Історія одного архівного документу 6-7 жовтня 1928 року вписалися особливими літерами у історію Карпатської України. Саме у ці дні відбулося урочисте відкриття Народного дому в Ужгороді. Головним мотором усієї справи було Товариство «Просвіта». Воно було засноване 9 травня 1920 року у надскладний період для Карпатської Руси-України, коли після Першої Світової війни Закарпаття перейшло під юрисдикцію Чехословацької Республіки. Головою Товариства Ю. Бращайка, який у цьому статусі пробув до 1939 року. До членів Відділу Управи увійшов зокрема і отець Августин Волошин, майбутній президент Карпатської України. І хоч уряд Чехословацької республіки був ліберальним і демократичним, етнічним українцям потрібно було подбати про розвиток культурних інституцій, які б забезпечували розвиток дітей і молоді, а також старших у рідній мові, культурі і традиціях. До того ж у 1923 році на Закарпатті виникло виникло русофільське Общество імені Олександра Духновича , керівники якого, спекулюючи на імені видатного просвітника, баламутили свідомість людей ідеями «русскости», внаслідок чого частина читалень «Просвіти» (часто нечесним способом) переходила на бік русофілів [1] . Для цього, щоб українство могло розвивати свій етнос та мати видимий символ національної єдності на Закарпатті потрібний був власне Народний дім. Коли Народний дім в Ужгороді було нарешті збудовано, виявилося, що він мав найбільшу в місту залу, яка могла вмістити 700 глядачів: 600 у партері і 150 на балконі. А просвітянський кінотеатр був першим публічним кінотеатром у місті, але сподівань своїх творців не виправдав – великих прибутків не приносив. Дослідниця історії «Просвіти» на Закарпатті Л.Боднарук зауважує, що білетери та інший персонал кінотеатру працювали в уніформі з синьо-жовтими капелюхами та комірцями. Освячення Народного дому в Ужгороді відбулося 7 жовтня 1928 року. В ньому взяло участь чисельне духовенство Мукачівської єпархії. Спершу всі зібралися на Літургію у місцевому греко-католицькому кафедральному соборі, у якому владика Петро Гебей (1864-1931) відслужив урочисту Архиєрейську Літургію. А далі на Капітульній сформувалася колона, яка пройшла нинішніми вулицями Волошина, Корзо, площею Петефі і назад – через площу Корятовича до Народного дому «Просвіти». І вже аж тут розпочався Чин освячення, який очолив отець Олександр Стойка (1890-1943), на той час єпископський секретар, а після смерті владики Петра Гебея його наступник на Мукачівській єпископській катедрі. Урочисту промову з цієї нагоди виголосив отець Августин Волошин, який на той час був послом Чехословацького парламенту. Її зміст згодом був видрукуваний у місцевій пресі. У ньому промовець зробив сильний акцент на тому, що «наш народний дім має бути серцем дальшої культурної еволюції нашої, котра своїми орґанами розкриє красу народного життя, знання самого себе, свого язика, своєї літератури, знання народного генія, знання красот краю, знання і любов до всього, що є наше, що є народне. Най знає кождий русин, що в престольном городі Підкарпатської Русі стоїть вже палата руської культури, вибудована працею своїх синів з помочію своїх братів своєї отчизни, своєї слов’янської республіки. Най знає кождий русин, куди має обернутися, єсли в селі своїм хоче основати читальню, народний хор, театр, кружок. Най знає, куди має обернутися, єсли хоче собі купити добру книжку, мелодії своїх народних пісень або твори руської сцени»   [2] . Завершив свою промову отець Августин Волошин знаменним закликом, який зберігає свою актуальність до сьогоднішнього дня: «Не нарікайте, що народ бідний, але робіть, щоби був культурний і тоді буде і матеріально-щасливіший!» Однак, вже через рік після урочистого відкриття Народного дому в Ужгороді його існування стало перед загрозою. А все через це, що для його будови було взято досить велику суму під борг, який розраховувалося погасити за рахунок підтримку уряду Чехословацької Республіки. Але, у міжчасі свої яничари і чужі воріженьки зробили все для того, щоби цього не сталося, а сам Народний дім бажали допровадити до занепаду. Така ситуація змусила Товариство «Просвіта» шукати допомоги ззовні. В першу чергу воно цілим складом вирушило до Львова до митрополита Андрея Шептицького з проханням, щоби він допоміг зарадити цій справі допомогою. Але, коли справи тільки погіршувалися, то становище, у якому знайшлася ідея Народного дому, змусило членів Управи «Просвіти» вдатися до більш непопулярних кроків для його порятунку. У фондах Центрального Державного Історичного Архіву у Львові міститься один дуже цікавий лист отця Августина Волошина від 29 липня 1929 року, якого він адресує митрополиту Андрею власне у цій справі. Знаходиться він у фонді № 408, опис 1, справа № 599. Обсягом згаданий лист займає один аркуш записаний з обох сторін або чотири писані сторінки. Згідно запису облікового листка, останній відвідувач архіву цікавився ним у 1990 році з ознайомчою ціллю. Однак, у доступній мені науковій літературі я не знайшов жодного покликання на нього, ані його передруку. Через це вирішив опублікувати його, можливо вперше, щоб він став доступний широкій науковій і любительській авдиторії. За своїм змістом лист є дуже зрозумілим і не потребує зайвих коментарів. Хиба, що загально слід сказати про те, що у ньому отець Августин Волошин пропонує митрополиту Андрею заснувати на Закарпатті окрему Фундацію і для її діяльності винайняти приміщення Народного дому. Ця Фундація з капіталом 10-15 тисяч американських доларів займалася б просвітницькою та видавничою діяльністю, а також допомагала б у вишколі богословів для Мукачівської єпархії у Львові. У своєму листі отець Августин Волошин називає Народний дім в Ужгороді «найважнішою народною інституцією»  на Закарпатті. Якого подальшого розвитку набула дана справа, сказати важко. Це питання потрібно дослідити. Але, з доступного мені архівного матеріалу можу з впевненістю сказати, що вона мала свою продовження. На це вказує широке листування митрополита Андрея з єпископами, духовенством, інтелігенцією Закарпаття, у якому вони складали проекти, які б мали допомогти місцевому українству розвинути свої не тільки духовні, але і культурні інституції. Тільки для інтриги скажу те, що єпископи Петро Гебей (1864-1931) і Олександр Стойка роздумували разом з митрополитом Андреєм над тим, щоб на території Карпатської України створити музей, який би був подібним до Національного Музею у Львові, якого митрополит Андрей Шептицький був фундатором і засновником. Але, це вже тема іншого дослідження. Користаючи з нагоди, висловлюю вдячність директору та науковим співробітникам Центрального Державного Історичного Архіву України у Львові за сприяння у написанні даної статті. Для публікації цієї статті використовую фотоматеріали Л.Боднарук, які воно опублікувала у своєму дослідженні " Пам’ятник народного воскресіння: Народний дім «Просвіти» став осередком українізації Закарпаття"   Текст листа (оригінальний правопис зберігається) Ужгород/Užhorod, 29.VII.1929   Ваша Екслелленція, Високопреосвященний Отче Митрополите!   Прошу о ласкаве вибаченя за мою смілість, що відважився в феріях турбувати Вашу Ексцелленцію. Минувшого року и я був учасником тої депутації, яка від Товариства «Просвіта» в Ужгороді подала Вашій Ексцеленції просьбув о ласкаве підпертя поставленя нашого Народного дому в Ужгороді і Ваша Ексцелленція були ласкаві заслати нам п’ятдесять долярів, за який щирий дар і сим путем Вам сердечно дякуємо. Коли ми започали будувати Народний Дом, було нам обіцяно, що пражске правительство виплатить нам дефіцит нашого театру в сумі до 500.000 Корон і що з нагоди десяти-ліття Республіки і на Народний Дом уділить нам значну державну подпору. Але «князь міра сего» не спить. Відколи стоить наш Народний Дом і стався осередком живійшого культурного життя, вороги наші, а особливо мадярскі шовинисти-ревізіоністи, їх плачені слуги мадярони-«русини», чеські фашисти-чехізатори, їх плачені журналісти мадяри, чехи, чехуни-русини, руссофілосхизматики і т.д. всі остро виступають проти нас, розтрубіли по всій чеській пресі, що наш українізм – це опасна іредента (небезпечна частина етносу – ред.) і так причинили они нам великі шкоди головно тим, що правительство не дало нам на Народний Дом ни геллера, ще і дефіцим театру зістався незаплачений. Внаслідок того наш Нар[одний]. Дом находиться в дуже прикрій ситуації. Знаючи то, що упадок Нар[одного]. Дому значив би упадок цілої народної справи Президія «Просвіти» дозволила собі єще раз докучати Вашій Ексцелленції і просити вже не грошовий дар, але посередну підпору в той спосіб, аби Ваша Ексцелленція, евентуально Архієпархія благоизволили льоковати в нашій Народнім Дому одну більшу Фундацію (до 10-15 тисяч доларів), за яку суму Нар[одний]. Дом би платив 6% фонду і дав би інтабуляцію на домі вартости 3 міліонів. Що до цілей Фундації, Президія «Просвіти» не має права давати, єднако дозволила собі указати на потребу вихованя рочно найменше 2-3 богословів наших у Львові і на видавання добрих книжок для народу. Цим було би увіковічнено і у нас ім’я Вашої Ексцелленції, був би забезпечений культурний союз наших інституцій з Закарпатскими і була би подана поміч нашій найважнійшій народній інституції. Єсли би Ваша Ексцелленція хотіли зложити таку Фундацію не нараз, але в протягу 3-5 літ, і це було би для «Просвіти» дуже хосенною, можна сказати спасаючою підпорою. Сповняю обов’язок совісти, коли смиренно вручаю Вашій Ексцелленції цю просьбу «Просвіти» и з синовним довірєм прошу Вас о ласкаве підпертя Нар[одного]. Дому. Цілую руки Ваші і з глубоким поклоном здоровлю Вашу Ексцелленцію покірний слуга в Христі   Августин Волошин Папский камерарій, посол парл[аменту]. Чехословаччини Оригінал [1]  Л.Боднарук, Пам’ятник народного воскресіння: Народний дім «Просвіти» став осередком українізації Закарпаття,  [доступ 8.01.2025]: https://history.rayon.in.ua/topics/639354-pamyatnik-narodnogo-voskresinnya-narodniy-dim-prosviti-stav-oseredkom-ukrainizatsii-zakarpattya [2]  А.Волошин, Промова з нагоди створення Народного дому в Ужгороді дня 7.X.1928,  [доступ 8.01.2025]: http://litopys.org.ua/volosh/volosh08.htm

Наприкінці минулого року у львівських інтернетових виданнях ЗМІ хвилею пронеслася новина про реорганізацію Поліклініки № 3 у Львові на вул. Озаркевича, 2. Згідно планів Львівської Міської Ради приміщення цієї медичної інституції повинні перейти в управління Першого медичного об’єднання, натомість весь персонал Поліклініки № 3 переходить до іншого приміщення по вул. Рапопорта, 6. Очевидно, що такі зміни ще довго тягнулися б, якби не той факт, що поблизу згаданої поліклініки розпочалося масштабне будівництво великого готельного комплексу, власник якого є відомою людиною, наближеною до найвищого міського уряду. А коли вже будується такий великий комплекс, то перехопити по дорозі приміщення поліклініки тільки в самий раз. Можливо все б так і сталося, якби не той факт, що самі працівники Поліклініки № 3 слушно здійняли галас, оскільки швидкість, з якою звільняли приміщення вражала. Декотрі депутати ЛМР подейкують, що коридорами Ратуші вже кружляла думка виставити приміщення на аукціон, з якого б згаданий вище забудовник легко викупив би його. Але задумане не вдалося, а радше львівські урядники побоялися піти на такий крок. А вся справа у тому, що 16 грудня 2024 року Митрополит Львівський УГКЦ надіслав листа на ім’я Львівського міського Голови з проханням, щоби місто повернуло це приміщення Церкві, яка бажає використати його у цілях гоєння ран війни. Зрештою, свого час тут лікувалися Січові Стрільці, проживав Іван Франко, а монахи Студити їх доглядали. Оскільки мало людей знає історію цього будинку, тому я вирішив пригадати її, публікуючи архівні документи. Приміщення Поліклініки № 3 до 1946 року належало монахам Студитам. Його їм збудував митрополит Андрей Шептицький своїми коштами. На усю будівлю він витратив 250 тисяч золотих, що рівняється сьогодні 1 мільйонові американських доларів. У цьому приміщенні містився Монастир св. свщмч. Йосафата монахів Студійського Уставу, званий Студіоном, який повинен був стати науковим центром Студитів. У ньому містилася величезна бібліотека з дуже раритетними виданнями. Тут також знаходилася каплиця (щоправда в радянські часи замальована), розписана славним іконописцем Михайлом Бойчуком. В цьому приміщенні монахи Студити переховували головного рабина Львова Давида Кагане. Тут відбулися багато подій, які мали великий вплив на історію цілої УГКЦ. Але, щоби не навантажувати читача великою кількістю інформації, я вирішив поступово публікувати архівні матеріали, які дадуть можливість зрозуміти історичне значення цього приміщення для міста і Церкви. Розпочати серію публікацій хочу зі згадки про будинок на теперішній вулиці Озаркевича, 2 (колись вулиця Петра Скарги, 2) з відомої на той час газети "Діло" за 1938 рік. «Львівський Студіон ОО.Студитів Чин ОО.Студитів після 40-літньої розбудови закінчує саме тепер свою організацію на верхах. У Львові при вул. Петра Скарги звертає на себе увагу нова велика будівля, що притикає до новозбудованого шпиталю «Народної Лічниці». Це велика модерно уладжена бібліотека, архів та наукові робітні Студіону чина ОО.Студитів. Бібліотека, завдяки великим матеріальним вкладам Митрополита Андрея, начислює понад 25.000 томів між іншими рідких і дуже цінних «візантиніка», який не має ні одна бібліотека в Європі, за винятком може Ватикану. В цьому самому будинку приладжене також приміщення для курсантів богословії та тих кандидатів – своїх і чужих – на спеціалістів, що схочуть віддатися окремим студіям східньої Церкви. Цей будинок получений коридором на першому поверсі з будинком-оселею ОО.Студитів (давніша дяківська школа), в якій находиться каплиця з прегарним іконостасом візантійського стилю, що його придбав як інші сакралія Митрополит Андрей у Москві за допомогою бувшого греко-католицького екзарха о. Фйодорова. Саму каплицю розмалював проф. Художнього Інституту в Києві, творець нововизантійської школи артист-маляр Михайло Бойчук. В цих будинках крім Студіону буде відкрита також іконописна школа. Нема двох думок, що ця нова наукова інституція ОО.Студитів причиниться до поглиблення унійних студій не тільки серед наших, але й чужих учених. Вартість цієї інституції сягає до чверть міліонна золотих, не враховуючи сюди вартости бібліотеки й архіву». Діло, неділя, 14 серпня 1938, Ч. 178, С. 6.

Доповідь ієрм. Йосифа Міляна від 25 грудня 2009 року Слава Ісусу Христу! Моя доповідь буде така  дуже практична, дуже розмовна. Може  після того  я її надрукую, навіть не знаю чи друкувати, чи треба то, бо є така справа: я буду відтворювати певну історичну спробу і певну історичну дійсність відтворити не на базі архівних матеріалів, не на базі книжок, а на базі того що я пам’ятаю, оскільки я буду говорити про це що пам’ятаю, то не претендую на виключність, на якусь ексклюзивність того матеріалу який я подам. Очевидно з таких матеріалів чи подібних мала би складатись наша історія, історія нашого монашества, той не простий час. Тобто, я справді спробую автентично, наскільки я це бачив, ці речі подати, оскільки, підкреслюю, я спробую, наскільки це мені вдасться ви побачите, може колись порівняєте. Взагалі сама назва конференції «Форми взаємовідносин між монастирями». Я ж готувався «Форми взаємовідносин між монахами», оскільки підпілля, скажімо, між монастирями. Хоча, скажімо, я спробую і на тій точці, трошки, дуже коротко зупинитися. Мені справді дуже імпонувало вислів апостола Павла «Одне тіло, один Дух, одна віра, один Христос» котрі були за всіх і за все. Так в ідилії мав би бути монастир. Отже, «Студійське монашество в часах підпілля»  - моя доповідь. Я спробую торкнутися очевидно років 46-50, по 89-90. Справді, я вважаю, що історики мають завжди дуже трудне завдання подати, скажімо, відповідно, адекватно історичні правди і скажімо, не завжди історикам вдається. Кожний історик, як і реставратор на іконі, залишає себе, так само кожен історик реставруючи події залишає себе. Я спробую того не зробити, хоча, даруйте, мені здається, що це не можливо не залишити себе на реставрації історичних подій тої ікони студійського монашества, яка вона була в часи тоталітарної системи. Найкраще було би подати наші відносини, наші взаємостосунки за схемою наших звичаїв або студійського типікону. Однак, ситуація початку нелегального становища студитів була такою, що ми вийшли в час тоталітарної системи без наших звичаїв і без типікону. Справді монахи,  оскільки ми знаємо, що питікон почали перекладати в часи підпілля отець-архимандрит Дейнега, отець –ігумен Юліан Вороновський, скажімо група людей, які хто перекладав, хто робив літературну редакцію, хто в який спосіб докладався до, скажімо,  реконструкції того що зробили брати Шептицькі, подали до Конгрегації Східних Церков у свій час ще в довоєнний період. Скажімо, коли прийшло нелегальне становище монастиря студійського уставу, з розповідей старих монахів і священиків, це була ситуація «спасайся! Хто як може!». Частина монахів шукала притулку по-родинах, частина по чужих людях, деякі шукали праці, і пристосовувались до нових обставив включаючи,  включно до цілковитої зміни засад життя, що я маю на увазі: справді не є секретом, що не всі витримали, тобто, були такі що пішли з монастиря, зрадивши обітам, подружилися, тобто, хоча частина монахів, більша частина монахів все таки зберегли вірність студійським чи монашим правилам, схимі і Церкві. Коли  в часі тоталітарної системи життя було, набуло сякої-такої стабільності,  почалася віднова структур, тобто, хто пішов до родини, хто пішов до якоїсь праці і там дістав помешкання, хто в якийсь спосіб, скажімо улаштовував собі життя і коли справді якось все затихло: винеження  арештування, тоді знову, по розповідях старих монахів, з якими мені доводилося спілкуватися. Я чув, що почалися якось гурмуватися, гурмуватися у спільноту. Основні точно студійського монашества того часу – це Святоуспенська Унівська Лавра, психологічний-неврологічний інтернат для хворих. Тут залишилися частина братів, зокрема я ще тут застав десь 4 монахи, один з них був Пантелеймон, той що дістав ушкодження на очі у Шевченківському Гаї, коли поляки заложили бомбу, хіба схимонах Пантелеймон мені здається. Тут тобто, як я  вже прийшов до студитів, я мав нагоду їх відвідати, це для  мене було дуже не просто прийти у це середовище хворих  людей, де ці брати мусіли бути між ними. Хоча мушу сказати що я був подивований, бо кожен з ним мав тут своє служіння і кожен чувся щасливим що тут міг залишитися . Справді, перебувати тут було дуже не просто. Ну, десь частинно можна відчути атмосферу це в Підкамені. Інша точка студійського монашества  - це… крім того, треба ще сказати, що студійське чернецтво було не тільки тут в Уневі, тут в монастирі, але ще брат Когут Давад, покійний, мав свою хату ви знаєте де. І якщо хтось приїжджав то відвідував тут монастир, наших браті в монастирі і брата Когута. Дора. Очевидно, зразу після розгону монастирів переходили на нелегальне становище монахи залишили свою обитель, перейшовши жити до Яремча, до світських людей, яких як мені здається за 10 років повернулись до своєї хати. Львів. Це дуже багато монахів наших громадилося в помешканнях навколо Шевченківського гаю. Будинок на Терешковій де жив отець Архимандрид Никанор Дейнега. Брюховичі. Брюховичі були ще до війни наша обитель, я правда не пам’ятаю, не можу сказати коли ми її там заснували в Брюховичі, але  я знаю шо в підпіллі там жили наші брати і після того в же в підпільні часи вони там збудували на тому місці  там нову хату. Очевно після… як Вороновський стрийко Януарій, який жив поблизу Приковкзальної і тоді Вороновський Василь і Юрій це Солов’їне і очевидно Рудно, такий дух, центральний будинок, віддалений трохи від світу до якого можна менше більше було спокійно приходити. Перемишляни. Перемишляни для студитів  зачалися з брата Атанасія Кульбенка, який ви знаєте був служив митрополиту Андрею Шептицькому, його рідний брат Мирослав Кульбенко жив так само мав помешкання біля Шевченківського Гаю, мав вищу освіту але був разом з тим водієм тролейбуса. Дуже цікава постать на якій може колись треба буде зупинитися. Зарваниця й Тернопільщина. Скажімо, здається отець Арсеній там був. Червоноград. Найблище село біля Червогонраду, я вже не пам’ятаю священика  який був дуже активний на Червоноградщині до його будинку ходили люди майже як до Церкви. Сколівщина, скажімо, здається Плав’єв звідки походили брати Бенкаловичі, один з них ігумен, інший – брат, який працював в музеї етнографічному і жив так само біля Шевченківського гаю Антоній так, так… Ну і менше більше це всі наші точки … прошу… Лужки? Після війни ніяких Лужок не було. Важливо зважити на глибину мотивації покликань довоєнних студитів. Чому я про це хочу сказати? Тому що, оскільки редемптористи і васильяни мали свої умови до прийняття до монастиря, то студити брали усіх. І це були, не знаю які були студити, це були різні рільники, це були бідні хлопці і серед них постать архімандрита Климентія, наслідника великого роду Шептицьких. Справді був, він Климентій був дуже великим авторитетом для цих монахів довоєнного періоду. Ми звикли трохи ідеалізувати взагалі давнину і все що підноситься на гору археологами, колекціонерами, істориками, вся ретроспектива будь-якого ґатунку, все в нас є ідеальне. Ідеальним для нас є Греко-Католицька Церква довоєнна. Ну про це: вона була доброю, мусіла бути доброю, бо вона витримана, але очевидно не все було ідеальне. Моє знайомство зі студитами розпочалося десь в 1977 році року за посередництвом отця Василія Вороновського, який обслуговував моє рідне село де я народився  і, скажімо, його ревність до Бога, до віри, до Церкви мені здається побуджувала дуже багатьох і давала людям, справді цю глибинну мотивацію зберегтися як Греко-католики, як християни правдивої Церкви. Очевидно після знайомства блищого з отцем Василем Вороновським, який був дуже ревний, знайомство з отцем Юрієм Вороноським, скажімо, відкривала після того трохи інакшу сторінку,  трохи інакший  образ Греко-Католицької Церкви і монашества взагалі. Справді моя свідомість католика візантійського обряду чи греко-католика походила з моє хати, з моєї рідної оселі, бо мій парох, моїх батьків, я його не знав, був арештований в 50 році і був в той час на Сибіру. Тобто він вернувся з Сибіру після 25 років. Тобто я знав, що таке Греко-католицька Церква і менше –більше у нас всі були свідомі. Властиво цю свідомість греко-католицького віроісповідування посилював, справді, дуже посилював отець Василій Вороновський. Взаємо відносини між монастирями чи між монахами. Я ще раз кажу, я спробую говорити між монахами. Бо оскільки тоді монастирів як таких структурованих не було, були окремі монахи чи групи  монахів, братів, священиків які пробували творити спільноту. Скажімо, ці відносини між монахами повинні були регламентуватися справді нашими звичаями, або ж типіконом.  я ще раз кажу: їх не було. Ми навіть, перепрошую, чудотворну ікону, не до кінця ікону не змогли зберегти, нажаль, так як інші монастирі. Нам збереглась лише риза. І впринципі, хоть я був у підпільній Церкві я по нині не знаю як це сталося, чому це сталося, що збережена риза, де поділася ікона, шо з нею сталося і я до нині  не знаю, я не чув від нікого. Життя продовжувалось. За правилами і духом збереженого від часів з мурів  монастирів провадилося так зване монаше життя.  Ті що витримала і залишилися  вірними були вірними обітами Церкві, бо були такі що залишилися вірними обітам. І ви знаєте, що були наші монахи в Почаївському монастирі, які вмерли там: ????  Почалася…Після цього почали пробувати через комунікацію, через оці взаємновідносини, взаємостосунки творити модель, зберегти дух монастиря бодай згідно монаших обітів. Я кажу, всі ми знаємо мотивацію, мотивацію монашества студійського довоєнного, напевно знаємо. Тобто, я не закидаю нікому що там була частина справді яка мала мотивацію глибоку, релігійну, духовну, Божу,  а напевно, я просто не виключаю того, що були хлопці бідні, які йшли з біди до монастиря. І це вдавалося в знаки, бо є архівні матеріали які говорять про надужиття монашими обітами. Є певні зафіксовані історичні правди, які говорять не в користь святості монашого духа, тут в Уневі зокрема. Ще один, такий дуже цікавий момент на який би я хотів… Тобто не беріть мені всього за зле. Мені здається, що я є дуже противник критиканства. Але мені здається, що дух критики тримінений до себе дає кожному з нас рости, освячуватися. Якби Поплавський Михайло ректор найкращий був критичний до себе, то би ми не мали такої творчості, ми би ся не встидали ми би не червонілися перед телевізором за його спів. В правилах монашого студитського життя є,  що ми йдемо до монастиря бути монахами. І всі колись і нині йдуть бути монахами. Але мені здається, що проблема та була  колись і є сьогодні. Кожний глибоко леліє бути  священиком. Чому я про це хочу говорити? я  говорю, тому шо я це бачив. Це перло від людей, перепрошую шо я використовую такий вираз. Від  Монахів які терпіли ціле життя хотячи бути священиком. Тобто з тим, мені здається,  Треба було шось робити вже тоді. Тобто є одне правило, але дух є…. людина є людиною, і … Тобто ми не до кінця були і є відкриті на справді, на свої прагнення. Є один закон який нас підпорядковує, але є інші прагнення з яких ніколи люди не зрікалися і не зрікаються. Мені здається, що роздуми над тими речами нас мають вивести на  якісь нові відносини якісь нове відношення моє до закону до якого я  себе зобов’язую. Студити після страшного удару, після арешту архімандрита Климентія - одного єдиного і незаперечного авторитету. Шептицьких прийняли позицію зберегтися, вичекати  той страшний, напевно дуже короткий період совецької окупації про який вони думали, тобто, як я це відчув, проте це говорилося: за всяку ціну зберегтися, не працювати, не виказуватися, бо система страшна. За всяку ціну зберегтися! Активні студити були лише ті, що просо не змогли в той чи інший спосіб дуже бути конспіровані, тобто в міру можливостей активно все ж таки працювали. Тобто, я знаю вже, що отець Василь Вороновський діставав завжди по 31 число. Йому забороняли, його арештовували майже домашнім арештом, коли період кінчався Вороновський знову працював.. він просто був не до ???? часами махали на нього рукою, але він був так само не один такий. Яремча в силу потреб людських були завжди відкриті. Отець, здається, Мануїл на Червоноградщині, я вже казав, до нього ходили як по свячену воду там була майже явна Церква. В Рудно, хоч там не було священиків, але брат Яротей покійний, він мав щось у собі такого… це була така людина, яка не вставала з візочка. І того візочка такого саморобного, а то не тепер такі функціональні візочки, і брат Єфрем, який був страшним галайком. Як я був на Солв’їній він надійшов я думав шо то йде ціла армія кагебістів, мене чуть в шафу Вороновські не запхали шоби він борони Боже мене не побачили, і не було де сховати і він побичив і каже: «брате шо ти ту робиш? Втікай! Та подивися! Тікай звідси!та який монастир? Та шо ти звар’ював!» А майже рота закриває. А він кричить, а потім викричався, а тоді вже  інакший Єфрем каже: «ну брате, ну... Тримайся! Тримайся! Бог поможе!» Знаєте, тоді це була інакша людина. Він грав якусь роль, може добре робив в принципі. Тобто дуже часто говорили про відносини наші з монахами, що деякі монахи так ся любили, був такий одне тіло, один дух, одна віра, що монахи спали з сокирою під головою. І про це говорилося. Але очевидно я не хотів про це говорити доки Андрій не сказав отець, бо це були хворі люди, очевидно. Скажімо це не було…Паладій боявся ножа. Він завжди всі ножі ховав, тобто це була психічна якась недостатність, але скажімо в Рудно, скажімо, як на мене, молодого тоді ще хлопця, який пізнавав монастир, вони справили фантастичне враження. Очевидно найбільше  нужда, нужда  в якій ці люди жили. Справді, але попри такий холеричний характер Єфрема і спокій Єротея там був який особливий мир. Очевидно, якщо говорити про позицію монастиря – «за всяку ціну зберегтися», це напевно позначилося негативно на розвої, на ревності чисельності нових покликань в той страшний тоталітарний час. Я думаю, що менше-більше ви знаєте, що небагато було покликань до студитів . В принципі перед нами, перед отцем Севастіяном і мною, перед отцем Петром були якісь два хлопці з Яворівщини, які трохи побули і пішли, і в принципі так не рясніли нові покликання як це, наприклад,  було в редемптористів і василіан. Тамті були активні, і там ті  мали покликання. Ми пробували за всяку ціну зберегтися. Я ще раз каже, попри дух який декларувався про своє збереження, попри це, я ще раз повторюю, Вороновський літав, Яремча працювало, Червоноград був відкритий. Будзінський там само створив Церкву. Мав вже відкриту. Він писав листи до радянської влади, до Кремляі нікого ся не бояв, не хотів ся бояти.  Тобто, знову  знаєте, є розбіжності в тому що ми декларуємо, і в тому що насправді є. Провід монастиря. Після розгону, скажімо, цілого Студіону, після арешту отця ???? Климентія я прийшов вже коли був вибраний отець Никонор Дейнега на архімандрита, пізніше я взнав, що це - підпільний Єпископ, після нього був отець Юрій Макар, вже хіба за мене був вибраний на архімандрита після смерті Никанора Дейнеги. Я тоді не брав участі у голосуванні, але знаю, що отець Юрій Вороновський був тоді так званий таким зв’язковим ланцюгом між тими, хто міг голосувати і він провадив ці вибори. Скажімо, мені здається, що отець Юрій Вороновський був таким-собі зв’язковим, який не тільки відвідував монахів, братів, священиків, а й він провадив певного роду візитацію, тобто, мені здається, що він приносив інформацію на Терешкову до отця архімандрита Дейнеги або до Юрія і ці знали дійсний стан, ну такий стан який приносив отець Юрій наших братів, і скажімо, наших отців. Були якісь неписані правила доброго тону: відвідати провід монастиря, хоча були і такі котрі цього не дотримувалися, і від них цього не вимагали. Хіба були якісь сигнали, котрі кликали про, що це той брат або священик мусів би з’явитися бо щось там є не в порядку. Студити взяли собі за правило зустрічатися між собою, де було основою очевидно  завжди спільна молитва, були очевидно розмови, ностальгія  за колишнішнім монашим життям,  ну і з звичайно якийсь обід. Зустрічі ніколи пізніше не були, не робилися у великі католицькі свята. Тоді служба безпеки КГБ працювали якнайкраще, і тоді було дуже небезпечно збиратися монахам на своїх квартирах або в священика. Тобто, ці зустрічі проходили в якісь такі дні, коли напевно не було якоїсь великої нагінки на греко-католицьку Церкву, бо тільки приходило празник св. Йосафата очевидно «вільна Україна» друкувала якісь….  І так далі І так далі І так далі, тобто якщо були якісь схими, були якісь свячення чи були якісь іменини, уродини, ну уродин не було, іменини, то це були в радянські празники. Тобто моя схима була на Сербській 8 березня, мої, скажімо, дияконські свячення були 9 мая на день Победи, і свячення наші  з отцем Севастіаном були 30 грудня, вдосвіта, десь в 4-5  год. Господь дав Церкві тоді хрест і наш монастир його теж достойно, я вважаю ніс. Була видна між священиками і братами справді тоді,:один дух і одну віру. На окружній брат Теоктист він відкривав всім двері, він був завжди привітний, охайний, він завжди був коло кухні, він завжди мав вас з чим прийняти, всіх хто прийшов. Справді, він ніколи, мушу сказати, не ходив до костела, навіть як Будзінського  заарештували на 15 суток чи він десь поїхав на місяць, то він не ходив ніде, бо його ? ???????? так поляки били за українського Бога, що він до костела не ходив. Але цей брат, ну цей брат служив справді Богові в тій  хаті. Собі можете уявити: весь час страх, що хтось прийде,  весь час повно людей,  а він мав мир в собі. Якшо говорити про Будзінського, знаєте це була освідченна інтелігентна людина, бо деякі монахи його ше пам’ятаю в нас в монастирі то був старушок якому не можна було вже дивуватися. Але я вам скажу, коли був такий випадок, шо мені або дуже треба було війти до Будзінського. Ми до нього дуже ходили часто, бо він був завжди під прицілом. То я вам скажу, він був дуже цікавий співрозмовник, співрозмовник, він був дуже  спокійний, він був дуже врівноважений. Я коли вже був молодий священик вже так ніби десь комусь шлюб, комусь христини, там отць Вороновський Юліан посилав і я мав один дуже великий комплекс: я дуже боявся щось комусь не відповісти, щось не знати, я мав комплекс, я панічно боявся, що як я когось буду готувати до шлюбу, хтось мене щось запитає, а я цього не буду знати. Це була паніка. Я колись розмовляючи з Будзінським щось його запитав, ну якісь не високі матерії, а він якось так «я не знаю», я дума нє, він  старий не чув,  я ше раз, я ще раз повторив, а він каже « не знаю, я казав що я  не знаю. Каже, Я там може подивлюся, може прийдеш другим разом, потім то виясним нє.». Я кажу: слухайте отце, ви знаєте шоя маю проблему. Він каже які?ну я кажу, шо я от   боюся, а ви собі так просто з докторатом старий священик, а я кажу, я боюся того. А він каже «смішний, ну всі всього не можуть знати. Кожен знає в міру, і якщо ти щось не знаєш, скажи перепрошую, я не другий раз приготуюся, я вам на це питання…». знаєте, він  вилікував, він мене так просто вилікував. Про брата Єфрема і Єротея я вже вам казав я не буду над ними зупинятися, бо це було свідоцтво, це була наука для кожного хто приходив туди. Брат Григорій на Терешковій. Знаєте, бачучи відносини тепер між нами, ну Григорій справді, він там був всім. Дейнега мав справді досить поважну цукрицю, він був дуже хворий архимандрид Никанор. Ну і Григорій там був за всіх, тобто сестри жили на горі, вони оба на долі ну і там можна було подивляти ці взаємовідносини. Це був архимандрид і це було видно, а це був брат, який сповнював свій послух. Знаєте і сповняв правдиво, глибоко, чесно із великою радістю. Коли всі ці потім вже старші монахи прийшли справді до нас до Михаїла рівно ж можна було ше зауважити шо до Будзінського там брат приходив Венедикт на кухню шо пів години  і  дайте отцеві їсти шо пів години приходив і ??? . Але це справді, це в природі сиділо, що треба отця в ліжку припильнувати. Щоб якось спільно бути між собою отці і брати, було таке в досвіді в практиці, виїжджали за Львів, за місто або виїжджали десь справді в гори на море, і тоді там була більша нагода бути між собою, бачитися, молитися якось, мати якісь… справді щось спільне, що монахів і отців. Оскільки це був тоталітарний період було вже дуже виразно виднілась так –звана конспірація, а це не всі рівно як я вже казав. Були посвячені у дійсний стан проблеми, радощі монахів студитів. Тобто, була кагорка людей, яка знала дійсний стан монастиря, все що відбувалося, очевидно були такі що  про це абсолютно не знали не були посвячені. Проблеми так-званих секретів. Дуже багато інформації було уже голошено, голошено всім, але при умові «тільки нікому». Ця проблема була актуальною, бо був тоталітарний період: менше знаєш – менше скажеш. Система могла тебе заставити говорити навіть то, про що ти не знав.  Але я до сьогодні переконуюсь, що не завжди це відбувалося лише у тому контексті. Все -таки були рівні, рівніші і ще рівніші. Провід монастиря, вибори, кандидати потрібно сказати, що створювалось як в тому страшному часі, вибори, котрі властію собі взятою мали амбіції та виключне право надавати імена, таврувати навіть, справедливо стирати. Мушу сказати, що був дух критиканства. Він траплявся досить часто і не завжди він йшов з низів. Очевидно він потім переходив на всі рівні і цей дух критиканства було, справді було видно. А рівень нашого монастиря, усіх нас, я кажу всіх нас бо ми спадкоємцями, це нас торкається, був таким яким був, я вже казав, про мотивацію студитського покликання в довоєнний період. Організація життя була...були дуже не прості. Всі жили як і де могли, але якщо цю справу розглядати в контексті влаштування життя нових покликань то не всі, не хочу казати ніхто, не здобулися прийняти молодих покликань, чи то піклуючись за мале, але своє помешкання, чи то зі страху ради. Справді, багато наших монахів мали свої помешкання і я вже говорю про нас молодих: отця Севастіяна, отця Петра, ми якось, ми жили по світських квартирах, я думаю, що в цей спосіб наражали людей на небезпеку, хоча цей можна оправдати, бо між світськими можна було легше загубитися. Але ж знову таки, справді проблема, ми наражали людей. Ну тут я не хочу робити якихсь висновків, але от така думка, це було. Свого часу кілька раз мені приходилося слухати, що мною тішаться. Не зразу це сприйняв, але пізніше справді я в це повірив. Найбільше я в це повірив тоді, коли я вже тішився новими покликаннями. Коли приходили до монастиря нові покликання і мене .. в мені це будило радість. Але справді, спілкуючись з поодинокими монахами я вже тоді якось переконався, що справді я, на мене чекали, я їм є потрібний, і наприклад, отець Порфирій, дуже не проста особа. Про нього говорять дуже багато позитивних речей.  Майже подвижника, великого святого  і так далі і так далі і так далі, є писані праці. Але разом з тим він був різний, тобто його можна сьогодні прийняти до беатифікації, бо він був людиною із всіми людськими властивостями. Він зі мною десь там колись ножем махав попід ніс, як я там хтів йти на барвінок, але в часи підпілля і в часи вже свободи - це був справді великодушний чоловік. Він не раз сварився і моцно сварився, моде десь колись  несправедливо, але в глибині я бачив він справді тішився всіми молодими, новими навіть ті дітлахи які приходили з Дори на вечірню, він невимовно ними тішився, він був широкої душі чоловік. Він був прекрасним сповідником, хоч його теологія знаєте про гріх бачив в Делятині гусей, брудні пішли до потоку, помилися, чисті, білі, отако ви маєте в сповіді в великий піст, омитися в сповіді це була його проповідь, проста щира і вона сприймалася. Я би хотів справді сказати дуже добре слово про… я його дуже коротко знав про архімандрита Дейнегу Никанор. Це  була особистість і я вже казав, я приходив, перший раз прийшов до нього він відкрив твори Василія Великого, я прочитав один абзац, до нині то пам’ятаю, що монах –це  досконалий християнин. Він просив мене :«розтлумачте, як ви це розумієте?», я там десь почав  дертися догори, до Неба до Бога зразу, очевидно запаси теологічних слів в мене були такі які були, я селянський син, а він «простіше». я там шось знов хотів показати шо я шось знаю, ну і в принципі я так боявся до нього йти, але це була перша наша зустріч, але ця зустріч мені запам’яталась надовго, я потім мав ще нагоду бути на морі разом  і так далі і так далі, але це справді, це була особистість, це була особистість, це був глибоко віруючий інтелігентний чоловік. Відносини між монастирями. Правдою є, що монахи студити, священики абсолютно взяли відповідальність за монастир сестер студійського уставу. І не тільки за духовний провід, так виглядало що монахів студитів обходило все, тобто вони правили сестрам як могли службу Божу, вони проводили їх духовно, і вони пробували впливати на все монаше життя сестер студиток. Треба сказати, що покійна мати Вітер мала певно інші думки, бо не завжди були прості, рівні і найкращі стосунки, навіть між архімандритом Никанором і потім його наступником отцем Юрієм Макаром, що був в Перемишлянах. Очевидно, мені добре відомі, скажімо,  відносини наших отців, братів до інших монастирів. До поки жив владика Корчаба, ігумен чину Найсвятішого Ізбавителя, час від часу, якщо Никанор Дейнега не міг, то отець Юрій Вороновський завжди Кобчабу Филимона відвідував, завжди. Вони мали щось спільне, вони радилися, вони ..навіть якщо Филимон покійний не мав якоїсь блищої комітиву…Був такий час, наприклад, з митрополитом Володимиром Стернюком, то студити всетаки з Филимоном мали спільність і мали, в принципі, дуже добрі стосунки. Тобто у часах тоталітарної системи, я говорю за період коли я вже був, десь 77 -78 року, то між студитами і редемптористами були якнайкращі стосунки. Рівно ж були отці чину св. Василія Великого. І очевидно, завжди на іменини Богуна покійного вже, студити адекватно реагували і завжди  хтось ходив два дні після чи до, бо на самі іменини боялися йти  бо там  могло було КГБ, завжди ходили вітати. Очевидно, відносини були не простими. Були випадки, наприклад, де я вже як священик, а це вже 84 рік, з 84 року, скажімо, на Яворівщині виїздив правити до хати, до греко-католиків Службу Божу чи студит чи редемпторист на другий день приїжджав васильянин, бо то ж не знали чи хто був чи не був, ну і правилася знов служба Божа і «йдіть до сповіді». «ми були вчора» , «хто був? Згадували православних? Всі до сповіді!» це була правда, я не хочу зараз, знаєте,  казати ми такі хороші, а там хтось не добрий, але це є правда, це було. Я вважаю, що з підпілля ми вийшли з певним багажем, з втратами, певними якимись здобутками, з комплексами. Скажімо, Церква вже виходила з підпілля, а знов в монастирі був такий дух «не виказуватися, за всяку ціну не виявлятися, бо можуть бути ще переслідування». Знов, про це всі говорили, але всі якось брати потехеньку і працювали. Тобто була розбіжність між тим, що декларується і між тим, що насправді було. Наприклад відносини, наші відносин до монастиря Кармілітів Босих. Я не знаю чому, якось це Боже провидіння напевно отець архимандрид Юрій Макар казав, кожен монастир можете брати, тільки не Карметілів, тільки не Кармелітів, бо там було надужиття, там була пролита кров і так далі. Справді, це так сталося, я не можу цього пояснити але от…скажімо певна руїна Церкви та певне табу до колишніх наших монастирів, я маю на увазі і Шевченківського гаю, і на вулиці тепер Озаркевича на Петра Скарги де є поліклініка, скажімо влада зробила для нас табу, там ми не маємо бути і мені здається що  такию проблемою, ми з тим згодилися. Ми чомусь з тим згодилися, тобто нам сказали шо нам туди зась, хоча ми не єдині були, що мали свої посілості у Львові, і певні монастирі пішли  і воювали за це, ми чомусь згодилися що нам Петра Скарги не треба, і до сьогодні якось згодилися на ту позицію Шевченківського Гаю вона є яка є і так дальше. Богу Дякувати, тут Унів видерли. Але мені здається, що у світлі воскресіння Божого, а тому воскресіння Церкви, ми справді пробували воскресати найперше одним тілом, одним духом і однією вірою, і я собі думаю, що сьогоднішня наша зустріч яку і говорення про студійське монашество, про стосунки,  про взаємини, напевно є ще одним кроком до того ж таки воскресіння. Амінь.

Тема: Про монахів Студитів у Яремче і монастир св. пророка Іллі у селі Дора

На прикладі одного архівного документу    У 1949 році у Парижі вийшла друком книжечка невеликого формату авторства славного монаха василіянина, на той час Віце-Ректора Української Папської Колегії св. Йосафата у Римі, о. д-ра Атанасія Великого під назвою «Архипастир Скитальців».  Вступ до неї написав його співбрат у монашестві о. Павло Миськів, який на той час виконував уряд Генерального Вікарія Апостольського Візитатора Українців у Західній Європі, тобто Преосвященного Владики Івана Бучка. У вступній главі автор публікації пояснює, що його бажанням є написати біографію Владики Івана Бучка, Апостольського Візитатора Українців у Західній Європі, оскільки мимо великих справ, які він зробив для Церкви і України, його постать залишається не до кінця усім добре знаною. Нагодою для її публікації о. Атанасій Великий вибрав два ювілеї Владики, які припадали саме на 1949-1950 роки – 20-ліття його єпископської хіротонії, яка відбулася 20 жовтня 1929 року та 35-ліття його священничих свячень, які він прийняв 21 лютого 1915 року. Розпочинаючи мандрівку стежками життя Владики Івана Бучка, автор біографії звертає увагу на дві питомі саме йому чесноти. Першу і основну його чесноту він вбачає у великій працьовитості. На доказ він наводить вислів одного з його співпрацівників, що був родом зі Східної України. Одного разу у розмову з о. Атанасієм Великим він мав сказати: «Я ще в житті не бачив, щоб хтось так і стільки працював, як працює Преосвященний Кир Іван» [1] . Натомість другою його чеснотою була велика його любов до своїх Батьків та власної родини. В першу чергу це торкалося його Батьків, яких він часто відвідував, опікувався ними і ніколи не цурався того факту, що вони є звичайними селянами. Це саме торкало і цілої родини Владики Івана Бучка, яка будучи принагідно у Львові, завжди була особливим гостем у його помешканні. Ось як про це пише сам автор книги «Архипастир Скитальців» , який сам був наочним свідком того, що пише: «Тут годиться згадати про ще одну дуже гарну прикмету Владики – глибоку пошану до Батьків і велику любов до рідні, з якими він завжди жив у добрих і щирих родинних відносинах. У нього, коли він був ще священником – ректором Малої Семінарії, а згодом єпископом, можна було часто бачити когось з його родини. Несміливі з природи селяни навіть у вибаглево вирядженій хаті Владики – Сина чи Брата з почували себе так свобідно, наче у себе під стріхою. Немає сумніву, що багато виявів любови Владики до своєї селянської родини залишилося для сторонніх людей тайною. Преосвященний часто і радо відвідував родинний дім та своїх рідних. Кожного року він обов`язково їздив до Германова на різдвяний Свят-Вечір. А воно нелегко було додержуватися цього традиційного звичаю, бо найперше мусів Владика відбути спільну Святу Вечерю в Митрополичій палаті, опісля в Малій Семінарії або у себе вдома, а щойно після тих двох вечер, вже зовсім пізнім вечором, він міг рушити в дорогу на третю Святу Вечерю, до родинного Германова, віддаленого від Львова на кілька миль. Однієї такої свят-вечірньої поїздки Преосвященний мало що не переплатив життям. У дорозі захопила його сніговія, шофер збився із засипаної снігом дороги і застряг у кучугурі. Довелося в чистім полі на морозі чекати ранку. На щастя сніговія перестала і Владика щасливо дістався до рідних. Ми селянські діти гляділи завжди на Преосвященного з великою пошаною за те, що він ніколи й ні перед ким не цурався своєї селянської родини» .  [2] Свідчення о. Атанасія Великого про Владику Івана Бучка та його так глибоке і шанобливе ставлення до батьків та рідних спонукає поглибити цю сторінку його життя, особливо з огляду на 50-у річницю його переставлення до вічності. У наш час ця тема є особливо актуальною, оскільки криза відносин між батьками і дітьми під впливом гендерної ідеології та різного роду нездорових ліберальних тенденцій в наші дні зайшла дуже далеко і наробила багато лиха. У наш час маємо можливість поглибити згадану тематику, оскільки у Центральному Державному Історичному Архіві у Львові (надалі – ЦДІАУЛ) зберігається окремий іменний фонд Владики Івана Бучка. У архівному каталозі знаходиться він під № 852 і має наступну назву: «Бучко Іван (1891-1974), львівський греко-католицький єпископ» . Він має тільки один опис і нараховує 15 справ.  У архівній справі № 15 знаходиться найцінніше для нашої теми, а саме листування Владики Івана з родиною. Охоплює воно період від 1929 до 1937 року і нараховує цілих 198 архівних аркушів. Згадана колекція кореспонденції містить в собі листування з мамою, братами, сестрою, шваґром і племінниками. Очевидно, воно є надзвичайно багатим інформаційно і глибоким щодо змісту та безумовно заслуговує на окреме опрацювання. Однак, в ньому нас цікавить тільки один лист, який є промовистим прикладом того, яку роль у житті Владики Івана Бучка відігравав його батько Григорій. Його автором є Владика, а адресатом – племінниця Катерина. Пригляньмося спершу особі племінниці, а опісля перейдемо до аналізу і представлення тексту листа, про який ведемо мову. Катерина народилася 10 листопада 1912 року у с. Куровичі, Золочівського району, Львівської області. Вона була дочкою Олени, рідної сестри Владики Івана та Францішка Бонка. При одруженні вона взяла прізвище чоловіка, через що донька також мала прізвище Бонк. У Архіві Провінції Співстраждання Матері Божої Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії знаходимо інформаційний лист про Катерину Бонк, автором якої є с. Єлисавета Проць. Згідно інформації, яку знаходимо в ньому, Катерина здобула середню освіту і закінчила вищий вчительський фребелівський курс ( спеціальні курси для підготовки виховательок для дитячих садків за системою Фрідріха Фребеля (1782-1852 рр. ) у Львові. Була дуже побожною дівчиною, багато молилася, брала активну участь у богослужіннях. У досить юному віці, маючи 18 років життя, вирішила присвятити своє життя Богу і Церкві. А тому вступає до Згромадження Сестер Служебниць у Кристинополі (тепер Шептицький). В часі облечин отримала монаше ім’я Іванна. Пройшовши ноцівіціят під керівництвом с. Теклі Рудик, 17 січня 1932 року склала перші обіти. А 28 серпня 1938 року у тому ж таки Кристинополі склала вічні обіти у присутності славного місіонера редемпториста о. Йосифа Схрайверса (1876-1945 рр.). У 1938 році керувала Захоронкою для сиріт, яку провадили Сестри  Служебниці у Крилосі. Проявила себе надзвичайно життєрадісною, веселою і жартівливою людиною. Саме через це риси діти дуже полюбили її. Після насильної ліквідації УГКЦ радянським тоталітарним режимом с. Іванна Бонк перебралася до с. Ланівці, Борщівського району, Тернопільської області. Там вона ревно служила місцевим людям порадами і молитвою. У часи підпілля вона також обиралася дорадницею Головної Настоятельки. Померла 22 квітня 1995 року в с. Ланівці, де і була похоронена на місцевому цвинтарі. Повертаючи до справи № 15, опису № 1, фонду № 852, у якій зберігається листування Владики Івана Бучка з родиною слід  сказати, що приблизно дві його третини становить його листування саме з племінницею с. Йоанною. Більшість збережених листів є саме її листами до Владики, якого вона називає «Вуйцем» . У них вона з ним ділиться усіма найсокровеннішими справами свого життя, просить про поради, молитву та фінансову допомогу. Однак, серед усіх листів є один, який заслуговує особливої уваги. Його адресував с. Йоанні саме Владика Іван Бучко. Написаний він був 10 квітня 1934 року, тобто у Світлий Вівторок. Причиною написання листа є бажання Владики сповістити особисто с. Йоанну про смерть свого батька, а її дідуся, чи висловлюючись мовою оригіналу, «Дзідзя» Григорія. Упокоївся він 3 квітня 1934 року, але сестра не знала про це, а відповідно не змогла приїхати. З листа виникає, що батько Владики Григорій Бучко був для с. Йоанни великим авторитетом. Знаючи про це, Владика Іван Бучко вирішив їй особисто сповісти про це. А, користаючи з нагоди, вирішив їй як син свого батька більше розповісти про його життя, а особливо про його чесноти. У листі бракує одного листа і закінчення, але наявні аркуші, які збереглися, дозволяють нам зрозуміти, як важливу роль у житті Владика Івана Бучка відігравав його батько Григорій.   Він був дяком. Спочатку у Чорнушовичах і Журавниках, а опісля у Германові (тепер Тарасівка). Прожив він 86 літ,  з яких 70 років присвятив служінню Богу і Церкві. Як вірний син свого батька Владика Іван ставить його у приклад собі і своїй племінниці. Зокрема він звертає увагу на те, що він завжди першим приходив до храму і останній відходив, ніколи не осуджував священників, навіть коли були підстави, не був прив’язаний до матеріального, хоча був ґаздою і допомагав бідним, був жартівливої вдачі і вмів потішити пригніченого, а понад усе уникав гріха і шукав доріг, які є Богу милі.   В українській епістолярній літературі рідко можна знайти подібного роду листи, у яких син так велично висловлюється про батька. Лист, про який ведемо мову, є простим і зрозумілим та не потребує окремого пояснення. Тому, з нагоди 50 річниці від дня смерті Владики Івана Бучка, радо представляю його достойному читачеві у його первісному вигляді та мовою оригіналу. Користаючи з нагоди, висловлюю вдячність директору та науковим співробітникам Центрального Державного Історичного Архіву України у Львові за сприяння у написанні даного дослідження, а також с. Оресті Боршовській, СНДМ за ласкаве удоступнення архівних матеріалів Провінція Состраждання Пресвятої Богородиці Сестер Служебниць в Україні.                         Тест листа:   «Христос воскрес! Львів, дня 10 квітня 1934 [року]. Дорогенька Іванно, Ти певно святкуєш весело і щасливо великий Празник Христового Воскресення і може навіть не догадуєшся про той великий смуток, який діткнув цілу нашу родину саме тому тиждень у Страстний Второк. Може й буде прикро Тобі, що Ти доперва нині з мого листу довідаєшся, що наш Найдорожчий, загально люблений і всіма шанований Дзідьо в сам Страстний Второк о годині 10-тій рано попращалися з тим світом і перенеслися до Бога. А в Страстний Четвер по полудні по торжественній Службі Божій при великім здвизі народу і Духовенства, на чолі з Преосвященним Никитою Будкою ми поховали Найдорощого Дзідзя на цвинтарі в Германові. Може Тобі прикро буде, що Ти не мала щастя віддати Твому Доброму Дідьови останньої прислуги і не відпровадила Їх тіла на місце вічного спочинку. Та я прошу Тебе дуже, щоби Ти не сумувала, ані не плакала з того приводу, що Тебе там не було. Ти не забувай, що Ти монахиня і що Ти не все може бути там, де Тебе тягне Твоє серце. Ти маєш кождої хвилі і на кождім кроці сповняти Божу волю, яку Тобі об`являють Твої Сестри Настоятельки. Мені здається, що для Твоєї душі краще сталося те, що Ти не була на похороні, бо для Тебе тепер найблищою Твоєю родиною є Згромадження СС.Служебниць ПДМНЗ, до якого Ти маєш щастя належати. Так Бог хотів, щоби Ти доперва пізнійше довідалася про всьо. Най буде благословенна Його Свята Воля! Також прошу Тебе дуже, щоби Ти не плакала, ані не сумувала тому, що Ти втратила такого Доброго Дідзя. А противно, подякуй сердечно Господу Богу, що вкоротив Їх терпіння і проси Солодкого Ісуса, щоби якнайскорше приняв Їх до небесного Царства. Правда, ми, ціла родина і всі ті, що знали нашого Найдорощого Покійника є переконані, що Милосердний Бог вже нагородив Їх небесним щастям за Їх праведне, святе життя, за Їх терпіння і хрестики, яких Їх Бог не щадив за той довгий Їх вік (86 літ і три місяці), а особливо за останніх 5 літ, але все таки забуваймо, що людські суди не все сходяться з Божими судами і може бути, що на Їх праведній душі осталася ще якась порошинка неспокутувана, що перешкаджає Їм увійти в славу небесну. Тому я прошу Тебе, а Ти проси Преподобну Сестру Настоятельку і других Сестер, а також тих маленьких діточок зі Захоронки, щоби були ласкаві помолитися за упокій душі нашого Найдорощого Дзідя. Як Ти читаєш уважно це моє письмо, в якім я вже стільки разів ужив слова «праведних», праведне й святе Їх життя», то може Тобі прийти гадка, що то тільки так треба говорити, що інакше не може говорити вдячний син про свого доброго батька. Ні! Дитино Люба! То не тільки я, як син так говорю! Так мусить сказати кождий, хто бодай раз в життю приставав з нашим праведним Покійником. Ти ще молоденька не мала можности пізнати правдиву вартість нашого Покійного Дзідзя, Ти не мала нагоди приглянутися Їх життю, Ти не бачила Їх поведення і в радости, і в щастю, і в смутку, і в терпіннях. І тому я в нинішнім моїм листі відчуваю потребу мого серця сказати Тобі дещо про великі чесноти і досконалість Нашого покійного Дзідзя, що був не тільки головою, але і правдивою окрасою цілої нашої родини, а навіть цілого нашого села. А пишу то всьо не на то, щоби Ти могла похвалитися, якого Ти мала Дзідзя. Ні, не на те! Пишу то всьо на те, щоби Ти знала, які гарні праведні душі криються нераз під простою хлопською полотнянкою чи під простим хлопським сіраком, тай щоби Ти дякувала Господу Богу, що вибрав собі з нашої родини таку душу, що ціле життя так вірно Йому служила. Отже, пам`ятай, прошу Тебе, щоби Ти нікому не оповідал о тім, що я пишу, щоби часом не повстало в Тобі якесь самоуподобання, що ось то Твоя родина ліпша від других, а то напевно не подобалося би Ісусові. Але заховай то всього у вдячній пам`яти для Господа Бога і старайся наслідувати ті великі чесноти Твого покійного Дідуня, а то тимбільше, що Ти як монахиня маєш обов`язок через обіти стреміти безнастанно до щораз більших чеснот і до осягнення досконалости. І нераз будеш мусіти встидатися, коли подумаєш, що наш праведний Дзідзьо хоч не перебув монашого новіціяту, вмів так совершенно служити Господу Богу і Його святу Волю виповняти і то все в укритю, здалека від розголосу, від світової, марної слави. Подумай, Іванко Дорогенька, що наш улюблений Дзідзьо від ранної молодости став на службу в Церкві і служив Їй вірно повних 70 літ, бо вже в 16-тім році життя був дяком, зразу у Чорнушовичах і Журавниках, куди доходив до Германова, а потім в Германові.  А послідного Апостола прочитали на моїй першій Архієрейській Службі Божій в Германові дня 24 листопада 1929 року і від тоді нагло захорували таки того самого дня і вже більше ніхто не почув Їх милого голосу-співу аж до смерти. Ніколи ніхто не чув, щоби Вони спізнилися до Церкви, ніколи не вийшли скорше, ніколи не далися нікому заступити. Перші приходили до Церкви, а останні виходили. Колись на страшнім суді доперва довідаємося, кілько то побожний молитов Вони занесли до Бога за нас. А які послушні були для свого священика-пароха! Хоч правду кажучи, черех 14 літ до війни був в нас такий священик, що цілком не заслугував на то ім`я, богато людий згіршив ідо злого потягнув, а в кінці як прийшли Москалі, то перейшов на «православіє». Богато злого знали наші Любі Дзідзьо про того священика, але я ні разу не чув вдома ані одного слова проти священика. А усіх нас вчили, щоби ми священика любили і шанували, і слухали, бо священик є представником церковної власти, якої вірні мають слухати. То була правдива чесното послуху! Не був прив`язаним до маєтку, був вдоволений тим, що мав. Свого власного маєтку зрікся в користь рідного брата Сенька, що називався також Запотічним. З того, що мав, давав на Боже і на милостиню для бідних і ніколи не нарікав на недостатки. Правда, що не був бідним, бо мав досить велику господарку, але правда також, що духом був правдиво убогим, бо волівби був цілий маєток стратити, як Бога образити. Жив чистим подружим життям, в найбільшій згоді і любові. Ніхто не міг нашому Дзідьови нічого закинути. Ніколи не виносився понад других, не пхався перед других, не хотів бути жадною владою в селі, навіть громадським радником. Хотів служити всім і служив доброю радою і помочию у всім. То була правдива чеснота, так важна і так конечна для всіх христіянська покора. Ніколи від нашого Дзідзя ніхто не чув обмови або висміювання других. Ніколи не чув ніхто, щоби наші Дзідзьо говорили зле про других. Про себе не говорили ані зле, ані добре, а про других тільки добре. Ніколи ніхто не чув від Них, щоби Вони хвалилися чи то своїм гарним голосом, чи своїм маєтком, чи своїм здоровлям, чи своїм знанням. Не хотіли бути знані світови, а тільки (…) Були все веселі, мали дар оповідати веселі історії і забавити других. З ніким не сварилися, не гнівалися, не волочилися по судах, не процесувалися. За ціле своє життя не були ані разу в суді, навіть за свідка. Любили правду і строго карали нас своїх дітей за неправду. Ненавиділи тільки гріха і все нас напоминали, щоби ми Бога боялися і Божі заповіди заховували. Дуже любили працю, все мусіли бути чимсь заняті, все щось робити. А як були хорі то дуже прикро відчували то, що не можуть працювати. Як тільки коли Їм трошки полегшало, вставали з ліжка, щоби бодай хату замести, або що-небудь зробити. Ще на чотири дні перед смертию встали і нарізали свічки з 16 оклепанців. Булиби може ще довше прожили, але вийшли в поле подивитися на пшеницю, як зійшла, і по дорозі змучилися тай сіли собі на мураву відпочати і так на хвильку положилися на вохкій весняній землі і заснули. Через то дістали запалення легких і по кількох днях по Сповіди і Святім Причастію закінчили своє праведне життя, легенько, спокійно, з молитвою на устах. Я приїхав до дому вже по смерти. Ото всьо описав я Тобі, моя люба Іванко, не на то, щоби Ти сумувала і плакала, але на то, щоби Ти знала, якого Ти мала Дзідзя, тай щоби Ти старалася також бути такою побожною, послушною, убогою духом, чистою, покірною, повною любови до Бога і ближнього, а повною ненависти і погорди для себе самої. Коли подумаєш собі про Твого Дзідзя, що хоч не перебув монашого новіціяту, а потрафив взнестися на такі високі чесноти, то нераз будео мусіти завстидатися, бо Ти навіть до чогось більше зобов`язана законними обітами. Ти монахиня, а Твій Дзядьо простий селянин. Ти сама одна не маєш ніяких инших обов`язків, тільки волю Твоїх настоятелів виконувати, а Твій Дзядзьо господар батько численної родини, від рана до пізної ночі в тяжкій праці. Ту не зарадило, там худоба відійшла, там Бабуня довгі літа хорують і Бог знає кілько ще клопотів. Але Твій Дідуньо ніколи не подається, ніколи не нарікає, служить совершенно Господу Богу, сповняє вірно Божі заповіди, все в злуці з Богом, а все в укритю, здалека від якогось розголосу, від людської марної слави. І Ти, моя Дорогенька, старайся бути такою покірною, нехай про Тебе ніхто в Згромадженню не знає, ані про Твої чесноти, ані про Твої бува добрі діла і Твої терпіння най будуть знані тільки самому Ісусови. Не бажай для себе ніяких відзначень, ніяких вивисшень. Бажай собі тільки упокорень і погорди, і терпінь, і зноси всьо з вдячністю для Ісуса і жертвуй за душі в чистилищі і за весь нещасний український нарід. І за мене часом помолися, щоби я сповнив Божу Волю. А я за Тебе буду молитися, щоби була правдивою Христовою Обручницею і ту, і в вічности, щоби Ти нічого не світі не знала, тільки Ісуса і того Розп`ятого так як св. Ап. Павло (…)»  Фотокопія оригіналу [1]  Атанасій Великий, ЧСВВ, Архипастир Скитальців. Преосвященний Кир Іван Бучко , Рим-Париж, 1949, С. 10. [2]  Там само, С. 10-11.

Ієрм. д-р Прокопій Лотоцький, ЧСВВ Мені, як одному із римських василіян, який вчився і працював в Римі, випадає сказати декілька слів на тему «Кир Iван Бучко в контексті УГКЦ в ХХ ст.». Коли в Конгрегації у справах Святих розглядаються свідчення про життя праведних людей, то є дві категорії свідків: «de visu» (з побаченого) і «de auditu» (зі слуху). Отже, коли мова йде про «бачене і почуте», то я Кир Iвана бачив вухами, тобто, з почутого свідчення Преосвященного Кир Мирослава Марусина, з яким я мав щастя бути і жити 5 років під одним дахом нашої рідної Папської Колегії Св. Йосафата, що у Римі.   « Тому і ми, маючи навколо себе таку велику хмару свідків, відкиньмо всякий тягар і гріх, що так легко обмотує, і біжімо витривало до змагання, що призначене нам, вдивляючися пильно в Ісуса... » (Євр. 12, 1-2)   Із сивої минувшини до нас сьогодні повертаються імена видатних культурних і духовних діячів, які поклали життя на вівтар служіння Богові, своєму народові і своєму рідному краю. Перед нами «Архіпастир Скитальців», Єпископ, Служитель Всевишнього Бога і світовому Українству. Стисло можна ще по різному підсумовувати духовно-глобалістичний сенс його життєдіяльності життя і служіння в контексті УГКЦ в ХХ ст... Вже сама назва народного титулу Владики, цих перших два слова «Архипастир Скитальців...» найточніше відображає духовне єство владики Івана – помагати людям, відірваним від свого кореня, щоб додавати їм життєвої сили вистояти у жорстоких обставинах, надихнути словом Божим, помагати їм, співпереживаючи з ними. Ось таку благочестиву функцію слуга Божий виконував до останнього подиху свого життя. Від початку своєї священичої діяльності Владика Іван був готовий іти на самопожертву в ім’я Церкви та українського народу, він був для нашої Церкви мужем Божого Провидіння. Владика сам був подібний до скитальця. Був він не просто звичайним мандрівником, спостерігачем, звичайним відвідувачем країн і українських громад. Сукупно, якщо взяти географічні назви, де саме побував Владика, то ми побачимо цілу геопросторову матрицю, на якій вершилася Божа воля в особі Архипастиря скитальців Івана Бучка. За кожним візитом у відкритій формі проявлялася його благородна мета, місіонерська чи організаційна, доброчинна чи культурна, душпастирська чи гуманітарна. Про це у своїх спогадах чудово ілюструє Владика Мирослав Марусин. Вже понад 133 років минає від часу, коли у простій побожній родині, в селі Германові, теперішній Тарасівці, що тут на Львівщині, Пустомитівського району, прийшов на світ 1-го жовтня 1891 року, славний муж та невтомний духовний пастир для українців-скитальців на чужині, Преосвященний Кир Іван Бучко. І також минає 50 років, коли вночі з суботи на неділю, 21 вересня р.Б. 1974, о год. 23:30 ангел смерті злетів до мешкання Високопреосвященного Архиєпископа Кир Івана Бучка і забрав його праведну душу з собою, до неба. Архиєрей Іван прожив 83 роки без дев’яти днів і відійшов у вічність на 45 році свого архиєрейства та на 60 році священичого служіння. Про Кир Івана Бучка, одного, за словами професора Ярослава Дашкевича, «із когорти подвижників нашої історії та духовності», досі було написано небагато. Владика Мирослав Марусин, що протягом двадцяти п’яти років був його секретарем, передав такі деталі з його життя, які очевидно ніхто, крім нього, не знає. Середню освіту здобув у Львові в академічній гімназії. Щоб цю освіту здобути, мусів на вакаціях працювати при будові залізниці. Після матури за порадою Сл. Б. Митроп. Андрея виїхав до Риму на студії богослов’я. Був висвячений на священика 1915 р. й осягнув науковий ступінь доктора богослові’я, захистивши дисертацію з фундаметальної догматики. Після повернення до Львова іменований професором духовної Семінарії у Львові, а 1922 р. стає ректором Малої семінарії, яку митрополит Андрей заснував для учнів різних гімназій, які тоді скасувала польська влада. В той час появилися деякі його рецензії в «Богословії» і статті в «Ниві». Року 1929, в Римі о. д-р Бучко був номінований титулярним єпископом Кадоенським і помічником Галицького Митрополита. Як особистий помічник розгорнув широку діяльність у ділянці архиепархіяльної адміністрації, піднесення релігійного життя вірних череэ часті канонічні візитації парафій, через часті всенародні місії і реколекції, через церковні організації (Католицька Акція). Єп. Бучко активізував нашу молодь, бо був ініціятором великого здвигу «Українська Молодь Христові», в якому взяло участь понад 100 тисяч молоді 1933 p., створив Католицьку Акцію Української Молоді (КАУМ і «ОРЛИ»), морально й фінансово помагав Марійській Дружині, шкільній молоді, яким проводив «реколекції». Молодий єпископ виявився безстрашним оборонцем Церкви й народу, зокрема в часі сумнозвісної «пацифікації» на Галичині, яку проводили поляки з метою знищення українських політичних і культурних інституцій 30–их рр. Владика тайно висилав звіти і фотографії побитих людей через різні амбасади до самого Папи в Римі і домігся того, що Польща була змушена змінити свого амбасадора при Ватикані. Владика брав участь теж у міжнародних Євхаристійних з’їздах та Унійних Конгресах, і таким чином: Кир Іван Бучко був найближчим соратником, єпископом–помічником Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького. Впродовж десяти років архипастирського служіння (1929 – 1939) в чині єпископа-помічника митрополита Галицького і архиєпископа Львівського владика Іван Бучко проявив себе як блискучий організатор і вмілий будівничий мостів поміж Церквою і світськими культурними й політичними організаціями. Не дивно, що Митрополит Андрей доручив йому вельми відповідальну ділянку суспільно-церковного життя – духовно опікуватися всіма національно-патріотичними акціями, що організовувалися і проводилися по всій Галичині. Напередодні ІІ світової війни, у 1939 році, за дорученням Апостольського Престолу, Владика стає візитатором українських поселень у Південній Америці: Бразилії, Арґентині й Уруґваю. Після тієї візитації єп. Бучко став Ген. Вікарієм Філядельфійіського Екзарха Костянтина Богачевського і парохом у Нью-Йорку, але вже 1942 р. його відкликано до Риму. У рідний край йому вже не судилось повернутись. Від 1942 року аж до своєї смерті у 1974 році, Кир Іван перебував у Римі. З 1944 року був призначений візитатором українців греко-католиків у Західній Європі, де після війни опинились сотні тисяч емігрантів. Скромне помешкання в українській Папській Колегії св. Йосафата на пагорбі Джаніколо стає для Владики владичою палатою, осідком «Українського Допомогового Комітету», бюром видавництва й адміністрації та центральною курією, з якої Владика керував своїм духовним стадом понад тридцять років. Архипастир скитальців знов узяв у руки жезл-символ пастирської влади і почав апостольську подорож по обширній території Італії, Бельгії, Швейцарії, Франції, Німеччині, Голландії, Данії, Іспанії, Великої Британії і всюди, де тільки жили порозкидані українці. Всюди служив архиерєйські Богослужби, палко проповідував, скидаючи з пригноблених душ залишки зневіри, скріпляв у серцях віру і надію на Боже Провидіння. Від тієї пори він що року виїжджав на такі візитації, а нераз і двічі в рік. Досить швидко Владика Іван став моральною силою, духовною опорою і джерелом потіхи для свого стада. Владика Бучко був для наших вірних провідником і наставником. У надзвичайно важких умовах йому вдалось наладнати церковне життя в післявоєнній Європі, саме завдяки його зусиллям і дипломатичним вмінням створено окремі Апостольські Екзархати в Німеччині, Англії і Франції, а навіть створення Екзархатів за океаном: в Австралії, Бразилії й Арґентині та створення двох Митрополій в Канаді й Північній Америці. Це фактично було поступове і систематичне закладення підвалин під будову нашої помісної Церкви. (...)  Я би хотів тут зробити невеличку ремарку і звернути увагу на моменти, які, з мого погляду, мають важливе пізнавально-виховне і науково-історичне значення. Особливо величезний інтерес представляють ті розділи книги, де докладно описані візитації владики Івана Бучка, які він здійснив у Південній Америці в 1939 – 1941 роках. Це безцінний матеріал для вивчення історії нашої еміграції в Бразилії, Арґентині, Параґваї та Уруґваї, для пізнання її економічного, релігійно-духовного та культурного становища в цих країнах напередодні Другої світової війни. Надзвичайно цінний матеріал подає кир Мирослав Марусин з повоєнної історії нашої еміграції, особливо, що стосується долі учасників так званого Великого виходу. Для майбутніх істориків цього драматичного періоду нашої історії книга «Архиєпископ скитальців» стане не раз в пригоді, бо вона подає такі факти і деталі, які годі знайти деінде, ну хоч би про організацію церковного життя нашої еміґрації в перший повоєнний період, до чого вирішально спричинився владика Іван Бучко. Змальовуючи енергійні заходи архиєпископа Івана Бучка, спрямовані на організацію середніх та вищих світських і духовних шкіл для української молоді, що опинилася після війни на Заході, автор книги ілюструє це багатьма конкретними прикладами, які також можуть пригодитися нашим дослідникам при написанні історії української повоєнної еміґрації. (...) Коли по закінченні Другої світової війни 1946 року на західноукраїнських землях, окупованих більшовиками, почалася насильна ліквідація Греко-Католицької Церкви і весь її єпископат був арештований і відправлений в табори Ґулаґу, єдиним єпископом з рідних земель, що залишився на волі, був владика Іван Бучко. Вибух Другої світової війни та перша совєтська окупація Галичини перешкодили його поверненню на Батьківщину. Таким чином самим Провидінням було призначено, щоб гнана й переслідувана Церква не була до кінця обезглавлена, а мала свого духовного провідника і речника, покликаного в тяжких часах повоєнної розрухи представляти і захищати інтереси її вірних в Апостольській Столиці та перед урядами країн Вільного світу. Ця висока і відповідальна місія випала саме єпископові Бучку, і з нею він успішно впорався, ставши на захист Церкви і народу. Перед нами дійсно великий пастир і, одночасно, людина скромної, жертвенної, людини глибокої молитви та самопосвяти. Ці внутрішні риси його таланту та життєвого досвіду особливо проявилися після Другої світової війни, коло він волею долі став духовним опікуном сотень тисяч українців, що в час Великого виходу 1944-1945 рр. опинилися за межами Батьківщини, рятуючись від новітніх азійських орд, що йшли зі сходу. Архиєпископ скитальців  – так любовно називали Івана Бучка вигнанці та втікачі з України. Владика журився життями всіх українців, особливо майбутністю нашої молоді. Він доручав організувати школи по таборах у Німеччині, заснував гімназію в Ріміні, де відбувалися матуральні курси, відкрив українську малу Семінарію в Люрі (Франція), яку згодом переніс до Риму і владнав для неї права Папської Малої Семінарії. Велика Духовна Семінарія для питомців вже існувала в Німеччині в замку Гіршберґ. Владика Іван переніс її в догідніше місце в Кулемборґу (Голландія). В Іспанії Владика Іван дістав 40 стипендій для наших студентів і в наслідок цього сотки наших студентів закінчили університетські студії і сьогодні займають важні становища в нашій суспільності. Владика не забув і про харитативну акцію і в Мюнхені, він заснував товариство «Харітас», що допомагало сиротам, вдовам, хворим і потребуючим. Користуючись засобами апостольства, Владика зорганізував «Український Християнський Рух», щоб християнські засади проникали в наше розбите політичне й суспільне життя. До тих модерних засобів належала преса й друковане «слово. Владика видав «Св. Євангеліє» в перекладі о. Т. Галущинського ЧСВВ, кілька народних молитовників, заснував тижневик «Християнський Голос» у Мюнхені, в Бельгії «Голос Христа Чоловіколюбця» і в Лондоні «Наша Церква». Писав багато пастирських листів, а найважніші з них перевидавав окремими брошурами. Проти всяких сподівань, вдаючись до влади Папи Пія XII, він врятував ди­візію «Галичина» і тисячі наших біженців від примусової репатріяції. Після ІІ-ої світової війни 1945 р. Владика Іван став найбільшим оборонцем української політичної еміграції. Апостольський Престіл належно оцінив його заслуги, тому 1953 р. іменував його титулярним Архиепископом, асистентом Папського трону і Римським графом. Як бачимо, Іван Бучко належав до блискучої плеяди високоосвічених і національно свідомих ієрархів Греко-Католицької Церкви, які сформувалися в перших десятиліттях ХХ століття, і котрі в несприятливих умовах чужинецької займанщини зуміли не тільки організаційно та інтелектуально зміцнити саму Церкву, але й найтісніше пов’язати її з народом, з його національними й політичними аспіраціями. Це була велика доба Андрея Шептицького – великого Митрополита, аристократа духу і крові. Саме він зі своїми найближчими співробітниками зумів мобілізувати всі ресурси Церкви для духовного, економічного та політичного поступу Нації. Владика Іван високо цінив науку. Він бачив, що на еміграції зібралося немало українських науковців, радив їм організуватися і за його клопотанням куплено дім для українських науковців у Сарселлі біля Парижу, де почалося редагування Енциклопедії Украіінознавства. Кир Бучко організував в діаспорі українське наукове життя на академічному рівні: сприяв відродженню НТШ, УВАН (Українська вільна академія наук у США – це об’єднання науковців, засноване 1950 року в Нью-Йорку, як спадкоємець традицій Всеукраїнської академії наук 1920-х років у Києві та Української академії в екзилі. Відділення Академії також були створені в Детройті, Денвері, Вашингтоні, Філадельфії та Мюнхені), а також вищих шкіл – УВУ (Український Вільний Університет – єдиний університет поза межами України з українською, німецькою та англійською мовами викладання, з правом присвоєння вчених ступенів) та УТГІ (Український технічно-господарський інститут у Мюнхені. Це був вищий навчальний заклад політехнічного профілю, що постав у 1932 році як підрозділ Української господарської академії (УГА) в Подєбрадах ). Великий святиттель і Добрий пастир, одночасно, скромна постать Владики Івана своїм життям і посвятою у Божім винограднику змогла зберегти та відкрити сучасникам багатогранну спадщину українського народу, який не перестає переосмислювати у своїх велетнях свою, як національну, так і духовну ідентичність. Перед сучасним поколінням важність такої неповторної особистості, як Преосвященний Владика Іван Бучко, постає перед нами не тільки як сам поминальний фактор, що висвітлює нам недалеке історичне минуле XX ст. Цей Апостол віри дарує нам ключ розуміння нашого українського народу, його душі, що виражає себе відданим народом Господу Богові, зі своїм власним іменем, майбутністю, історією, мовою та державністю; але й також ключ розуміння нашого особистого християнського покликання. За час свого довгого архиєрейського служіння впродовж вісімдесятитрьохрічного життя він, як ніхто інший, пізнав душу свого люду, і то в усіх часах і відтинках народного життя... Перед нами, у 50 річницю кончини Івана Бучка постає цілісний образ єпископа-святителя, єпископа-діяча і єпископа-патріота, який своїм найвищим ідеалом обрав служіння Святій Церкві і своєму Народові. Немає сумніву, що Владика Іван — це великий Владика. Залізна енергія волі, непохитна відвага, невгасимий ентузіязм, невтомна активність, організаційний хист, погідний оптимізм, весела поведінка, а в першу чергу його глибоке аскетичне життя й надприродні чесноти воздвигнули високо його духа. А що було причиною цієї величі, що його робило таким особливим, чи радше, Хто його таким сформував у душі? Владика Іван знав цей дивний секрет нерозривної поєднання молитовного контемплятивного життя з активним. З’єднати, чи скувати ці два чинники в одне — дуже важко. Треба високої температури вогню Святого Духа, щоб вийшло таке поєднання. Але тільки воно має динамічну силу в історії, тільки воно дає справжню велич людині. Хто зі свідків жив під одним дахом з Владикою, той бачив і знав, де Владика черпав духовну міць для його праці: його щоденні розважання в каплиці, його відправи Безкровної Жертви, його довгі благодарення і часті посіщення Найсвятіших Тайн. Ісус Христос і Його спасительна благодать є причиною і завершенням того, що ми бачимо у цьому скромному Велетні Церкви. Велику скромність і простоту владики Івана ми навіть бачимо у його заповіті, де «архиєпископ скитальців» просить не виголошувати на його похороні «ніяких промов-панегіриків», і щоб на його могилі був поставлений «простий дерев’яний хрест з українським написом: “Тут спочиває український католицький єпископ Іван Бучко і просить у добрих людей ласкавої згадки у святих молитвах”».  Немовби про владику Бучка сказано в Св. Письмі: «Був чоловік, посланий Богом, ім’я йому – Йоан» (Ів 1, 6). Він справді був посланий Богом святій Церкві та своєму Народові з особливою місією. Свідчить про це історія його життя і служіння, яку так з любов’ю і докладно виклав кир Мирослав Марусин в своїй книзі «Архиєпископ скитальців».   Владика Іван Бучко, як «архипастир скитальців», має значну актуальність у формації майбутніх священників. Його життя і діяльність можуть служити важливими прикладами для молодих священиків з кількох причин:   1. Приклад служіння    - Владика Бучко присвятив своє життя служінню Церкві і людям, особливо тим, хто опинився в надскладних обставинах. Його приклад може надихати майбутніх священиків на активне місійне служіння своїй людям, незалежно від обставин. 2. Екзистенційний підхід    - Як архипастир, він розумів потреби людей, які шукають підтримки і духовного керівництва. Це важливо для священиків, які повинні бути чутливими у Церкві до сучасних потреб своїх парафіян. 3. Міжкультурна комунікація    - Владика Бучко працював у різних країнах і культурах, що дає уроки про важливість міжкультурної комунікації, діалогу та адаптації в служінні. Це особливо є актуальним в сучасному глобалізованому світі. 4. Духовна глибина    - Його глибока віра в Бога та духовність можуть слугувати прикладом для священиків у розвитку їхнього власного духовного життя, що є основою для ефективного душпастирського служіння та євангелізації у сучасному світі. 5. Соціальна справедливість    - Владика Бучко активно підтримував соціальну справедливість і допомагав нужденним. Це може навчити майбутніх священиків важливості соціального служіння та участі в житті своєї громади. 6. Справжня любов до людей    - Його любов і турбота про людей, незалежно від їхнього походження чи статусу, можуть стати основою для формування священичого покликання, яке базується на безумовній любові до Бога і ближнього.   Висновок   Владика Іван Бучко є яскравим прикладом наслідування для майбутніх священиків. Його життя та служіння можуть стати джерелом натхнення, навчання та прикладом того, як можна реалізувати своє покликання у світі, наповненому різними викликами та потребами. Про особу Преосвященного Івана Бучка знаємо досить небагато, бо і не було достатньо написано про діяльність Владики, лише коротенькі ювілейні спогади, хронікальні статті. Досі ніхто ще сміливо не взяв у свої руки справи систематичного вивчення історичного періоду ХХ століття, яке залишило незатертий слід на долі всього людства. Проте, дякуючи Господу Богові за дар життя тим свідкам, які сьогодні нас втішають своєю присутністю між нами, ми можемо дещо кинути світла-правди у це невідоме буремне минуле, яке в дійсності, є для нас основним матеріалом для вивчення сучасних, не менш тривожних проблем, як церковних, так і державних. Завдяки такому церковному велетню, вірному святителю й Христовому пастирю, світ збагатився на неповторну і живу харизматичну особистість, що зуміла всім життям зміряти глибоку українськість свого народу та донести її найпростішій людині. Вся праця Преосвященного Владики Івана Бучка була насичена духом посвяти, в якій Владика намагався у всій його силі і духовній красоті охопити будь-який прошарок існування українця на чужині, починаючи розвивати і будувати його від звичайної побутової сфери, і таким чином, довершуючи його у площині вже нової церковної та національно-політичної дійсності. Все життя такої людини що служила Божій правді та була на сторожі людської душі, надало змогу сьогодні заговорити новим українцям  про своє минуле, теперішнє та майбутнє. Тому, нехай цей наш духовний захід стане для нас усіх як Божа милість, яка у кожний час і кожний історичний момент дарує усім світильника віри, який перебуватиме завжди зі своєю Церквою і нацією «у дні торжеств і бід народних».     Львівська Духовна Семінарія (18.09.24)

Кузик Андрій старший викладач кафедри радіоелектронних пристроїв та систем Національного університету «Львівська політехніка» . заступник голови ГО «Опілля» План   Вступ. Історія написання книги «Архіпастир скітальців». 2.  Іван Бучко – просвітитель українців. 3. Іван Бучко – заступник українців. Висновки. Список джерел.   Слава Ісусу Христу! Преподобні та всечесні отці! Добірне товариство!   Вступ Цими днями ми відзначаємо 50-ті роковини відходу у вічність церковного і громадського діяча, великого організатора, сподвижника та сучасника Слуги Божого Андрея, архієпископа Української греко-католицької церкви Івана Бучка. Справді, мусимо сьогодні констатувати, що ця велична постать, яка по праву належить до плеяди видатних діячів Української Католицької Церкви , ще недостатньо висвітлена , недостатньо досліджена  істориками та науковцями і належно не доведена до українського суспільства. Бо постать Івана Бучка  – це наче зоря, зоря першої величини, яка має палахкотіти цілющим світлом прикладу, натхненного Всевишнім, прикладом служіння українському народу та Українській Церкві.     Титульні сторінки книги «Архіпастир скитальців Архиєпископ Іван Бучко», автор архієпископ УГКЦ / Мирослав Марусин, м. Львів, 2008. Безперечно, причини такого несправедливого становища криються у далеких 30-х роках минулого століття, у тих складних сплетіннях як політичного, світського, так і релігійного життя цієї непростої міжвоєнної доби. Однак, мусимо і ми, нині сущі, взяти на себе частину цієї вини – коли буденна суєта та сірість часто відволікають нас від справжніх та важливих справ нашого спільного поступу. Поступу заради формування високодуховної спільноти, яка 400 років поспіль лише мріє і ніяк не може вибороти   та збудувати собі  єдиний спільний Дім , єдиний спільний Храм  і єдину спільну Христову   Віру . 1.      Історія написання книги «Архіпастир скітальців»   Я виступаю тут перед таким достойним товариством у ролі представника однієї із численних громадських організацій Львова – від імені ГО «Опілля» . Десь наприкінці 2007 року через певні спільні канали з головою цього товариства Василем Лабою зкомунікував чинний на сьогодні професор Духовної Семінарії Отців Василіян у Брюховичах о. Прокопій (Юрій)  Лотоцький ,   а на той час – духівник української Папської колегії святого Йосафата в Римі . Отець Прокопій, власне, тоді шукав видавця для книги про архієпископа Івана Бучка . Виконуючи тоді, певним чином, роль кур’єра між автором книги архієпископом Української греко-католицької церкви   Мирославом Марусиним  та науково-видавничим центром громадської організації «Опілля» , о. Прокопій  періодично привозив зі собою багато як наочного матеріалу, так і усних рекомендацій і побажань від владики Мирослава . В роботі над книгою було використано чимало матеріалу, як Ватиканського архіву , так і приватного архіву владики Мирослава Марусина . Деякі документи вдалося відшукати з фондів Андрея Шептицького , які зберігаються у Центральному державному історичному архіві України (м. Львів). Наша спільна праця над книгою тривала, практично, до середини жовтня 2008 року і завершилася друком цього видання у поліграфічному центрі Видавництва Львівської політехніки зі загальним тиражем обсягом 1050 екз . Під час презентації книг владики Мирослава Марусина у Римі, 2.11.2008. Відтак, невдовзі 2 листопада 2008 року  в актовій залі Колегії святого Йосафата  в Римі відбулася презентація  двох книг Владики Мирослава Марусина : « Архіпастир скитальців Архиєпископ Іван Бучко » та « Життя моє – Христос. Рефлексії у 60-ліття священичого служіння ». На презентації були присутні греко-католицьке духовенство, зокрема о. Прокопій Лотоцький , ЧСВВ, о. д-р. Іван Музичка , відомий василіянський науковець та історик о. Порфірій Підручний , ЧСВВ. На презентацію також прибули з України професор Степан Павлюк , що написав передмову до книги „ Життя моя – Христос ” та д-р Михайло Перун , упорядник цієї книги. Святковий вечір провів о. Марко Ярослав Семеген . Згодом 23 лютого 2009 року  у Львівському інституті народознавства Національної Академії наук України  відбулася повторна презентація цих двох книг. На презентації були присутні греко-католицьке та римо-католицьке духовенство, зокрема львівський греко-католицький архиєпископ Владика Ігор Возьняк , ЧНІ, Владика-емерит Софрон Мудрий , ЧСВВ, з Івано-Франківська, отець Прокопій Лотоцький , ЧСВВ, та відомі науковці, представники громадськості Львова, зокрема професор Степан Павлюк , професор Ярослав Дашкевич , та доктор Михайло Перун , упорядник книги « Життя моє – Христос ». Під час візиту третього Президента України Віктора Ющенка до Ватикану, м. Рим (Італія), 01.06.2009. Останній раз книга про владику « Архипастир скитальців Архиєпископ Іван Бучко » публічно була помічена 1 червня 2009 року  під час візиту третього Президента України Віктора Ющенка  до Ватикану, коли він відвідав Українську Папську Колегію Святого Йосафата  в Римі. Як ми усі знаємо, архієпископ Української греко-католицької церкви Мирослав Марусин  на той час уже був важко хворим і, невдовзі покинув цей світ, відійшовши від нас 21 вересня 2009 року  в Римі. З того часу минуло 15 років  і я ні разу не чув публічних подій, присвячених великому   Архіпастору – владиці Іванові Бучку . Сьогодні ми зібралися завдяки старанням ініціаторів для того аби пошанувати цю величну постать, яку незаслужено забули і яку повинен знати увесь український люд значно ширше та значно глибше. Вашу увагу хочу звернути лише на дві дуже важливі сфери діяльності владики Івана Бучка, які власне, зазначені у назві доповіді.   2.    Іван Бучко – просвітитель українців Усе своє життя Іван Бучко був нестримним і палким прихильником освіти, самоосвіти та науки, що довів на власному прикладі та власною діяльністю. Після 8-ми років навчання, 2 червня 1911  року він успішно склав випускні іспити у Львівській академічній гімназії . Одразу після закінчення гімназії Іван Бучко вступив на навчання до Львівського університету на правничий факультет, однак уже 20 листопада 1911 року  за наполяганням слуги Божого митрополита Андрея Шептицького  Іван Бучко виїхав до Риму (Італія) на навчання на теологічні курси в Українській колегії . У червні 1913 року Іван Бучко успішно здав перші іспити для отримання ступеня бакалавра Богословія. Ректор Малої семінарії (Інститут св. Йосафата) Іван Бучко серед своїх вихованців, м. Львів, вул. Сикстуська (тепер Дорошенка) Під час Першої світової війни Іван Бучко переїхав до Української духовної семінарії  у Кромержижі на Моравії (Чехія), де завершив своє богословське навчання, здавши кінцеві іспити. 16 жовтня 1915 року  Іван Бучко повертається до Львова і згодом восени 1916 року його призначають Префектом Львівської духовної семінарії , де він перебував до лютого 1919 року [1] . У 1921 році в Римі отець Іван Бучко захистив докторат і одержав ступінь доктора догматичного богослов’я . З того часу був на посаді ректора Малої Духовної Семінарії в Римі та викладача догматики. У 1922-1929 роках отець Іван Бучко прийняв служіння ректора Малої семінарії ( Інститут св. Йосафата )  в м. Львові , одночасно професора Греко-католицької теологічної семінарії . В той час появилися деякі його рецензії в науковому журналі « Богословія » і статті в « Ниві ». У 1923 році стає одним з ініціаторів Богословського Наукового Товариства  і його першим скарбником. Коли 28 жовтня 1929 року  консисторія кардиналів іменувала Івана Бучка  Кадійським титулярним єпископом та єпископом-помічником Львівським , з того часу владика Іван став правою рукою митрополита Андрея , допомагаючи йому в багатьох важливих справах Церкви. Під час проведення з'їзду «Українська молодь — Христові» у Львові. На передньому плані (зліва внизу) єпископ Іван Бучко, м. Львів, травень 1933 р. У 1930-х рр. Іван Бучко  відзначався активною громадською діяльністю. Зокрема, владика Іван був одним із організаторів з'їзду « Українська молодь –  Христові » (травень 1933-го, коло 100 тис. учасників). Власне 1933 рік був проголошений Апостольським Престолом Роком Христа  з нагоди 1900-річчя розп'яття , смерті та воскресіння нашого Спасителя.  Іван Бучко, якого тоді називали « Батьком Свята – Українська молодь Христові » [2] ,  персонально тричі їздив до Варшави за отриманням дозволу на цей духовний захід (лише втручання папського нунція врешті позитивно вирішило справу). Владика Іван  безпосередньо разом з Микитою Будкою  очолював практично усі Богослужіння цього величного заходу, очолював процесії, приймав присягу молоді на вірність Христові і освячував прапори. В той час владика Іван Бучко був активним учасником конференції єпископату, міжнародних конгресів тощо. Для періодичного функціонування молодіжного духовного з’їзду Іван Бучко створив Католицьку Акцію Української Молоді (КАУМ і «ОРЛИ»), морально й фінансово допомагав Марійським Дружинам. Разом з тим, владика активно виступав проти польського окупаційного режиму на західно-українських землях, проти гітлеризму, комунізму й антисемітизму, що часто викликало різке несприйняття у відповідних антиукраїнських колах державного та політичного походження. Нам відомо, що є архівні документи, які засвідчують активну діяльність владики Івана, особливо в період пацифікації, коли він їздив теренами Східної Галичини та збирав свідчення і фотографії, які представив у своїх звітах до високого престолу у Ватикані. Безперечно, за непримиренну проукраїнську позицію владику ненавиділи не лише шовіністи та польська окупаційна влада. Уже через кілька місяців після приходу Червоної армії в Галичину, а саме в грудні 1939 року , львівське НКВД завело агентурну розробку під кодовою назвою " Ходячие " (рос.). До кола "об'єктів", котрі проходили по цій справі, потрапили ієрархи УГКЦ – митрополит Андрей Шептицький , архієпископ Йосип Сліпий , єпископи Микита Будка  та Іван Бучко , прелати Леонтій Куницький і Олександр Ковальський , канонік Василь Лаба , Климентій Шептицький , та чимало інших священиків – усього 50 осіб [3] . Вершиною діяльності владики Івана Бучка , як просвітителя , було заснування  ним у 1951 р.   Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Європі , штаб-квартира якого розташовувалася в невеликому французькому містечку Сарсель недалеко від Парижу . З цією метою архієпископ української греко-католицької церкви Іван Бучко викупив нерухомість  – готель «Босіжур» [4] . Так у приміщенні готелю «Босіжур» був створений науковий осередок НТШ. По суті Наукове товариство імені Шевченка  стало еміграційною Академією Наук для поневоленого українського народу. Готель "Босіжур", нині осередок Наукового товариства імені Шевченка, м. Сарсель 3.    Іван Бучко – заступник українців Після арештів у 1945-46 рр. більшовиками в Україні всього єпископату владика Іван Бучко залишається єдиним представником Української Греко-католицької Церкви у Ватикані . Він засновує у 1945 році Український допомоговий комітет  у Римі, завданням якого була допомога українським біженцям , що опинилися в Італії, полоненим  і студентам . З благословення Папи Пія ХІІ він перебирає духовну опіку над втікачами від більшовицького режиму в Україні на Заході. На цьому поприщі єпископ Іван  показав себе не тільки як духовний батько та архипастир , але як великий громадянин і патріот України . Маючи зв’язки з впливовими особами і прямий доступ до Святішого Отця Пія ХІІ , він захищає своїх українців від насильницької репатріації, піклується про матеріальну допомогу для дітей і немічних. Завдяки його зусиллям багато переміщених осіб з таборів могли дістати дозвіл на поселення у Європі і Америці. Надзвичайно дбайливо опікувався становищем українських вояків з Дивізії «Галичина», які перебували в таборі Ріміні  (Італія). Було організовано матеріальну допомогу (одягом, харчами і грішми). яку надавав Ватикан переважно зі своїх фондів. Опіка над полоненими вояками з Дивізії «Галичина» (близько 10 000) у таборі біля Ріміні полягала у зв'язках з ватиканськими, італійськими та міжнародними колами, налагодженні листування та постачання підручників і приладдя для таборових шкіл. Коли постала загроза їх видачі у руки НКВД, Іван Бучко  вночі наніс таємний екстрений візит до Папи, результатом якого стало посилення вимог до британської влади щодо недопущення відправки дивізійників на вірну смерть . Пізніше, завдяки зусиллям владики Бучка чимало вояків Дивізії змогли вступити до університетів і навіть отримувати стипендії під час навчання.   Владика Іван Бучко в розташуванні табору для інтернованих вояків Дивізії «Галичина», м. Ріміні (Італія), 1948 р. Очевидно, як високопоставлена духовна особа, владика Іван володів багатьма титулами та номінаціями, але слід згадати світські титули та звання: Почесний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка  та один із засновників його європейського центру в  м. Сарсель  ( Франція ), доктор Українського вільного університету  та  Українського технічного господарського інституту в м. Мюнхен  (Німеччина).   Висновки На завершення слід сказати наступне. Справді, велична постать владики Івана Бучка  потребує сьогодні серйозних досліджень істориків, біографів та науковців, адже є ще великий обсяг неопрацьованих архівних справ та матеріалів, які перебувають у Ватикані, в бібліотеці Колегії святого Йосафата в Римі, у ЦДІА м. Львова та у приватних бібліотеках. Деякі матеріали родинного характеру були надані науково-видавничому центру «Опілля» родичами владики Івана (фотокопії та приватні листування і святкові привітання) уже після видання книги. Сподіваємося, що сьогоднішні заходи вшанування пам’яти великого сина українського народу, Архіпастиря скитальців Івана Бучка  стане початком популяризації та відкриття його великого земного подвигу на прославу Бога та України.   Перелік джерел Великий А., о.   Архипастир Скитальників : Преосвященний Кир Іван Бучко (1915-1929-1949-1950)  / Великий А.; ― Рим-Париж, 1949. ― Українська Папська Колегія св. Йосафата в Римі. ― 62 с. 2.  Ленцик В . Архипастир Скитальців  // Свобода. — 1974. — № 172, 25 вересня. 3.  Наукове товариство ім. Шевченка в Європі . Вісті із Сарселю . Неперіодичний бюлетень Акції — С. Париж — Мюнхен, 1974, Ч.16. С. 3.[1] [Архівовано 31 липня 2019 у Wayback Machine.]. 4.  Назарко І.   Архієпископ Іван Бучко (1891—1974) [Архівовано 17 березня 2013 у Wayback Machine.] // Український історик. — 1975. — № 03—04. 5.  Мединський С.   Дивізійними стежками (спогади). ― Торонто (Канада), 1991. ― С. 152. 6.  Паславський І. В.   Бучко Іван  // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 421. — ISBN 966-00-0734-5. 7.  Українська молодь Христові. Пропам'ятна книга . Автор: Упоряд. Микола Грушкевич . Опубліковано: Рим-Парма, 1991. Сторінок: 464 с. Видавництво: Український Католицький Університет ім. св. Климента Папи, Видання Української Католицької Enapxії св.свщм. Йосафата в Пармі. 8.  Архіпастир скитальців архієпископ Іван Бучко / М. Марусин  ; ред. В. Лаба; літ. ред. О. Якимів; НАНУ Ін-т української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського; Науково-видавничий центр "Опілля-Л"; — Львів : Опілля, 2008.   ― 360 с. 9.  Правдивий Архипастир церкви Преосвященний Кир Іван Прашко . Автор: Упоряд. о. Дмитро Сенів.  Опубліковано: Мельборн, 2008. Сторінок: 400 с. Видавництво: Вид-во не зазначене. 10.  Василь Білас . Агентурна справа "Ходячие". НКВД проти УГКЦ . Історична правда: веб-сайт. URL: https://www.istpravda.com.ua/articles/2011/04/15/36016/ (дата звернення: 17.09.2024). 11.  Остап Кривдик . Монастир української енциклопедії під Парижем . Історична правда: веб-сайт. URL: https://www.istpravda.com.ua/articles/2011/09/1/53696/ (дата звернення: 17.09.2024). [1] Архіпастир скитальців архієпископ Іван Бучко  / М. Марусин ; ред. В. Лаба ; літ. ред. О. Якимів ; Львів: НАНУ Ін-т української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського; Науково-видавничий центр "Опілля-Л". [2] Українська молодь Христові . Пропам'ятна книга. Автор: Упоряд. Микола Грушкевич. Опубліковано: Рим-Парма, 1991. Сторінок: 464 с. Видавництво: Український Католицький Університет ім. св. Климента Папи Видання Української Католицької Enapxії св.свщм. Йосафата в Пармі. [3] Василь Білас. Агентурна справа "Ходячие". НКВД проти УГКЦ . Історична правда: веб-сайт. URL: https://www.istpravda.com.ua/articles/2011/04/15/36016/  (дата звернення: 17.09.2024). [4] Остап Кривдик. Монастир української енциклопедії під Парижем . Історична правда: веб-сайт. URL: https://www.istpravda.com.ua/articles/2011/09/1/53696/  (дата звернення: 17.09.2024).

50 років тому, а саме 21 вересня 1974 року Божого о год. 23:30, відслуживши Святу Літургію і прийнявши Святу Тайну Єлеопомазання у Римі переставився до вічності Преосвященний владика Іван Бучко. Прожив він майже 83 роки життя, з яких 60 років – у священночому служінні, а 45 років – у єпископському. 26 вересня, себто через кілька днів у Соборі Святої Софії в Римі Патріарх Йосиф Сліпий особисто очолив похоронні богослужіння і склав його тлінні останки у крипті Собору, де вони спочивають до сих пір. Його вірний учень і секретар Преосвященний Мирослав Марусин у своїй книжці про свого вчителя «Архієпископ Іван Бучко. Архіпастир скитальців» , яка вийшла друком у Львові у 2008 році, про цю подію так висловлюється: «Заупокійні богослужіння очолював Блаженніший Верховний Архієпископ Кир Йосиф, який і поклав тлінні останки архієрея Івана до «нового гробу» під храмом Святої Софії. Тим своїм рішенням Батько і Глава Української Католицької Церкви хотів віддати покійному Владиці Іванові особливу честь, незважаючи на покірне бажання, записане в «Останній волі» архієпископа Івана Бучка 18 лютого 1973 р. У заповіті написано: «На моїй могилі нехай стане простий дерев’яний хрест з українським написом: «Тут спочиває український католицький єпископ Іван Бучко і просить добрих людей ласкавої згадки у святих молитвах. Прошу, щоб на моїм похороні не було ніяких промов-панегіриків, а якщо в часописах мала б бути поміщена яка коротенька згадка, то вона – поза датою моїх уродин і моєї смерти – не сміє виявляти з мойого життя нічого більше, як тільки оцю мою заяву, яку я бажав і бажаю заєдно повторити, а зокрема в годині смерти: «Передусім заявляю торжественно перед Богом і усім світом, що моя остання воля є вмерти в святій Католицькій вірі, у повній відданості й в послусі для кожночасного Святого Отця Папи Римського, якого вважаю моїм Найвищим Настоятелем і Непомильним Учителем цілої Христової Церкви, правдивим Наслідником св. апостола Петра і дійсно Намісником Ісуса Христа на землі»  (С. 13,16). Якби це парадоксально не звучало, але в Україні цю останню волю владики Івана Бучка було виконано і, здається, надалі виконується взірцево, оскільки надзвичайно мало людей з-поміж мирян можуть щось більше сказати про нього. Зрештою, серед духовенства ситуація не є кращою, оскільки окрім загальних даних і певних переказів, часто-густо неточних і перекручених, щось більш детально про нього годі почути. І все це зовсім не через те, що в Україні так бережне ставлення до останньої волі владики Івана Бучка. Просто у час, коли він упокоївся, тут тривали жорстокі переслідування Української Греко-Католицької Церкви радянським режимом, а 90-і роки, коли вона вийшла з підпілля, ставили інші виклики. Слава Богу, що у міжчасі з’явилася згадана книга Архієпископа Мирослава Марусина, а також кілька публікацій у церковних журналах, які є знаними переважно науковій спільноті. Натомість більш грунтовних праць про життя і служіння Владики Івана Бучка протягом років незалежності так і не з’явилося. З огляду на це 50-літня річниця його переставлення до вічності є не тільки гарною нагодою, щоби згадати його у наших молитвах, але також немовби наново осмислити його роль в історії УГКЦ минулого століття. Очевидно, що однією з проблем для дослідників є обмежений доступ до його архіву, який після смерті Владики Івана Бучка перейшов в руки Архієпископа Мирослава Марусина, а опісля був закритий для дослідників. Однак, слід визнати, що окрім особистого архіву владики Івана у різних архівах України та Європи можна знайти надзвичайно багато цікавих матеріалів про його життя та діяльність. Коли у 2001 році я розпочав моє навчання у Римі в Патристичному Інституті «Августиніянум» , поряд з навчанням я намагався потрапити до різних архівів Європи, де можна знайти інформацію про життя і діяльність митрополита Андрея Шептицького, його брата блаженного Климентія, патріарха Йосифа Сліпого, а також про їхніх сучасників. Очевидно, що першими такими інституціями, у яких мені пощастило працювати став Архів Конгрегації у справах Східних Церков, Архів Колегії «Руссікум» , а також Архів Патріарха Йосифа Сліпого, який знаходиться у приміщеннях Колегії Святої Софії, де я провів перших три роки свого студентського життя в Римі. На той час ним завідував Владика Івана Хома, особистий секретар Патріарха Йосифа, який перед тим був особистим секретарем владики Івана Бучка. Так ось, владика Хома дуже любив тих, які цікавилися історією і постатями УГКЦ, а тому радо сприяв їм у їхніх пошуках. До цієї когорти належав також і я. У 2009 році мені пощастило цілий місяць працювати у славному Бенедиктинському монастирі в Белгії, що знаходиться у мальовничій місцевості Шевтонь. Засновник цього монастиря монах бенедиктинець о. Ламберт Бодуен (1873-1960) був великим прихильником справ єдності Христової Церкви. А тому контактував з митрополитом Андреєм Шептицьким, відвідував Галичину, а також вони обоє роздумували про особливу роль монашества у справі єдності Церкви. У Архіві цього монастиря знаходиться дуже багато цікавих матеріалів, які мають відношення до історії УГКЦ, митрополита Андрея, а також владики Івана Бучка. Адже після війни в цьому монастирі опинилася маленька спільнота монахів Студитів, які втекли на Захід перед радянськими переслідуваннями. А через це Владика Іван Бучко як відповідальний за Українців в Західній Європі, намагався допомогти їм віднайтися на нових теренах і в нових умовах. Величезним пласт документів про життя і діяльність владики Івана Бучка до смерті митрополита Андрея Шептицького, тобто до 1944 року знаходиться у Центральному Державному Історичному Архіві України у Львові (ЦДІАУЛ), а також у Відділі Рукописів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. Василя Стефаника. Протягом багатьох років керівництво і наукові працівники цих інституцій радо допомагають усім охочим дослідникам потрапити і працювати у своїх архівних фондах. Для того, щоби належним чином відзначити 50-літній ювілей переставлення до вічності Владики Івана Бучка, наш митрополит Ігор (Возьняк) створив окремий оргкомітет, який мені доручив очолити. Зважаючи на подію, як і на необхідність наблизити постать Владики Бучка зацікавленим людям в Україні і не тільки, я вирішив систематизувати, відчитати і представити достойним читачам все те з архівних матеріалів, що мені довелося зібрати протягом багатьох років, але завжди бракувало часу і мотивації опрацювати. Це є матеріали, які охоплюють період від 1910 до 1955 років. Переважно це є листування Владики Івана Бучка з родиною, друзями, офіційними особами, а особливо митрополитом Андреєм Шептицьким. Адже 17 вересня 1929 року він був іменований єпископом-помічником митрополита Андрея, який був його головним святителем. Цікавими серед згаданого архівного матеріалу є також документи пов’язані з діяльністю Владики Івана Бучка як Апостольского Візитатора для Українців в Західній Європі, а також багато інших. Представлення згаданого зібрання архівних документів я вирішив розпочати з публікації його листування саме з митрополитом Андреєм Шепцьким, яке розпочалося ще тоді, коли майбутній Владика Іван Бучко був учнем Львівської Академічної Гімназії, яка була заснована цісарем Йосифом ІІ 24 жовтня 1784 року як складова частина Львівського Університету. А останні листування Владики Івана Бучка з митрополитом Андреєм датуються 1944 роком. Для того, щоби не переобтяжувати читача, я вирішив зробити серію публікацій малими частинами, які регулярно будуть з’являтися на моєму особистому інтернет-блозі. Сьогоднішня частина листування охоплює період, коли Владика Іван був учнем Львівської Академічної Гімназії, а опісля семінаристом так званої Папської «руської» (тобто української Колєґії в Римі, у якій приготовлявся до священства.  Налічує вона 8 листів. Усі вони знаходяться в знаному іменному фонді митрополита Андрея Шептицького ЦДІАУЛ під № 358. Запрошую усіх охочих до мандрівки сторінками життя Владики Івана Бучко за допомогою його листувань з митрополитом Андреєм Шептицьким! Користаючи з нагоди, висловлюю подяку директору та науковим працівникам ЦДІАУЛ за сприяння у пошукуа та опрацюванні архівних матеріалів, які стали основою даної публікації!   І. Період навчання Івана Бучка у Львівській Академічній Гімназії (1903-1911 рр.)   Лист № 1 Їх Ексцеленциє! Низше підписаний уч[ень]. VІІІ кл[яси]. гімн[азії]. удає ся Їх Ексцеленциї з просьбою о ласкаве надїленя його запомогою на харч. Підписаний стратив с[его]. м[ісяця]. 1910 р[оку]. батька через смерть для того є позбавлений всякої помочи з дому до того степеня, що вже два дни не має майже жадної поживи. Просить отже уклінно о се, щоби Їх Ексцеленция ласкавим своїм оком вглянули всю справу і не опустили опущеного підписаного. Бучко Іван Уч[ень]. VIII к[ласи]. ц[ентральної]. к[ласичної]. акад[емічної]. гімн[азії]. у Львові   Ф. № 358, оп. № 2, спр. № 111, арк. 131. Лист № 2 До Їх Ексцеленциї Митрополита Андрея гр[афа]. Шептицького у Львові. В покорі підписаний студент І р[оку]. прав і ум[інь]. політ[ичних]. на ц[ентральній]. к[афедрі]. університеті у Львові маючи вже від давна покликаня до духовного стану за згодою родичів старався в біжучім році о принятє до духовного Семинара у Львові. Не маючи однак відповідних рекомендаций зі сторони впливових на принятя людий, дістав підписаний поданє, звернене з заміткою: «звертає ся без успіху».  Не було отже для підписаного иншої ради як записати ся на факультет правничий. Однак в покорі підписаний бачить тепер, що з правами бажаної ціли не осягне і шукає всяких можливих средств, щоб лише дістати ся на сьв[яте]. Богословіє, хочби навіть до Риму і висьвятити ся в цілїбаті. В тім случаю також не може чи не хоче підписаному помочи. Для того в покорі підписаний, знаючи, що серце Їх Ексцеленциї стояло завсігди отвором для просячих о поміч, удає ся до Їх Ексцеленциї зі смиренною просьбою о як найласкавійшу поміч в єго задуманім ділі.   Бучко Іван студент І р. прав і ум[інь]. політ[ичних]. на ц[ентральній]. к[афедрі]. університеті ім[ені]. Ціс[ара]. Франца І у Львові     Ф. № 358, оп. № 2, спр. № 111, арк. 132.   ІІ. Період навчання Івана Бучка у Папській «Руській» Колєґії (Collegium Ruthenum) в Римі (1911-1915 рр.)   Лист № 3   Слава Ісусу Христу! Ваша Ексцеленциє! Користаю з доброти Вашої Ексцеленциї, що казали до себе писати і вже другий раз осьміляюсь дещо о собі донести. Дві річи позволяють мені користати з того привілею, який нам всїм дали Ексцеленция. Перша річ то ся, що вже два тижднї тому як у нас іспити покінчили ся. І не зле, слава Богу, пішов мені іспит семестральний. З трьох предметів дістав я вісім, а з одного вісім і пів. Прошу Бога, щоби і на будуче не минав мене своєї сьвятої ласки і маю надію, що і дальше добре мені піде. Друга річ то та, про котру я вже згадував Вашій Ексцеленциї. Іменно буду так сьмілий просити, щоби Ексцеленция були ласкаві прислати мені якийсь грошевий даток на мої деякі конечні потреби. І так хотівбим учити ся дещо по італійськи, а не маю за що купити собі книжку, бо з дому не можуть мені прислати гроший. Потреба мені також француського словаря і деяких дрібнійших річий, а всього того я не можу на разі мати, бо, як Ексцеленция знають, нещастя закпило собі з мене і гроші в дорозї до Риму менї украдено. Прошу отже Вашої Ексцеленциї о ласкаву поміч. З просьбою о ласкаве Архиєрейске благословеня остаю всевдячний слуга   Іван Бучко Питомець Папської руської Колєґії в Римі   Рим, 27 лютого 1912   Ф. № 358, оп. № 2, спр. № 111, арк. 133-134.   Лист № 4   Слава Ісусу Христу! Ваша Ексцеленциє! Вже Богу дякувати скінчив ся рік шкільний в Римі. Іспит при Божій помочи пішов мені дуже добре. З трьох предметів дістав я ноту «eminens» , а з одного  «ad eminens» . Щодо подальшого мого побуту у Колєґії, то після слів о. Ректора на другий рік остати в Колєґії годі. Іменні що до целібату, то я, оскільки міг пізнати волю Божу і з любови до Бога міг би рішитися посвятити ся Службі Всевишнього в безденнім станї. Трудности однак є лишень зі сторони Колєґії, а зглядно «Пропаганди»   (Конгрегація Доктрини Віри – ред.) . Бо правила Колєґії кажуть, що не вистарчить рішитися приняти Тайну Сьвященства в безженнім стані, але треба єще зложити присягу, котру менї о. Духовний вияснили, а котрої я зложити не можу, позаяк совість сего зробити менї не позволяє, тим більше, що на таку присягу я не був приготований. Насамперед я мусів би присягнути на правила. Після зложеної присяги я мусів би приняти Тайну Сьвященьства в Римі, а не в Галичині у своїй Дієцезиї. Наслїдок такої ординациї в Римі ось який (після слів о. Духовного): я не міг би бути сьвящеником дієцезіяльним, а тим самим я не належав би під власть Настоятеля моєї Дієцезиї, але тоді я належив би під власть безпосередну настоятеля Провінциї, котрим є «Пропаґанда» . Тоді очевидно мене будучого місионарем «Пропаґанда»  вислала б мене де схоче, а я мусів би іти для того, що зложив присягу. Нині вправді о. Ректор змодифікували ту присягу і зредукували майже до простої форми, однак я будучи в сумніві все таки не можу рішитися на зложеня присяги, бо присяга не перестає бути присягою навіть в такій формі, як о. Ректор пояснили. А сумнів присяги має бути після «Breve»  сьв. Отця Александра ІІІ, після котрого пояснили мені о. Духовний і певно так буде поясняти «Пропаґанда» . Для того я залучаю заразом смиренну просьбу до Вашої Ексцеленциї о ласкаве принятя мене до Львівського Духовного Семинара. Рівнож я найпокірніше прошу о ласкаву підмогу грошеву на подорож. У о. Ректора я не маю гроший жадних, бо як знають Ваша Ексцеленция, в дорозі до Риму мені гроші вкрали, а родичі мої нічого мені дати не зможуть.   З просьбою о ласкаве Архиєрейське благословеня остаю  все вдячний слуга   Іван Бучко Питомець Руської Папської Колєгії в Римі   Рим, 9/VIII. 1912.   Ф. № 358, оп. № 2, спр. № 111, арк. 135-138.   Лист № 5   Слава Ісусу Христу! Ваша Ексцеленциє! Місяць тому взад написав я до Вашої Ексцеленциї в справі мого побуту в Колєґії в Римі. Іменно з початком минувшого місяця заявив я о. Ректорови, що присяги я зложити не можу і подав причини. О. Ректор сказали мені, що єсли я присяги не зложу, то в Колєґії місця для мене нема. Я сейчас доніс о тім Вашій Ексцеленциї, а заразом просив я о ласкаве принятя мене до Львівського Духовного Семинара, єсли я мушу Колєґію опустити. Тимчасом по двох тижднях, коли всі питомці то само заявили о. Ректорови з деякими додатками, о. Ректор вже не казали нікому їхати, а противно, сказали, що єсли хто від’їжджає, то їде на власну руку і не буде принятим до «Семинара Духовного»  у Львові. П’ятьох питомців, моїх товаришів від’їхало для того, що о. Ректор не хотіли нічо певного сказати, а що до мене, то мені радили о. Ректор остати до реколєкций, бо кажуть, що то інакше виглядало б, єсли б я висше сказану заяву зложив по реколєкциях. Радили мені о. Ректор чекати на відповідь Вашої Ексцеленциї і на відповідь «Пропаґанди» . Вкінци сказали мені о. Ректор, що єсли б я хотів поїхати, то поступив бим не консеквентно що до Вашої Ексцеленциї, не чекаючи на відповідь і не консеквентно що до «Пропаґанди» . І я рішив ся чекати, що мені Ваша Ексцеленция скажуть в тій справі, бо я сповнив волю Вашої Ексцеленциї. Іменно я старав, прикладав ся до всего і працював над собою в тім напрямі, який мені вказали Ексцеленция і в якім я пізнав волю Божу. Трудности при тім мав я зі сторони о. Ректора в приміненню правил Колєґіяльних, однак сьв. хрест все був потіхою для мене. І при Божій помочи я був би витревав в своїм постановленю, єсли б не правила Колєґії, котрі наказують зложити присягу Сьв. Отця Александра VII, а до котрої я щонайменше замало підготовлений і котрої я не чуюсь в силі зложити. Тепер я одинокий лишився з тих, що мали іти на перший рік сьв. Богословія. Дуже мені прикро тепер, бо не маю Товаришів і взагалі вакациї в Колєґії не дуже веселі. Для того я ще раз прошу о ласкаву пораду і відповідь в тій справі. Дуже нетерпеливо я чекаю на відповідь, бо я не знаю чи остану в Колєґії, чи маю єї опустити, а рівнож о. Ректор нічого певного мені не кажуть.   З просьбою смиренною о ласкаве Архиєрейске благословеня остаю все вдячний   Бучко Іван Питомець Папскої Колєґії в Римі.   Тіволі 13/VIII.1912.    Ф. № 358, оп. № 2, спр. № 111, арк. 139-142.   Лист № 6   Слава Ісусу Христу! Ваша Ексцеленциє! Користаючи з того привілею, що Ексцеленция казали до себе писати і о щось просити, я пишу до Ексцеленциї. От вже Богу дякувати два місяці минуло, як я завдяки Ексцеленциї є в Колєґії. Богато дечго набув я за той час тутки. І так щодо самого сьвященьства, я зачинаю чим раз ліпше пізнавати і розуміти ту високу єго ідею, та стараюсь на кождім кроці відповідати своїм обов`язкам, охочо прикладаюся до медитациї, бо маю за ціль бути таким сьвящеником, яким собі Ексцеленция кождого сьвященика мати бажають. Вправді неодне перешкоду мушу при тім поборювати, але Бог менї помагає. Щодо науки, то також немало я скористав, бо деякі трактати з фільософії суть для мене дійсно займаючі. Особливо подобаєсь мені космольогія і друга часть етики (про людське «ius»  тай «officium».  Однак наука також получена з немалими трудностями, та щей для мене тоді, коли я ще не можу як слід зрозуміти вимови о.о. професорів, котрі викладають римським, так сказати б, діалєктом. Але я іду за радою Ексцеленциї, не зражаюся дуже нічим, а сьміло наставляю чоло всім перешкодам. Особливо на кождім кроці прикро даєсь мені відчувати брак відповідньої книжки до медитаций, до молитви, а навіть до духовного читаня, котрих то книжом я лишень тому не можу мати, що не маю гроший, бо як Ексцеленция знають, нещастя хотіло, що гроші вкрадено мені в дорозі до Риму. Вдова знову у родичів така крайна нужда, що годі щось подібного вимагати. Для того я удяюсь до Вашої Ексцеленциї з просьбою о ласкаву підмогу на мої деякі конечні потреби.   З просьбою о ласкаве Архиєрейске благословеня остаю все вдячний   Бучко Іван Питомець «Папскої рускої Колєґії» в Римі.   Ф. № 358, оп. № 2, спр. № 111, арк. 143-144.   Лист № 7   Слава Ісусу Христу! Ваша Ексцеленциє, Високопреосьвященний і Найдостойнійший Архиєрею! Чимраз близше до Себе кличе мене Найсолодше Ісусове Серце. Отсе сподобалось Йому, щоб я вже сего року приняв Чин четця і Чин піддиякона і став правдивим клєриком. І нині вже нема найменшого сумніву, що Божа воля є, аби от за тиждень: се є 21 грудня с. р. негідному заспівали «Аксіос». Найкрасшу подяку складаю Вашій Ексцеленциї за ласкаве призволеня, а заразом покірно прошу о ласкаве Архиєрейське благословеня в тім ділі і в дальший моїй праци, поки що над мною самим, щоб бути добрим клєриком, а відтак характериним і ревним сьвящеником, подібним до Пресьвятого Спасителевого Серця. Ваша Ексцеленция зволять приняти від мене всьо, чим серце моє здібне довести Вашій Ексцеленциї найбільшої вдячности і найглубшої пошани. Остаю уклінною просьбою о ласкаве Архиєрейське благословеня все вдячний а Вашої Ексцеленциї негідний слуга   Іван Бучко питомець русько-папської Колєґії в Римі   Рим: субота 13/XII.1913.   Ф. № 358, оп. № 2, спр. № 111, арк. 146-147. Лист № 8   Слава Ісусу Христу! – Христос воскресе!   Ваша Ексцеленциє! Високопреосьвященний і Найдостойнійший Архиєрею!   Ледви чотири місяці минуло від того часу, коли то негідному перший раз заспівали «Аксіос» . Нині минає четвертий день від тої хвилі, як Преосьвященний Младенов (Лазар Младенов (1854-1917 рр.), єпископ Македської Греко-Католицької Церкви – ред.)  над тим самим промовив: «Божественная благодать ставляєть поддіякона в діяконьство» . Яка метаморфоза в одній хвили! Цікава до того й дивна, що Господь Бог так великі скарби вкладає в так нужденну глиняну посудину! І то так скоро! Я доперва кінчу другий рік Теольоґії. Та годі було опиратись Його Найсьвятійшій воли; треба було мені згодитись на се, щоб в Неділю сьвв. Мироносиць (26/IV) приняти від Найсолодшого Ісусового Серця власть читати Євангелия в Церкві Господній, та в жертву Богу приносити благословенне кадило. Коб Непорочна Мати Ісусова помогла менї в тім, аби я відповів як слїд так великій ласці, та щоб під Єї покровом приготовив себе на принятя ще одної а заразом найбільшої по хрещеню ласки, якої мене хочу удостоїти Найсьвятійше Христове Серце, що так дуже бажає, аби я був сьвящеником до Него подібним. При тій нагодї Ваша Ексцеленция зволять ласкаво приняти від негідного наслідника сьв. Стефана всьо чим тільки серце моє Вашій Ексцеленциї довести може великої вдячности і глубокої пошани, на яку тільки серце моє здобутись може.   Остаю з уклінною просьбою о ласкаве Архиєрейське благословеня все вдячний а негідний   Вашої Ексцеленциї слуга   Іван Бучко питомець папської руської Колєґії в Римі.   Рим 30/IV.1914.   Ф. № 358, оп. № 2, спр. № 111, арк. 148-149.

Дорогі рідні, друзі, знайомі, усі присутні! Коли споруджується храм, найперше закладається і освячується камінь, що зветься наріжним. А опісля на тому камені закладається престіл, на якому звершуватиметься Євхаристія – Служба Божа. І ось коли той престіл освячує єпископ, весь чин розпочинається з закладання у нього мощей святого. У перших століттях християнства майже усі храми споруджувалися на могилах мучеників за віру, себто тих, які проявили найвищу форму любові до Бога. Колись один з наших священників, який хотів збудувати в одному селі храм, поїхав до Риму, щоби попросити у Конгрегації у справах святих мощей якогось мученика. Коли кардинал, який його приймав, почув, що він з України, сказав до нього: «Отче, Ваша земля просякнута кров’ю мучеників за віру. Візьміть української землі, закладіть у престіл і можете бути певні, що та земля є святою як мощі». Це був кардинал, що особисто знав патріарха Йосифа Сліпого – ісповідника віри, який 18 років ніс хрест Христової Церкви і України в радянських концтаборах. Саме від нього згаданий кардинал чув слова, що Україна за вірність Христові «поклала гори трупів і пролила море крові». Сьогодні ми відпроваджуємо у вічність дорогу паню Ірину Фаріон – українку, матір, бабцю, вірну Христової Церкви, високого рівня професорку, викладачку, політика, громадського діяча. Це була особистість, як вчора слушно підкреслив в часі Парастасу владика Венедикт Алексійчук. Особою людина народжується, але особистістю вона стає. І для того, щоби стати особистістю треба великого труду над собою, треба бути подібним до корабля, який чітко бачить свою пристань і світло маяка, що йому світить. Корабля, який мчить до цілі, незважаючи на шторми життя.  У переддень свята великого пророка Іллі, який, згідно слів Христа, прийде перед його славним пришестям, щоб розбудити людство зі сплячки невіри, Ірина Фаріон загинула. Вона загинула за любов до України! Як же ж сьогодні саме до неї можна віднести слова відомої пісні, присвяченої свого часу пам’яті Назарія Яремчука: «Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну, Певно, в цьому і є та найважча провина моя».   Однак, як підкреслювала неодноразово сама Ірина «світ – це три дієслова: народитися, полюбити і померти. Страшно. Тепер уявіть собі якесь інше слово, яке можна помістити між народитися і померти. Воно не вкладеться туди, ніяке інше слово». Ми знаходимося як народ наприкінці кілька столітньої боротьби з ворогом, який постійно нищить наш Народ. Історія нам є свідком, що підставою розстрілу наших відомих політичних і церковних діячів було те, що вони були українці. Наш ворог є настільки страшним, що його боїться цілий світ. І тільки Україна стала на боротьбу з російським Голіафом. І ми неодмінно його переможемо. Але, під однією умовою: коли навчимося любити! Любити Бога і Україну! Саме на цьому будується перемога української ідеї! І свого часу це дуже чітко зрозуміла Ірина Фаріон. Любов до Бога як основу основ національної ідеї вона винесла з сім’ї, у якій регулярно служилися Служби Божі, коли УГКЦ радянський режим загнав у підпілля. А опісля вона поглиблювала її через твори провідника ідеї українського націоналізму, сина греко-католицького священника Андрія Бандери – Степана. Коли у 2014 році розпочалася війна з Московією, пані Ірина Фаріон писала, що це є бій за душу українського народу, яку живить віра. « Найпевніші ліки для виснаженої душі – це віра. Саме вона  " найбільше скріплює сили душі. Через правдиву й глибоку віру в Бога, Спасителя, кожна людина й цілий народ мають змогу безупинно черпати з вічно живого джерела стільки сили, скільки їхня душа спроможна сприйняти ». З любові до Бога народжується любов до України, бо це є заповідь. Адже у четвертій заповіді «Любитимеш батька свого і матір»  криється заповідь любові до землі, яку дав тобі Господь. Виконуючи цю заповідь, пані Ірина зосередилася цілковито на боротьбі за нашу рідну мова. Колись праведний митрополит Андрей запитував себе і своїх сучасників: «Що ж робить якесь число людей одним народом?»  І відразу відповів:  «Передовсім мова. Всі, що по-українськи говорять або, що вважають українську мову за рідну, будуть складати український народ» . Ці слова дуже добре наша героїня засвоїла до глибини душі. Вона з любові до України і Українського Народу фанатично захищала рідну мову! І то так, щоби почули навіть найбільш глухі! Бо мова – це не просто засіб спілкування, але код душі Народу! Протягом останніх років ми вже звикли до похоронів. Їх дуже багато, але за кожним похороном криється ціла історія унікальної боротьби за Україну. Ми також навчилися дуже гарно хоронити покійних героїв. Але, на превеликий жаль, ми ще маємо багато зробити для того, щоби підхопити їхній чин і понести далі, наступним поколінням. Свого часу Іван Франко у одному зі своїх віршів про «Цехмістра Купер’яна» звертає нам увагу саме на цей великий недолік нашого народу, який є невміння поцінувати героя за життя, підхопити його ідею і понести далі. Описуючи Купер’яна як героя, що здолав ворогів і врятував місто від загибелі, він звертає увагу на майдан, на якому зібралися мешканці міста і думали, якби то його вшанувати. Їхнє рішення Іван Франка передав словами, які не можна переказати: « Зараз тут його убиймо, На паль посадімо, По смерті ж його оплачмо І святим зробімо. І насиплемо над тілом Могилу високу, Будем поминки справляти Два рази до року ». Цими днями у соціальних мережах кишить схвальними відгуками про блаженної пам’я’ті загиблу Ірину Фаріон. Але слід сьогодні багатьом із нас вдарити себе в груди і усвідомити, що у багатьох моментах боротьби за рідну мову, вона залишалася самотньою. Мабуть, такою є доля героїв України, яких починають розуміти щойно після смерті. Але, не сумною нотою, але заохотою хоче завершити моє слово над могилою Ірини Фаріон. І ця заохота до молоді! Дорога українська молоде, на Твої плечі лягло нелегке завдання довершити діло побудови України, омріяної цілими поколіннями! України, за яку проливали і проливають кров! Нехай у цій боротьбі не похитнеться ваша віра і ваш дух! Знайте, що Бог є з тими, хто любить! А любов вимагає нелегкої боротьби і великої жертви! Але вона вартує того! Минулого року у серпні місяці одна з журналісток запитала паню Ірину Фаріон про те, що її надихає і дає енергію у час війни. Ось, що вона відповіла: « Перше – це служіння. Друге – відповідальність. Третє – крихкість і тимчасовість життя. Служба у Збройних силах. Мене ця словосполука дуже надихає, бо вони служать Батьківщині, рідній землі. Служба Божа. Кому служимо? Тому, завдяки світ є життям. Я християнка. А що таке християнство? Це віддавати. Ми всі зараз жертвуємо армії. Ось ця форма служіння найбільше надихає, у ній найбільший смисл. Крихкість життя. Ми так мало перебуваємо на цій Землі! Якихось 70-80 років. Я не розумію, як можна це марнувати? Як можна не використати той час, щоб віддати все, що маєш? Я маю знання – я ділюся ними. Якщо маю гроші – також їх віддаю на армію, на свій проєкт чи ще на щось. Це і дає найбільшу силу. А ще найбільша сила в тому, що кожна людина має усвідомити своє покликання. Моє покликання – нести людям правду про нас самих, про українців, щоб вони стали сильні через видатні українські постаті ». Нехай ці її слова надихають нас сьогодні! А їй, нехай Господь прийме у свої обійми і сотворить їй «Вічную пам’ять!»   Львів (Личаківський цвинтар) , 22 липня 2024 року Божого   Єрм. Юстин Бойко, студит   Синкел у справах монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ

Час війни приніс не тільки смерті, але й великі терпіння в багато українських сімей. Мені як священнику доводиться щоденно слухати безліч історій терпіння воїнів, батьків, матерів. Часом здається, що моя психіка дає збій, оскільки сила терпіння, які приходиться нести людям перевершує міру чаші. Коли потрапляєш у місця, де війни немає і люди живуть спокійним життям, здається, що з нашим терпінням ми залишені тільки самі на себе. І в той момент руйнується усякі ідеали про демократію, людську солідарність і інші благородні чесноти, які часто можна почути у формі гасел з уст великих світу цього чи міжнародних організацій. Людина, відколи живе не землі, шукає розв`язки або пояснення двох фундаментальних життєвих дилем – смерті і хвороби. Потужні фармацевтичні і косметологічні компанії вкладають чималі ресурси у пошук середників, які б могли затримати час молодості чи зменшити біль. І їхні пошуки мають певний успіх, але ще ніхто не віднайшов ліку на усі хвороби і смерть. У світлі сказаного, терпіння здається бути найбільш жорстоким, незрозумілим і несправедливим. Мені доводилося не один раз бачити, як терпіння, особливо через хворобу, одних людей приводило до Бога, а інших відштовхувало. Тут можна зрозуміти як одних так і других. Будь яке терпіння, будь яка хвороба ставить перед людиною питання про сенс людського життя. Бо усі багатства і слава здаються бути дрібненькою піщиною супроти хвороби чи смерті, яка усе може забрати, в одну мить. Звідки походить терпіння ? На це питання людство також шукає відповіді, відколи воно існує. Біблія дає нам досить чітку відповідь: терпіння є наслідком упадку людини. Того першого, який ми називаємо первородним гріхом. І хоче він змивається у Святій Тайні Хрещення і кожен з нас отримує ласку зватися дитиною Божою, то наслідки первородного гріха тяжіють на людині. Адже, з тих дарів, які людина отримала від Бога у раю і якого Він не забрав є свобідна воля. Чистий розум, чисте сумління і свобідна воля можуть творити великі дивні речі. І знову ж таки затьмарений розум, брудне сумління і свобідна воля можуть накоїти стільки лиха, що годі словами оповісти. Зрештою, ми це зараз маємо можливість бачити в часі війни. Але, поряд з війною, яка триває в Україні зараз, є ще інша війна. Про неї тим, що ходять до церкви, досить часто нагадують збірки на лікування тої чи іншої людини. Мене особисто дуже проймає до глибини душі кожна збірка на лікування хворої дитини. Бо хто як не дитина є отим чистим сотворінням, про яких Христос каже, щоб не боронити їм приходити до Нього і що таких є Царство Небесне. Але, терплять і діти. І це найбільше болить, особливо батьків, які готове віддати все, що мають, аби тільки діти були здоровими. Кожне терпіння несе в собі певну таємницю, яку не можна до кінця збагнути розумом. Лікар може поставити діагноз, запропонувати терапію, зменшити біль. Але в корені, жодне  терпіння не має цілковитого логічного пояснення. Зрештою, сам Син Божий, який прийшов на землю, щоб спасти рід людський, мусів перейти через терпіння, хрест, смерть і воскресіння. І саме те останнє є отією єдиною надією людини. Сьогодні я чисто випадково (хоча випадків не буває) зустрів дорогою одну молоду маму, якої дитина хворіє на страшну хворобу, що зветься раком. Вона колись ходила зі мною прощею до Унівської Лаври, а опісля ми перетнулися у Архиєпархії, оскільки вона прийшла за листом на збірку коштів на лікування дитини. Адже лікування онкологічні коштують страшенно дорого. На превеликий жаль, для одних хвороба є горем, для інших заробітком. Така сумна і страшна реальність. Слухаючи її, як і багато інших матерів, хочеться випросити у Бога моментальне чудо для терплячої дитини. Але, я свідомий того, що не в змозі за інших нести хреста. Можу тільки допомогти чим зможу. Протягом мого життя шукав я різних способів допомогти людям у хворобі. Не знайшов, на разі, кращого від того, який мені дав сам Господь – помолитися і вислухати. Біль кричить! Кричить устами людини. Пригадуються мені слова Апостола Павла з Листа до Римлян: « Браття, знаємо, що все сотворіння разом понині стогне і разом страждає у тяжких муках.  (…) ми самі в собі стогнемо, очікуючи усиновлення, визволення нашого тіла, бо ми надією спаслися. Надія, яку хто бачить, не надія; бо коли хто що бачить, чого ж тоді надіятись? Якже ми надіємося, чого не бачимо, очікуємо його витривало.  Так само й Дух помагає нам у немочі нашій. Про що бо нам молитися, як слід не знаємо; та сам Дух заступається за нас стогонами не мовними.  Той же, хто вивідує серця, знає, яке бажання Духа і що він заступається за святих згідно з Божою волею» (8,22-27). Серед біблійних постатей, яких зустрічаємо на Хресній дорозі є різні: Мати Христа – Марія, Марія Магдалина, Вероніка, Симон Киринейський і багато інших. Але було багато інших, які просто спостерігали, очікували, що буде дальше, розпинали, ділили одіж. Здається, так багато у світі змінилося, але людина залишилася такою самою! Від зневіри до віри провадить людину Бог, але, досить часто, рукою іншої небайдужої людини. Найголовніше у будь якому людському терпінні, яке ми бачимо – не зневіритися, не збайдужіти, бо зневіра і байдужість вбиває. Вбиває тих, які є байдужими! Байдужість вбиває сенс і ціль життя та провадить до зневіри! А допомога, або навіть звичайне співчуття дає людині сили йти далі. Коли це пишу, пригадуються мені слова знаного польського священника Яна Твардовського, який темі співчуття присвятив свій короткий вірш, який звучить так: "Ви прийшли до мене, а я не знаю, що вам сказати. Дозвольте сісти і біля вас посидіти". Боже, у великих терпіннях мого Народу, подай нам ласку, щоби ми не збайдужіли і не зневірилися!

Останні два роки в українському слівництві, особливо у засобах масової інформації, а також в устах багатьох пересічних людей, почав активно використовуватися термін "церковники". Ним окреслюють переважно священиків, монахів, єпископів, тощо. Тобто людей, які належать до ряду церковної єрархії. Особисто я цей термін почав досить часто чути у 2015 році у розгарі боротьби навколо пам'ятника праведному митрополиту Андрею у Львові. Щиро признаюся, що він дуже сильно разив і разить до сих пір мій богословський розум. Але, тоді я вирішив не реагувати на це, бо без того було багато питань набагато нагальніших і важливих. Але, коли днями я знову почув цей термін з уст поважних людей, вирішив все ж таки відреагувати. Хтось запитає чому ? А тому, що цей термін активно впроваджувала на самих початках свого утвердження безбожна радянська система, про що виразно свідчить хоча б один з плакатів, який приводжу як ілюстрацію до мого допису. Оскільки головною метою комуністів була боротьба з Церквою як такою, потрібно було перш за все дискредитувати її провідників. Робилося це через карикатури, наклепи, очернення, не говорячи вже про тортури і розстріли духовенства. Проте, нарід у своїй більшості і так розумів, що все це тільки пропаганда, а тому тримався далі своїх пастирів. Збереглося навіть одне свідчення, як одного разу Троцький зібрав на площі одного з міст силу силезну люду, якому намагався доказати абсурдність віри. І що цікаво, він зробив це у сам день Великодня. Після промови він закликав людей підняти руки, хто з ним згідний. І весь нарід зі страху перед розстрілом підняв руки. Але один дідусь дуже рвався до трибуни. Його не пускали. Він же твердив, що він хоче сказати тільки два слова. Троцький подумав, що дідуньо хоче його підтримати і дав йому слово. Дідусь вийшов на трибуну, перехрестився і привітався з усіма "Христос воскрес!" і у відповідь почув гучне "Воістину воскрес!" Радянська влада, бачачи, що нічого вдіяти не можна, вирішила окремо провадити справи вже зрілих віруючих людей, зате строго на рівні законодавчому забороняла християнське виховання дітей. Для прикладу, мій великий духовний авторитет, духівник і вчитель о. Порфирій Чучман 18 листопада 1968 року отримав вирок 5 років тюрми (подаю копію вироку) за одну єдину фотографію, яку в нього знайшли в часі обшуку. Це була фотографія з дітьми до першого святого причастя, яку також подаю як фотодоказ. Такою строгою була стаття за релігійне виховання дітей. Однак і цього виявилося недостатньо. Тому, ідеологи комунізму вирішили навіть на рівні побутового слівництва запроваджувати такі терміни, які показують, що Церква - це тільки священики, єпископи, монахи, а інші просто затуманений релігійним опіумом народ. Вони надіялися, що таким чином люди будуть сторонитися священиків, єпископів, а тим самим Церкви. Так появився термін "церковники". А це вдаряло у найбільш глибинне розуміння Церкви, яке каже, що живу спільноту Церкву становлять усі люди, не тільки єрархи. І у тій живій спільноті кожен має свою місію, як у людському тілі, якщо покликатися на приклад св. Апостола Павла. І треба признати, що така боротьба з Церквою на рівні термінологічному отруїла ціле суспільство, а навіть віру. До тепер чимало людей розуміє Церкву не як живий організм, але як структуру на подобу державної, яка виконує певні треба. Немовби духовний супермаркет. І тому, немає чого дивуватися, коли хтось зневірюється у Церкві, адже він не розуміє її суті. Не можна зневіритися у тому, чого не існує. Швидше за все, така людина зневірюється не у Церкві, але у своєму творінні, автором якого є вона сама. Напочатку 90-х років, а навіть після 2000-х термін "церковники" у ЗМІ чи поважних розмовах майже взагалі не вживався. Останнім часом він знову оживає. Його промовтерами знову стають люди, які ставлять перед собою таку саму мету, що і комуністи. Що ж, час розставить все на свої місця, зрештою як і з комуністами. А усіх тих, хто вважає Церкву живим Христовим Тілом, живою спільнотою, усильно раджу уникати вживання терміну "церковники", бо якщо вже бути послідовними, то церковниками слід вважати усіх людей, які ходять до церкви і є християнами.

Тернопільського Академічного Обласного Українського Драматичного Театру імені Тараса Шевченка   Високодостойні і возлюблені Сестри і Браття Українці, Час Великого Посту у нелегкі часи війни наближує як ніколи кожному з нас страждання і смерть на хресті, на Голгофі Божого Сина! Здається, що ще так ніколи ми як Народ і кожний з нас зокрема на відчували на собі усе те, що переживав дорогою на Голгофу Божий Син – зраду, нерозуміння, бичування, а особливо відчуття самотності, які так сильно передає Псалом 22, що його просто викрикує з нутра Ісус: «Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув?» Такий крик Сина Божого може здаватися останнім криком надії. Та, насправді, це є крик молитви до Небесного Отця людини на землі, серце якої залишиться неспокійним до тих пір, доки не спочине в Бозі. Це слова святого Августина. Але вони дуже влучно відображають стан людини в часі її земської мандрівки до Царства Небесного. Сьогодні у княжому Львові ми маємо нагоду пережити ще раз Голгофу України завдяки чудовому колективу Тернопільського Академічного Обласного Українського Драматичного Театру імені Тараса Шевченка. Зрештою, сама назва «Голгофа непокори» свідчить про себе. Але, ця Голгофа є особливою, оскільки переживатимемо її разом з патріархом Йосифом Сліпим – великим сином великого і мужнього Українського Народу, якого не зломили 18 літ радянських концтаборів. Коли радянська влада відпускала його на Захід, плекала надію, що він скоро помре і на історії Української Греко-Католицької Церкви буде поставлено хрест – хрест памʼяті, що така колись існувала. Та, плани Божі були зовсім інші. Повернувшися до Риму, Патріарх Йосиф Сліпий взявся активно зупиняти асиміляцію. Він став символом непереможної України і Христової Церкви в Україні, яку адові ворота не подолають. Заснування УКУ в Римі, відновлення монастиря св. Теодора Студита у Гроттаферрата, будівництво Собору Святої Софії – Премудрості Божої в Римі, заснування світового Релігійного Товариства «Свята Софія» , боротьба за Патріархат УГКЦ та незалежність України. Це є лише малесенький промінь його ініціатив. Мені довелося багато років жити при згаданому Соборі Святої Софії в Римі і слухати розповідей про Патріарха Йосифа від його найближчих співпрацівників – владики Івана Хоми і отця доктора Івана Музички. Останній згадував, зокрема, як у часи, коли здавалося, що Радянський Союз триватиме вічно, Патріарх друкував десятками тисячам книжок і молитовників для України. Бо, казав він, що нам треба бути готовими відразу взятися до релігійного і національного просвічення Народу, який сидів у пітьмі і тіні смертній. Тих книжок було так багато, що вони винаймали склади логістичних центрів. Дехто з оточення Патріарха вже думав, що він розійшовся зі змислами. Але, повторював отець Іван Музичка, вони були шоковані тим, що уся друкована роками література, розійшлася за кілька місяців. Тоді, за його словами, вони сіли і зрозуміли, що були помічниками великого пророка України! Усі пророки загинули мученичою смертю, але ніхто з них не програв, бо вони були провісниками слова самого Бога. І сьогодні, той пророк промовляє до нас словами свого Заповіту «Не лякайтеся труднощів і перепон, бо з нами Бог. Вірте у велике і світле майбутнє Української Церкви і народу, бо після Голготи, напевно, прийде Воскресення». Від імені нашого Митрополита Ігора, єпископа помічника Володимира та усіх священників, монашества та мирян Львівської Архиєпархії хочу вельми подякувати усім тим, завдяки кому сьогодні ми можемо стати учасниками «Голгофи непокори». В першу чергу висловлюю вдячність згаданому вже Тернопільському Академічному Обласному Українському Драматичному Театру імені Тараса Шевченка. Тернопільська земля видала багато пророків і героїв України і Церкви. Та гідним подиву і вельми похвальним є те, що вона про них памʼятає! Висловлюю вдячність нашому ревному священнику отцю Іванову Колодію, який став ініціатором та подвижником того, щоби сьогодні вистава «Голгофа непокори» відбулася у Львові! Велика вдячність нашому Львівському Національному Академічному Українському Драматичному Театру імені Марії Заньковецької, у стінах якого відбувається цей захід і багато інших, які підносять духа нашого Народу! Величезна вдячність усім Вам, які сьогодні знайшли час, щоби прибути на цей так важливий захід. Переконаний, що пройшовши «Голгофу» з Патріархом Йосифом ніхто не захоче повертатися назад, але прямувати далі дорогою за Христом, яка провадить до Воскресіння! Благослови усіх, Боже! Слава Ісусу Христу! Слава Україні!   Єрм. Юстин Бойко, студит Синкел у справах монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ   Львів, 23 квітня 2024 року Божого