Результати пошуку

Reverendissimo Padre Rettore, Egregi Professori, Cari organizzatori, Illustri partecipantidel convegnodi oggi! Prima di entrare nel merito del tema della mia relazione, desidero esprimere di cuore la mia gratitudine al Pontificio Istituto Orientale per l’invito. Ringrazio in modo particolare p. Peter Dufka, con il quale sono stato in contatto diretto. Devo confessare che ho preparato questa relazione al suono dei missili russi con i quali la Moscovia terrorizza quotidianamente l’Ucraina, e nelle condizioni di una prolungata assenza di elettricità. Tuttavia, il semplice fatto che sia riuscito a preparare la relazione e a venire a Roma per il convegno di oggi testimonia che l’Ucraina resiste, l’Ucraina combatte, l’Ucraina prega. Sono proprio queste parole del Capo e Padre della nostra Chiesa, Sua Beatitudine Sviatoslav, che ogni Ucraino ripete quasi quotidianamente! Tema della mia relazione è la Lavra di Univ della Dormizionedella Madre di Dio dei monaci Studiti come centro di pellegrinaggio e di spiritualità della Chiesa Greco-Cattolica Ucraina. 1. Introduzione La Lavra di Univ della Dormizione è uno dei cinque monasteri che portano il titolo di «lavra» ed è, al tempo stesso, uno dei più antichi cenobi dell’Ucraina. Essa appartiene anche ai più dinamici centri spirituali dell’odierna Chiesa Greco-Cattolica Ucraina. La sua storia racchiude diversi livelli: monastero-fortezza della Rus’ di Kiev medievale, archimandria di Univ come uno dei principali centri della metropolia di Galizia, centro di cultura libraria con una propria tipografia, residenza metropolitana, luogo del rinnovato monachesimo studita e, infine, un potente centro di pellegrinaggio e di formazione spirituale dei fedeli laici. Lo scopo della mia relazione è precisamente quello di presentare la Lavra di Univ come centro di pellegrinaggio e di spiritualità della Chiesa Greco-Cattolica Ucraina nella prospettiva della continuità storica e dell’oggi. 2. Le principali fasi della storia della Lavra di Univ 2.1. Origini e storia antica (fine XIV – XVI secolo) La prima menzione scritta sicura del monastero di Univ risale al 1395, quando il re Vladislao II Jagellone conferma i possedimenti del «monastero di Univ, universalmente noto». Tra la fine del XIV e l’inizio del XV secolo esso appare come una comunità fortificata della metropolia di Galizia, posta sulla frontiera di mondi politici e culturali diversi. A metà del XVI secolo il monastero attraversa una profonda crisi: nel 1549 viene devastato dalle incursioni dei mongolo-tatari. A questo periodo è legata la nota leggenda della sorgente miracolosa: il nobile Oleksandr Van’ko Lahodovs’kyj (1525 – 27 gennaio 1574), gravemente malato alle gambe, secondo la tradizione riceve in una visione dalla Madre di Dio l’indicazione di una sorgente nei pressi delle rovine del monastero. Dopo aver bevuto quell’acqua, guarisce e ricostruisce il cenobio come fortezza in pietra, con mura e torri, collocando sopra la sorgente un’icona della Santissima Madre di Dio. Da allora la sorgente e l’icona diventano il cuore della primitiva devozione e dei pellegrinaggi a Univ. 2.2. Archimandria, tipografia e cultura libraria (XVII–XVIII secolo) Tra XVII e XVIII secolo il monastero di Univ acquisisce lo status di archimandria, diventando il monastero-madre per una serie di comunità monastiche della Galizia. Questo periodo è caratterizzato da due tratti essenziali: • autonomia e influenza: l’archimandrita di Univ gode di diritti particolari all’interno del sistema della metropolia di Galizia; il monastero diventa un importante centro spirituale e amministrativo; •cultura libraria: dalla metà del XVII alla metà del XVIII secolo è attiva la tipografia di Univ, che pubblica libri liturgici e spirituali destinati a un ampio territorio della metropolia di Kiev. I cataloghi moderni degli antichi stampati mostrano che le edizioni di Univ circolavano ben oltre la comunità locale, costruendo l’autorità intellettuale del monastero. In questo periodo si forma anche la biblioteca della Lavra di Univ: un corpus di antichi stampati e manoscritti che oggi costituisce un oggetto specifico di ricerca scientifica. 2.3. Riforme austriache e residenza metropolitana (fine XVIII – XIX secolo) Dopo l’annessione della Galizia all’Impero asburgico, i monasteri subiscono le riforme giuseppine. Nel 1790 il monastero di Univ viene ufficialmente soppresso e la sua chiesa trasformata in una semplice chiesa parrocchiale. Tuttavia, già nel 1816 il metropolita e cardinale Mychajlo Levyc’kyj (1774–1858) riacquista i beni di Univ e ne fa il complesso della sua residenza estiva. Vi trascorre una parte significativa della sua vita e qui muore il 14 gennaio 1858. È proprio a Univ che viene sepolto: la sua tomba si trova nella cripta sotto la chiesa monastica. Benché in quel periodo la comunità monastica venga a mancare, il luogo non perde il suo peso ecclesiale: Univ diventa un centro di governo della metropolia e un simbolo dell’episcopato galiziano. 2.4. Rinascita del monachesimo studita (inizio XX secolo) A cavallo tra XIX e XX secolo il metropolita Andrey Šeptyc’kyj avvia una riforma della vita monastica e il rinnovamento del monachesimo orientale secondo la Regola (Tipico) studita. Nel 1898, partendo da due gruppi di giovani desiderosi di vivere una vita monastica piena, egli fonda la prima comunità di monaci Studiti. Nel 1906, a Sknyliv, presso Leopoli (L’viv), costruisce per loro il primo monastero, che riceve il nome di Lavra di Sknyliv di sant’Antonio delle Grotte secondo la Regola Studita; egli stesso ne diviene il primo archimandrita. A causa della Prima guerra mondiale (1914–1918) e della guerra polacco-ucraina (1918–1919), la Lavra di Sknyliv viene completamente distrutta. Per questo, nel 1919 il metropolita affida ai monaci Studiti il monastero di Univ; igumeno ne diventa suo fratello carnale, Klymentij Šeptyc’kyj, oggi beato della Chiesa cattolica. Da allora la Lavra di Univ della Dormizione diviene il monastero-madre degli Studiti e una sorta di laboratorio del rinnovato monachesimo bizantino nella Chiesa Greco-Cattolica Ucraina. Una data simbolica di questo periodo dello sviluppo del monastero di Univ è il 30 settembre 1917: proprio allora, a Univ, il metropolita Andrey ordina sacerdote il giovane teologo Josyf Slipyj. La sua prima Divina Liturgia ha luogo nella Lavra, e questo inserisce Univ nella biografia del futuro Capo della Chiesa Greco-Cattolica Ucraina. Nel periodo tra le due guerre la comunità degli Studiti nella Lavra cresce, sviluppando l’ordine liturgico, le attività economiche, gli orfanotrofi, la catechesi dei giovani, l’opera editoriale e missionaria. Univ si afferma come uno dei centri spirituali della Chiesa Greco-Cattolica Ucraina. 2.5. Occupazione sovietica e clandestinità della Chiesa Greco-Cattolica Ucraina (1939–anni 1980) Negli anni della prima occupazione sovietica e successivamente di quella tedesca, la Lavra di Univ diventa un luogo di salvezza per gli ebrei. L’archimandrita Klymentij, insieme alla comunità, nasconde nel monastero e nelle case ad esso collegate decine di bambini e adulti ebrei. Molte di queste storie sono documentate nelle testimonianze dei salvati; è proprio per questa opera che Klymentij Šeptyc’kyj è stato riconosciuto Giusto tra le Nazioni. Con il ritorno del potere sovietico inizia la liquidazione sistematica della Chiesa Greco-Cattolica Ucraina. Nel 1946 si tiene a Leopoli un cosiddetto «pseudo-sinodo», attraverso il quale il regime sovietico rende di fatto fuorilegge la Chiesa Greco-Cattolica Ucraina e tenta di costringere con la forza i suoi fedeli e i suoi sacerdoti a confluire nel seno della Chiesa Ortodossa Russa, che ha collaborato stabilmente con il regime comunista. Come conseguenza della soppressione sovietica della Chiesa Greco-Cattolica Ucraina, il monastero di Univ viene chiuso. Gli edifici monastici diventano dapprima una sorta di campo di concentramento per tutto il clero e il monachesimo della regione di Leopoli e, successivamente, vengono trasformati in un ospedale psiconeurologico femminile. L’archimandrita Klymentij Šeptyc’kyj viene arrestato il 5 giugno 1947 nella sua cella della Lavra di Univ. In seguito è deportato, condannato a 25 anni di lavori forzati e muore in carcere a Vladimir-sulla-Kljaz’ma il 1° maggio 1951. Muore, peraltro, nella qualità di Esarca di Russia e della Siberia. Nei decenni successivi la Lavra decade fisicamente, ma nella Chiesa clandestina Univ rimane un simbolo di fedeltà: la sua memoria sopravvive nella preghiera, nelle tradizioni orali, nelle celebrazioni segrete. 2.6. Restituzione della Lavra alla Chiesa e fase contemporanea (dal 1992) Nel contesto del recupero dell’indipendenza dell’Ucraina e della legalizzazione della Chiesa Greco-Cattolica Ucraina, lo Stato restituisce il complesso di Univ alla Chiesa. A partire dal 1992 gli Studiti ritornano a vivere nella Lavra e, progressivamente, ricostituiscono la comunità, la vita liturgica e l’insieme architettonico. In un primo momento vi risiedono solo due monaci; dal 1993, dopo la completa chiusura dell’ospedale psiconeurologico, si stabilisce qui il noviziato. Oggi la Lavra di Univ della Dormizione è una comunità monastica viva, che unisce la Regola studita con l’apertura ai pellegrini: il complesso monastico restaurato, il cimitero monastico ordinato, nuovi luoghi sacri (tra cui la chiesa dei beati Klymentij e Leon’tij sul «Monte dei Monaci»), spazi per esercizi spirituali destinati ai laici, la casa del pellegrino, il refettorio per i pellegrini, ecc. 3. Univ come centro di pellegrinaggio e polo fieristico Fin dagli inizi Univ non è stato solo monastero, ma anche luogo di pellegrinaggio all’icona miracolosa della Madre di Dio e alla sorgente dalle acque considerate taumaturgiche. La festa centrale è quella della Dormizione della Madre di Dio (28 agosto), attorno alla quale si è sviluppata la tradizione del pellegrinaggio. In quel giorno i fedeli giungevano nella Lavra da varie parti della Galizia per pregare, ricevere i Sacramenti e attingere acqua benedetta dalla sorgente. Chi riceveva una grazia particolare lasciava come memoria doni votivi, ex voto. Nel XIX secolo alla funzione spirituale si aggiunge un marcato profilo economico: le fonti attestano nel villaggio di Univ una grande fiera che si svolgeva ogni anno dal 24 al 31 agosto, cioè nell’ultima settimana prima della festa della Dormizione. Essa era una delle fiere più importanti della Galizia: vi giungevano mercanti da diverse regioni, si concludevano affari di pellicce, pelli, tabacco, si vendevano manufatti artigianali, libri, oggetti sacri. In questo modo il pellegrinaggio e la fiera creavano uno spazio indivisibile: la gente veniva a Univ sia «per Dio» sia «per la gente». La geografia sacra ed economica era strettamente intrecciata; in una certa misura questo nesso si conserva ancora oggi, sebbene in forme mutate. Nella Cronaca monastica è conservata una nota riguardante un episodio interessante e divertente accaduto nel 1938. Il proprietario locale di una taverna, di origine ebraica, scrisse unalettera di protesta indirizzato a p. Klymentij Šeptyc’kyj. Il motivo principale della lettera era che gli Studiti non onoravano a sufficienza la Santissima Madre di Dio: secondo lui, avrebbero dovuto organizzare almeno cinque feste all’anno in suo onore, mentre in realtà lo facevano solo una volta all’anno. È evidente che il taverniere traeva un grande profitto dalla fiera legata alla festa patronale della Lavra della Dormizione della Madre di Dio e che il suo interesse era meno la devozione mariana che il guadagno personale. Dopo l’uscita della Chiesa dalla clandestinità e il ripristino della Lavra negli anni 1990, Univ recupera in modo molto rapido lo status di centro di pellegrinaggi. Due dimensioni strutturano in modo particolare l’anno dei pellegrinaggi contemporanei: • Il pellegrinaggio a piedi di agosto Leopoli–Univ per la festa della Dormizione della Madre di Dio viene ripreso nel periodo della ritrovata indipendenza dell’Ucraina. Il primo pellegrinaggio organizzato da Leopoli a Univ parte nel 1992 dalla chiesa di san Michele Arcangelo a Leopoli. All’inizio si tratta di alcune centinaia di persone che percorrono in due giorni le strade di campagna fino alla Lavra. In seguito il pellegrinaggio si estende a tre giorni (25–27 agosto) e diventa realmente di massa. In alcuni anni si registrano più di millecinquecento pellegrini. È un «pellegrinaggio del popolo», nel quale camminano insieme persone di età, provenienza sociale e regioni dell’Ucraina diverse. A questo pellegrinaggio sono legato in modo particolare, poiché mi è capitato di organizzarne e guidarne l’itinerario quasi fin dall’inizio, dal 1994 al 2016. • Il pellegrinaggio giovanile di maggio Leopoli–Univ per la festa dell’icona miracolosa della Madre di Dio di Univ (la terza domenica di maggio) ha un carattere marcatamente giovanile. I suoi organizzatori sono l’Associazione degli Studenti Cattolici Ucraini «Obnova», la «Gioventù Ucraina per Cristo», i monaci Studiti e la pastorale universitaria. Dal 2010 questo pellegrinaggio ha un profilo chiaramente definito: viene fissato un tema-motto; il programma comprende catechesi, lavori di gruppo, confessioni, veglie di preghiera, Divina Liturgia comune. Proprio qui molti giovani sperimentano per la prima volta il pellegrinaggio come «esercizi spirituali in cammino». È interessante notare che la struttura del pellegrinaggio di agosto può essere vista come l’erede spirituale delle fiere storiche: un tempo, nella settimana precedente la Dormizione, la gente si recava a Univ «con le merci»; oggi vi si va «con la preghiera», ma la logica della convocazione del popolo attorno alla Lavra nei giorni di agosto rimane. 3.1. Forme contemporanee di pellegrinaggio: dalla strada dei pellegrini all’online Un tratto caratteristico degli ultimi anni è l’intreccio tra il pellegrinaggio tradizionale e i media moderni. Nel 2020, durante il periodo di lockdown, entrambi i pellegrinaggi – quello di maggio e quello di agosto – sono stati organizzati per la prima volta interamente online: preghiere, conferenze e Liturgie sono state trasmesse sulle pagine delle reti sociali di «Obnova» e della Lavra di Univ, in modo che i fedeli potessero partecipare da casa. Si è così formato un ulteriore livello: il «pellegrinaggio virtuale», che non sostituisce il cammino fisico, ma permette di mantenere il legame spirituale con la Lavra in circostanze eccezionali (pandemia, malattia, ecc.). Dal 2022, a causa della guerra che la Moscovia ha iniziato contro l’Ucraina il 24 febbraio, il formato dei pellegrinaggi è cambiato radicalmente. Le grandi processioni a piedi di maggio e agosto sono diventate impossibili a motivo della legge marziale; ugualmente impossibili sono divenute le veglie notturne a causa del coprifuoco, in vigore dalla mezzanotte alle 5 del mattino. Per questo, alla vigilia della festa dell’Icona della Madre di Dio di Univ in maggio o della Dormizione della Madre di Dio in agosto, i fedeli arrivano in forma organizzata o privata per partecipare al Grande Vespro con Litia e poi rientrano alle proprie case. Il giorno seguente, gli abitanti dei villaggi vicini vengono a piedi alla Divina Liturgia, mentre chi proviene da più lontano giunge con i mezzi di trasporto. Il tempo di guerra ha messo in luce il profondo bisogno delle persone di incontrarsi e di partecipare a pellegrinaggi numerosi, nei quali non solo si prega, ma ci si incontra e ci si sostiene a vicenda in un periodo difficile. 4. Profilo spirituale della Lavra e contenuto teologico del pellegrinaggio Il pellegrinaggio contemporaneo alla Lavra di Univ è anzitutto orientato verso la vita interna del monastero. In primo luogo, esso è segnato dal ritmo liturgico determinato dalla Regola Studita: Mattutino (Orthros), Ore, Vespro, Compieta, Divina Liturgia, lettura ininterrotta del Salterio, ecc. Per il pellegrino questo significa entrare nel «tempo monastico»: anche una breve permanenza nella Lavra offre l’esperienza di una giornata misurata non dall’orario di lavoro, ma dal ciclo delle celebrazioni. In secondo luogo, si tratta dell’ascesi del lavoro e della semplicità dell’ospitalità. Gli Studiti coniugano la preghiera con il lavoro manuale, con le attività economiche e agricole, con l’accoglienza degli ospiti. I pellegrini si confrontano con elementi molto concreti: uno stile di vita sobrio, una mensa semplice, la possibilità di aiutare la comunità. Il pellegrinaggio cessa di essere soltanto un «evento devozionale» e diventa un’iniziazione a uno stile di vita in cui «pregare e lavorare» non è uno slogan, ma una realtà quotidiana. In terzo luogo, Univ è un luogo della memoria dei martiri e dei giusti. Qui convergono le figure del metropolita Andrey, del beato Klymentij, dei monaci studiti martiri, degli ebrei salvati, dei monaci della clandestinità. Il pellegrinaggio alla Lavra non significa solo incontro con un’architettura o con delle icone, ma con la memoria viva della Chiesa, incarnata in persone concrete ed eventi del XX secolo. Un luogo privilegiato di questa memoria è il cimitero monastico sul «Monte dei Monaci», dove sono sepolte tutte le generazioni di monaci che hanno portato la fatica del cammino monastico nella Lavra di Univ. Infine, i pellegrinaggi a Univ hanno un marcato profilo pastorale e sociale. I pellegrinaggi giovanili di maggio formano una nuova generazione di laici; i pellegrinaggi popolari di agosto riuniscono generazioni e strati sociali diversi; gli esercizi spirituali nella Lavra sono luogo di accompagnamento spirituale per sacerdoti, consacrati, famiglie, militari, famiglie dei caduti. Univ diventa un laboratorio in cui la Chiesa cerca risposte a domande quali: come parlare il linguaggio del Vangelo all’uomo di una società post-totalitaria; come unire la preghiera con la responsabilità per l’Ucraina; come integrare l’esperienza della guerra, del trauma, dello sfollamento forzato in un cammino guidato da Dio. I pellegrinaggi di maggio e di agosto, gli esercizi spirituali per i giovani, per le coppie, per i sacerdoti e i consacrati trasformano Univ in un laboratorio pastorale della Chiesa Greco-Cattolica Ucraina. Vi si sperimentano modelli: • come parlare ai giovani con il linguaggio della fede viva; • come unire Liturgia, catechesi e fraternità comunitaria; • come formare il senso di responsabilità per la società e per lo Stato (preghiera per i soldati, i prigionieri, i feriti, le famiglie dei caduti). 5. Conclusioni Se guardiamo a Univ nella prospettiva di oltre sei secoli, non vediamo una somma casuale di episodi, ma una linea continua. Dalla pergamena reale del 1395 alla restituzione della Lavra alla Chiesa nel 1993, dalla leggenda della sorgente miracolosa al rinnovamento del monachesimo studita ad opera del metropolita Andrey, dalle fiere di agosto ai pellegrinaggi di agosto: vediamo forme diverse di una sola realtà, quella della Chiesa che vive, prega e cammina nella storia. Univ mostra che il monastero non è un museo, ma un organismo vivo della Chiesa. Nella sua storia si rifrangono in modo concentrico i nodi principali della storia della Chiesa Greco-Cattolica Ucraina. Ciò che nel XIX secolo si esprimeva nella forma delle fiere e dei pellegrinaggi di indulgenza, oggi continua nelle forme dei pellegrinaggi giovanili e popolari, degli esercizi spirituali, degli incontri dei militari e delle loro famiglie, delle preghiere online. Ma il contenuto rimane lo stesso: attorno alla Lavra si crea uno spazio in cui le persone imparano a coniugare fede e lavoro, preghiera e responsabilità, pietà personale e memoria dei martiri. In senso teologico, Univ può essere definita come una sorta di «icona» della Chiesa in cammino: – una Chiesa che non fugge dalla storia, ma vi entra; – una Chiesa che ricorda i suoi santi non solo nell’iconostasi, ma anche in luoghi e date concrete; – una Chiesa che, attraverso il pellegrinaggio, insegna all’uomo a vedere la propria vita come un cammino in cui sorgente, croce, Liturgia e strada sono parti di un unico mistero. In questo senso la Lavra di Univ non è soltanto un punto importante sulla mappa dei pellegrinaggi in Ucraina, ma anche un centro spirituale chiave della Chiesa Greco-Cattolica Ucraina, dove tradizione e contemporaneità, storia e preghiera si intrecciano in un’unica testimonianza. Bibliografia essenziale 1. Ясіновський Ю. Бібліотека Унівської Свято-Успенської лаври: стародруки, рідкісні видання і рукописи. Каталог. – Львів: Вид-во Львівської політехніки, 2017. 2. Заболотна Н. В. Видання друкарні Унівського Успенського монастиря у фондах НБУВ: дослідження. Науковий каталог. – Київ: НБУВ, 2024. 3. Скіра Ю. Покликані: монахи Студійського Уставу та Голокост. – Київ: Дух і Літера, 2019. 4. Унівська Свято-Успенська Лавра (кінець XIII ст. – кінець XX ст.). – Львів: Свічадо, 1998. 5. Унівська лавра // Вікіпедія. Вільна енциклопедія (укр.), з відсилками до архівних та наукових публікацій. 6. М.Пишкович. Історія Свято-Успенської Унівської Лаври // Офіційний сайт монахів Студійського уставу (studyty.org.ua) – історичний нарис, сучасне життя Лаври. 7. Остап’юк М. Я. «Ярмаркова торгівля в Галичині першої половини ХІХ століття» // у зб.: Історичні нариси обліково-правової культури: Світ, Європа і Україна. – Ужгород, 2009. (Дані про унівський ярмарок у серпні). 8. Грубенюк С. Об’ємно-просторова організація Марійських санктуаріїв в Україні (магістерська робота; розділ про Свято-Успенську Унівську Лавру). – Львів, 2024. 9. Єрм. Юстин (Бойко). «Проща до Унева стала подихом свободи: історія прощі з 1992 року» // Портал VelychLviv, 27.08.2021. 10. «Стартувала XXVI піша проща Львів–Унів: “Через терни до зірок”» // Dyvensvit.org, 25.08.2017. 11. «7 особливостей молодіжної Унівської прощі 2016» // Католицький оглядач, 18.05.2016. 12. «Уперше в історії прощу “Львів–Унів” проведуть онлайн» // Секретаріат Синоду Єпископів УГКЦ, 12.05.2020.

Вчора мені подзвонили з моєї рідної Дори з сумною вісткою - раптово пересталося бити серце Михайла Марчука - мого приятеля з дитинства, з яким ми разом ходили до школи, а потім до отця Порфирія Чучмана. Звичайно, що у таких випадках ми кажемо, що помер передчасно, бо мав неповних 49 літ. Однак, якщо дивитися у перспективі віри, то кожна смерть людини, незважаючи на те, що залишиться великою загадкою, завжди є вчасною. Вірю, що милосердний Господь забрав його до себе, бо він був готовий до зустрічі з Ним. Михайло був дуже доброї і веселої вдачі хлопцем, який виріс у побожній сімʼї Орисі та Михайла. Його мама, яка також померла у молодому віці, було вчителькою початкових класів. І діти любили її, бо була доброю. Дітей обдурити неможливо. А тато Михайло - електрик: також веселої вдачі людина, якому, на жаль, довелося передчасно хоронити дружину, а тепер сина. У Михайла є сестра Оксана, яку він дуже любив. Ми разом з Михайлом ходили до школи. З тих часів памʼятаю його жвавим, веселим і чутливим. Завжди був готовий допомогти кожному, через що сам не один раз страждав. Він любив грати футбол, але щонайбільше мені закарбувалося у памʼяті то це те, що Михайло був дуже товариським. Можливо саме через те, як також через свій гарний голос він долучився до грона тих хлопців, яких наприкінці 80-х, початку 90-х зібрав біля себе старенький отець Порфирій Чучман - монах-легенда Гуцульщини. Отець дуже дбав про молодь, особливо хлопців. Бо до війни він прибув до Дори на порушення митрополита Андрея, щоб вчити місцевих хлопців корисного ремесла, зокрема кравецтва і шевства. А коли прийшла незалежність України і відкрився монастир святого пророка Іллі, він відразу зібрав біля себе хлопців. Спочатку отець Порфирій вчив нас гласів, а також співати Вечірню. Ми кожного дня ходили на Вечірню, співали. А після Вечірні отець кликав нас до хати, робив нам чаю і ми спільно читали життя святого завтрашнього дня. Це були незабутні хвилі! То був час і молитви, і зустрічі, і поважних розмов, і жартів - а як без них! Ми не ходили, а літали на крилах на Вечірню. Спробую пригадати усіх. Ото список тих, які ходили щоденно на Вечірню до монастиря. Їх можна поділити на дві групи - тих, які від моменту відкриття монастиря прийшли і ті, які згодом замінили нас: Першим слід згадати теперішнього митрополита Тернопільського Теодора (Тараса Мартинюка). Він був найстаршим серед нас і тоді, коли ми приходили до монастиря на Вечірню, він закінчував школу і поступив до Кременецького педагогічного коледжу. Після нього слідують: Андрій Сенюк, Юрко Абрамʼюк, Михайло Абоамʼюк, Володя Скидан, Михайло Марчук, Василь Якубʼяк, Василь Мельник і я, Юрко Бойко. Після того, а радше тоді, коли ми вже поступили - чи до монастиря, чи на навчання - нас замінили молодші. Їх вже усіх не памʼятаю, але знаю точно, що серед них був мій рідний брат Михайло і Петро Якубʼяк. Можливо я когось забув, то прошу відразу пробачити мене. Щоправда, початково була серед нас і група дівчат. Вони дуже любили маївку і брали участь у різних народних патріотичних та церковних заходах, яких на той час було чимало. Вони піднімали дух Народу та були способом просвіти люду, який щойно вийшов з совєтської безбожної темряви. Ці заходи пречудово і з любовʼю організовував отець Йосиф Мілян, теперішній єпископ-помічник Київської Архиєпархії УГКЦ. Але повернімо до нашого Михайла Марчука. Він мав чудовий голос! Усі вечірні ми залюбки співали різноголоссям, але одним цілим! Отець Порфирій нами дуже радів! Мені здається, що він хотів, щоби ми усі пішли до монастиря, але наші дороги розійшлися різними шляхами - одні пішли в монастир, інші створили сімʼї. Памʼятаю, як одного разу, коли я вже був в монастирі і приїхав до Дори, сидячи з отцем Порфирієм після Вечірні, почув від нього таке: «Знаєш, Юрку, усі наші хлопці (так він нас називав), хоча пішли різними шляхами, але стали добрими ґаздами і добрими людьми». І дійсно, у цьому було велика правда. Михайло Марчук оженився. Народив двох діточок, яких поставив на ноги і дочекався онуків. Пригадую, як женив сина, подзвонив мені, чи я міг би приїхати дати шлюб. Але так сталося, що мене взагалі не було в Україні. І, на жаль, ми не перетнулися. Михайло був чудовим електриком - спеціалістом своєї справи! Скільком людям він поміг зі світлом! Здається, що чи не пів Дори вдячні йому за проведення електрики! Він проводив людям світло, а тепер сам переставився, щоб оглядати Світло вічне - милосердного Бога! На превеликий жаль, я знову через вагомі обставини не можу і тепер бути на похороні нашого Михайла Марчука - одного з нас, учнів отця Порфирія Чучмана, бо прямую до Риму у важливій справі. Ніколи не подумав би, що служитиму Літургію за упокій Михайла у Римі, та ще й у час Ювілейного року! Приходять мені на думку слова вірша відомого польського священника і поета отця Яна Твардовського: «Спішімо любити людей, бо вони швидко минають!» Милосердний Боже, прийми у свої обійми душу новопересталеного Михайла і осели душу там, де немає болі, ні печалі, ні зітхання, але життя безконечне! Отче Порфирію, огорніть своїми молитвами нашого Михайла та обійміть його в небі! Рим, 3 грудня 2025 року Божого Єрм. Юстин Бойко, студит

1. Слово «православний» вже має за собою в церковному житті і літературі довгу історію. Упродовж усього часу багато вчених, діячів, єпископів і вірних висловлювались за збереження його в церковній практиці або за усуненням чи заміненням на слово «правовірний», або на інше йому подібне. З огляду на те, що цим терміном користуються як латинські і східні католики, так і всі нез'єднані православні, а між ними і ті, які недавно відступили від нашої Церкви, питання стало знову актуальним. Тому треба дещо пригадати і вияснити в цьому спорі. 2. Богословський термін "православний" (грец. ỏρθόδοξος) був вжитий Церквою перший раз авторитетно на Халкедонському IV Вселенському Соборі (451 р.) проти монофізитів, що заперечували поєднання двох природ, Божої і людської, в одній особі Ісуса Христа, і ним називано тих вірних, що "право славлять" Бога. Пізніше халкедонське православ'я почали заперечувати епігони, монотеліти в VII ст., навчаючи, що у Христі є тільки одна воля, а не дві, Божа і людська, як це вчить вселенська Церква. Проти монотелітів виступив у Римі Папа Мартин І (649 – 17. VI. 653) і осудив їх на Латеранському Синоді 649 р. За це царгородські імператори наказали його ув'язнити, і екзарх імператора Констанса ІІ, Теодор Калліопас, схопив Папу в Латеранській базиліці і доставив до Царгороду, де його засудили на смерть. На прохання патріарха Павла цісар помилував його і заслав до Корсуня в Південній Україні, де він помер мученицькою смертю 16 вересня 655 р. Римський клир ще за його життя вибрав Папою Євгена І, на що Папа Мартин дуже жалівся у своїх листах до Царгороду і Риму, нарікаючи на те, що давні його вірні і приятелі так гірко його розчарували. Папа Мартин І був родом з міста Тоді в Умбрії. Він був дуже діяльний, їздив як делегат до Царгороду і був другим, після Папи Климента І, Папою, що загинув мученицькою смертю на засланні в Україні. Основна частина його мощів спочивала у Влахернській Богородичній церкві біля Херсонесу; іншу частину мощів перевезено до Риму і зміщено в церкві св. Мартина. 3. Як сказано, на Латеранському Синоді Папа Мартин І осудив монотелітські царські декрети, «Ектезіс» і «Тіпос», і трьох прихильників монотелетизму, патріархів Сергія, Пирга і Павла, бо, як говорилось на Синоді, науки про дві волі є «побожні, вітцівські і соборні навчання католицької Церкви православних», тобто Церкви пятьох Вселенських Соборів. Рішення Папи Мартина І прийняли всі «православні» Церкви на VI Вселенському Соборі в Царгороді 681 р. Св. Йоан Дамаскин († 750 р.) пізніше написав свій головний богословський твір і назвав його цим іменем: Ἒκθεσις τῆς ỏρθόδοξου πίστεως – De fide orthodoxa ("Про православну віру"). Слово «православний» стало загально прийнятим на означення визнавців правдивої віри на відміну від усіх єретиків – монофізитів, монотелітів, іконоборців, іновірців, сектантів і ін. Воно набрало ще більшої ваги, коли ІІ Нікейський Собор 787 р. застосував термін «православний» проти іконоборців. Цей Собор осудив іконоборство, започатковане імператором Левом Ізаврійським. Після Собору величаво відсвяткували перемогу над іконоборцями в Царгороді. У 842 р. вирішено, щоб на майбутнє це свято святкували в першу неділю Великого Посту як «Неділю православ'я». Отож, православні візантійські Церкви не є православними на противагу до Риму, але до монофізитів, монотелетів і іконоборців. Тому слово і назва «православний» – ỏρθόδοξος - є нам, вселенським західним і східним католикам, та візантійським християнам спільне. 4. З часом назву «православний» присвоїли собі нез'єднані Східні Церкви як свою виключну назву і православ'ям почали називати науку перших сімох Вселенських Соборів. Одначе, таке звуження поняття несправедливе, бо ціла вселенська католицька Церква є православною. Цей термін був дальше в уживанні і залишився також в латинській Літургії, а навіть у правилах різних Чинів. Слово «православний» багато разів чуємо на східних Літургіях св. Василія Великого і св. Івана Золотоустого та на інших богослужіннях. Після відлучення Східних Церков від Вселенської і Західної термін лишився незмінний: і одні, і другі називали себе православними. Після повернення єдності на Вселенських Соборах в Ліоні, Флоренції та на поміснім у Бересті ця практика всюди зберігалася. Тридентійський Собор закінчив свої рішення словами: «Це є віра св. Петра і апостолів, це віра Отців, це віра православних». З того приводу не було замітніших непорозумінь аж до новіших часів. На Західній Україні в минулому столітті стали підноситися деякі голоси за пропущення слова «православний» або замінення його словом «правовірний» чи іншими подібними словами для відрізнення себе від нез'єднаних православних або, як їх тоді називано, від православних схизматиків. Згодом справа набрала більшого розголосу й загострення та навіть опинилася в Конгрегації поширення віри, від якої прийшла виразна відповідь: «…Це питання зріло обговорено, і Їх Еміненції Отці рішили на загальному зібранні 16 травня 1887 р., що перше слово (зн. «православний») належить вповні зберегти. Ця думка Їх Еміненцій Отців була в цілості затверджена Найвищим Архиєреєм на аудієнції 17 т. м.». Одночасно вирішено також, щоб для уникнення непорозумінь і згіршень повчати вірних про значення слова (Додаток до чинностей і рішень Львівського Собору 1891 р.). Св. Папа Пій Х доручив у присязі «щиро приймати науку віри, яку ми прийняли від Апостолів через православних Отців». Отже, вселенська католицька Церква ніколи не зрікалася і не зречеться того слова, освяченого півторатисячорічною традицією. Правда, кожним словом, поняттям, як і кожною річчю, можна користуватися в їхньому повному, вірному і правдивому значенні, але буває, що їх надуживається чи звужується. Це, одначе, не знецінює властивого слова і речі в їхній суті. Кромі цього, наведені подібні терміни не віддають того самого поняття, значення, що «православний», бо «правовірний» означає того, хто правильно вірить, а «православний» того, хто правильно славить Бога. Отже, існує між ними різниця. «Вірити» і «славити» - це два різні акти богопочитання, які не означають одного і того самого. Вселенська католицька Церква справедливо називається православною, бо вона єдина правильно в цілій повноті славить Бога. З тієї то причини вона не може відмовлятися від цього світлого імени і поняття. Даремно тому домагатися цього від неї, бо це означало б заперечувати себе саму. 5. Якщо інші Церкви хочуть присвоїти цю назву виключно для себе, то з того ще не слідує, щоб католики мали зректися свого права на неї або відцуратися від неї. Англіканська Церква називає себе «католицькою», але попри це Вселенська Церква не відрікається від своєї тисячолітньої назви. Католики в Англії називають себе для відрізнення – Roman catholic – римо-католики. Подібно й католики російського синодального обряду називають себе «православними католиками». Так само і в нас не можна відрікатися від прадідної назви «православний», бо вона нам вповні прислуговує, без уваги на те, що й інші також користуються нею. З другого боку, ми не можемо бути коротко- та вузькозорі, але мусимо брати до уваги факт, що більшість українців і росіян належать до православного віровизнання і чисельно мають перевагу над нами. Коли ми не зрікаємося своєї, справедливо нам належної, назви православні, то вони не можуть нас легковажити й уважати за сектантів в їхньому розумінні і з їхньої точки зору. Навіть, навпаки, те слово промощує нам церковну дорогу до них. І на Бога надія, що так станеться. Бо ми мусимо прагнути і прямувати до єдності, згідно з заповітом Христа: «Да всі будуть єдино» (Ів. 17, 21), «І на сем камени созижду Церкву мою» (Мт. 16, 18) - не Церкви, лиш одну Церкву. А це визнаємо і ми, і вони. Зрештою, таких явищ, де одна назва є спільною для однієї держави чи нації, а при тому існують великі інші різниці між підметами, які носять ту саму назву, є багато. Візьмімо, для прикладу, «християни»: ніхто не зрікається цього імені - ні католики, ні православні, - хоч ним називають себе і єретики, і сектанти, і ворожі собі нації. Німцями є і республіканці, і націоналісти, і монархісти, і христ. соціялісти. Так само українці. Ніхто не відрікається тієї назви, хоч існують різні собі противні, а навіть ворожі партії і політичні угруповання, як республіканці, монархісти, націоналісти, соціялісти, комуністи і інші, як сказано, часто собі діаметрально протиставні у своїх ідеологічних програмах. Та, попри це, ніхто не зрікається самої назви – українці, німці. Треба, отже, пояснювати нашим вірним, зокрема старшим, щоб зрозуміли суть питання, висвітлюючи його з богословського й історичного погляду. Через зречення слова «православний» ми вже мали великі втрати. Не треба наражатися на ще нові. Церковно з'єднані разом у Христі, під видимим Головою, Папою Римським, всі ми таки останемось «православні» – і в майбутньому. З «Благовісника Верховного Архиєпископа Візантійсько-Українського обряду» (Кастельгандольфо, Рим, 1967 р.) (Опубліковано у часописі "Мета", число 1/156 від січня 2004 року)

Тут можна скачати повну лекцію у слайдах у програмі Microsoft PowerPoint

У наш час, коли поняття любові спотворюється до рівня хімічного імпульсу чи короткої насолоди, Церква знову змушена говорити просто й чітко про речі, які світ намагається приховати під блиском «вільних стосунків». Бо те, що багато хто називає «життям разом до шлюбу», у світлі Божої правди є не чим іншим, як тяжким гріхом — гріхом, який ранить душу, тіло і майбутнє самої любові. 1. Божий задум про любов Любов, як її створив Бог, — це не гра почуттів, а союз сердець, скріплений вірністю. Вже на перших сторінках Святого Письма читаємо: «І стануть обидвоє одним тілом» (Бут 2,24). Це «одне тіло» не означає тимчасову близькість, а повне, остаточне взаємне дарування — у свободі, вірності та відкритості на життя. Саме тому Христос підніс подружжя до гідності Таїнства, роблячи його знаком своєї любові до Церкви (Еф 5,25–33). Усе, що виходить поза цей союз, — спотворення Божого задуму. Апостол Павло застерігає: «Утікайте від розпусти! Бо хто чинить розпусту, грішить проти власного тіла» (1 Кор 6,18). І додає: «Бо це є воля Божа — освячення ваше, щоб ви стримувалися від розпусти» (1 Сол 4,3). Таким чином, тіло не є іграшкою, а храмом Святого Духа (1 Кор 6,19). У ньому має прославлятися Бог, а не егоїзм. 2. Гріх, який став нормою Сьогодні слово «гріх» намагаються витіснити з мови, наче це щось архаїчне. Проте саме замовчування гріха стало причиною багатьох руїн — і особистих, і родинних. Коли молоді люди починають жити разом «для перевірки сумісності», вони насправді перевіряють лише міцність власної пристрасті, а не любові. Катехизм Католицької Церкви говорить без двозначностей: «Розпуста є тяжким порушенням чистоти. Статеві стосунки поза шлюбом суперечать гідності особи та справжній любові» (ККЦ, 2353). Святий Августин додає: «Усе, що виходить за межі подружжя, — не любов, а пожадання» (De bono coniugali, 32). Так, гріх розпусти — це не просто «моральна помилка». Це зрада Божої любові, бо людина, створена для дарування себе вірно і повно, розмінює себе на тимчасове використання. 3. Психологічна правда про “співжиття” Психологічні дослідження підтверджують: ті, хто живе разом до шлюбу, рідше доходять до вівтаря, а якщо й доходять — мають вищий ризик розлучення. Бо інтимність без обітниці виховує не довіру, а страх втратити. Вона формує залежність, ревнощі, невпевненість. Більше того, людина, яка віддає себе без зобов’язання, несвідомо переживає втрату власної гідності. Так зароджується емоційна втома й розчарування, що часто закінчується депресією або байдужістю. Церква не забороняє любов — вона її охороняє, щоб вона не зруйнувала того, для чого створена: єдності і життя. 4. Любов без обітниці — як вогонь без каміну Любов без шлюбної обітниці — це як вогонь без каміну: спершу гріє, потім спалює. Вона не має форми, бо відкидає жертву. А там, де немає жертви, немає любові. Христос навчив нас: «Ніхто більшої любови не має над ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх» (Йо 15,13). Подружня обітниця — це саме така жертва: «класти душу» — віддати себе іншому, щоденно, до кінця, без “якщо” і “поки”. 5. Чому Церква не може мовчати ? Церква не є наглядачем за мораллю — вона матір, яка плаче, коли бачить, як її діти губляться. Її мовчання перед лицем гріха було б зрадою любові. Тому священник, катехит, батьки, молодіжні спільноти — усі ми повинні навчити молодь, що чистота — це не заборона, а вільність від рабства пожадання. Церква повинна сміливо нагадувати: життя у дошлюбному співжитті — тяжкий гріх, який потребує сповіді і покаяння; сексуальна чистота — не втрачена цінність, а висока честь серця, що бачить Бога (Мт 5,8); справжня любов не боїться чекати, бо вірить у вічність. 6. Заклик до серця Можливо, хтось читаючи ці рядки, відчує докір сумління. Це добре. Бо совість — не ворог, а голос Отця, який ніжно, але твердо кличе додому. Бог не відкидає грішника, але не благословляє гріха. І тому, хто щиро кається, дає новий початок. Бо Христос не прийшов, щоб осудити, а щоб спасти те, що загинуло (Лк 19,10). 7. Повернення до чистоти Сьогодні молодь потребує не моралізаторства, а свідків: подружніх пар, які живуть святістю, священників, які не бояться говорити правду з любов’ю, і батьків, які навчають дітей не соромом, а прикладом. Якщо ми знову навчимо молодих людей цінувати чистоту серця, ми відродимо родини, а разом із ними — народ. Бо від чистоти любові залежить чистота майбутнього. На завершення Святий апостол Павло каже: «Не пристосовуйтеся до цього світу, але перемінюйтесь оновленням вашого розуму, щоб розпізнати, що є воля Божа» (Рим 12,2). Тому й сьогодні Церква повторює: не кожна любов — свята, але кожна святість народжує справжню любов.

Центральний Державний Історичний Архів України у Львові (скорочено - ЦДІАУЛ), фонд № 358, опис № 1, справа № 3, аркуш № 73 Latina Українська Romae, 22/2 (лютого) [1]908 Рим, 22/2 (лютого) [1]908 Beatissime Pater! Святійший Отче! Andreas Szeptycki Metropolita Haliciensis, Metropolita Kijoviensis ac totius Russiae, administrator Андрей Шептицький, Митрополит Галицький, Митрополит Київський і всієї Русі, адміністратор sedis vacantis ⟨Leopoliensis⟩, Vladimiriensis, Plescensis, Zytomiriensis, Luc(i)ensis et Ovrucensis; tum вакантних катедр Львівської, Володимирської, Пінської, Житомирської, Луцької та Овруцької; а також Exarchatus totius Russiae, suffraganeis: Mogileviensis, Minscensis, Brestensis, Chelmensis, Drogobucensis, Mstislaviensis, Orsoviensis, Bellesensis, Vitebscensis, Pinscensis, Turoviensis; екзарх усієї Русі, з єпископами-суфраганами: Могилівським, Мінським, Берестейським, Холмським, Дрогобицьким, Мстиславським, Оршанським, Бельзьким, Вітебським, Пінським, Турівським; item Episcopus Camenecensis Podoliae, а також єпископ Кам’янецький Подільський, ad pedes Sanctitatis Vestrae provolutus humillime упавши з глибокою покорою до стіп Вашої Святості, me rogat ut, ad tempus vacationis muneris, покірно просить, щоб на час вакантності урядів facultates dictae quinquennales et extraordinariae vicariae, були йому надані п’ятирічні звичайні й надзвичайні вікарні повноваження, item ⟨omnia⟩ iura habitualium communicabilia, а також усі належні права для законного користування ними, benignitas Vestra concedatur Deo. щоб вони були надані Вашою добрістю з ласки Божої. [sign.] Pius PP. XI [підпис:] Пій PP. XI Juxta omnia conceditur Усе дозволяється згідно з вищенаведеним

Вступ У час війни, коли весь народ підносить своє серце до Бога і водночас мобілізує всі сили задля оборони Батьківщини, постає особлива небезпека: любов до рідної землі може бути підмінена культом нації чи держави. Тоді патріотизм, що є природним і чеснотливим почуттям, перетворюється на ідолопоклонство. Саме тут потрібне чітке богословське розрізнення, щоби наша любов до України не заслонила перед нами Бога — єдиного джерела нашого буття й свободи. 1. Біблійні засади патріотизму У Святому Письмі ми знаходимо приклади глибокої любові до рідного народу. Пророк Єремія плаче над Єрусалимом (Єр. 9, 1). Апостол Павло говорить: «Я бажав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, що вони рідня моя за тілом, ізраїльтяни» (Рим. 9, 3–4). Це показує, що патріотизм — не гріх, а дар, вкладений Богом у серце людини. Водночас Господь Ісус Христос нагадує: «Віддайте кесареве кесареві, а Боже — Богові» (Мт. 22, 21). Тут встановлюється ясна ієрархія: земна батьківщина є доброю, але вона не може зайняти місце Бога. Найвищим обов’язком людини є любов до Творця, а вже з цієї любові випливає любов до ближніх і до своєї землі. 2. Небезпека ідолопоклонства Ідолопоклонство починається там, де нація чи держава стають абсолютом. Коли людина сприймає державу як найвищу істину, тоді порушується перша заповідь: «Я — Господь, Бог твій... нехай не буде в тебе інших богів, крім мене» (Вих. 20, 2–3). Таке спотворення бачимо в історії: культ імператорів у Римі, обожествлення царя у Візантії, «божественний статус» держави в тоталітарних ідеологіях ХХ століття. Подібні явища є завжди небезпечними, бо ведуть до знецінення особи, яка перестає бути образом Божим і стає лише «гвинтиком» державної машини. 3. Патріотизм у світлі вчення митрополита Андрея Шептицького Митрополит Андрей у своїх посланнях неодноразово підкреслював, що любов до Батьківщини — це моральний обов’язок християнина. У «Як будувати Рідну Хату» він писав:«Любов до свого народу є Божою заповіддю. Вона не суперечить любові до інших народів, але випливає з тієї самої Божої любові, яка обіймає весь світ». Водночас він застерігав від націоналізму, який перетворює націю на ідола:«Коли любов до народу стає ненавистю до інших, вона перестає бути чеснотою, а стає гріхом». У іншому місці митрополит наголошував:«Християнин може бути добрим патріотом лише тоді, коли його патріотизм підпорядкований Божому законові й моральним принципам». Таким чином, Шептицький пропонує «золотий шлях» — щиру любов до рідної землі, яка водночас відкрита на універсальність християнської віри. 4. Чіткі аксіоми християнського патріотизму: Пам’ятати ієрархію любові: Бог понад усе, а любов до Батьківщини — похідна від любові до Бога. Вчитися від Христа: Він плакав над Єрусалимом, але віддав життя за весь світ. Шанувати гідність кожної людини: патріотизм не має виправдовувати ненависть чи приниження інших. Бачити у державі засіб, а не абсолют: держава покликана служити людині, а не заміняти Бога. Черпати натхнення з християнської традиції: Отці Церкви і митрополит Шептицький залишили приклад поєднання віри і любові до свого народу. Висновок Бути патріотом — це любити свій народ, працювати для його добра, захищати його культуру і свободу. Але справжній патріотизм не відриває серце від Бога, а навпаки — укорінює його в Христовій любові. Митрополит Андрей залишив нам духовний дороговказ: будувати свою Батьківщину на основі Божого закону і євангельської любові. Лише так ми залишимося вірними і Богові, і Україні, не впавши в небезпеку ідолопоклонства.

Свято мучеників князя Михаїла та боярина Федора 20 вересня (7 вересня за юліянським календарем) Церква вшановує пам’ять святих мучеників князя Михаїла Чернігівського (+1246) та його вірного боярина Федора. Князь Михаїл, з династії Рюриковичів, народився приблизно 1185 року. У 1223 році він брав участь у битві на Калці, а з 1235 року став князем Чернігівським. Коли ординські війська Батия рушили на Київську Русь, Михаїл спочатку шукав союзу із Заходом, але після поразки Києва (1240) змушений був їхати до Орди підтвердити своє княжіння. В Орді від князя вимагали пройти через «очищення вогнем» і поклонитися ідолам. Він відмовився. Літопис руський так розповідає про ту подію: «Звідти поїхав він [до] Батия, просячи волості своєї у нього. Батий же сказав: «Поклонися отців наших закону». Але Михайло відповів: «Коли Бог передав нас і землю нашу за гріхи наші в руки ваші, ми тобі кланяємося і честь складаємо тобі. А закону отців твоїх і твоєму богонечестивому повелінню — не кланяємося». Батий тоді, як той розлючений звір, роз’ярився, повелів заколоти князя Михайла, і заколений був він беззаконним Доманом, путивльцем нечестивим, і з ним І заколений був боярин його Федір. Так мученицьки постраждали вони і дістали обидва вінець од Христа Бога ». 20 вересня 1246 року Михаїла і Федора стратили. Їхні мощі стали великою святинею Чернігівської землі та нагадуванням, що вірність Христу вища за княжий престол. Московський вибір і духовна хвороба У той самий час московські князі обрали інший шлях. Для збереження влади вони не тільки платили данину, але й брали участь у принизливих ординських ритуалах. Саме тоді постає особлива модель: держава як абсолют, а віра як інструмент влади. Ця «ординська модель» увійшла в ДНК московської державності, перетворившись у майбутньому на ідеологію «руського міра». Вона спотворює Євангеліє, підмінюючи його ідеєю «святої держави», яка стоїть вище за людину й вище за правду Божу. Порівняння: Михаїл Чернігівський і Олександр Невський Олександр Невський (1221–1263) — сучасник Михаїла Чернігівського. Його шанують як захисника Русі від німецьких та шведських лицарів (Льодове побоїще 1242 року), але мало говориться про інший бік його діяльності. Після 1240 року він неодноразово відвідував Орду, укладаючи союзи з ханами, аби зберегти княжий престол у Володимирі. Літописи згадують, що Невський смиренно виконував ординські приниження. У «Житії Олександра Невського» є слова, які показують його пріоритети: «Лучше нам покоритися Орді, ніж латинству служити». Тобто Невський волів бути васалом поганського хана, ніж шукати союзу з християнським Заходом. На відміну від Михаїла Чернігівського, який обрав мученицьку смерть, Олександр Невський обрав політичне виживання. В історії Церкви це два різні образи: один — вірність Христу понад усе, другий — збереження влади навіть ціною компромісу з поганством. Урок для сучасності Сьогодні, коли ми бачимо, як ідеологія «руського міра» виправдовує війну, агресію й брехню, стає зрозуміло: її коріння не в Євангелії. Вона проросла зі спадку Золотої Орди, де влада була абсолютною цінністю, а духовність підпорядковувалася державним інтересам. Мученики Михаїл і Федір свідчать: Віра не продається заради влади. Держава не є вищою від Царства Божого. Справжня сила не у компромісі з темрявою, а у вірності світлу. Це нагадування для нашого часу, коли новітня «Орда» намагається нав’язати світові свій «русскій мір». Вибір кожного покоління — чи бути вірним Христу, як Михаїл і Федір, чи ставати васалами імперії, як Олександр Невський.

Щойно побачив публічний допис Євгена Бойка, керівника справами виконавчого комітету Львівської міської ради, під назвою: «Скандал між священниками на тему ЛГБТ: чи від цього виграла Церква?», який з’явився 19 вересня ц.р. о 19:50 на відомому інтернет-сайті zaxid.net. Цей сайт є головною інформаційною платформою нашого мера Андрія Садового, його найближчого оточення у Львівській міській раді та поза нею. Тут відпрацьовуються й експериментуються всі інформаційні посили мерії. Слід визнати, що ця платформа справді належить до найбільш впливових у Львові та загалом у західному регіоні України. Проте, коли йдеться про її об’єктивність, то вона далеко від елементарних норм моралі й правди. На ній завжди висловлюються «правильні» люди, заздалегідь визначені редакцією у межах її політики. До таких «правильних» людей, чи не єдиним серед священників УГКЦ, які мають власну сторінку на zaxid.net, є священник Назар Заторський. Він останнім часом опинився у центрі скандалу з УКУ, а згодом і з власною єпархією св. Володимира в Парижі, до якої належить канонічно. Завершилося це тим, що Преосвященний владика Гліб Лончина, єпископ згаданої єпархії, видав офіційний комунікат, у якому ствердив: «Висловлені о. Назарієм погляди Єпархія розцінює як такі, що суперечать віровченню Католицької Церкви та спричиняють сум’яття і згіршення серед вірних (…), а також ставлять під сумнів істини віровчення, чітко викладені в Катехизмі Католицької Церкви». Але повернімося до допису Євгена Бойка, якого я знаю особисто і який є не останньою людиною у Львівській міській раді. Коли на головному пропагандистському сайті мера свою думку висловлює Євген Бойко, це не випадково. За цим завжди стоїть або його власний задум, або колективний інформаційний посил оточення мера. Отож, перейду до аналізу його допису. Автор одразу визначає, як бачить «конфлікт». Він пише, що «йдеться про зіткнення думок навколо теми ЛГБТ і Церкви». Виступаючи у ролі арбітра, він риторично запитує: «Що це дало Церкві?» та «Чи можна це вважати перемогою однієї зі сторін?» Далі, вдаючись у своєрідний епістемологічний аналіз поняття «перемога», Євген доходить висновку, що «всі ці скандали, чвари та компромати, незалежно від того, чи стосуються вони УГКЦ, ПЦУ чи навіть УПЦ МП, народжують лише одне: виправдання для тих, хто відвернувся від Церкви. У медицині про це кажуть: “Одне лікує — інше калічить». З огляду на це він закликає діяти по-євангельськи: «Якщо згрішить твій брат проти тебе, йди і докори йому віч-на-віч, – говорить Христос. Не цілому світові, а йому особисто. І тільки наприкінці, якщо він відмовляється прийняти упімнення, скажи Церкві. І знову ж таки – Церкві, а не цілому світові». Той, хто прочитає допис Євгена Бойка, може захопитися його мудрим і євангельським підходом! І що ж сказати? Чоловік закінчив Львівську православну богословську академію ще за часів її провідних постатей і був наближений до відомого ієрарха УПЦ у Львові митрополита Андрія Горака. Тому після прочитання його тексту я, як богослов, можу щиро аплодувати збереженому в серці Євгена богословському ремеслу. Але час робить своє. Якщо богословське ремесло не практикувати щодня, а перебувати у політичній орбіті, то мимоволі починаєш поєднувати святе з грішним і шукати спорідненість між Афінами та Єрусалимом, як казав Тертуліан. І, власне, аналізуючи допис Євгена Бойка, стає зрозуміло: його мета не богословська, а політична. Чому? Тому що саме zaxid.net став у Львові єдиною платформою, де мій співбрат у священстві, але, на жаль, загублений, публічно захищав гей-парад, оправдовував поведінку Христини Соловій у храмі св. Андрія, а тепер ще й висловився про «нещасну» студентку, яку УКУ не прийняло до колегіуму. І що цікаво! Першим, хто відреагував на допис о. Назарія Заторського, був професор УКУ, завідувач кафедри політології, мій добрий товариш Юрій Підлісний. Він написав: «Після тривалої недуги помер священник Назарій Заторський. Ні, ні. Назарій Заторський живий, але священник у ньому помер. Після тривалої світоглядної недуги. Помолімося за його навернення». Згодом він вибачився, чим засвідчив велич і благородство душі, але водночас і глибоке вболівання за священника. Євген Бойко, прекрасно це знаючи, не наважується зачепити Юрія Підлісного, а навпаки стверджує голосно, що «лише завідувач кафедри політичних наук УКУ Юрій Підлісний намагався підійти до питання обґрунтовано». Але ж потрібно когось зробити винним у скандалі. І тут Євген Бойко, як це вже роками робить редакція zaxid.net в центрі скандалу пов'язаного з о. Назарієм Заторським ставить чомусь мою скромну особу, хоча про це останніми тижнями тільки ліниві не висловлювали своїх думок. Необізнаний читач відразу подумає, що це два священники посварилися й дали згіршення людям. Але це відверта маніпуляція. Якби Євген хотів дізнатися деталі справи, він вчинив би так, як сам радить - поступив по євангельськи. А саме зателефонував би мені та уточнив, чи я звертав увагу о. Назарові на його висловлювання раніше приватно чи при свідках. Та цього не сталося. Чому? Тому що перед ним стояло інше завдання: відбілити редакцію zaxid.net і її господарів перед священиками та керівництвом УГКЦ. Адже не є секретом, що згадана редакція дуже часто кидає іскри скритої зневаги до священників УГКЦ. А тому і цього разу найзручніше було зробити Юстина Бойка головним винуватцем і скандалістом. Саме такий образ Львівська мерія намагається створити мені протягом останнім щонайменше семи років. У підсумку можу сказати: допис Євгена Бойка на zaxid.net є нічим іншим, як спробою замести сліди скандалу, до якого найбільше причетна згадана редакція, і перекласти вину на мене, водночас виступивши у ролі «медіатора» та здобути політичні бали. Кажуть, вибори наближаються… Мені особисто з цього дуже прикро. Я свідомо протягом останнього року відійшов від багатьох медійних платформ, утримувався від зайвих висловлювань про мера Львова, бо розумію: час війни — це час єдності, а не чвар. Ми навіть провели чудовий спільний захід у Митрополичих садах з нагоди Дня молоді та 160-ліття митрополита Андрея Шептицького, на якому був присутній мер. За це я йому щиро дякую. А допис Євгена Бойка бачу або як запізнілу реакцію, або як політичний хід. Не виключаю, що у Львівській міській раді, можливо й поза відома мера, вирішили використати Євгена Бойка, щоби «вистрелити» в Юстина Бойка. Але зауважте, стріляли у мене не як особу, богослова, але як у Синкела у справах монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ, на чому дуже чітко наголосив Євген Бойко. По суті, це постріл не у мене, а у представника Львівського митрополита УГКЦ. Що ж, зачепили — так. Але не вбили. Бо, слава Богу, у моїй богословській школі мене навчили достойно приймати удари, захищати честь і гідність власну та своєї Церкви, прощати й нести до кінця свій хрест. Ось і я його несу. Моя теперішня Хресна дорога пролягає через Львів. І скільки ж тут я зустрів послідовниць святої Вероніки й Симеона Киринейського! Боже, благослови їх! Але є й не брак послідовників римських легіонерів чи радше аморальних геєн, які не щадять ні сили, ні здоров’я, аби вразити мене й мою рідну Церкву. Та я не переживаю, бо моя Церква ще не таке пережила. Пережили комсомольців, переживемо і ліберастів та педерастів, у тому числі тих з Львівської міської ради. Таке життя. Крокуємо далі! А допис Євгена Бойка і багато чого іншого цікавого, що відбувається у нашому місті, тільки ще раз засвідчує те, що у Львові розпочинається політичний сезон. І що цікаво, ще перед тим, коли багато львівʼян не викопали картоплю на селах. З чого б таких поспіх ? Покаже тільки час!

Фото взяте з інтернет-сторінки https://amzgear.com.ua/ Упродовж останніх років у Львові спостерігається небезпечна тенденція: систематичні маніпуляції на релігійну тематику, які поширюють кілька знаних медіаплатформ. Під їхнім прицілом опиняється не лише Церква як інституція, але й саме християнство, окремі священники, монахи й монахині. Суть небезпеки Маніпуляція — це не просто перекручення фактів. Це свідоме формування громадської думки, яка з часом може перерости у ненависть і навіть у фізичне насильство. Те, що сьогодні виглядає як «журналістський сюжет» чи «гострий коментар у соцмережах», завтра може стати іскрою для трагедії. Історія доводить: там, де принижують Церкву і дискредитують духовенство, рано чи пізно проливається кров. У Польщі вже мають місце напади і навіть убивства священників. Чи так далеко ми від цього у Львові? У мене — відчуття, що бракує лише одного кроку, щоб ненависть, яку цілеспрямовано накручують, вилилася у жахливий злочин. Війна як особливий контекст Ми живемо у час війни. Українці сьогодні шукають у вірі останню надію та духовну опору. У такій ситуації будь-яка кампанія проти Церкви стає не просто інформаційною маніпуляцією — вона перетворюється на удар по самому серці народу. А це — злочин проти національної безпеки та суспільного миру. Мій особистий заклик Я не апелюю до емоцій — я закликаю бодай до здорового глузду. Хто сіє ненависть, той пожне насильство. А відповідальність за можливий злочин нестимуть не лише ті, хто його вчинить, але й ті, хто роками підбурював до нього своїми медіакампаніями. Сьогодні ще не пізно зупинитися. Але завтра може бути вже запізно. Коли проллється кров якогось священника, монаха чи монахині, хто буде відповідати ? Чи медіаплатформи, які займалися маніпуляціями і цькуванням візьмуть на себе відповідальність ? Єрм. Юстин Бойко, студит Синкел у справах монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ Львів, 17 вересня 2025 року Божого