Отець Порфирій Чучман

Роздуми на могилі



Саме таким він залишиться для мене на ціле життя. Його життя оповите багатьма таємницями, а навіть легендами, які виникли вже наприкінці його життя та після смерті. Але у моїх споминах він залишиться людиною, яка любила Бога, свою рідну Церкву і Україну.


У моєму житті він став тим орієнтиром, дивлячись на який я вперше пізнав, а потім почав серйозно думати над монашим покликанням.


Отець Порфирій був людиною з характером, строгим щодо себе і тих, що були навколо нього. А водночас дуже милосердним у Сповіді. Його Сповіді неможливо забути, бо це були хвилини, у яких відчувалося, що устами людини до тебе промовляє сам Бог.

Сьогодні багато про нього говорять як про старця, про того, який читав молитви. Не хочу нікому перечити, кожен має право на власний погляд. Але я при ньому був з дитини і моі старі односельчани можуть це підтвердити. Отож, як на мене отець Порфирій був просто отцем Порфирієм.


Люди в Дорі називали його вслід за його попередником отцем Мироном отець добродій. А все чере те, що він завжди пам’ятав про бідних і знедолених. Кожного разу після Парастасу, особливо у Великиц Піст він відсилав Федя (пізнішого схимонаха Тадея) з сумками, щоби той розносив бідним харчі і гроші.


Він, як я згадував, був людиною з характером. Він міг навіть сказати «ні» ігумену, а потім, передумавши, прихопивши щось доброго в сумку, іти і на колінах плакати та перепрщнувати ігумена.


Сьогодні я можу це сказати публічно, що не усі в монастирі його любили і сприймали, особливо у підпіллі. І в цьому немає нічого поганого, бо були такі часи і такі люди. Не злі, не погані, а просто оригінальні. Часи переслідувань виплекали для Студитів не плаксивих монахів чи нарікайлів, але особистостей. А особистість - це завжди людина з позицією!


Багато можу ще сказати і вже, хиба, настав час...


Сьогодні відвідав отця Порфирія на Чернечому цвинтарі в Уневі. Минуло 19 років від того моменту, а я як сьогодні пам’ятаю його похорони. Він є похоронений в Уневі серед своїх співбратів. І це Божий допуст!


Та, правди ради, мушу сказати, що він ціле життя мріяв бути похороненим в Дорі біля настоятеля отця Мирона, з яким обоє несли хрест переслідуваної Церкви у Дорі. І його могильний хрест до сих пір є виразним доказом того, що пишу. А чому сталося як сталося ? Це вже інша історія. Не час про це зараз говорити.


Але я вірю, що настане той час, коли його святі останки урочисто перенесуть до Дори - місця, яке він любив понад усе.


«Нема як Дора!» - був його улюблений і постійний вислів, коли повертаючись здалека виїжджав до Дори.


Я дуже вдячний Богу, що зустрів його на життєвому шляху. Моє покликання до монастиря, а точніше рішення, будо прийняте якраз разом з ним 22 січня 1993 року, в день Соборності України.


Отець Порфирій залишається завжди для мене виразним доказом того, щоб Бог в першу чергу промовляє до нас через людей! Навіть таких, яких ми боїмося. А його я в дитинстві боявся як вогню. А потім полюбив настільки, бо був готовий за нього у вогонь скочити.


Щось занадто летять мої думи ... Зупиняюся ... Не час ....


Благослови, Боже, моє життя і провадь ним, за молитвами отця Порфирія!

Отче Порфирію, я далеко не є тим, ким себе бачив в ідеалі у монастирі і не таким ідеальним, яким Ви мене бачили. Але я щиро вірю, що Бог за Вашими молитвами, провадить моїм життям!


Але це Ви мені постійно казали, що бути святим - це в першу чергу бути доброю людиною! Це Ви мене перестерігали, щоб я ніколи не був «ні риба, ні м‘ясо», щоб ви стерігався бути «теплим маслом»!


Старався я ... деколи перестарався ... не все вийшло. Надіюся, ще є час, щоб виправитися ... Та Ваш образ і Ваші слова кожного дня переді мною!