ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА Вже кілька років поспіль з благословення Архиєпископа і Митрополита Львівського Ігора (Возьняка) монастирі Львівської Архиєпархії УГКЦ проводять анкетування, яке має на цілі побачити загальний їхній стан. Загальні дані анкетування публікуються офіційно на сайті Львівської Архиєпархії УГКЦ. Цього року цими даними я поділився з двома дівчатами з однієї церковної парафіяльної спільноти, які є успішними менеджерами у одній із фірм і яким також є близьким монаше життя через те, що вони брали участь у реколекціях для тих, хто роздумує над монашим покликанням. Попросив я їх зробити порівняльний аналіз між статистичними даними за 2023 і 2024 роки, передбачити виклики і перспективи, які можуть з`явитися перед монашеством, як також запропонувати моделі економічно-господарського, духовного-літургійного розвитку монастирів, а також моделі сучасного адміністрування монастирями для успішного звершення їхньої місії. Сьогодні я отримав результат, який представляю зацікавленій публіці. Я вніс корективи тільки у деяких моментах, а все решта справа тих, які є за біблійною риторикою "новим вином". Коли ці напрацювання стануть комусь корисними, буду тільки радий! ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ Загальна порівняльна таблиця стану монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ за 2023 і 2024 роки   Показник 2023 рік 2024 рік Зміна Монаші структури 21 21 – Монастирі (включно з домами і парафіями) 49 54 +5 Загальна кількість монашества 423 406 –17 Кількість монахинь 251 236 –15 Кількість монахів 172 170 –2   Загальна тенденція : Незважаючи на зростання кількості монастирів, монастирських домів, парафій і монастирських місій, загальна чисельність монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ зменшилась. Сталося це тому, що в перший і другий рік війни Львів став центром служіння. Натомість минулого і цього року дехто повернувся на своє місце служіння поза Архиєпархією, а дехто переїхав на нові місця служіння.    Чоловічі монаші спільноти Показник 2023 2024 Зміна Кількість чоловічих монастирів 17 22 +5 Вічні обіти 132 146 +14 Тимчасові обіти 37 22 –15 Середній вік 34,4 років 44,7 років +10,3 Осіб, які здобувають освіту 36 32 –4 Осіб, які залишили монастир 2 1 –1 Померли 4 1 –3   Загальна тенденція : Зросла кількість спільнот і число монахів з вічними обітами. Зменшилася кількість монашества з тимчасовими обітами та різко зріс середній вік .   Жіночі монаші спільноти Показник 2023 2024 Зміна Кількість жіночих монастирів 32 32 – Вічні обіти 216 200 –16 Тимчасові обіти 15 20 +5 Кандидатки 10 2 –8 Осіб, які здобувають освіту 14 12 –2 Осіб, які залишили монастир 1 1 – Померли 3 0 –3 Середній вік 50,2 років 50,5 років +0,3         Загальна тенденція : Незначне зростання числа монахинь з тимчасовими обітами, але зниження чисельності кандидаток  і монахинь з вічними обітами. Відбувається старіння жіночого монашества , хоча темпи невеликі.   Середній вік усього монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ   Показник 2023 2024 Зміна Середній вік усіх монахів 42,3 років 50,5 років +8,2 Загальна тенденція : Дуже помітне старіння монашества , особливо серед чоловічого. Особливості статистичних даних за 2024 рік: У статистику внесена окрема категорія богопосвячених осіб: богопосвячені дівиці – 2 особи . Монахи і монахині активно допомагають ЗСУ (6 чоловіків і 5 жінок на волонтерських засадах, 1 монах мобілізований). Зменшення кількості онкохворих серед чоловіків, але зростання серед жінок.   ВИКЛИКИ І ПЕРСПЕКТИВИ МОНАШЕСТВА Львівської Архиєпархії УГКЦ     Виклики   1. Старіння монаших спільнот Середній вік монашества виріс до 50,5 років . Чоловіче монашество постаріло на понад 10 років за один рік , що є тривожним сигналом. Ризики : Зменшення фізичної здатності до активного служіння. Можливе закриття чи скорочення спільнот через природне зменшення числа членів. Брак природньої наступності поколінь у спільнотах. У майбутньому це може спричинити непорозуміння між старшими та літніми представниками з зовсім молодими, які бажають вступити до монастиря. Зрештою, спільнота, яка старіється має схильність закриватися в собі, в тому числі перед молодими кандидатами, і не бути відкритою на зміни, бо молоді кандидати є завжди сигналом змін. 2. Зменшення кількості кандидатів Жіночі спільноти втратили 80% кандидаток  (з 10 до 2). У чоловічих – стабільно лише 2 кандидати , незважаючи на 5 нових спільнот. Ризики : Відсутність молоді у формації. Виникає сумнів щодо тривалості існування деяких спільнот у майбутньому. 3. Війна і мобілізація Хоча є монах, офіційно мобілізований до ЗСУ, і декілька волонтерів, це створює ризики для стабільності спільнот. Психоемоційне та духовне навантаження на монашество зростає. 5. Брак нових форм свідчення Сучасна молодь потребує автентичних, близьких до життя моделей чернечого служіння, яких поки не надто видно. Шанси і перспективи   1. Переосмислення монашого покликання у світлі війни Війна відкриває нові простори служіння : душпастирська і психологічна підтримка; соціальне служіння постраждалим; свідчення через жертовність і солідарність. 2. Розширення соціального виміру монастирів Монастирі мають великий потенціал для: розвитку центрів духовного відновлення для військових і цивільних; катехитичних і просвітницьких ініціатив; нових форм співпраці з парафіями і мирянами. 3. Оновлення харизм і місійність Час для відваги: слід подумати над заснуванням нових форм спільнот , адаптованих до сучасної людини. З'явився новий знак часу богопосвячені дівиці  (Ordo virginum). Таку можливість реалізувати своє життя у богопосвяченому стані надало Партикулярне право УГКЦ (кан. 70), у якому говориться, що «єпархіальний єпископ може благословити посвячене життя дів чи вдів, які прилюдно сповідують у світі обіт чистоти» . Однак, форма організації такого роду життя потребує удосконалення. 4. Цільова праця з молоддю Якщо інвестувати в якісну формацію та промоцію монашого життя через: соціальні мережі; особисті зустрічі; монаші табори; реколекції; свідчення життя, – це може пробудити нові покликання. 5. Міжспільнотна співпраця На даний час така співпраця існує щодо формації. Виглядає, що її слід поширити ще на паліативну опіку старших монахів і монахинь та місійні проекти. ПРОПОЗИЦІЇ МОДЕЛЕЙ ЕКОНОМІЧНО-ГОСПОДАРСЬКОГО РОЗВИТКУ монастирів Львівської Архиєпархії УГКЦ   1. Кооперація між монастирями Чому це важливо ? У багатьох спільнотах є обмежені людські ресурси (особливо в жіночих, де є 58 осіб старших 60 років). Не всі монастирі можуть вести самостійне господарство. Що можна зробити ? Створити єпархіяльну раду економів монастирів , яка координуватиме спільні закупівлі, ремонти, фінансове планування. Спільне утримання транспорту, бухгалтерії та надання юридичних послуг. 2. Соціальне підприємництво з монашою ідентичністю Чому це актуально ? Деякі монастирі вже мають соціальні центри . Монастирі мають досвід у праці з дітьми, убогими, літніми людьми, що можна поєднати з підприємництвом. Приклади можливих проектів ? Майстерні (іконопис, свічкарство, вишивка). Центри духовного відновлення (реколекції). Виробництво екологічної продукції (трави, чаї, мед). Гостьові будинки (“монастирський туризм”). 3. Спрямованість на “економіку достатку”, а не прибутку Орієнтири: Життя згідно з євангельськими радами. Прозорість у фінансових рішеннях. Ведення господарства не задля збагачення, а задля: підтримки служіння спільноти; допомоги убогим; підтримки місійності та освіти у монастирях. 4. Фонд солідарності між спільнотами Що це таке ? Мова йде про міжспільнотний фінансовий фонд (на рівні архиєпархії), який підтримуватиме: старші/слабші спільноти; їхнє медичне забезпечення; навчання молодших братів/сестер; підтримку у кризових ситуаціях (наприклад, війна, хвороба, втрата дохідності). 5. Формування економів нового типу Реальність: У більшості монастирів відсутні кваліфіковані економи. Часто господарство ведуть старші сестри, сестри без потрібної кваліфікації або брати без сучасних знань. Вирішення: Курси/семінари з християнського соціального вчення + бухгалтерія + проектний менеджмент. Підготовка молодих економів з харизмою служіння, не бізнесу. 6. Інтеграція з місцевими громадами Чому це дає користь ? Деякі монастирі вже мають монастирські парафії. Спільна праця з парафією, місцевим самоврядуванням, мирянами дозволяє: зменшити витрати; розширити мережу підтримки; свідчити Євангеліє через господарську культуру співпраці. Приклад реалізації (гіпотетичний) Чоловічий монастир має пасіку, але не має працівників. Жіночий монастир у сусідньому селі має сестер на пенсії з часом і навичками. Разом з парафіяльною молоддю вони створюють бренд “Монастирський мед”, який продається в єпархіальних центрах або там, де його потребуватимуть. Частина прибутку йде на підтримку формації монахинь чи монахів, частина – на проєкти для ветераній ЗСУ, їхніх родин чи ВПО.   ПРОПОЗИЦІЇ МОДЕЛЕЙ ДУХОВНО-ЛІТУРГІЙНОГО ЖИТТЯ у монастирях Львівської Архиєпархії УГКЦ   1. Ритмічна модель (Stabilitas liturgica)   Опис:   Структуроване духовне життя з чітким годинним ритмом: Щоденні години молитви (церковне правило) Чіткі дні мовчання/відновлення Щотижнева Lectio Divina   Переваги:   Дисципліна укорінює в Бозі. Добре пасує до спільнот зі старшими членами. Дає мирянам чітке свідчення молитовного життя.   Біблійна мотивація:    “У тиші і спокої ваша сила” (Іс. 30, 15)   2. Контемплятивно-місійна модель (Ora et Labora)   Опис:   Поєднання молитовного ритму з дуже активним соціальним служінням , духовною опікою, капеланством.   Формула: 50% часу – молитва , 50% часу – служіння: парафія, біженці, армія, катехизація, психологічна підтримка.   Переваги:   Відповідає реальним потребам війни. Розширює вплив монастирів. Притягує покликання через "життя для інших" .   Ця модель ідеальна для монахів і монахинь, які хочуть “молитися ногами”, служачи на передовій або серед поранених душ.   3. Відкрита модель – “Монастир як духовний центр для мирян”   Опис:   Монастир відкриває двері для:   щоденної участі мирян у церковному правилі; регулярних духовних розмов; реколекцій, катехиз, супроводу.   Формати:   “Суботні вечори молитви” “Lectio Divina з мирянами” “Школа молитви” “Молитва з іконою/Таїною/Тишею”   Переваги:   Формується спільнота довкола монастиря. Підтримує покликання. Свідчить світові, що “ми живемо не лише для себе”.   4. Модель міжспільнотного літургійного братства   Опис:   Малі спільноти об’єднуються для:   спільних духовних днів, молитовних вікендів, свят (напр. храмовий празник), інтенсивів літургії (великопісні тижні, передріздвяні тиші тощо).   5. Харизматична глибина – “живе розпізнавання”   Опис:   Відновлення акценту на особистій і спільнотній молитві розпізнавання волі Божої :   Щотижнева молитва на розпізнання (у світлі Ігнатіянської традиції). Вечірнє “оглядове іспитування дня”. Регулярне читання Писання з рефлексією: “Що Бог каже нашій спільноті?”   Переваги:   Духовна зрілість зростає. Укріплюється покликання. Полегшується прийняття рішень (чи закривати дім, чи розпочати служіння, чи приймати кандидата). Найкраща модель – це поєднання кількох , відповідно до харизми, чисельності, контексту та покликання конкретної спільноти.   Бажано було б сформувати в кожній монашій спільноті “духовну стратегію”  на 3 роки з такими пунктами:   Основний ритм молитви і Літургії. Способи участі мирян у духовному житті монастиря. Форми служіння, що випливають з молитви. Оновлення літургійного співу, текстів, жестів. Час для мовчання і самотності (анахоретичного елементу).   ПРОПОЗИЦІЇ МОДЕЛЕЙ АДМІНІСТРУВАННЯ монастирями Львівської Архиєпархії УГКЦ    1. Синодальна модель управління (керівництво через слухання і розпізнавання) Опис: Рада спільноти та настоятелька/настоятель приймають рішення через молитву, діалог, розпізнавання і спільну відповідальність , а не лише через наказ згори. Чому працює ? Формує зрілість і співвідповідальність. Виховує довіру між поколіннями (старші не бояться молодих, а молодь відчуває, що її чують). Гармонізує духовне і практичне керівництво. Практичні кроки: Регулярні спільні духовні ради. Щорічні капітули, які дадуть можливість оновити бачення місії спільноти. Введення інституту духовного фасилітатора .   2. Модель служіння з багатьма лідерами (shared leadership) Опис: Настоятель(-ка) не зосереджує всю владу в собі, а розподіляє завдання за дарами: один відповідає за формацію, інший – за апостолят, ще інший – за служіння убогим тощо. Чому працює ? Залучення молодших членів до відповідальності. Полегшення навантаження на настоятеля. Дає змогу бачити спільноту як "тіло з багатьма членами"  (1 Кор 12).   3. Модель ротаційного служіння Опис: Ключові ролі (настоятель, економ, магістр) мають обмежені терміни повноважень  (наприклад, 3–5 років), після чого відбувається їхня заміна. Чому працює ? Запобігає "застою" й абсолютизації влади у монастирі. Сприяє здоровому оновленню проводу монастиря. Дозволяє новим особам зростати в служінні.   4. Інтерспільнотна співпраця (federative model)   Опис: Малі чи занепадаючі спільноти об’єднуються у федерації або "мережі" співпраці , ділячись кадрами, формаційними ресурсами, духовними дарами. Чому працює ? Дає шанс малим спільнотам вижити. Сприяє глибшій комунікації та місійності. Зменшує потребу в дублікації структур.   5. Харизматично-орієнтована модель (життя згідно з харизмою, а не адміністрацією) Опис: У центрі управління – вірність харизмі засновника , а не лише ефективність. Усі рішення приймаються з огляду на те, чи служать вони оновленню духу заснування.   Чому працює ? Повертає фокус на духовне життя і місію. Допомагає віднаходити автентичність у сучасності. Притягує покликання, бо люди йдуть на живу харизму, а не на "організацію".

ЛЬВІВСЬКА АРХИЄПАРХІЯ УГКЦ   АРХИЄПАРХІЯЛЬНА СТАТИСТИКА МОНАСТИРІВ   станом на 2024 рік   Загальні відомості Загальна кількість монаших структур (Монастирів, Чинів, Згромаджень, Товариств Апостольського життя, богопосвячені дівиці) на території Львівської Архиєпархії УГКЦ 21 структура Кількість монастирів (включаючи монастирські доми, місійні станиці, монастирські соціальні центри та монастирські парафії) 54 монастирі Загальна кількість монашества (жіночого і чоловічого) 406 осіб Кількість монахинь (включно з кандидатками, новичками, монахинями з тимчасовими та вічними обітами, богопосвяченими дівицями) 236 осіб Кількість монахів (включно з кандидатами, новиками, монахами з тимчасовими та вічними обітами) 170 осіб Монастирів Папського права 11 монастирів: -        6 чоловічих -        5 жіночих Монастирів Патріаршого права 2 монастирі: -        1 чоловічий -        1 жіночий Монастирів Єпархіяльного права 8 монастирів: -        1 чоловічий -        7 жіночих -        Богопосвячені дівиці – Ordo virginum  (2 особи) Статистика стану ЧОЛОВІЧИХ монаших спільнот Кількість чоловічих монастирів (монастирських домів, місійних станиць, монастирських соціальних центрів та монастирських парафій)   22 монастирі Монастирі Папського права 6 монастирів: 1)     Василіяни 2)     Редемптористи 3)     Єзуїти 4)     Салезіяни 5)     Францисканці 6)     Оріоністи Монастирі Патріаршого права 1 монастир: 1)     Студити Монастирів Єпархіяльного права 1 монастир: 1)     Мілес Єзу Кількість осіб з вічними обітами (Схимою) 146 осіб Кількість осіб з тимчасовими обітами 22 особи Кількість кандидатів 2 особи Кількість монахів, які здобувають освіту 32 особи Кількість осіб поза спільнотою (ексклявстрація) 1 особа Кількість монахів, які залишили монастир 1 особа (з тимчасовими обітами) Кількість монахів, які померли 1 особа Кількість монахів онкохворих 0 осіб Кількість монахів офіційно мобілізованих до лав ЗСУ 1 особа Кількість монахів, які допомогають ЗСУ на волонтерських засадах 6 осіб ВІКОВІ КАТЕГОРІЇ Чоловічих монаших спільнот до 27 років: 21 особа від 27 до 35 років: 25 осіб від 35 до 45 років: 46 осіб від 45 до 60 років: 55 осіб від 60 років і більше: 22 особи Середній вік чоловічого монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ 44,7 років Статистика стану ЖІНОЧИХ монаших спільнот Кількість жіночих монастирів (монастирських домів, місійних станиць, монастирських соціальних центрів та монастирських парафій)   32 монастирі Монастирі Папського права 5 монастирів: 1)     Сестри Василіянки 2)     Сестри Служебниці 3)     Сестри св. Йосифа (Йосифітки) 4)     Сестри Салезіянки 5)     Сестри Редемптористки (контемплятивні) Монастирі Патріаршого права 1 монастир: 1)     Сестри Пресвятої Родини Монастирів Єпархіяльного права 7 монастирів: 1)     Сестри Студитки 2)     Сестри Редемптористки (місійні) 3)     Сестри Милосердя св. Вінкентія 4)     Сестри Катехики св. Анни 5)     Сестри св. Йосафата (Йосафатки) 6)     Сестри Дочки Матері Божої Неустанної Помочі 7)     Сестри Мілес Єзу Кількість осіб з вічними обітами (Схимою) 200 осіб Кількість осіб з тимчасовими обітами 20 осіб Кількість кандидаток 2 особи Кількість монахинь, які здобувають освіту 12 осіб Кількість осіб поза спільнотою (ексклявстрація) 7 осіб Кількість монахинь, які залишили монастир 1 особа Кількість монахинь, які померли 0 осіб Кількість монахинь онкохворих 5 осіб Кількість монахинь офіційно мобілізованих до лав ЗСУ 0 осіб Кількість монахинь, які допомогають ЗСУ на волонтерських засадах 5 осіб ВІКОВІ КАТЕГОРІЇ Жіночих монаших спільнот до 27 років: 12 осіб від 27 до 35 років: 18 осіб від 35 до 45 років: 61 особа від 45 до 60 років: 86 осіб від 60 років і більше: 58 осіб Середній вік жіночого монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ 50,5 років Середній вік всього монашества (чоловічого і жіночого)   Львівської Архиєпархії УГКЦ 50,5 років

У журналі "Богословія" за 1926 рік (книга 1-2), який цілковито був присвячений 25 літтю перебування митрополита Андрея Шептицького на Львівському митрополичому престолі, вийшла друком коротка замітка Президента Східного Інституту в Римі єпископа Мішеля Д'ербіньї під назвою "Перша зустріч митрополита Андрея з Його Еміненцією кардиналом Мерсьє". Замітка була написана французькою мовою і охоплює всього три друковані сторінки. Проте, вона є дуже цікавою для тих, які хочуть зрозуміти авторитет митрополита Андрея Шептицького напередодні Першої Світової війни у західних церковних та інтелектуальних колах. З нагоди 160-ліття від дня народження митрополита Андрея Шептицького я вирішив пригадати цю замітку читачам моєї сторінки, переклавши її українською мовою без коментарів. Український переклад: "Перша зустріч митрополита Андрея з Його Еміненцією кардиналом Мерсьє". (Автор: о. Мішель д’Ербіньї, S. J., Президент Папського Східного Інституту в Римі) Це було під час Великого посту 1914 року. Я був єдиним свідком цієї події, і буде корисно зафіксувати цю історичну дату. Митрополит повертався з Рима, де він отримав широкі повноваження, які мали бути підтверджені Кардиналом. Його погляд зупинився на Маліні (Мехелен). Цей мандрівний апостол мав відвідати Бельгію, зокрема місто Енг’єн, де перебували богослови-росіяни, яких він прийняв під свою юрисдикцію. Я опікувався ними, одночасно викладаючи De Ecclesia  (вчення про Церкву) для найстарших серед молодих єзуїтів, які готувалися до священства. Кардинал Мерсьє цікавився слов’янським Сходом ще з того часу, як у 1912 році читав Великопісні науки про Володимира Соловйова. Йому було приємно прийняти і вислухати представника України, що прибув із Рима. Прийом у палаці Примаса Бельгії був теплим і сердечним. Митрополит прибув о першій годині дня. Обід, хоча і вишуканий, був простий: кілька страв, риба у соусі, свіжа городина, вина не було, лише вода. Це була перша зустріч двох чоловіків, які, хоча й різного походження, мали ту саму вірність Святому Престолу і ту саму ревність до спасіння душ. Під час обіду митрополит пояснив ціль свого приїзду, а кардинал у свою чергу висловив своє захоплення його місією та новими обрядами, які він так поважав. Ми ще розмовляли, коли раптом Кардиналу передали телеграму. У ній йшлося про студентів Університету Лювену, які залишили свого віце-ректора через конфлікт із адміністрацією університету. Вони прагнули змін. Кардинал сприйняв це з болем, але був радий, що його дорогі студенти Левена  звертаються до нього як до арбітра. Обід завершився швидко, після чого ми відвідали Святі Дари у прекрасній каплиці палацу, де Кардинал у тиші молився, повторюючи свою девізну фразу Apostolus Jesu Christi  («Апостол Ісуса Христа»). Тим часом студенти, більше ніж тисяча осіб, уже збиралися біля вокзалу, досить збуджені, несучи плакати із гаслами проти віце-ректора. Коли перші колони студентів наблизилися до площі перед палацом, Кардинал широко відчинив великі ворота, щоб усі могли вільно увійти. Водночас він з’явився на балконі, який панував над площею, і привітав своїх гостей. Це викликало вибух схвалення та одночасний заклик до рішучих дій щодо віце-ректора. Кардинал розпочав довгу промову з рішучим голосом та словами, що ніхто не очікував від такого старого, худорлявого чоловіка, який на той момент був мовби просвітлений апостольським запалом. Він наголосив на своїх роках викладання та любові до студентів Лювену, але водночас попередив їх про небезпеки несправедливості. Він говорив про суперечки між фламандцями та валлонами, пристрасті молодості, про згубні поради та провокації. Закликавши їх до честі, він завершив свою промову справжнім пастирським закликом, після чого знову вибухнула хвиля оплесків. Митрополит уважно спостерігав за подіями. Коли процесія студентів залишила площу, він несподівано підвівся і вийшов до натовпу. Його поява, високий зріст, східний одяг викликали хвилю подиву. Проте він швидко знайшов спільну мову зі студентами, і вони почали живу дискусію. Навколо митрополита зібралася численна група, яка слухала його пояснення про навчання, молодь, університети, слов’янство, Церкву. Теми змінювалися швидко, але усі слухали з зацікавленням. Студенти були захоплені, дехто навіть почав скандувати: «Нехай він стане нашим віце-ректором! Він той, хто нам потрібен!» Кардинал скористався цим моментом, щоб переконати делегацію у необхідності правильного вирішення конфлікту. Присутність митрополита, його раптова популярність, допомогли затвердити рішення Кардинала. Ця зустріч мала особливий характер. Митрополит, не втручаючись у місцеві справи, приніс із собою мирне рішення. Його раптова участь у події була щасливим випадком, який сприяв досягненню примирення. Зрештою, коли студенти залишали Малін, Кардинал ще раз благословив їх. Наступного дня питання студентського конфлікту було вирішене мирним шляхом. Митрополит та Кардинал подарували цій події справжній дух християнського примирення. "

Сьогодні мій добрий знайомий пан Юрій Романишин, завідувач Відділу періодичних видань ім. Мар’яна та Іванни Коців (Львів, вул. Ковжуна, 8) Національної бібліотеки ім. Василя Стефаника надіслав мені вирізку з газети «Новий час» за 1932. від 3 липня (ч. 144), С. 2 замітку про діяльність «Рідної школи» в Дорі. Оскільки останніми роками я збираю усі можливі матеріали для укладення історії Дори, вирішив відразу відчитати і опублікувати. «Попис на Збірних Лекціях у Дорі» Дня 19 червня ц. р. відбувся попис шкільних дітей з цілорічної науки на збірних лекціях „Р[ідної]. Ш[коли].“ в Дорі. По Службі Божій зійшлися діти в шкільній гарно прибраній кімнаті і засіли в лавках! По боках і в сусідній кімнаті зайняли місця гарно убрані батьки й матері дітей і запрошені гості та прислухувалися уважно відповідям дітей. Питали учительки: Анна Стасівківна і Ольга Гаврилюківна, які вели ті збірні лекції через цілий рік. Відповіді учеників і учениць були всі захоплені; вони були гарні, розумні, відважні, смілі і правильною мовою висказані; так само деклямації були дуже добре виголошені. Особливо добре випав попис молоді з VI. і VI. класи з історії України, географії, рахунків, хемії, біольоґії і німецької мови; під тим оглядом не повстидалися б діти й у найкраще веденій школі. На пописі явився Голова Головної Управи „Рідної Школи“ зі Львова п. радн[ик]. [Ілля]. Кокорудз, що перебував на феріяx в Дорі, і прислухувався іспитові дітей всіх кляс. По іспиті промовив п. Голова сердечно до дітей, похвалив їх пильність і добре поведення та заохотив до дальшої науки для їх власного добра і для добра українського народу. Опісля подякував п. Голова Батьківському Комітетові і Старшині Кружка „Рідної Школи“, що старалися і опікувалися цими збірними лекціями. На це відповів Голова Кружка п. М[ихайло]. Шведок і подякував пп. Кокорудзам (Іллі та його дружині Іванні - ред.) , що радо безплатно примістили збірні лекції і учительки у своїм домі і щедро і видатно що місяця підпомагали ці збірні лекції. По іспиті опустили кімнату діти, родичі і гості з повним вдоволенням з успішної праці учительок і з дуже доброю вивченя і виховання молоді, в яких діє Кружок „Р[ідна]. Ш[кола].“ займає живіще заміню збірних лекцій на формальну школу. Батько

Село Дора, 1915 рік. Фото з сайту: Oops! | Flickr Ім'я Миколи Лепкого не є так широко відоме, як його рідного брата Богдана Лепкого. Однак, його життєвий шлях є також не менш цікавим та особливим. Досить детальний і захоплюючий його життєпис подає українська Вікіпедія ( Лепкий Микола Сильвестрович — Вікіпедія ), який люб'язно рекомендую прочитати моїм читачам. Мене ж, як вихідця з села Дора, що біля Яремче, зацікавили вельми його спомини про моє рідне село, які вийшли друком у відомій газеті "Діло" протягом кількох днів місяця серпня 1916 року під назвою "З воєнних записок" (Ч. 189 від 3 серпня 1916 р. С. 4, Ч. 190 від 4 серпня 1916 р. С. 4, Ч. 191 від 5 серпня 1916 р. С. 4, Ч. 192 від 6 серпня 1916 р. С. 4, Ч. 194 від 9 серпня 1916 р. С. 4, Ч. 195 від 10 серпня 1916 р. С. 4, Ч. 196 від 11 серпня 1916 р. С. 4, Ч. 200 від 16 серпня 1916 р. С. 4, Ч. 201 від 17 серпня 1916 р. С. 4). Спомини є надзвичайно цікавими в першу чершу через те, що автор був свідком початку Першої світової війни, яка застала його в Дорі. Він описує детально настрої місцевих людей, тих, які відпочивала на той час в селі, а також представляє картину перших днів війни. Окрім цього, він це робить як великий патріот Дори, який хоч і не був її постійним мешканцем, але частим гостем, який багато спричинився до становлення культурно-просвітницького життя у цьому мальовничому куточку Карпат. Подаю читачам моєї сторінки відчитаний текст та копії з оригіналу. Нехай вони служать моїм рідним дорянам та усім тим, кому дорогою є моя рідна Дора. Микола Лепкий (1878-1945) З ВОЄННИХ ЗАПИСОК Дора перед війною   Війна заскочила мене в гірськім селі Дорі між Делятином і Яремчем. Гадаю, що забирав би я Читачам непотрібно богато часу описом місцевости описом місцевости загально знаної, літниска, що в послідних роках тішилося великим числом літних гостий і то майже самих Українців. Впрочім підчас війни була й так дуже добра нагода пізнати як слід усі околиці з часописних битв у ріжних сторонах, а передусім в наших горах, бо там від довшого часу велися найзавзятійші бої… Колись наші професори географи матимуть значну полегшу при виучуваню географії рідного краю, бо молоде поколінє, що з жадобою читає всілякі описи, тямитиме раз на все усі ті місцевини, де відбувалися битви. Чому якраз Дора мимо того, що не є найкращим місцем в наших горах станиславівських, тішилася такою симпатією наших Українців, на се складалися всілякі причини. По перше її положенє в сусідстві місточка Делятина, де всього можна було дістати, і де були солянні купелі, з котрих могли користати недужі на гостець (ревматизм, подагра – ред.)  і инші споріднені хороби. По друге сусідство Яремча, що притягало людий в неділі і свята своїми музиками циганськими, кінами і т.д. А в кінци найбільшою і найважнійшою причиною була агітація деяких наший людей, у котрих душі зродилася дуже гарна ідея, наданя нашим горам української закраски. А що Дора є першим селом гірським, робота в тім напрямі розпочалась від неї. Завдяки невсипущій праці желізничого радника М. і місцевого пароха мале сільце гірське, що недавно нічим не ріжнилось від инших, в послідник роках змінилось до непізнаня. Нарід перестав пити, в селі позавязувались всілякі просвітні і економічні товариства, а число літників зростало з кождим роком. Українці, що приїздили туди на літо, йшли на руку згаданим в горі провідчикам і побіч гроша, що лишали в селі, старалися також піднести Гуцулів під зглядом моральним і просвітним. Два роки тому основано людовий університет для Гуцулів. Виклади відбувалися в неділі і свята, іноді по два в днину. Послідного літа повстало богато нових плянів, якби роботу над піддвигненєм Гуцульщини поширити. Вечерами в читальни «Просвіти» відбувалися сходини, а на них велася оживлена гутірка над всілякими народними справами. Побім сідоглавих гофратів і радників, можна було тут бачити послів, професорів, редакторів і дописувачів всіляких часописий наших, ріжних партий і відтінків. Всі вони якось годилися, жили з собою і брали участь в народній роботі. Ніщо не заколочувало дружного пожитя дорянського товариства, а як були які непорозуміня, скажім, між вілею «Оленою»  і вілею «Мокриною» , то вони для загалу не мали жадного значіня. Найважнійшою справою, що не сходила з порядку нарад читальних сходин, було Шевченківське свято, що його задумала відсвяткувати українська громада в Дорі. Вже в тій ціли вибрано було комітет, вже виготовлено величаву програму, вже відбувалися проби, котрими незвичайно щиро занявся був композитор проф. Філярет Колесса. І місце під могину і памятник підглянено найкрасше і найбільше впадаюче в око. Стрімка, лиса гора одним боком звернена до Делятина, а другим до Яремча. Зветься вона Камянецькою, у її стіп пливе річка Кам’янка, що впадає таки в Дорі до Прута. Попід горою в’ється желізничий шлях з Яремча до Делятина. Всякий, хто їхав би гостинцем чи желізницею, мусів би був кинути оком на Камянецку гору і поклонитися незабутньому Тарасови. Плянами висипання могили і здвигненєм пам’ятника мав занятись інж. Ст. Здяч., а сипати її мали усі інтелігенти і Гуцули мущини, жінки і діти. З часом біля могили мав повстати парк з широкими алеями, що мав бути місцем проходу для наших літників. Так то задумали пошанувати пам’ять найбільшого свого генія Українці в Дорі і такі то пляни леліяли в своїх серцях. Та не вдалося їм перевести тих плянів в дійсність, не вдалося висипати могили і взнести високого хреста. Між тим на Камянецкій горі явилися менші могилки, в котрих зложено на вічний сон тіла славних наших ополченців, що сповнюючи заповіт Тараса, пійшли в бій, щоб здобути волю … Мобілізація Хто може забути ті сильні вражіння, які мусіли повстати в серці під сю хвилю ? Хто не тямить того великого зденервованя, тої загальної горячки, що опановала не лише одиниці, але й цілі маси. У всякого було тоді на устах: рішилося, інакше не могло бути. Навіть темний, неосвічений мужик затискав кулак і гнав проти завзятого ворога, що важився непокоїти його спокійне житє у тихім селі … Тямлю як нині. Тиха літня ніч, густі хмари закрили зорі. Темно, що й оком не проглянеш, лише з віконець гірських колиб блимають слабі світла і лише одне одніська лукова лямпа освітлює площу перед малим двірцем … У горах й темні ночі криють в собі щось приманчивого. Часто густо любив я пересиджувати підчас такої пітьма на галєрійці гуцульської гірської колиби та розмовляв з родиною, що рівнож по одному висувалася за мною з комнати. Бувало вже ціле село спочиває у твердому сні, а ми все ще гуторимо або слухаємо голосу сопілки з високої Маковиці. Звичайно старий вартівник церковний Іван давав нам знак своєю трембітою, що вже пора на сон… І тоді, 31 серпня сиділи ми звичайно передше на своїх місцях на галєрії. І вже доволі наслухались сопілки і про приказу Івана вартівника збирались йти в стебло, коли ненадійно дався чути глухий гомін дзвона з церковної дзвіннички. Голос дивний і загадочний. Серце дзвона било о одно крисо мов підчас пожару, але якось не так. Здавалося, що сей зелізний язик дрижить, мов з якогось зворушеня, наче би хотів сказати: Слухайте люди, я так ніколи не дзвонив і дзвонити не буду … Прийшла велика хвиля, хвиля, якої від віків не було … Гомін дзвона продирав темноту ночи і відбивався від гірських вершків. Серед тишини, що ще недавно залягала село, далося чути спершу жалібнє витє псів, відтак поодинокі голоси людські, опісля щораз їх більше у ріжних сторонах, а там і слів, і крик, і плач і усе разом. Ціла тота филя людського крику переливалася в сторону залізничого двірця. Пробуджений наш газда Семен з газдинею Марусею виходять до нас і питають перестрашені, що сталося. Не знаємо Семене, але легко можемо довідатися. І вже біжимо зі стрімкого горбка по камінних східцях, що їх властителі до своїх віль побудували. Ноги несміло скачуть серед темної ночи, сунуться по твердих карбах як по маглівници. Вже трийцять шість східців начислили ще два і станемо на долині. Між тим крик стає щораз голоснійший. Тут чути молодь співає охочо вояцьких і січових пісень, там плачуть жінки, он Гуцул лає якогось жида літника. Гамір мов на річнім ярмарку. Стрічаємо першого поважного газду і питаємо, що сталося ? Що сталося, ви не знаєте, но то прочитайте собі там на двірци богато того понаписувано. А чомуж дзвонили ? Чому ? Но а як серед ночи покликувати легінів і инших до війска належних – богато сидить на верхах далеко і високо, - дзвоном воно найкрасше. А той чому так лаєся з жидом ? Гм – не знаєте патлатих, вони з кождої хвилі користають. Адіть як тягнуть бебехи, не питає чи заплатив газді за хату та молоко, чи ні, що його то обходить, він втікає куди і за чим, Бог його святий знає … На пероні множество народа, переважають жиди. З кошами, з валізами, з усім багажем, якого ніколи не кидаються, сунеться та чорна маса відважних нащадків Мойсея з вайкотом, криком до касової решітки, жадаючи карт їзди. Начальник маленької стацийки не в силі собі дати раду з товпою. Переконує, пояснює, що одним поїздом усі не можуть їхати, що самих пакунків оден поїзд не може забрати, але то пояснюваня на ніщо не придаються, всьо жде на пероні, ніхто не відходить домів, а навпаки надтягають свіжі подорожні. З валів, куфрів, пачок, кошів, мішків, діточих візків і инших причандалів, якими обладовуються звичайно літники, виростає висока стирта, що вже дотикала повали двірця. Ті, що приходять пізнійше укладають своє добро біля зелізничого шляху. Невдовзі із тих клунків виростають цілі гори латри дров у лісі. В кінци надїздить нетерпеливо ожиданий поїзд. Довгий, довжелезний. Попереду дві здоровезні машини. Сопуть наче дихавичні люди – не дивниця, мабуть вже давного тягару не тягнули за собою. А за машинами десятки возів. А у возах народу мов зернят маку. І стоять, і сидять, і на полицях лежать, всюди повно і в вікнах, і на плятформах, і на східцях, оден лише дах поки-що від подорожних свобідний, пізнійше і на даху показалися люди. Ще поїзд як слід не станув на двірци, а вже кидаються до його подорожні, - беруть приступом, неначе би вивернути хотіли із зелізничного шляху. Задихані кондуктори літають попри вози, розганяють товпу, замикають дверцята возів і не впускають людий до середини. Хто сильнійший і спритнійший, той на силу якось проломлюється крізь громаду людий, - скаче на плятформу і там вже безпечний, - але такий не богато, прочі як звичайно по першім великім запалі опускають руки, вертають зі своїми клунками на перон, розміщуються де можуть і ждуть до найблизшого поїзду, який відходитиме о 6-ій рано. Вертаю й я на перон тай прочитую докладно порозвіювані оголошеня мобілізаційні. Богато їх по стінах, дуже богато, одні форматом більші, другі менші, з множеством параграфів, законів і розпоряджень. Прочитую усі докладно і набираю переконаня, що треба буде й мені зголоситись до війска, бо хоч я всього на всього десять днів служив і то при санітетах, але все таки належу до ополченців. Врочім як не потрібуватимуть, то пустять. З такими думками вертаю в хату. Маю я велику охоту бодай дві три години переспатися, та сон не брався. Полетів десь як то кажуть на ліси і гори, не стояв під вікном разом з дрімотою і не засипав маком очий, як співається в пісні. Сильні вражіня і душевні потрясеня не заколисували тої памятної ночи нікого мабуть до сну … Години минали ліниво. Вибила перша, друга, трета. О четвертій здавалось прийшла дрімота в гості, одначе не на довго забарилась, бо зараз єї назустріч вибіг страх, що заєдно здавалось шептав до уха: А уважай, не заспи, бо спізниш поїзд … О пятій був я вже на ногах. Випивши склянку горячого молока, вийшов з хати, прямуючи в сторону двірця. Дворець недалеко, видко його мов на долони. Перед двірцем дуже добре бачу тих самих людий, що ще вчера злагодились їхати, та поїзд не був в силі усіх забрать. Цілу ніч пересиділи бідняги на своїх клуночках, не ївши і не пивши. Крім вчерашних є тут і свіжі подорожні. От стрічаюсь з грубим резервовим куратом, їде зголошуватись до війска. Журиться сердечний, що такий грубий. На кони їздити не уміє, а пішки в таку спеку, чи ж се можливо ? То Вам на здоровлє вийде, Отченьку – відповідаю жартом. Проти нас йде професор. Склонив голову такй щось бурмоче під носом. Гей, а що Ви там пане розправляєте самі з собою, кличемо разом з куратом, що вже потроха успокоївся. Де їдете професор ? Іду, відповідає, до Львова по гроші. Наскладав, бачите, дещо на лиху годину. Ну і лиха година прийшла, підхоплюю, значиться не застали Вас неприготованим. Та воно ніби так – але тут друша журба наставляє голову. Яка ж? А така. Біда без гроший, біда з грішми. Чому ? Без гроший тяжко жити, а з грішми страшно. Ет та що Ви там таке видумали професор … Ні, ні, дуже прошу, дуже прошу, то не жарти. Довідаються люди, що маю гроші, нападуть, замордують… Вже забиралися ми з великим запасом аргументів успокоювати перестрашеного професора, та тут як на те затуркотів поїзд із за Камянецької гори, треба було заняти якнайвідповіднійше місце, щоби дістатись до вагона. Ще підчас вчерашної блуканини по пероні, приглядаючись як тиснулися люди до возів, запримітив я, що найлекше можна добитися до середини возів з противної сторони, бо там нікого з подорожних не було і кондуктори зовсім не звертали уваги, що діється поза возами. Свій плян піддав я своїм товаришам подорожи, вони одоброли його з цілковитим признанєм і ми вже в дуже короткім часі без крику просьб і грозьб зі сторони кондукторів дістались до воза. Не було тут розуміється ніде вільного і вигідного місця, але все таки була надія, що заїдемо до Станиславова. Навіть були ми настільки щасливі, що могли від часу до часу заглянути через вікно і з вдоволенєм дивитись як то другі мусять зуживати богато труду і енергії, щоби зайти там, де ми вже стояли… Поїзд рушив а богато ще з тих, що вчера вночи вибирались їхати, лишилось на місци, присідаючи на своїх клунках. Поїзд їхав звільна, як їдуть війскові поїзди, хотяй ще таким не був. Одначе з огляду на се, що їхало ним дуже богато будучих вояків, таким в дійсности міг назватися. Рух у возах дуже оживлений. Розмови, крик, галас вказували на те, що незвичайні якісь справи спонукали подорожних до їзди. Десь і скрипка знайшлася і сопілка, тож співи переплітались заєдно з грою. Співали молоді, а репертуар їх пісень був невичерпний… Чуло ся пісні, в котрих пробивалася любов до рідного краю, до родини, до милої. Але найбільше гомоніли народні гимни, переспівувані з якимсь нечуваним завзятєм. Ті, що вже не могли співати, бо хрипка відібрала їм голос, сідали і розправляли палко. «Дмитре, чую з одного кінця, Дмитре, Бігме Боже, десять Москалів б’ю» . Дмитро усміхнувшись почав торгуватись зовсім як по ярмарку. Завзятий вояк не хотів спустити ані одного москаля і грозив, що як не діпне свого, то не поверне до дому. В другім кінци сиділо двох легінів в червоних шапках, мабуть служили при уланах. Оден перед другим вихвалює свою силу в руках і певність в їзді на кони. Щоби яка гадюка, казав, а я її укоськаю й вже тоді й чорт мені не дасть ради, цілу сотню козаків гнатиму мов кріликів… Присєсто Боже … Співи звільна втихали – розмови натомість оживлялися. Їх темою розумієся була війна і все, що з нею лучилося. Лиш старші сиділи мовчки, палили папіроси або пакали люльки. На їх лицях малювалася повага, на чолі засів якийсь вираз неспокою, журби, туги … Мабуть гадки їх ще заєдно блукали серед рідний піль, газдівства і родини. Всякий без труду міг би відгадати їх журбу, дійти до жерела задуми. По тяжких роках дав Бог гарний урожай, усе удалося, нема що казати. І збіже, і бульба, і пашні доволі, лише би зібрати та дякувати Милосердному за його ласку для людий. А тут таке зложилось, що треба лишати усе та йти там, де кличе горожанський обов’язок, боронити з мечем в руках справи народної святої … Чи знайдуться добрі люди, чи поможуть сусіди, як обіцювали підчас прощаня, що толокою зберуться і усім жінкам, котрих мужі пійшли у бій допоможуть зібрати з поля, а в осени зорють і засіють ? Серед такої задуми дивились на молодших від себе і неначе завидували їм, що вільні як птахи, що їх нічо не спинює, не мають жадних инших обов’язків, лише сей оден: «добути або вдома не бути» . Поїзд задержався на малій стації. Вже здалека бачимо громаду людий: чоловіків, жінок і дівчат. Усі одіті в святочну ношу, бо то неділя. В селі здаєся ніхто не лишився, хиба немічні старенькі і маленькі діти. Але й тих послідних богато запримітити можна на руках у материй. Лепечуть своїми маленькими язиками та наставляють рученята до своїх батьків, що вже між тим повсідали до возів. Батьки з слізми в очах споглядають на них та просять жінок впосліднє, щоб доглядати та опікувались тим найдорожшим їх скарбом. Оден таке не витримав, пірвав ще раз дитину з рук матери, почав цілувати та притискати до грудий. Ся сцена викликала загальний плач жінок, що поки-що на силу здержувались від нього. Мати дитини заголосила й собі, розляла ріки сліз і почала заводити так, як то лиш вміють плакати наші жінки у гірських околицях. «Бідкож моя бідко, горенько моє нещасне, на когож ти мене бідну полишаєш» , виводила тоненьким як шнурок голосом. Їй помагали инші жінки, а той плач перенісся також і до возів поїзду і спонукував до сліз рівнож і мущин, що рідко коли у їх очах являлися слези. Образ був дійсно незвичайно зворушуючий і нагадував ту вічно свіжу сцену з безсмертного гомерового твору: прозанє Гектора з Андромахою. Заводженє і голосіння не втихали. Похзд стояв довго на місци, наче зачарований, мов брав участь в загальнім смутку. Урядники стаційні, кондуктори і зелізнича служба не звивалися, як то звичайно роблять, лиш приглядалися спокійно, наче би співчували з другими. Але як усе має свій конець, так і тому плачеви мусів прийти край. Перші обтерли очи батьки. По хвили вже якийсь радісний блиск явився в їх очах, мов погідна веселка о нагальнім дощи. Така то вже наша народня вдача серед великого плачу сміх, серед смутку радість. З послідніх возів поїзду дались чути голоси: «Пане начальнику, а пускайте пєц, най жінки не киснуть» . Пан начальник із щирої душі рад був сповнити просьбу, але не міг сього зробити, бо в тім місци виминалися поїзди. На щастє тим разом не довго треба було ждати на ту виміну. По якімсь часі засвистала льокомотива зі сторони Станиславова і ми рушили в дальшу дорогу. Між подорожними запанувала знову веселість, лише один подорожний, той сам, що недавно був причиною загального сумного настрою, стояв тепер у вікні, опертий о раму шиби і блудними очами споглядав на шлях, котрий лишав за собою довжезний поїзд. До потопаючого в задумі приступив якийсь подорожний, мабуть газда із того самого села і почав розраджувати зажуреному. «Кинь журбою об землю –  говорив, розкладаючи руками. – Хиба ж то оплатиться так розшибатись та клопотатись жінкою. От бачиш, я такий сам був нерозумний, так само тужив, плакав і заєдно лиш роздумував над тим, що там моя бідна робить, чи дає собі раду з дітьми і в газдівстві. Як покликали мене до Боснії, три чи чотири роки тому; знаєш, як була тота заверюха з Сербом, то не було дня, щоби я до неї листа не вислав не було тижня, щоби не післав гроший. Ладний грейцар призбирав я тоді, думав посплачувати довги, прикупити худоби, тай зажити красшим житєм . Але не так склалося, як ждалося. Вернув я до села і побачив та почув від людий, що моїй небозі зовсім не до смутку було. Цілими ночами у корчмі з хабалями та легінями, а дома діти без опіки марніли та ниділи. Газдівство підупало, а гріш розплився що до сотика. От таке! …» Се автобіографічне оповіданє не робило жадного вражіня на слухача – засумований стояв заєдно на тім самім місци у вікні і лише від часу до часу перебивав оповідаючому словами: « - То не моя, то не моя» . Поїзд сунувся звільна дальше і лишив за собою клуби диму, що стелилися долом по свіжій ще стерни. На стаціях треба було ждати ще довше, бо всюди всідало дуже богато народа і всюди повторювалися ті самі прикрі сцени прощаня. Цілі села збиралися перед рампами, мов святочна процесія і стояли там доти, доки не відійшов поїзд. При від’їзді мущини скидали капелюхи і маяли ними у воздусі, жінки вививали хустинами. З вікон возів можна було бачити цілі ряди висунених рук, - то вояки пращалися зі своїми в останнє. В кінци доїхали ми до Станиславова. Що тут діялося тоді, того здається годі описати. На двірци рух, якого ще певно там ніколи не було. Поїзди за поїздами, весь зелізничий шлях завалений ними. Одні з Чернівців, другі з Керешмезе, треті зі Стрия, Галича, Гусятина. Видобутись з поміж них не аби яка штука. Пакери, що в звичайних часах віддають велику прислугу подорожним, тоді стратили зовсім рівновагу, літали задихані від поїзду до поїзду та зносили терпеливо лайку розденервованих людий. Обслужити усіх було понад їх сили. Всякий під той час, пан більший, чи менший, мусів собі якось сам давати раду. Але та самостійність під тим оглядом у декотрих виказувала велике заклопотанє, а иноді цілковиту безрадність. Тут муж загубив жінку, там мати шукає за дитиною, якийсь старенький журиться, що пакунки від’їхали в иншу сторону, вину розуміється звалює на зелізничий заряд – всюди запримічується якесь загальне зденервованє, люди неживими, рухливими, - але той їх рух виглядає дуже неприродний, хоробливий. З кождого поїзду на вулицю висиплюється тисячка народу. До тої тисячки прилучуються гуртки, які йдуть піхотою з поблизьких сіл. Крім людий, - стада коний, худоби. В місті натовп, що протиснутись годі. Одні ходять, другі їздять, а богато наших мужиків позаймало вільні площі і майдани, ждуть на умундурованя. Перед командами, де зголошуються покликані, як перед сільською церквою в погідні літні неділі і свята. Нарід товпиться, розглядається по всіх усюдах. Всякий шукає місця свого призначення. Чимало орієнтаційних табличок, богато кімнат, призначених на ріжнородні роди війскової служби і ріжні річники, але мимо того усюди тісно, усюди завізно. Гладяю й я за своїм бюром і знаходжу вивіску: «Land Sturmkanzlei». Входжу до середини. Кількох офіцирів і фельдфеблів обслугує ту велику мобілізаційну машину. Зближуюся до першого від дверий і прошу о інформації, чи маю йти під гвер, чи ні. Фельдфебель щось там понипав по книжках, розкинув листками сюди й туди, а відтак каже: « - Можете йти додому, ще маєте час, колись і на Вам прийде черга». Вийшов я на вулицю тай роздумую в душі: Чи то так безпечно без нічго відходити; жадної посвідки, ніякої картки не дав, а хтож мені повірить, що я дійсно зголошувався. Тепер по девяти місяцях війни кождий докладно обізнався з війсковими справами, але тоді було богато таких, що не могли розізнатись в тих мобілізаційних оголошенях, а до них, признаюсь, належав і я. Побоючись, щоби не мати яких неприємностий опісля, постановив я поступити ще до громадського уряду. Там мав я добре знакомого урядника. Він успокоїв мене, заручив, що жадної посвідки не треба і радив спокійно вертати домів. Була вже третя година після полудня, а о п’ятій мав відходити поїзд. Треба було отже спішитись, щоби поладнати усякі орудки і в пору прийти на дворець. Перед усім мусів я заглянути до своєї гімназії. Там застав я весь учительський збір. Усі забирали своє місячну платню, бо то було першого, пращалися щиро, бажали собі щасливого повороту і розходили в свояси (пішли геть, забравши свої речі – ред.) . З поміж 45 учителів, п’ятнайцятьох було вже умундурованих і від’їздило до своїх полків. Забрав я свою мізерію та пігнав робити закупи після конотатки, зладженої жінкою. Поладнавши усе як слід, пустився я в напрямі двірця. По дорозі поступив ще до хати. Після здогадів ріжнородних стратегів цивільних війна тривати мала всього три місяці. Значиться: серпень, вересень і жовтень. В падолисті думаю, може бути в горах зимно, не зашкодить забрати тепле одіня, щоби відтак не мерзнути безпотрібно. Тому не надумуючись довго, позтягав з вішалок зимові плащі і убори, згорнув усе в два коцики і передав сторожці, щоби зі своїм малим сином занесла на дворець. До двірця п’ять хвиль ходу. При касі стист неможливий. Люди розлазяться в ріжні сторони, ніхто не знає, де безпечнійше підчас війни. Одні втікають з гір, другі їдуть в гори, бо не припускають, щоби ворог в такі недоступні дебри міг загнатися. І я належав до тих послідних і не лише сам вертав до улюбленої Дори, але ще других намовляв, щоби їхали зі мною. На пероні стрічаю доброго товариша ще зі шкільної лавки. Колись разом мешкали, разом на університет ходили, в кінци разом служили в одній гімназії. Перед шести літами розійшлися; він лишився на місци, а я перенісся в инші сторони. Тепер стрінулися серед тої воєнної заверюхи і не мали часу потішитися собою. Дороги наші розходились. Прикро зробилося мені, коли мусів попращатися з добрягою Іваном, але рівночасно почув я жаль до нього, коли серед розмови довідався, що він цілий місяць сидів в Яремчу, чи як Гуцули кажуть в Яремчатах і не був цікавий заглянути до Дори, хотяй то дуже близенько, всього чотири кільометри. Треба справді бути професором, сказав я на пращанє, щоби не стільки не бути цікавим і не розвідатись, де хто живе і не відшукати своїх людий в найблизшій околици. Поїзд, що мав відійти о п’ятій, відійшов з тригодинним опізненєм о семій. Їхало ним дуже богато людий в гори, на Угорщину, і до Відня. Майже самі жиди. На кождій пачці, на кождім більшім клунку приліплена картка: nach Wien. Думаю собі: Милий Боже, де ж то там в тім Відни усе як слід приміститься. Не припускав я тоді, що і мене доля зажене туда, правда, о пів року пізнійше … В возах було переповненє, але не таке як при ранішнім поїзді. Увійшовши до середини воза, почав я розглядатись за відповідним приміщенєм. Не знаю, чи всі подорожні люблять сидіти підчас їзди при вікні, але я дуже. Тому й тим разом, хоч се вимагало чимало труду, вишукав я собі місце під самим вікном і дивився на поля, що ними переїздив поїзд. Не було тут вже нічого замітного. Мраки опадали, на дворі темніло щораз більше, до вікон почав напливати вечірний холод. Минула недоспана ніч, відтак цілоденне умученє спроваджувало дрімку, а монотонний гуркіт коліс о рівці не щільно получених шин приколисував до сну. Оперши голову о стіну воза, заснув я твердим сном. Стації минали незамітно. Лише на більших, коли повставав живійший рух, протирав я очи і розглядався усюда, що на світі діється. Так переїхав Надвірну і опинився в Делятині. Тут треба було видрухатись, бо слідувала вже Дора. Позбиравши свої клуночки, вийшов я на плятформу і ждав хвилі, коли буду міг зіскочити із східців. Ось вже тартак, а там млинок, каміньоломи в кобаках, і стація. На пероні ще богато людий. Деякі сидять як сиділи на пачках, щось ваїдають і попивають чаєм. Мабуть призвичаїлись і погодились з судьбою. Крім подорожних гурток літників, які постановили сидіти на місци і не утікати ніде. Поміж иншими запримічаю і свою рідню. Діти з радости летять напроти мене, а жінка й собі за ними. Українська громада як передше збиралась до поїздів так і тепер бачу, збившись у гурток, гуторить щось дуже голосно. Була вже одинайцята в ночи. Поодинокі родини стали розходитись до своїх колиб, треба було й нам іти вже на спочинок …

Історія одного архівного документу 6-7 жовтня 1928 року вписалися особливими літерами у історію Карпатської України. Саме у ці дні відбулося урочисте відкриття Народного дому в Ужгороді. Головним мотором усієї справи було Товариство «Просвіта». Воно було засноване 9 травня 1920 року у надскладний період для Карпатської Руси-України, коли після Першої Світової війни Закарпаття перейшло під юрисдикцію Чехословацької Республіки. Головою Товариства Ю. Бращайка, який у цьому статусі пробув до 1939 року. До членів Відділу Управи увійшов зокрема і отець Августин Волошин, майбутній президент Карпатської України. І хоч уряд Чехословацької республіки був ліберальним і демократичним, етнічним українцям потрібно було подбати про розвиток культурних інституцій, які б забезпечували розвиток дітей і молоді, а також старших у рідній мові, культурі і традиціях. До того ж у 1923 році на Закарпатті виникло виникло русофільське Общество імені Олександра Духновича , керівники якого, спекулюючи на імені видатного просвітника, баламутили свідомість людей ідеями «русскости», внаслідок чого частина читалень «Просвіти» (часто нечесним способом) переходила на бік русофілів [1] . Для цього, щоб українство могло розвивати свій етнос та мати видимий символ національної єдності на Закарпатті потрібний був власне Народний дім. Коли Народний дім в Ужгороді було нарешті збудовано, виявилося, що він мав найбільшу в місту залу, яка могла вмістити 700 глядачів: 600 у партері і 150 на балконі. А просвітянський кінотеатр був першим публічним кінотеатром у місті, але сподівань своїх творців не виправдав – великих прибутків не приносив. Дослідниця історії «Просвіти» на Закарпатті Л.Боднарук зауважує, що білетери та інший персонал кінотеатру працювали в уніформі з синьо-жовтими капелюхами та комірцями. Освячення Народного дому в Ужгороді відбулося 7 жовтня 1928 року. В ньому взяло участь чисельне духовенство Мукачівської єпархії. Спершу всі зібралися на Літургію у місцевому греко-католицькому кафедральному соборі, у якому владика Петро Гебей (1864-1931) відслужив урочисту Архиєрейську Літургію. А далі на Капітульній сформувалася колона, яка пройшла нинішніми вулицями Волошина, Корзо, площею Петефі і назад – через площу Корятовича до Народного дому «Просвіти». І вже аж тут розпочався Чин освячення, який очолив отець Олександр Стойка (1890-1943), на той час єпископський секретар, а після смерті владики Петра Гебея його наступник на Мукачівській єпископській катедрі. Урочисту промову з цієї нагоди виголосив отець Августин Волошин, який на той час був послом Чехословацького парламенту. Її зміст згодом був видрукуваний у місцевій пресі. У ньому промовець зробив сильний акцент на тому, що «наш народний дім має бути серцем дальшої культурної еволюції нашої, котра своїми орґанами розкриє красу народного життя, знання самого себе, свого язика, своєї літератури, знання народного генія, знання красот краю, знання і любов до всього, що є наше, що є народне. Най знає кождий русин, що в престольном городі Підкарпатської Русі стоїть вже палата руської культури, вибудована працею своїх синів з помочію своїх братів своєї отчизни, своєї слов’янської республіки. Най знає кождий русин, куди має обернутися, єсли в селі своїм хоче основати читальню, народний хор, театр, кружок. Най знає, куди має обернутися, єсли хоче собі купити добру книжку, мелодії своїх народних пісень або твори руської сцени»   [2] . Завершив свою промову отець Августин Волошин знаменним закликом, який зберігає свою актуальність до сьогоднішнього дня: «Не нарікайте, що народ бідний, але робіть, щоби був культурний і тоді буде і матеріально-щасливіший!» Однак, вже через рік після урочистого відкриття Народного дому в Ужгороді його існування стало перед загрозою. А все через це, що для його будови було взято досить велику суму під борг, який розраховувалося погасити за рахунок підтримку уряду Чехословацької Республіки. Але, у міжчасі свої яничари і чужі воріженьки зробили все для того, щоби цього не сталося, а сам Народний дім бажали допровадити до занепаду. Така ситуація змусила Товариство «Просвіта» шукати допомоги ззовні. В першу чергу воно цілим складом вирушило до Львова до митрополита Андрея Шептицького з проханням, щоби він допоміг зарадити цій справі допомогою. Але, коли справи тільки погіршувалися, то становище, у якому знайшлася ідея Народного дому, змусило членів Управи «Просвіти» вдатися до більш непопулярних кроків для його порятунку. У фондах Центрального Державного Історичного Архіву у Львові міститься один дуже цікавий лист отця Августина Волошина від 29 липня 1929 року, якого він адресує митрополиту Андрею власне у цій справі. Знаходиться він у фонді № 408, опис 1, справа № 599. Обсягом згаданий лист займає один аркуш записаний з обох сторін або чотири писані сторінки. Згідно запису облікового листка, останній відвідувач архіву цікавився ним у 1990 році з ознайомчою ціллю. Однак, у доступній мені науковій літературі я не знайшов жодного покликання на нього, ані його передруку. Через це вирішив опублікувати його, можливо вперше, щоб він став доступний широкій науковій і любительській авдиторії. За своїм змістом лист є дуже зрозумілим і не потребує зайвих коментарів. Хиба, що загально слід сказати про те, що у ньому отець Августин Волошин пропонує митрополиту Андрею заснувати на Закарпатті окрему Фундацію і для її діяльності винайняти приміщення Народного дому. Ця Фундація з капіталом 10-15 тисяч американських доларів займалася б просвітницькою та видавничою діяльністю, а також допомагала б у вишколі богословів для Мукачівської єпархії у Львові. У своєму листі отець Августин Волошин називає Народний дім в Ужгороді «найважнішою народною інституцією»  на Закарпатті. Якого подальшого розвитку набула дана справа, сказати важко. Це питання потрібно дослідити. Але, з доступного мені архівного матеріалу можу з впевненістю сказати, що вона мала свою продовження. На це вказує широке листування митрополита Андрея з єпископами, духовенством, інтелігенцією Закарпаття, у якому вони складали проекти, які б мали допомогти місцевому українству розвинути свої не тільки духовні, але і культурні інституції. Тільки для інтриги скажу те, що єпископи Петро Гебей (1864-1931) і Олександр Стойка роздумували разом з митрополитом Андреєм над тим, щоб на території Карпатської України створити музей, який би був подібним до Національного Музею у Львові, якого митрополит Андрей Шептицький був фундатором і засновником. Але, це вже тема іншого дослідження. Користаючи з нагоди, висловлюю вдячність директору та науковим співробітникам Центрального Державного Історичного Архіву України у Львові за сприяння у написанні даної статті. Для публікації цієї статті використовую фотоматеріали Л.Боднарук, які воно опублікувала у своєму дослідженні " Пам’ятник народного воскресіння: Народний дім «Просвіти» став осередком українізації Закарпаття"   Текст листа (оригінальний правопис зберігається) Ужгород/Užhorod, 29.VII.1929   Ваша Екслелленція, Високопреосвященний Отче Митрополите!   Прошу о ласкаве вибаченя за мою смілість, що відважився в феріях турбувати Вашу Ексцелленцію. Минувшого року и я був учасником тої депутації, яка від Товариства «Просвіта» в Ужгороді подала Вашій Ексцеленції просьбув о ласкаве підпертя поставленя нашого Народного дому в Ужгороді і Ваша Ексцелленція були ласкаві заслати нам п’ятдесять долярів, за який щирий дар і сим путем Вам сердечно дякуємо. Коли ми започали будувати Народний Дом, було нам обіцяно, що пражске правительство виплатить нам дефіцит нашого театру в сумі до 500.000 Корон і що з нагоди десяти-ліття Республіки і на Народний Дом уділить нам значну державну подпору. Але «князь міра сего» не спить. Відколи стоить наш Народний Дом і стався осередком живійшого культурного життя, вороги наші, а особливо мадярскі шовинисти-ревізіоністи, їх плачені слуги мадярони-«русини», чеські фашисти-чехізатори, їх плачені журналісти мадяри, чехи, чехуни-русини, руссофілосхизматики і т.д. всі остро виступають проти нас, розтрубіли по всій чеській пресі, що наш українізм – це опасна іредента (небезпечна частина етносу – ред.) і так причинили они нам великі шкоди головно тим, що правительство не дало нам на Народний Дом ни геллера, ще і дефіцим театру зістався незаплачений. Внаслідок того наш Нар[одний]. Дом находиться в дуже прикрій ситуації. Знаючи то, що упадок Нар[одного]. Дому значив би упадок цілої народної справи Президія «Просвіти» дозволила собі єще раз докучати Вашій Ексцелленції і просити вже не грошовий дар, але посередну підпору в той спосіб, аби Ваша Ексцелленція, евентуально Архієпархія благоизволили льоковати в нашій Народнім Дому одну більшу Фундацію (до 10-15 тисяч доларів), за яку суму Нар[одний]. Дом би платив 6% фонду і дав би інтабуляцію на домі вартости 3 міліонів. Що до цілей Фундації, Президія «Просвіти» не має права давати, єднако дозволила собі указати на потребу вихованя рочно найменше 2-3 богословів наших у Львові і на видавання добрих книжок для народу. Цим було би увіковічнено і у нас ім’я Вашої Ексцелленції, був би забезпечений культурний союз наших інституцій з Закарпатскими і була би подана поміч нашій найважнійшій народній інституції. Єсли би Ваша Ексцелленція хотіли зложити таку Фундацію не нараз, але в протягу 3-5 літ, і це було би для «Просвіти» дуже хосенною, можна сказати спасаючою підпорою. Сповняю обов’язок совісти, коли смиренно вручаю Вашій Ексцелленції цю просьбу «Просвіти» и з синовним довірєм прошу Вас о ласкаве підпертя Нар[одного]. Дому. Цілую руки Ваші і з глубоким поклоном здоровлю Вашу Ексцелленцію покірний слуга в Христі   Августин Волошин Папский камерарій, посол парл[аменту]. Чехословаччини Оригінал [1]  Л.Боднарук, Пам’ятник народного воскресіння: Народний дім «Просвіти» став осередком українізації Закарпаття,  [доступ 8.01.2025]: https://history.rayon.in.ua/topics/639354-pamyatnik-narodnogo-voskresinnya-narodniy-dim-prosviti-stav-oseredkom-ukrainizatsii-zakarpattya [2]  А.Волошин, Промова з нагоди створення Народного дому в Ужгороді дня 7.X.1928,  [доступ 8.01.2025]: http://litopys.org.ua/volosh/volosh08.htm

Наприкінці минулого року у львівських інтернетових виданнях ЗМІ хвилею пронеслася новина про реорганізацію Поліклініки № 3 у Львові на вул. Озаркевича, 2. Згідно планів Львівської Міської Ради приміщення цієї медичної інституції повинні перейти в управління Першого медичного об’єднання, натомість весь персонал Поліклініки № 3 переходить до іншого приміщення по вул. Рапопорта, 6. Очевидно, що такі зміни ще довго тягнулися б, якби не той факт, що поблизу згаданої поліклініки розпочалося масштабне будівництво великого готельного комплексу, власник якого є відомою людиною, наближеною до найвищого міського уряду. А коли вже будується такий великий комплекс, то перехопити по дорозі приміщення поліклініки тільки в самий раз. Можливо все б так і сталося, якби не той факт, що самі працівники Поліклініки № 3 слушно здійняли галас, оскільки швидкість, з якою звільняли приміщення вражала. Декотрі депутати ЛМР подейкують, що коридорами Ратуші вже кружляла думка виставити приміщення на аукціон, з якого б згаданий вище забудовник легко викупив би його. Але задумане не вдалося, а радше львівські урядники побоялися піти на такий крок. А вся справа у тому, що 16 грудня 2024 року Митрополит Львівський УГКЦ надіслав листа на ім’я Львівського міського Голови з проханням, щоби місто повернуло це приміщення Церкві, яка бажає використати його у цілях гоєння ран війни. Зрештою, свого час тут лікувалися Січові Стрільці, проживав Іван Франко, а монахи Студити їх доглядали. Оскільки мало людей знає історію цього будинку, тому я вирішив пригадати її, публікуючи архівні документи. Приміщення Поліклініки № 3 до 1946 року належало монахам Студитам. Його їм збудував митрополит Андрей Шептицький своїми коштами. На усю будівлю він витратив 250 тисяч золотих, що рівняється сьогодні 1 мільйонові американських доларів. У цьому приміщенні містився Монастир св. свщмч. Йосафата монахів Студійського Уставу, званий Студіоном, який повинен був стати науковим центром Студитів. У ньому містилася величезна бібліотека з дуже раритетними виданнями. Тут також знаходилася каплиця (щоправда в радянські часи замальована), розписана славним іконописцем Михайлом Бойчуком. В цьому приміщенні монахи Студити переховували головного рабина Львова Давида Кагане. Тут відбулися багато подій, які мали великий вплив на історію цілої УГКЦ. Але, щоби не навантажувати читача великою кількістю інформації, я вирішив поступово публікувати архівні матеріали, які дадуть можливість зрозуміти історичне значення цього приміщення для міста і Церкви. Розпочати серію публікацій хочу зі згадки про будинок на теперішній вулиці Озаркевича, 2 (колись вулиця Петра Скарги, 2) з відомої на той час газети "Діло" за 1938 рік. «Львівський Студіон ОО.Студитів Чин ОО.Студитів після 40-літньої розбудови закінчує саме тепер свою організацію на верхах. У Львові при вул. Петра Скарги звертає на себе увагу нова велика будівля, що притикає до новозбудованого шпиталю «Народної Лічниці». Це велика модерно уладжена бібліотека, архів та наукові робітні Студіону чина ОО.Студитів. Бібліотека, завдяки великим матеріальним вкладам Митрополита Андрея, начислює понад 25.000 томів між іншими рідких і дуже цінних «візантиніка», який не має ні одна бібліотека в Європі, за винятком може Ватикану. В цьому самому будинку приладжене також приміщення для курсантів богословії та тих кандидатів – своїх і чужих – на спеціалістів, що схочуть віддатися окремим студіям східньої Церкви. Цей будинок получений коридором на першому поверсі з будинком-оселею ОО.Студитів (давніша дяківська школа), в якій находиться каплиця з прегарним іконостасом візантійського стилю, що його придбав як інші сакралія Митрополит Андрей у Москві за допомогою бувшого греко-католицького екзарха о. Фйодорова. Саму каплицю розмалював проф. Художнього Інституту в Києві, творець нововизантійської школи артист-маляр Михайло Бойчук. В цих будинках крім Студіону буде відкрита також іконописна школа. Нема двох думок, що ця нова наукова інституція ОО.Студитів причиниться до поглиблення унійних студій не тільки серед наших, але й чужих учених. Вартість цієї інституції сягає до чверть міліонна золотих, не враховуючи сюди вартости бібліотеки й архіву». Діло, неділя, 14 серпня 1938, Ч. 178, С. 6.

Доповідь ієрм. Йосифа Міляна від 25 грудня 2009 року Слава Ісусу Христу! Моя доповідь буде така  дуже практична, дуже розмовна. Може  після того  я її надрукую, навіть не знаю чи друкувати, чи треба то, бо є така справа: я буду відтворювати певну історичну спробу і певну історичну дійсність відтворити не на базі архівних матеріалів, не на базі книжок, а на базі того що я пам’ятаю, оскільки я буду говорити про це що пам’ятаю, то не претендую на виключність, на якусь ексклюзивність того матеріалу який я подам. Очевидно з таких матеріалів чи подібних мала би складатись наша історія, історія нашого монашества, той не простий час. Тобто, я справді спробую автентично, наскільки я це бачив, ці речі подати, оскільки, підкреслюю, я спробую, наскільки це мені вдасться ви побачите, може колись порівняєте. Взагалі сама назва конференції «Форми взаємовідносин між монастирями». Я ж готувався «Форми взаємовідносин між монахами», оскільки підпілля, скажімо, між монастирями. Хоча, скажімо, я спробую і на тій точці, трошки, дуже коротко зупинитися. Мені справді дуже імпонувало вислів апостола Павла «Одне тіло, один Дух, одна віра, один Христос» котрі були за всіх і за все. Так в ідилії мав би бути монастир. Отже, «Студійське монашество в часах підпілля»  - моя доповідь. Я спробую торкнутися очевидно років 46-50, по 89-90. Справді, я вважаю, що історики мають завжди дуже трудне завдання подати, скажімо, відповідно, адекватно історичні правди і скажімо, не завжди історикам вдається. Кожний історик, як і реставратор на іконі, залишає себе, так само кожен історик реставруючи події залишає себе. Я спробую того не зробити, хоча, даруйте, мені здається, що це не можливо не залишити себе на реставрації історичних подій тої ікони студійського монашества, яка вона була в часи тоталітарної системи. Найкраще було би подати наші відносини, наші взаємостосунки за схемою наших звичаїв або студійського типікону. Однак, ситуація початку нелегального становища студитів була такою, що ми вийшли в час тоталітарної системи без наших звичаїв і без типікону. Справді монахи,  оскільки ми знаємо, що питікон почали перекладати в часи підпілля отець-архимандрит Дейнега, отець –ігумен Юліан Вороновський, скажімо група людей, які хто перекладав, хто робив літературну редакцію, хто в який спосіб докладався до, скажімо,  реконструкції того що зробили брати Шептицькі, подали до Конгрегації Східних Церков у свій час ще в довоєнний період. Скажімо, коли прийшло нелегальне становище монастиря студійського уставу, з розповідей старих монахів і священиків, це була ситуація «спасайся! Хто як може!». Частина монахів шукала притулку по-родинах, частина по чужих людях, деякі шукали праці, і пристосовувались до нових обставив включаючи,  включно до цілковитої зміни засад життя, що я маю на увазі: справді не є секретом, що не всі витримали, тобто, були такі що пішли з монастиря, зрадивши обітам, подружилися, тобто, хоча частина монахів, більша частина монахів все таки зберегли вірність студійським чи монашим правилам, схимі і Церкві. Коли  в часі тоталітарної системи життя було, набуло сякої-такої стабільності,  почалася віднова структур, тобто, хто пішов до родини, хто пішов до якоїсь праці і там дістав помешкання, хто в якийсь спосіб, скажімо улаштовував собі життя і коли справді якось все затихло: винеження  арештування, тоді знову, по розповідях старих монахів, з якими мені доводилося спілкуватися. Я чув, що почалися якось гурмуватися, гурмуватися у спільноту. Основні точно студійського монашества того часу – це Святоуспенська Унівська Лавра, психологічний-неврологічний інтернат для хворих. Тут залишилися частина братів, зокрема я ще тут застав десь 4 монахи, один з них був Пантелеймон, той що дістав ушкодження на очі у Шевченківському Гаї, коли поляки заложили бомбу, хіба схимонах Пантелеймон мені здається. Тут тобто, як я  вже прийшов до студитів, я мав нагоду їх відвідати, це для  мене було дуже не просто прийти у це середовище хворих  людей, де ці брати мусіли бути між ними. Хоча мушу сказати що я був подивований, бо кожен з ним мав тут своє служіння і кожен чувся щасливим що тут міг залишитися . Справді, перебувати тут було дуже не просто. Ну, десь частинно можна відчути атмосферу це в Підкамені. Інша точка студійського монашества  - це… крім того, треба ще сказати, що студійське чернецтво було не тільки тут в Уневі, тут в монастирі, але ще брат Когут Давад, покійний, мав свою хату ви знаєте де. І якщо хтось приїжджав то відвідував тут монастир, наших браті в монастирі і брата Когута. Дора. Очевидно, зразу після розгону монастирів переходили на нелегальне становище монахи залишили свою обитель, перейшовши жити до Яремча, до світських людей, яких як мені здається за 10 років повернулись до своєї хати. Львів. Це дуже багато монахів наших громадилося в помешканнях навколо Шевченківського гаю. Будинок на Терешковій де жив отець Архимандрид Никанор Дейнега. Брюховичі. Брюховичі були ще до війни наша обитель, я правда не пам’ятаю, не можу сказати коли ми її там заснували в Брюховичі, але  я знаю шо в підпіллі там жили наші брати і після того в же в підпільні часи вони там збудували на тому місці  там нову хату. Очевно після… як Вороновський стрийко Януарій, який жив поблизу Приковкзальної і тоді Вороновський Василь і Юрій це Солов’їне і очевидно Рудно, такий дух, центральний будинок, віддалений трохи від світу до якого можна менше більше було спокійно приходити. Перемишляни. Перемишляни для студитів  зачалися з брата Атанасія Кульбенка, який ви знаєте був служив митрополиту Андрею Шептицькому, його рідний брат Мирослав Кульбенко жив так само мав помешкання біля Шевченківського Гаю, мав вищу освіту але був разом з тим водієм тролейбуса. Дуже цікава постать на якій може колись треба буде зупинитися. Зарваниця й Тернопільщина. Скажімо, здається отець Арсеній там був. Червоноград. Найблище село біля Червогонраду, я вже не пам’ятаю священика  який був дуже активний на Червоноградщині до його будинку ходили люди майже як до Церкви. Сколівщина, скажімо, здається Плав’єв звідки походили брати Бенкаловичі, один з них ігумен, інший – брат, який працював в музеї етнографічному і жив так само біля Шевченківського гаю Антоній так, так… Ну і менше більше це всі наші точки … прошу… Лужки? Після війни ніяких Лужок не було. Важливо зважити на глибину мотивації покликань довоєнних студитів. Чому я про це хочу сказати? Тому що, оскільки редемптористи і васильяни мали свої умови до прийняття до монастиря, то студити брали усіх. І це були, не знаю які були студити, це були різні рільники, це були бідні хлопці і серед них постать архімандрита Климентія, наслідника великого роду Шептицьких. Справді був, він Климентій був дуже великим авторитетом для цих монахів довоєнного періоду. Ми звикли трохи ідеалізувати взагалі давнину і все що підноситься на гору археологами, колекціонерами, істориками, вся ретроспектива будь-якого ґатунку, все в нас є ідеальне. Ідеальним для нас є Греко-Католицька Церква довоєнна. Ну про це: вона була доброю, мусіла бути доброю, бо вона витримана, але очевидно не все було ідеальне. Моє знайомство зі студитами розпочалося десь в 1977 році року за посередництвом отця Василія Вороновського, який обслуговував моє рідне село де я народився  і, скажімо, його ревність до Бога, до віри, до Церкви мені здається побуджувала дуже багатьох і давала людям, справді цю глибинну мотивацію зберегтися як Греко-католики, як християни правдивої Церкви. Очевидно після знайомства блищого з отцем Василем Вороновським, який був дуже ревний, знайомство з отцем Юрієм Вороноським, скажімо, відкривала після того трохи інакшу сторінку,  трохи інакший  образ Греко-Католицької Церкви і монашества взагалі. Справді моя свідомість католика візантійського обряду чи греко-католика походила з моє хати, з моєї рідної оселі, бо мій парох, моїх батьків, я його не знав, був арештований в 50 році і був в той час на Сибіру. Тобто він вернувся з Сибіру після 25 років. Тобто я знав, що таке Греко-католицька Церква і менше –більше у нас всі були свідомі. Властиво цю свідомість греко-католицького віроісповідування посилював, справді, дуже посилював отець Василій Вороновський. Взаємо відносини між монастирями чи між монахами. Я ще раз кажу, я спробую говорити між монахами. Бо оскільки тоді монастирів як таких структурованих не було, були окремі монахи чи групи  монахів, братів, священиків які пробували творити спільноту. Скажімо, ці відносини між монахами повинні були регламентуватися справді нашими звичаями, або ж типіконом.  я ще раз кажу: їх не було. Ми навіть, перепрошую, чудотворну ікону, не до кінця ікону не змогли зберегти, нажаль, так як інші монастирі. Нам збереглась лише риза. І впринципі, хоть я був у підпільній Церкві я по нині не знаю як це сталося, чому це сталося, що збережена риза, де поділася ікона, шо з нею сталося і я до нині  не знаю, я не чув від нікого. Життя продовжувалось. За правилами і духом збереженого від часів з мурів  монастирів провадилося так зване монаше життя.  Ті що витримала і залишилися  вірними були вірними обітами Церкві, бо були такі що залишилися вірними обітам. І ви знаєте, що були наші монахи в Почаївському монастирі, які вмерли там: ????  Почалася…Після цього почали пробувати через комунікацію, через оці взаємновідносини, взаємостосунки творити модель, зберегти дух монастиря бодай згідно монаших обітів. Я кажу, всі ми знаємо мотивацію, мотивацію монашества студійського довоєнного, напевно знаємо. Тобто, я не закидаю нікому що там була частина справді яка мала мотивацію глибоку, релігійну, духовну, Божу,  а напевно, я просто не виключаю того, що були хлопці бідні, які йшли з біди до монастиря. І це вдавалося в знаки, бо є архівні матеріали які говорять про надужиття монашими обітами. Є певні зафіксовані історичні правди, які говорять не в користь святості монашого духа, тут в Уневі зокрема. Ще один, такий дуже цікавий момент на який би я хотів… Тобто не беріть мені всього за зле. Мені здається, що я є дуже противник критиканства. Але мені здається, що дух критики тримінений до себе дає кожному з нас рости, освячуватися. Якби Поплавський Михайло ректор найкращий був критичний до себе, то би ми не мали такої творчості, ми би ся не встидали ми би не червонілися перед телевізором за його спів. В правилах монашого студитського життя є,  що ми йдемо до монастиря бути монахами. І всі колись і нині йдуть бути монахами. Але мені здається, що проблема та була  колись і є сьогодні. Кожний глибоко леліє бути  священиком. Чому я про це хочу говорити? я  говорю, тому шо я це бачив. Це перло від людей, перепрошую шо я використовую такий вираз. Від  Монахів які терпіли ціле життя хотячи бути священиком. Тобто з тим, мені здається,  Треба було шось робити вже тоді. Тобто є одне правило, але дух є…. людина є людиною, і … Тобто ми не до кінця були і є відкриті на справді, на свої прагнення. Є один закон який нас підпорядковує, але є інші прагнення з яких ніколи люди не зрікалися і не зрікаються. Мені здається, що роздуми над тими речами нас мають вивести на  якісь нові відносини якісь нове відношення моє до закону до якого я  себе зобов’язую. Студити після страшного удару, після арешту архімандрита Климентія - одного єдиного і незаперечного авторитету. Шептицьких прийняли позицію зберегтися, вичекати  той страшний, напевно дуже короткий період совецької окупації про який вони думали, тобто, як я це відчув, проте це говорилося: за всяку ціну зберегтися, не працювати, не виказуватися, бо система страшна. За всяку ціну зберегтися! Активні студити були лише ті, що просо не змогли в той чи інший спосіб дуже бути конспіровані, тобто в міру можливостей активно все ж таки працювали. Тобто, я знаю вже, що отець Василь Вороновський діставав завжди по 31 число. Йому забороняли, його арештовували майже домашнім арештом, коли період кінчався Вороновський знову працював.. він просто був не до ???? часами махали на нього рукою, але він був так само не один такий. Яремча в силу потреб людських були завжди відкриті. Отець, здається, Мануїл на Червоноградщині, я вже казав, до нього ходили як по свячену воду там була майже явна Церква. В Рудно, хоч там не було священиків, але брат Яротей покійний, він мав щось у собі такого… це була така людина, яка не вставала з візочка. І того візочка такого саморобного, а то не тепер такі функціональні візочки, і брат Єфрем, який був страшним галайком. Як я був на Солв’їній він надійшов я думав шо то йде ціла армія кагебістів, мене чуть в шафу Вороновські не запхали шоби він борони Боже мене не побачили, і не було де сховати і він побичив і каже: «брате шо ти ту робиш? Втікай! Та подивися! Тікай звідси!та який монастир? Та шо ти звар’ював!» А майже рота закриває. А він кричить, а потім викричався, а тоді вже  інакший Єфрем каже: «ну брате, ну... Тримайся! Тримайся! Бог поможе!» Знаєте, тоді це була інакша людина. Він грав якусь роль, може добре робив в принципі. Тобто дуже часто говорили про відносини наші з монахами, що деякі монахи так ся любили, був такий одне тіло, один дух, одна віра, що монахи спали з сокирою під головою. І про це говорилося. Але очевидно я не хотів про це говорити доки Андрій не сказав отець, бо це були хворі люди, очевидно. Скажімо це не було…Паладій боявся ножа. Він завжди всі ножі ховав, тобто це була психічна якась недостатність, але скажімо в Рудно, скажімо, як на мене, молодого тоді ще хлопця, який пізнавав монастир, вони справили фантастичне враження. Очевидно найбільше  нужда, нужда  в якій ці люди жили. Справді, але попри такий холеричний характер Єфрема і спокій Єротея там був який особливий мир. Очевидно, якщо говорити про позицію монастиря – «за всяку ціну зберегтися», це напевно позначилося негативно на розвої, на ревності чисельності нових покликань в той страшний тоталітарний час. Я думаю, що менше-більше ви знаєте, що небагато було покликань до студитів . В принципі перед нами, перед отцем Севастіяном і мною, перед отцем Петром були якісь два хлопці з Яворівщини, які трохи побули і пішли, і в принципі так не рясніли нові покликання як це, наприклад,  було в редемптористів і василіан. Тамті були активні, і там ті  мали покликання. Ми пробували за всяку ціну зберегтися. Я ще раз каже, попри дух який декларувався про своє збереження, попри це, я ще раз повторюю, Вороновський літав, Яремча працювало, Червоноград був відкритий. Будзінський там само створив Церкву. Мав вже відкриту. Він писав листи до радянської влади, до Кремляі нікого ся не бояв, не хотів ся бояти.  Тобто, знову  знаєте, є розбіжності в тому що ми декларуємо, і в тому що насправді є. Провід монастиря. Після розгону, скажімо, цілого Студіону, після арешту отця ???? Климентія я прийшов вже коли був вибраний отець Никонор Дейнега на архімандрита, пізніше я взнав, що це - підпільний Єпископ, після нього був отець Юрій Макар, вже хіба за мене був вибраний на архімандрита після смерті Никанора Дейнеги. Я тоді не брав участі у голосуванні, але знаю, що отець Юрій Вороновський був тоді так званий таким зв’язковим ланцюгом між тими, хто міг голосувати і він провадив ці вибори. Скажімо, мені здається, що отець Юрій Вороновський був таким-собі зв’язковим, який не тільки відвідував монахів, братів, священиків, а й він провадив певного роду візитацію, тобто, мені здається, що він приносив інформацію на Терешкову до отця архімандрита Дейнеги або до Юрія і ці знали дійсний стан, ну такий стан який приносив отець Юрій наших братів, і скажімо, наших отців. Були якісь неписані правила доброго тону: відвідати провід монастиря, хоча були і такі котрі цього не дотримувалися, і від них цього не вимагали. Хіба були якісь сигнали, котрі кликали про, що це той брат або священик мусів би з’явитися бо щось там є не в порядку. Студити взяли собі за правило зустрічатися між собою, де було основою очевидно  завжди спільна молитва, були очевидно розмови, ностальгія  за колишнішнім монашим життям,  ну і з звичайно якийсь обід. Зустрічі ніколи пізніше не були, не робилися у великі католицькі свята. Тоді служба безпеки КГБ працювали якнайкраще, і тоді було дуже небезпечно збиратися монахам на своїх квартирах або в священика. Тобто, ці зустрічі проходили в якісь такі дні, коли напевно не було якоїсь великої нагінки на греко-католицьку Церкву, бо тільки приходило празник св. Йосафата очевидно «вільна Україна» друкувала якісь….  І так далі І так далі І так далі, тобто якщо були якісь схими, були якісь свячення чи були якісь іменини, уродини, ну уродин не було, іменини, то це були в радянські празники. Тобто моя схима була на Сербській 8 березня, мої, скажімо, дияконські свячення були 9 мая на день Победи, і свячення наші  з отцем Севастіаном були 30 грудня, вдосвіта, десь в 4-5  год. Господь дав Церкві тоді хрест і наш монастир його теж достойно, я вважаю ніс. Була видна між священиками і братами справді тоді,:один дух і одну віру. На окружній брат Теоктист він відкривав всім двері, він був завжди привітний, охайний, він завжди був коло кухні, він завжди мав вас з чим прийняти, всіх хто прийшов. Справді, він ніколи, мушу сказати, не ходив до костела, навіть як Будзінського  заарештували на 15 суток чи він десь поїхав на місяць, то він не ходив ніде, бо його ? ???????? так поляки били за українського Бога, що він до костела не ходив. Але цей брат, ну цей брат служив справді Богові в тій  хаті. Собі можете уявити: весь час страх, що хтось прийде,  весь час повно людей,  а він мав мир в собі. Якшо говорити про Будзінського, знаєте це була освідченна інтелігентна людина, бо деякі монахи його ше пам’ятаю в нас в монастирі то був старушок якому не можна було вже дивуватися. Але я вам скажу, коли був такий випадок, шо мені або дуже треба було війти до Будзінського. Ми до нього дуже ходили часто, бо він був завжди під прицілом. То я вам скажу, він був дуже цікавий співрозмовник, співрозмовник, він був дуже  спокійний, він був дуже врівноважений. Я коли вже був молодий священик вже так ніби десь комусь шлюб, комусь христини, там отць Вороновський Юліан посилав і я мав один дуже великий комплекс: я дуже боявся щось комусь не відповісти, щось не знати, я мав комплекс, я панічно боявся, що як я когось буду готувати до шлюбу, хтось мене щось запитає, а я цього не буду знати. Це була паніка. Я колись розмовляючи з Будзінським щось його запитав, ну якісь не високі матерії, а він якось так «я не знаю», я дума нє, він  старий не чув,  я ше раз, я ще раз повторив, а він каже « не знаю, я казав що я  не знаю. Каже, Я там може подивлюся, може прийдеш другим разом, потім то виясним нє.». Я кажу: слухайте отце, ви знаєте шоя маю проблему. Він каже які?ну я кажу, шо я от   боюся, а ви собі так просто з докторатом старий священик, а я кажу, я боюся того. А він каже «смішний, ну всі всього не можуть знати. Кожен знає в міру, і якщо ти щось не знаєш, скажи перепрошую, я не другий раз приготуюся, я вам на це питання…». знаєте, він  вилікував, він мене так просто вилікував. Про брата Єфрема і Єротея я вже вам казав я не буду над ними зупинятися, бо це було свідоцтво, це була наука для кожного хто приходив туди. Брат Григорій на Терешковій. Знаєте, бачучи відносини тепер між нами, ну Григорій справді, він там був всім. Дейнега мав справді досить поважну цукрицю, він був дуже хворий архимандрид Никанор. Ну і Григорій там був за всіх, тобто сестри жили на горі, вони оба на долі ну і там можна було подивляти ці взаємовідносини. Це був архимандрид і це було видно, а це був брат, який сповнював свій послух. Знаєте і сповняв правдиво, глибоко, чесно із великою радістю. Коли всі ці потім вже старші монахи прийшли справді до нас до Михаїла рівно ж можна було ше зауважити шо до Будзінського там брат приходив Венедикт на кухню шо пів години  і  дайте отцеві їсти шо пів години приходив і ??? . Але це справді, це в природі сиділо, що треба отця в ліжку припильнувати. Щоб якось спільно бути між собою отці і брати, було таке в досвіді в практиці, виїжджали за Львів, за місто або виїжджали десь справді в гори на море, і тоді там була більша нагода бути між собою, бачитися, молитися якось, мати якісь… справді щось спільне, що монахів і отців. Оскільки це був тоталітарний період було вже дуже виразно виднілась так –звана конспірація, а це не всі рівно як я вже казав. Були посвячені у дійсний стан проблеми, радощі монахів студитів. Тобто, була кагорка людей, яка знала дійсний стан монастиря, все що відбувалося, очевидно були такі що  про це абсолютно не знали не були посвячені. Проблеми так-званих секретів. Дуже багато інформації було уже голошено, голошено всім, але при умові «тільки нікому». Ця проблема була актуальною, бо був тоталітарний період: менше знаєш – менше скажеш. Система могла тебе заставити говорити навіть то, про що ти не знав.  Але я до сьогодні переконуюсь, що не завжди це відбувалося лише у тому контексті. Все -таки були рівні, рівніші і ще рівніші. Провід монастиря, вибори, кандидати потрібно сказати, що створювалось як в тому страшному часі, вибори, котрі властію собі взятою мали амбіції та виключне право надавати імена, таврувати навіть, справедливо стирати. Мушу сказати, що був дух критиканства. Він траплявся досить часто і не завжди він йшов з низів. Очевидно він потім переходив на всі рівні і цей дух критиканства було, справді було видно. А рівень нашого монастиря, усіх нас, я кажу всіх нас бо ми спадкоємцями, це нас торкається, був таким яким був, я вже казав, про мотивацію студитського покликання в довоєнний період. Організація життя була...були дуже не прості. Всі жили як і де могли, але якщо цю справу розглядати в контексті влаштування життя нових покликань то не всі, не хочу казати ніхто, не здобулися прийняти молодих покликань, чи то піклуючись за мале, але своє помешкання, чи то зі страху ради. Справді, багато наших монахів мали свої помешкання і я вже говорю про нас молодих: отця Севастіяна, отця Петра, ми якось, ми жили по світських квартирах, я думаю, що в цей спосіб наражали людей на небезпеку, хоча цей можна оправдати, бо між світськими можна було легше загубитися. Але ж знову таки, справді проблема, ми наражали людей. Ну тут я не хочу робити якихсь висновків, але от така думка, це було. Свого часу кілька раз мені приходилося слухати, що мною тішаться. Не зразу це сприйняв, але пізніше справді я в це повірив. Найбільше я в це повірив тоді, коли я вже тішився новими покликаннями. Коли приходили до монастиря нові покликання і мене .. в мені це будило радість. Але справді, спілкуючись з поодинокими монахами я вже тоді якось переконався, що справді я, на мене чекали, я їм є потрібний, і наприклад, отець Порфирій, дуже не проста особа. Про нього говорять дуже багато позитивних речей.  Майже подвижника, великого святого  і так далі і так далі і так далі, є писані праці. Але разом з тим він був різний, тобто його можна сьогодні прийняти до беатифікації, бо він був людиною із всіми людськими властивостями. Він зі мною десь там колись ножем махав попід ніс, як я там хтів йти на барвінок, але в часи підпілля і в часи вже свободи - це був справді великодушний чоловік. Він не раз сварився і моцно сварився, моде десь колись  несправедливо, але в глибині я бачив він справді тішився всіми молодими, новими навіть ті дітлахи які приходили з Дори на вечірню, він невимовно ними тішився, він був широкої душі чоловік. Він був прекрасним сповідником, хоч його теологія знаєте про гріх бачив в Делятині гусей, брудні пішли до потоку, помилися, чисті, білі, отако ви маєте в сповіді в великий піст, омитися в сповіді це була його проповідь, проста щира і вона сприймалася. Я би хотів справді сказати дуже добре слово про… я його дуже коротко знав про архімандрита Дейнегу Никанор. Це  була особистість і я вже казав, я приходив, перший раз прийшов до нього він відкрив твори Василія Великого, я прочитав один абзац, до нині то пам’ятаю, що монах –це  досконалий християнин. Він просив мене :«розтлумачте, як ви це розумієте?», я там десь почав  дертися догори, до Неба до Бога зразу, очевидно запаси теологічних слів в мене були такі які були, я селянський син, а він «простіше». я там шось знов хотів показати шо я шось знаю, ну і в принципі я так боявся до нього йти, але це була перша наша зустріч, але ця зустріч мені запам’яталась надовго, я потім мав ще нагоду бути на морі разом  і так далі і так далі, але це справді, це була особистість, це була особистість, це був глибоко віруючий інтелігентний чоловік. Відносини між монастирями. Правдою є, що монахи студити, священики абсолютно взяли відповідальність за монастир сестер студійського уставу. І не тільки за духовний провід, так виглядало що монахів студитів обходило все, тобто вони правили сестрам як могли службу Божу, вони проводили їх духовно, і вони пробували впливати на все монаше життя сестер студиток. Треба сказати, що покійна мати Вітер мала певно інші думки, бо не завжди були прості, рівні і найкращі стосунки, навіть між архімандритом Никанором і потім його наступником отцем Юрієм Макаром, що був в Перемишлянах. Очевидно, мені добре відомі, скажімо,  відносини наших отців, братів до інших монастирів. До поки жив владика Корчаба, ігумен чину Найсвятішого Ізбавителя, час від часу, якщо Никанор Дейнега не міг, то отець Юрій Вороновський завжди Кобчабу Филимона відвідував, завжди. Вони мали щось спільне, вони радилися, вони ..навіть якщо Филимон покійний не мав якоїсь блищої комітиву…Був такий час, наприклад, з митрополитом Володимиром Стернюком, то студити всетаки з Филимоном мали спільність і мали, в принципі, дуже добрі стосунки. Тобто у часах тоталітарної системи, я говорю за період коли я вже був, десь 77 -78 року, то між студитами і редемптористами були якнайкращі стосунки. Рівно ж були отці чину св. Василія Великого. І очевидно, завжди на іменини Богуна покійного вже, студити адекватно реагували і завжди  хтось ходив два дні після чи до, бо на самі іменини боялися йти  бо там  могло було КГБ, завжди ходили вітати. Очевидно, відносини були не простими. Були випадки, наприклад, де я вже як священик, а це вже 84 рік, з 84 року, скажімо, на Яворівщині виїздив правити до хати, до греко-католиків Службу Божу чи студит чи редемпторист на другий день приїжджав васильянин, бо то ж не знали чи хто був чи не був, ну і правилася знов служба Божа і «йдіть до сповіді». «ми були вчора» , «хто був? Згадували православних? Всі до сповіді!» це була правда, я не хочу зараз, знаєте,  казати ми такі хороші, а там хтось не добрий, але це є правда, це було. Я вважаю, що з підпілля ми вийшли з певним багажем, з втратами, певними якимись здобутками, з комплексами. Скажімо, Церква вже виходила з підпілля, а знов в монастирі був такий дух «не виказуватися, за всяку ціну не виявлятися, бо можуть бути ще переслідування». Знов, про це всі говорили, але всі якось брати потехеньку і працювали. Тобто була розбіжність між тим, що декларується і між тим, що насправді було. Наприклад відносини, наші відносин до монастиря Кармілітів Босих. Я не знаю чому, якось це Боже провидіння напевно отець архимандрид Юрій Макар казав, кожен монастир можете брати, тільки не Карметілів, тільки не Кармелітів, бо там було надужиття, там була пролита кров і так далі. Справді, це так сталося, я не можу цього пояснити але от…скажімо певна руїна Церкви та певне табу до колишніх наших монастирів, я маю на увазі і Шевченківського гаю, і на вулиці тепер Озаркевича на Петра Скарги де є поліклініка, скажімо влада зробила для нас табу, там ми не маємо бути і мені здається що  такию проблемою, ми з тим згодилися. Ми чомусь з тим згодилися, тобто нам сказали шо нам туди зась, хоча ми не єдині були, що мали свої посілості у Львові, і певні монастирі пішли  і воювали за це, ми чомусь згодилися що нам Петра Скарги не треба, і до сьогодні якось згодилися на ту позицію Шевченківського Гаю вона є яка є і так дальше. Богу Дякувати, тут Унів видерли. Але мені здається, що у світлі воскресіння Божого, а тому воскресіння Церкви, ми справді пробували воскресати найперше одним тілом, одним духом і однією вірою, і я собі думаю, що сьогоднішня наша зустріч яку і говорення про студійське монашество, про стосунки,  про взаємини, напевно є ще одним кроком до того ж таки воскресіння. Амінь.