Про історичні українські граблі на сучасному церковному городі




Слово «граблі» в українській мові має пряме і переносне значення. У прямому розумінні граблі є нічим іншим, як сільськогосподарським знаряддям для загрібання сіна. У переносному ж значенні граблі мають набагато глибше значення, яке влучно передає народне прислів’я, що каже: «На одні граблі двічі не ступають». Іншими словами, невідомий мудрий автор цього вислову подає його нам як пересторогу, щоби не чинити одного і того ж промаху двічі. Чому ? Бо свідоме нехтування цією пересторогою рано чи пізно призведе до негативних наслідків.

Український народ, зрештою як кожен Українець, мимо того, що вивчив напам`ять згадане прислів`я, у момент істини, на превеликий жаль, про нього швидко забуває. І згадує його тільки тоді, коли удар від чергового наступу на граблі починає дуже сильно боліти, а часами і кровоточити. Зрештою, що правди таїти. Протягом усієї нашої історії ми так часто наступали і наступаємо на одні і ті ж граблі, що вони вже стали її невід`ємною частиною нашого історичного шляху. Часами, коли починаю аналізувати історичні успіхи і промахи нашого народу, то здається, що «граблі» поряд з «зеленою жабою» вартувало б вписати у наш національний герб сорому як два символи перестороги. Ми як народ дуже часто втрачали історичні шанси на здобуття державності і незалежності саме через повторення незасвоєних помилок та через взаємні сварки і колотнечі.


Однак, ситуація з граблями не є властивою тільки і виключно суспільно-політичній царині нашого життя. Якби це прикро не звучало, заради істини мушу визнати, що ці історичні українські граблі досить часто з’являлися і з’являються надалі на церковному полі, яке згідно євангельської логіки покаяння повинно було бути чистішим за світське. Але, вже є так, як є. Цікавий читач у цьому моменті, напевно, поставить мені питання про те, що маю на увазі цього разу. А ось що.


16 грудня цього року з’явилася новина про те, що Блаженніший Епіфаній дав інтерв’ю відомому та авторитетному інтернет-виданню «Радіо Свобода», у якому зокрема висловився і про можливий візит Папи Римського Франциска в Україну (https://www.radiosvoboda.org/a/news-mzs-pro-mozhlyvyi-vizyt-papy-rymskoho/31603107.html).

Першим, хто зробив анонс про нього, був архиєпископ львівський РКЦ в Україні Мєчислав Мокшицький. Після нього Блаженніший Святослав також підтвердив можливість візиту Папи в Україну, підкресливши при цьому, що «це ще не анонсоване, але ми вже живемо в очікуванні і приготуванні». Зовсім недавно, а саме 10 грудня цього року, у МЗС України офіційно підтвердили, що «питання організації можливого апостольського візиту до України Папи Франциска на запрошення Президента України Володимира Зеленського знаходиться на порядку денному двостороннього політичного діалогу».

Так ось, в часі згадуваного інтерв’ю з Блаженнішим Епіфанієм журналістка «Радіо Свобода» поцікавилася у нього про те, як він оцінює можливий візит Понтифіка в Україну і чи ПЦУ отримувала офіційно якісь повідомлення щодо його погодження.

Про можливий візит Папи в Україну Блаженніший Епіфаній висловився досить позитивно. Особливо, коли мова йде про роль Папи Франциска у посередництві між Росією і Україною щодо війни на Донбасі, адже ключ до її завершення знаходиться, на його думку, у Кремлі.


Натомість, відповідаючи на питання щодо офіційних повідомлень про погодження візиту Понтифіка в Україну, Предстоятель ПЦУ, замість звернути увагу журналістки на нелогічність такого питання, відповів наступним чином:


«Є така традиція: якщо Папа відвідує православну країну, то він неодмінно це узгоджує з тією церквою, яка є панівною в цій державі. Панівною в українській державі є Православна церква України, це її канонічна територія, тому ми очікуємо на те, що, якщо Папа справді вирішить...».


Цих кілька речень сказаних Блаженнішим Епіфанієм стали ось тією ложкою дьогтю в бочці меду, про яку також досить часто згадується в українській історії. Давайте спробуємо зрозуміти чому саме.


Коли хто пам’ятає візит святого Папи Івана Павла ІІ в Україну у 2001 році, то пригадає, що найбільш негативно налаштованою щодо нього був Московський Патріархат та залежна від нього УПЦ МП. Часами їхня риторика була настільки агресивною, що не сприймалася навіть самими прихожанами згаданих Церков, які відверто про це говорили. На відміну від них УПЦ КП та УАПЦ відверто раділи візиту Папи Івана Павла ІІ в Україну та покладали на нього великі надії, які, зрештою, і сповнилися.


Але повернімося саме до негативної реакції на цей візит Московського Патріархату та УПЦ МП. Одним із аргументів, який вони тоді вживали, було те, що Україна є їхньою канонічної територією, а тому візит Папи слід з ними погоджувати. Скажу більше, а люди, які знали закуліси його приготування, підтвердять мовчки мої слова. Перед візитом Папи Івана Павла ІІ в Україну були задіяні настільки сильні середники дипломатичного впливу у Ватикані, що він мало не знайшовся на межі зриву. Але позиція самого Папи та людей, які розуміли суть і ціну питання, не дозволила переламати хід запланованої історичної події.


І ось сьогодні ці самі слова про канонічну територію пролунали з уст Блаженнішого Епіфанія. Ба більше, він назвав очолювану ним ПЦУ «панівною в українській державі». У богословській термінології дієслово «панувати» (κατεξουσιάζω) має негативне значення. Воно радикально контрастує зі стилем життя тих, які бажають наслідувати Христа. Євангелист Матей передає нам слова Ісуса, якими він перестерігає своїх учнів перед наслідуванням поведінки, що властива царям і вельможам: «Ви знаєте, що князі народів панують над ними, а вельможі гнітять їх. Не так має бути між вами. Але як хтось хотів би у вас бути великий, нехай буде вам слуга. І хто б хотів у вас бути перший, нехай стане вам за раба» (Мт. 20,25-27).


Старе поняття про «канонічну територію», а тепер нове про «панівну Церкву» не вписуються не тільки у сучасний контекст життя Церкви чи суперечать євангельському духові. Вони поважно руйнують успішність місії Церкви в сучасному світі, який секуляризується шаленими темпами. А у самій Європі ця секуляризація набирає агресивних форм ненависті по відношенню до Церкви і християнства в цілому. Зрештою, проблиски цих «модних сучасних тенденцій» спостерігаються також в Україні.


Маючи цю картину перед очима, як також небезпеку екологічних катастроф, і Папа Франциск, і Вселенський Патріарх Вартоломей, останнім часом дуже активно наголошують на потребі усвідомлення євангельського послання про те, що усі ми, що «усі ми брати» у Христі.


Слова Блаженнішого Епіфанія про «канонічну територію» та про «панівну Церкву» не залишилися поза увагою ієрархів, священників та вірних УГКЦ, які свого часу найбільше раділи та підтримували об`єднання українського православ`я через отримання Томосу у січні 2019 року. Очевидно, не слід очікувати якоїсь офіційної реакції УГКЦ, оскільки вона б негативно позначилася на міжцерковних відносинах в Україні. Але у соціальних мережах навколо згаданих слів Блаженнішого Епіфанія піднялася дискусія, щоправда у витриманому тоні.


Як приклад наведу реакцію у фейсбуці одного з архиєреїв, який на своїх плечах двигав хрест переслідувань УГКЦ радянським тоталітарним режимом: «Так виглядає що митрополит Епіфаній вважає, що панівною в українській державі є Православна Церква України, і це її канонічна територія, а УГКЦ знаходиться на канонічній території ПЦУ. Здається ми вже це проходили і чули від іншої православної Церкви 30 років тому».


Аналізуючи ситуацію з висловами Блаженнішого Епіфанія, мені пригадується наш Кобзар зі своєю невмирущою правдою:


«Ну що б, здавалося, слова...

Слова та голос - більш нічого.

А серце б’ється -ожива,

Як їх почує!..»

Тарас Шевченко говорить про слова і голос, які будують духа та оживляють серце. Однак, існує зворотна сила слова, на яку звертає увагу українське прислівя, що каже: Слово не стріла, а глибше ранить.


У католицькому моральному богослів`ї є досить добре знаним принцип correctio fraterna (братнє напімнення), який базується на словах Ісуса, що їх передає євангелист Матей (18,15-17). Полягає він у трьоступеневому підході напімнення співбрата:


- віч-на-віч;

- при свідках;

- представити справу Церкві.


У даному випадку слова, які є причиною братнього напімнення були сказані представником Церкви. І вони точно не будують ту бажану єдність Церкви, принаймні в Україні, про яку так ревно молився перед своїми страстями сам Спаситель. А оскільки вони були сказані публічно, то і реакція на них повинна бути публічною.

Моя реакція на слова Блаженнішого Епіфанія про «канонічну територію» і «панівну Церкву» зовсім не є спробую принизити Предстоятеля ПЦУ чи якимось чином висвітлити його у негативному світлі. Зовсім ні. Моєю ціллю як богослова є у достойний спосіб звернути увагу йому особисто та його оточенню, що певні поняття, які він заторкнув, слід залишити у минулому.


Усім же Церквам Володимирового хрещення слід докласти максимум зусиль не для пошуку старшого, який має право панувати в Україні, але на те, щоб відновити Український народ у Христі.


І насамкінець. Хтось зі злосливих все ж таки спробує закинути мені злий умисел у написаному. Для того, щоби це відразу аргументовано відкинути, зацитую мій допис у фейсбуці від 17 грудня 2018 року:


«Слухаю виступ новообраного Предстоятеля Автокефальної Православної Церкви в Україні Митрополита Епіфанія на телеканалі ICTV.


Скажу Вам так - зовсім інша якість православ'я: богословська глибина, розуміння реалій, відкритість на пошук, освіченість, тощо.


Одним словом - мило слухати, просто насолода! Я вже дуже давно не чув представника православ'я з числа ієрархів, який би так говорив».

Дуже хочу не розчаруватися у написаному мною особисто, хоча глибоко свідомий того, що рану розколу Церкви в Україні нам доведеться ще довго гоїти. Як також свідомий, що ще далекий шлях до кінцевої мети усвідомлення того, що усі ми є братами у Христі.


Та незважаючи на це, я вірю, що воно станеться. І дуже бажаю, щоби ми хоча б трішки приблизили ту бажану і омріяну ціль. А якщо того не вдається зробити, то хоча б не наступаймо на знані нам до болю історичні граблі.

Старий Самбір, 17 грудня 2021 року