Івано-Франківськ, 11 квітня 2025 року Божого   Високодостойні Пані Голово Івано-Франківської обласної військової адміністрації, Пане Голово Івано-Франківської обласної ради, Пані та панове депутати!   Першим словом хочу висловити Вам щиру подяку за можливість звернутися до такого достойного зібрання — представників нашого прикарпатського народу. Стою перед вами в першу чергу як свій, бо я є родом із села Дора, що біля Яремча. Саме там, ще в підпіллі, юнаком отримав дар монашого покликання. Але Господь покликав мене послужити далеко від рідного дому — довго водив мене чужими краями. На сьогоднішній день я виконую служіння Синкела у справах монашества, тобто помічника митрополита Львівського УГКЦ. Наприкінці минулого року до мене звернувся Уряд Сестер Служебниць,а за їхньою намовою Митрополит Івано-Франківський, Митрополит Львівський, Єпископ Коломийський та, врешті, сам Глава УГКЦ, щоб я допоміг Сестрам Служебницям повернути їхній історичний монастир у Микуличині. Як Ви вже зрозуміли, задіяння стількох осіб у цю справу є свідченням того, що важливість цього питання виходить за межі однієї єпархії. Воно вже відоме Вам — за останні два місяці я мав численні зустрічі з представниками депутатського корпусу, обласної та місцевої влади, духовенством і мешканцями Микуличина. Завершенням цих розмов стала спільна зустріч голів депутатських фракцій Івано-Франківської обласної ради, представників обласної адміністрації та духовенства з Митрополитом Івано-Франківським Володимиром Війтишином та єпископом-помічником Коломийським Петром Голінеєм. З тієї зустрічі ми вийшли з переконанням: настав момент звершити історичну справедливість і повернути Сестрам монастир у Микуличині — той самий, що був насильно відібраний, а радше вкрадений, безбожною та нелюдською комуністичною владою. На цій думці зійшлися всі присутні, в компетенціях котрих лежить вирішення цього питання. Єдиним предметом роздумів залишився спосіб, у який цю богоугодну справу належить здійснити. Знаково, що сьогоднішня сесія відбувається у день трагічного ювілею для УГКЦ: 11 квітня 1945 року, саме у середу, з самого ранку, під час Літургії, радянська влада арештувала всіх єпископів УГКЦ на чолі з Патріархом Йосифом Сліпим, якому тоді було лише 53 роки. Разом із ним були ув’язнені: – Григорій Хомишин (78 років), – Микита Будка (67), – Миколай Чарнецький (60), а також численні інші єпископи, монахи, священники і миряни. Це була цілеспрямована операція зі знищення УГКЦ — останньої фортеці надії, правди та свободи посеред суцільного безбожництва й страху. І водночас — твердині української державності. Сьогодні, через 80 років, ми зібралися у вже вільній Україні, яка дорого платить за свою свободу. Проте питання, які ми обговорюємо, свідчать: не всі сфери нашого життя звільнені від тіні тоталітарного минулого. Я прийшов до вас як свій до своїх — щоби говорити про пам’ять, про сумління, про майбутнє. Передусім дякую вам за те, що вперше за 30 років це питання винесено на сесію обласної ради. Ви зважилися торкнутись справи, якої роками уникали або боялися торкатися багато поколінь державників. Та слава Богу, що цей час настав. Моє священиче й монаше завдання — а ще й гуцульське серце — зобов’язує мене говорити правду, навіть тоді, коли вона нелегка для слухання. У 1906 році в Микуличині Сестри Служебниці збудували не просто дім. Вони створили простір віри, надії та любові. Приймали сиріт, навчали дітей, служили. У 1947 році прийшла влада, яка розпочала війну з Богом — і з тими, хто Йому служив. Сестер вигнали, їхній дім відібрали. Місце молитви й милосердя перетворилося на осередок бюрократії, ідеології та схем. Після закриття інтернату, нещодавно, там створили оздоровчий центр. Прекрасна ініціатива! Але... по суті, діти бувають там лише влітку. Решту часу будівля стоїть порожньою. А життя там має бути щодня. Не прагну бути ані суддею, ані прокурором, але мушу сказати: мені відомо, що на цьому святому місці може початися — або вже почався — торг. Торг майном, яке належало Божому народові. Маємо розуміти: діти — це не проєкти. Вдови та жінки наших воїнів — не «бюджетні одиниці». Вони потребують не структур, а сердець. Сестри хочуть повернутись. Вони мають план. Не для себе — для Микуличина, для Гуцульщини, для України. Це: – реабілітаційний центр для жінок, які повернулися з фронту, – соціальний центр для дівчат, – катехизація для дітей, яких у місцевій школі майже 1000. Це не просто благодійність. Це — відповідь на рани війни. Бо ці рани не гояться кошторисами, не лікуються програмами. Їх може зцілити тільки любляче серце. Сестрам запропоновано повернути лише частину з того, що їм належить, з обіцянкою повернути решту пізніше. Але коли буде те «пізніше» — ніхто не знає. Це виглядає не як справедливість, а як милість. А ми знаємо: немає половинчастої правди, як і немає половинчастої справедливості. У цій ситуації мені згадуються слова Блаженнішого Любомира Гузара: «Мудра влада не боїться правди, бо вона — її основа. А коли влада боїться правди — вона починає шукати компроміс із совістю.» Ми не хочемо конфлікту. Не висуваємо ультиматумів. Ми знаємо, що тут сидять християни, люди сумління. Ми лише просимо: "Не бійтеся правди". Повне повернення монастиря — це не політика. Це — відновлення гідності й довіри. І це дає Сестрам змогу реалізувати задумане. Бо інакше буде як за імператора Олександра ІІ: проголосив свободу, але забув її дати. Зрештою, не можна вдягати дорослу людину в пелюшки. Цього року ми згадуємо 160 років від народження митрополита Андрея Шептицького — пастиря, який починав єпископський шлях саме з Івано-Франківська. Він вірив: духовне здатне змінити суспільне. Він вірив, що правда не залежить від політики. Сьогодні — наш шанс реалізувати його віру. Тут і тепер — маємо вибір між страхом і мужністю. Вірю: настав час бути мужніми і справедливими до кінця. Бо історія — добрий нотаріус. Вона записує не лише юридичні акти, а й голоси сумління. Прошу вас: зробіть цей вибір - Вибір на користь пам’яті, справедливості та майбутнього. Бо ми відповідаємо не тільки за бюджет. Ми відповідаємо за моральний стан суспільства. А це — наша зброя у війні з аморальним ворогом. Залишмо прийдешнім поколінням не звичку до компромісів із совістю, а приклад правди. Бо якщо не тепер — то коли? І якщо не ви — то хто? Нехай Господь благословить усі ваші мудрі, справедливі та мужні рішення!   Єрм. д-р Юстин Бойко, студит Синкел у справах монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ

Сьогодні багато дівчат, часто під впливом культури з екранів та соціальних мереж, намагаються утримати хлопця біля себе тілом і зовнішністю. Вони вірять, що сексуальна привабливість — це найсильніша зброя. Але така «любов» — це не дарування себе, а маніпуляція, яка в довготривалій перспективі приносить біль і руйнування. Чому це небезпечно? Передусім тому, що тіло не вічне. Зовнішність минає. Пророк Ісая писав: «Усяка плоть — трава, і вся слава її — немов цвіт польовий» (Іс 40:6). А святий Іван Золотоустий нагадував: «Нехай тебе не полонить краса тіла, бо квітка скоро в’яне». Секс — це не любов. Іван Павло ІІ говорив: «Справжнє єднання можливе тільки на основі любові, а не бажання володіти тілом іншого». Якщо хлопець «прив’язується» через тілесну пристрасть — це не вибір любові, це емоційна й фізична залежність, яка не визволяє, а рабить. Церква вчить, що справжня любов передбачає свободу, відповідальність і самовладання. «Цнотливість дозволяє людині володіти собою. Вона є передумовою справжньої свободи у любові» (ККЦ, 2337). Якщо хлопець не вчиться бачити в дівчині особистість, а лише тіло — він ніколи не буде готовий до справжнього подружжя, заснованого на довірі й вірності. Маніпуляція тілом веде до втрати поваги: до себе, до іншого, до Бога. Стосунки стають торгівлею: «я даю тіло — ти даєш увагу». Але Папа Франциск нагадує: «Любов не є комерційним договором, а глибоким союзом двох осіб» (Amoris Laetitia, 135). Зв’язок, побудований на сексі, легко розривається, коли з’явиться хтось інший — «красивіший», «свіжіший». Святий Августин говорив: «Любов, що прагне лише насолоди, швидко охолоне, коли з’явиться нова насолода». Усе це призводить до глибокого розчарування. Бо, як казав Христос: «Працюйте не за поживу, що гине, а за поживу, що перебуває на життя вічне» (Йоан 6:27). Лише духовна близькість і справжнє пізнання одне одного можуть бути міцним фундаментом для майбутньої сім’ї. Фізичні стосунки без духовного єднання позбавляють нас справжньої дружби — тієї, що, за словами Івана Павла ІІ, «є формою любові, в якій формується духовна єдність двох осіб». Це також спотворює уявлення про людину. Катехизм каже: «Хіть — це спотворення любові, коли іншу людину сприймають лише як засіб задоволення» (ККЦ, 2351). А коли панує тіло, дух гине. Святий Василій Великий писав: «Коли тіло панує, дух стає рабом». Сексуальні стосунки поза шлюбом — це гріх, який роз’єднує з Богом. Святий Павло нагадував: «Уникайте розпусти… ваше тіло — храм Святого Духа» (1 Кор. 6:18–20). Молодь часто плутає любов із пристрастю. Іван Павло ІІ наголошував: «Любов не є просто емоцією чи пристрастю, вона — глибоке рішення волі — жити для іншого» (Familiaris Consortio, 11). А коли нема справжньої любові, обоє втрачають гідність. «Немає нічого більш ганебного, ніж тіло, що стало знаряддям гріха», — писав Іван Золотоустий. Залишається лише прив’язаність без відповідальності. «Любов без відповідальності — це обман, що ранить обох», — нагадував Папа. А наслідки? Руїна майбутнього шлюбу. Бо той, хто навчився любити тільки тілом, не зможе любити серцем. Папа Франциск каже: «Попередній досвід, в якому було багато тілесного, але мало посвяти, може стати тягарем у шлюбі» (Amoris Laetitia, 284). Це не заклик до осуду, а до пробудження. Дівчино, ти — більше, ніж тіло. Хлопче, шукай не обгортку, а глибину. Любов — це не утримати когось, а віддати себе. Не прив’язуй, а веди до Бога.

1. Зовнішність і сексуальність — не вічні «Всяка плоть — трава, і вся слава її — немов цвіт польовий» (Ісая 40:6). Св. Іван Золотоустий: «Нехай тебе не полонить краса тіла, бо квітка скоро в’яне». 2. Секс без любові не створює міцного зв’язку Іван Павло ІІ, “Любов і відповідальність”: «Справжнє єднання можливе тільки на основі любові, а не бажання володіти тілом іншого». 3. Виникає залежність замість любові Катехизм Католицької Церкви, 2337: «Цнотливість… дозволяє людині володіти собою. Вона є передумовою справжньої свободи у любові.» 4. Хлопець не вчиться цінувати жінку як особистість Іван Павло ІІ, «Послання до жінок», 1995: «Жінка не повинна бути об’єктом, а має бути шанованою як особа, сотворена на образ Божий.» 5. Штучна прив’язаність веде до зради Св. Августин: «Любов, що прагне лише насолоди, швидко охолоне, коли з’явиться нова насолода.» 6. Стосунки стають комерційними Папа Франциск, Amoris Laetitia, 135: «Любов не є комерційним договором, а глибоким союзом двох осіб.» 7. Розчарування неминуче Євангеліє від Йоана 6:27: «Працюйте не за поживу, що гине, а за поживу, що перебуває на життя вічне.» 8. Втрачається здатність до щирої дружби Іван Павло ІІ, «Лист до молоді», 1985: «Дружба є формою любові, в якій формується духовна єдність двох осіб.» 9. Такі стосунки сприяють об’єктивації Катехизм, 2351: «Похіть — це спотворення любові, коли іншу людину сприймають лише як засіб задоволення.» 10. Духовний рівень занепадає Св. Василій Великий: «Коли тіло панує, дух стає рабом.» 11. Сексуальний гріх роз’єднує з Богом 1 Кор. 6:18–20: «Уникайте розпусти… Хіба ж не знаєте, що ваші тіла — це храм Святого Духа?» 12. Формується фальшиве уявлення про любов Іван Павло ІІ, Familiaris Consortio, 11: «Любов не є просто емоцією чи пристрастю, вона — глибоке рішення волі — жити для іншого.» 13. Втрата гідності — і хлопцем, і дівчиною Св. Йоан Золотоустий: «Немає нічого більш ганебного, ніж тіло, що стало знаряддям гріха.» 14. Виникає прив’язаність без відповідальності Іван Павло ІІ, «Любов і відповідальність»: «Любов без відповідальності — це обман, що ранить обох.» 15. Руйнуються майбутні подружні стосунки Папа Франциск, Amoris Laetitia, 284: «Попередній досвід, в якому було багато тілесного, але мало посвяти, може стати тягарем у шлюбі.»

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА Вже кілька років поспіль з благословення Архиєпископа і Митрополита Львівського Ігора (Возьняка) монастирі Львівської Архиєпархії УГКЦ проводять анкетування, яке має на цілі побачити загальний їхній стан. Загальні дані анкетування публікуються офіційно на сайті Львівської Архиєпархії УГКЦ. Цього року цими даними я поділився з двома дівчатами з однієї церковної парафіяльної спільноти, які є успішними менеджерами у одній із фірм і яким також є близьким монаше життя через те, що вони брали участь у реколекціях для тих, хто роздумує над монашим покликанням. Попросив я їх зробити порівняльний аналіз між статистичними даними за 2023 і 2024 роки, передбачити виклики і перспективи, які можуть з`явитися перед монашеством, як також запропонувати моделі економічно-господарського, духовного-літургійного розвитку монастирів, а також моделі сучасного адміністрування монастирями для успішного звершення їхньої місії. Сьогодні я отримав результат, який представляю зацікавленій публіці. Я вніс корективи тільки у деяких моментах, а все решта справа тих, які є за біблійною риторикою "новим вином". Коли ці напрацювання стануть комусь корисними, буду тільки радий! ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ Загальна порівняльна таблиця стану монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ за 2023 і 2024 роки   Показник 2023 рік 2024 рік Зміна Монаші структури 21 21 – Монастирі (включно з домами і парафіями) 49 54 +5 Загальна кількість монашества 423 406 –17 Кількість монахинь 251 236 –15 Кількість монахів 172 170 –2   Загальна тенденція : Незважаючи на зростання кількості монастирів, монастирських домів, парафій і монастирських місій, загальна чисельність монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ зменшилась. Сталося це тому, що в перший і другий рік війни Львів став центром служіння. Натомість минулого і цього року дехто повернувся на своє місце служіння поза Архиєпархією, а дехто переїхав на нові місця служіння.    Чоловічі монаші спільноти Показник 2023 2024 Зміна Кількість чоловічих монастирів 17 22 +5 Вічні обіти 132 146 +14 Тимчасові обіти 37 22 –15 Середній вік 34,4 років 44,7 років +10,3 Осіб, які здобувають освіту 36 32 –4 Осіб, які залишили монастир 2 1 –1 Померли 4 1 –3   Загальна тенденція : Зросла кількість спільнот і число монахів з вічними обітами. Зменшилася кількість монашества з тимчасовими обітами та різко зріс середній вік .   Жіночі монаші спільноти Показник 2023 2024 Зміна Кількість жіночих монастирів 32 32 – Вічні обіти 216 200 –16 Тимчасові обіти 15 20 +5 Кандидатки 10 2 –8 Осіб, які здобувають освіту 14 12 –2 Осіб, які залишили монастир 1 1 – Померли 3 0 –3 Середній вік 50,2 років 50,5 років +0,3         Загальна тенденція : Незначне зростання числа монахинь з тимчасовими обітами, але зниження чисельності кандидаток  і монахинь з вічними обітами. Відбувається старіння жіночого монашества , хоча темпи невеликі.   Середній вік усього монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ   Показник 2023 2024 Зміна Середній вік усіх монахів 42,3 років 50,5 років +8,2 Загальна тенденція : Дуже помітне старіння монашества , особливо серед чоловічого. Особливості статистичних даних за 2024 рік: У статистику внесена окрема категорія богопосвячених осіб: богопосвячені дівиці – 2 особи . Монахи і монахині активно допомагають ЗСУ (6 чоловіків і 5 жінок на волонтерських засадах, 1 монах мобілізований). Зменшення кількості онкохворих серед чоловіків, але зростання серед жінок.   ВИКЛИКИ І ПЕРСПЕКТИВИ МОНАШЕСТВА Львівської Архиєпархії УГКЦ     Виклики   1. Старіння монаших спільнот Середній вік монашества виріс до 50,5 років . Чоловіче монашество постаріло на понад 10 років за один рік , що є тривожним сигналом. Ризики : Зменшення фізичної здатності до активного служіння. Можливе закриття чи скорочення спільнот через природне зменшення числа членів. Брак природньої наступності поколінь у спільнотах. У майбутньому це може спричинити непорозуміння між старшими та літніми представниками з зовсім молодими, які бажають вступити до монастиря. Зрештою, спільнота, яка старіється має схильність закриватися в собі, в тому числі перед молодими кандидатами, і не бути відкритою на зміни, бо молоді кандидати є завжди сигналом змін. 2. Зменшення кількості кандидатів Жіночі спільноти втратили 80% кандидаток  (з 10 до 2). У чоловічих – стабільно лише 2 кандидати , незважаючи на 5 нових спільнот. Ризики : Відсутність молоді у формації. Виникає сумнів щодо тривалості існування деяких спільнот у майбутньому. 3. Війна і мобілізація Хоча є монах, офіційно мобілізований до ЗСУ, і декілька волонтерів, це створює ризики для стабільності спільнот. Психоемоційне та духовне навантаження на монашество зростає. 5. Брак нових форм свідчення Сучасна молодь потребує автентичних, близьких до життя моделей чернечого служіння, яких поки не надто видно. Шанси і перспективи   1. Переосмислення монашого покликання у світлі війни Війна відкриває нові простори служіння : душпастирська і психологічна підтримка; соціальне служіння постраждалим; свідчення через жертовність і солідарність. 2. Розширення соціального виміру монастирів Монастирі мають великий потенціал для: розвитку центрів духовного відновлення для військових і цивільних; катехитичних і просвітницьких ініціатив; нових форм співпраці з парафіями і мирянами. 3. Оновлення харизм і місійність Час для відваги: слід подумати над заснуванням нових форм спільнот , адаптованих до сучасної людини. З'явився новий знак часу богопосвячені дівиці  (Ordo virginum). Таку можливість реалізувати своє життя у богопосвяченому стані надало Партикулярне право УГКЦ (кан. 70), у якому говориться, що «єпархіальний єпископ може благословити посвячене життя дів чи вдів, які прилюдно сповідують у світі обіт чистоти» . Однак, форма організації такого роду життя потребує удосконалення. 4. Цільова праця з молоддю Якщо інвестувати в якісну формацію та промоцію монашого життя через: соціальні мережі; особисті зустрічі; монаші табори; реколекції; свідчення життя, – це може пробудити нові покликання. 5. Міжспільнотна співпраця На даний час така співпраця існує щодо формації. Виглядає, що її слід поширити ще на паліативну опіку старших монахів і монахинь та місійні проекти. ПРОПОЗИЦІЇ МОДЕЛЕЙ ЕКОНОМІЧНО-ГОСПОДАРСЬКОГО РОЗВИТКУ монастирів Львівської Архиєпархії УГКЦ   1. Кооперація між монастирями Чому це важливо ? У багатьох спільнотах є обмежені людські ресурси (особливо в жіночих, де є 58 осіб старших 60 років). Не всі монастирі можуть вести самостійне господарство. Що можна зробити ? Створити єпархіяльну раду економів монастирів , яка координуватиме спільні закупівлі, ремонти, фінансове планування. Спільне утримання транспорту, бухгалтерії та надання юридичних послуг. 2. Соціальне підприємництво з монашою ідентичністю Чому це актуально ? Деякі монастирі вже мають соціальні центри . Монастирі мають досвід у праці з дітьми, убогими, літніми людьми, що можна поєднати з підприємництвом. Приклади можливих проектів ? Майстерні (іконопис, свічкарство, вишивка). Центри духовного відновлення (реколекції). Виробництво екологічної продукції (трави, чаї, мед). Гостьові будинки (“монастирський туризм”). 3. Спрямованість на “економіку достатку”, а не прибутку Орієнтири: Життя згідно з євангельськими радами. Прозорість у фінансових рішеннях. Ведення господарства не задля збагачення, а задля: підтримки служіння спільноти; допомоги убогим; підтримки місійності та освіти у монастирях. 4. Фонд солідарності між спільнотами Що це таке ? Мова йде про міжспільнотний фінансовий фонд (на рівні архиєпархії), який підтримуватиме: старші/слабші спільноти; їхнє медичне забезпечення; навчання молодших братів/сестер; підтримку у кризових ситуаціях (наприклад, війна, хвороба, втрата дохідності). 5. Формування економів нового типу Реальність: У більшості монастирів відсутні кваліфіковані економи. Часто господарство ведуть старші сестри, сестри без потрібної кваліфікації або брати без сучасних знань. Вирішення: Курси/семінари з християнського соціального вчення + бухгалтерія + проектний менеджмент. Підготовка молодих економів з харизмою служіння, не бізнесу. 6. Інтеграція з місцевими громадами Чому це дає користь ? Деякі монастирі вже мають монастирські парафії. Спільна праця з парафією, місцевим самоврядуванням, мирянами дозволяє: зменшити витрати; розширити мережу підтримки; свідчити Євангеліє через господарську культуру співпраці. Приклад реалізації (гіпотетичний) Чоловічий монастир має пасіку, але не має працівників. Жіночий монастир у сусідньому селі має сестер на пенсії з часом і навичками. Разом з парафіяльною молоддю вони створюють бренд “Монастирський мед”, який продається в єпархіальних центрах або там, де його потребуватимуть. Частина прибутку йде на підтримку формації монахинь чи монахів, частина – на проєкти для ветераній ЗСУ, їхніх родин чи ВПО.   ПРОПОЗИЦІЇ МОДЕЛЕЙ ДУХОВНО-ЛІТУРГІЙНОГО ЖИТТЯ у монастирях Львівської Архиєпархії УГКЦ   1. Ритмічна модель (Stabilitas liturgica)   Опис:   Структуроване духовне життя з чітким годинним ритмом: Щоденні години молитви (церковне правило) Чіткі дні мовчання/відновлення Щотижнева Lectio Divina   Переваги:   Дисципліна укорінює в Бозі. Добре пасує до спільнот зі старшими членами. Дає мирянам чітке свідчення молитовного життя.   Біблійна мотивація:    “У тиші і спокої ваша сила” (Іс. 30, 15)   2. Контемплятивно-місійна модель (Ora et Labora)   Опис:   Поєднання молитовного ритму з дуже активним соціальним служінням , духовною опікою, капеланством.   Формула: 50% часу – молитва , 50% часу – служіння: парафія, біженці, армія, катехизація, психологічна підтримка.   Переваги:   Відповідає реальним потребам війни. Розширює вплив монастирів. Притягує покликання через "життя для інших" .   Ця модель ідеальна для монахів і монахинь, які хочуть “молитися ногами”, служачи на передовій або серед поранених душ.   3. Відкрита модель – “Монастир як духовний центр для мирян”   Опис:   Монастир відкриває двері для:   щоденної участі мирян у церковному правилі; регулярних духовних розмов; реколекцій, катехиз, супроводу.   Формати:   “Суботні вечори молитви” “Lectio Divina з мирянами” “Школа молитви” “Молитва з іконою/Таїною/Тишею”   Переваги:   Формується спільнота довкола монастиря. Підтримує покликання. Свідчить світові, що “ми живемо не лише для себе”.   4. Модель міжспільнотного літургійного братства   Опис:   Малі спільноти об’єднуються для:   спільних духовних днів, молитовних вікендів, свят (напр. храмовий празник), інтенсивів літургії (великопісні тижні, передріздвяні тиші тощо).   5. Харизматична глибина – “живе розпізнавання”   Опис:   Відновлення акценту на особистій і спільнотній молитві розпізнавання волі Божої :   Щотижнева молитва на розпізнання (у світлі Ігнатіянської традиції). Вечірнє “оглядове іспитування дня”. Регулярне читання Писання з рефлексією: “Що Бог каже нашій спільноті?”   Переваги:   Духовна зрілість зростає. Укріплюється покликання. Полегшується прийняття рішень (чи закривати дім, чи розпочати служіння, чи приймати кандидата). Найкраща модель – це поєднання кількох , відповідно до харизми, чисельності, контексту та покликання конкретної спільноти.   Бажано було б сформувати в кожній монашій спільноті “духовну стратегію”  на 3 роки з такими пунктами:   Основний ритм молитви і Літургії. Способи участі мирян у духовному житті монастиря. Форми служіння, що випливають з молитви. Оновлення літургійного співу, текстів, жестів. Час для мовчання і самотності (анахоретичного елементу).   ПРОПОЗИЦІЇ МОДЕЛЕЙ АДМІНІСТРУВАННЯ монастирями Львівської Архиєпархії УГКЦ    1. Синодальна модель управління (керівництво через слухання і розпізнавання) Опис: Рада спільноти та настоятелька/настоятель приймають рішення через молитву, діалог, розпізнавання і спільну відповідальність , а не лише через наказ згори. Чому працює ? Формує зрілість і співвідповідальність. Виховує довіру між поколіннями (старші не бояться молодих, а молодь відчуває, що її чують). Гармонізує духовне і практичне керівництво. Практичні кроки: Регулярні спільні духовні ради. Щорічні капітули, які дадуть можливість оновити бачення місії спільноти. Введення інституту духовного фасилітатора .   2. Модель служіння з багатьма лідерами (shared leadership) Опис: Настоятель(-ка) не зосереджує всю владу в собі, а розподіляє завдання за дарами: один відповідає за формацію, інший – за апостолят, ще інший – за служіння убогим тощо. Чому працює ? Залучення молодших членів до відповідальності. Полегшення навантаження на настоятеля. Дає змогу бачити спільноту як "тіло з багатьма членами"  (1 Кор 12).   3. Модель ротаційного служіння Опис: Ключові ролі (настоятель, економ, магістр) мають обмежені терміни повноважень  (наприклад, 3–5 років), після чого відбувається їхня заміна. Чому працює ? Запобігає "застою" й абсолютизації влади у монастирі. Сприяє здоровому оновленню проводу монастиря. Дозволяє новим особам зростати в служінні.   4. Інтерспільнотна співпраця (federative model)   Опис: Малі чи занепадаючі спільноти об’єднуються у федерації або "мережі" співпраці , ділячись кадрами, формаційними ресурсами, духовними дарами. Чому працює ? Дає шанс малим спільнотам вижити. Сприяє глибшій комунікації та місійності. Зменшує потребу в дублікації структур.   5. Харизматично-орієнтована модель (життя згідно з харизмою, а не адміністрацією) Опис: У центрі управління – вірність харизмі засновника , а не лише ефективність. Усі рішення приймаються з огляду на те, чи служать вони оновленню духу заснування.   Чому працює ? Повертає фокус на духовне життя і місію. Допомагає віднаходити автентичність у сучасності. Притягує покликання, бо люди йдуть на живу харизму, а не на "організацію".

ЛЬВІВСЬКА АРХИЄПАРХІЯ УГКЦ   АРХИЄПАРХІЯЛЬНА СТАТИСТИКА МОНАСТИРІВ   станом на 2024 рік   Загальні відомості Загальна кількість монаших структур (Монастирів, Чинів, Згромаджень, Товариств Апостольського життя, богопосвячені дівиці) на території Львівської Архиєпархії УГКЦ 21 структура Кількість монастирів (включаючи монастирські доми, місійні станиці, монастирські соціальні центри та монастирські парафії) 54 монастирі Загальна кількість монашества (жіночого і чоловічого) 406 осіб Кількість монахинь (включно з кандидатками, новичками, монахинями з тимчасовими та вічними обітами, богопосвяченими дівицями) 236 осіб Кількість монахів (включно з кандидатами, новиками, монахами з тимчасовими та вічними обітами) 170 осіб Монастирів Папського права 11 монастирів: -        6 чоловічих -        5 жіночих Монастирів Патріаршого права 2 монастирі: -        1 чоловічий -        1 жіночий Монастирів Єпархіяльного права 8 монастирів: -        1 чоловічий -        7 жіночих -        Богопосвячені дівиці – Ordo virginum  (2 особи) Статистика стану ЧОЛОВІЧИХ монаших спільнот Кількість чоловічих монастирів (монастирських домів, місійних станиць, монастирських соціальних центрів та монастирських парафій)   22 монастирі Монастирі Папського права 6 монастирів: 1)     Василіяни 2)     Редемптористи 3)     Єзуїти 4)     Салезіяни 5)     Францисканці 6)     Оріоністи Монастирі Патріаршого права 1 монастир: 1)     Студити Монастирів Єпархіяльного права 1 монастир: 1)     Мілес Єзу Кількість осіб з вічними обітами (Схимою) 146 осіб Кількість осіб з тимчасовими обітами 22 особи Кількість кандидатів 2 особи Кількість монахів, які здобувають освіту 32 особи Кількість осіб поза спільнотою (ексклявстрація) 1 особа Кількість монахів, які залишили монастир 1 особа (з тимчасовими обітами) Кількість монахів, які померли 1 особа Кількість монахів онкохворих 0 осіб Кількість монахів офіційно мобілізованих до лав ЗСУ 1 особа Кількість монахів, які допомогають ЗСУ на волонтерських засадах 6 осіб ВІКОВІ КАТЕГОРІЇ Чоловічих монаших спільнот до 27 років: 21 особа від 27 до 35 років: 25 осіб від 35 до 45 років: 46 осіб від 45 до 60 років: 55 осіб від 60 років і більше: 22 особи Середній вік чоловічого монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ 44,7 років Статистика стану ЖІНОЧИХ монаших спільнот Кількість жіночих монастирів (монастирських домів, місійних станиць, монастирських соціальних центрів та монастирських парафій)   32 монастирі Монастирі Папського права 5 монастирів: 1)     Сестри Василіянки 2)     Сестри Служебниці 3)     Сестри св. Йосифа (Йосифітки) 4)     Сестри Салезіянки 5)     Сестри Редемптористки (контемплятивні) Монастирі Патріаршого права 1 монастир: 1)     Сестри Пресвятої Родини Монастирів Єпархіяльного права 7 монастирів: 1)     Сестри Студитки 2)     Сестри Редемптористки (місійні) 3)     Сестри Милосердя св. Вінкентія 4)     Сестри Катехики св. Анни 5)     Сестри св. Йосафата (Йосафатки) 6)     Сестри Дочки Матері Божої Неустанної Помочі 7)     Сестри Мілес Єзу Кількість осіб з вічними обітами (Схимою) 200 осіб Кількість осіб з тимчасовими обітами 20 осіб Кількість кандидаток 2 особи Кількість монахинь, які здобувають освіту 12 осіб Кількість осіб поза спільнотою (ексклявстрація) 7 осіб Кількість монахинь, які залишили монастир 1 особа Кількість монахинь, які померли 0 осіб Кількість монахинь онкохворих 5 осіб Кількість монахинь офіційно мобілізованих до лав ЗСУ 0 осіб Кількість монахинь, які допомогають ЗСУ на волонтерських засадах 5 осіб ВІКОВІ КАТЕГОРІЇ Жіночих монаших спільнот до 27 років: 12 осіб від 27 до 35 років: 18 осіб від 35 до 45 років: 61 особа від 45 до 60 років: 86 осіб від 60 років і більше: 58 осіб Середній вік жіночого монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ 50,5 років Середній вік всього монашества (чоловічого і жіночого)   Львівської Архиєпархії УГКЦ 50,5 років

У журналі "Богословія" за 1926 рік (книга 1-2), який цілковито був присвячений 25 літтю перебування митрополита Андрея Шептицького на Львівському митрополичому престолі, вийшла друком коротка замітка Президента Східного Інституту в Римі єпископа Мішеля Д'ербіньї під назвою "Перша зустріч митрополита Андрея з Його Еміненцією кардиналом Мерсьє". Замітка була написана французькою мовою і охоплює всього три друковані сторінки. Проте, вона є дуже цікавою для тих, які хочуть зрозуміти авторитет митрополита Андрея Шептицького напередодні Першої Світової війни у західних церковних та інтелектуальних колах. З нагоди 160-ліття від дня народження митрополита Андрея Шептицького я вирішив пригадати цю замітку читачам моєї сторінки, переклавши її українською мовою без коментарів. Український переклад: "Перша зустріч митрополита Андрея з Його Еміненцією кардиналом Мерсьє". (Автор: о. Мішель д’Ербіньї, S. J., Президент Папського Східного Інституту в Римі) Це було під час Великого посту 1914 року. Я був єдиним свідком цієї події, і буде корисно зафіксувати цю історичну дату. Митрополит повертався з Рима, де він отримав широкі повноваження, які мали бути підтверджені Кардиналом. Його погляд зупинився на Маліні (Мехелен). Цей мандрівний апостол мав відвідати Бельгію, зокрема місто Енг’єн, де перебували богослови-росіяни, яких він прийняв під свою юрисдикцію. Я опікувався ними, одночасно викладаючи De Ecclesia  (вчення про Церкву) для найстарших серед молодих єзуїтів, які готувалися до священства. Кардинал Мерсьє цікавився слов’янським Сходом ще з того часу, як у 1912 році читав Великопісні науки про Володимира Соловйова. Йому було приємно прийняти і вислухати представника України, що прибув із Рима. Прийом у палаці Примаса Бельгії був теплим і сердечним. Митрополит прибув о першій годині дня. Обід, хоча і вишуканий, був простий: кілька страв, риба у соусі, свіжа городина, вина не було, лише вода. Це була перша зустріч двох чоловіків, які, хоча й різного походження, мали ту саму вірність Святому Престолу і ту саму ревність до спасіння душ. Під час обіду митрополит пояснив ціль свого приїзду, а кардинал у свою чергу висловив своє захоплення його місією та новими обрядами, які він так поважав. Ми ще розмовляли, коли раптом Кардиналу передали телеграму. У ній йшлося про студентів Університету Лювену, які залишили свого віце-ректора через конфлікт із адміністрацією університету. Вони прагнули змін. Кардинал сприйняв це з болем, але був радий, що його дорогі студенти Левена  звертаються до нього як до арбітра. Обід завершився швидко, після чого ми відвідали Святі Дари у прекрасній каплиці палацу, де Кардинал у тиші молився, повторюючи свою девізну фразу Apostolus Jesu Christi  («Апостол Ісуса Христа»). Тим часом студенти, більше ніж тисяча осіб, уже збиралися біля вокзалу, досить збуджені, несучи плакати із гаслами проти віце-ректора. Коли перші колони студентів наблизилися до площі перед палацом, Кардинал широко відчинив великі ворота, щоб усі могли вільно увійти. Водночас він з’явився на балконі, який панував над площею, і привітав своїх гостей. Це викликало вибух схвалення та одночасний заклик до рішучих дій щодо віце-ректора. Кардинал розпочав довгу промову з рішучим голосом та словами, що ніхто не очікував від такого старого, худорлявого чоловіка, який на той момент був мовби просвітлений апостольським запалом. Він наголосив на своїх роках викладання та любові до студентів Лювену, але водночас попередив їх про небезпеки несправедливості. Він говорив про суперечки між фламандцями та валлонами, пристрасті молодості, про згубні поради та провокації. Закликавши їх до честі, він завершив свою промову справжнім пастирським закликом, після чого знову вибухнула хвиля оплесків. Митрополит уважно спостерігав за подіями. Коли процесія студентів залишила площу, він несподівано підвівся і вийшов до натовпу. Його поява, високий зріст, східний одяг викликали хвилю подиву. Проте він швидко знайшов спільну мову зі студентами, і вони почали живу дискусію. Навколо митрополита зібралася численна група, яка слухала його пояснення про навчання, молодь, університети, слов’янство, Церкву. Теми змінювалися швидко, але усі слухали з зацікавленням. Студенти були захоплені, дехто навіть почав скандувати: «Нехай він стане нашим віце-ректором! Він той, хто нам потрібен!» Кардинал скористався цим моментом, щоб переконати делегацію у необхідності правильного вирішення конфлікту. Присутність митрополита, його раптова популярність, допомогли затвердити рішення Кардинала. Ця зустріч мала особливий характер. Митрополит, не втручаючись у місцеві справи, приніс із собою мирне рішення. Його раптова участь у події була щасливим випадком, який сприяв досягненню примирення. Зрештою, коли студенти залишали Малін, Кардинал ще раз благословив їх. Наступного дня питання студентського конфлікту було вирішене мирним шляхом. Митрополит та Кардинал подарували цій події справжній дух християнського примирення. "

Сьогодні мій добрий знайомий пан Юрій Романишин, завідувач Відділу періодичних видань ім. Мар’яна та Іванни Коців (Львів, вул. Ковжуна, 8) Національної бібліотеки ім. Василя Стефаника надіслав мені вирізку з газети «Новий час» за 1932. від 3 липня (ч. 144), С. 2 замітку про діяльність «Рідної школи» в Дорі. Оскільки останніми роками я збираю усі можливі матеріали для укладення історії Дори, вирішив відразу відчитати і опублікувати. «Попис на Збірних Лекціях у Дорі» Дня 19 червня ц. р. відбувся попис шкільних дітей з цілорічної науки на збірних лекціях „Р[ідної]. Ш[коли].“ в Дорі. По Службі Божій зійшлися діти в шкільній гарно прибраній кімнаті і засіли в лавках! По боках і в сусідній кімнаті зайняли місця гарно убрані батьки й матері дітей і запрошені гості та прислухувалися уважно відповідям дітей. Питали учительки: Анна Стасівківна і Ольга Гаврилюківна, які вели ті збірні лекції через цілий рік. Відповіді учеників і учениць були всі захоплені; вони були гарні, розумні, відважні, смілі і правильною мовою висказані; так само деклямації були дуже добре виголошені. Особливо добре випав попис молоді з VI. і VI. класи з історії України, географії, рахунків, хемії, біольоґії і німецької мови; під тим оглядом не повстидалися б діти й у найкраще веденій школі. На пописі явився Голова Головної Управи „Рідної Школи“ зі Львова п. радн[ик]. [Ілля]. Кокорудз, що перебував на феріяx в Дорі, і прислухувався іспитові дітей всіх кляс. По іспиті промовив п. Голова сердечно до дітей, похвалив їх пильність і добре поведення та заохотив до дальшої науки для їх власного добра і для добра українського народу. Опісля подякував п. Голова Батьківському Комітетові і Старшині Кружка „Рідної Школи“, що старалися і опікувалися цими збірними лекціями. На це відповів Голова Кружка п. М[ихайло]. Шведок і подякував пп. Кокорудзам (Іллі та його дружині Іванні - ред.) , що радо безплатно примістили збірні лекції і учительки у своїм домі і щедро і видатно що місяця підпомагали ці збірні лекції. По іспиті опустили кімнату діти, родичі і гості з повним вдоволенням з успішної праці учительок і з дуже доброю вивченя і виховання молоді, в яких діє Кружок „Р[ідна]. Ш[кола].“ займає живіще заміню збірних лекцій на формальну школу. Батько

Село Дора, 1915 рік. Фото з сайту: Oops! | Flickr Ім'я Миколи Лепкого не є так широко відоме, як його рідного брата Богдана Лепкого. Однак, його життєвий шлях є також не менш цікавим та особливим. Досить детальний і захоплюючий його життєпис подає українська Вікіпедія ( Лепкий Микола Сильвестрович — Вікіпедія ), який люб'язно рекомендую прочитати моїм читачам. Мене ж, як вихідця з села Дора, що біля Яремче, зацікавили вельми його спомини про моє рідне село, які вийшли друком у відомій газеті "Діло" протягом кількох днів місяця серпня 1916 року під назвою "З воєнних записок" (Ч. 189 від 3 серпня 1916 р. С. 4, Ч. 190 від 4 серпня 1916 р. С. 4, Ч. 191 від 5 серпня 1916 р. С. 4, Ч. 192 від 6 серпня 1916 р. С. 4, Ч. 194 від 9 серпня 1916 р. С. 4, Ч. 195 від 10 серпня 1916 р. С. 4, Ч. 196 від 11 серпня 1916 р. С. 4, Ч. 200 від 16 серпня 1916 р. С. 4, Ч. 201 від 17 серпня 1916 р. С. 4). Спомини є надзвичайно цікавими в першу чершу через те, що автор був свідком початку Першої світової війни, яка застала його в Дорі. Він описує детально настрої місцевих людей, тих, які відпочивала на той час в селі, а також представляє картину перших днів війни. Окрім цього, він це робить як великий патріот Дори, який хоч і не був її постійним мешканцем, але частим гостем, який багато спричинився до становлення культурно-просвітницького життя у цьому мальовничому куточку Карпат. Подаю читачам моєї сторінки відчитаний текст та копії з оригіналу. Нехай вони служать моїм рідним дорянам та усім тим, кому дорогою є моя рідна Дора. Микола Лепкий (1878-1945) З ВОЄННИХ ЗАПИСОК Дора перед війною   Війна заскочила мене в гірськім селі Дорі між Делятином і Яремчем. Гадаю, що забирав би я Читачам непотрібно богато часу описом місцевости описом місцевости загально знаної, літниска, що в послідних роках тішилося великим числом літних гостий і то майже самих Українців. Впрочім підчас війни була й так дуже добра нагода пізнати як слід усі околиці з часописних битв у ріжних сторонах, а передусім в наших горах, бо там від довшого часу велися найзавзятійші бої… Колись наші професори географи матимуть значну полегшу при виучуваню географії рідного краю, бо молоде поколінє, що з жадобою читає всілякі описи, тямитиме раз на все усі ті місцевини, де відбувалися битви. Чому якраз Дора мимо того, що не є найкращим місцем в наших горах станиславівських, тішилася такою симпатією наших Українців, на се складалися всілякі причини. По перше її положенє в сусідстві місточка Делятина, де всього можна було дістати, і де були солянні купелі, з котрих могли користати недужі на гостець (ревматизм, подагра – ред.)  і инші споріднені хороби. По друге сусідство Яремча, що притягало людий в неділі і свята своїми музиками циганськими, кінами і т.д. А в кінци найбільшою і найважнійшою причиною була агітація деяких наший людей, у котрих душі зродилася дуже гарна ідея, наданя нашим горам української закраски. А що Дора є першим селом гірським, робота в тім напрямі розпочалась від неї. Завдяки невсипущій праці желізничого радника М. і місцевого пароха мале сільце гірське, що недавно нічим не ріжнилось від инших, в послідник роках змінилось до непізнаня. Нарід перестав пити, в селі позавязувались всілякі просвітні і економічні товариства, а число літників зростало з кождим роком. Українці, що приїздили туди на літо, йшли на руку згаданим в горі провідчикам і побіч гроша, що лишали в селі, старалися також піднести Гуцулів під зглядом моральним і просвітним. Два роки тому основано людовий університет для Гуцулів. Виклади відбувалися в неділі і свята, іноді по два в днину. Послідного літа повстало богато нових плянів, якби роботу над піддвигненєм Гуцульщини поширити. Вечерами в читальни «Просвіти» відбувалися сходини, а на них велася оживлена гутірка над всілякими народними справами. Побім сідоглавих гофратів і радників, можна було тут бачити послів, професорів, редакторів і дописувачів всіляких часописий наших, ріжних партий і відтінків. Всі вони якось годилися, жили з собою і брали участь в народній роботі. Ніщо не заколочувало дружного пожитя дорянського товариства, а як були які непорозуміня, скажім, між вілею «Оленою»  і вілею «Мокриною» , то вони для загалу не мали жадного значіня. Найважнійшою справою, що не сходила з порядку нарад читальних сходин, було Шевченківське свято, що його задумала відсвяткувати українська громада в Дорі. Вже в тій ціли вибрано було комітет, вже виготовлено величаву програму, вже відбувалися проби, котрими незвичайно щиро занявся був композитор проф. Філярет Колесса. І місце під могину і памятник підглянено найкрасше і найбільше впадаюче в око. Стрімка, лиса гора одним боком звернена до Делятина, а другим до Яремча. Зветься вона Камянецькою, у її стіп пливе річка Кам’янка, що впадає таки в Дорі до Прута. Попід горою в’ється желізничий шлях з Яремча до Делятина. Всякий, хто їхав би гостинцем чи желізницею, мусів би був кинути оком на Камянецку гору і поклонитися незабутньому Тарасови. Плянами висипання могили і здвигненєм пам’ятника мав занятись інж. Ст. Здяч., а сипати її мали усі інтелігенти і Гуцули мущини, жінки і діти. З часом біля могили мав повстати парк з широкими алеями, що мав бути місцем проходу для наших літників. Так то задумали пошанувати пам’ять найбільшого свого генія Українці в Дорі і такі то пляни леліяли в своїх серцях. Та не вдалося їм перевести тих плянів в дійсність, не вдалося висипати могили і взнести високого хреста. Між тим на Камянецкій горі явилися менші могилки, в котрих зложено на вічний сон тіла славних наших ополченців, що сповнюючи заповіт Тараса, пійшли в бій, щоб здобути волю … Мобілізація Хто може забути ті сильні вражіння, які мусіли повстати в серці під сю хвилю ? Хто не тямить того великого зденервованя, тої загальної горячки, що опановала не лише одиниці, але й цілі маси. У всякого було тоді на устах: рішилося, інакше не могло бути. Навіть темний, неосвічений мужик затискав кулак і гнав проти завзятого ворога, що важився непокоїти його спокійне житє у тихім селі … Тямлю як нині. Тиха літня ніч, густі хмари закрили зорі. Темно, що й оком не проглянеш, лише з віконець гірських колиб блимають слабі світла і лише одне одніська лукова лямпа освітлює площу перед малим двірцем … У горах й темні ночі криють в собі щось приманчивого. Часто густо любив я пересиджувати підчас такої пітьма на галєрійці гуцульської гірської колиби та розмовляв з родиною, що рівнож по одному висувалася за мною з комнати. Бувало вже ціле село спочиває у твердому сні, а ми все ще гуторимо або слухаємо голосу сопілки з високої Маковиці. Звичайно старий вартівник церковний Іван давав нам знак своєю трембітою, що вже пора на сон… І тоді, 31 серпня сиділи ми звичайно передше на своїх місцях на галєрії. І вже доволі наслухались сопілки і про приказу Івана вартівника збирались йти в стебло, коли ненадійно дався чути глухий гомін дзвона з церковної дзвіннички. Голос дивний і загадочний. Серце дзвона било о одно крисо мов підчас пожару, але якось не так. Здавалося, що сей зелізний язик дрижить, мов з якогось зворушеня, наче би хотів сказати: Слухайте люди, я так ніколи не дзвонив і дзвонити не буду … Прийшла велика хвиля, хвиля, якої від віків не було … Гомін дзвона продирав темноту ночи і відбивався від гірських вершків. Серед тишини, що ще недавно залягала село, далося чути спершу жалібнє витє псів, відтак поодинокі голоси людські, опісля щораз їх більше у ріжних сторонах, а там і слів, і крик, і плач і усе разом. Ціла тота филя людського крику переливалася в сторону залізничого двірця. Пробуджений наш газда Семен з газдинею Марусею виходять до нас і питають перестрашені, що сталося. Не знаємо Семене, але легко можемо довідатися. І вже біжимо зі стрімкого горбка по камінних східцях, що їх властителі до своїх віль побудували. Ноги несміло скачуть серед темної ночи, сунуться по твердих карбах як по маглівници. Вже трийцять шість східців начислили ще два і станемо на долині. Між тим крик стає щораз голоснійший. Тут чути молодь співає охочо вояцьких і січових пісень, там плачуть жінки, он Гуцул лає якогось жида літника. Гамір мов на річнім ярмарку. Стрічаємо першого поважного газду і питаємо, що сталося ? Що сталося, ви не знаєте, но то прочитайте собі там на двірци богато того понаписувано. А чомуж дзвонили ? Чому ? Но а як серед ночи покликувати легінів і инших до війска належних – богато сидить на верхах далеко і високо, - дзвоном воно найкрасше. А той чому так лаєся з жидом ? Гм – не знаєте патлатих, вони з кождої хвилі користають. Адіть як тягнуть бебехи, не питає чи заплатив газді за хату та молоко, чи ні, що його то обходить, він втікає куди і за чим, Бог його святий знає … На пероні множество народа, переважають жиди. З кошами, з валізами, з усім багажем, якого ніколи не кидаються, сунеться та чорна маса відважних нащадків Мойсея з вайкотом, криком до касової решітки, жадаючи карт їзди. Начальник маленької стацийки не в силі собі дати раду з товпою. Переконує, пояснює, що одним поїздом усі не можуть їхати, що самих пакунків оден поїзд не може забрати, але то пояснюваня на ніщо не придаються, всьо жде на пероні, ніхто не відходить домів, а навпаки надтягають свіжі подорожні. З валів, куфрів, пачок, кошів, мішків, діточих візків і инших причандалів, якими обладовуються звичайно літники, виростає висока стирта, що вже дотикала повали двірця. Ті, що приходять пізнійше укладають своє добро біля зелізничого шляху. Невдовзі із тих клунків виростають цілі гори латри дров у лісі. В кінци надїздить нетерпеливо ожиданий поїзд. Довгий, довжелезний. Попереду дві здоровезні машини. Сопуть наче дихавичні люди – не дивниця, мабуть вже давного тягару не тягнули за собою. А за машинами десятки возів. А у возах народу мов зернят маку. І стоять, і сидять, і на полицях лежать, всюди повно і в вікнах, і на плятформах, і на східцях, оден лише дах поки-що від подорожних свобідний, пізнійше і на даху показалися люди. Ще поїзд як слід не станув на двірци, а вже кидаються до його подорожні, - беруть приступом, неначе би вивернути хотіли із зелізничного шляху. Задихані кондуктори літають попри вози, розганяють товпу, замикають дверцята возів і не впускають людий до середини. Хто сильнійший і спритнійший, той на силу якось проломлюється крізь громаду людий, - скаче на плятформу і там вже безпечний, - але такий не богато, прочі як звичайно по першім великім запалі опускають руки, вертають зі своїми клунками на перон, розміщуються де можуть і ждуть до найблизшого поїзду, який відходитиме о 6-ій рано. Вертаю й я на перон тай прочитую докладно порозвіювані оголошеня мобілізаційні. Богато їх по стінах, дуже богато, одні форматом більші, другі менші, з множеством параграфів, законів і розпоряджень. Прочитую усі докладно і набираю переконаня, що треба буде й мені зголоситись до війска, бо хоч я всього на всього десять днів служив і то при санітетах, але все таки належу до ополченців. Врочім як не потрібуватимуть, то пустять. З такими думками вертаю в хату. Маю я велику охоту бодай дві три години переспатися, та сон не брався. Полетів десь як то кажуть на ліси і гори, не стояв під вікном разом з дрімотою і не засипав маком очий, як співається в пісні. Сильні вражіня і душевні потрясеня не заколисували тої памятної ночи нікого мабуть до сну … Години минали ліниво. Вибила перша, друга, трета. О четвертій здавалось прийшла дрімота в гості, одначе не на довго забарилась, бо зараз єї назустріч вибіг страх, що заєдно здавалось шептав до уха: А уважай, не заспи, бо спізниш поїзд … О пятій був я вже на ногах. Випивши склянку горячого молока, вийшов з хати, прямуючи в сторону двірця. Дворець недалеко, видко його мов на долони. Перед двірцем дуже добре бачу тих самих людий, що ще вчера злагодились їхати, та поїзд не був в силі усіх забрать. Цілу ніч пересиділи бідняги на своїх клуночках, не ївши і не пивши. Крім вчерашних є тут і свіжі подорожні. От стрічаюсь з грубим резервовим куратом, їде зголошуватись до війска. Журиться сердечний, що такий грубий. На кони їздити не уміє, а пішки в таку спеку, чи ж се можливо ? То Вам на здоровлє вийде, Отченьку – відповідаю жартом. Проти нас йде професор. Склонив голову такй щось бурмоче під носом. Гей, а що Ви там пане розправляєте самі з собою, кличемо разом з куратом, що вже потроха успокоївся. Де їдете професор ? Іду, відповідає, до Львова по гроші. Наскладав, бачите, дещо на лиху годину. Ну і лиха година прийшла, підхоплюю, значиться не застали Вас неприготованим. Та воно ніби так – але тут друша журба наставляє голову. Яка ж? А така. Біда без гроший, біда з грішми. Чому ? Без гроший тяжко жити, а з грішми страшно. Ет та що Ви там таке видумали професор … Ні, ні, дуже прошу, дуже прошу, то не жарти. Довідаються люди, що маю гроші, нападуть, замордують… Вже забиралися ми з великим запасом аргументів успокоювати перестрашеного професора, та тут як на те затуркотів поїзд із за Камянецької гори, треба було заняти якнайвідповіднійше місце, щоби дістатись до вагона. Ще підчас вчерашної блуканини по пероні, приглядаючись як тиснулися люди до возів, запримітив я, що найлекше можна добитися до середини возів з противної сторони, бо там нікого з подорожних не було і кондуктори зовсім не звертали уваги, що діється поза возами. Свій плян піддав я своїм товаришам подорожи, вони одоброли його з цілковитим признанєм і ми вже в дуже короткім часі без крику просьб і грозьб зі сторони кондукторів дістались до воза. Не було тут розуміється ніде вільного і вигідного місця, але все таки була надія, що заїдемо до Станиславова. Навіть були ми настільки щасливі, що могли від часу до часу заглянути через вікно і з вдоволенєм дивитись як то другі мусять зуживати богато труду і енергії, щоби зайти там, де ми вже стояли… Поїзд рушив а богато ще з тих, що вчера вночи вибирались їхати, лишилось на місци, присідаючи на своїх клунках. Поїзд їхав звільна, як їдуть війскові поїзди, хотяй ще таким не був. Одначе з огляду на се, що їхало ним дуже богато будучих вояків, таким в дійсности міг назватися. Рух у возах дуже оживлений. Розмови, крик, галас вказували на те, що незвичайні якісь справи спонукали подорожних до їзди. Десь і скрипка знайшлася і сопілка, тож співи переплітались заєдно з грою. Співали молоді, а репертуар їх пісень був невичерпний… Чуло ся пісні, в котрих пробивалася любов до рідного краю, до родини, до милої. Але найбільше гомоніли народні гимни, переспівувані з якимсь нечуваним завзятєм. Ті, що вже не могли співати, бо хрипка відібрала їм голос, сідали і розправляли палко. «Дмитре, чую з одного кінця, Дмитре, Бігме Боже, десять Москалів б’ю» . Дмитро усміхнувшись почав торгуватись зовсім як по ярмарку. Завзятий вояк не хотів спустити ані одного москаля і грозив, що як не діпне свого, то не поверне до дому. В другім кінци сиділо двох легінів в червоних шапках, мабуть служили при уланах. Оден перед другим вихвалює свою силу в руках і певність в їзді на кони. Щоби яка гадюка, казав, а я її укоськаю й вже тоді й чорт мені не дасть ради, цілу сотню козаків гнатиму мов кріликів… Присєсто Боже … Співи звільна втихали – розмови натомість оживлялися. Їх темою розумієся була війна і все, що з нею лучилося. Лиш старші сиділи мовчки, палили папіроси або пакали люльки. На їх лицях малювалася повага, на чолі засів якийсь вираз неспокою, журби, туги … Мабуть гадки їх ще заєдно блукали серед рідний піль, газдівства і родини. Всякий без труду міг би відгадати їх журбу, дійти до жерела задуми. По тяжких роках дав Бог гарний урожай, усе удалося, нема що казати. І збіже, і бульба, і пашні доволі, лише би зібрати та дякувати Милосердному за його ласку для людий. А тут таке зложилось, що треба лишати усе та йти там, де кличе горожанський обов’язок, боронити з мечем в руках справи народної святої … Чи знайдуться добрі люди, чи поможуть сусіди, як обіцювали підчас прощаня, що толокою зберуться і усім жінкам, котрих мужі пійшли у бій допоможуть зібрати з поля, а в осени зорють і засіють ? Серед такої задуми дивились на молодших від себе і неначе завидували їм, що вільні як птахи, що їх нічо не спинює, не мають жадних инших обов’язків, лише сей оден: «добути або вдома не бути» . Поїзд задержався на малій стації. Вже здалека бачимо громаду людий: чоловіків, жінок і дівчат. Усі одіті в святочну ношу, бо то неділя. В селі здаєся ніхто не лишився, хиба немічні старенькі і маленькі діти. Але й тих послідних богато запримітити можна на руках у материй. Лепечуть своїми маленькими язиками та наставляють рученята до своїх батьків, що вже між тим повсідали до возів. Батьки з слізми в очах споглядають на них та просять жінок впосліднє, щоб доглядати та опікувались тим найдорожшим їх скарбом. Оден таке не витримав, пірвав ще раз дитину з рук матери, почав цілувати та притискати до грудий. Ся сцена викликала загальний плач жінок, що поки-що на силу здержувались від нього. Мати дитини заголосила й собі, розляла ріки сліз і почала заводити так, як то лиш вміють плакати наші жінки у гірських околицях. «Бідкож моя бідко, горенько моє нещасне, на когож ти мене бідну полишаєш» , виводила тоненьким як шнурок голосом. Їй помагали инші жінки, а той плач перенісся також і до возів поїзду і спонукував до сліз рівнож і мущин, що рідко коли у їх очах являлися слези. Образ був дійсно незвичайно зворушуючий і нагадував ту вічно свіжу сцену з безсмертного гомерового твору: прозанє Гектора з Андромахою. Заводженє і голосіння не втихали. Похзд стояв довго на місци, наче зачарований, мов брав участь в загальнім смутку. Урядники стаційні, кондуктори і зелізнича служба не звивалися, як то звичайно роблять, лиш приглядалися спокійно, наче би співчували з другими. Але як усе має свій конець, так і тому плачеви мусів прийти край. Перші обтерли очи батьки. По хвили вже якийсь радісний блиск явився в їх очах, мов погідна веселка о нагальнім дощи. Така то вже наша народня вдача серед великого плачу сміх, серед смутку радість. З послідніх возів поїзду дались чути голоси: «Пане начальнику, а пускайте пєц, най жінки не киснуть» . Пан начальник із щирої душі рад був сповнити просьбу, але не міг сього зробити, бо в тім місци виминалися поїзди. На щастє тим разом не довго треба було ждати на ту виміну. По якімсь часі засвистала льокомотива зі сторони Станиславова і ми рушили в дальшу дорогу. Між подорожними запанувала знову веселість, лише один подорожний, той сам, що недавно був причиною загального сумного настрою, стояв тепер у вікні, опертий о раму шиби і блудними очами споглядав на шлях, котрий лишав за собою довжезний поїзд. До потопаючого в задумі приступив якийсь подорожний, мабуть газда із того самого села і почав розраджувати зажуреному. «Кинь журбою об землю –  говорив, розкладаючи руками. – Хиба ж то оплатиться так розшибатись та клопотатись жінкою. От бачиш, я такий сам був нерозумний, так само тужив, плакав і заєдно лиш роздумував над тим, що там моя бідна робить, чи дає собі раду з дітьми і в газдівстві. Як покликали мене до Боснії, три чи чотири роки тому; знаєш, як була тота заверюха з Сербом, то не було дня, щоби я до неї листа не вислав не було тижня, щоби не післав гроший. Ладний грейцар призбирав я тоді, думав посплачувати довги, прикупити худоби, тай зажити красшим житєм . Але не так склалося, як ждалося. Вернув я до села і побачив та почув від людий, що моїй небозі зовсім не до смутку було. Цілими ночами у корчмі з хабалями та легінями, а дома діти без опіки марніли та ниділи. Газдівство підупало, а гріш розплився що до сотика. От таке! …» Се автобіографічне оповіданє не робило жадного вражіня на слухача – засумований стояв заєдно на тім самім місци у вікні і лише від часу до часу перебивав оповідаючому словами: « - То не моя, то не моя» . Поїзд сунувся звільна дальше і лишив за собою клуби диму, що стелилися долом по свіжій ще стерни. На стаціях треба було ждати ще довше, бо всюди всідало дуже богато народа і всюди повторювалися ті самі прикрі сцени прощаня. Цілі села збиралися перед рампами, мов святочна процесія і стояли там доти, доки не відійшов поїзд. При від’їзді мущини скидали капелюхи і маяли ними у воздусі, жінки вививали хустинами. З вікон возів можна було бачити цілі ряди висунених рук, - то вояки пращалися зі своїми в останнє. В кінци доїхали ми до Станиславова. Що тут діялося тоді, того здається годі описати. На двірци рух, якого ще певно там ніколи не було. Поїзди за поїздами, весь зелізничий шлях завалений ними. Одні з Чернівців, другі з Керешмезе, треті зі Стрия, Галича, Гусятина. Видобутись з поміж них не аби яка штука. Пакери, що в звичайних часах віддають велику прислугу подорожним, тоді стратили зовсім рівновагу, літали задихані від поїзду до поїзду та зносили терпеливо лайку розденервованих людий. Обслужити усіх було понад їх сили. Всякий під той час, пан більший, чи менший, мусів собі якось сам давати раду. Але та самостійність під тим оглядом у декотрих виказувала велике заклопотанє, а иноді цілковиту безрадність. Тут муж загубив жінку, там мати шукає за дитиною, якийсь старенький журиться, що пакунки від’їхали в иншу сторону, вину розуміється звалює на зелізничий заряд – всюди запримічується якесь загальне зденервованє, люди неживими, рухливими, - але той їх рух виглядає дуже неприродний, хоробливий. З кождого поїзду на вулицю висиплюється тисячка народу. До тої тисячки прилучуються гуртки, які йдуть піхотою з поблизьких сіл. Крім людий, - стада коний, худоби. В місті натовп, що протиснутись годі. Одні ходять, другі їздять, а богато наших мужиків позаймало вільні площі і майдани, ждуть на умундурованя. Перед командами, де зголошуються покликані, як перед сільською церквою в погідні літні неділі і свята. Нарід товпиться, розглядається по всіх усюдах. Всякий шукає місця свого призначення. Чимало орієнтаційних табличок, богато кімнат, призначених на ріжнородні роди війскової служби і ріжні річники, але мимо того усюди тісно, усюди завізно. Гладяю й я за своїм бюром і знаходжу вивіску: «Land Sturmkanzlei». Входжу до середини. Кількох офіцирів і фельдфеблів обслугує ту велику мобілізаційну машину. Зближуюся до першого від дверий і прошу о інформації, чи маю йти під гвер, чи ні. Фельдфебель щось там понипав по книжках, розкинув листками сюди й туди, а відтак каже: « - Можете йти додому, ще маєте час, колись і на Вам прийде черга». Вийшов я на вулицю тай роздумую в душі: Чи то так безпечно без нічго відходити; жадної посвідки, ніякої картки не дав, а хтож мені повірить, що я дійсно зголошувався. Тепер по девяти місяцях війни кождий докладно обізнався з війсковими справами, але тоді було богато таких, що не могли розізнатись в тих мобілізаційних оголошенях, а до них, признаюсь, належав і я. Побоючись, щоби не мати яких неприємностий опісля, постановив я поступити ще до громадського уряду. Там мав я добре знакомого урядника. Він успокоїв мене, заручив, що жадної посвідки не треба і радив спокійно вертати домів. Була вже третя година після полудня, а о п’ятій мав відходити поїзд. Треба було отже спішитись, щоби поладнати усякі орудки і в пору прийти на дворець. Перед усім мусів я заглянути до своєї гімназії. Там застав я весь учительський збір. Усі забирали своє місячну платню, бо то було першого, пращалися щиро, бажали собі щасливого повороту і розходили в свояси (пішли геть, забравши свої речі – ред.) . З поміж 45 учителів, п’ятнайцятьох було вже умундурованих і від’їздило до своїх полків. Забрав я свою мізерію та пігнав робити закупи після конотатки, зладженої жінкою. Поладнавши усе як слід, пустився я в напрямі двірця. По дорозі поступив ще до хати. Після здогадів ріжнородних стратегів цивільних війна тривати мала всього три місяці. Значиться: серпень, вересень і жовтень. В падолисті думаю, може бути в горах зимно, не зашкодить забрати тепле одіня, щоби відтак не мерзнути безпотрібно. Тому не надумуючись довго, позтягав з вішалок зимові плащі і убори, згорнув усе в два коцики і передав сторожці, щоби зі своїм малим сином занесла на дворець. До двірця п’ять хвиль ходу. При касі стист неможливий. Люди розлазяться в ріжні сторони, ніхто не знає, де безпечнійше підчас війни. Одні втікають з гір, другі їдуть в гори, бо не припускають, щоби ворог в такі недоступні дебри міг загнатися. І я належав до тих послідних і не лише сам вертав до улюбленої Дори, але ще других намовляв, щоби їхали зі мною. На пероні стрічаю доброго товариша ще зі шкільної лавки. Колись разом мешкали, разом на університет ходили, в кінци разом служили в одній гімназії. Перед шести літами розійшлися; він лишився на місци, а я перенісся в инші сторони. Тепер стрінулися серед тої воєнної заверюхи і не мали часу потішитися собою. Дороги наші розходились. Прикро зробилося мені, коли мусів попращатися з добрягою Іваном, але рівночасно почув я жаль до нього, коли серед розмови довідався, що він цілий місяць сидів в Яремчу, чи як Гуцули кажуть в Яремчатах і не був цікавий заглянути до Дори, хотяй то дуже близенько, всього чотири кільометри. Треба справді бути професором, сказав я на пращанє, щоби не стільки не бути цікавим і не розвідатись, де хто живе і не відшукати своїх людий в найблизшій околици. Поїзд, що мав відійти о п’ятій, відійшов з тригодинним опізненєм о семій. Їхало ним дуже богато людий в гори, на Угорщину, і до Відня. Майже самі жиди. На кождій пачці, на кождім більшім клунку приліплена картка: nach Wien. Думаю собі: Милий Боже, де ж то там в тім Відни усе як слід приміститься. Не припускав я тоді, що і мене доля зажене туда, правда, о пів року пізнійше … В возах було переповненє, але не таке як при ранішнім поїзді. Увійшовши до середини воза, почав я розглядатись за відповідним приміщенєм. Не знаю, чи всі подорожні люблять сидіти підчас їзди при вікні, але я дуже. Тому й тим разом, хоч се вимагало чимало труду, вишукав я собі місце під самим вікном і дивився на поля, що ними переїздив поїзд. Не було тут вже нічого замітного. Мраки опадали, на дворі темніло щораз більше, до вікон почав напливати вечірний холод. Минула недоспана ніч, відтак цілоденне умученє спроваджувало дрімку, а монотонний гуркіт коліс о рівці не щільно получених шин приколисував до сну. Оперши голову о стіну воза, заснув я твердим сном. Стації минали незамітно. Лише на більших, коли повставав живійший рух, протирав я очи і розглядався усюда, що на світі діється. Так переїхав Надвірну і опинився в Делятині. Тут треба було видрухатись, бо слідувала вже Дора. Позбиравши свої клуночки, вийшов я на плятформу і ждав хвилі, коли буду міг зіскочити із східців. Ось вже тартак, а там млинок, каміньоломи в кобаках, і стація. На пероні ще богато людий. Деякі сидять як сиділи на пачках, щось ваїдають і попивають чаєм. Мабуть призвичаїлись і погодились з судьбою. Крім подорожних гурток літників, які постановили сидіти на місци і не утікати ніде. Поміж иншими запримічаю і свою рідню. Діти з радости летять напроти мене, а жінка й собі за ними. Українська громада як передше збиралась до поїздів так і тепер бачу, збившись у гурток, гуторить щось дуже голосно. Була вже одинайцята в ночи. Поодинокі родини стали розходитись до своїх колиб, треба було й нам іти вже на спочинок …