15 квітня залишиться у моєму житті у пам’яті назавжди. Цього дня я цілковито переосмислив своє життя. А це тому, що у молодому, повному сил, проектів і енергії віці повернувся до дому Отця мій великий життєвий приятель о. Василь Поточняк.
Я все розумію, що кожному прийдеться колись перейти на той бік берега через місток смерті. Я прекрасно усвідомлюю, що життя вічне з Богом є невимовним щастя, бо я в це вірю і воно становить суть та ціль кожного прожитого мною дня.
Але, я є людина. Мандрую ще цією долиною сліз і кожний друг на цій дорозі є великим Божим подарунком.
Цього року минає вже девʼять років від того часу, відколи переставився о. Василь Поточняк. Та свідомість того, що він поруч є присутня зі мною завжди.
Я був живим свідком його діагнозу, лікування, болів, страждань. Та найбільше, мабуть, я був живим свідком його переставлення до вічності. Коли уділяв йому розрішення і відпроваджував до місця, де немає болів, печалі, зітхання, але життя безконечне. Моє життя змінила його смерть.
Чому змінила? Бо він не хотів помирати. Він любив життя. Він мав багато проектів, планів. Його спраго до життя поражала тих, хто його бачив і зустрічався з ним.
Я дуже ціную друзів! Так, друзі не ідеальні, вони помиляються, вони мають іншу думку. Але це люди, які ніколи не залишать тебе самого. І не з якихось корисних міркувань, але просто так, з огляду на заповідь Божу, яка каже: «Люби ближнього свого, як самого себе!»
У наш час світ дуже потребує друзів. Не тих, які будуть лестити, хвалити, підносити, картати чи зневажати. Світ потребує друзів, які будуть завжди поруч. Тепер на них дефіцит, але вони завжди в моді.
Протягом дня я цілий час думав про те, як коротко можу окреслити о. Василя Поточняка. І знайшов – він був справжнім другом!
Молися за нас усіх, твоїх друзів, Друже!