ТЦК, натовп і втрата довіри: моральний діагноз однієї львівської події
10 годин тому
Читати 5 хв
Є новини, які живуть одну годину. Є новини, які стають інформаційним шумом. А є такі новини, які за кілька годин розлітаються всіма каналами, бо потрапляють у відкриту рану суспільства.
Вчорашня історія у Львові, де на Сихові натовп людей перекинув автомобіль ТЦК, — саме з таких. Її миттєво підхопили телеграм-канали, місцеві медіа, загальноукраїнські видання, коментатори, політики, обурені, налякані, розгублені й ті, хто завжди готовий підлити олії у вогонь.
Але питання не лише в тому, що сталося. Питання в тому, чому ця новина так швидко рознеслася країною. Чому вона викликала такий резонанс? Чому одні побачили в цьому злочин проти порядку у воюючій державі, а інші — вибух народного обурення? Чому ТЦК для одних є необхідним інструментом оборони, а для інших — символом страху, приниження і несправедливості?
Це не просто історія про перекинутий автомобіль. Це історія про перекинуту довіру.
І саме тому про неї треба говорити не криком, не пропагандою, не злобою і не виправданнями, а тверезо — з точки зору моралі, справедливості, державної відповідальності і християнського сумління.
Бо коли у воюючій країні люди починають діяти натовпом, це небезпечно. Але коли держава доводить людей до стану, в якому натовп стає можливим, це також страшний сигнал.
І цей сигнал не можна заглушити ні кримінальними справами, ні гучними заявами, ні черговим інформаційним шумом.
Його треба почути. Кілька місяців я вже висловлювався на тему ТЦК, народ і держава, через що отримав суцільну критику людей, бо сказав відверто, що нічим не можна оправдати вбивство військового!
Відчуваю, що написане мною сьогодні збере не меншу злісті суспільства і гнівних коментаторів. Але, як священник, який служить у славному Львові, не можу оминути мовчанкою того, що вчора сталося у Львові на Сихові, бо це була б постава страхопуда. Однак, не бажаю також підтримувати крики котроїсь зі сторін, бо криком не вирішимо нічого.
Спробуймо на холодну голову осмислити те, що вчора сталося у Львові, зрозуміти причини, наслідки та зробити деякі висновки.
Найбільше, що мене вразило, то це те, що про інцидент на Сихові повідомили не лише місцеві канали, а й великі загальноукраїнські медіа: Суспільне, Українська правда, Радіо Свобода, LB.ua, ZAXID.NET, ТСН, Укрінформ, Факти ICTV, 24 канал та інші. За повідомленнями ТЦК і поліції, йшлося про перевірку військово-облікових документів чоловіка 1996 року народження, після чого група людей заблокувала, пошкодила і перекинула службове авто ТЦК. За кілька годин про подію на Сихові у Львові знала майже вся країна. І вже сам цей факт багато про що говорить.
Бо новина стала такою “гарячою” не лише тому, що хтось перекинув автомобіль. В Україні, на жаль, щодня стається багато драматичних речей. Але ця новина потрапила у сам нерв суспільства. Вона торкнулася страху, втоми, недовіри, болю, несправедливості, приниження і того внутрішнього напруження, яке давно накопичується в людях.
Скажу одразу: насильство проти військових, блокування, нищення майна, самосуд і поведінка натовпу — це неприпустимо. Особливо у воюючій державі. Бо коли суспільство починає діяти натовпом, воно дуже швидко перестає бути спільнотою відповідальних людей. Натовп не шукає правди. Натовп шукає винного. Натовп не розрізняє. Натовп кричить, штовхає, ламає, б’є, перекидає, а потім часто навіть не розуміє, що саме зробив.
Але було б великою помилкою зупинитися лише на цьому і сказати: “Покарати винних — і крапка”. Так, винні у насильстві мають відповідати перед законом. Але моральна проблема тут значно глибша.
Це не просто випадок із автомобілем ТЦК. Це симптом. Українське суспільство живе у страшній втомі. Війна триває роками. Люди поховали рідних, втратили здоров’я, майно, дім, спокій, майбутнє. Одні воюють давно і виснажені до краю. Інші бояться мобілізації. Треті не розуміють, чому одні воюють, а інші “вирішують питання”. Четверті бачать нерівність, корупцію, дивні бронювання, показну безкарність сильних світу цього. І на цьому тлі будь-яка вулична зустріч із ТЦК сприймається вже не як адміністративна процедура, а як зіткнення людини з державним примусом.
Це не виправдання, а пояснення.
Бо християнська моральність не дозволяє нам виправдовувати зло чужим злом. Якщо хтось принижує — це не дає мені права бити. Якщо хтось діє грубо — це не дає мені права ставати натовпом. Якщо держава помиляється — це не дає громадянину права руйнувати порядок. Але християнська моральність також не дозволяє нам закривати очі на причини, які доводять людей до вибуху.
Які причини події, які сталася вчора на Сихові у Львові. Спробую назвати їх коротко
Причина перша — втома від війни.
Причина друга — криза довіри до справедливості мобілізації.
Причина третя — часто принизлива або незрозуміла форма комунікації з людьми.
Причина четверта — відчуття, що закон у нас не для всіх однаковий.
Причина п’ята — те, що ТЦК стали в очах багатьох не просто державною установою, а символом усього страху, примусу і безсилля перед системою.
І ось тут маємо головну моральну небезпеку. Коли інституція стає символом страху, а громадянин — символом спротиву, тоді суспільство вже не думає. Воно реагує. А там, де немає думки, дуже швидко приходить руїна.
Що робити?
Перше.
Держава має чесно визнати: мобілізація не може триматися тільки на страху. Вона мусить триматися на справедливості. Люди мають бачити, що правила однакові для всіх: для бідного і багатого, для сина простого чоловіка і сина чиновника, для села і міста, для того, хто не має зв’язків, і для того, хто має десятки знайомих у кабінетах.
Друге.
ТЦК мають діяти законно, спокійно, гідно і прозоро. У час війни держава має право мобілізувати. Але навіть у час війни людина не перестає бути людиною. Її не можна принижувати, залякувати, ламати психологічно чи перетворювати на “одиницю ресурсу”. Український воїн — це не виловлена людина. Український воїн — це громадянин, який має гідність.
Третє.
Усі дії ТЦК, поліції і громадян у таких випадках мають бути перевірені. Якщо громадяни вчинили насильство — вони мають відповідати. Якщо представники держави діяли неправильно — вони також мають відповідати. Закон не може бути кийком лише в один бік. Закон або один для всіх, або він перестає бути законом і стає інструментом сили.
Четверте.
Медіа і телеграм-канали мають перестати гратися з вогнем. Бо іноді одне відео, один емоційний заголовок, одна неперевірена фраза можуть зробити більше шкоди, ніж сам інцидент. У час війни інформація — це не просто новина. Це або ліки, або отрута. І коли медіа женуться за переглядами, не думаючи про наслідки, вони стають співучасниками суспільної істерії.
П’яте.
Громадяни мають навчитися відрізняти праведне обурення від руйнівної люті. Можна і треба вимагати законності. Можна і треба захищати людську гідність. Можна і треба ставити питання владі. Але не можна перетворюватися на юрбу, яка нищить, блокує і б’є. Бо сьогодні юрба перекидає автомобіль ТЦК, а завтра така сама юрба може прийти по будь-кого з нас.
Шосте.
Церкви, громадські середовища, місцева влада і відповідальні люди мають говорити з суспільством не мовою пропаганди, а мовою правди. Нам не потрібні солодкі гасла. Нам потрібна чесна розмова: війна триває, армія потребує людей, держава має обов’язок обороняти країну, але суспільство має право на справедливість, гідність і прозорість.
Моральний висновок простий: насильство натовпу — гріх і злочин. Але глухота влади до болю людей — також моральна проблема. Перше руйнує порядок одразу. Друге руйнує довіру повільно. А коли руйнуються і порядок, і довіра, тоді держава стає дуже вразливою.
Ми не маємо права воювати між собою в тилу так, ніби забули, хто справжній ворог. Але ми також не маємо права мовчати, коли бачимо, що в тилу накопичується небезпечна неправда, нерівність і приниження.
Україна вистоїть не тільки зброєю. Україна вистоїть тоді, коли зброя буде в руках відповідальних, закон буде один для всіх, держава буде говорити з людиною з повагою, а людина не буде відповідати на страх насильством.
Бо перемога — це не лише вигнати ворога з нашої землі. Перемога — це ще й не дозволити війні знищити в нас людське, християнське і державницьке.
