Про нововисвячених ієреїв Францисканців у Тернополі Сьогодні я мав велике щастя служити у Тернополі у храмі свв. Апостолів Петра і Павла Отців Францисканців. Так є. Це саме той славний храм, у якому кожного року організовують найбільший в Україні (а може у світі) Різдвяний вертеп. Однак, цього разу тут зібралося дуже багато люду Божого, священиків, монахів і монахів, бо сьогодні в згаданому храмі владика Теодор Мартинюк, єпископ-помічник Тернопільсько-Зборівська архиєпархія УГКЦ поставляв у священичий сан двох монахів францисканців, яких дуже добре знаю. Це Дам’ян Чамарник і Святослав Караманов. Перший родом з Судової Вишні, а другий з-під Одеси. Їх обох покликав та зʼєднав у одній монашій спільноті сам Господь. І вони відкликнулися на його голос та пішли за ним - кожний з власного дому. Чи знали вони, куди пролягатиме їхній шлях ? Звичайно ні. Але довіра до Бога і взаємна підтримка спонукала їх крокувати вперед. Якщо зі Святославом я познайомився щойно тоді, коли провадив їм обом реколекції перед священничими свяченнями, то Дам’яна (у миру Харитона) я знав з того часу, коли його вагітна благословенна мати крокувала зі мною під спекотну літнього сонця пішою прощею в серпні до Унева, вимолюючи у Бога ласки для дитини, яка мала народитися. Воістину, усі ми монахи чи священники є ними тільки тому, що хтось дуже сильно молився чи молиться за нас. Особливо, коли це є наші матері чи батьки! І не тому, що Бог є як капризна молода, яка полюбляє, щоби її просили. А тому, що він у своїй любові і повазі до свободи людини радиться з нею, який шлях кращим буде як для неї, так і для дорогих їй людей. Пригадайте Марію, Матір Божу, якій Господь повідомляє про те, де б хотів її бачити, але чекає на її згоду. Отак і з покликанням до священства, подружжя чи монашества! Ось так і прийшов на світ хлопчик, якого охрестили Харитоном, а люди на прощі однодушно кликали його Харитончиком. Пригадую, який він був худий - як тріска (зрештою і тепер на дуже поправився), а літав як вітер прощею. А цікавість до всього ним аж розпирала. Пригадую, як ми з його батьком отцем Михаїлом, йдучи прощею, дивилися на нього і думали, що з нього буде ? Так, він був найбільш любленою дитиною у сімʼї, бо народився у часі, коли тато з мамою вже мали за собою немалий відрізок життєвого шляху, але прийняли ту дитину як Божий подарунок. Не знаю, чи хтось в родині бачив його десь-інде, але він відбув усі прощі, які тільки були. Пригадаю, як одного разу він побачив коня і чимдуж помчав, щоб помацати кінське копито. Кінь так доброзичливо пригостив його своїм копитом, що Харитончик зробив кількаметрове сальто у повітрі і рухнувмя на землю. Памʼятаю, це був, мабуть, найбільш стресовий момент у моєму житті, бо я собі подумав: «Все, по дитині …» , усвідомлюючи водночас, що мені як організатору прийдеться нести кримінальну відповідальність. На моє превелике здивування, Харитон моментально піднявся і чимдуж драпанув. І то не тільки зі страху перед конем, але перед сестрою і татом, які вже бігли йому навздогін, щоправда з інших мотивів ніж кінь. Нещодавно, дивлячись на вже майже отця Дам’яна, а для мене Харитончика, думав сам про себе про те, коли ж він отримав покликання до монастиря. Мабуть, сам він скаже найкраще. Але десь в душі глибоко, без жодної крихти гумору, кажу собі, що початок цієї дороги монашого покликання розпочинається з коня. Апостол Павло отримав апостольське покликання, коли впав з коня. А Дам’ян, мабуть, тоді, коли отримав в подарунок потужний удар від коня копитом, через що хоч на мить побачив красу і смак Неба! Для мене та подія, що він вижив то було дійсно чудо Боже! Зрештою, вже тоді багато тих, що йшли прощею і бачили картину, про яку веду мову свідчили, що цього хлопчика сам Бог провадить ! Сьогодні я побачив велику Божу ласку, оскільки давноминулий Харитончик став молодим та повним енергії отцем Дамʼяном, який зі своїм співбратом отцем Святославом готуються зайняти свою нішу на Христовій ниві. Вони обоє такі різні, а так себе доповнюють, як блаженний Климентій Шептицький і його рідний брат Андрей. Чомусь мені нині згадався ось цей фрагмент з біографії митрополита Андрея, що її на засланні у Маклаково у 1958 році написав патріарх Йосиф Сліпий: «Говорячи про м[итрополита] А[ндрея], не можна не згадати про його брата Казимира, і то дещо докладніше. Бо він був незвичайно відданий своєму братові – і співробітником, і правою рукою майже в усіх ділах. Доповняв він мит[рополит]а в практичному переведенню великих плянів. Водночас був він гальмою у відважних і нераз ризикованих потяганнях і предприняттях та лив холодну воду, як говорив сам о. Климентій, на розжарений запал вулканічної вдачі свого брата. Притому він його дуже любив і шанував». Саме такими сьогодні перед моїми очима постали два новоієреї францисканці Святослав і Дамʼян! Сьогодні Францисканці стали найбільш багатим Чином в УГКЦ, але не тому, що отримали величезний матеріальний спадок, а тому, що отримали від Господа у дар двох молодих Апостолів, які продовжуватимуть справу самого святого Франциска. Як мені сьогодні лягають на серце слова молитви митрополита Андрея за Український нарід: «Боже, пошли українському народові святих, великих твоїх слуг, щоб прикладом і словом були його мудрими провідниками у всіх царинах народного, суспільного і громадського життя. Провідникам нашого народу дай світло Твоєї премудрости з неба, дай йому численне й добре та святе духовенство! Заопікуйся його молоддю, щоб не тратила ласки святого хрещення, щоб одержувала в родині і школі основне християнське виховання і виходила на пожиточних синів і дочок свого народу. Благослови всі наші родини, щоб батьки були зразковими й ревними християнами, а матері визначалися мудрістю, побожністю і дбайливістю у вихованні дітей. Заохоти багатьох із нашого народу до життя досконалішого, до святости. Поклич багатьох, у кожному поколінні, до монашого стану, до геройських жертв за справи Церкви й народу». Так, Боже, пошли нам Героїв ! Благослови і провадь нововисвячених ієреїв Святослава і Дамʼяна !

Христова Церква має унікальну природу: заснована самим Богом, але складається з людей – праведних і грішних, більш здібних і менш, вчених і не дуже, високих і малих, худих і … харихматичних. Бог кожного з них кличе в особливий час і спосіб, щоби вони відчитали і сповнили місію, для якої були створені і покликані. І вже від самої людини залежить, наскільки якісно і ефективно вона використає Богом даний час життя, який, на превеликий жаль або на щастя, є обмеженим. Сьогодні після Літургії я отримав вістку, що десь над ранком переставився до вічності мій найвірніший і дуже давній друг отець Григорій Назар. Спочатку не міг в це повірити, оскільки ще кілька днів тому, а саме у п’ятницю 12 травня 2023 року, ми разом з ним у Свято-Іванівській Лаврі служили спільно Літургію. Він приїхав з Польщі до України разом зі своїми батьками Катериною та Іваном, а також сестрою Аґатою, щоб відвідати родичів в Бережанах і Давидові. Адже батьки отця Григорія є переселенцями. На цю подію приїхав спеціально владика Теодор Мартинюк з Тернополя, оскільки ми усі разом вчилися у Люблінській Духовній Семінарії, а також вірно приятелювали. Цю поїздку Гриць планував віддавна, оскільки хотів зробити разом з сестрою подарунок своїм батькам, які влітку святкуватимуть 50-літній ювілей подружнього життя. А сам він 2 червня 2024 року повинен був святкувати 50-літній ювілей життя. Після Літургії ми зробили спільну знимку на пам’ять, опісля довго розмовляли, згадували та планували за спільною трапезою у монастирі. Вістка про його смерть стала для мене громом серед ясного неба, адже він не хворів на якісь тяжкі хвороби. Мав як на вік свої проблеми зі здоров’ям, які не віщували радикальних змін. Відразу подзвонив до його сестри Аґати, яка, не чекаючи мого питання, відразу сказала: «Отче, так є, то правда. Гриця вже немає серед нас» . Вчора звечора заснув і не прокинувся. Сьогодні, у одну з неділь після Пасхи, він вперше спожив Святу Тайну Вечерю, якою є Літургія, разом з Тим, хто її встановив. Щиро зізнаюся, що мені важко є писати по живих слідах, коли ще проводиться медична експертиза і планується похоронний порядок. Однак, відчуваю у сумлінні потребу написати саме сьогодні кілька слів про мого вірного друга отця Григорія Назара спомин. Нехай він буде публічним словом моєї вдячності батькам за Сина і сестрі за Брата! Григорія я вперше побачив у 1992 році в Циганку – маленькому селі на півночі Польщі, де знаходиться українська церква і хата священника. Саме сюди кожної неділі з’їжджаються на Літургію люди, які в силу різних обставин опинилися на цих землях. Найбільше з них проживає у сусідньому містечку Стеґна. Саме тут проживають до сих пір батько і мати Григорія. На той час парохом церкви був монах студит отець Яків Мадзелян. Саме він запросив на літній табір дітей з України, серед яких був і я. Оскільки на той час я добре володів церковним Уставом і співом, отець Яків призначив мене відповідальним за літургійне життя в часі табору. А Григорій був головним прислуговуючим, який виконував функції паламаря. Тоді ми і вперше зустрілися. Коли у вересні 1994 року я приїхав до Люблінської Духовної Семінарії, то зустрів там і Григорія. Яка ж то була приємна несподіванка для мене зустріти знайому людину у семінарійних мурах! Його неможливо було переплутати з кимось іншим, оскільки його статура і вдача робили його унікальним та неповторним. Ми разом пройшли дорогу семінарійної формації та разом весь час йшли пліч-о-пліч у священничому служінні. Коли служіння занесло мене до Італії, то він був дуже частим гостем у Римі. Коли ж повернувся до України, не було такого тижня чи дня, щоби ми не здзвонилися чи переписувалися. Він був вірним другом! Таких не здобувається, таких вимолюється, вони є справжнім даром Божим! Про отця Григорія можна написати цілі книги споминів та його висловів. І, мабуть, якщо Бог дозволить, зроблю це згодом. А нині хочу звернути увагу тим, які його знали або не знали на найголовнішу рису його служіння, якою він дуже дорожив і нею жив. І, очевидно, це було молодіжне душпастирство! У Церкві багато людей виконує різні уряди і через те є знаними громадськості. Гриць – саме так ми його називали у священничому середовищі – був знаний майже в усій УГКЦ. І не через те, що займав поважні посади, але саме через свою статуру і харизму. Коли хтось казав, що приїхав отець Грицьо, то не треба було уточнювати, про кого йде мова. Усі і так знали. Він дуже любив молодь, а молодь його. Де б не проходили якісь зустрічі молоді, він там був. Згадати хоча б сесію Патріаршого Собору «Молодь у Церкві третього тисячоліття» , яка проходила у 2007 році в Києві, або Світові Дні Молоді! Служити молоді – це був дар, що йому дав сам Бог! І він не міг тим даром не ділитися. Він постійно почувався зобов’язаний бути поруч з молоддю у її крокуванні за Христом. Він був справжнім молодіжним патріархом, справжнім татом для кожної молодої людини. І то не з уряду, але з покликання. Він намагався достукатися до кожного, навіть того, на якого б багато священників махнули рукою як втрачений варіант. Пригадую одну історію з часів, коли він ще був дияконом. Жив у Семінарії у Любліні, але кожні вихідні їздив до Перемишля на катехизацію молоді. Так ось, прийшлося йому пояснювати молоді тему передподружньої чистоти і її цінності. Безумовно, це дуже складна для пояснення матерія для молоді, оскільки у такому віці гормони досить часто беруть верх над розумом і волею. Гриць вирішив у своєму представленні вийти з позитивного. Він спеціально у Любліні купив два торта, щоби вистачило усім учасникам катехизи. Приїхав до Перемишля, приніс ті торти до класу. Почавши урок, поставив їх на вчительський стіл та відкрив. Усі аж слюну почали ковтати, дивлячись на їх вигляд і смакуючи їхній запах. І ось почав Григорій пояснювати молоді, що людська сексуальність є подібною до тих тортів, коли воно сповита любов’ю. Але любов’ю не егоїстичною, але такою, яка дорожить іншою людиною і бажає для неї добра. Однак, якщо цю сексуальність використати неправильно, то можна зіпсувати весь смак і вигляд. У той час один з учнів запитав: «А як це, Отче ?» «А ось так» - відповів Григорій. І тут йому прийшла до голови геніальна ідея. Він взяв один з тортів в руку і одним сильним розмахом руки розмазав той торт собі в обличчя. Щоправда, як сам згадував з усмішкою, не розрахував сили і так себе вдарив у лице тим тортом, що кров з носа пішла. Усі учні кинулися йому відразу допомагати, оскільки кров довго не можна було спинити. Все це тривало чи не цілих півгодини, а хвилини, які залишилися, молодь разом з Григорієм смакувала другий торт. Він розповідав, що ця катехиза була найбільш кумедною у його житті, але водночас найбільш ефективною, бо наочно продемонструвала чим є передподружня чистота у любові і без неї. Таких і подібних історій було ще дуже багато. Годі їх усіх згадати сьогодні. Треба часу. Дивовижним є той факт, що Господь покликав Григорія до себе у день Матері, а також у період, коли у Церкві споминається об’явлення Матері Божої у Фатімі. Він дуже мав велику любов і набожність до Матері Божої. Мабуть тому, сьогодні вони прийняла його у свої обійми як Мати усіх тих, що живуть на землі! Мати Божа і Мати наша, прийми на свої долоні душу мого вірного друга священника Григорія і передай в руки Твого Сина Ісуса! Нехай він почує з його уст знаменні слова: «Прийди до мене, сину! Змагався ти добрим змагом, свій біг звершив, віру зберіг. Тепер прийми вінець праведности!» Львів, 14 травня 2023 року Божого

Про загальне «Політика – це болото», «політика – це бруд», «політика – це суцільне зло» – самі такі вислови можна найчастіше почути з уст пересічних людей, львів’ян особливо. В той же час політика – це нерозривна частина нашого життя так само як бізнес, наука, освіта, тощо. У класичному розумінні (за Арістотелем) політика є мистецтвом управління державою. Вона покликана у цивілізованій формі так гуртувати суспільство, щоби воно стреміло до осягнення спільного блага. Якщо ж будь яке суспільство стремить до якогось спільного блага, тоді таке воно стає спроможним творити власну державу. Держава ж, на думку того ж Арістотеля, «створюється не заради того, щоб жити, але переважно для того, щоб жити щасливо. Той, хто в силу своєї природи, а не внаслідок випадкових обставин, живе поза державою – або нерозвиненою в моральному плані істотою, або надлюдиною». У чому ж тоді проблема політики, раз вона такі благородні цілі переслідує ? У людях, які творять політику. А точніше від чистоти серця, сумління, намірів і бажань людини бере свій початок якість політики. Як же влучними у цьому місці здаються бути слова Христа, який каже: «Добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре; лиха ж – з лихого (серця) лихе виносить, бо чим переповнене серце, те уста промовляють» (Лк. 6,45). Отже, з цього робимо висновок, що якість політика напряму залежить від особи політика. Коли ж ми вже почали розмову про політику та державу, то вартує звернути увагу на форму правління тією державою. А в цьому питанні нашим найкращим вчителем буде Платон. Саме він є автором знаменитого твору «Держава» , у якому розрізняє кілька форм управління державою. Ними є: 1) аристократія (влада зосереджена у руках найкращих жителів держави); 2) тимократія (влада найбагатших людей в державі); 3) олігархія (влада небагатьох, що спирається на їхнє походження, силу чи багатство); 4) тиранія (влада одного, підкріплена силою) 5) демократія (влада вільних громадян). І хоча сам Платон віддавав перевагу аристократії як найкращій формі правління державою, то все ж таки він же і є автором того, на чому опирає своє існування більшість держав вільного світу – демократії. Демократичний устій держави активно підтримує Католицька Церква, оскільки він дозволяє зберегти повагу до гідності кожної людини, свободи її думки та вибору. А це є основа всього, адже свобідна воля людині була дарована самим Творцем і не була забрана Ним навіть після того, коли людина відпала від Бога через гріх непослуху. Іншими словами, свобідна воля – це великий шанс і виклик для самої людини. Історія людства показує, на які великі злети або нищівні справи спосібна людина, яка вміє або ж не вміє вживати свобідної волі. Через це, демократичний устрій держави передбачає, а радше вимагає належного виховання волі людини, яке в першу чергу полягає у вмінні пізнати правду та розрізняти добро від зла. Коли демократичний устрій почав розвиватися, з’явилися згодом християнські демократії. Їхня основна суть полягає в тому, що в основу своєї ідеології вона ставлять християнські цінності, які базуються на Слові Божому (тобто Біблії) і навчанні Церкви. Християнська демократія – це не партія, це ідеологічний вибір спрямований на виховання суспільства у християнських чеснотах. Тому, християнська демократія не може вважатися чиєюсь власністю, оскільки вона є немовби дорогою, якою крокують усі ті, хто життя своє спирає на християнських цінностях. Очевидно, що кожне суспільство складається з різних людей, які різняться між собою у підходах чи вирішеннях певних питань, а тому невід’ємним елементом демократичного устрою є існування партій. Кожна партія, коли вона бажає нею бути у прямому розуміння того слова, мусить мати свою ідеологію, стратегію, а також тактику вирішення тих чи інших питань. Партії між собою можуть (і повинні) об’єднуватися, коли мова йде про стратегічні питання, які, наприклад, відносяться до безпеки держави та її громадян. Водночас вони покликані відстоювати і ті інтереси, які переслідує та чи інша партія. У розвинених демократіях існує кілька головних загальнонаціональних партій, які чітко тримаються своєї ідеології, та багато місцевих партій, які захищають інтереси місцевих громад. У молодих демократіях з партіями є велика проблема. І вона полягає у тому, що вони не так орієнтуються не так на вірність власній ідеології, як на бажанні чим довше триматися при владі. Через те, зокрема в Україні, майже не існує жодної партії, яка була створена на світанку незалежності та існує аж до сих пір. Кожна партія, коли починає втрачати популярність, або змінює назву (робить ребрединг), або створює партії сателіти. За моїм спостереженням, українським партіям дуже важливо зберегти культ лідера, оскільки народові в такий спосіб легше сприймати партію. Проблема з відсутністю ідеологій у партій – це не тільки проблема самих партій чи політиків. Це проблема суспільства, яке хоче побудувати своє благо тільки і виключно на чистому матеріалізмі, нехтуючи при цьому морально-етичними цінностями. Таке суспільство здатне дуже часто змінювати власні погляди, оскільки зорієнтоване не на цінності, але на задоволення власних інтересів. Зрештою, що там гріха таїти – в українському суспільстві власні інтереси певної групи людей чи особисті досить часто є пріоритетами понад спільним благом. Через це нам так тяжко дається будівництво незалежної держави. Бо без духовних і моральних цінностей це просто неможлива місія. Будь яке суспільство позбавлене цих цінностей або гине, або стає на служінні іншого суспільства. Іншими словами – попадає у рабство і залежність. Про локальне (львівське) Такий довгий вступ я роблю цілево. І це для того, щоби у його світлі спробувати оцінити те, що відбувається у львівському політикумі. Чесно кажучи, викласти на папір те, що роблю зараз, я планував відразу після завершення місцевих виборів. Але в силу певних обставин не зміг цього зробити. Та останньою краплею, яка все ж таки спонукала мене висловити свою думку стала ситуація з Українською Галицькою Партією. Я не маю жодного наміру встрявати у внутрішньо-партійні інтриги, а радше хочу поглянути на все це з точки зору морально-етичної. Зрештою, це є моїм обов’язком як священника і богослова, адже згадана партія презентує себе як ту, яка сповідує у своїй партійній ідеології християнську демократію. До того ж, історія з нею виразно показує усі сильні і слабі сторони львівського (галицького) політикуму та його перспективи. Пригадую собі перший місяць літа 2015 року. В тому періоді я тільки приглядався Свято-Іванівській Лаврі, що у Шевченківському Гаю, куди мене призначили настоятелем. Одного погідного вечора до мене прийшло кілька моїх приятелів, щоб порадитись відносно нової політичної партії, яка повинна була вдихнути нового духа у львівський політичний простір. А потреба чогось нового, на фоні активної фази війни з Московією, справді була дуже актуальною. І хоча я по духу є більшим прихильником християнського патріотизму і націоналізму, то вже ж таки вирішив послухати уважно про нову ідею. Оскільки мої приятелі є ревними патріотами та свідомими християнами, вони хотіли почути моєї думки відносно того, як я бачу християнську демократію і взагалі почути мою думку про цю ідею. Очевидно, що я схвально віднісся до їхнього задуму, поділившись власним досвідом, що його здобув в часі майже 15-літнього перебування у Італії. Були однак два питання, на які я не міг знайти відповіді, а мої приятелі так і не могли мені до кінця переконливо на них відповісти. Першим питанням була назва нової партії – Українська Галицька Партія. У час війни з Московією, яка проштовхувала на той час активно ідею федералізації України, вже сама назва викликала настороженість. Соборність України – це великий дар Божий. За неї зокрема і виступав праведний митрополит Андрея Шептицький. Коли я запитував, чи партія планує грати гру на загальнонаціональному рівні, то мені відповідали, що звісно. У такому випадку назва партії була програшем на самому старті. Її точно не сприймуть ані в центрі України, ані тим більше на Сході. Зрештою, навіть у Галичині, коли УГП розпочала свою рекламну компанію, багато людей, в тому числі серед духовенства, почали вбачати у цьому якийсь сепаратистський проект. Зрештою, такі підозріння ще більше утверджували в людях розвішені по цілому Львову і не тільки рекламні банери партії, які на синьому тлі жовтими літерами голосно промовляли: «Україна починається з Галичини». Чому саме з такою, а не іншою назвою ініціатори хотіли оновити політичне середовище України, мені так і до сих пір незрозуміло. Другим питанням, яке мене цікавило – це ідеологія партії. Очевидно, усі в один голос говорили, що вони християнські демократи. Та коли мені довелося зустрічатися з різними представники і співзасновниками УГП, я відразу зрозумів, що їхні погляди на християнство, Церкву (яка відіграє неабияку роль у нашому суспільстві), християнські цінності в цілому дуже різняться. Священики і миряни наших парафій, бачачи мене час від часу на зустрічі з представниками УГП, навіть докоряли мені за те, кажучи, що вони виступають публічно у соціальних мережах проти Церкви, ієрархії, поодиноких священників, називаючи їх неуками, і багато іншого. Але я на все це не звертав уваги, бо знав багатьох людей з цієї партії, їхнє патріотичне і релігійне виховання. А це додавало мені переконання, що їм все ж таки вдасться створити якийсь новий майданчик політичного міжпартійного діалогу, який на даний час є так бажаним і потрібним. Мої ідилії до УГП почали ламатися дуже швидко, коли я побачив, як провід партії намагається використати постать митрополита Андрея Шептицького у своїй передвиборчій компанії. Спочатку я пробував порозмовляти з керівництвом партії на цю тему. Та коли зустріч відбулася (не з моєї ініціативи), то я до сих пір жалію, що пішов на неї. Зверхність та брак поваги, авторитарний метод розмови зі співрозмовником мене просто вразив. Мені було, щоправда, дуже шкода одного з моїх приятелів, який цю зустріч зорганізував. Вже тоді я побачив, що в цієї партії є проблема не тільки з назвою чи ідеологією, але взагалі з вмінням провадити діалог між собою і з іншими. В певний момент мені здалося, що в декого з представників партії, про яку веду мову, прокинулося майже месіанське покликання – ми унікальні і неповторні. Коли ж я побачив, що людей з УГП, до яких я мав велику повагу і через яких мав хоча б якусь довіру до самої партії, цькують і видаляють, мені стало ясно як в білий день, криза наближається. На даний час уся ця внутрішньопартійна дискусія вийшла на публіку, знеохотивши тим самим людей, які ще довіряли УГП. Чи означає це кінець партії ? Мені важко сказати. Пригадаю тільки одну важливу Христову істину: «Кожне царство, розділене в собі, запустіє, і кожне місто чи дім, розділені в собі самому, не встоїться» (Мт. 12,25) Якщо члени партії думають про своє майбутнє, про Україну, про суспільство, яке потрібно об’єднувати на цінностях, то вони знайдуть шляхи вирішення ситуації. А якщо ні, то на усій цій, здається на перший погляд добрій ідеї, сповняться вищенаведені Христові слова. Зі своєї сторони хочу підтримати тих, кого зараз цькують і публічно переслідують. Знаю, що ці люди витримають удари, бо вони вміють дивитися далеко і добре аналізувати минуле. Знаю, що їхнє патріотичне і релігійне виховання не є для них пустим листком паперу, але записане у їхніх серцях. Прикро тільки те, що уся ця історія ризикує завершитися так, як усі благородні ідеї нашої національної історії. Та в цій історії є дуже великий позитив – у львівському політикумі з’явилося немало людей, які починають розуміти, що не можна весь час воювати між собою, бо життя надто коротке. Їм хочеться залишити по собі видимий слід того, що вони свої таланти не змарнували, але використали у мірі своїх можливостей. І таку тенденцію хочу підтримати обома руками! Хочу пригадати, що життя маємо одне, Україну маємо одну, Спасителя маємо одного Христа. Це є орієнтири, які повинні нас усіх, так різних, об’єднувати. Боже, нам єдність подай! Львів, 6 лютого 2021 року Божого

У часи мого дитинства побачити священника було великим привілеєм. Коли я вперше побачив священника, мені здавалося, що я побачив самого Бога. Священники були рідкістю, бо це покликання було надзвичайно небезпечним для радянської влади. А бути священником Української Греко-Католицької Церкви означало бути завжди готовим бути арештованим, вивезеним на Сибір, розстріляним. Бути священником у ті часи не те, що було немодно. Воно було вкрай небезпечно і смертельно. Тому священників було дуже мало. А люди, у хатах яких священник служив Літургію були справді привілейованими. Саме у такій атмосфері зростала моя віра і моє покликання. Пам‘ятаю, що коли я вперше побачив священника, який зі мною малим ще й поговорив та звернув на мене увагу, то відразу сам захотів бути священником. Тоді я ще близько не розумів, що означає бути священником. Мене по дитячому захоплювала його постава і людяність, джерелом якої (це вже я згодом зрозумів) була велика любов до Бога. Напочатку 90-х, на хвилі національних перемін, бути священником стало вже модним у доброму розумінні того слова і захоплюючим. Зрештою, для суспільства, якому десятиліттями забороняли ходити до церкви і вірувати в Бога, це було немовби ковтком повітря на повні груди, у якому хотілося тривати вічність. Згодом священниче покликання стало немодним, а навіть предметом глузування. Для частини теперішнього суспільства священство стало асоціюватися з відсталістю, яка тормозить розвиток суспільства. Це у великій мірі вплинуло і на стан покликань як до монастирів так і до семінарій. До всього додалися і проблеми внутрішньоцерковні. Але, священники, незважаючи на моду, продовжують нести свій хрест і хрест свого народу. Хтось це виразно бачить, комусь не видно, а комусь байдуже. Наші священники є всюди, де наш народ! Вони є присутніми в усіх ділянках життя народу. Та найголовнішим у священнику є те, що він служить Літургію - складає ту жертву, яку Христос заповів звершувати аж до Його другого пришестя. Це є місія, до якої кличе сам Христос і тільки священників! Помолімося сьогодні за наших священників, щоби вони витривали у покликанні до кінця своїх днів! А також за нові покликання до священничого і монашого стану, щоби нашому народові ніколи не забракло тих, які щоденно нестимуть його хрест! Боже, благослови наших священників! P.S. Дуже дякую моєму приятелю отцю Миколі Мандрику, декану Княжому, який цими днями запросив мене на реколекції до парафіях, у яких він служить! Село Лядське (Червоне), Княжий деканат Львівської Архиєпархії УГКЦ 19 березня 2023 року Божого

Ласкаво запрошую усіх поглянути на толерантність симпатиків скверу! Радію Вашою креативністю! Молюся за усіх Вас і за прощення моїх гріхів! Цим самим дякую ініціативній групі "Врятуй сквер Святого Юра", які не встрівають у цю брудну дискусію! Все буде добре!

Хто уважно аналізує історію людства, особливо у світлі літературних джерел, тому може легко закрастися думка, що вона ходить по колу. Зрештою, деякі письменники античності напряму це стверджували. І виглядає, що якась доля правди у тому є. Та перед тим, які перейти до суті справи, дозвольте відкликатися саме до прикладу, який допоможе зрозуміти те, що хочу донести уважному читачеві. Історія Римської імперії особливими рядками вписала біографії імператорів, які нею правили. Читаючи «Життєписи дванадцяти цезарів» римського історика Гая Светонія Транквілла, можемо зробити для себе висновок, що деякі з них дійсно по-особливому вписалися у історію Римської імперії, а деякі, якщо висловлюватися сучасною дещо вульгарною мовою, в неї вляпалися. Саме таким, який не тільки вписався, але вляпався у історію цієї могутньої держави був цезар Калігула (повне ім`я – Гай Юлій Цезар Август Германік). Своє життя, як і більшість римських імператорів завершив він трагічно – його вбили в часі заколоту 24 січня 41 року в Римі. Римський історик Светоній, про якого була мова, описуючи життя Калігули, згадує про його особливу любов до коня на ім`я Incitatus, що у перекладі з латини означає Бистрий, Прудконогий, Хорт. Імператор наскільки любив його, що збудував для нього окрему конюшню з мармуру, оздоблену слоновою кістю та золотими прикрасами. Ба більше, він навіть виділив для коня палац з прислугою, куди час від час у його імені запрошував гостей. Він навіть оженив свого коня з кобилою на ім`я Пенелопа. Та найбільшим божевіллям, до якого дійшов Калігула було те, що він відкрив перед своїм конем політичну кар`єру. І так найперше він проголосив його громадянином Риму, потім сенатором, а наприкінці вніс його до списку кандидатів на пост консула. Звичайно, усі ці дії були спрямовані проти римського сенату, який Калігула ненавидів та бажав усіляким чином його принизити та висміяти. Зрештою, щоби не бути голослівним, передаю слова самого історика Светонія: «Аби його (тобто Калігули) кінь, Бистрий, добре відпочивав, напередодні змагань посилав по сусідніх вулицях своїх воїнів наводити спокій; попри те, що збудував для нього стайню з мармуру, а ясла зі слонової кості, попри пурпурові покривала і коштовні коралі, подарував йому навіть будинок з прислугою та всіляким крамом, куди згодом від його імені запрошував гостей, а врешті, як подейкують, планував призначити його консулом» . Хтось, хто читає ці рядки, запитає мене, а до чого зміряю. А ось до чого. Восени 2020 року до Львівської мерії забрався безіменний кіт, якого працівники мерії на чолі з паном мером приласкали, залишили в себе та «охрестили» Левчиком. Про цей факт мер та працівники Львівської міської ради сповістили громадськість через свої сторінки у соціальних мережах. Читаючи їхні дописи та споглядаючи фото милого сотворіння, тепло робилося на серці, а в голові крутилася думка про те, що вже не є таким поганим мер та його оточення, раз мають милосердя до тваринки. Але дальше, ситуація почала розвиватися дуже дивно, як на тверезомислячої людини. Новина про кота Левчика стрімко почала ширитися не тільки львівськими ЗМІ, але увійшла до топ-новин національних інтернет-видань. Згодом для Левчика була створена спеціальна сторінка у соціальній мережі Instagram. Опісля ж один з чільних працівників мерії у інтерв`ю Суспільному телебаченню заявив, що (цитую) «якось так стається, що кіт став улюбленцем всіх у (Львівській міській) раді, часто кіт бере участь у нарадах. Він має свій характер — веселий, дружелюбний, часами шкідник трошки» . І додав до цього, що є плани внести кота Левчика у штатний розклад. Відтоді стало зрозуміло, що кіт Левчик серйозно увійшов у політичне життя міста Львова, а його значимість проявиться згодом. Так і сталося, як гадалося! Нещодавно кіт щез. Подейкують, що в часі антитерористичних навчань, що їх проводила Служба безпеки України. І ніхто б не зауважив пропажу кота Левчика, якби на сполох не забив сам мер та його оточення. Через соціальні мережі вони гучно сповіщали про пропажу кота Левчика та обіцяли нагороду тому, хто допоможе його віднайти. І тут, на моє превелике здивування, новина про пропажу кота Левчика стала центральною не тільки у Львові. Про неї написало навіть таке авторитетне видання, як «Українська правда». Люди, у пошуках кота, забули навіть про усі власні проблеми, проблеми міста, як також про те, що в Україні триває війна і на Сході гинуть солдати. У соціальних мережах вони поділилися на два табори: одні співчували мерові і котові Левчику, інші ж почали кепкувати. Спостерігаючи за цим усім божевіллям, я зрозумів політичну роль кота Левчика у місті Львові – відволікати горожан від насущних проблем та демонструвати ніжне і м`яке серце мера та його оточення, які ночами не сплять, розшукуючи нещасного котика. І ось нарешті щастя знайшлося! Усі радіють і публікують дописи щасливих обличь. Один тільки кіт дивиться на це все видовище і не розуміє, до чого це все. Якщо чесно, кота мені дуже шкода, бо він виявився жертвою політичної гри львівської міської ради. Але, коли я читав коментарі щодо пропажі Левчика зі стін Львівської міської ради, то зрозумів, що кіт вже досить глибоко увійшов у політичне життя Львова і може зіграти важливу роль в часі майбутніх виборів мера або депутатів міської ради. Не маю найменших сумнівів у тому, що при такому божевіллі, якщо воно розвиватиметься і надалі, хтось з громадськості може запропонувати обрати кота Левчика депутатом Львівської міської ради. Звичайно, що це глум над депутатським корпусом! Але, враховуючи градус ненависті до деяких представників народу, не здивуюся, коли кота Левчика внесуть до виборчого списку і він набере відповідну кількість голосів. Той, хто дочитав ці рядки, зрозумів, чому я назвав мою статтю «Синдромом Калігули у Львівській міській раді». А пишу все це для того, щоби закликати мера та його оточення повернутися до тверезого розуму! Бо, як вже було сказано напочатку, у історію можна увійти, а можна вляпатися. Причому один промах може дуже зіграти на оцінці, яку дадуть не тільки виборці, але наступні покоління. Переконаний, що Львів має набагато кращі сторінки сучасного, по яким його будуть впізнавати нащадки! Львів, 8 вересня 2021 року Божого

Дорогі Львів’яни, Вельмишановні Пані та Панове, наше місто є нашою хатою, у якій ми народилися та зростаємо. Як ми збудуємо наше місто, якими цінностями його наповнимо, так воно і буде розвиватися. Через наше місто переходили різні окупанти, але воно завжди залишалося містом, де наріжним каменем свідомості громадян була любов до Бога і любов до України. Саме через це на карті України місто Львів впродовж усієї історії боротьби за незалежність було символом української і християнської ідентичності. На превеликий жаль, ситуація останніми роками кардинально змінилася. Зневаги і насмішки з Бога, Церкви, християнських цінностей, а навіть з України як незалежної і самобутньої держави стали прикметами діяльності та публічних висловлювань багатьох середовищ так званих громадських активістів. Епоха інтернету, особливо соціальних мереж відкрила великі можливості не тільки змінювати світ та людей на краще, але їх руйнувати. Частина громадських активістів, які виступають проти української чи християнської ідентичності м. Львова діють досить відкрито, не приховуючись. Інша частина діє під прикриттям видуманих у соціальних мережах імен чи назв. Досить часто одні і другі використовують анонімність, щоби завдати удару по найбільших святинях християнської душі. Сьогодні у одній з груп у соціальних мережах під назвою Друга приватна мемарня був звершений каригідний сатиричний наступ на праведного митрополита Андрея Шептицького. І це вже не вперше стається. Ба більше, вищеназвана група є досить популярною серед політикуму м. Львова, який, мабуть, використовує її як плацдарм для власної популяризації та реклами. Багато ж поважних людей громадськості нашого міста, як також політиків, які заявляють про свою християнську ідентичність підтримують групу Другої приватної мемарні своїми «лайками» чи уподобаннями. Таким чином вони висловлюють свою згоду на їхню діяльність і підтримують її. Найбільш небезпечним моментом діяльності згаданої групи у соціальних мережах є те, що вона сіє зневіру, знеохоту і поглиблює духовну пустку тих людей, які там дописують. Не кажу вже нічого про адміністраторів цієї групи, про цінності життя яких судити годі. Але, така тенденція насмішок чи зневаги Бога, Церкви, християнських цінностей чи України у м. Львові є властивою не тільки групі Друга приватна мемарня, але багатьом, на перший погляд, поважним медіа холдингам. Така діяльність не пройде безслідно, а обов’язково матиме плоди. А плодом їхньої діяльності стане формування молодого покоління циніків, яким не є важливі цінності життя, але їжа, питання, забави, власний комфорт. З таким не збудуємо не те, що міста, але України! Вже не говорю про всесвіт! Замість того, щоби окрилювати нашу молодь працювати над собою, будувати чеснотливе суспільство, працювати над різного роду винаходами чи покоряти космос, ідеологи «львівської сатири» роблять з нашого прекрасного міста помийну яму. І цій помийній ямі навіть сміттєпереробний завод не допоможе! Бо завод можна буде збудувати швидко, а для того, щоби очистити власне сумління потрібно Божої благодаті і пізнання правди про себе, яка досить часто є ой як болючою! З огляду на все це звертаюся з відкритим листом до влади, політиків, свідомих громадських діячів відреагувати належним чином на діяльність Другої приватної мемарні і інших подібних соціальних груп, оскільки вони є небезпечними для суспільства, бо руйнують його зсередини. За умов, коли України вже понад шість років веде запеклу боротьбу з московським агресором, ми повинні якнайбільше утверджуватися у нашій українській і християнській ідентичності. Бо тільки так зможемо перемогти ворога і будувати омріяну Україну! З повагою і надією на розуміння, Єрм. Юстин Бойко, студит Львів, 16 вересня 2020 року Божого P.S. На доказ того, про що пишу, наводжу скріншоти зі сторінки Другої приватної мемарні

Цими днями минає рік від того часу, як у Львові досягала свого піку т. зв. «скверна справа» . Усі, хто слідкував за подіями, пам’ятають, що мова йде про молодих людей, які опісля об’єдналися у групу і створили ГО «Врятуй сквер святого Юра» . Народна мудрість каже, що час розставляє все на свої місця. Я спеціально намагався протягом майже року не рухати цієї теми, що побачити, які плоди принесе ініціатива людей зі скверу. Намагався моніторити як ситуацію навколо скверу, так і діяльність тих, які були з ним пов’язані. І ось сьогодні хочу звернути увагу на одну особу, котра була досить активно заанґажована у процес «осквернення». Це Оля Криворучко. Особисто ми не знайомі, знаю її тільки по дописах і публікаціях. У час бурхливих дискусій у сквері вона досить сильно “засвітилася” разом зі своїм батьком Юрієм Криворучком, колишнім головним архітектором Львова. Пан Юрій, як виникає з його різноманітних інтерв’ю, виступав усіляко проти реалізації проекту реконструкції площі і спорудження пам`ятника митрополиту Андрея за проектом М.Федика і І.Кузьмака з чисто корисливих інтересів. Але нехай цією темою займуться фахівці, а я хочу звернути увагу на моральний аспект питання. Так ось. Зайшовши на профіль Ольги Криворучко у фейсбуці, я натрапив на слова, що вражають до глибини до душі. Можна сказати, що це крик її душі: «За цей рік я цілком з іншого боку поглянула на архітектурне середовище Львова. І виявилося, що його просто немає - це обдерті декорації з популізму, з биття себе в груди й рвання вишиванки, за якими немає нічого. Нема ніякого архітектурного середовища Львова. Я побачила, як цілком адекватні, як мені здавалося, люди кажуть на біле чорне. Як захисники і охоронці автентичного Львова раптом не цінують того, що було безумовно цінним доти. Як непримиренні борці тихо сидять як миші і мовчать. Немає середовища, є лише друзівство. Мені казали: ви програли, бо тут вже все домовлено. Але я не граю. Це ніяка не гра, де хтось когось перемагає. Я просто маю свою думку. І я думаю, що не можна зі всіма домовитися. Що не можна все полагодити, все обставити, все заднім числом обтяпати чи розрулити. Є цінності, від яких не можна відрікатися. А є інтереси. І інтереси то зовсім не цінності. І я думаю, що Майдан ознакував кінець часу інтересів. Минув час коли всі домовлялися. Люди, янукович минув! Інтереси не рулять! Досить жити по старому шаблону, досить того друзівства, і досить передвиборчих показух». Я би сприйняв ці слова дуже щиро, якби не одне але. Суть у тому, що у цієї дівчини зі щирими бажаннями, як виглядає, є проблема з реалізацією цих постулатів. Нещодавно у інтернет-мережі я натрапив на архітектурну фірму «Urbanideas», яку очолює ніхто інший, як Ольга Криворучко. Окрім того, як виявляється, вона є ще й власником проектної фірми «Unika Architecture & Urbanism». З доступної у мережі інформації яскраво видно, що обидві фірми, пов’язані з Ольгою Криворучко, беруть участь у багатьох грантових проектах разом із іншою фірмою - «Рутенія», котру очолює батько, Юрій Криворучко. Фірми Ольги Криворучко розробляли, зокрема, проект реконструкції площі Святого Теодора, трирівневого паркінгу перед головним корпусом Національного університету ім. Івана Франка, а також площі Митної. І саме реконструкція площі Митної, про яку я згадував минулого року, стала основною причиною мого спостереження за діяльністю Ольги Криворучко. Нещодавно інтернет-видання «Вголос» опублікувало знимки цієї реконструкції, внаслідок якої були зрізані усі дерева на площі. Коли б Оля Криворучко була послідовною у своїх прагненнях захистити зелену спадщину Львова, то мала б не допустити такого повороту подій. Натомість виглядає, що коли йшла мова про реконструкцію площі св. Юра, то Оля закликала брати цвяхи і шипувати дерева. Коли ж йшлося про суцільний зріз дерев на площі Митній, то вона і іже з нею «смиренно» мовчали і мовчать далі. Про що все це свідчить? Про подвійні стандарти і відсутність відчуття святості. Саме тому усі ці бурхливі зібрання у сквері, у яких вони разом з батьком брали активну участь, були нічим іншим як посяганням на особу митрополита Андрея Шептицького. Наскільки ж треба було низько впасти, щоб глаголити велегласні слова, думаючи у той же час про власний пожиток. Це і є осквернення у чистому вигляді, і полягає воно у використовуванні святих речей для осягнення власних цілей. У мене особисто складається враження, що у Львові діє якась архітектурна мафія, яка кермує не тільки архітектурними, але й ідеологічними процесами. Бо де як не в архітектурі може проявитися ідеологія. А ідеологією невідомої мені ближче львівської архітектурної мафії є помпезне експонування незрозумілої світськості і нищення витонченими методами сакруму. Цими днями я спеціально пройшовся площею, де височіє пам’ятник митрополиту Андрею і сквером. Біля пам’ятника многолюдно, багато хто зупиняється на молитву. А у сквері …. стоять сумні дерева, у яких активісти позабивала цвяхи і забули вийняти. І дерева змушені нести не тільки свій хрест, але й примхи так званих активістів. Дуже сильно нагадують мені ті дерева Христа, розіп’ятого на хресті людською злобою… Праведний митрополите Андрею, моли Бога за нас грішних і за наше місто, щоб воно було правдиво християнським! Львів, 28 червня 2016 року Божого

Пропоную Львівській міській Раді залишити недоторканим сквер навпроти Святого Юра і закріпити це юридично. Недоторканим у тому значенні, що там не можна провадити жодні (наголошую - жодні) роботи, окрім скошування трави. Для того, щоб був хтось контролював цей процес, пропоную цю справу поручили ГІ "Врятуй сквер святого Юра" . Вважаю, що вони пройшли випробовування часом і мають право першими претендувати на роль моніторингової групи. Оскільки сквер став місцем незгоди, пропоную його перейменувати. У старозавітній традиції так і робилося. Моя пропозиція перейменувати його на "Сквер незгоди" , щоб це було наукою для майбутніх поколінь, аби вони ніколи не йшли дорогою незгод. З повагою, Єрм. Юстин Бойко, студит Львів, 26 липня 2015 року Божого

От не можу ніяк зрозуміти.. У країні непочатий край справ, які потрібно вирішувати, а тут по різних містах України так звані ЛГБТ організовують паради. Скажімо відверто, що у час війни існує сильне намагання насадити і так змученому Народові відверте ЗБОЧЕНСТВО! Одні роблять це через паради, інші через внесення змін до Конституції. І тут виникає питання: що робити? У першу чергу його повинні собі поставити християни! Відповідь однозначна: Не мовчати! Потрібно говорити і діяти! Бо якщо ми будемо мовчати, на наших очах зруйнують інституцію сім`ї! Хто має проблеми з гріхами, які кличуть пімсту з неба, для того є Сповідь! Господь милосердний і прийме кожного, хто кається і бореться, але не рекламує свою гріховність. І нехай ніхто нас не тролить любов`ю, мовляв "ви ж християни, повинні любити усіх". Так, це правда! Але любов християнська є відповідальною, з чого виникає, що вони вимагає назвати речі своїми іменами. Коли б Христос поводився як "тепле масло", то Він не перекидав би столи міняйлів і не дискутував з фарисеями, але уклав би з ними мирну угоду. Але, він пішов до кінця, аж до смерті на хресті! Настав час, що нам, християнам у своїй країні знову доводиться боротися за свої права! У Львові в першу чергу! Хто ще не зрозумів, що це королівське місто вже давно є досить далеким від євангельського духу, пригляньтеся ближче! А що говорити за більш ширші масштаби. І ще цікаво.. Багато говориться про громадянське суспільство. Саме Церква Христова відкриває істинну дорогу до нього. Проте, зараз існують величезні спроби нав’язати нам модель найперше чисто світського, а опісля дико світського суспільства. Якщо ми хочемо бути добрими християнами, то повинні старатися, щоб післявоєнне суспільство було збудоване саме на християнських, євангельських цінностях! З надією на Господа, з любов’ю до свого Народу! З нами Бог! У Ньому наша перемога! Львів, 11 серпня 2015 року Божого

Щойно повернувся з площі перед собором Святого Юра, на якій постає велична постать Митрополита Андрея Шептицького. Провів на території, що прилягає зо дві години. Наполегливо рекомендую усім, саме вечором, ще перед офіційним відкриттям, пройтися площею перед пам’ятником. Пройшовся я також і сумнозвісним сквером, прогулявся площею перед пам’ятником. І раптом увімкнули освітлення. Переді мною в усій своїй красі постало все те, за що вартувало і вартує боротися. Для мене особисто – це не боротьба за пам’ятник. Це боротьба за нашу історію, у якій постать Митрополита Андрея справді постає як Мойсея Українського Народу. З однієї сторони мені страшенно прикро, що саме у Львові у Рік Митрополита Андрея сталося те, що сталося - удар в Митрополита Андрея і УГКЦ. Виглядає мені, що режисери цього дійства є дійсно поза Львовом, у Львові тільки виконавці. Не врахували вони одного, що все ж таки християнські цінності, УГКЦ і Митрополит Андрей для багатьох поколінь львів’ян є великим фундаментом ідентичності. Тому, починаю щораз то більше усвідомлювати, що справжнім живим символом Українського Народу, перед яким до сих пір тремтять наші ненависники, є все ж таки Владика Андрей! Можна тільки подивляти цю людину, яка не втратила надії, ревності у такі нелегкі часи. Ба більше, він зумів не тільки подавати надію своєму Народові, але і впевнено провадити його до обіцяної землі. І допровадив. Хоч самому йому не довелося побачити її, тільки здалеку, але нарешті пам'ять про нього є увіковічена у місті, якому він присвятив більшу частину свого життя і служіння. Станувши перед пам’ятником і площею, які були чудово освітлені, я разом з моїми друзями Ігорем Кузьмаком і Валерієм Калинюком поглянули у сторону скверу. Там панувала темрява подібна до кромішньої, про яку згадує Ісус. Ось цей контраст був наскільки сильним, що не можна у ньому побачити символіки. Пам’ятник Митрополиту Андрею у Львові разом з площею є не тільки упорядкованою територією, він є символом відродження нової України, зокрема тієї, яку виборюють наші славі вояки на Сході України! Погляд Митрополита, як слушно зауважив Ігор, звернений на темряву скверу, який уособлює залишки радянської епохи. Нічого, світло світить у темряві і темрява не поглинула його. Так і буде у цій справі! Відходячи з площі, ще раз поглянув на пам’ятник Митрополиту. Знаменно у руці він тримає хрест. Починаю щораз більше розуміти, що допомогло йому перейти усі лихоліття воєн – єдність з Христом розіп’ятим на хресті! Господи, благослови наш Нарід за молитвами слуги Твого, праведного Андрея! З серця линуть слова його молитви про Божу мудрість: «Дай мені, Боже, мудрість мого стану, щоб я сповняв усе, чого жадаєш, дай мені розуміти мої обов'язки, дай мені мудрість моїх обов'язків і дай мені їх виконати так, як треба, як належить на славу Твою і користь моєї душі. Дай мені мудрість Твоїх доріг та мудрість ходити стежками Твоєї святої волі; дай мені мудрість поводження і неповодження, щоб я зумів не виноситися в одних і не падати в других; дай мені мудрість усього, що переминає, і всього, що триває; нехай перше в моїх очах маліє, друге нехай росте; дай мені мудрість праці та мудрість відпочинку; нехай мені буде розкішшю праця для Тебе, а втомою відпочинок без Тебе. Дай мені мудрість щирого і простого наміру, мудрість простоти, мудрість щирості; хай серце моє до Тебе звертається і Тебе в цілому життю в усім шукає». Львів, 26 липня 2015 року Божого