Результати пошуку

Питання про роль митрополита Андрея Шептицького у створенні східної гілки Отців Салезіян належить до надзвичайно цікавих і водночас майже недосліджених. Безумовно, що найкращими експертами у цій темі є наші українські Отці Салезіяни, що своєю щоденною тяжкою працею з молоддю будують теперішнє та майбутнє Церкви і України. Однак, доки побачить світ солідна історія Салезіян східного обряду в Україні, бажаю представити достойному читачеві ще один документ, який привідкриє цю так цікаву сторінку у історії УГКЦ. Кажу «ще один документ», оскільки свого часу я вже був опублікував кілька листів передвоєнних українських Салезіян до митрополита Андрея, що їх знайшов у архівних фондах та коротко прокоментував їх (Див. «Митрополит Андрей Шептицький і салезіяни»). Теперішня знахідка, що нею хочу подітися, була виявлена мною чисто випадково у фондах ЦДІАЛ України в часі однієї наукової розвідки. Нею є лист українських Салезіян до митрополита Андрея Шептицького, що знаходиться у фонді 201, опис 1р, справа № 117 і датується 17 грудня 1942 року. Лист був писаний з містечка Боллєнґо, яке знаходиться на півночі Італії між Турином і Міланом. Тут колись знаходився славний монастир Отців Єзуїтів, який згодом перейшов Отцям Салезіянам, а ті зробили в ньому богословський Інститут для своїх студентів. Завдяки цьому Салезіянському Інститутові і саме містечко стало більш славним і знаним. Тут проходили свою богословську формацію усі видатні постаті Отців Салезіян східного обряду, серед яких був і блаженної пам’яті о. Степан Чміль – український монах салезіянин, який поважно вплинув на формацію теперішнього Папи Франциска, про що він сам неодноразово свідчив. Лист, про який ведемо мову, був написаний напередодні Різдва Христового і Нового Року. Для українських Салезіянин різдвяні та великодні свята були особливими нагодами привітати митрополита Андрея, а також розповісти йому про своє життя, про стан розвитку східної гілки Отців Салезіян, про плани на майбутнє. Проте, їхній лист від 17 грудня 1942 року був писаний, як вони самі стверджують, «у сутінку обставин». Мова, очевидно, йде про Другу Світову Війну, головним плацдармом якої стала Україна. У Львові на той час щоденні розстріли, насилля та зневага людської гідності стали реальністю життя. Незважаючи на це, українські Салезіяни з італійської землі несуть до митрополита Андрея благу вість про прихід на Землю Божого Сина – головної надії світу. Митрополит Андрей цього листа прочитав особисто, оскільки з правої сторони вверху власноручно зазначив, що він потрапив до його рук 5 січня 1943 року. Ця дрібна, на перший погляд, деталь засвідчує, що Митрополит особисто цікавився справою розвитку східної гілки Салезіян в Україні, на яку він покладав великі надії у справі виховання дітей і молоді. У своєму листі-привітання українські Салезіяни в першу чергу бажають митрополиту Андрею міцного здоров’я, щоб могти реалізувати головну мету його життя – довершити справу Святої Унії на території цілої України і побачити її плоди. А ці плоди, за словами авторів листа, полягають в тому, щоб побачити «ту блаженну хвилину об’єднання нашого Народу також під реліґійним оглядом, щоби було одно стадо і один Пастир». Іншими словами, українські Салезіяни відчитували прагнення об’єднання Церкви митрополитом Андреєм як ключ до об’єднання цілого Українського народу. Так сформульоване ними побажання ще раз підкреслює той факт, що не тільки сам Митрополит, але вірні, духовенство і монашество чітко розуміли його ціль життя, яка полягала у праці над об’єднанням Христової Церкви. Лист цінний тим, що його підписали усі українські Салезіяни, які на той час відбували формацію у різних салезіянських формаційних центрах Італії. Серед них, окрім згадуваного вже мною о. Степана Чміля, видніється підпис і вже блаженної пам’яті владики Андрія Сапеляка, як також інших відомих салезіянських отців. З поданої ними інформації виходить, що станом на кінець 1942 року у салезіянських формаційних центрах знаходилося 24 українця, які приготовлялися повернутися в Україну і стати зародком майбутньої східної гілки Салезіян. На це, як виникає з листа, головний провід Згромадження вже був виразив свою згоду. Все це повинно було розпочатися відразу після закінчення війни. Але війна закінчилася з іншими наслідками, ніж ті, на які очікувалося. Після закінчення Другої Світової Війни в Україну прийшов червоний радянський терор, який не тільки закрив храми, але і заборонив під карою смерті згадувати публічно ім’я Боже. Тільки завдяки християнському вихованню, над яким так трудився праведний митрополит Андрей, молоде покоління зуміло зберегти віру в Бога і передати її своїм нащадкам. Саме завдяки їм Українська Греко-Католицька Церква перетривала переслідування і дочекалася свободи Церкви і України. Дочекалися своєї довгоочікуваної мрії повернутися в Україну і розвивати східну вітку Салезіян і українські салезіяни. Щоправда вже у старшому віці, але з тим завзяттям, з яким вони були готові вирушити ще за життя митрополита Андрея. І їхнє діло триває і триватиме. Часами тільки, коли читаю такого роду листи, думаю собі, стільки то прекрасних планів, ідей, не кажучи вже про людських геніїв знищили війни. Але, така історія людства. Блаженної пам’яті Патріарх Йосиф, який свого часу взяв під особливу опіку українських Салезіян, прекрасно це уяснив у своєму гербі словами: «Через терня до зірок – Per aspera ad astra»! ТЕКСТ ЛИСТА Боллєнґо 17/XII.1942 отр[имано]. 5/1/[19]43 Їх Ексцеленція Кир Андрей Шептицкий у Львові Ваша Ексцеленціє! Зі Світлим Празником Різдва Христового та Нового Року – хоч у сутінку обставин – осміляємося переслати Вашій Ексцеленції найщирійші побажання від Дитятка Ісуса. Все молимося, щоби Всевишній дарив Вашу Ексцеленцію преобильними ласками та кріпив кріпким здоровлям до праці на релігійно-суспільній ниві на многі-премногі літа, щоби Ваша Ексцеленція, що ціле своє життя невсипущо трудяться над зреалізованням ідеї св[ятої]. Унії на наших українських землях та на Сході загалом і опікуються релігійними вже існуючими згромадженнями чи то установами та новими вітками західних згромаджень, перещіплюючи їх на східний ґрунт, - діждалися та переживали ту блаженну хвилину об’єднання нашого Народу також під реліґійним оглядом, щоби було одно стадо і один Пастир. Просячи о Архієрейське благословення, цілуємо Святительні Руці Вашої Ексцеленції віддані во Христі Теольоґічний Інститут у Болленґо (Bollengo (Aosta): о. Др Василик Василь, салез[іянський]. професор Степан Чміль, салез[іянський]. богослов Саба Роман Пришляк Григорій Ґімназійний Місійний Інститут у Івреї: Харовський Іван Коца Євген Лихач Константин Сокіл Василь Фільософічний і Ремісничий Інститут «Ребавденґо» у Турині: Омелян М. Кміть Григорій М. Гарасимович, сал[езіянин] Василій Тиндало Фільософічний Інститут у Фоліцо: Лапичак Тарас Тилявський Іван Андрій Сапеляк Іван Ортинський Новіціят ОО.Салезіян «Вілля Молія» коло Турину: Василь Лосічко Лев Гайдуківський Гринишин Володимир Пришляк Михайло Сапеляк Василь Мазяр Роман В. Рільничий Інститут у Кумяні: Роман Породько, салез[іянський]. професор Саба Іван, коадютор Брида Михайло, асп[ірант]. P.S. Осмілюся подати для ласкавої інформації кількість кандидатів, а саме: 1 богослов на ІІ році, 4 богослови на І році, 6 фільософів-схолястиків, 6 новиків (по новіціяті перейдуть на філософію), 5 ґімназійних студентів (перейдуть по феріях на новіціят), 1 брат коад’ютор і 1 студент ІІ кляси Ґімназії. Заряд думає творити східний осередок по війні. Цілую Святительні Руці Вашої Ексцеленції во Христі о. В[асиль]. Василик, Салезіянин

Сьогодні, 27 січня 2020 року, Синкел у справах монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ єрм. Юстин (Бойко) від імені Архиєпископа і Митрополита Львівської Архиєпархії УГКЦ Преосвященного Владики Ігоря долучився до мітингу біля пам’ятника жертвам Львівського гетто. У своєму слові він наголосив на важливості пам’ятати також тих людей, які мали відвагу рятувати приречених на смерть, тобто Праведників світу. Далі – повний текст. “Дорогий Равіне, представники влади, дорогі друзі, Сьогодні тут, у нашому княжому Львові, на місці, де знаходилося страшне Львівське ґетто, ми молитовно споминаємо про страшні події Голокосту! Споминаємо тому, щоб продовжити життя тих, які були знищені фашистською людиноненависницькою ідеологією, адже пам’ять продовжує життя тих, яких вже немає в живих! Споминаємо тому, щоби самим часом не забути ті лихоліття і, не дай Боже, через забуття, знову не потрапити у пута іншої людиноненависницької системи – комуністичної, яка у співпраці з фашистською знищила мільйони життів, а тепер бажає показати себе послом миру і справедливості! Споминаємо тому, що так слід поступати дітям одного Бога, який дав нам життя і заповіді, суттю яких є любов до Творця і до ближнього! І тому у світлі того, що єдиний Бог є нашим Батьком, усі ми сьогодні можемо сміливо назвати себе братами і сестрами! Серцевиною віри чи юдея, чи християнина, чи представника будь-якої іншої релігії, є молитва, яка є розмовою з Богом. Для побожного юдея цією щоденною молитвою є та, що її Господь навчив через пророка Мойсея, яка починається таким словами: «Слухай, Ізраїлю: Господь, Бог наш Господь один! І люби Господа, Бога твого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю! І будуть ці слова, що Я сьогодні наказую, на серці твоїм. І пильно навчиш цього синів своїх (Второзаконня 6, 4-6). Не бійся їх, бо серед тебе Господь, Бог твій, Бог великий та страшний (Второзаконня 7, 21)». Сьогодні ці слова ми промовляємо за спокійних обставин, хоча також неспокійних, бо наша спільна хата – Україна – знаходиться в стані війни. І як тоді, так і, мабуть, тепер немало є таких, які запитують у молитві: «Боже, де Ти? Як я маю побачити, що Ти зі мною, коли навколо горе трупів і море крові, на яких смерть справляє собі весільний бенкет? Якщо Ти є серед нас, покажи Твою руку!» І Бог показував її! Цією Божою рукою у ті страшні часи були не ангели, але люди, які пам’ятали про Божу заповідь «Не вбий» і усіма можливими способами не тільки рятували життя приречених на смерть, але подавали їм знак надії, що їхня щоденна молитва не є марною, що Господь справді є присутній серед свого Народу! Таким світочем, такою скелею спасіння і добра у кривавому пеклі Голокосту, як це нещодавно сильного наголосив на цьому Головний рабин України і Києва, був праведний митрополит Андрей Шептицький, який організував величезну компанію з порятунку євреїв перед обличчям нацизму, ризикуючи сам при цьому життям своїх і своїх побратимів. Його послання «Не вбий» від 21 листопада 1942 року було виразним знаком посланим усьому українському суспільству, що у часи страшних випробувань Українці повинні поглянути на Євреїв як своїх братів і сестер, бо усі ми діти одного Бога! У цей день, від імені Архиєпископа і Митрополита Львівської Преосвященного Владики Ігоря Возьняка хочу висловити величезну вдячність усім тим українським Євреям, які в дусі юдаїзму пам’ятають про тих, хто їх рятував у часи Голокосту і боряться за те, щоб їхні імена були записані золотими літерами у книзі Праведників народів світу! Ці визнання непотрібні для тих, котрі вже спочивають на лоні Авраама і оглядають обличчя Боже! Це потрібно нам, які живемо тут і тепер для того, щоб ми, такі різні щодо віку, поглядів, походження, пам’ятали про те, що усі ми є дітьми Божими. А також про те, що Україна є нашою спільною хатою, у якій кожен має свою місію. У той час, коли Україна на даний час стікає кров’ю у війні з Росією, жертви Голокосту закликають нас усіх об’єднатися у боротьбі, бо тільки у єдності сила Народу! Адже миром ми можемо все здобути, а війною все втратити! Боже, прийми нашу молитву як цілопальну жертву за тих, які загинули у кривавому пеклі Голокосту! Дай нам вічно пам’ятати про ті страшні часи, щоб вони ніколи не повторилися! Дай нам силу і мужність, щоб ми ніколи не йшли на компроміс з Твоїми заповідями, але слухали та виконували їх! А Ти, Всемогутній Боже, будь завжди з Твоїм Народом, щоб ми не боялися жодного лиха, яке на нас находить!

У надії є дві крайні небезпеки: перша – коли ми покладаємо всю надію на Бога, а про себе забуваємо. Друга – покладаємо надію на себе, а про Бога забуваємо. Обидві крайнощі у християнському житті є неприпустимими. Таку думку висловив о. Юстин Бойко у своєму відео-блозі у соціальній мережі фейсбук. Надія належить до головних християнських чеснот. Вона є якором людської душі і дає людині безпеку. В нашому житті надія відіграє найважливішу роль. Позаяк є мотором людського життя. Людина живе надією завтрашнього дня. Саме тому будує плани. Ми лягаємо спати з надією, що завтра прокинеться і розпочнеться новий день. Саме ця чеснота рухає усім видимим нашим життям. Проте наша надія є людською. Ми її часто стверджуємо словом. Коли люди дотримуються слова, то ми їх називаємо слівними. Коли ні, то називаємо їх брехунами. Людина може дати ту надію, яку має сама. Сьогодні може дати, а завтра її вже може не стати, бо наше життя є як вітер: сьогодні ми тут, а завтра там. Людина не може дати іншому більшого слова, чим є Боже слово. Позаяк є обмеженою, крихкою і немічною. Для того, щоб зрозуміти правду про світ ми повинні зрозуміти, що є унікальними Божими сотворіннями. Маємо душу, тіло, можемо мислити, любити, планувати, мріяти. Водночас ми є немічні і крихкі. Це дається нам взнаки щоразу, коли ми стаємо перед певними небезпеками. В такий момент думки про надію є дуже актуальними. Вже 6-ий рік на Сході України гинуть люди. Під час майдану чимало наших людей не вірили в те, що ми переможемо, що ми під час війни, що ми можемо зупинити ворога. Для того, щоб дух народу двигати мусить бути хтось з великим авторитетом, який буде надихати народ рухатися вперед і покласти свою надію на Бога. У надії є дві крайні небезпеки: перша – коли ми покладаємо всю надію на Бога, а про себе забуваємо. Друга – покладаємо всю надію на себе, а про Бога забуваємо. Обидві крайнощі у християнському житті є неприпустимими. Багато хто з вас дивився пряму трансляцію з Ватикану, під час якої Папа уділив благословення “місту і світові”. Нас зворушила цілком порожня площа св. Петра. Можливо вперше за багато століть вона була без людей. Я не знайшов історичних згадок про те, коли площа ще була такою порожньою. Страшно на це дивитися, бо картина апокаліптична. Напевно в цей момент багато хто перебував у страсі і запитував себе “що буде далі”? Ніхто не знає що буде далі. Вчора папа згадував про крихку віру і надію Христових учнів. Кожен з нас мусить у житті пройти оту дорогу віри і надії Христового учня. Очевидно кожен з нас у житті проходить подібне випробування, але сього ми таке випробування переходимо усім світом. Не маю жодного сумніву, що ми його перейдемо. Божа рука провадить людей. Бог не відступився від світу. Божий план щодо цього ми побачимо згодом. На даний час те, що нам залишається, то це: йти, жити, планувати, працювати, надіятися і довіряти Богу у ці дні. Господи, ми волаємо до Тебе базуючись на вірі Петра, яка є одночасно сильною і крихкою. Маловірність є великою спокусою і реальністю. В обличчі пандемії чимало з нас переосмислили власне життя. Важливо для нас є оператися на тих, хто нас провадить дорогою віри, а це папа, єпископи, священники. Повірте, що сьогодні священникам боляче молитися у порожніх храмах, але ми розуміємо що таким є наш цьогорічний піст:один від одного. Ми сьогодні досвідчуємо яку вагу у нашому житті має наш ближній. щоб ми перестали звинувачувати ближніх в усіх наших бідах, щоб ми могли побачити в ближніх справжній Божий дар. Я переконаний, що мине пандемія і людям буде потрібно йти далі. Саме тому закликаю вас планувати завтрашній і після завтрашній день. Закликаю спілкуватися з Богом, один з одним. Доцінюйте ті речі, які маєте.