«Щоб усі були одно» - відкритий лист до о. Василя Ковпака про церковну єдність, відповідальність і примирення

Дорогий отче Василю!

Звертаюся до Вас цим листом не для полеміки, взаємних звинувачень чи суперечок, яких навколо Вашого імені останніми роками було більш ніж достатньо. До Вас свого часу зверталися наші церковні ієрархи, зокрема Блаженніший Любомир Гузар і Митрополит Львівський владика Ігор Возьняк, закликаючи не поглиблювати поділу, а шукати дороги до відновлення церковного сопричастя.

Однак сьогодні я хотів би промовити до Вас не як церковний урядник і тим більше не як суддя, але як священник до священника, усвідомлюючи, що одного дня кожен із нас стане перед Христом і відповідатиме не тільки за власне життя, але й за тих людей, яких Господь довірив нашому пастирському служінню.

Саме тому сьогодні хочу поставити перед Вами питання, яке є важливішим від усіх наших людських аргументів: чого від нас хоче Христос? Відповідь знаходимо у Його первосвященничій молитві напередодні страстей: «Щоб усі були одно, як Ти, Отче, в Мені, а Я в Тобі, щоб і вони були в Нас об’єднані; щоб світ увірував, що Ти Мене послав» (Ів. 17, 21). Єдність Церкви, отже, не є другорядною дисциплінарною справою чи зручним способом церковної організації. Вона належить до самої волі Христа і до природи Церкви, яку ми кожного разу в Символі віри сповідуємо як єдину, святу, соборну й апостольську.

Знаю, Отче, що упродовж багатьох років одним із головних мотивів Вашої діяльності було бажання захистити те, що Ви вважаєте справжньою церковною Традицією. Не хочу заперечувати Вашої ревності, Вашого вміння промовляти до людей, відваги відстоювати переконання чи турботи про літургійне життя. Так само не заперечую того, що у сучасному житті Церкви є чимало недбальства, поверховності, літургійних зловживань чи богословської дезорієнтації, про які можна і потрібно говорити. Однак існує принципова межа: не можна захищати Традицію ціною руйнування церковного сопричастя, бо Традиція не існує поза Церквою і не може бути поставлена понад самою Церквою, яка прийняла її від апостолів, живе нею у Святому Дусі та передає наступним поколінням.

Надзвичайно промовисто про це говорить святий Кипріян Карфагенський у трактаті De catholicae Ecclesiae unitate, роздумуючи над нероздільним хітоном Христа, який, за свідченням Євангелія, був «не шитий, увесь від верху тканий» (Ів. 19, 23). Для Кипріяна ця одежа Господня є образом нерозривної єдності Його Церкви: таїнство єдності і зв’язок нероздільної згоди явлені через хітон Христа, який не був розділений і розірваний (De catholicae Ecclesiae unitate, 7). Тому неможливо обороняти Христову спадщину, одночасно поглиблюючи рану на Його Тілі. Не можна захищати хітон Христа, розриваючи його.

Для нас, українських греко-католиків, ця істина має особливу вагу, бо наша Церква заплатила за єдність Христової Церкви з намісником св. Апостола Петра не богословськими деклараціями, а кров’ю. Перед нами стоїть священномученик Йосафат Кунцевич, для якого єдність Христової Церкви була справою, вартою мученицького свідчення. Перед нами — Праведний митрополит Андрей Шептицький, який доклав величезних зусиль для відродження східної традиції нашої Церкви, але ніколи не протиставляв вірність Сходові католицькому сопричастю. Перед нами — Патріарх Йосиф Сліпий, який пройшов вісімнадцять років радянських тюрем, таборів і заслання, але не погодився купити свободу ціною відречення від єдності зі своєю Церквою. Нарешті, перед нами тисячі священників, монахів, монахинь і мирян підпільної УГКЦ, які втрачали працю, свободу, здоров’я, а нерідко й життя, але залишалися вірними церковному сопричастю.

Саме тому кожний новий поділ у нашій Церкві завдає рани не тільки сучасній церковній спільноті, але й пам’яті тих, хто страждав за її єдність!

Сьогодні, однак, перед Вами постало ще одне питання, якого вже не можна уникнути. Останні події навколо Священничого Братства святого Пія Х надали ситуації нової серйозності. Після здійснених 1 липня 2026 року єпископських свячень без папського мандату Апостольський Престол офіційно констатував схизматичний характер цього кроку, а Дикастерія віровчення 2 липня нагадала також духовенству і мирянам про тяжкі наслідки формального приєднання до схизми.

Я не хочу перебирати на себе компетенції церковного судді і проголошувати канонічний статус кожного зі священників чи мирян, пов’язаних із Вашою спільнотою. Однак неможливо вдавати, що ці події Вас не стосуються. Вони безпосередньо торкаються того напрямку, з яким протягом років було пов’язане Ваше служіння, а також церковної долі священників і вірних, які довірилися Вам.

Саме тому сьогодні, Отче Василю, я прошу Вас як священник священника поставити собі не лише питання про власну позицію, але передусім питання відповідальності за цих людей. Якщо Вам дорогі священники, які пішли за Вами, якщо Вам дорогі вірні, які довірили Вам своє духовне життя і духовну долю своїх дітей, Ви не можете не запитати себе: куди я веду цих людей далі?

Чи веде ця дорога до дедалі глибшого сопричастя з Христовою Церквою, чи до дедалі більшого віддалення від неї? Чи хочемо ми прямувати дорогою спасіння з Христовою Церквою, у сопричасті з єпископами і Наступником святого Петра, чи будувати своє церковне життя окремо від цієї єдності?

Для католицького священника це не може бути другорядним питанням. Петрове служіння не є додатком до католицької еклезіології, який можна приймати тоді, коли рішення Риму нам подобаються, і відкладати набік, коли з ними не погоджуємося. Христос сказав Петрові: «Ти — Петро, і на цій скелі Я збудую мою Церкву» (Мт. 16, 18), а також: «Я молився за тебе, щоб не зменшилась віра твоя; ти ж, колись навернувшись, утверджуй своїх братів» (Лк. 22, 32). Саме це служіння єдності продовжує Наступник Петра.

Особливо промовисто, що ще 29 червня 2026 року, перед згаданими свяченнями, Папа Лев XIV особисто звернувся до генерального настоятеля Братства святого Пія Х, причому не мовою приниження чи погрози, а мовою пастирської відповідальності, звертаючись через нього також до єпископів, священників, семінаристів і вірних, пов’язаних із Братством. Це продовження тієї самої програми його понтифікату, яку Папа окреслив ще 18 травня 2025 року словами про прагнення «єдиної Церкви, знаку єдності й сопричастя, яка стає закваскою примиреного світу».

Тому ці слова сьогодні стосуються також усіх нас! Папа Лев XIV від самого початку свого служіння говорить про мир Воскреслого Христа як про «мир беззбройний і мир, який обеззброює, смиренний і витривалий». Можливо, настав час дозволити цьому Христовому мирові обеззброїти також наші серця — від багаторічної полеміки, від потреби доводити власну правоту, від взаємного недовір’я — і запитати не про те, хто переміг у давньому конфлікті, а про те, як сьогодні повернутися до єдності.

Тому звертаюся до Вас особисто і по-братньому:

Отче Василю, зробіть крок до повного сопричастя з Українською Греко-Католицькою Церквою. Розпочніть дорогу поєднання зі своєю Львівською Архиєпархією, з якої починалася історія Вашого священничого служіння!

Я розумію, що після стількох років цей шлях не буде простим. Існують канонічні питання, взаємні рани, недовіра і наслідки рішень, прийнятих у минулому. Але жодна з цих перешкод не є більшою від Божої благодаті. І першим кроком не мусить бути публічна декларація чи принизлива капітуляція. Ним може стати братня розмова з нашим Архиєпископом і Митрополитом (якого, до речі, Ви згадуєте у часі Літургії) — без камер, без полеміки, без переможців і переможених — із щирим бажанням знайти дорогу додому.

Подумайте передусім про тих, хто пішов за Вами. Сьогодні саме Ви можете не допустити, щоб цей поділ став спадщиною наступних поколінь. Саме Ви можете повести своїх священників і вірних не далі дорогою віддалення, а дорогою повернення до повноти церковного сопричастя. І це не було б Вашою поразкою. Навпаки, можливо, це стало б найбільшим духовним вчинком Вашого священничого життя.

Бо справжня мужність священника полягає не тільки в тому, щоб десятиліттями стояти на своєму. Часом значно більшої мужності потрібно, щоб поставити перед Христом питання: Господи, чого Ти хочеш від мене тепер?

Ми всі одного дня станемо перед Ним. І тоді Він не запитає нас, хто мав більше прихильників чи хто переміг у церковній суперечці. Але кожен пастир відповідатиме за душі, довірені його служінню. Тому прошу Вас як священник священника: не залишайте їм у спадок поділу. Залиште спадщину примирення.

Нехай кров святого Йосафата, духовний заповіт митрополита Андрея, непохитність Патріарха Йосифа та вірність мучеників і ісповідників нашої підпільної Церкви нагадають усім нам, наскільки дорогою є єдність Христової Церкви.

І нехай сьогодні над усіма нашими давніми суперечками сильніше прозвучать слова самого Христа: «Щоб усі були одно».

З молитвою, братньою пошаною і щирою надією на Ваше примирення з Українською Греко-Католицькою Церквою,

Єрм. Юстин Бойко, студит

Львів, 21 липня 2026 року Божого