Протягом останніх тижнів готую наукове дослідження про одну маловідому сторінку в історії УГКЦ. Мова йде місію УГКЦ в Китаї, яку у 30-х роках минулого століття спробував створити митрополит Андрей Шептицький. Осердям цієї місії повинно було стати місто Харбін, що знаходиться у північно-східному Китаї та на сьогоднішній день є великим промисловим центром. На той час у ньому проживало близько 17 тисяч українців. Очевидно, причиною мого зацікавлення цієї проблематикою стало в першу чергу моє зацікавлення постаттю Митрополита. Але, вторинною причиною стало актуальне зацікавлення серед Українців Китаєм, яке спричинене теперішньою війною. Перед тим, як представити зацікавленій авдиторії опрацьоване дослідження, яке супроводжуватиметься публікацією маловідомих архівних матеріалів, вирішив поділитися одним дуже цікавим архівним документом. Є ним лист проводу і членів Товариства "Просвіта" у Харбін (у листі вживається назва Харбіні) до митрополита Андрея Шептицького з проханням утворити в цій місцевості Українську греко-католицьку місію. Лист є цікавий тим, що ньому висвітлюється актуальне на той час становище українців в Харбін, аналізуються їхні проблеми та очікування. Серед головних проблем, про які згадується у листі є руйнівна роль РПЦ серед українців. Ця тема є актуальною і в наш час на тлі відкритої підтримки зі сторони РПЦ війни Росії проти України та спробами заборонити діяльність згаданої структури серед Українського народу. Така ініціатива викликала чималі дискусії, в першу чергу в церковному середовищі. Різного роду експерти наводять свої аргументи "за" і "проти" такої ініціативи. У більшості вони базуються на аргументах богословського та юридичного характеру. Публікацією сьогоднішнього архівного документу бажаю подати шановним дискутантам аргумент історичного характеру. Надіюся, що він додасть актуальній дискусії навколо заборони РПЦ в Україні більшої солідності та науково-історичного підгрунтя. На даний час залишаю документ без коментарів, оскільки вони з'являться у анонсованому дослідженні, яке у найближчому часі буде опубліковане на моїй приватній інтернет-сторінці. Лист Товариства "Просвіта" з міста Харбін (Китай) до митрополита Андрея Шептицького УКРАЇНСЬКЕ ТОВАРИСТВО «ПРОСВІТА» м. Харбін-Хіни / КИТАЙСЬКОЮ / UKRAINIAN ASSOCIATION «PROSVITA» Harbin-China Поштова адреса: Adress: «Prosvita» P.O. Box 25. Harbin-China № 214 дня 1 листопада 19 30 р . Ексцеленції Отцю Митрополитові А[ндрею] Шептицькому у Львові ВИСОКОДОСТОЙНИЙ ТА ДОРОГИЙ НАМ УСІМ ОТЧЕ ! Велике розсіяння по цілому світові, синів й доньок нашої Батьківщини, кинуло величезні маси українського народу, на безмежні простори Сибірі та Далекого Сходу, названого народом «Зеленим Клином». Згідно новіших даних, українського народу в Азії /Туркестан, Сибір, Зелений Клин, Півн[ічна]. Манджурія/ нараховують до трьох міліонів. Найчисельніше та компактною масою живуть українці на Зеленому Клині, а Амурській, Приморській области, становлячи до 85 % усього населення, то є біля одного міліонна душ. В Північній Манджурії /Хіни/ згідно наших даних, національного реєстру переведеного Українською Манджурською Окружною Радою в 1920 р. нараховано 21.000 українських родин, себто 50.000 душ, в цьому числі в одному Харбіні було 17.000 українців. В національному й культурному відношенню, усі ці маси в абсолютній більшости до 1917 р. стояли на низькому урівні, російщені могутнім російськім державним апаратом. Рік 1917 приніс цім масам тимчасове визволення, що вилилось у формі кількох соток організованих громад, товариств, спілок, кооперативів й т.п. до часу, коли чужа, ворожа комуністична влада, не установила справжнє пекло на ціх вільних і багатих землях. Положення що треває там, поза манджурською границею, немає жадного порівняння в історії людства: жах терору, нечуваний голод, знущання над релігією, над національністю, над індивідуальністю кожної людини, перейшли усякі можливі границі. Тільки одна сила Божа може вирятувати наших братів від цих мук і страждань. В иншому положенні живуть українці в Манджурії, Хінах. Тут не дивлячись на важкі умови правного та економічного життя, все ж таки маса українська живе в людяних умовах. Чимало доробилось достатків, але чимало перебивається з дня на день. В національно-культурному відношенню не відставли від своїх братів на Д[алекому]/Сході, уявляючи собою велику етнографічну масу, несвідому, некультурну та в добавок здеморалізовану. Коли б місцева українська маса мала в собі високі прикмети культурних народів, то могла б відограти чималу ролю в судьбі свойого народу на Д/Сході. Але власне позбавлена тих прикмет, не дивлячись на велику скількість, не уявляє собою ніякої сили, з котрою ніхто поважно не рахується. В релігійному відношенню уся ця маса на Д/Сході й тут, належить до московської православної церкви. В 1917 р. на Д/Сході почались слабі спроби творення українських парохій, що в контакті з такими пародіями Вел[икої]. України, повинні були провезти українізацію церковного життя та відсепаруватись від московської церкви. Але прихід комуністів застановив цю працю. В 1922 р. за почином кількох свідомих емігрантів, повстало в м. Харбіні «Українське Св. Покровське Брацтво», що поклало собі метою відродження старих українських церковних традицій та приступило до відчинення церкви в честь Пресв[ятої]. Покрови. З огляду на брак зв’язків з В[еликою].Україною, утворена таким чином українська Св. Покровська церква увійшла в тісний зв'язок з канонічною старою православною церквою та найшлась під юрисдикцією місцевого тихонівського митрополита Мефодія (в миру Маврикій Львович Герасімов, 6 березня 1856 – 28 березня 1931, архиєрей РПЦ, митрополит Харбінський - ред). Бажаючи надати національний характер одинокій своїй церкві, українська парохія після заходів отримала благословення від митрополита Мефодія на відправу Богослужень на українській мові, чого й дотримується й по сьогоднішній день. Позбавлена свойого мешкання в бувшому Українському Клюбі, парохія біжучого року приступила до побудови свойого величавого храму в центрі міста та закінчує будову. Парохія об’єднує близько 500 душ, що своїм коштом утримують церкву, причет, хор і т.д. В половині 1926 р. гурток свідомих, інтелігентних людей, що не бажав миритись із занепадом українського національного громадського життя, організувався в «Січі» - «Просвіті» на зовсім инчих підвалинах, ніж чисельні товариства революційної доби та зазначаючи ясно й одверто, що своє життя і працю будують на основах християнської моралі, провели до сьогоднішнього дня чимало корисної праці для української справи. Але в процесі праці «Просвіта» дбайлива за майбутнє місцевого українства, прийшла до остаточного висновку, що причина великої національної катастрофи над берегом Дніпра як і тут була і є страшний занепад і брак духовних та моральних цінностей, без котрих відродження нації, суспільства й кожної одиниці неможливе. Московська православна церква відограла дуже сумну ролю в житті та розвиткові українського народу й знищивши його духовно, сама розпалась на безконечні «церкви», секти, що взяїмно себе поборюють. Духовне безсилля цієї церкви та руйнуючі її впливи на поневолені народи бувшої московської імперії, виявились найсильніше в часах революції, в торжестві комунізму, цієї найбільш осоружної форми людського поневолення і знущання. Та все, що твориться вже 13 років на Великій Україні, на Д/Сході, а також тут, може завдячувати український нарід московській православній церкві, що не вміла виховати народи в дусі справжньої християнської правди-моралі, але навпаки довела їх до руїни. Місцева московська православна церква, котрій підлягає канонічна українська парохія, переживає великий занепад. Боротьба серед духовенства, сварки, непорозуміння, брак основних християнських поглядів на саме церковне життя, на свою пастирську діяльність і т.д. деморалізуючі цю церкву вчинки, позбавили її авторитету серед віруючих, що шукають виходу в ріжнородних сектах, що уміло використовують положення та втягують до себе чимало і українців. З цього погляду місцева українська церква не задовольняла й не задовольняє релігійних і національних потреб справжнього українства. Свідоме українство безсильне, із страхом дивиться вперед, за свою майбутність, дітвору-молодь, що виростає та виховується в нерелігійному, анаціональному напрямкові та здана на моральну загибель, якщо не прийде порятунку. Обмірковуючи детально наше положення, сучасне й майбутнє, філія «Просвіти», як покликана до цієї справи подбати про своїх наступників дітвору-молодь, в повній свідомости та беручи на себе усю відвічальність за свої рішення, на засіданню Ради /прот[окол]. ч. 27, п. 177/ одноголосно постановила: 1) Опіраючись на історичні традиції релігійного єднання України з Римом, на факт такого ж існування української греко-католицької церкви, до котрої віками належить кілька міліонів українців, 2) Що православна церква переживає надзвичайно важкі часи розпаду й розбрату, з наслідком поділу на ріжні «церкви» та секти, 3) Що українська автокефальна православна церква зліквідувалась та знищена комуністами, 4) Що здеморалізована місцева православна церква виключно московська й що наслідком підлеглости її української церкви, остання не виконує свойого релігійного та національного призначення, 5) Рада філії «Просвіта» у Харбіні має честь звернутись до Ексцеленції з уклінним проханням: Розглянути ласкаво наш доклад та благословити ідею утворення в Харбіні української греко-католицької місії. Коли ідея утворення україн[ської]. гр[еко]. кат[олицької]. місії в Харбіні може бути зреалізована після доступних Ексцелєнції заходів, перед відповідними церковними чинниками, то прохаємо прислати нам греко-католицького панотця, українського патріоту, доброго організатора, по можности із східним укладом життя для кращої його майбутньої діяльности. В Харбіні як Ексцелєнції відомо, є греко-католицька місія на чолі з отцем архімандритом Ф[абіаном]. Абрантовичем (білорус, 14 вересня 1884 – 2 січня 1946, католицький священик, монах Ордену Отців Маріанів, Екзарх Апостольського екзархату в Харбіні – ред.), великим нашим прихильником, котрий обіцяв конкретно допомогти в нашій справі. З приїздом панотця ми як «Просвіта» стали б до його послуг та й із свойого боку причинили б ся до успішного започаткування та переведення праці. У утворенням української греко-катол[ицької]. місії в заряді о. архімандрита Ф[абіана]. Абрантовича виникне потреба відчинення української школи-конвенту для хлопців, від котрих і треба починати місійну працю, бо рахувати й опиратись на старше покоління мусимо щиро признати, було б зайвою витратою часу та в абсолютній більшости безцільним. Для української католицької акції широке поле діяльности виключно серед дітвори й молоді. Мріємо про те, що наколи Бог благословить повстання тут, української греко-католицької місії, української школи, то прилучити до неї й нашу «Просвіту» та инчі національно-культурні установи що можуть повстати та об’єднатись біля церкви. Не хочемо закривати факту, що праця для панотця буде незвичайно важкою. Сплетення азійсько-європейських впливів, специфічні умови життя цього краю, кліматичні, етнографічні, політично-національні і т.д., відмінний уклад життя й праці, відмінні психіка людей і т.д. вимагають від панотця кріпкого фізичного здоровля та твердости й непохитности в переведенню плянів. Ідеаліст панотець, що хотів би бачити в наших обставинах справжні унормовані європейська умови життя та праці стрінеться тут на місці з суворою, непривітною дійсністю, що не одних розчарувала та погубила. Але й серед тих наших невідрадних умов є люди добрі, чесні, віддані справі, що не тільки не полишать панотця, але навпаки будуть з ним ділити й радість і горе. В очікуванню відповіді кожночасно можемо подати усякі вичерпуючі інформації в цій чи инчій справі та будемо плекати надію, що Ви Дорогий нам Отче, що стільки добра зробили там на Зах[ідній]. Україні, коли це у Ваших силах, прийдете й нам на допомогу та може цей перший скромний почин розростеться колись у велике діло на Славу Божу і Соборної України. Прохаючи молитов й благословення полишаємось з синівською відданістю. Рада філії Т[оварист]ва «Просвіта» в м. Харбіні /Кругла печатка і підписи/: Голова Т[оварист]ва: І. Паславський Заступ[ник]. Голови: інж[инер]. О. Рейтер Члени Ради: Ф. Богдан Г. Тоцький Ревізор Т[оварист]ва: П.Яхно Секретар: В. Павлоський Копія оригіналу листа

Майже сповідь з дитячих літ Скоро святкуватимемо 28 річницю незалежності України. У кожного ця дата викликає різні відчуття і спогади. Особисто я кожного року цього дня дякую Богу за моє покликання до монашества і священства. Бо коли б ця віками омріяна незалежність не настала, то я не знаю, якби дальше повелося моє життя. І дуже сумніваюся, що я став тим, ким є сьогодні. Вже понад два тижні я носився з думкою, щоби щось написати про ті часи, коли у моїй дитячій голові формувалася свідомість незалежного Українця, але якось чи то ідей яскравих не пригадував, чи то натхнення не було. Та кілька днів тому з’явилися обидва вагомі чинники для написання споминів минулих літ. Справа у тому, що у мене є два племінники, яких я дуже люблю і які окрилюють мене у тяжких хвилинах життя. Старшого звати Андрій-Климентій, а молодшого Тадей-Яків. Обидвох я хрестив, навіть, щиро признаюся, дуже хотів, щоб їх саме так назвали. Ну, а ви самі розумієте: хто в хаті проти волі брата-священника піде. Так ось, стали вони підростати не днями, а годинами. Я за ними спостерігаю, міряю ними свої літа. Деколи себе переконую, що часи мого дитинства була кращими і взагалі, мої ровесники були більш зрілішими, а тепер діти якісь не такі. Але недавно трапився один випадок, через який я зрозумів, що змінюються тільки обставини. А діти є дітьми. Вони живуть проблемами свого часу і повторюють дуже часто усі ті чесноти і помилки, які були властиві минулим поколінням. Вже протягом довшого часу мій старший племінник Андрійко загорівся ідеєю купити собі скутер, бо, як виглядає, зараз він у моді серед хлопців його віку. Очевидно, що уся родина дружнім хором відповіла, що йому зарано і що взагалі він повинен задовольнятися меншими мріями, а вже коли виросте, тоді зможе мріяти дорослими мріями. Андрійко, хоча з цим тяжко змирився, але намагався усім нам «родинним мудрецям» продемонструвати, що він вже дорослий. Через це часами крадькома брав у діда мотоцикл і тренувався їздити на ньому. Перший раз сам спробував. Потім баба крадькома від діда дозволила, хоча у бабиній голові у той час крутилося тисячі варіантів розвитку подій з його їздою. А згодом і дідо, тверезо оцінивши ситуацію, так як це і подобає дідові, дозволив Андрійкові їздити на мотоциклі, але у його присутності або з його дозволу. Не буду переповідати усіх дальших перепетій, але в результаті Андрійко усім нам доказав, що він дорослий і що може претендувати на купівлю скутера. Для того, щоби зреалізувати свою мрію, в часі літніх канікул пробував заробити частину коштів, решта додала родина і … нарешті омріяний скутер на подвір’ї! Скільки радості у дитини! Скільки бажань та ідей! Одним словом, Андрійко ожив! Принагідно пообіцяв, що усіх буде слухатися, виконувати усі прохання близьких і далеких родичів, гарно вчитися і т.д. У якийсь момент я собі подумав: «Ох, який же ти хитрунчик, а до того ж оратор! Як ти вміло аргументуєш і переконуєш!» Поділився тихо з усмішкою цією думкою з мамою, а вона мені пригадала, як я готувався до першої сповіді і причастя. І тут мені стало аж соромно за себе! Я був такий самий! У той момент у моєму племіннику я впізнав себе самого. І цим хочу поділитися з усіма вами. Може вам буде цікаво, а може ні. Принаймні мені дуже хочеться, щоб мій спомин-сповідь залишився для майбутніх поколінь, принаймні з моєї родини. Йшов 1983 рік. Мені вже було без кількох місяців майже 6 років. На той час я жив у батьків моєї мами, тобто разом з моїм дідом Юрком і бабою Марією. Вони мене дуже любили і люблять. Щоденно дякую Богу, що маю ще живих моїх бабцю і дідуся! Можливо дехто вже не один раз читав мої розповіді і знає, що з бабою і дідом я опинився майже після пологового будинку, бо я був перший у родині хлопець після багатолітнього дівочого нашествія. Дідо з бабою тішилися мною невимовно! А оскільки батьки були молоді, ще вчилися, то, як мені виглядає, не дуже сильно перечили, щоб я виростав з бабою і дідом. А мені з ними справді було дуже добре! З ними було завжди цікаво! Тут можна було побачити багатьох цікавих людей – дідових і бабиних приятелів і приятельок, - які розповідали надзвичайно цікаві історії. При цьому кожен мені приносив якогось цукерка, який на ті часи був подарунком на рівні сьогоднішнього планшету, або ж якусь забавку. А що найголовніше, вони зі мною, як мені тоді здавалося, розмовляли як з дорослим. І я себе почував у їхній компанії повноцінним співрозмовником. То вже згодом, коли я підріс і любив з хлопцями та дівчатами погратися на вулиці, усі ті почуті історії я прикрашав фантазією і переповідав їм. Часами так фантазував, що їм роти відкривалися надовго, а я ріс над собою, що так багато знаю. Одним словом, як мені виглядає, вже тоді у мені формувалися проповідницькі здібності, бо мені рот не закривався ні вдень, ні вночі. Тоді я цього не розумів, бо баба з дідом делікатно мені пояснювали, коли треба мовчати, а коли говорити. Але коли з початком школи я емігрував назад в свою родину до мами і тата, то я швидко зрозумів, що і коли треба говорити, а коли слід мовчати. Боже, як я жалію, що я своїм язиком не один раз розізлив маму з татом, а також мою покійну бабу Анну, яка працювала прибиральницею у прокуратурі, але усі бабині приятельки публічно казали, що баба працює у прокуратурі. Щоправда мене і тут перед усіма напастями мене захищала моя прабаба Меланка, за що я їй дуже вдячний! Але, то вже я задалеко зайшов. Повертаюся назад. Так ось, коли мені виповнилося майже 6 років, баба з дідом вирішили, що мене вже треба приготовляти до Сповіді і Причастя. Молитися вони мене навчили змалку. Як нині пам’ятаю, як вони це робили – казали мені вторувати. Дідо або баба промовляли слова молитви, а я за ними повторював. Так я вивчив «Отче наш», «Богородице Діво». Очевидно, що першою моєю молитвою була молитва до Ангела Хоронителя. До сих пір її пам’ятаю. Та прийшов час, коли цього вже не вистачало і потрібно було мене вчити Катехизмову частину. То сьогодні священики не дуже до того строго підходять, а у часи мого дитинства для того, аби приступити до Сповіді, потрібно було знати чи не всю Катехизмову частину напам’ять, особливо 10 Божих Заповідей, 6 правд віри, 7 Святих Тайн і Вірую. Одним словом, треба було якось мене заставити все це вивчити. А мушу признатися, що мені не дуже хотілося тоді те все вчити. Бо надворі тепло, чути галас хлопців, веселі крики компанії. Одним словом, це вже тепер я розумію, що дідо з бабою почали мислити, якби то мене заставити все це вивчити, але так, щоб я сам захотів. І знайшли спосіб! Вони пообіцяли мені, що коли я це все вивчу і піду до Сповіді, то вони мені куплять ровер! Знали б ви, з якою швидкістю та наполегливістю я то все вивчив! Думаю, баба з дідом було самі в шоці від талантів моєї науки, які на мене у той час зійшли з неба, де крім усіх небесних благ, виднівся і омріяний мною ровер! Наперед забігаючи скажу, що дідо з бабою вірно дотримали свого слова і в скорому часі ровер був на подвір’ї. Тільки згодом я зрозумів, скільки їм це коштувало сили і труду, щоби у ті нелегкі часи дістати для мене так цінний подарунок. Коли я вивчив вже усі потрібні правди віри, почав мучити бабу з дідом питаннями, коли вже та Сповідь буде. А у нас в Дорі діяла на той час тільки православна церква, у якій служив о. Степан Сірак. Сьогодні він вже покійний. Він мене хрестив, я йому дуже вдячний за це! Тому прошу Бога, щоб прийняв його душу у своїм Царстві. Але правди ради мушу сказати, що він у мені не сформував якогось особливого образу священика. Він гарно співав, любив компанію. Часами так її сильно любив, що додому доводилося його супроводжувати майже цілим братством. Водночас, він не був поганим. Він намагався бути наскільки добрим священиком, настільки йому дозволяла на це радянська влада. Мав великий життєвий досвід і відчував нутро людини. Однак, я ніколи не уявляв, як то слід сповідатися. До Сповіді мене готувала баба. Вона мені розповідала про усі дитячі гріхи. Коли я усіх їх переглянув у своїй голові, то зрозумів, що я, мабуть, найбільший грішник і що Царства Божого мені ніколи не бачити. Баба це швидко зауважила, тому почала мені казати, що Бог є милосердним, який готовий кожному простити, хто щиро кається. Коли я вже приготувався до Сповіді з допомогою баби, яка мені підказала усі мої гріхи, я дуже вже очікував того дня, коли нарешті приступлю до цієї святої Тайни. І тут, одного дня, з самого ранку, баба з дідом сказали мені, що нині ми нічого не будемо їсти, хиба пити саму воду. Господи, як мені в той день хотілося їсти, як на зло! Але баба лагідно сказала, що нині піст і поза тим більше нічого не говорила. А я не міг зрозуміти, до чого все це. Коли вже добре зтемніло, почали приходити бабині і дідові колєги і і коліжанки. Їх ставало щораз то більше. Я ніяк не міг второпати, чому вони на ніч приперлися, коли я вже хочу спати, але мовчав. Пішов до баби і сказав, що я вже хочу спати, бо то вже опівніч скоро. Та баба мені у відповідь сказала, що нині до нас вночі прийде священик, буде служити Службу Божу і я приступлю до Сповіді. Я аж рот розкрив! Але, коли баба сказала про священика, я першим ділом подумав про нашого місцевого православного священика о. Степана Сірака. Навіть здивувався, чому він вночі править, а не вдень. Та потім пояснив собі, що може він протягом дня мав багато справ. Як настав той властивий вечірній час, на порозі хати з’являється чоловік, якого я вже кілька років знав як пасічника Дорянського лісництва. І це був о. Михайло Косило. Спочатку я подумав, що може він також прийшов на Службу Божу. Але коли він почав вдягати священниче облачення (скромне і не все, тільки епітрахиль і фелон), я зрозумів, що він священник. До сих пір не можу висловити мого захоплення і здивування! А що найбільше, він прийшов разом з хлопцями, які йому допомагали в пасічницькій справі і які, як виявилося, також хочуть стати священиками. Як я приступив до Сповіді і що я розповідав, вже не пам’ятаю докладно, бо почувався тоді на сьомому небі! Мені здавалося, що мене посадили до столу разом з самим Господом Богом! І саме тоді я вперше зрозумів, що існує дві Церкви – та, на яку позволила радянська держава, що звалася православною, і та, яку та держава переслідувала і вона звалася католицькою. Очевидно, ще багато було потрібно часу, щоб я усвідомив усі деталі історичних різниць, але то був перший момент у моєму житті, який дав мене зрозуміти багато. Після Сповіді, яка відбувалася у окремій кімнаті, ми перейшли до кімнати, у якій було тільки одне вікно, що вело на коридор. Ця кімната була завжди темною і дідо з бабою там тримали усе найкраще вбрання на Великдень і Різдво, а також старі фотографії. Я ніколи не розумів призначення цієї кімнати. Щойно тоді, коли зайшов до неї і побачив вікна забиті коцами і подушками, я зрозумів, що це домашня церква. Після цього, коли я заходив до неї, я навіть старався про все добре думати, бо був свято переконаний, що саме тут живе Бог. І ось настав кульмінаційний момент. Посередині хати став о. Михаїл, збоку – хлопці, а ми усі решта позаду них. Настала нічна тиша, яку перервав тихий голос священника співаним тоном: «Благословенне Царство…» Це було щось найсокровенніше, що до сих пір я в житті не чув. Це було справді Царство Боже на землі! Після Служби отець Михаїл, який побачив мій шоковий стан, окремо почав говорити зі мною як з дитиною. У той момент мені вже не хотілося бути ані міліціонером, ані лісничим, ані космонавтом – такими бо були модними професії того часу. Мені захотілося бути священником! Звичайно, я ще тоді нічого не розумів, але я вже знав, що існує правдива Христова Церква, яку переслідують. Після Літургії була коротка гостина. Мої баба з дідом дуже старалися! Було весело і приємно! Біля 3 год. ночі усі розійшлися, а ми пішли спати. Тієї ночі я довго не міг заснути! Наступного дня мені дуже хотілося поділитися моєї радістю з хлопцями і дівчатами. Але, баба мені сказали, що коли я про все це розповім, то її разом з дідом відправлять на Сибір. І цього я боявся найбільше. Тому мовчав, хоча, ой як кортіло розповісти! Єдиною особою, з ким міг усім поділитися, була моя мама. Але це вже інша історія. Та хтось з вас мене запитає до чого я це все. А до того, що я не був таким самим як мій племінник Андрійко, а навіть гіршим. Бо для того, аби вивчити 10 Божих Заповідей, 6 правд віри, 7 Святих Тайн і Вірую я вимантив у баби з дідом ровер. А він чесно здобув мрію теперішніх хлопців – скутер. Та найбільше мене тішить те, що діти мають мрії! Головне, щоби ми, дорослі, не різали їм крила, а навпаки окрилювали їх, щоб вони здобували висоти життя і показували їм напрямок лету. А на тих висотах вони неодмінно зустрінуть Бога і зроблять обличчя земля набагато кращим, ніж ми їм залишаємо. Принаймні я в це вірю! Бо якщо не вірити у те, що по тобі прийдуть кращі, то який сенс життя ?

Сьогодні прийшла звістка про те, що на 83 році життя переставився до вічності отець Іван Білик, монах редемпторист. Кожна така вістка, ще й на фоні жорстокої війни з Росією, є дзвоном, який сповіщає про те, що від нас відходить покоління, що тягнуло на своїх плечах хрест переслідуваної УГКЦ. Хочу написати у пам'ять про отця Івана Білика короткий свій спомин. Нехай він буде виразом моєї вдячності як супроти нього, так супроти усіх Отців Редемптористів, яким, зокрема, завдячую і моє покликання. Отця Івана Білика я вперше побачив у 1982 року після Йорданських Свят в Дорі, в рідній хаті, в якій він служив Службу Божу. А сталося це можливим завдяки моїй мамі, яка на той час працювала у Яремче, у торгівельному центрі "Комплекс". Саме там, як мені потім вдалося довідатися, моя мама познайомилася з отцем Іваном і п. Ганею, дячихою, оскільки у часи підпілля вони часто приїздили до Ямни до родини п. Михайла Губарчука. Його сусідкою була приятелька моєї мами з якою вони разом працювали п. Марія Климович. Чудова людина з оптимістичною вдачею. Так ось через неї з отцем Іваном Біликом познайомилася і моя мама. Отець Іван на мене малого вже відразу справив враження дуже інтелігентної і доброї людини. На той час я був знайомий з отцем Михайлом Косилом і його учнями. У отця Михаїла я відбував першу Сповідь і Причастя. А отець Іван Білик був священиком, у якого я вдруге в житті сповідався. Хто пам'ятає ті часи, особливо у Дорі, підтвердить мої слова, що підпільна УГКЦ для втаємничених дітей, таких як я, виглядала дуже захоплюючою. Тимбільше, треба було носити у великому секреті той факт, що ти був на підпільній Літургії і бачив підпільного священика. Все це робило мене учасником великого дійства - Церкви, - якого я сам до кінця не усвідомлював. Пам'ятаю, як вже у тих часах я почав довідуватися про монахів. У нас в Дорі були тільки Студити, яскравим представником яких був отець Порфирій Чучман. Мене ним більше страшили, коли я був нечемний, кажучи, що прийде Петро монах (так називали о. Порфирія)і мене забере. Зрештою, так і сталося згодом. Але це ще більше додавало мені цікавості, оскільки надто бажав вже познайомитися з тим Петром монахом. Знав я також про Отців Василіян, оскільки в Дорі за підпілля жив отець Онисим Шуплат, який давав шлюб моїм батькам та сповідав їх перед тим. Я ще пам'ятаю його похорон і багато людей, які зібралися навколо його хати у Кам'янці. А от з Отцями Редемптористами я не був знайомий. Першим редемптористом, якого я зустрів був саме отець Іван. Очевидно, я ще був малим, тому і відносився він до мене як до малого хлопчини, якого все на світі цікавило. Пригадую, що коли він до мене як з рівним розмовляв у Сповіді і розповідав про Редемптористів, мені страшенно хотілося стати монахом Редемптористом. Коли я його запитав, чи це можливо, він чемно відповів, що так, але треба трохи підрости, успішно завершити школу, а потім монастирські двері Редемпористів будуть для мене відкриті. Опісля отець Іван кожного разу в часі перебування на Гуцульщині постійно завертав до нас, служив Літургію, сповідав, причащав. Його супроводжувала п. Ганя, дячиха. А одного разу, здається того ж 1982 року, він приїхав з дуже молодим священиком о. Ігорем Возьняком, теперішнім митрополитом Львівським УГКЦ. Хто б тоді міг подумати, що я піду до монастиря Студитів і буду співпрацювати тісно з о. Ігорем, але вже як Митрополитом! Отець Іван Білик був тим зв'язковим різних людей і різних поколінь, а водночас так ревним місіонарем і проповідником. Пригадую добре, з якою ревністю він мені пояснював про те, що таке місії і чому вони так важливі. Тоді я ще близько не розумів їхньої суті. Мені було важливо, що я стою поруч з таким великим чоловіком Божим, торкаючись якого я торкався немовби самого Бога! Коли я вступив до монастиря Студитів у Львові, то вже менше бачився з отцем Іваном, а згодом довідався, що він поїхав на служіння до Англії. Останнього разу я з ним бачився в тому часі, коли він повернувся з Англії. Він мене відвідав у нашому монастирі Св. Обручника Йосифа при церкві Св. Арх. Михаїла. Ми розмовляли довго. До деталей він розпитував мене, а я його про те, що пережили від останнього моменту, коли бачилися. Сьогодні я дуже хочу подякувати Богові, що зустрів на своєму шляху великого і ревного місіонера редемпториста отця Івана Білика. Можу впевнено сказати, що він був одним з тих, який незамітно та невимушено допоміг мені зрозуміти суть монашого покликання і красу служіння Христові! Дякую Вам, дорогий Отче Іване, за приклад і ревність та прошу милосердного Господа, щоб прийняв Вас у свої обійми! Моліть Його за Україну !

Дорогі Сестри і Браття, кожного року 27 січня ми традиційно збираємося на цьому місці, щоби молитовно вшанувати пам’ять жертв Голокосту. У цьому одному слові іншомовного походження, яке не до кінця зрозуміле пересічному громадянину, криється страшний зміст. Цим терміном окреслюється систематичне, спонсороване державою переслідування і вбивство шести мільйонів європейських євреїв режимом нацистської Німеччини та його союзників і колабораціоністів. Коли у 2005 році Генеральна асамблея ООН проголошувала 27 січня щорічним Міжнародним днем пам'яті жертв Голокосту, то ставила перед собою мету недопустити виникнення подібний трагедій у майбутньому. Саме тому головним гаслом цього дня є слова «Ніколи більше». Цій меті повинні служити різні просвітницькі програми, які опісля розробляли і впроваджували в життя уряди різних країн. Однак, цьогорічне вшанування жертв Голокосту є особливим і запам’ятається нам до кінця наших днів. Звершуємо його у той час, коли в Україні вже ось майже рік триває активна фаза жорстокої війни, що її розв’язала терористична росія ще в 2014 році. Якщо на перший порах головна ціль цієї війни маскувалася благими намірами захисту російськомовного населення, то останній рік виразно показав, що метою російського керівництва, яке активно підтримується російським суспільством є знищення України як держави, а Українців як народу. А це ніщо інше як Геноцид, якого усі ми є свідками. Слава Богу, який допоміг і допомагає нам боротися з ворогом, який хоче нас знищити. Наші мужні воїни ЗСУ, наша загальнонаціональна єдність, як також потужна міжнародна підтримка, у яку ще рік тому важко було повірити, є своєрідним чудом Божим, яке діється на наших очах. Ми боремося щодня з непохитною надією, що правда завжди перемагає! Ми кажемо: « З нами Бог!» тому, що впевнені у тому, що правда на нашій стороні, бо ми не посягали на чуже, але боронимо своє! А Бог є з тими, хто живе правдою і за правду бореться! Але, у цей день слід собі поставити питання про те, як так сталося, що на наших очах знову повторюється те, що нам здавалося давно минулим ? Як став можливий новий Геноцид у XXI столітті – столітті, коли, здавалося б, технологічний прогрес сягнув свого найвищого розвитку ? Спостерігаючи та уважно аналізуючи розвиток міжнародних відносин після Другої Світової війни і аж до сих пір, досить легко можна зауважити, що у цей період найбільше страждала і страждає далі правда. Величезною помилкою було намагання присвоїти правду тому, хто є переможцем у війна з фашизмом. Адже, як тепер бачимо, комунізм, який після падіння Радянського Союзу зодягнув ангельські крила і прийняв вигляд голуба миру – так званого «руського миру», - показав себе рідним братом фашизму. Правду не можна присвоїти ані тому, хто має владу, ані тому, хто має великі гроші, ані тому, хто втішається найбільшою популярністю серед людей. Правдою можна тільки жити. А живе правдою той, хто живе з Богом. У історії світу найбільші зміни, що сприяли розвитку людства зробили ті люди, які намагалися пізнати Бога і світ, що його Він сотворив. І навпаки. Найбільшої шкоди світові завдали люди, які або цілковито відкидали Бога і воювали проти Нього, або намагалися Його немовби привласнити собі. В результаті сотворили собі кумира, а від правдивого Бога відпали. Сьогодні ми усі є свідками того, як такі поважні міжнародні інституції як ООН, ЮНЕСКО, Червоний хрест, які ще недавно здавалися великими потугами і кричали на весь голос «Ніколи більше» , перед страшним обличчям війни росії проти України замовкли, виявилися безсилими. Чому так сталося ? Кожен знайде масу пояснень. Але, одне пояснення є очевидним: ослаблення міжнародних інституцій стало можливим через потурання російській брехні, яке через дипломатичні канали, гроші, інформаційні ресурси, намагалася представити себе правдою. І доки брехня і правда не будуть названі по імені, доти міжнародні інституції будуть слабкими, а міжнародне право відповідно буде бездіяльним. У наш час не брак тих, які заперечують Голокост, які заперечують Голодомор, а також і таких, які заперечують правду про теперішню війну в Україні. Це є засліплені люди, які не бажають пізнати правду, а тримаються власних видуманих поглядів та ідеологій, які не мають нічого спільного з реальністю. Апостол Іван називає таких дітьми диявола. Ось його слова: « Хто чинить гріх, той від диявола, бо диявол грішить від початку. Тому то з'явився Син Божий, щоб знищити справи диявола. Кожен, хто родився від Бога, не чинить гріха, бо в нім пробуває насіння Його. І не може грішити, бо від Бога народжений він. Цим пізнаються діти Божі та діти диявола: Кожен, хто праведности не чинить, той не від Бога, як і той, хто брата свого не любить!» (І Послання Івана 3,8-10) Сьогодні ми творимо спільну молитву за душі невинно убієнних в час Голокосту – тих, які стали жертвою фальшивих людиновбивчих ідеологій. Вони є голосом минулих поколінь до нас, який закликає нас не тільки пам’ятати про них, але і самим крокувати дорогою правди. Якщо хочемо побудувати щасливе майбутнє для наших нащадків, ми мусимо боротися за правду, скільки це нам не коштувало. У цей день подякуймо Богу за тих, які стоять на захисті правди, на захисті усіх нас, на захисті України і світової демократії – за ЗСУ. Нехай милостивий Бог подасть їм силу, мужність і відвагу у боротьбі з ворогом! А нам усім, нехай подасть силу тримати кожен на своєму місці фронт правди! Єрм. Юстин Бойко, студит Синкел у справах монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ Львів, 27 січня 2023 року Божого

Дорога скорбота родино, Дорогі у Христі!   Стоячи над домовиною пана Юрія Шухевича, великого борця за волю України, Героя України, великого Львів`янина, кожного з нас тут присутніх оповивають різні думки. Хтось споминає дуже тернистий його життєвий шлях, хтось, хто був близьким його дуже близьким другом хвилі особистих зустрічей, хтось його боротьбу за ту омріяну поколіннями Україну вже за часів незалежності України. У кожному випадку, кожного з тут присутніх пов`язує щось особисте з паном Юрієм. Мої більш особисті дружні відносини з ним не є давніми. Мені доводилося чимало чути і дуже часто бачити його на різного роду мітингах чи майданах, особливо напочатку 90-х, коли після десятиліть переслідувань відроджувала свою діяльність УГКЦ, а він у цьому процесі як вірний своєї рідної Церкви, брав активну участь. Але більш тісніше ми почали спілкуватися тоді, коли з нагоди 150-ліття від дня народження митрополита АндреяШептицького, у Львові тривала боротьба за спорудження памятника цьому праведному мужеві, Мойсеєві Українського Народу. І ця боротьба об'єднала різних за віком і досвідом людей, але які мали одне бачення майбутнього нашої держави. І це майбутнє виражалося у відомому гаслі, що ним жили цілі покоління борців за незалежність – Бог і Україна. Від того часу ми досить часто зідзвонювалися і бачилися. І у його роздумах про теперішнє і майбутнє України, постійною була присутньою тема ролі Церкви у релігійному-патріотичному вихованні дітей та молоді, а також про теперішнє і майбутнє нашого рідного Львова. Коли мова про роль Церкви у суспільному житті, то він завжди наголошував на тому, що нам, священикам, монахам і монахиням, слід присвятити особливу увагу дітям і молоді, бо саме у цьому криється запорука успішного розвитку нашого Народу. Спіставляючи розвиток Католицької Церкви у світі та України, він дуже часто наголошував на тому, що релігійне і патріотичне виховання повинні йти разом, оскільки відірвані одне від одного ризикують потрапити у глухий кут. Коли ж заходила розмова про Україну, то наші бесіди завжди починалися згадкою про Львів. Він вболівав над тим, що Львів, занурившись у власний комфорт, почав втрачати на своїй історичній місії – бути носієм духовно-національних цінностей України. А водночас покладав велику надію на те, що прийде ще час для переосмислення місії Львова у контексті розвитку цілого Українського Народу як такого. Та найбільшим його прагненням було те, щоби у Львові належним чином пам'ятали про кожного і то поіменно тих героїв, які століттями клали своє життя на вівтар свободи і незалежності України. У одному з своїх останніх інтерв’ю він навіть з болем стверджував, що «до Львова є дуже багато претензій, наприклад пам’ятника Шухевичу – досі немає. І навіть не думають. Отак крутять-вертять, абине зробити. Вони батька не терплять». Звичайно, ці слова багато кому можуть різати вухо, але вони є словами Героя України, борця за волю України, довголітнього вязня радянських концтаборів, великого Львівянина, сина генерала Романа Шухевича. Зрештою, це є голос цілого покоління борців за незалежність України! Сьогодні пан Юрій вже стоїть перед обличчям Божим! Він вже зустрівся у вічності з своїми рідними, друзями! Але ми залишаємося тут на землі. Майже відходить велике покоління ідеалістів і борців, завдяки яким ми отримали назалежну Україну. Йому на зміну прийшло покоління тих, які у вогні боротьби і крові будують її такою, якою її хотіли бачити покоління і якою її хочемо бачити ми – гідною і достойною серед вільних народів світу! Стоячи на цьому святому місці, подякуймо Богові, що посилає нам борців та пророків у кожному часі! А їх приклад нехай спонукає кожного з нас робити те, що в його силах для спільного блага Українського Народу! Милосердний Боже, за молитвами святих, праведників та усіх героїв України пошли нашому Народові якнайшвидшу перемогу і мир! Слава Ісусу Христу! Слава Україні!   Львів, 10 грудня 2022 року Божого Личаківський цвинтар

Мукачівський єпископ Петро Ґебей. Портрет авторства видатного українського художника Йосифа Бокшая. 1929 рік. Полотно, олія, 94х68 см. Фонди Закарпатського художнього музею. Копію взято у Володимира Мороза. Архівний лист митрополита Андрея Шептицького як важливий свідок історії Понад рік тому, опрацьовуючи листування єпископа Пряшівського Павла Ґойдича з митрополитом Андреєм Шептицьким, яке знаходиться у фондах Центрального державного історичного архіву у Львові (ЦДІАЛ, фонд № 358, опис № 1, справа № 179), натрапив я на один дуже цікавий лист. Публікувати його тоді здавалося неслушним, оскільки могло б змістити фокус уваги читача на суміжну тематику. Тепер же, маючи вільну хвилю, незважаючи на вогонь великої війни з Росією, коли в вирі боротьби гартується дух Українського народу, користаю з нагоди, щоби все ж таки представити знахідку зацікавленому читачеві. Мова йде про лист, автором якого був митрополит Андрей. Пише він його зі Львова 3 травня 1931 року та адресує двом єпископам: Крижевацькому – Діонізію Няраді та Пряшівському – Павлу Ґойдичу. Головною темою листа є досить несподівана смерть єпископа Мукачівського Петра Гебея, яка сталася 26 квітня 1931 року. Чому несподівана ? Тому, що починаючи з лютого місяця 1931 року Комітет єпископів активно приготовляв засідання Конференції єпископів, яка повинна була відбутися у Пряшеві 2-3 червня відразу після празника Зіслання Святого Духа. У ній, окрім єпископів з Галичини і Перемишля, брали участь єпископи Мукачівський, Крижевацький і, очевидно, Пряшівський Павло Ґойдич, який ретельно як господар готовився приймати так достойних гостей. На цій Конференції усі згадані єпископи мали розглянути проект одного дуже важливого документу – Катехизму, який ми мав стати спільним для усіх згаданих єпархій, а також тих в Америці. З листування між єпископами, яке збереглося, нічого не вказувало на те, що єпископ Мукачівський Петро Гебей мав якісь поважні проблеми зі здоров’ям, які б перешкодили йому взяти участь у Конференції, а тим більше були смертельно небезпечними. Довідавшись про смерть Петра Гебея, митрополит Андрей негайно вирішив вирушити на Карпатську Україну, щоб взяти участь у похороні єпископа. Однак, на заваді стали перешкоди, які унеможливили його присутність. Детальний опис того, які кроки зробив митрополит Андрей для участі у похоронах архиєрея, свідчить про те, як близькою була йому особа покійного єпископа і як близькі довірливі відносини пов’язували їх між собою. Але, найголовнішу думку він висловлює вкінці листа. Звертаючись до єпископів Діонізія Няраді та Павла Гойдича, які провадили похоронними богослуженнями, митрополит Андрей пише: «пропоную відложити зібраня Комітету і Конференції до часу назначеня його Наслідника. Мотивую тим: не уважаю можливим відбувати наради коли один престол осиротілий» . Ці слова є надзвичайно потужними та свідчать про велике прагнення митрополита Андрея берегти як зіницю ока єдність між усіма східними єпископами, які служать розсіяному по різних закутках світу знедоленому українському народові. Єдність єпископату є для нього запоруки єдності Церкви, а через це і цілого Народу. Через це, він відкрито висловлює своє переконання у тому, що Конференція єпископів не може бути повноцінною, коли в ній не братиме участь хоча б один єпископ. У даному випадку Мукачівський. Лист, про який ведемо мову є дуже коротким та займає всього один пронумерований № 30 аркуш. Проте його зміст вартує того, щоби про нього згадати окремо та зробити доступним тим, які досліджують тему відносин поміж греко-католицькими ієрархами у передвоєнному періоді як також між єпархіями, які вони очолювали. Користаючи з нагоди, висловлюю величезну вдячність дирекції та працівникам ЦДІАЛ за відкритість та усіляку допомогу у здійсненні даного дослідження. Текст листа (мова оригіналу збережена) Вь мирі Львів 3/IV.[19]31 До Єпископів Ніярадого, Гойдіча Єпископів Комітету Конференції Бажав я бути на похороні Єпископа Петра (Гебея, (20.VI.1864 - 26.IV.1931 рр.) єпископ Мукачівський – ред.) в Ужгороді не лиш для того, щоби тим способом висказати жаль по так великій страті, але і тому, щоби побачитися з Преосвященими Єпископами Крижевацьким ( Діонізієм Наряді – ред.) і Пряшівським ( Павлом Ґойдичем – ред) . Зробив я все можливе, щоби до Ужгороду дістатися. Діставши в неділю вечером (3 травня – ред.) сумну відомість, я не міг виїхати зі Львова поспішним поїздом в понеділок рано, бо ані сам не мав пашпорту, ані ніхто з близьких. Сей поїзд був послідним, яким можна було заїхати в час. Позіставало їхати автом. Старався о пашпорт і свідоцтва для авто були скінчені в понеділок о 400 по пол[удні] і сейчас я вибрався. Перепони були так великі, дорога так недобра, що не доїхав. Зірваний міст на ріці Стрий , суцільні заспи (?) , гостинець так злий, що 35 км (з Козьови (село у Стрийському районі, Львівської області – ред.) до границі) з ледве в 9 год. перебув. Недобрі інформаціи урядів у Львові і недостаточні свідоцтва справили, що з польської Канори (село у Воловецькій селищній раді, Мукачівського району, Закарпатської області – ред.) я мусів до Климця (село у Стрийському районі, Львівської області – ред.) вертати (6 км) і телефонічно просити цельний уряд в Лавочнім о переофорленє авта. В кінци цельний Ческий уряд не перепустив авта і я по довших сумнівах що зробити не найшов способу їхати дальше і мусів вертати. Тепер Преосвященим пропоную «зі згляду на смерть Єп[ископа]. Петра відложити зібраня Комітету і Конференції до часу назначеня його Наслідника». Мотивую тим: не уважаю можливим відбувати наради коли один престол осиротілий. Прошу прийняти вискази найвисшої пошани + Андрей Архівна фотокопія ЦДІАЛ, фонд № 358, опис № 1, справа № 179, аркуш № 30.

Постать митрополита Андрея займає особливе місце не тільки в історії Церкви, але в історії України минулого століття. Вона є настільки багатогранною і глибокою, що до сих пір тривають дослідження його думки, ідеї, не кажучи вже про невідомі біографічні моменти. Людина, яку називаємо етнархом Українського народу, що пережила дві світові війни, має багато чого сказати сьогодні нам, які переживаємо гарячу фазу кривавої повномасштабної війни з російським агресором. Кожна війна приносить смерть, великі терпіння, через які людина ставить собі питання про місце Бога у цей час. Війна не є винаходом Бога, але людини, яка від Бога відпала через гріх. Для того, щоби спасти людину, Бог також вступив у війну зі смертю, яку оголосила йому людина на Голгофі. Та Бог у Христі Ісусі, переміг смерть, зніс терпіння, завдані людиною, бо знав остаточну ціль – спасти людство і наново відкрити людині двері життя вічного. Це коротке розважання роблю спеціально для того, що документ, про який піде мова, є писаною молитвою митрополита Андрея, головною темою якої є хрест і терпіння. Вона займає всього один рукописний аркуш (№ 114), який знаходиться у фонді № 358, опис 1, справа 31 та носить назву: «Нотатки Шептицького А.» Судячи по почерку і контексту, вона була скомпонована Митрополитом у 1910 або 1911 році. Молитва є дуже глибока за змістом. Вона виявляє духовність митрополита Андрея, яка завжди обертається навколо хреста, який є сенсом християнського життя на землі і дорогою до вічного життя. У молитві він, стоячи перед Богом, сам просить Його про хрест і терпіння, щоби таким чином відпокутувати за власні гріхи та гріхи люду Божого та осягнути життя вічне. Молитва, яку сьогодні представляю зацікавленій публіці, ніколи не була публікованою, ані не була знаною у богословському середовищі. Принаймні мені не вдалося знайти її слідів у літературі. Вона настільки є простою і зрозумілою, що не потребує зайвих коментарів чи аналізу. А для побожних вірних вона може стати взірцем щоденної власної молитви, особливо у даний час. ТЕКСТ МОЛИТВИ Отче наш! Отче, я син твій. В імені всіх вірних, котрих ти мені в опіку віддав, припадаю днесь до твого престола, щоби Тебе за них і за себе просити о ті ласки, котрі найважнійші суть для нас - для справи Твоєї і нас. Для себе Господи Боже прошу о нічо іншого, лиш о Крест ! О упокореня! Упокорення! Пригноби! Дай терпіти! Ти видиш серце моє, знаєш, що серце моє щиро Твого добра, добра справи Твоєй бажає! Не хочу своєго щастя, не хочу свого здоровля, задоволення, не хочу винесення, не хочу для себе нічого. О одно прошу – о хрест, о смерть. Господи, так єсть, прошу о смерть. О о довголітну, як схочеш, а як схочеш, наглу смерть. Єсли для справи Твоєй добре, най вмру сейчас, єсли маю справі перешкаджати. Як маю людей гіршити, най вмру! Не хочу ані одної хвилі на сім світі пожити, лиш для хвали Твоєй, для справи Твоєй, для добра людей відкуплених Твоєю святою кров`ю! Я через мої гріхи заслужив на кару! На смерть! А кару хочу прийняти! Принимаю, не щоби не терпіти, не щоби отримати звільненя і дарованя, але щоби Тобі Христе задость учинити. Господи, карай і помсти на мені зневаги, які я Тобі зробив. Шкоду яку я справі зділав! Помсти, відбери мні, хочу Тобі звернути - сплатити, хоть би і довголітньою смертю конаючим терпінями! Все принимаю, все беру на себе і упокаряюся клячучи на землю перед Тобою і перед людьми. Я нужденний грішник, я хробак земний, я недостойний, я повинен бути (на це заслужив) в пеклі, з дяволами і погубленими грішниками. Принимаю сей спосіб молитви. Буду писати мої до Тебе Господи молитви так як робить німий, як хоче порозумітися з з людьми. Бо і я перед Тобою німий, не умію говорити, не умію до Тебе молитися і дай мені добре, часто, много молитися. Господи Ісусе Христе, вчерашну свою молитву повтаряю! Хочу хрест носити, терпіти і покутувати за мої безчисленні гріхи. Признаюся до них і хочу яким будь способом задость учинити Твоєй справедливости. Хочу Тобі сплатити хоть би й терпіннями. P.S. Висловлюю вдячність моєму другові Преосвященному владиці Теодору Мартинюку за допомогу у відчитанні деяких важких фрагментів тексту.

Успенської Лаври в Уневі Ігумену Климентію і з братією мир і о Господі радуватися ! Я смиренний Митрополит Галицький Андрей чиню відомо всім взагалі і кождому з осібна отсею грамотою моєю що слідує: Року Божого 6868 а спасення роду людського 1360 заснований монастир в Уневі. Князь Федір Любартович землею вивінував і церкву Божу во імя Успенія Пречистої Богоматери року Божого 1400. Докінчити коштом своїм поміг і випосажив. Король польський Володислав Ягайло вже р.Б. 1401 грамотою своєю виданою в Глинянах, усі права власности отсему монастиреві в Уневі потвердив, а його наслідник грамотою р.Б. 1443, в Сяноку даною, опікуном і оборонцею монастиря і його земель в Уневі, Якторові і Млинівцях – князя Михайла Пинського-Ольшанського встановив. Після віднови Владичного престола у Львові 1540 р. монастир сей прийшов під руку Єпископа Львівського Макарія Тучапського і постепенно дійшов був строгим чернечим життям по правилам Студійського Уставу, яке ще більше Іов Княгиницький досвідом з Афону р.Б. 1600 скріпив до великого значіння. Серед широких верстов народних проявили черці свою спасенну діяльність не тільки наукою і прикладом належного богоугодного життя християнського, але і працею на полі освіти, що плила від р.Б. 1600 на протязі більше століття з монастирської печатні при наших незабутніх предках Варлаамі і Афанасієві Шептицьких. В часі зменшеня числа монастирів у Галичині за Цісаря Йосифа ІІ діяльність монастиря в Уневі була 1790 року припинена, а майно його із землями і будинками в Уневі і Якторові було передане 1815 року Гр[еко]. Кат[олицькому]. Львівському Митрополитові, як добра столові. Року Божого 1914 після пожежи Лаври в Камениці у Боснії і знищення цілковитого в Скнилові пересилав Я смиренний Митрополит Галицький Андрей братію монашу сих Лавр до Унева і віддав їй часть митрополичих земель в Уневі для удержаня Лаври і сиротинця. І ото після тяжкого лихоліття великої світової війни благословив Господь наш Ісус Христос за молитвами Пречистої Діви Богоматери в церкви Успення в Уневі, від віків прославляємої, наповнитися давнім келіям монашим многолюдним життям Лаври. Коли люті часи війни знищили будинки і хозяйство рільне в Уневі та вложили на Митрополію у Львові великий тягар віднови сього хозяйства і відбудови, братія монаша невтомними трудами власних рук своїх, своїм соборним розумом і життям у любові Божій не тільки двигнула рільну господарку і відбудувала Лавру, але ще створила захист для сиріт і великий осередок виховання і науки у всяких ремеслах для хлопячої молоді і убогих сиріт воєнних. Благословення Господнє осінило Успенську Лавру Унівську, що поновила по довгих літах перерви великі заповіти строгого монашого життя по правилам вікодавнього Студійського Уставу, яке колись цвило в Уневі та по всім скитам і Лаврам Руси і України. Тож Я смиренний Митрополит Галицький Андрей, поставлений для зберігання добра Церкви Божої і її благотворної діяльности серед народа християнського Руси і України, ідучи за очевидною волею Божою, для усунення всяких сумнівів щодо правного істновання Успенської Лаври Унівської, отсею грамотою установляю, відновляю і закріпляю Успенську Лавру Унівську по правилам монашого Студійського Уставу. Щоби се богоугодне діло монашого трудового життя для добра вічного душ їх власних, та спасення душевного і двигнення з нужди народу землі української могло розвиватися, процвитати і бажані плоди по всі часи як і з примірного рільного хозяйства так і з варстатів ремісничих приносити, та для забезпеченя прожитку самим монахам і вбогим сиротам-вихованкам сирітського захисту Успенською Лаврою веденого, Я смиренний Митрополит Галицький Андрей даю сій Успенській Лаврі Унівській потрібну квоту грошеву на закупно в Уневі рілі, сіножатий, лісу, пасовища із господарскими і мешкальними будинками. А що за згодою Собору Крилошан Митрополичої Капітули у Львові і за благословеням Апостольської Столиці на сплату дальшої части належитости за закуплену маєтність у Зарваниці Гр[еко]. Кат[олицька]. Митрополія у Львові продає певні частини дібр столових в Уневі, то дозволяю сим Успенській Лаврі Унівській набути їх на власність. Благословення Всемогучого Бога, любов Господа Спаса нашого і благодать Святого Духа нехай будуть на святій Успенській Лаврі Унівській по всі дні життя братії монашої і їх вихованків-сиріт народу нашого землі української. А в молитвах Ваших не забувайте помянути смиренного Митрополита Галицького Андрея. ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ ~ Грамоту сю даю в Святоюрській катедрі Греко-Католицької Митрополії у Львові в день Успенія Пресвятої Богородиці Діви Марії пятнацятого серпня в літа від сотвореня світа 7433, а спасеня роду людського тисяча девятьсот двацятого пятого і стверджую моїм власним підписом та митрополичою печатю. Андрей, Смиренний Митрополит Галицький Александр Бачинський, Архидияконь і Декан Митр[ополичої]. Капітули, Вікарій генеральний о. Тит Войнаровський, апостольський пронотар о. Теофіль Бобикевич, крилошанин о. Олександр Ковальський, крилошанин і нотар М[итрополичий]. Андрей Білецький, Предсідатель Митроп[оличої]. Кон[систорії]. о. Алексій Пясецькій, пралат схолястик о. Леонтий Куницький, пралат

Подячний лист отця Йосифа Слїпого до митрополита Андрея Шептицького за уділення Тайни Священства Сл[ава]. І[сусу]. Хр[исту].! Ваша Ексцеленціє! Першим, що хотївбим висказати Вашій Ексцеленції по своїм приїздї до Інсбрука то заслати єще раз щиросинівську подяку за ласкаве удїленя Тайни Священства. Ото просив я Господа Бога і мав за цїлий час увязненя Ексцеленції в Росії сильне пересвідченя, що ту Тайну одержу за Божою помочию з рук В[ашої]. Ексцеленції, хотяй як тяжко було в то вірити. І дякуючи днесь за ту ласку Господу Богови і Вашій Ексцеленції, хотівбим передати ще й то запевненя, що щодня прошу і буду просити Всевишнього, щоби був добрим і вдоволеним священиком і міг хоть вчасти сплатити довг супроти В[ашої]. Ексцеленції. Я признаюсь щиро, що впрочім Ексцеленція самі мабуть завважили, що з певним жахом я стояв перед сим страшним актом і гадаю, що се зовсїм виправдане! А було менї тому передовсім лячно, що я мало, а навіть дуже мало здибав людей вдоволених зі себе, а люди з них. Але то був лише хвилевий настрій і він навіть вже перед свяченями минув. Я днесь вдоволений зі себе і коли б може не душевне перше має з попередного року, я чув би ся навіть дуже щасливим. Маючи сей рік покласти єще в основу будучого священичого житя, я відповідно до того урядився в Інсбруцї. Мешкаю поруч конвікту (4 хвилі дороги), так що кождого вечера йду на точки і взагалі стараюся вдержати контакт. Службу Божу відправляю також в конвіктї, хотяй не без труду дістав я на то позволеня. О[тець] Реґенс казав уладити на 3 пов[ерсі]. з одної кімнати каплицю для гр[еко].-кат[оликів]. Найперше читач о. Баран ЧСВВ (одинокий Василиянин, вторік було 3-оє), потім о. Неда – Румун гр[еко]. кат[олик]. Він відправляє в мові румунській і трохи ріжниться від нас пр[иміром]. Ектенії читає, а також співає, спожитє Найсв[ятійших]. Тайн по Сл[ужбі]. Б[ожій]. і др. Єго прислав ігумен о. Ману з Семигорода. Хоч всі належать вже до Василиян рум[унських]., однак новіціяту єще не робив і но по докторатї хоче приїхати до Крехова. По нїм доперва стаю я. Обід і вечеру маю в сестер і сяк так можу вижити. Ціле удержанє виносить мене місячно 150 К[орон]., отже так як в конвікті, а в лїтї винесло б навіть менше. За стипендії Служби справлю собі книжки і убранє, так що належу до тих щасливих, що свій білянс замикають без дефіциту. Одно лиш прикро трохи, що нас так мало тепер в Інсбруцї, бо лиш 3-ох, отже о. Баран, т[еолог]. Гнатів і я. З Перемишля має приїхати т[еолог]. Бїлінський, а в Германїкум є т[еолог]. Ерделї з Загребу від Пр[еосвященного]. Нярадого. Конвікт мірно обсаджений, так що було б єще місце, коли Ексцеленція зволили кого прислати. Накінець смівбим спитати єще Ексцеленцію, чи на основі найновішого привілею, даного Св. Отцем нашому духовенству, міг би і хоч не душ пастир стягати стипендій ні Службюи в одну до 4 К[орон]. Ми з о. Ковальским вже спорили о ту справу однак не можем знайти розв’язки. Цілую руцї Вдячний син Йосиф Слїпий Інсбрук 18/Х.1917 ЦДІАУЛ, фонд № 358, опис 1, справа 345, аркуші 1-2.

Схм. Валент (Валентин Рубаха), студит Свято-Іванівська Лавра Студійського Уставу УГКЦ – одна з чернечих обителей монахів Студійського Уставу зі статусом Лаври заснована Митрополитом УГКЦ Андреєм Шептицьким. Протягом майже столітньої історії свого існування вона стала одним з головних осередків чернечого життя монахів студитів, унікальним монастирським комплексом, що поєднав у собі світ сакруму і культури, домівкою для чисельних хлопців сиріт, притулком переслідуваних в часі війни, а також потужною кузнею іконописців. Саме ця студитська монаша обитель стала фундаментом заснування єдиного у Львові і унікального у Європі Музею просто неба, яким є Музей народної архітектури та побуту імені Климентія Шептицького і який є відомим львів’янам та гостям міста за його народною назвою «Шевченківський гай». Поняття «лаври» у студійському законодавстві Думаю, що у багатьох, хто пробував бодай вимовити повну назву Свято-Іванівської обителі у Львові, виникало питання про те, а що саме собою являє лавра і чим вона відрізняється від звичайного монастиря. Отож, український термін «лавра» є по-суті транскрипцієї грецького терміну λαύρα. Він походить зі світського словника і дослівно означає вузьку вулицю. І так, для прикладу у давній Александрії (Єгипет) "лаврою" називали вулицю, на якій розташовувався християнський храм. Слово "лавра" на окреслення великих монаших обителей ймовірно вперше почало вживатися щодо тих монастирів, які виникли в пустелі неподалік кордону Єгипту з Лівією поблизу помешкань впливових і знаних отців пустині, які називалися «аввами». У них кожен насельник жив у окремій келії, що розташовувалася в одному з провулків (λαύρα) біля будівлі настоятеля. Засновником першої такої обителі вважається Макарій Великий Єгипетський (4 ст.). Насельники лавр вели усамітнений спосіб життя і лише в перший та останній дні тижня збиралися на богослужіння. У Палестині в 4–6 ст. лаврами називали ті монастирі, що для безпеки їхніх мешканців від нападів кочовиків були огороджені стінами. Зокрема, лаврою називався монастир, створений св. Теодосієм Великим (424–529) поблизу Єрусалиму . Однією з найдавніших відомих лавр Близького Сходу є Велика Лавра в Йорданській пустелі неподалік Єрусалиму – монастир, заснований преподобним Савою Освяченим. Дещо пізніше лаврами почали називати й впливові монастирі на Афоні . Головною лаврою тут став монастир, закладений преподобним Атанасієм Афонським. Найвідомішою і найбільш старовинною лаврою в Україні є, очевидно, Києво-Печерська. Про неї як про лавру уперше в писемних джерелах згадується Патерику Києво-Печерському Арсеніївської (14 ст.) та Касіянівської редакцій (15 ст.). Київські літописці прирівнювали значимість та ранг Києво-Печерської лаври до значимості Афону. У студитському законодавстві, мається на увазі тому, авторами яких були брати Андрей і Климентій Шептицькі, термін «лавра» вперше вживається у так званих «Конституціях Успенської Лаври в Уневі» , які були прийняті Загальною Радою та одобрені митрополитом Андреєм Шептицьким 8 листопада 1920 р. І так, згідно вищезгаданих Конституцій, лавра є повноправною обителлю і має право засновувати власні монастирі. У п. 48 про це говориться наступним чином: «Заснування нового монастиря можливе тоді, коли в лаврі перебуває вже таке число монахів, щоб без нараження на упадок карності в монастирі, лавра може видати з себе – як той рій нову громаду монахів, зложену щонайменше з 6 схимників» . У Конституціях також закладається принцип різниці щодо гідності між лавра. Законодавець вводить поняття матірньої лаври, якою вважає Унівську. Саме Ігумен цієї лаври має право заслухавши думку Загальної Ради призначати до нової лаври братів, яких вважає найбільш відповідними. Конституції згадують також і Великого архімандрита і архімандрії. Великий архімандрит має свій осідок в матірній лаврі, а архімандрити – у своїх лаврах. Перший має судову владу над лаврами, коли проводить їхню візитаці ю, яка можлива тільки тоді, коли згоду на це висловить Загальна Рада, яку законодавець називає «Верховною радою» (п. 50 і 59). У схемі Типікону, автором якого був блаженний архімандрит Климентій Шептицький, який є діючим до сих пір у монастирях Студійського Уставу і затверджений Загальною Радою Свято-Успенської Унівської Лаври 3 травня 1937 р. у главі про Роди монастирів, згадується також і про «лаври». Типікон називає лаврою визначну монашу оселю, яка своєю історичною назвою, кількістю монахів і своїм впливом є найбільшим осередком релігійної культури духа. Згідно законодавця, у лаврі в нормальних часах кількість ченців не може бути меншою, ніж 30 схимників, а серед них не менше, ніж 6 ієромонахів і 2 ієродиякони. Лаврою, як правило, керує Архімандрит або, якщо для цього немає необхідних законних умов, Ігумен. Архімандрит чи Ігумен Лаври мусять бути ієромонахами. Управління Лаврою здійснюється при допомозі Ради Соборних Старців і Загальної Ради Лаври. У Лаврі, звичайно, діють всі служби і уряди, що їх передбачає Устав. Лавра має бути головною школою монашої аскези для послушників-новиків і архаріїв. Їхнім духовним життям керує досвідчений Старець-духовник (наставник), спеціально на це призначений. Про лаври згадує також архімандрит Климентій у своїй статті «Митрополит Андрей та оновлення східної чернечої традиції», яка була надрукована в журналі Богословія за 1926 рік з нагоди 25-річчя Андрія Шептицького на митрополичому престолі, також заторкує питання лаври. Він каже, що відновлюване митрополитом студійське чернецтво будується саме за принципом створення лавр. « Кожда лавра – пише архимандрит Климентій - з долученими до неї монастирями становить для себе окрему одиницю, що з іншими лаврами злучена є хиба якоюсь вищою радою. Ігумен лаври з правила вибирається на ціле життя та посвячується окремим «Чином благословення Ігумена». Такий Ігумен не маю бути «прелатом» після поняття Латинської Церкви, але старшим межи братьми та їх провідником». Особливості заснування Свято-Іванівської Лаври Студійське чернецтво ознаменувало нову сторінку в історії греко-католицької Церкви в Галичині. Митрополит Андрей відновив його у 1898 р. та спільно зі своїм братом Климентієм Шептицьким спільно працювали над його розвитком та поширенням серед вірних наголошуючи на Східних традиціях, в основному беручи до уваги Правила св. Отців Сходу, бо вважали, що чим старші традиції Сходу, тим більше вони в’яжуть східних монахів із св. Католицькою Церквою. Свято-Іванівська Лавра була заснована відповідною грамотою Митрополита Андрея Шептицького від 1 квітня 1927 р. У ній Митрополит дарчим записом дарує земельну ділянку в четвертій дільниці міста Львова на Кайзервальді у власність монахам-студитам Свято-Іванівської Лаври. Зі змісту даного документу можна побачити, що на думку Митрополита Андрея для успішної праці монастирів Студійського уставу необхідними було декілька певних моментів. Зокрема, наявність у монастирі богословських шкіл, котрі могли б для себе виховувати священиків, обов’язком яких було надавати всі необхідні духовні потреби для своїх співбратів (служити Богослужіння, сповідати). По-друге,монастир для свого розвитку повинен був мати ремісничі школи. За задумом Шептицького ці ремісничі школи мали виховувати не тільки монахів-ремісників, а також навчати ремеслу світську молодь, та в такий спосіб поширювати християнський світогляд. По–третє, окремо виділяється важливість заснування при монастирі іконописної школи. Як наголошував Шептицький завданням цієї школи було, щоб: «В стилі візантійськім училася молодь малювати іконостаси, ікони до церквей, а з часом приучувалася малювати і стіни церковні» . Четвертим завданням для монахів-студитів у Свято-Іванівській Лаврі було опіка та догляд за дітьми – сиротами. Саме для того, щоб створити можливість монахам – студитам виконати вище перераховані завдання Митрополит Андрей «сею грамотою канонічно засновує у Львові Студитську Лавру св. Йоана Хрестителя» . Разом з грамотою заснування Лавра одразу отримала грошову суму на купівлю грунту для побудови церкви, шкіл та інших необхідних будинків. В документі після проголошення самого факту заснування Лаври ще раз наголошується на обов’язках, які накладалися на монахів – студитів разом зі заснуванням Лаври: «Вкладаємо сим на Лавру у Львові обов’язок удержувати захист для хлопців сиріт, відповідні для них школи, в яких би сироти діставали потрібні їм науки» . Також студити були зобов’язані на своїй землі будувати жіночий монастир в таких розмірах, в яких досі жили сестри - монахині. Свою дарчу грамоту Митрополит Андрей завершив побажанням і надією, що у Свято-Іванівській Лаврі «на вічні часи» буде прославлятися Бог і виховуватися українська молодь. Таким чином ця лавра отримала свою особливість – вона була покликана служити молоді, виховуючи її у вірі, любові до Бога, свого Народу, а особливо до його культури. Окремою грамотою на прохання настоятеля Свято - Іванівської Лаври у Львові о. Нікона Цюсьняка від 24 вересня 1930 р. благословляється заснування нового цвинтаря при Свято-Іваніській Лаврі Студійського Уставу на Знесінню. Між Митрополитом Андреєм Шептицьким та ігуменом Свято-Іванівської Лаври у Львові о. Климентієм Шептицьким офіційно було укладено Акт Даровини. За змістом цього акту «Їх ексцеленція Високопреосвящений Отець Митрополит Андрей граф Шептицький відступив контрактом даровини з дати Львів, 1 травня 1927 р. на власність Свято-Іванівської Лаври комплекс земель положених в 4 дільниці м. Львова на Личакові….». Особи, які склали контракт признали його, як такого, що складений згідно з їхнею волею. Для монахів - студитів це був справді царський подарунок, оскільки, у зв’язку з гуманітарною ціллю даровизни вони повністю звільнялася від податку. Отримавши грунт отці-студити побудували невеликий партеровий будинок і господарські приміщення. Свято-Іванівська Лаври як місце зустрічі сакруму і культури Для того, щоб монастир міг виконувати свою місію, потребував відповідного храму. Спочатку в митрополита Андрея та ігумена Климентія існував намір побудувати власну церкву. Однак, стається так, що за порадою директора Національного музею Іларіона Свєнціцького та мистецтвознавця Михайла Драгана, вони у 1930 році переносить до Свято-ІванівськоїЛаврицеркву 1763 р св. Миколая з села Кривки, що на Турківщині, яка належить до шедеврів світового рівня. У період Першої світової війни цей храм зазнав значних пошкоджень, що спонукало місцеву громаду збудувати новий, більш просторий храм. Опісля перевезення церкви на територію земель Кайзервальду відновленням зайнялось кілька народних майстрів. Цей самобутній храм бойківщини відзначається красою, оригінальністю загальної форми, виключною простотою конструкцій, гармонійним поєднанням складових елементів деталей, певною строгістю, відсутністю зайвого декору і водночас поетичністю. Найбільш гармонійно поєднується церква з природою. Хоча землі Свято-Іванівської Лаври стали для церкви з села Кривка другою домівкою, проте її силует з високими східчастими верхами на тлі дерев на горбі виглядає вражаюче. Первісно церква була присвячена св. Миколаю і її храмовий празник відповідно припадав на 19 грудня, проте, в кінці ХІХ ст. в часі ремонту було змінено верхи в самій церкві, що надало їй класичної барочної форми, а у 1930 р. бойківська церква увійшла до Свято-Іванівської Лаври і 7 липня 1931 року відбулося її освячення, при якому її було віддано під покров Премудрості Божої. З цього часу празником Лаври став день, коли церква святкує народження Івана Хрестителя, тобто 7 липня. В день освячення церкви світового значення до Лаври Івана Хрестителя прибув особисто митрополит УГКЦ Андрей Шептицький. Владика виголосив прекрасну промову з цієї нагоди. Перенесений храм став першим експонатом Музею під відкритим небом на базі якого у радянському періоді був утворений Музей народної архітектури і побуту. Таким чином, дату освячення церкви СвятоїСофії – Премудрості Божої можна сміливо вважати датою заснування Музею під відкритим небом у Львові. У своїй промові підчас освячення перенесеного з с. Кривки храму митрополит Андрей окремим словом висловив подяку усім тим, стараннями яких було закладено першу цеглину майбутнього Музею. Серед них на першому місці він згадує свого брата ігумена Климентія Шептицького. Присутній на тих урочистостях журналіст популярної львівської газети «Діло» так переказує слова вдячності митрополита Андрея Шептицького: «За придбання такого мистецького скарбу для Львова належиться повне признання ігуменові о. Климентію Шептицькому, що йдучи за фаховою порадою співробітника Національного Музею п. Михайла Драгана, не пожалував ні труду, ні коштів на довершення цього прегарного діла»( Газета «Діло», число 149 від 7 липня 1931 року, С. 2, ). Таким чином, ця церква стала центральним храмом Свято-Іванівської Лаври,також можна сміливо ствердити, що саме ігумен Климентій Шептицький став безпосереднім засновником та меценатом неофіційного Музею під відкритим небом, який почав діяти на території і під патронатом Свято-Іванівської Лаври Студійського Уставу, а також одним з основних місць у Львові, де у недільні чи святкові дні збиралася львівська молодь і інтелігенція. Прикра подія сталася з Кривківською церквою вкінці серпня 1937 р. Кілька львівських часописів повідомляло про навмисний підпал злочинцями в ніч з 21 на 22 серпня деревяної церкви отців-студитів на Личакові. Проте, з Божою допомогою вогонь вдалося швидко погасити та церква не зазнала руйнування. Один з братів студитів на ім’я Яків, який проживав у Свято-Іванівській Лаврі перший побачив вогонь і брату-монаху самому вдалося його побороти . У розмові з о. Костельником брат розповідає, що церква була підпалена з північної сторони, яку зовсім не видно з монастиря. Коли він прийшов на місце пожежі, то вогонь був висотою до метра і вже перебирався на дерев’яний «фартух», що розміщений навколо церкви. Над «фартухом» напроти самого вікна висів плащ змочений у бензині, який ще не встиг загорітися. На землі біля церкви брат побачив палаючу бляшану банку від бензини і квача який вже догорів. Частина підпаленої сторони церкви звугліла від горіння. Зі слів брата Якова постає доволі містична історія про те, як він один своїм капелюхом «змітав вогонь з церкви раз коло разу» і навіть не отримав жодних опіків. Варто зазначити, що декілька десятиріч церква була єдиною дерев’яною пам’яткою в місті. Нею захоплювались львів’яни, гості міста, а також, з великою любов’ю в свій час малювала храм Божий відома українська художниця Олена Кульчицька. У 1946 році, коли радянською владою було ліквідовано Українську Греко-Католицьку Церкву, монахів Свято-Іванівської Лаври було розігнано, а деяких заарештовано. З цього часу на довгі роки монастир практично припинив своє існування на своїх законних землях. Радянська владою збудовані монахами приміщення віддала під сиротинець для дітей-інвалідів. Так на території Кайзервальду, у приміщеннях монастиря Отців Студитів, більше двадцяти років проіснував сиротинець і лише в 1969 р. його було переведено у с. Букове, Самбірського р-ну Львівської обл. Причиною такого переводу стала організація на місці Свято-Іванівської Лаври давно планованого Музею народної архітектури та побуту. Процес організації самого музею розпочався у 1966 році за ініціативою працівників Музею етнографії та художнього промислу на колишній території монастиря було створено відділ народного будівництва, який у 1971 році був реорганізований у Музей народної архітектури і побуту. Зі здобуттям Незалежності України, а з нею і початком релігійної свободи, монахи Студити повернулися до матірної обителі та з Божою допомогою розпочали тривалу боротьбу за своє право на існування та розвиток у Лаврі. Офіційну діяльність монахи Студійського Уставуу своєму храмі Премудрості Божої розпочали 25 березня 1990 р. на Великдень, опісля 60-річної перерви церква була заново посвячена, а львів’яни спільно з монахами святили паски і вітали один одного зі світлим празником Воскресіння Христового. Від того часу і аж до сих пір на одній території діє Музей, який вже носить ім’я архімандрита Климентія Шептицького, та Свято-Іванівська Лавра. Одна і та самі територія стала місцем зустрічі світу святості і світу культури, які взаємно переплелися між собою. Знаменно, що Музей у післявоєнний час виник саме на місці Лаври. І в цьому особливість як Музею та і Свято-Іванівської Лаври. За матеріалами міжнародної наукової конференція на тему: "Засновники і монахи Свято-Іванівської лаври студійського уставу УГКЦ (1927-1946 рр.)" , яка відбулася 17-19 листопада 2017 року у Музеї народної архітектури та побуту у Львові імені Климентія Шептицького

Студентський період (1912-1914 рр.) У своєму Зверненні до народу від 1940 року, написаного на випадок смерті або ув’язнення, митрополит Андрей Шептицький про свого наступника Йосифа Сліпого говорить таке: «Не мав я нікого так однодушного» як Преосвященного Йосифа, тому маю певну в Бозі надію, що Преосвященний Йосиф довгі літа буде вашим душпастирем-митрополитом і поведе вас Божими дорогами до вічного спасення» . [1] Ці слова Митрополита виражають його велику довіру до постаті, яка мала попровадити Українською Церквою у нелегкі часи радянського поневолення. І ця надія виявилася не даремною, оскільки у час випробувань, які переживала Католицька Церква в Україні, він не опустив рук, не зневірився, не знеохотився, але мужньо її провадив. Однією з головних опор його стійкості була свідомість того, що за ним стоїть особиста підтримка самого митрополита Андрея. Він так глибоко був цього свідомий, що після свого повернення з радянських концтаборів, коли приходилося вирішувати важливі церковні питання, постійно, за свідченням світлої пам`яті о. д-ра Івана Музички, постійно покликався на те, як робив «покійний Митрополит». У одному із своїх інтерв`ю згаданий довголітній секретар патріарх Йосифа Сліпого висловився про нього так: « Масштаб глави нашої Церкви ми зрозуміли після того, як він вийшов на волю » [2] . Мені особисто здається, що масштаб цієї постаті в історії УГКЦ і України, а може в історії цілої Католицької Церкви, залишається надзвичайно несправедливо оцінений, а можливо навіть і призабутий. Саме тому, слід використувати кожну нагоду для того, щоб знову заговорити про постать патріарха Йосифа та зрозуміти його роль в історії нашої Церкви і Народу. Такою гарною нагодою є цьогорічна ювілейна дата 130-річчя від дня його народження. Архиєрейський Синод УГКЦ в Україні, який відбувся 2-3 лютого 2022 року у Львові постановив, щоби з цієї нагоди «просити єпархіальних єпископів у своїх єпархіях і екзархатах організувати належне відзначення цього ювілею» . Безумовно, що ювілейні святкування проходитимуть у різних форматах і матимуть на цілі приблизити постать цього славного мужа нашої Церкви Божому людові, особливо молодому поколінню, на яке покладаємо великі надії та сподівання. Ідучи назустріч заклику Архиєрейського Синоду, хочу представити достойній читацькій публіці одну з найбільш цікавих, а водночас майже невідомих сторінок з життя патріарха Йосифа. Мова йде про його листування з митрополитом Андреєм Шептицьким. Воно, на відміну від офіційних документів, показує глибину відносин між ними, а також допомагає зрозуміти епоху та події, які їх довелося нести на своїх раменах. Опис і систематизація архівної кореспонденції У фондах Центрального державного історичного архіву України у Львові (надалі – ЦДІАУЛ ) знаходимо три справи, які містять листування Йосифа Сліпого з митрополитом Андреєм Шептицьким. Ось їхні архівні шифри і назви: 1) Фонд № 358, опис № 2, справа № 53: «Колективні листи студентів духовних семінарій у Відні та Інзбруку до Шептицького А.» 2) Фонд № 358, опис № 2, справа № 270: «Листи Сліпого Й. та інших кореспондентів з прізвищами на літери «Ск-Сл» до Шептицького А.» 3) Фонд № 358, опис № 1, справа № 345: «Шептицький Андрій, Олександр, граф, митрополит греко-католицької церкви 1865-1944 рр. Листи від Йосифа Сліпого» У фонді № 358, опис № 2, справа № 53 знаходяться листи колективного характеру від українських студентів, які знаходилися на вищих студіях у Відні та Інсбруці, до митрополита Андрея Шептицького. Вони записані на 51 архівному аркуші та охоплюють період від 1903 року до 1914 року. Головною тематикою листів є привітання Митрополита з нагоди іменин, Різдва Христового та Великодня. Українські студенти почали записуватися на навчання до Канізіануму в 1899 році. Першим студентом з Галичини був Йосиф Жук (записався 17 жовтня 1899 року), який після священичих свячень та місії у Боснії переїхав до США, а згодом став засновником і перший предстоятелем Української Православної Церкви в Америці. З цього навчального закладу вийшло багато відомих богословів та науковців Української Греко-Католицької Церкви, частина з яких стала священиками та єпископами. Йосиф Сліпий прибув до Інсбруку у 1913 році після двох років навчання у Львівській Духовній Семінарії. В часі студій замешкав у єзуїтській колегії Canisianum (Австрія), а навчався в місцевому католицькому університеті, здобуваючи знання з догматичної богословії. У тому самому часі розпочинає свої боголовські студії в Інсбруці і рідний брат митрополита Андрея Казимир, який у 1912 році вступив до монастиря Студитів у Камениці та отримав монаше ім`я Климентій, обираючи собі за покровителя св.Климента Римського. Тому, на колективних листах до митрополита Андрея, про які ведемо мову, видніється і його підпис: «бр. Климентій, студит» . У справі № 53 згаданого вище фонду знаходимо чотири колективні листи, у яких видніється підпис майбутнього патріарха Йосифа Сліпого. У трьох листах він підписується як «Слїпий Йосиф» , а в одному – «Осип Слїпий». З чотирьох листів два представляють собою привітання з нагоди іменин, а два – з Різдвом Христовим та Новим Роком. Датування ж листів є наступним: 1) Інсбрук, 12 грудня 1912 року (Лист № 1) . 2) Інсбрук, 1 січня 1913 року (Лист № 2) . 3) Інсбрук, 11 грудня 1913 року (Лист № 3) . 4) Інсбрук, 1 січня 1914 року (Лист № 4) . Коли мова про справи № 270 і № 345 фонду № 358 ЦДІАУЛ , то в них знаходиться особисте листування Йосифа Сліпого з митрополитом Андреєм Шептицьким. І воно є надзвичайно цінним, оскільки показує глибину відносин між цими постатями, а також прояснює багато моментів з їхньої біографії. Читаючи їх, починаєш розуміти, чому саме на Йосифа Сліпого як свого наступника поставив ставку митрополит Андрей Шептицький і як він сам сприймав та переживав цю довіру. Листи також показують еволюцію поглядів майбутнього глави Української Греко-Католицької Церкви та становлення його як великого Мужа Церкви. Справа № 345 є надто обширною і буде представлена в окремому опрацюванні. Сьогодні ж я б хотів зупинитися на представленні справи № 270. Вона охоплює період студентського життя Йосифа Сліпого в Інсбруці і нараховує 10 листів. Усі вони постають у наступному хронологічному порядку: 1) Інбрук, 20 листопада 1912 року (Лист № 5) 2) Інсбрук, 19 січня 1913 року (Лист № 6) 3) Інсбрук, 19 березня 1913 року (Лист № 7) 4) Інсбрук, 17 червня 1913 року (Лист № 8) 5) Заздрість, 27 жовтня 1913 року (Лист № 9) 6) Заздрість, 23 листопада 1913 року (Лист № 10) 7) Інсбрук, 10 грудня 1913 року (Лист № 11) 8) Інсбрук, 31 грудня 1913 року (Лист № 12) 9) Інсбрук, 30 квітня 1914 року (Лист № 13) 10) Інсбрук, 17 травня 1914 року (Лист № 14) Про студентський період життя патріарх Йосиф коротко згадує у своїх « Споминах». Вважаю слушним зацитувати фрагмент розповіді самого автора про свої студентські роки в Інсбруці, щоби краще зрозуміти зміст його листів до митрополита Андрея Шептицького: «Коли ми приїхали зі Львова до Відня, і через Альпи, до Інсбрука, то вже падав сніг, бо було це при кінці жовтня. Як ми приїхали до «Канізіянума», то була десь шоста година ранку. Нас впроваджено до атріюм, в якому на підвищенні стояла велика статуя Серця Христового. І я тоді подумав собі: що то з мене буде ?! Отець-реґенс Гофман прийняв мене ввічливо, і я мав окрему кімнату, як кожний конвіктор, і була вже більша можливість занятися наукою. Середовище було інтернаціональне, 250 питомців. Реколекції тривали 10 днів і впроваджували вже в глибше духовне життя. Зжитися з товаришами різних націй було досить важко. Нас українців було тоді, здається, 10: Іщак, Дідуник, Донарович, Кукурудза, я і інші. Службу Божу правив о. Дутчак. Я зложив іспити дуже добре і вернувся на вакації до Заздрости. Одначе захворів я на тиф, і щойно з опізненням, десь при кінці жовтня я приїхав до Львова. Митрополит Андрей думав, що я вже зрезиґнував з теолоґії, запросив мене на обід й опісля виправив назад до Інсбрука. На третьому році я зачав думати про докторську дисертацію. Іспити зложив з дуже добрим успіхом і виїхав на вакації знова до Галичини. В тому часі вибухнула війна і я мусів остатися вдома один рік, бо Галичину зайняли російські царські війська. Слава Богу, я якось не був арештований і при найближчій австрійській офензиві я з батьками переїхав Стрипу і з Підгаєць дістався до Львова. Помагав мені мій товариш Мостович. У Львові митрополита Андрея не було, його ув’язнила і вивезла до Суздаля царська влада, отець-офіціял Білецький видав мені потрібні документи, і я приїхав назад до Інсбрука, щоб продовжити студії. В «Канізіянум» отець-реґенс і товариші думали, що я пропав під час російської окупації, і тим радше прийняв мене до конвікту. Я вписався на четвертий рік (1915 р.) і став думати про докторат та й написав дисертацію, яка була прийнята в 1916 році професорами Урбаном Гольцмайстером і Йосифом Ліндером. Мені навіть призначили премію, тодішніх 40 австрійських корон. Це був високий гонорар. На вакаціях остався я вже в Інсбруці при церкві «Ewige Anbetung», а по вакаціях приготовлявся до риґорозуму з історії права. В тому часі мусів я відбути й операцію сліпої кишки. При кінці шкільного року 1916-1917 я зложив другий риґорозум з моральної, пасторальної, катехитики і літургіки» [3] . Маючи перед у перед очима картину, що її описує патріарх Йосиф з висоти своїх років у «Споминах» , погляньмо на його студенські роки у світлі його ж листів, у яких тільки зароджувалися надії, сподівання та плани на майбутнє. У другій частині буде представлено листування отця Йосифа Сліпого з митрополитом Андреєм Шептицьким від 1917 року до 1938 року. Користаючи з нагоди, висловлюю вдячність директору та науковим співробітникам Центрального державного історичного архіву України у Львові за допомогу у реалізації даного дослідження! Лист № 1 Сл[ава] І[сусу] Хр[исту]! Ваша Ексцеленциє! Високопреосвящений Архиєрею! В день Імянин Вашої Ексцеленциї найщиріші желяня всего добра та многих лїт пересилають вдячні інсбруцкі богослови: Інсбрук, в день св. Ап[остола]. Андрея 1912. о. Яків Дутчак […] Андрій Іщак Слїпий Йосиф Донарович Кость П.Кашуба Антін Федурук И.Кукурудза Глібъ Верховскій Д.Куликовъ ЦДІАУЛ, фонд № 358, опис 2, справа 53, аркуш 40. Лист № 2 Христос рождаєтся! Ваша Ексцеленциє! Високопреосвященний Архиєрею! З надходячими святами Рождества Христового найщиріші желаня. Веселих Свят пересилають Вашій Ексцеленциї щировіддані інсбруцкі богослови: о. Яків Дутчак Ив. Кукурудза Гліб Верховскій Петро Кашуба Дмитро Кулиба Андрій Іщак Донарович Кость […] Антін Федорук Слїпий Йосиф Інсбрук, дня 1 сїчня 1913. ЦДІАУЛ, фонд № 358, опис 2, справа 53, аркуш 44. Лист № 3 Ваша Ексцеленциє, Високопреосьвящений Архиєрею! В день Ангела Вашої Ексцеленциї, Нашого Найдостойнійшого Архипастиря і ми шлемо до Господа Бога найщирійші мольби, щоби на многі лїта удержував Ексцеленцию в кріпкім здоровлю та допоміг виконати всї сьвяті наміри, які Ексцеленция піднимають для слави Божої і піднесеня нашого народу. Рівночасно осьміляємось заявити, що щирою працею і правдиво сьвященичим поведенєм будемо старатися здійснити надії, які Ексцеленция покладають на нас. Цілуємо щиро Руцї Вашої Ексцеленциї і остаємо в найглубшій покорі і дитинячім привязаню до Найдостойнійшої Особи Вашої Ексцеленциї, вдячні: о. Василь Пинило И.Кукурудза Андрій Іщак Іван Нагурський Осип Клїм П[етро]. Кашуба Володимир Дудикевич Ксавер Мостовий Тадей de Занкович Ільницкий О[сип]. Слїпий Інсбрук, дня 11 грудня 1913. ЦДІАУЛ, фонд № 358, опис 2, справа 53, аркуші 48-49. Лист № 4 Ваша Ексцеленциє, Високопреосьвящений Архиєрею! З нагоди Сьвят Рождества Христового і Нового Року осьміляємося і ми зложити Вашій Ексцеленциї наші найщиріші желяня. А особливо просимо Дитятко Ісуса, щоби благословив Вашу Ексцеленцию своєю сьвятою ласкою, кріпким здоровлям та допоміг як найуспішнійше трудитися на більшу славу Божу, для добра сьв. Церкви-Матери на многі, многі лїта. Цїлуємо щиро Руцї Вашої Ексцеленциї і остаємо в найглубшій покорі і найщирійшім привязаню до Найдостойнїйшої Особи Вашої Ексцеленциї. Інсбрук, дня 1 сїчня 1914. бр. Климентій, студит Ільницкий Тадей Занкович Василь Пинило Нагурський Іван Володимир Дудикевич Слїпий Йосиф о. Александр Ковальський, курат Андрій Іщак И[лія].Кукурудза ЦДІАУЛ, фонд № 358, опис 2, справа 53, аркуші 51-52. Лист № 5 Сл[ава] І[сусу] Х[ристу]! Ваша Ексцеленциє! За час мого побуту в Canisianum (навчальний заклад отців Єзуїтів в Інсбруку – ред.) я не був в силі скорше написати до Вашої Ексцеленциї, а то тому, що надмір нових вражінь так заворушив був моє нутро, що не дав менї спромоги ані на хвилину зібрати своїх гадок. Доперва по 2 недїлях відзискав потрохи давну рівновагу, а спішу до Вашої Ексцеленциї з отим листом. До Інсбрука їхав я ніч, день і ще одну ніч. Дорога стояла [коштувала – ред.] дорого, бо знижки мимо стараня не удалося менї дістати. В середу рано зголосився до в[исоко].п[реподобного]. реґенса, а в четвер вже був на викладах. Всїх годин на унїверситетї маю 30, з того 12 стислої фільософії Доната і Панберла. В протягу 2 лїт міг бим вичерпати тут всї прописані години теольоґічні. Самі виклади трохи цїкавійші від львівських. Та ледви чи є хоть двох моїх професорів, загально впрочім знаних у наукових праць, що викладалиби з вервою та робили вражіння, що кожде їх слово то частинка їх мозґу, а кожда їх думка, то вислїд їх життєвого досьвіду. І коли б не та сьвідомість, що слухаєся будь що будь мужа науки, то дуже тяжко приходилоби висидїти на деяких годинах. Щодо життя в самім конвікті, то не могу сказати Вашій Ексцеленциї, щоб оно менї зовсїм сподобалося. Надто великий риґор, що все впливав на мене пригнобляючо і брак сердечности відчужував мене з початку від сего конвікторского конґльомерату. Найбільшою однак несподїванкою неприємною для мене був брак часу. Та з другої сторони нагода війти в своє я, пізнати ріжні народности і характери, научитися німецької мови і використовуваня каждої хвилинки підносить вартість Canisianum в моїх очах. До плюсів конвікту мушу, прошу Ексцеленциї, почислити се, що маю далеко більше спокою як пр[иміром]. у Львові. Вже в ґімназиї відчував, що «Der Lärm tötet den Gedanken» [Галас вбиває думки – ред.] . На кінець не могу не признати ся Вашій Ексцеленциї, що инакше представилися менї Єзуїти тут чим у нас. Бо дотепер я мав про них дуже неслїбляюче поняття. Щиро відданий Вашій Ексцеленциї Йосиф Слїпий. Інбрук 20 листопада 1912. ЦДІАУЛ, фонд № 358, опис 2, справа 270, аркуші 42-43. Лист № 6 Сл[ава] І[сусу] Х[ристу]! Ваша Ексцеленциє! На вступ отсего листу осьмілююся перепросити Вашу Ексцеленцию за мою неточність в писаню листів. Вправдї підчас реколенций я рішився був сейчас по їх скінченню написати до Ексцеленциї, однак задля деяких причини мимовільних, виконую моє постановленє доперва тепер. Вправи духовні, які я сего року зробив - були се перші того рода в моїм житю так задля зверхного [зовнішнього – ред.] виду, як й їх змісту. Не одно можна було за тих 10-днїв пережити і передумати та неодно неясне могло прояснитися. За сей час я міг лише просправляти давні норми, якими руководився я в житю. З наук провідника вправ впали менї в тямку передовсїм три конференциї про целібат, про чесність в житю та працю. Ся послідна з вичислених про працьовитість, якої моттом була єзуїтска засада «Arbeit bis zur Ohunacht» [Працювати до світанку - ред.] впрост імпонувала менї. Думаю однак, що більше міг бим був скористати наколиби я був мав деякі вказівки в сїм напрямі. Впрочім житя моє тепер пливе монотонно, а єсли що підчас того зміняєся, то дієся се незамітно. В вільнім часї від викладав мушу приготовлятися до іспитів на аналїзованя себе остаєся часу немного. Справді час для мене тепер тяжший, однак при Божій помочи, сподіюся, що буде ліпше. Щиро відданий Вашой Ексцеленциї Слїпий Йосиф Інсбрук дня 19 сїчня 1913. ЦДІАУЛ, фонд № 358, опис 2, справа 270, аркуші 45-46. Лист № 7 Сл[ава] І[сусу] Х[ристу]! Ваша Ексцеленциє! Діждавшися остаточно трохи більше свобідного часу, а се завдяки фериям сьвяточним, я пишу до Вашої Ексцеленциї отсей лист та осьмілююся сказати в нїм кілька слів про своє теперішне житє. Весь час почавши від реколекций, я мусїв приготовлятися до іспитів, які мене таки добре вимучили, бо мав я їх всїх разом одиняйцять. Се висиленє умове спричинило в менї мале, свого рода здеґустованя і знеохоченя, що думаю психолоґічно зовсїм оправдане. Та тепер звільна починаєся вже звикати. Скінчивши з іспитами, мушу за се дальше клопопатися війсковою бранкою. Зайшли тепер в тій справі якісь непорозуміня між тутейшою комісиєю, а Теребовельскою. Може єще таке зайде, що треба буде їхати до ассентерунку аж до Галичини. Се булиби, прошу Ексцеленциї, справи більше зовнїшної натури. Щодо мого внутрішного, душевного житя, то наразі не в силі я сказати про него щось більш конкретного, як писав я Вашій Ексцеленциї попередними разами. Думаю, що йде лїпшого. Взагалі чую, що час сей – чого я їдучи до Інсбрука дуже боявся, - не йде на марне. На кінець, що відноситься до самого житя в конвіктї, то оно для мене тепер не таке прикре та тяжке, як се з початку мені здавалося. Освоївся подекуди з обставинами, так що не відчуваю сего, щоби були они для мене чужими. Цїлую руцї – відданий Вашій Ексцеленциї Слїпий Йосиф Інсбрук дня 19 марта 1913. ЦДІАУЛ, фонд № 358, опис 2, справа 270, аркуші 48-49. Лист № 8 Ваша Ексцеленциє! Я аж стратив сьмілість писати до Вашої Ексцеленциї з тої причини, що вже минув довший час, а я нїчого не писав, хоч обіцяв бути під тим зглядом точним. Сим разом бувби я вже давно поспівшився, коли б трохи були більше сприяючі обставини. Чомусь трудно, прошу Ексцеленциї, відірватися від тутейших, численних занять щоденних. До того занедужав був я трохи. Вправдї невигідно хорувати тепер, бо й часу мало, а гроший ще менше – в додатку і сутанна [підрясник – ред.] перестає бути здібною до ношеня. Та сподіюся, що все те якось поліпшится. Осьмілювавбися я при сїй нагодї віднестись єще до Вашої Ексцеленциї з двома справами. Іменно, прошу Ексцеленциї, я приїхав до Canisianum один місяць пізнїйше – чи не можнаби тому пімнутися о сих 90 К[орон] в о[тця]. Прокуратора. Я гадаю, що булоби зовсїм злишним платити за сей місяць. Друга справа се, що цїкавий я знати, чи о. Василевич належить тепер до якого єпископа, чи може є независимим. Мене вже кілька разів про се питали, а я не знав, що на то відповісти. На кінець оставалобися єще сказати Вашій Ексцеленциї, що до мого житя в Canisianum . Мушу признатися, що конвікт тепер більше менї подобаєся, як з початку – хоч ідеалїзувати єго, гадаю, було би трошки пересадою. До дому, маю надїю, що верну десь коло 25 липня. Слава Ісусу Христу! Слїпий Йосиф Інсбрук 17 червня 1913. ЦДІАУЛ, фонд № 358, опис 2, справа 270, аркуші 51-52. Лист № 9 Сл[ава] І[сусу] Х[ристу]! Ваша Ексцеленциє! Я не давав до тепер Вашій Ексцеленциї о собі нїчого знати, а то тому, бо якраз перед самим терміном виїзду до Інсбрука я захорував на черевний тиф. Кілька неділь пролежав в ліжку. Аж тепер, коли Всевишний привернув менї трохи здоровля і сили, я пишу отсей лист до Вашої Ексцеленциї. До Інсбрука гадаю верну єще в час, так, що курсу відай не страчу, хиба, що з припорученя лікаря мусїв би я остати трохи довше дома. Впрочім, як Бог дасть подужати зовсїм, то я приїду до Львова до Вашої Ексцеленциї і там вже самі Ексцеленция скажуть мені, що мені робити. Ні кінець скаже Ексцеленциї, що лист сей пишу за дозволом лікаря. Щиро відданий Слїпий Йосиф Заздрість 27 жовтня 1913. ЦДІАУЛ, фонд № 358, опис 2, справа 270, аркуш 54. Лист № 10 Ваша Ексцеленциє! Від часу, коли писав я останного разу до Ексцеленциї, з моїм здоровлям Богу дякувати вже майже зовсїм добре. Дня 22 с[его]. м[ісяця]. Був я у Др. Гр[игорія]. Гарматїя (1872-1930 рр., український лікар, доктор медицини – ред.) , який лічив мене. Він сказав менї, що вже з самим початком грудня я можу виїхати з дому. В тій цїли я мав би сьмілість звернутись з просьбою о стипендию на студиї до Інсбрука. Жаль менї дуже був би, коли би сей курс пішов менї марне. Надто дійсно невигідно булоби менї доповняти пізнійше ті предмети, які я вже слухав минулого року пр[иміром]. право, історию, моральну доґму. Опісля мусїв би я ждати, не вписавшись на сей курс, аж до 1 ½ року, щоби вичерпати розпочатий материял. Зрештою, прошу Ексцеленциї се і для мого здоровля було би лїпше, бо на селї тепер болото – годі вийти а й вдома в теперішнім часї трудно і за мїнімальні вигоди. Ваша Ексцеленция може будуть гнїватися на мене за се, що я в означенім часі принайменше не зголосився по стипендию. Та думаю, що не завинив я тут, бо якраз лежав я під той час в горячці, а з родини нїхто не знав, що треба дати знати про мою недугу. Я впрочім перед моєю недугою написав лист поручений до В[исоко]пр[еподобного]. о. Капеляна Вашої Ексцеленциї, в якім просив я о то, де маю звернутися в справі мого виїзду до Інсбрука, наколи би Ексцеленция не вернули до Львова перед 4 жовтня. І коли б Ексцеленция були ласкаві удїлити менї стипендию, я просив би єще, щоби Ваша Ексцеленция зволили повідомити о. реґенса Гофмана про мій приїзд, щоб о. реґенс міг передати се деканатови в цїли мого запису на унїверситет. На кінець осьмілював би ся я єще повторити мої просьби до Вашої Ексцеленциї та просити о їх сповненя. Слава Ісусу Христу! Слїпий Йосиф Заздрість 23.XI.1913. ЦДІАУЛ, фонд № 358, опис 2, справа 270, аркуші 56-57. Лист № 11 Сл[ава] Іc[усу] Хр[исту]! Ваша Ексцеленциє! Богу дякувати до Інсбрука заїхав я щасливо. Дорого не змучила мене дуже, бо ізза слабого здоровля удалося менї з трудом вистаратися о знижку варту їзди на ІІ кл[асі]. поспішного поїзду. На увїверситетї вписався я вже без жадних перепон. З предметів взяв з нових велику доґму. Всїх годин разом маю тепер 29. Що до мешканя, прошу Ексцеленциї, то очевидно місця в Canisianum я не застав. О[тець]. Реґенс по прочитаню поручаючого листа від о. Ректора Боцяна [Йосифа (1879-1926 рр.) – ред.] , радо згодився, щоби я якийсь час мешкав на містї, а навіть казав менї остати на приватнїй станциї аж цїлий сей курс, коли б моє здоровля сего вимагало. Случайно удалося менї знайти мешканє з харчем у п. Steinbachet (Meinhartstrasse 12/ІІІ), родини католицької, як представив мені о. курат Ковальський [Олександр – ред.] . Плата місячно виносить 90 К[орон]. За місяць грудень дав я вже трохи з оставших гроший на подорож. Треба єще доплатити за сей місяць, а я не маю чим. Тому осьмілювавбимся просити Вашу Ексцеленцию о гроші на станцію, бо платити мушу що місяця. Я старався о мешканя у Сестер в Kapferhaus-ї, однак й там заняли вже ишші теольоґи. Може пізнійше отвориться там місце, а тоді під оглядом платнї булоби о много вигійдїйше. Щиро відданий Вашій Ексцеленциї Слїпий Йосиф Інсбрук 10.XII.1913. ЦДІАУЛ, фонд № 358, опис 2, справа 270, аркуші 59-60. Лист № 12 Сл[ава] Іc[усу] Хр[исту]! Ваша Ексцеленциє! За одержані гроші (100 К[орон]) я складаю отсим Вашій Ексцеленциї щиру подяку. Они вибавили мене від можливого закиду неточности щодо платнї за удерданє та рівночасно дали спромогу вибратися на иншу станцию. Іменно від 1 сїчня 1914 буду мешкати у Сестер в Kapferer-hausї. Я забрався з своєї станції, бо мав тут лихий харч. Очивидно прошу Ексцеленциї зробив я се в порозумінню з О. Реґенсом. На реколенциї зголосився я вже в Canisuanum і буду робити їх разом з іншими. До тепер весь час зужив я на доповненя занедбаного материялу в часї недуги. По реколекциях я буду мочи вже зовсїм правильно поступати з викладами на унїверситетї. Відданий Вашій Ексцеленциї Слїпий Йосиф Інсбрук 31 грудня 1913. ЦДІАУЛ, фонд № 358, опис 2, справа 270, аркуші 62-63. Лист № 13 Хр[истос] В[оскрес]! Ваша Ексцеленциє! По моїм п’ятимісячнім побутї на містї, спровадився я вже до конвікту. Якраз кілька днїв по тім одержав від Вашої Ексцеленциї прислані 50 К[орон]., за які отсим складаю подяку щиру. Їх ужив я на заплату помешканя, щоби тим хоч трохи зменшити немиле вражінє ізза приходу до Canisianum . Бо мушуся признати одверто Ексцеленциї, що прикро було менї переноситися з давного помешканя, не тому, що у Сестер було ліпше удержаня, але що не мав чим заплатити за дотеперішне житє. Тому я осьмілювавбися просити Ексцеленцию єще о гроші, щоби міг вирівняти позіставший свій довг. В конвікті менї тепер добрі і зі здоровлєм рівнож не зле. До дому буду вертати, так як Ексцеленция казали, десь аж при самім кінци липня. Цїлую руцї Вашої Ексцеленциї Йосиф Слїпий Інсбрук 30.IV.1914. ЦДІАУЛ, фонд № 358, опис 2, справа 270, аркуш 65. Лист № 14 Ваша Ексцеленциє! Одержавши присланих 200 К[орон], я сьмію отсе щиро подякувати за них Вашій Ексцеленциї.Я їх дуже потребував, так що справдї ними зісунув я тяжкий камінь зі своїх плечий. Коло нас в Інсбруцї, прошу Ексцеленциї, зовсїм добре. Деякі хочуть вертаючи домів, вступити на Велиградский з’їзд, однак не знаю чи удасться їм, бо мабуть Конгрес відбудеся 6,7 і 8 серпня. Треба би трохи заждати довше в конвіктї, щоби там приїхати на час. Тому недавно були в Конвіктї Ексц[еленція]. Чехович [Констянтин, єпископ Перемишльський (1847-1915 рр.) – ред.] , так що своїм приїздом справили нам милу несподіванку. Мабуть їдучи до Риму, вступили до нас. Слава Ісусу Христу! Йосиф Слїпий. Інсбрук 17.V.1914. ЦДІАУЛ, фонд № 358, опис 2, справа 270, аркуш 67. Примітки [1] Єрм. Юстин Бойко, студит, Невідомий заповіт Митрополита Андрея Шептицького https://synod.ugcc.ua/data/nevidomyy-zapovit-mytropolyta-andreya-sheptytskogo-862/ [2] Софія Кочмар, «Масштаб глави нашої Церкви ми зрозуміли після того, як він вийшов на волю» Співробітник Йосипа Сліпого о. Іван Музичка — про Патріарха, https://day.kyiv.ua/uk/article/osobistist/masshtab-glavi-nashoyi-cerkvi-mi-zrozumili-pislya-togo-yak-vin-viyshov-na-volyu [3] Йосиф Сліпий, Спомини. За редакцією о. Івана Дацька та Марії Горячої. УКУ, Інститут Святого Климента Папи, Інститут екуменічних студій. Львів-Рим 2014. С. 111-112.

СЛОВО у Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту 27 січня 2022 року Божого Дорогі Сестри і Браття у вірі Авраама, кожного року ми збираємося на цьому місці у Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Збираємося на молитву, яка є розмовою з Богом. Зрештою, на такому місці як це, де знаходилося Львівське гетто, найкращим способом перебування є молитва. Тому, що там, де було знищене хоча б одне людське життя, не кажучи вже про мільйони, замовкає розум. Жодну смерть, якою б вона не була, не можна пояснити розумом. Людське життя на землі і смерть можна зрозуміти тільки у світлі вірі. Навіть меморіальний комплекс, який ми бачимо перед собою, прояснює нам це. У його центрі знаходиться чоловік похилого віку з піднятими до неба головою і руками. Одна рука у нього стиснена в кулак як символ затисненого болю і бажання помсти, друга — простягнена долонею вгору на знак благання і звернення в молитві до Бога. Стареча голова підведена до неба, немов приречена не бачити подій під нею, застигла у пригадуванні трагедії. Біля підніжжя скульптури — кам'яні руїни та уламки могильних плит — ознака смерті і знищення, позаду фігури — дерево, посаджене на відкритті монументу на знак примирення й продовження життя. Сьогодні ми зібралися тут на молитву за особливих обставин, коли на восьмому році війни з Московією над Україною знову нависла загроза повномасштабного вторгнення. Ворог, який воює проти нашого многостраждального народу за ментальністю і духом є нацистським. Адже він устами свого вождя майже відкрито заявляє, що існування України і Українського народу є історичною помилкою. Іншими словами, він відкрито бажає, що 40 мільйонів людей, які визнають себе Українцями і проживають на своїй рідній землі поруч іншими національностями щез з лиця землі. Як же цей образ ворога нагадує нам того, який в часи Другої Світової Війни не бажав існування Ізраїльського народу, а саме визнання про приналежність до цього Богом вибраного народу було рівнозначне з вироком смерті. Переконаний, що Ізраїльський народ, який пережив Голокост, як жоден інший розуміє більш і страждання Українського народу, який пережив Геноцид Голодомору і який, як виглядає знову став предметом особливої ненависті знову зі сторони комуністично-нацистського режиму, який прибрав фальшивий образ «голуба миру» і «ангела світла». Не може бути «голубом миру» і «ангелом світла» той, хто несе з собою війну і бажає смерті людини, людей, народів. І тепер як ніколи важливо розпізнати правдиве обличчя зла немовби окутаного добром, бо коли воно нам у своїй суті об’явиться, буде пізно. Біблійний приклад спокуси Адама і Єви в раю є якнайбільш промовистим у цьому значенні. Чому про це згадую сьогодні і на цьому місці ? Тому, що Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту був встановлений не тільки для того, щоби його згадувати як подію, яка мала місце в історії і минула. Він покликаний бути для усього світу знаком застереження, щоби більше ніколи у історії людства не повторилася ця страшна трагедія, що її навіть неможливо описати словами. А для цього, щоби цього не сталося, нам усім слід чітко розрізнити найперше для нас самих – де є добро, а де є зло. Зло, аби в які дипломатичні шати не було зодягнене, ніколи не стане добром. Для того ж, щоби розпізнати добро і зло, потрібне чисте сумління. А воно є даром Божим і нашим зусиллям. Сьогодні ми зібралися на молитву, щоби помолитися за жертв Голокосту. Вони вже у вічності, а ми ще на землі. Просімо у Господа за їхнім заступництвом, щоби земля, де ми живемо, була завжди нашою спільною хатою, де панує мир і взаємна любов та де немає місця на злобу і ненависть, а тим більше на війну. Боже, подай нам мир, єдність і перемогу над злом! Від імені Архиєпископа і Митрополита Львівського Ігоря Возьняка та усієї Львівської Архиєпархії УГКЦ висловлюю вдячність єврейському народові, який історією крокує завжди поруч. Свого часу Митрополит Андрей Шептицький став батьком для беззахисних єврейських родин, які шукали порятунку перед людино ненависною нацистською системою. Сьогодні ми, нащадки цього великого Мойсея Українського Народу бажаємо йти його слідами і будувати цивілізацію миру та любові! Єрм. Юстин Бойко, студит Синкел у справах монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ