Виступ Блаженнішого Любомира перед Загальною Радою Святоуспенської Унівської Лаври в справі праці монахів студитів у Києві

Дорогі отці і брати. Я хотів би сьогодні заторкнути одну справу, дуже конкретну. Решту справ, я би радше представив дуже загально, а вирішувати ви би вже мусіли самі. Я не прийшов сюди щось наказувати, чи розвязувати,— це вже ваші власні справи.

Справа, яку я хочу вам конкретно представити — це справа Києва. Київ, як знаєте, повинен бути осідком Голови Церкви, також і греко-католицької. Сьогодні всі керівники, всі настоятелі, чи предстоятелі всіх Церков є в Києві. Тільки греко-католики є у Львові.

Треба бути у Києві. Чому? Не тільки для того, щоб бути близько, на кожен заклик, чи потребу уряду,— що, зрештою, також дуже важливо, але тому, що Київ є нашою колискою. Це місто, з якого вийшло наше українське християнство. Київ є нашою столицею і є містом, яке сьогодні обєднує всю нашу країну. Тому нам треба бути у Києві, а радше повернутись до Києва.

Київ це місто, яке ставить перед нами дуже серйозні завдання. Україна, як знаєте, не є ще сьогодні релігійно сформованою державою. Кажуть, що майже половина населення є далеким від Бога, далеким від церкви. Це не означає, що вони є ворогами, але просто,— далекими, чужими, байдужими, дуже часто незацікавленими. Але, все ж таки, коли я сказав незацікавленими, може я не сказав цілковиту правду. Бо є багато людей, як знаємо з досвіду, які, здавалось би, так дуже далекі від Бога, від церкви, від всього релігійного, але одначе зацікавлені. І в Києві, цю духовну ситуацію нашої країни, найкраще і найяскравіше видно. Це, очевидно, заставляє нас щось робити для того, щоб також пасторально допомогти цьому місту і його населенню.

Перенос Предстоятеля УГКЦ до Києва, це не є виключно адміністративний чи церковно-політично оправданий крок. Ми хочемо бути у східних областях також для того, щоб могти послужити, щоб свідчити Христа. А передовсім у місті Києві.

   Ми будуємо тепер там храм, Патріарший Собор, який мав би бути головною нашою церквою, до часу, коли для обєднаної України, такою головною церквою стане Свята Софія, яка традиційно такою була і ми б хотіли бачити, щоб наша обєднана Христова Церква в Україні, мала знову осідок свого Патріарха в Святій Софії. Але до того часу, як довго, нажаль, ми є поділені, кожна Церква хоче мати якийсь свій центр у Києві. Київський Патріархат має свій центр в катедрі св.Володимира, УПЦ МП — у Києво-Печерській Лаврі, УАПЦ — у церкві св.Андрія. Нам, з тих історичних церков, не дали, не призначили у Києві якоїсь церкви. Тому ми, на лівому березі Дніпра, будуємо свою церкву, а також резиденцію.

Одначе, я знову повернуся до основного, а саме, до пасторальної сторони цієї справи. Ми мусимо в Києві засвідчити про християнське наставлення греко-католицької церкви, про її мирне та відкрите наставлення до всіх людей. Одним словом, ми мусимо там мати свій душпастирський центр. Ми, якщо я не помиляюсь, маємо на сьогоднішній день у Києві шість парохій, які, одначе, прикро мені це казати, не сповняють належно своєї душпастирської ролі. Кожна з них, є в якийсь спосіб в собі закрита, дуже часто надто галицького характеру спільнота, яка в жодний спосіб не променює на місто. І я хотів би, щоб цей наш Собор, який за два роки вже би мав бути готовим до вжитку, став би таким справжнім, репрезентативним Собором для нашої Церкви. Цей Собор, на мою думку, мусить мати дві прикмети, як духовний центр. По-перше: там, в дуже автентичний спосіб, повинно плекатись наше традиційне благочестя, тобто спосіб прославлення Бога.

Так, щоби наші брати наддніпрянці, могли побачити себе у нашому богослужбовому житті. По-друге: там ми мусимо складати дуже автентичне свідчення християнської любові ближнього. Це значить, що ми повинні дуже свідомо плекати християнські чесноти, бути відкритими до тих людей, які будуть до нас приходити. Бо, напевно, не будуть це виключно вже переконані греко-католики. Там буде багато людей, які може сьогодні є далекі від Бога, від церкви, або ще не визначених, до якої Церкви вони хочуть належати. Людей, які просто з чистої цікавості захочуть прийти і подивитися на нас. Вони мусять відчути справжнє духовне наставлення.

   Я вам дам приклад зовсім протилежного наставлення. Дуже багато з наших людей, греко-католиків, (особливо про це мені оповідають люди з-за кордону), приходять до Києво-Печерської Лаври помолитися, подивитися. І якщо хтось довідувався, що це греко-католики, то бували випадки, що їх просто виганяли. Очевидно, після такого відношення до цих людей, у них залишалися дуже неприємні спогади та враження. До нас також, будуть приходити люди різних переконань і кожного з них, ми мусимо зустріти з любовю, як людину, пошанувати, як людину. Не конечно, приймаючи її переконання, заперечувати наші власні переконання. Але це є людина і вона мусить відчути, що ми її пошанували, як людину.

   В Києві, на відстані практично 100 метрів від майбутнього Собору, який вже будується, я купив собі квартиру, в якій би я хотів перебувати, коли буду в Києві і в якій я би хотів примістити також трьох монахів, щоб мені допомагали. Але найбільше мені залежить на тому, щоб вони там плекали молитовне життя.

   На площі, розміром 1,7 га, де будується Собор і резиденція, ми одержали дозвіл побудувати невеличку, тимчасову каплицю, в якій я би хотів, щоб вже починалася молитва. І ці три монахи, за допомогою деяких отців, які вже є в Києві і працюють там для нашої Церкви, і які поділяють цю точку зору, яку я вам вже представив,— молилися. Це не означає, ціле церковне правило, це не означає, що вони там повинні сидіти з ранку до ночі, чи цілу добу, але щоб там була якась молитва кожного дня. Яка вона буде — час покаже. Я би не хотів зараз робити якихось планів, не побачивши цього на практиці. Одним словом, таким би було в основному їхнє завдання.

   Тому я просив отця Ігумена, щоб пошукав трьох побожних, благочестивих, належно підготованих монахів, які би там могли зі мною бути. Спільнота, яка би там була, була би, можна сказати спільнотою дуже особливою. Тому, я просив би вас, щоб ви між собою порадились і вирішили, хто би там найкраще надавався бути. Якщо все добре піде, то у наших планах на майбутнє, є створення там справді репрезентативного, греко-католицького монастиря. Такого, який би своєю духовістю, своїми практиками і своїм способом життя, відкликувався до нашої старої традиції. Це мрія на майбутнє. Може, на не таке вже й далеке майбутнє і не є це думка вже така дуже фантастична, мені здається, але вона вимагає певної підготовки. Щоб ті люди, які захочуть подивитися, що то є та греко-католицька церква, що то є та католицька церква,— могли це побачити. Це, розуміється, був би вже такий трошки більший монастир і треба би було добре застановитись, як і де його спорудити. Я би такий монастир дуже радо у Києві бачив. Цей монастир буде вимагати певного труду, певної праці, певної науки, певної відкритості. Цього життя нас навчить.

   Стільки я хотів сказати про Київ і про це моє прохання, яке я поручаю вам, і яке я поручаю отцеві Ігуменові, щоб ви добре подумали і підтримали те, що на мою думку, є для нашої Церкви дуже важливе. Це є довготерміновий план, який має дві частини,— коротшу і довшу. Ця перша полягає на тому, що до початку літа, там вже можна би було замешкати. Квартири вже є передані, але у них ще треба зробити ремонт, тобто, пристосувати їх до наших потреб, хоча б з тієї причини, що там є два поверхи і мусимо зробити якусь внутрішню драбину, або якісь сходи, щоб можна було переходити.

   Над другою цастиною цього плану треба би було трохи більше подумати і застановитися, як це здійснити.

   Ми, як монахи нашої старої, студійської традиції, повинні конечно бути в Києві, хоча б на початках, а пізніше, також і в інших частинах України.

   Стільки я хотів на цю тему сказати. Чи хтось би мав якісь запитання?

   Ігумен Венедикт: Ви просите, Блаженніший, трьох монахів. Чи в число цих трьох мав би входити також ієромонах?

   Бл. Любомир:  Якщо маєте ієромонаха, так би сказати, доступного, не було би зле. Там є два отці, а тепер ще й мав би бути третій, які би були до диспозиціїї, тобто, до богослужень, до Св. Літургії. Але якби в числі тих трьох монахів був один ієромонах, то це упростило би справу, бо він би завжди був там на місці. Бачите, початок є дуже скромненький, тільки три особи. Це є мінімум, що повинно бути монахів. А якщо можете і маєте відповідну особу, я би був дуже радий, бо це у багатьох речах допоможе.

   Я би відразу хотів сказати, щоб ті блаженні монахи, які би там мали бути, були мені допоміжними у практичних речах. Один, наприклад, щоб мав здібності секретарські, щоб вмів читати електронну пошту і т.д. Інший, щоб вмів водити авто, щоб міг мене куди потрібно завезти. Ось такі, практичні речі. На їхнє місце можна би було взяти світських людей, але я би радий був бачити там монахів, з огляду на молитву. І взагалі, щоб ми вже починали в Києві, не тільки у цій каплиці, але й у каплиці, яка буде знаходитися в нашій квартирі,— молитвою освячувати місто.

   Ігумен Венедикт: Чи перебування наших монахів у Києві було би короткотривалим, чи це би мало бути на довший час? Чи наші монахи мали би залишитися також при Соборі?

   Бл. Любомир: Мені сьогодні, щиро вам скажу, важко відповісти на це запитання. Але напевно, не на короткий час. Бачите, тут заходить проблема, вирішення якої не буде у моїй компетенції, бо час мого служіння ще 5 років. І коли мені виповниться 75 років, то треба буде йти десь до монастиря, душу спасати, а до того часу будемо блукати по світі. Але доки я буду, я би хотів біля себе мати монахів. Що стосується мого наступника, то на мою думку, було би дуже второпно, щоб він також мав біля себе монахів. Це є у нашій давній традиції, але я не можу нікого до цього змушувати.

   Проблема є такого роду: коли ми будемо вже в Києві, то мусимо добре роздивитися, подумати, у якому місці будувати евентуальний монастир і який би був його звязок із Собором. Оскільки Собор не буде виключно парохіяльним, моєю мрією було би, щоб ним опікувалися монахи. Це би забезпечило Собору належну духовну обслугу. Мусимо собі також здати справу з того, що туди буде приходити багато людей, туристів, відвідувачів, паломників і т.д.

   Якби я вам сьогодні сказав так, чи сяк, то це би було безвідповідальним з моєї сторони. Треба побути трохи в Києві. І за пів-року, за рік, вже би показалося, як укладати плани на майбутнє. Я вам зараз можу сказати про певні свої мрії, але поза мріями, воно є ніщо. Моєю мрією є те, щоб Собором опікувалися монахи, наші монахи, студійського уставу. Чому? Мені здається, на Сході України, ми маємо найкращі підстави свідчити про монашество. А монашество у Східній Україні — дуже важливе свідчення. Я цим не хочу принизити ані отців редемптористів, ані отців василіян, ані інших. Але їхній спосіб життя, який також має свої оправдвння і в східних областях України, не має тої переконливої сили, що має наш тип монашества. Я думаю, що над цим треба буде дуже солідно попрацювати. Я не хочу сьогодні давати якісь обіцянки, чи уявні плани, не маючи досвіду в такій ділянці. Бачите, я був у Києві тільки чотири місяці, і то, в обстановці зовсім іншій. Тому замало маю досвіду, щоб сказати, як це конкретно зробити в Києві. Це час покаже. Але я маю ту думку, що такий монастир повинен бути. Чи будемо могти це зробити разом з Собором, чи біля Собору, мені сьогодні є сказати дуже важко. Я не хочу робити тверджень, для яких не маю ще сьогодні підстави. Я би радо це бачив, але не хочу більше казати, як можу. Побачимо. Як Бог дасть і ви дозволите мені дати цих трьох співсупутників життя християнського, будемо бачити, самі відчуємо на місці, що і як. Але, все ж таки, я би хотів, щоб ті, що будуть там зі мною, були вже зародком чогось тривалішого на майбутнє. Як ми їх будемо могти остаточно примістити, оформити, я сьогодні ще не знаю. Це є свого роду ризик. Але раз ми собі постановимо, що хочемо там мати монастир, то знайдемо способи, щоби там бути.

   Ієром. Севастіян: Чи в проекті будови Патріаршого Собору є передбачена можливість побудови там якогось монастиря?

   Бл. Любомир: Як такого — ні. Щоб в комплексі будов, проекти яких ми сьогодні маємо, (певні деталі плану ще випрацьовуються), можна було розвинути справжній монастир,— я не думаю. По-перше, я давно вже не бачив плану будівництва і коли буду там на місці, мушу подивитися, перевірити. По-друге, з чим треба буде числитися, що там буде обмежена кількість осіб: три, шість,— але вже росту, щодо кількості, там бути не може. Бо це є будинок, який має інші призначення. Але я також маю на думці таке приміщення, в якому би була можливість росту. Не можу відповісти поки що на питання, в який спосіб монастир буде повязаний із Собором.

   Ієром. Севастіян: В мене є наступна пропозиція: якщо є така можливість, то до проекту комплексу забудов, можна би було ще додати проект якихось монастирських приміщень, які би могли вмістити принаймні 12 осіб. Очевидно, що це не був би на Східній Україні центр нашого монашества, а радше дім, в якому би мешкали ті монахи, які б опікувалися Собором. Бо справді, нашою старою традицією, між іншим, є те, що при Патріаршому Соборі були монахи. Починаючи від 13 ст. і аж, якщо я не помиляюся, до 17 ст., при Софійському Соборі був монаший корпус, в якому мешкало приблизно 60 монахів, і які були там при Патріарсі, чи при Митрополиті. Отож тепер, можна би було щось таке започаткувати. Поки що, у цій квартирі, а потім, з тою перспективою, щоб, наприклад, до якогось крила патріаршого будинку, добудувати корпус для монахів.

   Бл. Любомир: Нажаль, я не маю перед очима ясного плану, щоб могти щось на цю тему сказати. Але ця думка була, була висказана і була прийнята.

   Ієром. Севастіян: Якої величини є ця площа під забудову?

   Бл. Любомир: Як я вже згадував, територія є величиною у 1,7 га, але мені зараз дуже важко зорієнтуватися, чи на таку будівлю там було би місце. Наприклад, без проблем знайшлося місце на цю капличку, але вона є дуже маленька. Спорудження окремого будинку тепер не передбачено. Я не є зараз приготований, щоб сказати, скільки місця залишається, щоб могти там евентуально добудувати монастир. На попередньому місці, яке нам пропонувалося, це було взято під увагу. А тут,— я не можу сказати, що місця вже нема, не подивившись на план. Памятаючи про ваше запитання, я, під час моєї наступної подорожі до Києва, подивлюся на план і тоді зможу вам щось конкретно відповісти. Щоправда, відкривається можливість для того, щоб ще отримати трохи землі, що було би ідеальним, але про це говорилося в контексті не монастиря, а школи. Місто може би й дало землю, якби там була школа, бо мешканці Києва дуже радо би бачили в цій околиці нашу католицьку школу.

   Ієром. Севастіян: В нинішній час, коли Ваше Блаженство є Первоієрархом нашої Церкви, є власне та можливість, допомогти нам у тому, щоб перебратися до Києва. Очевидно поступово, поетапно. Спочатку, до цієї квартири, а потім, може підшукати якийсь будинок. Бо як Ви згадали, термін Вашого служіння ще 5 років і не відомо, хто буде Вашим наступником, і як він поставиться до перебування там монахів студитів. Тому нам необхідно би було там мати свій сталий осідок, може навіть не далеко від Собору, щоб у  випадку, коли б хтось нас попросив звільнити місце при патріаршому дворі, бо захоче собі взяти редемптористів чи василіян, ми би могли перебратися туди.

   Бл. Любомир: Те, про що ви зараз говорите, є дуже важливе. Колись, ті старовинні традиції, що стосуються монаших осідків, про які ми вже з вами згадували, полягали на чомусь іншому, а саме: Патріарх мешкав у монастирі. Не монастир коло Патріарха, а Патріарх у монастирі. Так було, наприклад, у Святій Софії і Києво-Печерській Лаврі.

   Над цим питанням треба би було ще попрацювати. Бо розходиться про те, на що ви натякнули,— забезпечити стабільність. Щоб нам потім не сказали: дорогі отці, ми вас любимо, шануємо, але зробіть місце для інших. Тому, нам потрібно забезпечити собі там тривалий побут, а також, можливість розвитку, щоб там могла утворитися солідна монаша спільнота.

   Ієром. Севастіян: Чи з юридичної сторони, на основі канонічного права, можна би було створити якийсь окремий статут для монашої спільноти при Патріаршому дворі?

   Бл. Любомир: Як я вже сказав, ми зараз працюємо в зворотньому порядку. Бо колись, Патріарх приходив у монастир, а у даному випадку мусимо робити навпаки. Я не кажу, що ні, але це треба простудіювати і подивитися вже конкретно на місці. Це є дуже важливі питання, на які я буду старатися якнайшвидше відповісти, але вже аж тоді, коли буду якийсь час у Києві і буду бачити ситуацію на місці.

   Ієром. Гедеон: Треба створити у Києві нову Архимандрію.

 Ієром. Севастіян: Можливо, вартувало би надати тому монастиреві повну автономію.

   Бл. Любомир: Це є речі, які може з часом, дасться побачити. Є дві можливості: в Східних Церквах, декларується Архимандрією існуючий монастир, Лавра, або, як то часто практикується в Російській Церкві, поставляється Архимандрита і кажеться йому, щоб зорганізував собі там Архимандрію. Так само є у них з єпископами. В католицькій церкві, за західним зразком, ми йдемо тим шляхом, що перше маємо якусь адміністратуру, потім, звичайно, Екзархат. І коли це все вже є достатньо велике і сильне,— Єпархію. В РПЦ буває так, що призначають єпископа до якогось міста, в якому нема ніякої церковної структури і він там має створити християнську громаду.

   Колись, Митрополит Київський, був також з уряду Архимандритом Печерської Лаври. Нажаль, ми це стратили. У багатьох Східних Церквах є так, що Предстоятель Церкви є також і настоятелем якогось монастиря, головно такого традиційного, де є його резиденція, де відбуваються Синоди і т.д. Ці речі ще би треба було не тільки вивчити теоретично, але й побачити на місці. Ваша думка є цілком правильна.

   Дн. Родіон: Я би хотів уточнити таку річ. Чи перебування наших братів у Києві, на першому етапі, було би повязане з тим, щоби бути Вам до помочі, чи вони би також були заагажовані до праці при Соборі?

   Бл. Любомир: Практично, я уявляю собі це так, що їхня присутність, поки я буду мешкати в квартирі, була би повязана з моєю особою і ця присутність була би, на так званій, особистій базі, до часу, поки буде збудована резиденція. Але моєю думкою є те, щоб, зорієнтувавшись у ситуації, з часом, на основі цієї особистої бази, можна би було утворити монастир, який би мав можливість певного розвитку. Отже, на початках, це би була так звана приватна розвязка, а не створення там відразу монастиря.

   Ієром. Віктор: Чи ті монахи, які мають там з Вами жити, будуть на Вашому утриманні?

   Бл. Любомир: Так брате, утримуватимуться з моєї кишені. Так що, прошу посилати таких, які скромно живуть. У всякому разі, кожен одержить ліжко, дах над головою і щось, щоб підкріпити щодня душу і тіло. Я не буду постійно в Києві, бо мушу також бути у Львові, та й багато часу, нажаль, є поза Україною. Брати ж перебуватимуть там постійно, тому, безумовно, будуть на мому утриманні.

   Дн. Леонтій: Мені здається, що тим братам, які там з Вами мають перебувати, буде важко провадити повноцінне духовне життя, виконуючи одночасно обовязки секретаря, або якісь інші. Тому що, таке перебування в Києві, спонукатиме їх до спілкування зі священиками, які там працюють. Це буде для них свого роду тягарем, бо вони будуть тим природним барєром, через який їм треба буде когось перепускати, а когось ні. Таким чином, вони будуть безпосередньо включені у працю в Патріархії. На мій погляд, це буде складати істотну проблему для цих братів, щоб провадити монаше життя і одночасно займатись зовнішніми справами чи виконувати цілком не монаші обовязки.

   Бл. Любомир: Правильно брате ви кажете, дуже правильно. Зараз, наприклад, ми з дияконом Августином, тільки один час молимося разом, а поза тим, кожен мусить сам промишляти, як уложити собі молитовне правило. Та, маючи трьох монахів, навіть, коли я там буду, я певний, що можна, безумовно, з певними обмеженнями, провадити нормальне молитовне життя. Але, треба також працювати на життя. Ці речі треба урегулювати. Безумовно, це не буде те саме, що бути в Уневі, чи в якомусь іншому монастирі. Це є особливе служіння, немає сумніву. Але раз їх є трьох, то можна нормально помолитися деякі молитви разом, а певні молитви залишити кожному приватно. Ви правильно це бачите і це є проблема, яку можна вирішити. Бо можна цілковито перестати молитися, що є небезпечно, а з другої сторони, в міру можливості, можна цілком добре, провадити нормальне молитовне життя. Очевидно, я буду мати і гостей, які будуть приїжджати, але це не буде від шостої рано до півночі. Є певні години, коли люди приходять і я надіюся, що той брат, який там буде, бодай відчинить їм двері. Але я би не хотів, щоб ці брати, на протязі цілого дня, мусіли ввесь час щось робити, бо тоді було би неможливо укласти якесь молитовне правило.

   Відносно харчування: маю надію, що приготувати на сніданок кашу чи каву, брати потрафлять самі. Але для приготування обіду, вечері, а також для купівлі продуктів, я би радше хотів залучити особу світську.

   Я би дуже хотів, щоб монахи, по можливості, якнайменше вешталися по світі. Як сказав св.Василій Великий,— щоб знали тільки дорогу додому і до церкви. Всякі інші дороги, в міру можливості, будемо старатися оминати. Навіть помешкання є спроектоване так, щоб світська особа, яка буде працювати на кухні, не заважала монахам, які в іншій його частині, займатимуться монашими обовязками.  Так я собі все це уявляю.

   Стільки, я хотів би сказати про Київ.

Слово Блаженнішого Любомира

до Загальної Ради

Святоуспенської Унівської Лаври

Дорогі браття. Спочатку з вами, а потім зі всіма разом зібраними братами, я би хотів говорити про такі дві речі. Те, що я буду говорити тепер і пізніше до всіх, не є взяте з книжки, а з власного досвіду, дуже часто гіркого.

На мій погляд, дорогі брати, ви мусите звертати дуже велику увагу на монастирські Ради. Наші відновителі, Шептицькі, дуже виразно про це написали у наших правилах. Ці Ради треба відбувати і відбувати їх слід, за найкращими зразками сучасного життя. Щоб Ради — це є надзвичайно важливе — вносили в життя монахів повну прозорість. Щоб кожен, а тим більше схимник, знав докладно: що діється і чому діється. Це є частиною нашого життя в спільноті. Я, коли буду звертатися до всіх, коли вже будуть присутні також наші молодші брати,— хочу говорити про життя в спільноті. Але вас, які вже є більше задіяні у ці справи,— Ради Загальні, Ради Духовні, Ради Старців, я би хотів просити, щоб на цю ділянку життя, дуже звертати увагу і дуже серйозно це трактувати. Тому, треба дуже добре вивчити наш Типікон, але також, як я вже згадав, вивчати способи, як найкраще, як найбільш ефективно, найбільш прозоро, вести справи на Радах. Це надзвичайно важливе для спільноти. Тим більше, коли спільнота, така як ваша, дякувати Богу, вже не є така маленька. Отже, не всі є тут, не всі є завжди під рукою, не всі все знають. Тому, на це треба звернути велику увагу.

Колись до мене приходило набагато більше братів. Тепер, тільки випадково, можу з кимось зустрітися і щось поговорити. І якщо є якісь нарікання, то вони звичайно є через невдале проведення різного роду Рад. Брат каже: «Я не знаю, що діється, чому так діється». Я не знаю, як є тепер, може це поправилося, бо я говорю з досвіду попередніх років, коли я справді мав набагато більше контакту з вашими монахами. Але, як би там не було, на це дуже-дуже звертайте увагу. Щоб все було як слід проведено і належно записано. Якщо маєте якісь Ради, які повинні відбуватись періодично, то старайтеся, щоб вони відбувались у визначений час. Це є надзвичайно важлива частина нашого життя, як вияв спільноти.

Мусить бути певна культура Рад. Не потрібно, щоб Рад було дуже багато, але щоб ті, які відбуваються і ті проблеми, які обговорюються, і ті рішеня, які приймаються,— щоб все було чітко і ясно для всіх членів монастиря. Ви, як схимники і як ті, що є учасниками Загальних Рад, повинні дуже на це звертати увагу. Хто бере участь у Раді, повинен щиро, відкрито висловлювати свої думки та погляди. Спільнота, включно зі всіма настоятелями, повинна уважно, щиро і відкрито слухати, що каже кожен брат, і розважити те, що кажеться. Бо це не є тільки респект для людини, а це є щось надзвичайно важливе для нормального спільного життя. Якщо нема прозорості, то відразу зявляються якісь шемрання, якісь недоговорення, утворюються групи. На це, прошу вас, дуже звертайте увагу.

Я маю тепер такий випадок з однією групою сестер, де зайшло досить неприємне непорозуміння, власне через неправильне проведення Рад. Я просив, щоб зробити таке, свого роду, дослідження і виявилося, що є поважні тертя у монастирі через те, що вони не говорять про все просто, відрито і щиро на Радах.

Такий спосіб відкритості, щирості уможливлює співжиття. Тоді нема нагоди до якихось непотрібних непорозумінь. Кожен почувається цілковито спокійним, бо він знає, що діється, чому діється, всі справи пояснюються.

Не завжди будемо з усім згідні. Я, коли буду говорити про спільноту, щось скажу також в справі Рад взагалі. Там є ще один надзвичайно важливий елемент, що стосується Ради для спільнотового життя, але я не буду зараз про це говорити, а вже скажу до всіх. Отця Ігумена і всіх вас, я би просив, щоб на ці речі дуже звертати увагу, і дуже серйозно цю ділянку вашого життя трактувати. Бо це забезпечує певний спокій, спокій в спільноті, спокій в душі, а також творчість, що дуже важливим елементом монашого життя.

Унів, 2005 рік