ПРОПОВІДЬ
у Архикатедральному Соборі Св. Юрія
з нагоди на Літургії для катехитів Львівської Архиєпархії УГКЦ
з нагоди початку 2021/2022 навчального року
Високопреосвященний Владико Митрополите,
Всесвітліші і Всечесніші Отці,
Дорогі у Христі Сестри і Браття,
рік тому засобами масової інформації гучно пронісся відео репортаж з однієї зі шкіл Трускавця, головним героєм якого стала шестирічна дівчинка на ім’я Аделя, яка розповідає про те, що вона є дуже щасливою, бо йде у перший клас. На запитання журналістки про те, чому вона хоче йти до школи, вона дослівно відповіла так: «Бо ми тут будемо гратись, потім підемо вчитись, потім ще підемо вчитися, потім підемо в школу, потім в інститут, потім на роботу і потім помремо».
Звичайно, що така дитяча безпосередність та прямота пробудила усмішку у мільйонів людей, які переглянули репортаж. Однак, якщо ближче приглянутися до згаданої відповіді дівчинки, то побачимо, що питання про сенс життя, сенс того, що ми робимо, постає перед кожним з нас кожного дня. Тільки, на відміну від тієї дитини, ми досить часто не маємо безпосередньої відваги та щирості сказати про це публічно.
Але це питання так і залишається та залишиться відкритим доти, доки існуватиме людство на цій землі, навіть якщо левову частку нашої праці замінять розумні роботи. Питання про те: для чого я живу, чому помру і що є там, за занавісою смерті ? І відповідь на це питання не можна знайти без віри в Бога – Бога, який все сотворив і всім управляє, Бога, який так полюбив світ, що Сина свого єдинородного дав, що кожен, хто увірує в нього не помер, але мав життя вічне.
Головною ж гарантією нашої віри є не людина, не поважні грошові гранти, не Міжнародний Валютний Фонд з його потужними фінансовими можливостями, не політичні системи, навіть не найсучасніші найдосконаліші ІТ технології, але сам Бог, який став людиною, промовляв до нас, був засуджений людьми, страждав, помер, був похований і воскрес із мертвих. Апостол Павло у своєму листі до Коринтян досить чітко та одночазначно стверджує, що «коли Христос не воскрес би, то марна проповідь наша, то марна й віра ваша» (І Кор. 15,14). І додає при цьому: «Коли ми надіємося на Христа лише в цьому житті, то ми - найнещасніші з усіх людей» (І Кор. 15,14). Отож, Христос є нашою єдиною гарантією і надією нашої віри, причому не тільки у цьому житті, але у майбутньому.
Однак віра – це не є проста справа. Вона є Божим даром, але й вимагає зусиль людини, щоб вона Бога пізнала, шукала Його, як ми образно кажемо, хоча Він є завжди поруч. Тому віру не можна звести до одноразового акту, який ми висловили один раз і сховали як документ у секретному архіві. Віра є живою! Вона росте як колос пшениці! А сам процес віри нагадує довгу дорогу, яка провадить через захоплення Богом, знеохочення, зневіру, а навіть, здавалося б втратою віри. Навіть атеїзм слід розглядати не як остаточну декларацію позиції людини, але як надзвичайно тяжкий відрізок дороги віри. Св. Іван від Хреста називав його «темною ніччю духа».
Хтось запитає слушно до чого веду ? Справа у тому, що Христова Церква від самих початків була завжди свідомою того, що віра в Бога подібна до дороги. І на тій дорозі людині потрібні провідники, які б самі знали маршрут життя, його остаточне призначення та інших за собою провадили. Окрім єпископів і священників від самих початків велику роль у житті віри цілих поколінь відігравали катехити.
У перших століттях християнства саме катехитичні школи врятували Церкву живий організм від різного роду єресей, які роздирали її зсередини. Катехит як свідомий християнин, який сам достеменно знає суть Доброї Новини про Царство Боже та вміє її передати іншим, здатен зайти до найпотаємніших і найтемніших закутків так поодиноких сердець як і цілого суспільства. Щасливою є та людина, яка на своєму життєвому шляху зустріла доброго катехита! І ці слова не є високопарними.
Церква ніколи б не мала одного з найвеличніших своїх Отців і письменників св. Августина, якби не його перший катехит св. Амвросій Медіолянський. У своєму знаменитому творі «Сповідь» він про нього говорить з великою любов’ю і вдячністю. Ось його слова: «І я полюбив його (тобто св. Амвросія), спочатку не як учителя правди (я вже втратив усяку надію знайти такого у Твоїй Церкві), але як прихильну до мене людину. Я дуже пильно прислухався до його проповідей для народу, не тому, зрештою, що вони мені подобалися, а щоб упевнитися, чи його красномовність стоїть на такій висоті, про яку казали люди, і чи він стоїть вище чи нижче від своєї слави».
На відміну від св. Августина на своїй життєвій дорозі доброго катехита не зустрів Володимир Ульянов, відомий як Ленін - горезвісний творень імперії, яка, за словами Патріарха Йосифа породила горе трупів і море крові. Його біографи стверджують, що переломним моментом у його житті, від якого і розпочалася його люта ненависть до Церкви і до самого Бога, був розстріл його рідного брата Олександра, якого він змалечку дуже любив і на якого цілий час рівнявся. Оскільки розстріляли його за імператора Олександра ІІІ, який вважався побожним чоловіком та усіляко підтримував Російську Церкву і духовенство, Ленін зробив для себе дуже хибний висновок, що остаточним винуватцем у смерті його брата була Церква і Бог. Коли б у той вирішальний момент йому трапився хтось з вірогідних Божих посланців, який би пояснив йому у світлі віри суть справи, можливо б людство не знало стільки горя.
А що вже говорити за нашого славного Каменяра Івана Франка! Надзвичайно віруючий чоловік, який шукав розуміння віри. У певному сенсі, коли мова йде про пошуки Бога, його можна назвати українським братом св. Августина, якому однак не пощастило у останні дні життя, коли він дуже тяжко фізично терпів, знайти відповідного Божого чоловіка, котрий би допоміг йому зрозуміти сенс і ціль терпіння та значення Святої Тайни Сповіді. Таким Божим посланцем радо би був погодився бути для нього митрополит Андрей, але у той час він перебував у царській в’язниці у Росії. Відразу після свого звільнення, зупинившись у Києві, 24 квітня 1917 року Митрополит відслужив за Івана Франка панахиду та виголосив дуже зворушливу проповідь.
З усіх цих наведених прикладів можемо зрозуміти, що бути катехитом – це не професія! Це покликання, який сам Бог кличе людину через Церкву. Саме тому ми сьогодні зібралися у церкві – в цьому величному Архикатедральному Соборі Св. Юрія. Зібралися на молитву, щоби просити Божого благословення у нашій місії та ласки Духа Святого, щоби навчати, розуміти, навертати та провадити тих, кого Господь поставить на нашій дорозі. Часи, у яких сьогодні катехитам доводиться сповняти їхню місію не є легкими, але вони і ніколи легкими не були. І хоча сьогодні перед Вами певні сили намагаються закрити двері шкіл, університетів, громадських та державних установ, будьте певні, що для Божого Слова не існує перешкод! Єдина, що існуючі обставини вимагають великих жертв, праці та кмітливості. Але коли добре поглянути на все з висоти віри, то кожний виклик – це нагода для зросту!
Сьогодні слід собі чітко усвідомити, що дорога віри повинна б розпочинатися у сім’ї, але, на превеликий жаль, сьогодні сім’я через величезну секуляризацію вже далеко не є першим середовищем віри, де людина пізнає Бога. Цього повинен бути дуже добре свідомим вчитель хриянської етики, який хоч і має «катехитичну місію», не може у школі поводитися як катехит, оскільки різні діти мають різний релігійний досвід. І все це для того, щоби, не дай Боже, не зранити строгим моралізаторством молодої душі, у якій щойно зароджується віра. І вже тоді, коли вона дозріла в дитині, наступає катехитична місія – ту віру скріпити, допровадивши її до повноцінного зв’язку з Церквою, іншими словами – до воцерковлення.
Слід пам’ятати, що віра в Бога несумісна з примусом вірити! Після упадку людини Господь не відібрав у неї свобідної волі, яка через зранена гріхом може Божа приймати і Бога відкидати. Навіть Христос, коли кличе своїх Апостолів, дає їм вибір словами: «Хто хоче йти за мною, нехай …» (Лк. 9,23). Зрештою, тим, хто спасає людину є ані єпископ, ані священик, ані монах чи монахиня, ані вчитель християнської етики, ані катехит. Ми є тільки знаряддя в руках Божих! Але Спаситель є один – Ісус Христос. А Він як Бог, який є серцевідцем, сам дуже добре знає, коли, через кого і у який спосіб промовити до людини.
Що нам сьогодні конечно потрібно взяти з собою у дорогу віри, щоб самим нею ступати і інших провадити. Дозвольте, що відповім однією історією.
Наприкінці XVIII ст. один славний парижський декламатор справляв свої уродини, на які закликав своїх найближчих друзів. Серед них був і його старенький парох – людина похилого віру, згорблений та хрипливим голосом. В часі забави присутні по черзі виголошували похвальні промови на честь ювілята. У певний момент, присутні, зважаючи на присутність священника, попросили того ж ювіляти гарно продекламувати Псалом 23. Той погодився, але під умовою, що він розпочне, а його старенький парох продовжить. Парох радо пристав на таку пропозицію. І ось декламатор почав дуже виразним голосом з чіткою дикцією декламувати Псалом:
«Господь – мій пастир: Нічого мені не бракуватиме.
На буйних пасовиськах він дає мені лежати; веде мене на тихі води.
Він відживляє мою душу, веде мене по стежках правих імени ради свого».
Усі присутні, слухаючи таку велич і маєстат дикції ювіляти, гучно зустріли його оплесками. А дальше старенький парох своїм хриплим голосом без дикції продовжив:
«Навіть коли б ходив я долиною темряви, – я не боюся лиха, бо ти зо мною. Жезло твоє й палиця твоя – вони дають мені підтримку.
Готуєш стіл для мене перед моїми противниками; ти голову мою помазав миром, переливається мій кубок.
Добрість і милість будуть мене супроводити усі дні життя мого, і житиму в домі Господнім по віки вічні».
Коли він закінчив, у залі наступила тиша, а деякі присутні почали плакати. Тоді ювілят, побачивши таку картину, встав і промовив до присутніх: «Я є тим, який про того пастиря чув, а він (вказуючи на старенького пароха) є тим, який того пастиря знає».
З цієї історії випливає дуже велика наука для усіх нас, особливо для катехитів. Наша місія матиме успіх тоді, коли ми будемо не тільки багато знати про Бога та інших розповідати про нього, але і знати самого Бога.
Просімо сьогодні у Господа за заступництвом нашого праведного митрополита Андрея Божої ласки, яка б нас просвітила розуміти правду про Бога та Божу волю супроти нас!
Львів, 30 серпня 2021 року Божого
Єрм. Д-р Юстин Бойко, студит
Синкел у справах монашества