Szanowny Panie Profesorze! Zwracam się do Pana w formie listu otwartego jako kapłan Ukraińskiego Kościoła Greckokatolickiego, absolwent Seminarium Duchownego w Lublinie oraz Katolickiego Uniwersytetu Lubelskiego. To właśnie w Lublinie – w seminarium i na uniwersytecie – nauczyłem się prawdziwego chrześcijańskiego patriotyzmu , o którym tak często mówił św. Jan Paweł II. Patriotyzmu, który nie rodzi się z nienawiści, lecz z miłości do własnej ojczyzny, połączonej z głębokim szacunkiem do innych narodów. Polska i naród polski są mi szczególnie bliscy, bo to właśnie w Lublinie kształtowałem się duchowo i intelektualnie. Tam uczyłem się, że – jak mawiał św. Jan Paweł II – „Europy nie można zrozumieć bez chrześcijaństwa” . Dlatego dziś nie mogę pozostać w milczeniu, gdy w przestrzeni publicznej pojawiają się słowa, które obrażają nie tylko mnie, ale również mój Kościół i mojego współbrata w kapłaństwie – ojca Mychajła Hredila. 1. W obronie współbrata w kapłaństwie Ojciec Michajło Hredil jest gorliwym kapłanem Kościoła Chrystusowego, człowiekiem modlitwy, kultury i prawdziwym chrześcijańskim patriotą w najwyższym tego słowa znaczeniu. Także on studiował w Lublinie, należy więc do tego pokolenia, które formowało się pod duchowym wpływem św. Jana Pawła II. Święty Papież wielokrotnie podkreślał, że patriotyzm nie oznacza nienawiści do innych, lecz miłość do własnego narodu połączoną z szacunkiem wobec innych narodów . Pozwólcie, że przypomnę jego słowa: „Prawdziwy patriotyzm nigdy nie jest przeciw komuś, lecz zawsze dla kogoś”  (Łódź, 1987). „Miłość Ojczyzny zakorzenia się w miłości do rodziny, do tradycji, do ziemi ojczystej, ale nie może być zamknięciem na innych”  (Gniezno, 1979). Te słowa są życiowym credo ojca Michała. Dlatego nie mogę pogodzić się z krzywdzącymi insynuacjami, które Pan, Panie Profesorze, zawarł w swoim publicznym wpisie. 2. Powód tego listu W mediach społecznościowych pozwolił Pan sobie napisać: „Pop ‘ukraiński greckokatolicki’, absolwent KULu, laureat nagrody im. Stepana Bandery. (…) Na tym zdjęciu polski absolwent z naszywką SS Galizien koło pomnika SS-manów. A poza tym, wszystko OK.” Ten wpis, podpisany przez Pana imieniem i tytułem, nie tylko stanowi przykład brutalnego języka, niegodnego profesora katolickiego uniwersytetu, lecz także jest głęboko niesprawiedliwą obelgą. Obrażając ojca Mychajła, obraził Pan również mój Kościół – Ukraiński Kościół Greckokatolicki, który przez wieki pozostawał wierny jedności katolickiej i nieraz płacił za to krwią męczenników. 3. W obliczu wojny Rosji przeciwko Ukrainie Żyjemy w czasie, gdy Rosja prowadzi otwartą wojnę przeciwko Ukrainie, niszcząc nasz naród, nasze świątynie i nasze rodziny. Ta wojna jest bezpośrednią kontynuacją tego, co św. Jan Paweł II nazwał „imperium zła” . ZSRR odszedł do historii, ale jego duch i metody ożyły w polityce Kremla. Dlatego właśnie my, chrześcijanie i Europejczycy, jesteśmy wezwani nie do dzielenia się, lecz do jednoczenia. Bo inaczej ogień wojny może rozprzestrzenić się daleko poza granice Ukrainy. Pański wpis, Panie Profesorze, jest niczym iskra, która może rozniecać nową falę nienawiści między Polakami a Ukraińcami. Nie chcę wierzyć, że działa Pan świadomie jako agent FSB. Ale muszę jasno powiedzieć: retoryka, którą Pan stosuje, jest żywcem zaczerpnięta z podręczników propagandy „ruskiego miru” . To ta sama logika, którą posługuje się Putin, chcąc poróżnić nasze narody. 4. Dodatkowa refleksja o Panu Profesorze Szczególnie boli mnie to, że taką retorykę stosuje człowiek, który sam pochodzi ze Lwowa, który kończył studia historyczne na Uniwersytecie im. Iwana Franki w czasach sowieckich. Można by się spodziewać, że znajomość tamtych realiów i doświadczenie życia w zniewolonym kraju uczynią Pana bardziej wrażliwym na dramaty narodów Europy Środkowo-Wschodniej. Tymczasem Pańskie słowa brzmią tak, jakby kryła się za nimi osobista rana. Wygląda to tak, jakby – ku pokrzepieniu serc Polaków  – znienawidził Pan Ukraińców, a jednocześnie nigdy w pełni nie stał się Polakiem. To rozdwojenie ujawnia się w języku nienawiści, którego Pan używa. Pańskie słowa świadczą jedynie o tym, że wewnętrznie jest Pan człowiekiem rozdartym, którego rana wciąż krwawi. Ale zamiast chcieć tę ranę uleczyć, zdaje się Pan świadomie ją rozdrapywać. 5. Budowa wspólnej przyszłości Panie Profesorze, jest Pan nauczycielem, wychowawcą przyszłych pokoleń. Pańskie słowo ma znaczenie. Dlatego proszę Pana – zamiast rozniecać nieufność, niech Pan wykorzysta swój autorytet, by wychowywać młodzież w duchu braterstwa i wzajemnego szacunku. Polska i Ukraina mają przed sobą wielkie zadanie: wspólnie budować przyszłość chrześcijańskiej Europy. Nasze narody zapłaciły już straszną cenę za wolność. Czy możemy sobie dziś pozwolić na luksus nowych kłótni? Jan Paweł II powiedział: „Europa potrzebuje oddechu dwoma płucami – Wschodu i Zachodu” . Polska i Ukraina to dwa narody, które mają oddychać tym samym ewangelicznym duchem. 6. Wezwanie i przestroga Zwracam się do Pana nie jako wróg, ale jako brat w Chrystusie. Bo każdy z nas odpowiada przed Bogiem za to, co sieje swoim słowem. Słowo może być ziarnem dobra, ale może też być trucizną. Pański wpis stał się przykładem tego drugiego. Dlatego apeluję do Pana: proszę, niech Pan zaprzestanie posługiwania się językiem nienawiści. Niech historia nie będzie bronią, którą będziemy się nawzajem ranić. Niech Pan użyje swego talentu naukowca, aby budować – a nie niszczyć. Zakończenie Wierzę, że mój list zostanie usłyszany nie tylko przez Pana, lecz także przez wszystkich, którzy szukają prawdy. Bo prawda zawsze prowadzi do jedności. Polacy i Ukraińcy są powołani, by stać ramię w ramię w obronie wolności, w budowie sprawiedliwości i w tworzeniu cywilizacji miłości, o której marzył Jan Paweł II. Polska i Ukraina nie mogą być wrogami – muszą być braćmi.  Niech nasze Kościoły staną się prawdziwym mostem jedności, aby Europa przyszłości była kontynentem pokoju, a nie areną nowych wojen. Z modlitwą i braterskim wezwaniem, Ojciec dr Justyn Bojko , mnich studyta, Ukraina Absolwent Seminarium Duchownego w Lublinie oraz Katolickiego Uniwersytetu Lubelskiego

Подячне слово з нагоди 160-ліття від дня народження Митрополита Андрея Шептицького Високопреосвященні і Преосвященні Владики, Дорогий Владико Нунціє, Всесвітлійші і Всечесніші Отці, Високопреподобні і преподобні Сестри і Отці, Достойні представники влади, дорога молоде, Дорогі у Христі браття і сестри у Христі!   Стоячи сьогодні у цьому величному храмі культури — Львівській опері, ми не просто вшановуємо 160-ту річницювід народження великого українця. Ми, передусім, віддаємославу Богові за людину, яка жила вірою — не тільки в особистому молитовному житті, а у всіх вимірах свогобуття: як душпастир, як національний провідник, як будівничий культури, як захисник прав людини. Бо віра була не модною прикрасою в його житті — а центром, джерелом, силою, що надихала і вела. Митрополит Андрей вірив у Бога — не теоретично, а глибоко, покірно, по-євангельськи. І ця жива віра у Христа розквітала в плодах: • у його молитві, яка годинами заливала підлогуйого келії, • у його словах, що втішали, навчали, наставляли, • у його мужності, яка не боялася ні царськихурядів, ні більшовицьких тюрем, • у його суспільній дії — від відродження школи до порятунку дітей сиріт, особливо євреїв у час Голокосту, • у його любові до України, яка не була ідеологією, а виявом віри в Боже покликання цього Народу, нашого Народу! Його віра була плідною, бо була справжньою. А справжня віра завжди породжує дію. Сьогодні, в епоху спокус до поверхневості, до релігії без обов’язку, до політики без совісті, постать Митрополита Андрея промовляє до нас із неймовірною актуальністю: «Хочеш перемінити світ? — почни з віри. Не з програми, не з гасел, не з ідеологій. А з живої, глибокої віри в Бога — ботільки така віра творить історію». Його життя — це доказ, що віра не усуває людину відсуспільства, а навпаки — посилає її в самий центр подій, щоб там бути світлом. Він звертався до інтелігенції словами: «Тільки з глибини віри може вирости культура, щоформує народ». Він навчав політиків: «Без морального закону влада не будує — а руйнує». Він закликав молодь: «Не бійтеся мріяти про велике, якщо ви будуєте на Христі». Він надихав священників: «Наше перше завдання — вести душу до Бога. Але водночас — не залишити народ у темряві незнання і несправедливості». Митрополит Андрей — це не пам’ятник. Це дороговказ. Це совість. Це вимір, за яким варто міряти і нашу особисту, і суспільну поставу.   Львів має привілей бути тим містом, у якому митрополит Андрей будував Христову Церкву і Україну. Зрештою, мощі праведного митрополита Андрея спочивають саме у Львові – у крипті СвятоюрськогоАрхикатедрального Собору. А тому, коли Львів претендуєна роль авангарду України, він повинен будувати своємайбутнє на спадщині Шептицьких, а їхнє ім’я та християнські цінності, якими вони жили, повинні стати наріжним каменем його майбутнього розвитку. І це не є голослівні слова – це необхідність, продиктована тяжким досвідом боротьби з Московією. Історія виразно показуєнам, що там, де звучить ім’я Андрея Шептицького, там завжди звучить голос Христа і голос України. Сьогодні як Голова Оргкомітету з відзначення 160-ліття від дня народження митрополита Андрея Шептицького хочу висловити велику вдячність усім тим, які спричинилися до організації і проведення цього мистецько-духовного заходу у стінах славної Львівської опери. В першу чергу висловлюю вдячність нашомумитрополиту Ігорю, як духовному сину і наслідникумитрополита Андрея на Львівському митрополичомупрестолі за те, що довірив це завдання та активно підтримував і брав особисту участь у засіданнях та підтримував корисні пропозиції Оргкомітету! Дякую також кожному члену Оргкомітету за велику і клопітку працю! Сердечно дякую Голові Львівської обласноїдержадміністрації пану Максиму Козицькому. Окрім сьогоднішніх заходів до кінця року, завдяки підтримці та сприянню нашого Голови облдержадміністрації ми отримаємо ще кілька цікавих видань, зокрема перевидане і наново опрацьоване видання його знаменного послання Про нашу державність «Як будувати рідну хату» у подарунковому і науковому стилі! Дякую Голові Львівської обласної ради п. Юрію Холоду, який на рівні облради підтримав і підтримує усі ініціативи, пов’язані з промоцією особи митрополита Андрея. Велику подяку складаю Львівській міській владі на руки міського голови п. Андрія Садового! Цього року Львів проголошений молодіжною столицею! 10 серпня цього року на Святоюрській горі ми спільно з Львівською міською радою організовуємо великий здвиг молоді! Окрім цього Львівська міська рада проявила готовність допомогти завершити ремонт Музею митрополита АндреяШептицького, де зібрані унікальні артефакти. Надіюся, що ці благородні цілі будуть сповнені і наперед щиро дякую! Дякую керівництву та працівникам Львівської опери, у якому відбувається сьогоднішнє дійство! Львівська опера протягом років незалежності стала місцем, де формуєтьсяне тільки культура, але і віра! Нехай так буде! Особливі слова вдячності складаю ЗаслуженійАкадемічній Капеллі України «Трембіта» на руки народного артиста України, художнього керівника і головного диригента п. Миколи Кулика! Нехай Господь кріпить усіх Вас, щоб Вашими талантами могли ще довгі літаутверджувати духовно-національну ідентичність нашого Народу! Висловлюю вдячність тим, на плечах яких спочилаголовна ніша організації сьогоднішнього заходу, а самеавтору і режисеру проекту, заслуженому працівникукультури України, голові Фундації «Андрей», активному члену Оргкомітету п. д-ру Михайлу Перуну, диригенту Володимиру Вівчарику, солістам, акторам! Дякую також п. Роману Грицевичу, голові клубу греко-католицької інтелігенції за допомогу в організації сьогоднішнього дійства. Колись відомий меценат української культури, видавець Євген Чикаленка сказав знаменні слова : «Легко любитиУкраїну до глибини душі, а ви спробуйте любити її до глибини власної кишені» . Слава Богу, що на нашій землі ті, які ці слова славного мецената дуже добре пам’ятають і їх реалізовують. Весь сьогодній захід став реальною дійсністю завдяки щедрій жертовній фінансовій підтримці п. ЗеновіяКозицького, який є головним меценатом сьогоднішнього дійства. Слід сказати, що завдяки його фінансовій підтримці здійснюється дуже багато наукових проектів по дослідження митрополита Андрея Шепцтицького, зокрема в УКУ та архівних фондів ЦДІАУЛ. Нехай Господь благословить Вас, пане Зеновію, і Вашу усю родиниу обильними своїми ласками! І насамкінець, але з найбільшою любов’ю дякую усім Вам, тут присутнім, які прийшли сьогодні до Львівської опери, щоб вшанувати постать нашого святця митрополита Андрея Шептицького у ювілей 160-ліття від дня його народження! Дякуємо Тобі, Боже, за дар особи митрополита Андрея! Дякуємо Тобі, Митрополите Андрею, за Твою живу віру, якою й досі живиться наш народ. Молися за нас, щоб і ми — у Церкві, у державі, в особистому житті — завжди починали від Бога і з Богом ішли. Бо тільки віра дієвою любов’ю творить нове обличчяУкраїни. У рамках сьогоднішніх святкувань ми вирішили оголосити вам про старт унікальної премії імені митрополита Андрея Шептицького. Вона була заснована у сам розгар війни у 2023 році з ініціативи ГоловиЛьвівської держадміністрації п. Максима Козицького.Цьогоріч вона відбувається втретє. До проголошення початку конкурсного відбору на згадану преміюзапрошую голову департаменту освіти Львівської облдержадміністрації п. Олега Паску.

«Скинь взуття з твоїх ніг, бо місце, на якому стоїш, — земля свята»  (Вих. 3, 5) Ці слова з Книги Виходу знаменують початок довгої дороги визволення вибраного народу з неволі. Так Господь звернувся до Мойсея, коли той у пустелі побачив кущ, який горів, але не згорав. Ця зустріч змінила Мойсея назавжди: вона відкрила йому, ким він є, звідки походить і яку місію поклав на нього Бог. Сьогодні й ми стоїмо на святій землі — на тому самому місці, де 84 роки тому Господь Бог через провідників нашого народу, зокрема через Ярослава Стецька, нагадав нам кілька найголовніших істин. Найперша з них — що ми є народ, Український народ, чия історія нерозривно пов’язана з цією землею. А якщо ми є народом на своїй землі, то маємо бути тут не рабами, а господарями. Саме тому Акт відновлення Української Держави розпочинається словами: «Волею Українського Народу...» Проте сам Акт був проголошений у надзвичайно тяжких умовах: із заходу насувався фашизм, зі сходу — комунізм. Жодна з цих систем не допускала навіть думки, що українці мають бути господарями на своїй землі. Тому вже в момент проголошення Акту наші провідники усвідомлювали: без боротьби, й особливо боротьби ціною власного життя, ми не зможемо здобути свою державність. Це глибоко розумів митрополит Андрей Шептицький. У своєму Пастирському посланні від 1 липня 1941 року, з нагоди проголошення Української Держави, він звернувся до народу такими словами: «Повідомляючи Тебе, Український Народе, про вислухання наших благальних молитов, взиваю Тебе до вияву вдячності для Всевишнього, вірності Його Церкві і послуху для Влади. Воєнні часи вимагатимуть ще багато жертв, але діло, розпочате в Ім’я Боже і з Божою благодаттю, буде доведене до успішного кінця». Дійсно, клич про відновлення Української Держави, проголошений у Львові 30 червня 1941 року, був почутий — і нашим народом, і нашими ворогами. Українці розпочали велику боротьбу: на політичному і військовому фронті її вела ОУН, передусім через УПА, а на духовному й культурному — Українська Греко-Католицька Церква. Ця боротьба коштувала дорого. У 1946 році радянський режим ліквідував УГКЦ, тисячі її вірних опинилися в концтаборах і на засланні. У радянській неволі за волю України загинули тисячі синів і дочок нашого народу. Їхні імена часто стерті з людської пам’яті, а тіла і досі спочивають на чужій землі. Патріарх Йосиф Сліпий, який сам відбув 18 років радянської каторги, найвлучніше окреслив ціну нашої державності словами: «Українська земля, українська незалежність коштували нам гори трупів і море крові». Минуло майже століття відтоді, а боротьба триває. Та сьогодні вона вже не лише за нашу незалежність — ми стоїмо на передовій захисту свободи і демократії всієї Європи. І знову ціна боротьби — найвища. Щодня ми бачимо це на власні очі, коли через цю площу проходить жалобний кортеж наших полеглих Героїв. Який урок ми винесли з цієї боротьби? Найбільший, напевно, такий: нашими найвірнішими союзниками є Господь Бог — і ми самі, об’єднаний Український народ. А якщо це так, ми не маємо права навіть на хвилину сумніватися: з Божою допомогою ми обов’язково переможемо. Мене надзвичайно надихає те, що в нинішній війні з Московією — імперією зла — об’єдналися всі: політики, священники, волонтери, воїни, кожна українська родина. Об’єдналися, бо розуміємо: Україна, як казав митрополит Андрей Шептицький, — це наша спільна національна Хата . А її сила і незламність — у нашій єдності. Не можу, однак, не звернути увагу на символізм цього місця, на якому стоїмо. Сьогодні воно вже не промовляє так голосно про величний чин 30 червня 1941 року. І це, певною мірою, зрозуміло — час змінює людей і простори. Але є місця, які мають залишатися святими — місця пам’яті, що говорять до поколінь: люби Батьківщину аж до смерті. Тож користаю з нагоди й звертаюся до міської влади: місце, з якого було проголошено Акт відновлення Української Держави, не може бути оточене борделями та "п’яними вишнями"! Бо це — глум над жертовною кров’ю, пролитою за свободу. Це ознака невдячності й забуття. Нехай це місце у нашому Львові стане джерелом натхнення — любити Україну, жити для неї, жертвувати за неї! Нехай дороговказом для нас залишаються слова митрополита Андрея Шептицького, сказані ним у 1932 році до української молоді: «Служба любови, мої Дорогі, не знає лаврів,  як довго жертва ще неповна, а жертва одної хвилини не заступить довголітньої муравлиної праці. Не зривами одної хвилини лише безупинним, напруженим і безупинними жертвами аж до крови і смерти многих поколінь двигається народ. І легше часами кров пролляти в одній хвилині ентузіазму, чим довгі літа з трудом сповнювати обов’язки і двигати спекоту дня і жар і злобу людей і ненависть ворогів і брак довір’я своїх і недостачу помочі від найближчих, і серед такої праці аж до кінця виконувати своє завдання. Своє завдання, не чекаючи лаврів перед перемогою, ані винагороди перед заслугою». Милосердний Боже, благослови наш Львів, благослови Україну, благослови весь Український народ і даруй йому переможний мир та перемогу над московським супостатом!   30 червня 2025 року Божого Єрм. Юстин Бойко, студит Синкел у справах монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ

Пасивна участь громадян у контролі за владою — тобто байдужість, мовчазне схвалення або уникання участі у громадських справах — призводить до цілої низки негативних наслідків. Нижче проаналізований мною і покроково представлений аналітичний план із поясненням, до чого це веде: 1. Втрата зворотного зв’язку між владою і громадою 🔹 Що відбувається: Керівництво міста починає діяти без урахування потреб і голосу громади, бо не відчуває зобов’язання звітувати перед нею. 📍 Наслідки: Рішення приймаються кулуарно Втрачається прозорість і відповідальність Виникає враження "владної касти", відокремленої від народу 2. Зростання корупції і зловживань 🔹 Що відбувається: Без громадського нагляду посадовці мають більше можливостей використовувати бюджет, землю чи майно міста у власних інтересах. 📍 Наслідки: Розкрадання ресурсів Призначення "своїх людей" на посади Втрата майна громади Зловживання при тендерах, дерибан землі 3. Маніпуляції і спотворення інформації 🔹Що відбувається: Влада починає контролювати інформаційний простір: замовчування проблем, перекручення фактів, створення "фальшивих" ворогів. 📍 Наслідки: Дезінформація громади Створення "віртуальної реальності", де все нібито добре Наклепи на активістів і незалежні ЗМІ 4. Репресії проти активних громадян 🔹Що відбувається: Оскільки активна меншість стає незручною для влади, її починають переслідувати. 📍 Наслідки: Тиск на громадських лідерів Політичні переслідування Розчарування і страх серед населення 5. Погіршення якості життя 🔹Що відбувається: Інфраструктура, соціальні послуги, медицина, освіта — занепадають, бо ресурси витрачаються нераціонально або розкрадаються. 📍 Наслідки: Розбиті дороги, занедбані школи Брак медичних послуг Відтік молоді і фахівців з міста 6. Зміцнення авторитарного стилю управління 🔹 Що відбувається: Відсутність контролю з боку громади спокушає владу встановити "ручне управління", де все вирішується в одному кабінеті. 📍 Наслідки: Знищення місцевого самоврядування Придушення ініціатив знизу Порушення закону під прикриттям "блага громади" 7. Деморалізація суспільства і апатія 🔹 Що відбувається: Коли люди бачать, що нічого не змінюється, виникає втома, зневіра, відмова від участі в житті громади. 📍 Наслідки: Пасивність у виборах Соціальна апатія Втрата ідентичності громади 8. Кризові події: конфлікти, протести, втручання згори 🔹 Що відбувається: Коли невдоволення досягає піку, може статися вибух — протест, розкол, або втручання центральної влади. 📍 Наслідки: Політична дестабілізація Руйнування інституцій Втрата довіри до демократії як системи Замість висновку Пасивність громади — це мовчазне благословення на зловживання. Якщо народ не контролює владу — вона починає діяти проти народу. Євангельський принцип звучить так: «Бо кожен, кому багато дано, від того багато й вимагатимуть» (Лк 12,48). Це стосується не лише влади, а й громадян — ми відповідальні за тих, кого допускаємо до влади і не контролюємо.

Народна мобілізація напочатку повномасшбатного вторгнення Московії в Україну була тією найбільшою зброєю, а водночас найбільшим чудом, якого навіть не усі в Україні сповідалися. Це явище суто українське – нащодень сваритися до крові, а в часи небезпеки єднатися до крові – ще стане предметом наукових досліджень. Однак, війна показала, що не вистачає проявити усі сили відразу, але мудро їх розрахувати. А для цього потрібно знання антропології людини і природу війни. Подібне завжди відбувається з вірою людини в Бога. Вона не є одномоментним актом, але щоденним підтердженням довіри і любові до Бога. Недарма євангелист Лука, передаючи  відомий Христовий заклик до наслідування Ісуса, підкреслює важливість щоденно брати на себе хрест свій. Ось його слова: «Коли хтось хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого, хай щодня бере свій хрест і йде слідом за Мною»  (9,23). Саме ось те слово «щодня», яке передається грецьким терміном ( καθ’ ἡμέραν ) , що підкреслює постійну, щоденну жертву  і вірність у наслідуванні Христа . Хтось, читаючи ці рядки, запитає мене, до чого веду справу. А веду її до того, що ось те щоденне наслідування Ісуса Христа за словами самого Cпасителя повинно відображатися у свідченні віри! Віра має таку природу як світло: вона не може бути схованою під ліжко, вона мусить світити усім, що входять до хати (Пор. Лк. 8,16). Не так багато минуло часу від того моменту, коли в Україні тривали величезні переслідування комуністичною владою Української Греко-Католицької Церкви і взагалі віруючих людей. Винятком була хиба Російська Православна Церква, яка була дозволена, але під державним контролем. Наслідки такої політики ми пожинаємо до сих пір. Однак, на місце атеїстичної іделогії, яка цілковито відкидала Бога, прийшла нова, не менш небезпечна, а може ще більш небезпечна. Це секуляризаційна ідеологія, іншими словами – зісвітчена тобто та, яка є не від Бога, а від світу. Перед нею ще застерігав нас улюблений Христовий учень Іван Богослов словами: «Не любіть світу, ані того, що в світі. Коли хтось любить світ, нема в ньому любові Отця»  (І Ів. 2,15) Під словом світ євангелист Іван має не природу, оточення людей, але саме гріх, який маскується дуже тонко і скрито. Секуляризаційна ідеологія у її так званій лагідній формі не воює проти Бога безпосередньо, але вона просто намагається цілево відвернути погляд людини від Бога і в центрі життя людини поставити щось чи когось іншого. І саме з цього моменту починається руйнація віри. Вона починає бути рутиною, не дуже цікавою і взагалі спроваджується до ролі щоденного гардеробу, який слід носити, щоби не ходити голим. А віра ж повинна бути саме живою! Зверніть увагу на людей святих – ті горіли у прямому значенні того слова вірою і любов`ю до Бога, Церкви, ближнього, Батьківщини, тощо. Нещодавно у моєму рідному Яремчі трапився випадок, який, мабуть, увійде не тільки у історію міста, але у історію віри. Депутати місцевої ради, за винятком двох дівчат депутаток, мовчали, коли мер міста не перебираючи слів і маніпуляцій відверто знущався над вірою в Бога і над людьми, які цілковито присвятили своє життя Богу – монахинь, монахів, священників. Він, мабуть, сам не був того свідомий, що робить, бо його свідомість бачить сенс віри тільки перед виборами. А так, він на все дивиться через призму валюти. І це велика біда для нас християн, адже той самий мер визнає себе християнином. Але є засліплений і чомусь майже усі присутні бояться йому сказати, що він засліплений. І що найголовніше, у центрі своєї промови (чи радше викиду емоцій) він поставив віру в Бога, а усі мовчали. Це мені пригадало одну історію, яку мені розповідав знаний на Гуцульщині отець Порфирій Чучман, якого у народі називали Петром монахом. За його словами, коли радянська влада закрила усі церкви і монастирі, вона намагалася переконати усіх людей, що Бога немає. Для цього по клубах, які раніше були будинками «Просвіти»  їздили агітатори, які абсурдними аргументами доказували людям правдивість комуністичної ідеології. Людей просто силою зганяли на ті агітаційні лекції. І ось одного разу на таку лекцію зігнали усіх людей з Дори. Але, для того, щоби надати події більшого резонансу, силою привели усіх підпільних, ще не арештованих священників УГКЦ і посадили їх в перший ряд. Клуб був наповнений людьми. Промовець почав свою лекцію. А наприкінці, як то було вже звичаєм на радянських збіговиськах, звернувся до усіх присутніх з проханням проголосувати усім за те, що Бога немає. Методом підняття руки. І, як нині пам`ятаю, у цей момент у отця Порфирія з`являлися сльози на очах. «Я обернувся, - розповідав він,  - а весь зал підняв руки. Підняли навіть ті, які були мені найближчі, які щоденно приходили до монастиря» . Очевидно, страх робив свою справу. Та все ж таке, залишається питання про моральну оцінку такого роду вчинків. Зокрема депутатів Яремчанської міської ради, за винятком двох згаданих мною дівчат депутаток, які відверто заявили свою незгоду з промовою мера. Отож, щоби не залишити як священник їх у сум`ятті, я вирішив докладно все проаналізувати у світлі морального богослов`я Католицької Церкви. Бо це мій обов`язок як священника і богослова. Католицьке моральне богослов’я розглядає мовчання у ситуації публічної зневаги віри або Церкви  як можливий гріх , залежно від контексту, внутрішніх намірів і наслідків такого мовчання. Отож, по пунктам роз`яснюю: 🔹 1. Що таке гріх мовчання (лат. peccatum silentii ) Катехизм Католицької Церкви прямо не вживає цього терміна, але моральна традиція розглядає змовчання істини, коли вона повинна бути сказана, як омислення обов’язку свідчити про віру . Особливо, коли: мовчання дає згоду  на гріх чи є співучастю у злі  ( співучасть мовчанням ); мовчання призводить до саботажу правди , шкоди для інших чи скандалу.   🔹 2.  Обов’язок свідчити про віру Згідно з Катехизму Католицької Церкви: "Усі християни... зобов’язані сповідувати перед людьми віру, яку вони прийняли від Бога через Церкву" (ККЦ, §1816). У ситуаціях, коли зневажається віра, Церква або Бог , християнин зобов’язаний — у міру можливостей — дати свідчення істині , особливо якщо: мовчання укріплює іншого у злі , інші потребують захисту віри , ти маєш авторитет чи відповідальність.   🔹 3. Коли мовчання не є гріхом?   Мовчання може бути виправдане, але не знімає відповідальності свідчити віру, якщо: є страх за безпеку , який зменшує провину; ти не маєш можливості  чи не є тією особою, яка повинна реагувати; відповідь була б безплідною  або спричинила б ще більше зло ; особа має мудрість чекати слушнішого моменту  для свідчення (пор. Мт 10,16  — «Будьте мудрі, як змії...»).   🔹 4. Цитати отців і святих на тему мовчання у справах віри   Св. Григорій Великий : «Священик, який боїться говорити правду задля людського страху, подібний до сторожа, що бачить вовка й мовчить». Св. Томас Мор : «Тихе мовчання може бути свідченням совісті, але коли мовчання дозволяє брехні тріумфувати — воно стає її співучасником». Св. Іван Золотоустий : «Немає більшого гріха, ніж бачити зло й не сказати нічого».   🔹 5. Моя особиста пасторальна порада Якщо ви змовчали , коли мали змогу обстояти віру, і це турбує сумління — варто: розглянути це на сповіді (як омислення обов’язку свідчення ), молитися за тих, хто зневажав віру, надолужити, якщо можливо, — публічним чи приватним свідченням у майбутньому. 🔹 6. І ще дуже корисні цитати з творів св. Василія Великого Лист 92 до єпископів Заходу (Epistula 92): «Той, хто боїться людей більше, ніж Бога, легко піддається зраді істини. А хто мовчить, коли треба говорити, той уже зраджує віру». 📘  Patrologia Graeca 32, 437.   Про Святого Духа, гл. 30: «Той, хто володіє правдою, але з остраху чи підлесництва мовчить, той подібний до сторожа, який бачить наближення ворога і не подає сигналу» De Spiritu Sancto, cap. 30; PG 32, 213.   Лист 223 до Атталії (Epistula 223): «Коли ми боїмося говорити, щоб не втратити друзів чи вплив, то вже виявляємо, що більше дбаємо про себе, ніж про Бога». 📘  PG 32, 824.   Проти Євномія, книга І: «Хто мовчить, коли нападають на правду, той сам винен у руїні Церкви. Бо мовчання в цьому випадку — це не нейтральність, а згода». 📘  Contra Eunomium I, PG 29, 509.   Гомілія на Псалом 33, 1: «Я повинен говорити, навіть якщо ніхто не слухає. Бо моїм обов’язком є свідчити, а не змусити інших прийняти істину». 📘  Homiliae in Psalmos, PG 29, 325.   🔹 7. Обов’язок сповідувати віру — догматичний принцип Катехизм Католицької Церкви (§1816): «Учень Христовий не тільки має жити вірою, а й повинен її сповідувати , свідчити про неї  і поширювати : “Кожного, хто визнає Мене перед людьми, того визнаю і Я перед Отцем Моїм...” (Мт 10,32)». §2471:   «Християнин повинен бути свідком Євангелія та зобов’язаний відверто визнавати свою віру за будь-яких обставин».   🔹 2. Заповідь любові до Бога — включає захист Його імені, Церкви, правди Мт 22,37-38: «Люби Господа Бога твого... це перша і найбільша заповідь». Любити Бога — означає не мовчати , коли Його зневажають.   🔹 3. Гріх проти віри — через замовчування або боягузтво Катехизм (§2089): «Гріх проти віри може бути... через байдужість, сумнів, духовну сліпоту, або — через мовчання, коли треба було дати свідчення віри ».   🔹 4. Цитати з патристичної традиції Св. Тома Аквінський  ( S.Th . II-II, q.3, a.2): «Зобов’язання віруючого — не лише внутрішньо вірити, але й зовнішньо визнавати віру , коли це потрібно». Інструкція «Donum veritatis» (1990) : «Кожен християнин, особливо богослов, має обов’язок захищати віру Церкви, особливо коли вона спотворюється». 🔹 5. Кодекс Канонічного Права, кан. 211: «Усі вірні мають обов’язок і право працювати над тим, щоб Боже слово ширилось і зростала Церква».   ✅ Отже: Хоч захист віри  не винесений в окрему «церковну заповідь» за формою, він є фундаментальним моральним і догматичним обов’язком , що походить із: заповіді любові до Бога, обов’язку свідчити про віру, вірності Церкві та Євангелію.

Дорогі мої рідні мешканці Яремчанщини! Після хвилі публічного обурення ганебним цькуванням Сестер Служебниць, духовенства та, як наслідок, і цілої Української Греко-Католицької Церкви, яке мало місце під час 71-ї Сесії Яремчанської міської ради, міська влада, шукаючи виправдання, оприлюднила заяву . Замість того, щоб відважно визнати помилку, зроблено спробу змістити суть справи — начебто виник конфлікт між оздоровчим табором «Карпатські мрії» та Церквою. Це — груба маніпуляція  і наклеп , який, з моральної точки зору, є гріхом супроти восьмої Божої заповіді . Ніхто з боку Церкви не висловлював намірів чи бажання усунути когось від праці або знехтувати добром громади. Ми, навпаки, заради правди й зцілення історичної несправедливості, діяли відкрито, законно і з глибокою повагою до кожної людини. Щоб дати прості й чесні відповіді на всі запитання, сьогодні о 21:30  на моїй офіційній Facebook-сторінці  відбудеться пряма трансляція, під час якої я, як священник і офіційний представник УГКЦ у цій справі, поясню все, що турбує громаду. Але вже зараз хочу наголосити на кількох речах: Я досить чітко у моєу сьогоднішньому Звернення досить чітко сказав, що тон, у якому мером Яремча Мироняком Андрієм Івановичем було подано справу Сестер Служебниць на сесії ради, переходить межі людської і християнської пристойності. Якщо він дійсно є, як визнає сам, греко-католиком, то найменше, що можна зробити — попросити публічно пробачення в Сестер, священників Яремчанського деканату і УГКЦ. Прохання про прощення робить людину сильною. І навпаки, невміння визнавати власні помилки і невміння вибачатися робить людину слабкою. Церква не організовує громадських слухань  — це виключна компетенція органів державної влади. А у випадку з Микуличином — Івано-Франківської обласної ради та обласної адміністрації, з якими ми мали відповідні зустрічі. Уся наша діяльність була прозорою: мер був запрошений на офіційну зустріч з владикою Володимиром Війтишиним, духовенством і депутатами , про що є публічне підтвердження. Жодної кулуарності. У контексті соціальної справедливості, Церква завжди ставить в центрі гідність і потреби людини , тож будь-які натяки, що ми хочемо «вигнати працівників» чи «зруйнувати табір» — це не просто викривлення, а маніпуляція чутливою проблемою в час війни . Використовувати у публічній риториці тему дітей, військових і переселенців як інструмент тиску — це моральний злочин, особливо у час війни.  Закликаю пана мера: не дайте почуттям узяти гору над сумлінням і здоровим глуздом! Ми відкриті до справжнього діалогу , але не диктату. І бажаємо, щоб він відбувався у правовому полі, за участі всіх компетентних сторін — без образ, викривлень і брехні. Нарешті, як душпастир щиро раджу Мироняку Андрію Івановичу: зупиніться. Не відкривайте війну проти Церкви, монахів і монахинь, які вірно служать Україні. Бо це — шлях в нікуди. Об`єднані разом місто і Церква ми маємо надзвичайний і унікальний шанс зробити Яремчанщину місцем духовного і людського зростання, місцем співпраці, а не ворожнечі. Бо рідна земля — починається з пошани. І справжній мир — починається з правди. З молитвою і повагою, Єрм. Юстин Бойко, студит Доктор богослов'я та патристичних наук, Інститут "Августиніянум", Рим Відповідальний за справу повернення монастиря Сестер Служебниць у Микуличині історичним власникам

71-а сесія Яремчанської міської ради, що відбулася публічно і офіційно, стала місцем не єднання і відповідального слова, а сценою для гострих і неприйнятних заяв з боку міського голови Мироняка Андрія Івановича. І це у той самий час, коли весь український народ із вдячністю вшановує 160-ту річницю з дня народження Митрополита Андрея Шептицького — Етнарха Української нації, Мойсея Українського Народу, людини, яка будувала Україну і намагалася Український народ з'єднати в любові. У час, коли вся Україна молиться і працює задля єдності, коли на фронті гинуть найкращі наші сини і доньки, нам, людям Церкви, особливо мені як священнику, дуже не хочеться відповідати на подібні речі. Але змовчати у цьому випадку я не маю права. Бо мене зобов’язала до цього церковна єрархія — займатися справою сестер служебниць у Микуличині. І я зобов’язаний захистити добре ім’я монахинь, монахів, священників Яремчанського деканату і, зрештою, цілої Української Греко-Католицької Церкви. Заяви, які прозвучали з вуст мера, не були виголошені на базарі, а з високої трибуни, і тим більш вражають. Особливо брутально прозвучали його висловлювання на адресу депутатів Івано-Франківської обласної ради, що не лише порушують межі пристойності, а й принижують гідність обраних народом представників. Першим, до кого я звернувся з проханням допомогти у справі повернення монастиря Сестер Служебниць у Микуличині був мер Яремча Мироняк Андрій Іванович. Тоді він відповів: «Ви прийшли по адресу» . Ми мали з ним кілька зустрічей, у тому числі з Сестрами Служебницями. Мер вимагав підписати меморандум і дорожню карту. Але як ми могли щось підписувати, коли жодного кроку ще не було зроблено, коли не повернуто ні монастир, ні землю? Коли ми дізналися, що земля, на якій стоїть колишній монастир, перебуває не у власності міста, а належить Івано-Франківській обласній раді, ми відразу звернулися до компетентного власника. Відбулася зустріч із головами усіх депутатських фракцій, керівництвом обласної ради та обласної державної адміністрації. Пізніше, у митрополита Володимира Війтишина, зібралася велика зустріч за участі влади, очільників депутатського корпусу, священників з Микуличина і самого мера Яремча. Усі мали змогу висловити свою думку. Сестри Служебниці не приходять у Микуличин як чужі. Вони повертаються додому. Їхній монастир був куплений митрополитом Андреєм Шептицьким і блаженним Григорієм Хомишиним. У радянський час сестер вигнали насильно, а будівлю перетворили на інтернат. Вони звідти не пішли самі, добровільно! І ось тепер, коли вони повертаються, щоби знову служити людям — виховувати дітей, підтримувати молодь, допомагати жінкам-військовослужбовицям — їх знову звинувачують і зневажають. І роблять це не жителі Яремчанщини, зокрема Микуличина, але мер міста Яремча, що є дуже дивним. Митрополит Андрей писав: «Війна проти Церкви — це завжди війна проти власного народу». Ці слова актуальні й сьогодні. Бо Церква не має меча, не володіє армією. Її сила — у правді й любові. І та любов, яку несуть сестри, не вимагає аплодисментів, а потребує лише дозволу на служіння. Особливо прикро, що мер, у зовсім не гідному для посадовця стилі, дозволив собі різкі й образливі висловлювання на адресу УГКЦ, священства і сестер. У той самий день, коли у Росії пропонують офіційно заборонити Греко-Католицьку Церкву, у Яремче мер практично в тому ж дусі дозволяє собі нападки на неї. Сподіваюся, що це випадковий збіг обставин. Особливо мене вразили його слова, коли, звертаючись до депутатів, він сказав: «Якби Вам дали 200 тисяч доларів, Ви б ще не так боролися» . Я хочу запитати мера: про що Ви говорите? На що Ви публічно натякаєте ? Якщо Ви щось знаєте — скажіть це прямо. А може якщо Ви про це знаєте, то це Ваша доля, а не чиясь ? Якщо ні — навіщо взагалі піднімати таку риторику в публічному просторі? Моя мета — не сварка. Я не прагну ескалації конфлікту. Нам сьогодні потрібна єдність, тверезість, здоровий глузд. Але використання авторитету ветеранів ЗСУ і окремих депутатів задля «доведення своєї правоти» — це, даруйте, моральний злочин. Бо теперішній час війни — це не привід до маніпуляцій. І ще. Мер сказав, що депутатам обласної ради «плювати на інтереси громади» . Але ж він сам був депутатом цієї ради. Чи не є такі слова спробою посіяти розбрат між громадами Яремче і Івано-Франківсьщини в цілому? Чи не є це кроком розбалансування єдності влади на місцевому рівні ? Чи не є це штучним створенням прірви, коли ми потребуємо мостів? Я висловлюю щиру вдячність кожному депутату Івано-Франківської обласної ради, а також проводу обласної державної адміністрації — за справедливу і державницьку позицію у ставленні до Української Греко-Католицької Церкви. Їхнє рішення у справі сестер — це акт історичної відповідальності і моральної правди, який, сподіваюся, буде довершений у найближчому часі. Сестри не приходять на землю, щоб щось забрати. Вони приходять, щоб дати: віру, доброту, служіння. У них немає бізнес-плану, як цього вимагав мер. У них є план — служити Богові і людям, як це робили ще від самого початку заснування їхнього монастиря у Микуличині. Їхній план — це любов і самопожертва. «Церква не є супротивником держави, вона її найглибший союзник, бо стоїть на сторожі людини» , — сказав Блаженніший Любомир Гузар. Сестри приходять не для боротьби, а для єднання, не для конфлікту, а для зцілення ран. Надіюсь, що мер міста Яремче Мироняк Андрій Іванович просто вчора в часі Сесії Яремчанської міської ради був не у найкращому гуморі. І що знайде в собі мужність і християнське сумління — вибачитися. Бо слова мають вагу, і то дуже велику. І наостанок: мене здивувала майже суцільна мовчанка депутатів Яремчанської міської ради. У певних ситуаціях мовчання — це золото. Але іноді — це злочин і співучасть у злочині. Церква — не політична партія. Вона — спільнота віруючих людей. І вона заслуговує на повагу, особливо від тих, хто розпочинає засідання з молитви. Мені просто як священнику приходить на думку ось що: "А чи молитва "Отче наш", якою вчора Ви розпочинали Сесію до Вас промовила ?" Якщо ні, то, мабуть, є велика горе з вірою в Бога. З молитвою за усіх Вас, особливо за мера Яремче, але й відповідальністю перед Богом, Церквою, монахами, монахинями, священниками і людьми - жителями Яремчащини, Єрм. Юстин Бойко, студит Доктор богослов'я та патристичних наук, Інститут "Августиніянум", Рим Відповідальний за справу повернення монастиря Сестер Служебниць у Микуличині історичним власникам ПОВНИЙ ВІДЕОЗАПИС промови мера Яремча, який став причиною мого звернення знаходиться за ось цим посиланням

На зорі мого монашого покликання моє уявлення про віру було дуже і дуже ідеалістичним. Я б сказав ангельським. Воно полягає у тому, що віра не знає жодних сумнівів і не толерує жодних упадків. Зрештою, це властиво усім початківцям. Моєю найулюбленішою лектурою на цю тему завжди залишається св. Іван від Хреста. Усім рекомендую, хто цікавиться глибиною і силою віри! Вперше моя віра почала хитатися тоді, коли я почав вивчати філософські науки. Це було у Любліні. Мені було навіть встидно і страшно про це комусь сказати. Але, памʼятаю, одного разу в часі конференції з духовним отцем почув такі слова: «Хлопці, кожен з Вас прийшов до Семінарії зі своїм уявленням Бога, що виніс його з дому. Та прийде час, коли багато з вас запитає всередині себе про те, чи справді існує Бог ?» Пригадую як нині, який я був здивований і згіршений цими словами. Але прийшов четвертий рік мого семінарійного шляху. Під дверима духівника у пʼятницю (а це був офіційний день сповіді) в черзі на розмову чекало немало моїх друзів однокурсників. І я з ними. Початково мені здавалося, що у мене земля під ногами розходиться, що в мене хтось вириває душу. Але ні. Щойно згодоя я зрозумів, що саме так, у болях проростає зерно віри, яке посіяв Сіяч! Проростає, щоб померти! Але не зникнути. Помирає, щоби дати ціле стебло повне зерна! Зараз я це більше усвідомлюю після пережитого у житті. Потім були переживання набагато більші у житті, зрештою, вони ніколи не минуться в житті. Але, вони вже не хитали вірою, бо вона пустила глибокий корінь тоді, в Семінарії. Але, як пускала його, то я думав, що згину навіки і буду засуджений навіки. У той час мені дуже помічною стала книга кардинала Йосифа Рацінгера «Вступ до християнства». Саме в ній зустрів я знаменні і глибокі роздуми, які мені допомагають до сих пір. Ось деякі з них: «Віра завжди перебуває поруч із тінню невіри. Немає чистої, абсолютної віри без боротьби. І так само невіра не є цілковитою без пориву до віри». «Віруючий є той, хто день у день мусить долати сумніви, і невіруючий — той, хто день у день потерпає від спокуси віри». «Той, хто вірить, мусить прийняти, що віра завжди буде супроводжуватися викликом сумніву; а той, хто сумнівається, має знати, що в його сумнівах постійно бринить запитання про Бога». Роздуми кардинала Йосифа Рацінгера, якого в Римі я вже зустрічав особисто як Папу - чудового богослова ! - утвердили мене у переконанні, що в кожній людині живуть два брати - віруючий і невіруючий. І вони крокують щоденно разом, починаючи від ранішньої кави і закінчуючи вечірнім іспитом совісти. І так, здається, коли читати життя великих святих, вони обоє перебувають з людиною навіть у хвилину агонії і переставлення до вічності. І тільки вічність - зустріч віч-на-віч з Богом - зробить їх цілковито рідними! Боже, подай мені віру св. Петра, але не залиши мене у хвилині, коли переживатиму її як твій любий апостол св. Тома!

Роздуми богослова про душу нації, що живе у родині Війна — це не лише фронт, зброя і політика. Це глибока рана в тілі нації, яка вражає найсвятіше — родину. Саме в часи воєнних викликів сім’я стає і тилом, і фортецею, і надією на відродження. Та водночас війна посилює кризи у стосунках: географічна розлука, психологічний стрес, економічна невизначеність, втрата житла чи доходу — усе це вражає шлюбну єдність. Статистика підтверджує зростання кількості розлучень та зниження народжуваності. Як богослов, я не претендую на досконале знання державної політики. Але з внутрішнього, духовного погляду бачу симптоми, які свідчать про глибоку втому й вразливість нашого народу. Родина — це не просто соціальна структура, а духовна клітина народу, його серцевина. Тому сімейна політика — це не лише питання бюджету чи законодавства. Це передусім питання віри, культури і відповідальності за душу нації. Причини розлучень в умовах війни: 1. Фізична розлука подружжя (чоловіки залишаються в Україні, жінки з дітьми — за кордоном). 2. Втрата емоційного контакту через відстань і постійний страх. 3. Фінансові труднощі, безробіття, втрата бізнесу. 4. Посттравматичні синдроми у військових та цивільних. 5. Підміна духовної спільності — індивідуальним порятунком. Що може зробити держава (погляд з богословської точки зору) ? Ці пропозиції не є моїми рекомендаціями державним інституціям, радше — спроба богословсько подивитися на проблему зсередини і вголос сказати про те, що може допомогти зціленню родинного простору. 1. Визнати цінність родини як стратегічного ресурсу • Змінити риторику: не «держава і родина», а «держава через родину». • Підтримувати не лише фізичну, а й духовну єдність подружжя (через публічне свідчення, приклади, пошану до вірності). 2. Формувати культуру вірності • Через медіа, літературу, школи, мистецтво — показувати красу подружньої любові, витривалості, жертовності. Любов потрібно підтримувати так само, як віру: вона гасне, якщо її не живити. 3. Сприяти душпастирству родин • Залучати Церкви до підтримки подруж у кризі. • Розвивати духовне консультування як частину національного супроводу родин. Ніхто не врятує любов краще, ніж Той, Хто є її джерелом - Бог! 4. Плекати родину як школу віри, надії й любові • Розвивати передшлюбну катехизацію чи формацію — не як вимогу, а як пропозицію. • Вчити молодь духовної грамотності: як любити, як пробачати, як зберігати єдність у стражданні. Сім’я — це не просто форма співжиття. Це перший університет любові, віри, прощення. 5. Підтримати єдність родин, розділених війною • Задуматися над тим, як полегшити повернення жінок із дітьми до чоловіків, і навпаки. • Дбати про створення місць тимчасового спільного проживання для подруж військових. 6. Молитися за родину як за церкву домашню • Заклик до національної молитви за сім’ї. • Визнання, що в духовному бою найважливіше — зберегти серце родини. Юридичні ініціативи (знову ж таки погляд богослова, який не претендує на остаточну обʼєктивність) 1. Обов’язкова медіація перед розлученням Перед поданням на розлучення подружжя має пройти курси або консультації з медіатором. Це дає шанс відновити діалог і зменшити емоційний тиск. «Не кожна рана — смертельна. Є шанси зцілити, якщо є бажання не втікати, а залишитися поруч». 2. Ускладнення процедури розлучення в умовах війни На час воєнного стану розлучення можливе лише через суд, після періоду очікування (наприклад, 6 місяців). «Що Бог з’єднав — людина хай не розлучає» (Мт. 19, 6). У часи потрясінь потрібне стримування імпульсивних рішень. 3. Відповідальність за перешкоджання батьківству Якщо один із подружжя перешкоджає іншому спілкуватися з дітьми — це має юридичні наслідки. Любов батька не припиняється через кордон. Людське батьківство — це образ Божого. 4. Юридичний супровід для пар у кризі Безкоштовна юридична підтримка пар, які шукають примирення, а не розлучення. Правда не завжди на боці сильнішого. Християнська справедливість — це захист найуразливішого. 5. Інформування про наслідки розлучення для дітей Перед розлученням подружжя повинне ознайомитись з матеріалами про вплив розлучення на психіку дитини. Христос ставить дитину в центр. Вона — найменша, але найважливіша сторона сімейного конфлікту. Замість висновку Міцна сім’я — це найкраща інвестиція у перемогу. Бо що більше стійких родин, то менше сиріт, травмованих дітей, одиноких стареньких. Для мене, як богослова, сімʼя — це ікона Пресвятої Трійці, де любов не шукає свого, а є постійним даром. Нехай держава діє у межах компетенції. Але народ оживає лише тоді, коли в його родинах живе любов, терпіння і благословення. І сьогодні — найвищий час перейти від гасел до дій, щоби подружня любов не тільки виживала, але і перемогла.

За офіційними даними Міністерства юстиції України, у 2024 році в країні було зареєстровано 150 210 шлюбів , що на 19,3% менше, ніж у 2023 році. Водночас кількість розлучень зросла на 42,2% і склала 34 290 випадків . 📊 Основні показники за 2024 рік: Шлюби: 150 210 (зменшення на 19,3% порівняно з 2023 роком) Розлучення: 34 290 (збільшення на 42,2% порівняно з 2023 роком) Співвідношення шлюбів до розлучень: в середньому 4,4 шлюби на одне розлучення 📍 Регіональна статистика: Найбільше розлучень: Київ — 2 118 Дніпропетровська область — 1 404 Харківська область — 1 148 Найменше розлучень: Закарпатська область — 224 📈 Динаміка за останні роки: 2022 : Шлюби: 222 890 Розлучення: 17 890 2023 : Шлюби: 186 000 Розлучення: 24 110 2024 : Шлюби: 150 210 Розлучення: 34 290 Ці дані свідчать про тенденцію до зменшення кількості шлюбів та зростання кількості розлучень протягом останніх трьох років . Ось структурований огляд причин розлучень в Україні, зокрема за 2024 рік, з акцентом на морально-духовні чинники, а також соціальні, економічні, психологічні та юридичні. Такий підхід дозволяє побачити комплексність проблеми. Причини розлучень: систематизований огляд I. Морально-духовні причини (найглибші й часто невидимі) 1. Втрата сенсу подружнього союзу Шлюб перестає сприйматися як святий союз, а редукується до угоди співжиття (таке собі ТзОВ) Люди не мають усвідомлення покликання до подружжя як дороги жертви, вірності, терпіння. Папа Франциск, Amoris Laetitia : «Культура тимчасового — велика загроза подружжю. Люди входять у шлюб із думкою про запасний вихід». 2. Відсутність молитви і духовного життя Подружжя без спільної молитви втрачає джерело примирення. Брак участі в церковному житті робить шлюб уразливим до впливу культури егоїзму. 3. Підміна любові почуттями чи сексуальністю Плутання закоханості з жертовною любов’ю. Секс і привабливість стають основою — а не наслідком — подружньої єдності. св. Йоан Золотоустий: «Любов не шукає свого, а служить іншому. Шлюб — це школа чеснот, а не пристрастей». II. Психологічні причини 1. Невміння долати конфлікти Відсутність навичок діалогу, емоційного слухання. Поширені «пасивна агресія» або емоційна відстороненість. 2. Інфантильність або незрілість подружжя Люди не готові до відповідальності. Шлюб укладається на етапі емоційної незрілості, часто «втечею» від батьківського дому. 3. Травми дитинства Насильство, відсутність батька/матері в дитинстві повторюється у власній родині. III. Соціальні причини 1. Війна та вимушене розлучення Подружжя змушене жити в різних країнах (чоловік в Україні, жінка за кордоном). Стрес, розлука, відсутність контакту спричиняють охолодження стосунків. 2. Вплив масової культури Гламуризація зради, індивідуалізму, «життя для себе». Мережі (Instagram, TikTok) провокують заздрощі, ревнощі, спокусу. 3. Тиск оточення Друзі чи родичі «підштовхують» до розлучення замість допомогти врятувати союз. IV. Економічні причини 1. Безробіття або нерівномірна фінансова відповідальність Фінансові труднощі стають тригером сварок. Втрата поваги до партнера через неспроможність забезпечити родину. 2. Міграція заради заробітку Один із подружжя живе за кордоном, зникає близькість. Довготривала розлука провокує подружню зраду. V. Юридичні та адміністративні чинники 1. Спрощення процедури розлучення В Україні процедура може бути досить простою — за взаємною згодою через РАЦС без суду. Це робить рішення про розлучення легшим емоційно і юридично. VI. Особисті/ситуативні причини Алкоголізм, наркоманія, насильство в сім’ї Зрада, подружній егоїзм, сексуальна несумісність Народження дитини з інвалідністю або смерть дитини Наявність залежностей (в т.ч. ігрова, порнографічна тощо) Висновок «Немає двох людей, які не могли б зберегти свій шлюб. Але потрібні троє — чоловік, жінка і Бог». (Отець Юзеф Тішнер) Розлучення — не лише юридична подія, а симптом глибшої кризи любові, віри і відповідальності. Найбільш глибинними причинами залишаються морально-духовні викривлення, які можна вилікувати тільки через духовне навернення, супровід і прощення. Тому, нам усім слід дуже добре думати, бо якщо не буде Українців, не буде і України! Принаймні тієї омріяної поколіннями!

👥 Вікові категорії кардиналів Загальна кількість живих кардиналів: 252 Кількість кардиналів, які мають право голосу на конклаві (віком до 80 років): 135 🔢 Розподіл за віком Наймолодший кардинал: Микола Бичок (45 років), наш український греко-католицький єпископ у Мельбурні, Австралія Найстарший кардинал: Анжело Ачербі (99 років), Італія 📊 Вікові групи серед кардиналів-виборців До 60 років: 2 кардинали 60–69 років: приблизно 40 кардиналів 70–79 років: приблизно 93 кардинали Середній вік кардиналів-виборців : близько 73 років 🌍 Розподіл кардиналів за країнами Кардинали представляють 88 країн, з яких 65 мають принаймні одного кардинала-виборця 🌐 Розподіл кардиналів-виборців за континентами Європа: 53 кардинали Азія: 23 кардинали Африка: 18 кардиналів Північна Америка: 16 кардиналів Південна Америка: 17 кардиналів Центральна Америка: 4 кардинали Океанія: 4 кардинали Загальна кількість кардиналів-виборців: 135 🇮🇹 Топ-5 країн за кількістю кардиналів-виборців Італія: 17 США: 10 Бразилія: 6 Іспанія: 5 Франція: 5 Як бачимо, Папа Франциск значно змінив географічний склад Колегії кардиналів, зменшивши домінування Європи та збільшивши представництво Азії, Африки та Латинської Америки . Це відображає його прагнення до більш інклюзивної та глобальної Церкви.

Відразу після оголошення смерті Папи Франциска українськими телеграм-каналами зі швидкістю світла почалося ширитися фальшиве пророцтво про те, що Папа Франциск - це останній Папа. Очевидно, що ціль такої дезінформації є посіяти страх і непевність серед людей. Щоби цьому запобігти, вияснюю суть справи. Пророцтво про те, що Папа Франциск буде останнім Папою найчастіше пов’язують із так званим «Пророцтвом святого Малахія» (Prophetia Sancti Malachiae Archiepiscopi de Summis Pontificibus), яке не є офіційним церковним документом, але стало дуже популярним у католицьких і апокаліптичних колах. Що це за так зване пророцтво? Приписується святому Малахію Армаґському (1094–1148), архієпископу Ірландії. Стверджується, що він мав видіння всіх пап від свого часу до кінця світу. У документі вміщено 112 коротких латинських гасел, кожне з яких нібито описує одного папу. Вперше опубліковано в 1595 році Бенедиктом Арнольдом Віонем — тобто майже через 450 років після смерті Малахія. Хто “останній Папа” у цьому пророцтві? 112-й Папа описаний як: «In persecutione extrema S.R.E. sedebit Petrus Romanus…» «Під час останнього переслідування Святої Римської Церкви сидітиме Петро Римський…» Після нього: «…який пастиме паству серед великих страждань. І коли це завершиться, місто на семи пагорбах буде знищене, і грізний Суддя судитиме свій народ. Кінець.» Чи Папа Франциск — той самий “Петро Римський”? Папа Франциск — 112-й від Інокентія II, якщо рахувати за версією пророцтва. Але його ім’я — не Петро, і не римлянин (він аргентинець). Дехто вважає, що він відповідає гаслу 111-го папи — «Gloria olivae» («Слава оливи») — що символізує мир або Орден бенедиктинців (олива як символ). Як до цього ставиться Католицька Церква? Святий Престол ніколи не визнавав це пророцтво автентичним. Більшість істориків вважає його псевдоепіграфом, створеним у XVI столітті, можливо, для просування папської кандидатури під час конклаву. Папа Бенедикт XVI і Франциск ніколи публічно не згадували його серйозно. Отож: Ідея, що Папа Франциск — останній Папа, походить не з догматичної традиції Церкви, а з апокрифічного і суперечливого «Пророцтва св. Малахія». Воно не має канонічної сили і є більше містичною або апокаліптичною легендою, ніж богословським пророцтвом. Більше читай тут: https://uk.m.wikipedia.org/wiki/Пророцтво_про_пап