Роль та місія Свято-Іванівської Лаври у контексті відновленого Студійського чернецтва

Схм. Валент (Валентин Рубаха), студит




Свято-Іванівська Лавра Студійського Уставу УГКЦ – одна з чернечих обителей монахів Студійського Уставу зі статусом Лаври заснована Митрополитом УГКЦ Андреєм Шептицьким. Протягом майже столітньої історії свого існування вона стала одним з головних осередків чернечого життя монахів студитів, унікальним монастирським комплексом, що поєднав у собі світ сакруму і культури, домівкою для чисельних хлопців сиріт, притулком переслідуваних в часі війни, а також потужною кузнею іконописців. Саме ця студитська монаша обитель стала фундаментом заснування єдиного у Львові і унікального у Європі Музею просто неба, яким є Музей народної архітектури та побуту імені Климентія Шептицького і який є відомим львів’янам та гостям міста за його народною назвою «Шевченківський гай».


  1. Поняття «лаври» у студійському законодавстві


Думаю, що у багатьох, хто пробував бодай вимовити повну назву Свято-Іванівської обителі у Львові, виникало питання про те, а що саме собою являє лавра і чим вона відрізняється від звичайного монастиря.

Отож, український термін «лавра» є по-суті транскрипцієї грецького терміну λαύρα. Він походить зі світського словника і дослівно означає вузьку вулицю. І так, для прикладу у давній Александрії (Єгипет) "лаврою" називали вулицю, на якій розташовувався християнський храм.


Слово "лавра" на окреслення великих монаших обителей ймовірно вперше почало вживатися щодо тих монастирів, які виникли в пустелі неподалік кордону Єгипту з Лівією поблизу помешкань впливових і знаних отців пустині, які називалися «аввами». У них кожен насельник жив у окремій келії, що розташовувалася в одному з провулків (λαύρα) біля будівлі настоятеля. Засновником першої такої обителі вважається Макарій Великий Єгипетський (4 ст.). Насельники лавр вели усамітнений спосіб життя і лише в перший та останній дні тижня збиралися на богослужіння.


У Палестині в 4–6 ст. лаврами називали ті монастирі, що для безпеки їхніх мешканців від нападів кочовиків були огороджені стінами. Зокрема, лаврою називався монастир, створений св. Теодосієм Великим (424–529) поблизу Єрусалиму.


Однією з найдавніших відомих лавр Близького Сходу є Велика Лавра в Йорданській пустелі неподалік Єрусалиму – монастир, заснований преподобним Савою Освяченим.


Дещо пізніше лаврами почали називати й впливові монастирі на Афоні. Головною лаврою тут став монастир, закладений преподобним Атанасієм Афонським.


Найвідомішою і найбільш старовинною лаврою в Україні є, очевидно, Києво-Печерська. Про неї як про лавру уперше в писемних джерелах згадується Патерику Києво-Печерському Арсеніївської (14 ст.) та Касіянівської редакцій (15 ст.). Київські літописці прирівнювали значимість та ранг Києво-Печерської лаври до значимості Афону.


У студитському законодавстві, мається на увазі тому, авторами яких були брати Андрей і Климентій Шептицькі, термін «лавра» вперше вживається у так званих «Конституціях Успенської Лаври в Уневі», які були прийняті Загальною Радою та одобрені митрополитом Андреєм Шептицьким 8 листопада 1920 р.


І так, згідно вищезгаданих Конституцій, лавра є повноправною обителлю і має право засновувати власні монастирі. У п. 48 про це говориться наступним чином: «Заснування нового монастиря можливе тоді, коли в лаврі перебуває вже таке число монахів, щоб без нараження на упадок карності в монастирі, лавра може видати з себе – як той рій нову громаду монахів, зложену щонайменше з 6 схимників».


У Конституціях також закладається принцип різниці щодо гідності між лавра. Законодавець вводить поняття матірньої лаври, якою вважає Унівську. Саме Ігумен цієї лаври має право заслухавши думку Загальної Ради призначати до нової лаври братів, яких вважає найбільш відповідними. Конституції згадують також і Великого архімандрита і архімандрії. Великий архімандрит має свій осідок в матірній лаврі, а архімандрити – у своїх лаврах. Перший має судову владу над лаврами, коли проводить їхню візитаці ю, яка можлива тільки тоді, коли згоду на це висловить Загальна Рада, яку законодавець називає «Верховною радою» (п. 50 і 59).


У схемі Типікону, автором якого був блаженний архімандрит Климентій Шептицький, який є діючим до сих пір у монастирях Студійського Уставу і затверджений Загальною Радою Свято-Успенської Унівської Лаври 3 травня 1937 р. у главі про Роди монастирів, згадується також і про «лаври».


Типікон називає лаврою визначну монашу оселю, яка своєю історичною назвою, кількістю монахів і своїм впливом є найбільшим осередком релігійної культури духа.


Згідно законодавця, у лаврі в нормальних часах кількість ченців не може бути меншою, ніж 30 схимників, а серед них не менше, ніж 6 ієромонахів і 2 ієродиякони.


Лаврою, як правило, керує Архімандрит або, якщо для цього немає необхідних законних умов, Ігумен. Архімандрит чи Ігумен Лаври мусять бути ієромонахами. Управління Лаврою здійснюється при допомозі Ради Соборних Старців і Загальної Ради Лаври. У Лаврі, звичайно, діють всі служби і уряди, що їх передбачає Устав.


Лавра має бути головною школою монашої аскези для послушників-новиків і архаріїв. Їхнім духовним життям керує досвідчений Старець-духовник (наставник), спеціально на це призначений.


Про лаври згадує також архімандрит Климентій у своїй статті «Митрополит Андрей та оновлення східної чернечої традиції», яка була надрукована в журналі Богословія за 1926 рік з нагоди 25-річчя Андрія Шептицького на митрополичому престолі, також заторкує питання лаври. Він каже, що відновлюване митрополитом студійське чернецтво будується саме за принципом створення лавр. «Кожда лавра – пише архимандрит Климентій - з долученими до неї монастирями становить для себе окрему одиницю, що з іншими лаврами злучена є хиба якоюсь вищою радою. Ігумен лаври з правила вибирається на ціле життя та посвячується окремим «Чином благословення Ігумена». Такий Ігумен не маю бути «прелатом» після поняття Латинської Церкви, але старшим межи братьми та їх провідником».


  1. Особливості заснування Свято-Іванівської Лаври


Студійське чернецтво ознаменувало нову сторінку в історії греко-католицької Церкви в Галичині. Митрополит Андрей відновив його у 1898 р. та спільно зі своїм братом Климентієм Шептицьким спільно працювали над його розвитком та поширенням серед вірних наголошуючи на Східних традиціях, в основному беручи до уваги Правила св. Отців Сходу, бо вважали, що чим старші традиції Сходу, тим більше вони в’яжуть східних монахів із св. Католицькою Церквою.


Свято-Іванівська Лавра була заснована відповідною грамотою Митрополита Андрея Шептицького від 1 квітня 1927 р. У ній Митрополит дарчим записом дарує земельну ділянку в четвертій дільниці міста Львова на Кайзервальді у власність монахам-студитам Свято-Іванівської Лаври.


Зі змісту даного документу можна побачити, що на думку Митрополита Андрея для успішної праці монастирів Студійського уставу необхідними було декілька певних моментів. Зокрема, наявність у монастирі богословських шкіл, котрі могли б для себе виховувати священиків, обов’язком яких було надавати всі необхідні духовні потреби для своїх співбратів (служити Богослужіння, сповідати).


По-друге,монастир для свого розвитку повинен був мати ремісничі школи. За задумом Шептицького ці ремісничі школи мали виховувати не тільки монахів-ремісників, а також навчати ремеслу світську молодь, та в такий спосіб поширювати християнський світогляд.


По–третє, окремо виділяється важливість заснування при монастирі іконописної школи. Як наголошував Шептицький завданням цієї школи було, щоб: «В стилі візантійськім училася молодь малювати іконостаси, ікони до церквей, а з часом приучувалася малювати і стіни церковні».


Четвертим завданням для монахів-студитів у Свято-Іванівській Лаврі було опіка та догляд за дітьми – сиротами.


Саме для того, щоб створити можливість монахам – студитам виконати вище перераховані завдання Митрополит Андрей «сею грамотою канонічно засновує у Львові Студитську Лавру св. Йоана Хрестителя». Разом з грамотою заснування Лавра одразу отримала грошову суму на купівлю грунту для побудови церкви, шкіл та інших необхідних будинків.


В документі після проголошення самого факту заснування Лаври ще раз наголошується на обов’язках, які накладалися на монахів – студитів разом зі заснуванням Лаври: «Вкладаємо сим на Лавру у Львові обов’язок удержувати захист для хлопців сиріт, відповідні для них школи, в яких би сироти діставали потрібні їм науки».

Також студити були зобов’язані на своїй землі будувати жіночий монастир в таких розмірах, в яких досі жили сестри - монахині. Свою дарчу грамоту Митрополит Андрей завершив побажанням і надією, що у Свято-Іванівській Лаврі «на вічні часи» буде прославлятися Бог і виховуватися українська молодь. Таким чином ця лавра отримала свою особливість – вона була покликана служити молоді, виховуючи її у вірі, любові до Бога, свого Народу, а особливо до його культури.


Окремою грамотою на прохання настоятеля Свято - Іванівської Лаври у Львові о. Нікона Цюсьняка від 24 вересня 1930 р. благословляється заснування нового цвинтаря при Свято-Іваніській Лаврі Студійського Уставу на Знесінню. Між Митрополитом Андреєм Шептицьким та ігуменом Свято-Іванівської Лаври у Львові о. Климентієм Шептицьким офіційно було укладено Акт Даровини. За змістом цього акту «Їх ексцеленція Високопреосвящений Отець Митрополит Андрей граф Шептицький відступив контрактом даровини з дати Львів, 1 травня 1927 р. на власність Свято-Іванівської Лаври комплекс земель положених в 4 дільниці м. Львова на Личакові….». Особи, які склали контракт признали його, як такого, що складений згідно з їхнею волею.


Для монахів - студитів це був справді царський подарунок, оскільки, у зв’язку з гуманітарною ціллю даровизни вони повністю звільнялася від податку. Отримавши грунт отці-студити побудували невеликий партеровий будинок і господарські приміщення.


  1. Свято-Іванівська Лаври як місце зустрічі сакруму і культури


Для того, щоб монастир міг виконувати свою місію, потребував відповідного храму. Спочатку в митрополита Андрея та ігумена Климентія існував намір побудувати власну церкву. Однак, стається так, що за порадою директора Національного музею Іларіона Свєнціцького та мистецтвознавця Михайла Драгана, вони у 1930 році переносить до Свято-ІванівськоїЛаврицеркву 1763 р св. Миколая з села Кривки, що на Турківщині, яка належить до шедеврів світового рівня. У період Першої світової війни цей храм зазнав значних пошкоджень, що спонукало місцеву громаду збудувати новий, більш просторий храм. Опісля перевезення церкви на територію земель Кайзервальду відновленням зайнялось кілька народних майстрів.


Цей самобутній храм бойківщини відзначається красою, оригінальністю загальної форми, виключною простотою конструкцій, гармонійним поєднанням складових елементів деталей, певною строгістю, відсутністю зайвого декору і водночас поетичністю.


Найбільш гармонійно поєднується церква з природою. Хоча землі Свято-Іванівської Лаври стали для церкви з села Кривка другою домівкою, проте її силует з високими східчастими верхами на тлі дерев на горбі виглядає вражаюче.


Первісно церква була присвячена св. Миколаю і її храмовий празник відповідно припадав на 19 грудня, проте, в кінці ХІХ ст. в часі ремонту було змінено верхи в самій церкві, що надало їй класичної барочної форми, а у 1930 р. бойківська церква увійшла до Свято-Іванівської Лаври і 7 липня 1931 року відбулося її освячення, при якому її було віддано під покров Премудрості Божої. З цього часу празником Лаври став день, коли церква святкує народження Івана Хрестителя, тобто 7 липня.


В день освячення церкви світового значення до Лаври Івана Хрестителя прибув особисто митрополит УГКЦ Андрей Шептицький. Владика виголосив прекрасну промову з цієї нагоди. Перенесений храм став першим експонатом Музею під відкритим небом на базі якого у радянському періоді був утворений Музей народної архітектури і побуту. Таким чином, дату освячення церкви СвятоїСофії – Премудрості Божої можна сміливо вважати датою заснування Музею під відкритим небом у Львові.


У своїй промові підчас освячення перенесеного з с. Кривки храму митрополит Андрей окремим словом висловив подяку усім тим, стараннями яких було закладено першу цеглину майбутнього Музею. Серед них на першому місці він згадує свого брата ігумена Климентія Шептицького. Присутній на тих урочистостях журналіст популярної львівської газети «Діло» так переказує слова вдячності митрополита Андрея Шептицького: «За придбання такого мистецького скарбу для Львова належиться повне признання ігуменові о. Климентію Шептицькому, що йдучи за фаховою порадою співробітника Національного Музею п. Михайла Драгана, не пожалував ні труду, ні коштів на довершення цього прегарного діла»(Газета «Діло», число 149 від 7 липня 1931 року, С. 2,). Таким чином, ця церква стала центральним храмом Свято-Іванівської Лаври,також можна сміливо ствердити, що саме ігумен Климентій Шептицький став безпосереднім засновником та меценатом неофіційного Музею під відкритим небом, який почав діяти на території і під патронатом Свято-Іванівської Лаври Студійського Уставу, а також одним з основних місць у Львові, де у недільні чи святкові дні збиралася львівська молодь і інтелігенція.


Прикра подія сталася з Кривківською церквою вкінці серпня 1937 р. Кілька львівських часописів повідомляло про навмисний підпал злочинцями в ніч з 21 на 22 серпня деревяної церкви отців-студитів на Личакові. Проте, з Божою допомогою вогонь вдалося швидко погасити та церква не зазнала руйнування. Один з братів студитів на ім’я Яків, який проживав у Свято-Іванівській Лаврі перший побачив вогонь і брату-монаху самому вдалося його побороти . У розмові з о. Костельником брат розповідає, що церква була підпалена з північної сторони, яку зовсім не видно з монастиря. Коли він прийшов на місце пожежі, то вогонь був висотою до метра і вже перебирався на дерев’яний «фартух», що розміщений навколо церкви. Над «фартухом» напроти самого вікна висів плащ змочений у бензині, який ще не встиг загорітися. На землі біля церкви брат побачив палаючу бляшану банку від бензини і квача який вже догорів. Частина підпаленої сторони церкви звугліла від горіння. Зі слів брата Якова постає доволі містична історія про те, як він один своїм капелюхом «змітав вогонь з церкви раз коло разу» і навіть не отримав жодних опіків.


Варто зазначити, що декілька десятиріч церква була єдиною дерев’яною пам’яткою в місті. Нею захоплювались львів’яни, гості міста, а також, з великою любов’ю в свій час малювала храм Божий відома українська художниця Олена Кульчицька.


У 1946 році, коли радянською владою було ліквідовано Українську Греко-Католицьку Церкву, монахів Свято-Іванівської Лаври було розігнано, а деяких заарештовано. З цього часу на довгі роки монастир практично припинив своє існування на своїх законних землях. Радянська владою збудовані монахами приміщення віддала під сиротинець для дітей-інвалідів. Так на території Кайзервальду, у приміщеннях монастиря Отців Студитів, більше двадцяти років проіснував сиротинець і лише в 1969 р. його було переведено у с. Букове, Самбірського р-ну Львівської обл. Причиною такого переводу стала організація на місці Свято-Іванівської Лаври давно планованого Музею народної архітектури та побуту.


Процес організації самого музею розпочався у 1966 році за ініціативою працівників Музею етнографії та художнього промислу на колишній території монастиря було створено відділ народного будівництва, який у 1971 році був реорганізований у Музей народної архітектури і побуту.


Зі здобуттям Незалежності України, а з нею і початком релігійної свободи, монахи Студити повернулися до матірної обителі та з Божою допомогою розпочали тривалу боротьбу за своє право на існування та розвиток у Лаврі. Офіційну діяльність монахи Студійського Уставуу своєму храмі Премудрості Божої розпочали 25 березня 1990 р. на Великдень, опісля 60-річної перерви церква була заново посвячена, а львів’яни спільно з монахами святили паски і вітали один одного зі світлим празником Воскресіння Христового.


Від того часу і аж до сих пір на одній території діє Музей, який вже носить ім’я архімандрита Климентія Шептицького, та Свято-Іванівська Лавра. Одна і та самі територія стала місцем зустрічі світу святості і світу культури, які взаємно переплелися між собою. Знаменно, що Музей у післявоєнний час виник саме на місці Лаври. І в цьому особливість як Музею та і Свято-Іванівської Лаври.


За матеріалами міжнародної наукової конференція на тему: "Засновники і монахи Свято-Іванівської лаври студійського уставу УГКЦ (1927-1946 рр.)", яка відбулася 17-19 листопада 2017 року у Музеї народної архітектури та побуту у Львові імені Климентія Шептицького