики.

СЛОВО на форумі «За християнські цінності» у Львівській обласній раді Дорогі Друзі, за декілька днів, а саме 13 червня виповниться 1710 років від того дня, коли імператор Константин проголосив так званий Міланський едикт, який цілковито змінив життя Римської імперії, а особливо християн у ній. Згідно того едикту усім християнам офіційно було дозволено сповідувати їхню релігію, оскільки до того часу по усіх закутках імперії християни були переслідувані як ворожі суспільству елементи. З моменту проголошення згаданого едикту християни отримують повне право на повноцінну інтеграцію у тогочасне суспільство, у якому можуть спокійно молитися, будувати власні храми, засновувати навчальні заклади та викладати в них, займати поважні державні посади та впливати на суспільно-політичні процеси. Вже станом на 325 рік бути християнином в Римській імперії стає модним, а тому багато намагаються прийняти хрещення не так з переконання, як з огляду на особисту користь. Відповіддю Церкви став так званий катехуменат, тобто належне приготування до хрещення дорослих, що тривало цілий рік. Однак, цю історію я згадую не просто так. У ній є одна маленька, але дуже важлива для нашого контексту деталь. Імператор Константин ніколи б не проголосив свободи для християн, якби не той факт, що вже на той час більшість його військових командирів були християнами. Напередодні важливої для нього битви з іншим претендентом на імператорський трон Мавксентієм, що розпочалася 28 жовтня 312 року, саме ті ж військові командири порадили імператору Константину намалювати на військових знаменах хрести. А опісля ж йому самому приснився сон, у якому почув невидимий голос, що промовив: «Цим знаком переможеш!». І той переміг, прийняв це як знак з неба. А незабаром проголосив свободу для християн, а навіть більше, у 325 році, скликаючи І Нікейський Собор, зробив християнство основою існування та розвитку Римської імперії. Сьогодні, з перспективи часу та досвіду по-різному можна дивися на те, чи такий крок Константина супроти християнства, а відповідно Церкви, приніс їй більше добра чи лиха. Надіюся, що у 2025 році, коли виповниться 1700 років від моменту скликання імператором І Нікейського Собору, ми знаходитимемося у більш сприятливішій атмосфері, щоб це оцінити. Але на даний час, факт залишається фактом, що уся європейська культура, освіта, наука, усі винаходи і досягнення в притик до епохи просвітництва, носять у собі знамення християнської віри. І це завдяки в першу чергу ревним християнам, які стояли на сторожі віри чи то на державних посадах, чи на полі культури, мистецтва і освіти. Очевидно, що понад 2000-літня історія християнства і Христової Церкви на Європейському континенті – це не є історія суцільних успіхів християнської віри. На жаль, це також історія упадків і великих злочинів, які робили сини і доньки Церкви, що носили ім’я християн чи радше ним прикривалися. Саме через це 12 березня 2000 року святий Папа Іван Павло ІІ на площі Святого Петра попросив пробачення за гріхи Церкви перед людством. Невід’ємною складовою європейського є українське християнство, з єдиним винятком, що воно продовжувало в більшій чи менші мірі нести тягар переслідування зі сторони різних імперій аж до проголошення України як самостійної і незалежної держави у 1991 році. Дивлячись ретроспективно, не можна не зауважити того факту, що протягом усіх несприятливих періодів історії, особливо тоді, коли Україна не мала власної державності, саме у вірі в Бога та Церкві наш Народ знаходив свій остаточний захист. Саме Українська Церква, особливо протягом останніх двох століть була і залишається одним з головних рушійних моторів Української державності. Згадати хоча б праведного митрополита Андрея Шептицького, який закладав фундаменти державності тоді, коли про неї взагалі було заборонено розмовляти, хиба тільки заступними словами як рідну хату. І ось тут приходимо до сучасного парадоксу. У той час, коли триває повномасштабна кровопролитна війна з московією, коли усі сили і ресурси повинні бути спрямовані на перемогу над супостатом, знаходиться у нашому суспільстві група людей, які напряму чи опосередковано намагаються розбурхати нашу національну єдність та оскаржити нас, християн, у тому, що ми є небезпечними елементами суспільства і представниками пережитків минулого, оскільки (увага!) стверджуємо, що сім’я, яка складається з чоловіка і жінки, є найціннішою клітиною народу! Сім’я є знаком Божим безсмертності людини, адже людина вмирає, а людство триває. І то завдяки сім’ї між чоловіком і жінкою, бо тільки їй, Бог подарував іскру безсмертя, яким є дар народжувати. Зрештою, саме тим народам належить майбутність, у яких подружжя є річчю святою! Саме у таких народів, за словами митрополита Андрея Шептицького, можна легко знайти лад і силу. Такі народи з елементарною силою здобувають собі добробут! Аналізуючи усі події в нашій Батьківщині і довкола неї, можна без лишнього труду дійти до висновку, що у той час, коли у нас триває жорстока війна з московією, паралельно формується модель нової України після перемоги і зрештою нового порядку світу. І горе нам буде, коли у тій новій моделі України майбутнього забракне голосу християн. І то не як якоїсь окремої чи особливої групи, яка претендує на роль провідної партії, зовсім ні. Але як невід’ємної складової суспільства, яке бажає розвиватися на демократичних принципах. Бо не є секретом, що ми є свідками боротьби за те, чи світ стане полем влади для диктатур, чи вільного вибору людини, який є найбільшим даром Бога! Коли уважно приглянутися сучасним тенденціям в Україні, які під соусом євроінтеграції накидають українському суспільству, що стікає кров’ю, законопроекти про одностатеві партнерства, то вони нам нагадують відомих персонажів, які ціле минуле століття співали усім відому пісню: «He ждіть pятyнкy не від когo: Hі від богів, ні від цapів! Позбyдетьcя яpма тяжкoгo Caмa cім’я прoлeтapів». Той, хто добре засвоїв урок історії знає, скільки коштували Україні ці на перший погляд солодкі і спокусливі слова. «Горе трупів і море крові» - як говорив свого часу Патріарх Йосиф Сліпий. Єдина різниця між пролетарями минулого і теперішнього полягає у тому, що ті, з минувшини, оголосили головним ворогом прогресу людства Церкву і християнство в цілому, а теперішні, вже навчені досвідом або просто без свідомості, проголошують сім’ю між чоловіком і жінкою як головного ворога прогресу України і її процесу євроінтеграції. У обличчі таких викликів, які постають перед Україною у нелегкі часи, ми християни, не можемо стояти осторонь і спостерігати. І то причому усі, як миряни, так і священники, а особливо ієрархи. Бо для того, щоби Україну теперішнього і майбутнього перетворити на диктатуру лівого лібералізму, не треба багато. Вистачає, щоби люди, які можуть щось робити, нічого не робили, а тільки спостерігали і обурювалися. Так, треба буде свідомим, що хто пробуватиме виступити на захист сім’ї чи християнських цінностей в Україні сьогодення, зустрінеться з великою ворожістю, цькуванням, переслідуванням, а може навіть з погрозами смерті. Але, зрештою, наша місія полягає не в тому, щоби нас усі прославляли, але щоби бути сіллю землі, світлом для світу. А вона не є легкою. Першим завданням, яке стоїть перед усіма християнами України, є об’єднатися у загальнонаціональний рух навколо захисту сім’ї. Бо якщо руйнується сім’я, руйнується і народ. За таких умов наша перемога ризикує перетворитися на величезну поразку. Післявоєнний стан і так не пророкує обнадійливих демографічних прогнозів. Окрім спаду народжуваності і виїзду мільйонів наших братів і сестер Українців поза межі батьківщини, нас очікує розпад сімей, який, зрештою, вже розпочався. Тому, під захистом сім’ї розумію як усі кроки по недопущенню навіть розгляду законопроектів про одностатеві партнерства, так і зусилля спрямовані на підтримку сім’ї, особливо народжуваності. Ми повинні собі чітко усвідомити, що хто посягає руку на українську сім’ю, той посягає руку на майбутнє України! Наші критики відразу почнуть кричати на весь голос, що таким чином ми себе позбавляємо європейського майбутнього. Це є великий міф. Європа – це не тільки геї і лесбіянки, це не тільки ЛГБТ і гендер, як дехто думає. Так, вони вміють голосно кричати. Але, Європа – це континент, збудований на християнських цінностях, це континент, де проживають багато християн, які ведуть боротьбу за належне місце для своєї віри і сім’ї у суспільстві. Візьмімо хоча б за надихаючий приклад нещодавній виступ прем’єр міністра Італії Джорджії Мелоні, у якому вона заявила, що не сприймає жодних гендерних диктатур, але є жінкою, матір’ю і християнкою. Зараз місія християн в Україні, Європі і світі стати на захист роду людського, який диявол хоче знищити руками самих людей, на превеликий жаль, засліплених спокусою диявола. Сумнівів немає в тому, що наше місце в Європі, але в Європі як сім’ї вільних народів, а не в’язниці добробуту ціною свободи. І я б дуже хотів, щоби Україна стала місцем розвитку європейських християнських цінностей, а не полігоном європейського сміття. Другим не менш важливим завданням, яке стоїть перед християнами України – це освіта і виховання дітей та молоді. Діти та молодь є теперішнє і майбутнє нашого Народу. І не дивно, що саме за їхні уми ведеться так жорстока боротьба між різними міжнародними фондами з великими грантами. Ми не можемо дозволити комусь вкладати в уми наших дітей і молоді усіляке сміття, аби тільки вона отримала якусь кар’єрну перспективу чи фінансового росту. Свідомий християнин, чесний громадянин України – це той, який розрізняє між добром і злом, та спрямовує усі свої зусилля на користь добра. Зауважте, з яким натиском витискали Християнську етику зі шкіл, і з якою рекламою та підступністю впроваджують гендерні студії. Часами складається враження, що з гендеру намагаються створити окрему релігію, у якій богом є свавільна людина, для якої гріх – то її конституційне право. Хотів би принагідно пригадати слова нашого митрополита Ігора Возьняка, який в одній своїй проповіді сказав таке: «Ми прагнемо жити у суспільстві, в якому є діалог і відсутнє насильство, але ми проти того, щоб жити у суспільстві, в якому є діалог з гріхом». І наостанку про Львів. Сьогодні ми зібрали саме у княжому Львові. У Львові, де кожна вулиця, кожен дім, кожен пам’ятник, навіть бруківка, нагадує нам не тільки про різні епохи її історичного розвитку, але про боротьбу нас, Українців, за нашу національну і духовну ідентичність. Протягом останніх років, наш християнський Львів стає плацдармом боротьби за нашу національну і християнську ідентичність. І не дарма, бо Львів у перспективні євроінтеграційних процесів, є експериментальним майданчиком. Перемога християн у боротьбі за Львів стане перемогою цілої України! Львів вина, сиру, кави і культу особи повинен відійти назавжди у минуле. На його місце повинен прийти Львів Героїв воїнів, які життя своє віддали за майбутнє України! У цьому ж Львові не може забракнути Героїв віри, які будуть готові навіть життя своє віддати за любов до Бога і України! В усій цій боротьбі за християнську Україну ми не зможемо виграти, коли не очистимо власні ряди і коли самі не переглянемо стан нашого християнства, нашої віри. Як же влучним буде у цьому місці згадати вже знаменні слова Симона Петлюри: «Нам не так страшні московські воші, як страшні українські гниди». Цими словами зовсім не закликаю до полювання на відьом. Абсолютно ні. Не той час. Але закликаю бути уважними і пильними! Адже не є секретом той факт, що війну проти сім’ї і проти християнських цінностей в Україні розпочали не погани, але християни, у яких, на превеликий жаль, бажання послужити собі і великим світу цього взяло верх над бажанням послужити Богу. Апостол Павло порівнює християнина до воїна, який бореться не проти крови та тіла, але проти початків, проти влади, проти світоправителів цієї темряви, проти піднебесних духів злоби. А тому закликає зодягнутися у повну Божу зброю, основою якої є віра. Дякуючи за можливість промовити до так достойного зібрання, прошу у Господа для усіх великої віри і витривалості у нелегкій боротьбі! Боже, благослови Україну! Слава Ісусу Христу! Слава Україні! Єрм. Юстин Бойко, студит Доктор богослов’я та патристичних наук Синкел у справах монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ Львів, 9 червня 2023 року Божого