71-а сесія Яремчанської міської ради, що відбулася публічно і офіційно, стала місцем не єднання і відповідального слова, а сценою для гострих і неприйнятних заяв з боку міського голови Мироняка Андрія Івановича. І це у той самий час, коли весь український народ із вдячністю вшановує 160-ту річницю з дня народження Митрополита Андрея Шептицького — Етнарха Української нації, Мойсея Українського Народу, людини, яка будувала Україну і намагалася Український народ з'єднати в любові. У час, коли вся Україна молиться і працює задля єдності, коли на фронті гинуть найкращі наші сини і доньки, нам, людям Церкви, особливо мені як священнику, дуже не хочеться відповідати на подібні речі. Але змовчати у цьому випадку я не маю права. Бо мене зобов’язала до цього церковна єрархія — займатися справою сестер служебниць у Микуличині. І я зобов’язаний захистити добре ім’я монахинь, монахів, священників Яремчанського деканату і, зрештою, цілої Української Греко-Католицької Церкви. Заяви, які прозвучали з вуст мера, не були виголошені на базарі, а з високої трибуни, і тим більш вражають. Особливо брутально прозвучали його висловлювання на адресу депутатів Івано-Франківської обласної ради, що не лише порушують межі пристойності, а й принижують гідність обраних народом представників. Першим, до кого я звернувся з проханням допомогти у справі повернення монастиря Сестер Служебниць у Микуличині був мер Яремча Мироняк Андрій Іванович. Тоді він відповів: «Ви прийшли по адресу» . Ми мали з ним кілька зустрічей, у тому числі з Сестрами Служебницями. Мер вимагав підписати меморандум і дорожню карту. Але як ми могли щось підписувати, коли жодного кроку ще не було зроблено, коли не повернуто ні монастир, ні землю? Коли ми дізналися, що земля, на якій стоїть колишній монастир, перебуває не у власності міста, а належить Івано-Франківській обласній раді, ми відразу звернулися до компетентного власника. Відбулася зустріч із головами усіх депутатських фракцій, керівництвом обласної ради та обласної державної адміністрації. Пізніше, у митрополита Володимира Війтишина, зібралася велика зустріч за участі влади, очільників депутатського корпусу, священників з Микуличина і самого мера Яремча. Усі мали змогу висловити свою думку. Сестри Служебниці не приходять у Микуличин як чужі. Вони повертаються додому. Їхній монастир був куплений митрополитом Андреєм Шептицьким і блаженним Григорієм Хомишиним. У радянський час сестер вигнали насильно, а будівлю перетворили на інтернат. Вони звідти не пішли самі, добровільно! І ось тепер, коли вони повертаються, щоби знову служити людям — виховувати дітей, підтримувати молодь, допомагати жінкам-військовослужбовицям — їх знову звинувачують і зневажають. І роблять це не жителі Яремчанщини, зокрема Микуличина, але мер міста Яремча, що є дуже дивним. Митрополит Андрей писав: «Війна проти Церкви — це завжди війна проти власного народу». Ці слова актуальні й сьогодні. Бо Церква не має меча, не володіє армією. Її сила — у правді й любові. І та любов, яку несуть сестри, не вимагає аплодисментів, а потребує лише дозволу на служіння. Особливо прикро, що мер, у зовсім не гідному для посадовця стилі, дозволив собі різкі й образливі висловлювання на адресу УГКЦ, священства і сестер. У той самий день, коли у Росії пропонують офіційно заборонити Греко-Католицьку Церкву, у Яремче мер практично в тому ж дусі дозволяє собі нападки на неї. Сподіваюся, що це випадковий збіг обставин. Особливо мене вразили його слова, коли, звертаючись до депутатів, він сказав: «Якби Вам дали 200 тисяч доларів, Ви б ще не так боролися» . Я хочу запитати мера: про що Ви говорите? На що Ви публічно натякаєте ? Якщо Ви щось знаєте — скажіть це прямо. А може якщо Ви про це знаєте, то це Ваша доля, а не чиясь ? Якщо ні — навіщо взагалі піднімати таку риторику в публічному просторі? Моя мета — не сварка. Я не прагну ескалації конфлікту. Нам сьогодні потрібна єдність, тверезість, здоровий глузд. Але використання авторитету ветеранів ЗСУ і окремих депутатів задля «доведення своєї правоти» — це, даруйте, моральний злочин. Бо теперішній час війни — це не привід до маніпуляцій. І ще. Мер сказав, що депутатам обласної ради «плювати на інтереси громади» . Але ж він сам був депутатом цієї ради. Чи не є такі слова спробою посіяти розбрат між громадами Яремче і Івано-Франківсьщини в цілому? Чи не є це кроком розбалансування єдності влади на місцевому рівні ? Чи не є це штучним створенням прірви, коли ми потребуємо мостів? Я висловлюю щиру вдячність кожному депутату Івано-Франківської обласної ради, а також проводу обласної державної адміністрації — за справедливу і державницьку позицію у ставленні до Української Греко-Католицької Церкви. Їхнє рішення у справі сестер — це акт історичної відповідальності і моральної правди, який, сподіваюся, буде довершений у найближчому часі. Сестри не приходять на землю, щоб щось забрати. Вони приходять, щоб дати: віру, доброту, служіння. У них немає бізнес-плану, як цього вимагав мер. У них є план — служити Богові і людям, як це робили ще від самого початку заснування їхнього монастиря у Микуличині. Їхній план — це любов і самопожертва. «Церква не є супротивником держави, вона її найглибший союзник, бо стоїть на сторожі людини» , — сказав Блаженніший Любомир Гузар. Сестри приходять не для боротьби, а для єднання, не для конфлікту, а для зцілення ран. Надіюсь, що мер міста Яремче Мироняк Андрій Іванович просто вчора в часі Сесії Яремчанської міської ради був не у найкращому гуморі. І що знайде в собі мужність і християнське сумління — вибачитися. Бо слова мають вагу, і то дуже велику. І наостанок: мене здивувала майже суцільна мовчанка депутатів Яремчанської міської ради. У певних ситуаціях мовчання — це золото. Але іноді — це злочин і співучасть у злочині. Церква — не політична партія. Вона — спільнота віруючих людей. І вона заслуговує на повагу, особливо від тих, хто розпочинає засідання з молитви. Мені просто як священнику приходить на думку ось що: "А чи молитва "Отче наш", якою вчора Ви розпочинали Сесію до Вас промовила ?" Якщо ні, то, мабуть, є велика горе з вірою в Бога. З молитвою за усіх Вас, особливо за мера Яремче, але й відповідальністю перед Богом, Церквою, монахами, монахинями, священниками і людьми - жителями Яремчащини, Єрм. Юстин Бойко, студит Доктор богослов'я та патристичних наук, Інститут "Августиніянум", Рим Відповідальний за справу повернення монастиря Сестер Служебниць у Микуличині історичним власникам ПОВНИЙ ВІДЕОЗАПИС промови мера Яремча, який став причиною мого звернення знаходиться за ось цим посиланням

На зорі мого монашого покликання моє уявлення про віру було дуже і дуже ідеалістичним. Я б сказав ангельським. Воно полягає у тому, що віра не знає жодних сумнівів і не толерує жодних упадків. Зрештою, це властиво усім початківцям. Моєю найулюбленішою лектурою на цю тему завжди залишається св. Іван від Хреста. Усім рекомендую, хто цікавиться глибиною і силою віри! Вперше моя віра почала хитатися тоді, коли я почав вивчати філософські науки. Це було у Любліні. Мені було навіть встидно і страшно про це комусь сказати. Але, памʼятаю, одного разу в часі конференції з духовним отцем почув такі слова: «Хлопці, кожен з Вас прийшов до Семінарії зі своїм уявленням Бога, що виніс його з дому. Та прийде час, коли багато з вас запитає всередині себе про те, чи справді існує Бог ?» Пригадую як нині, який я був здивований і згіршений цими словами. Але прийшов четвертий рік мого семінарійного шляху. Під дверима духівника у пʼятницю (а це був офіційний день сповіді) в черзі на розмову чекало немало моїх друзів однокурсників. І я з ними. Початково мені здавалося, що у мене земля під ногами розходиться, що в мене хтось вириває душу. Але ні. Щойно згодоя я зрозумів, що саме так, у болях проростає зерно віри, яке посіяв Сіяч! Проростає, щоб померти! Але не зникнути. Помирає, щоби дати ціле стебло повне зерна! Зараз я це більше усвідомлюю після пережитого у житті. Потім були переживання набагато більші у житті, зрештою, вони ніколи не минуться в житті. Але, вони вже не хитали вірою, бо вона пустила глибокий корінь тоді, в Семінарії. Але, як пускала його, то я думав, що згину навіки і буду засуджений навіки. У той час мені дуже помічною стала книга кардинала Йосифа Рацінгера «Вступ до християнства». Саме в ній зустрів я знаменні і глибокі роздуми, які мені допомагають до сих пір. Ось деякі з них: «Віра завжди перебуває поруч із тінню невіри. Немає чистої, абсолютної віри без боротьби. І так само невіра не є цілковитою без пориву до віри». «Віруючий є той, хто день у день мусить долати сумніви, і невіруючий — той, хто день у день потерпає від спокуси віри». «Той, хто вірить, мусить прийняти, що віра завжди буде супроводжуватися викликом сумніву; а той, хто сумнівається, має знати, що в його сумнівах постійно бринить запитання про Бога». Роздуми кардинала Йосифа Рацінгера, якого в Римі я вже зустрічав особисто як Папу - чудового богослова ! - утвердили мене у переконанні, що в кожній людині живуть два брати - віруючий і невіруючий. І вони крокують щоденно разом, починаючи від ранішньої кави і закінчуючи вечірнім іспитом совісти. І так, здається, коли читати життя великих святих, вони обоє перебувають з людиною навіть у хвилину агонії і переставлення до вічності. І тільки вічність - зустріч віч-на-віч з Богом - зробить їх цілковито рідними! Боже, подай мені віру св. Петра, але не залиши мене у хвилині, коли переживатиму її як твій любий апостол св. Тома!

Роздуми богослова про душу нації, що живе у родині Війна — це не лише фронт, зброя і політика. Це глибока рана в тілі нації, яка вражає найсвятіше — родину. Саме в часи воєнних викликів сім’я стає і тилом, і фортецею, і надією на відродження. Та водночас війна посилює кризи у стосунках: географічна розлука, психологічний стрес, економічна невизначеність, втрата житла чи доходу — усе це вражає шлюбну єдність. Статистика підтверджує зростання кількості розлучень та зниження народжуваності. Як богослов, я не претендую на досконале знання державної політики. Але з внутрішнього, духовного погляду бачу симптоми, які свідчать про глибоку втому й вразливість нашого народу. Родина — це не просто соціальна структура, а духовна клітина народу, його серцевина. Тому сімейна політика — це не лише питання бюджету чи законодавства. Це передусім питання віри, культури і відповідальності за душу нації. Причини розлучень в умовах війни: 1. Фізична розлука подружжя (чоловіки залишаються в Україні, жінки з дітьми — за кордоном). 2. Втрата емоційного контакту через відстань і постійний страх. 3. Фінансові труднощі, безробіття, втрата бізнесу. 4. Посттравматичні синдроми у військових та цивільних. 5. Підміна духовної спільності — індивідуальним порятунком. Що може зробити держава (погляд з богословської точки зору) ? Ці пропозиції не є моїми рекомендаціями державним інституціям, радше — спроба богословсько подивитися на проблему зсередини і вголос сказати про те, що може допомогти зціленню родинного простору. 1. Визнати цінність родини як стратегічного ресурсу • Змінити риторику: не «держава і родина», а «держава через родину». • Підтримувати не лише фізичну, а й духовну єдність подружжя (через публічне свідчення, приклади, пошану до вірності). 2. Формувати культуру вірності • Через медіа, літературу, школи, мистецтво — показувати красу подружньої любові, витривалості, жертовності. Любов потрібно підтримувати так само, як віру: вона гасне, якщо її не живити. 3. Сприяти душпастирству родин • Залучати Церкви до підтримки подруж у кризі. • Розвивати духовне консультування як частину національного супроводу родин. Ніхто не врятує любов краще, ніж Той, Хто є її джерелом - Бог! 4. Плекати родину як школу віри, надії й любові • Розвивати передшлюбну катехизацію чи формацію — не як вимогу, а як пропозицію. • Вчити молодь духовної грамотності: як любити, як пробачати, як зберігати єдність у стражданні. Сім’я — це не просто форма співжиття. Це перший університет любові, віри, прощення. 5. Підтримати єдність родин, розділених війною • Задуматися над тим, як полегшити повернення жінок із дітьми до чоловіків, і навпаки. • Дбати про створення місць тимчасового спільного проживання для подруж військових. 6. Молитися за родину як за церкву домашню • Заклик до національної молитви за сім’ї. • Визнання, що в духовному бою найважливіше — зберегти серце родини. Юридичні ініціативи (знову ж таки погляд богослова, який не претендує на остаточну обʼєктивність) 1. Обов’язкова медіація перед розлученням Перед поданням на розлучення подружжя має пройти курси або консультації з медіатором. Це дає шанс відновити діалог і зменшити емоційний тиск. «Не кожна рана — смертельна. Є шанси зцілити, якщо є бажання не втікати, а залишитися поруч». 2. Ускладнення процедури розлучення в умовах війни На час воєнного стану розлучення можливе лише через суд, після періоду очікування (наприклад, 6 місяців). «Що Бог з’єднав — людина хай не розлучає» (Мт. 19, 6). У часи потрясінь потрібне стримування імпульсивних рішень. 3. Відповідальність за перешкоджання батьківству Якщо один із подружжя перешкоджає іншому спілкуватися з дітьми — це має юридичні наслідки. Любов батька не припиняється через кордон. Людське батьківство — це образ Божого. 4. Юридичний супровід для пар у кризі Безкоштовна юридична підтримка пар, які шукають примирення, а не розлучення. Правда не завжди на боці сильнішого. Християнська справедливість — це захист найуразливішого. 5. Інформування про наслідки розлучення для дітей Перед розлученням подружжя повинне ознайомитись з матеріалами про вплив розлучення на психіку дитини. Христос ставить дитину в центр. Вона — найменша, але найважливіша сторона сімейного конфлікту. Замість висновку Міцна сім’я — це найкраща інвестиція у перемогу. Бо що більше стійких родин, то менше сиріт, травмованих дітей, одиноких стареньких. Для мене, як богослова, сімʼя — це ікона Пресвятої Трійці, де любов не шукає свого, а є постійним даром. Нехай держава діє у межах компетенції. Але народ оживає лише тоді, коли в його родинах живе любов, терпіння і благословення. І сьогодні — найвищий час перейти від гасел до дій, щоби подружня любов не тільки виживала, але і перемогла.

За офіційними даними Міністерства юстиції України, у 2024 році в країні було зареєстровано 150 210 шлюбів , що на 19,3% менше, ніж у 2023 році. Водночас кількість розлучень зросла на 42,2% і склала 34 290 випадків . 📊 Основні показники за 2024 рік: Шлюби: 150 210 (зменшення на 19,3% порівняно з 2023 роком) Розлучення: 34 290 (збільшення на 42,2% порівняно з 2023 роком) Співвідношення шлюбів до розлучень: в середньому 4,4 шлюби на одне розлучення 📍 Регіональна статистика: Найбільше розлучень: Київ — 2 118 Дніпропетровська область — 1 404 Харківська область — 1 148 Найменше розлучень: Закарпатська область — 224 📈 Динаміка за останні роки: 2022 : Шлюби: 222 890 Розлучення: 17 890 2023 : Шлюби: 186 000 Розлучення: 24 110 2024 : Шлюби: 150 210 Розлучення: 34 290 Ці дані свідчать про тенденцію до зменшення кількості шлюбів та зростання кількості розлучень протягом останніх трьох років . Ось структурований огляд причин розлучень в Україні, зокрема за 2024 рік, з акцентом на морально-духовні чинники, а також соціальні, економічні, психологічні та юридичні. Такий підхід дозволяє побачити комплексність проблеми. Причини розлучень: систематизований огляд I. Морально-духовні причини (найглибші й часто невидимі) 1. Втрата сенсу подружнього союзу Шлюб перестає сприйматися як святий союз, а редукується до угоди співжиття (таке собі ТзОВ) Люди не мають усвідомлення покликання до подружжя як дороги жертви, вірності, терпіння. Папа Франциск, Amoris Laetitia : «Культура тимчасового — велика загроза подружжю. Люди входять у шлюб із думкою про запасний вихід». 2. Відсутність молитви і духовного життя Подружжя без спільної молитви втрачає джерело примирення. Брак участі в церковному житті робить шлюб уразливим до впливу культури егоїзму. 3. Підміна любові почуттями чи сексуальністю Плутання закоханості з жертовною любов’ю. Секс і привабливість стають основою — а не наслідком — подружньої єдності. св. Йоан Золотоустий: «Любов не шукає свого, а служить іншому. Шлюб — це школа чеснот, а не пристрастей». II. Психологічні причини 1. Невміння долати конфлікти Відсутність навичок діалогу, емоційного слухання. Поширені «пасивна агресія» або емоційна відстороненість. 2. Інфантильність або незрілість подружжя Люди не готові до відповідальності. Шлюб укладається на етапі емоційної незрілості, часто «втечею» від батьківського дому. 3. Травми дитинства Насильство, відсутність батька/матері в дитинстві повторюється у власній родині. III. Соціальні причини 1. Війна та вимушене розлучення Подружжя змушене жити в різних країнах (чоловік в Україні, жінка за кордоном). Стрес, розлука, відсутність контакту спричиняють охолодження стосунків. 2. Вплив масової культури Гламуризація зради, індивідуалізму, «життя для себе». Мережі (Instagram, TikTok) провокують заздрощі, ревнощі, спокусу. 3. Тиск оточення Друзі чи родичі «підштовхують» до розлучення замість допомогти врятувати союз. IV. Економічні причини 1. Безробіття або нерівномірна фінансова відповідальність Фінансові труднощі стають тригером сварок. Втрата поваги до партнера через неспроможність забезпечити родину. 2. Міграція заради заробітку Один із подружжя живе за кордоном, зникає близькість. Довготривала розлука провокує подружню зраду. V. Юридичні та адміністративні чинники 1. Спрощення процедури розлучення В Україні процедура може бути досить простою — за взаємною згодою через РАЦС без суду. Це робить рішення про розлучення легшим емоційно і юридично. VI. Особисті/ситуативні причини Алкоголізм, наркоманія, насильство в сім’ї Зрада, подружній егоїзм, сексуальна несумісність Народження дитини з інвалідністю або смерть дитини Наявність залежностей (в т.ч. ігрова, порнографічна тощо) Висновок «Немає двох людей, які не могли б зберегти свій шлюб. Але потрібні троє — чоловік, жінка і Бог». (Отець Юзеф Тішнер) Розлучення — не лише юридична подія, а симптом глибшої кризи любові, віри і відповідальності. Найбільш глибинними причинами залишаються морально-духовні викривлення, які можна вилікувати тільки через духовне навернення, супровід і прощення. Тому, нам усім слід дуже добре думати, бо якщо не буде Українців, не буде і України! Принаймні тієї омріяної поколіннями!

👥 Вікові категорії кардиналів Загальна кількість живих кардиналів: 252 Кількість кардиналів, які мають право голосу на конклаві (віком до 80 років): 135 🔢 Розподіл за віком Наймолодший кардинал: Микола Бичок (45 років), наш український греко-католицький єпископ у Мельбурні, Австралія Найстарший кардинал: Анжело Ачербі (99 років), Італія 📊 Вікові групи серед кардиналів-виборців До 60 років: 2 кардинали 60–69 років: приблизно 40 кардиналів 70–79 років: приблизно 93 кардинали Середній вік кардиналів-виборців : близько 73 років 🌍 Розподіл кардиналів за країнами Кардинали представляють 88 країн, з яких 65 мають принаймні одного кардинала-виборця 🌐 Розподіл кардиналів-виборців за континентами Європа: 53 кардинали Азія: 23 кардинали Африка: 18 кардиналів Північна Америка: 16 кардиналів Південна Америка: 17 кардиналів Центральна Америка: 4 кардинали Океанія: 4 кардинали Загальна кількість кардиналів-виборців: 135 🇮🇹 Топ-5 країн за кількістю кардиналів-виборців Італія: 17 США: 10 Бразилія: 6 Іспанія: 5 Франція: 5 Як бачимо, Папа Франциск значно змінив географічний склад Колегії кардиналів, зменшивши домінування Європи та збільшивши представництво Азії, Африки та Латинської Америки . Це відображає його прагнення до більш інклюзивної та глобальної Церкви.

Відразу після оголошення смерті Папи Франциска українськими телеграм-каналами зі швидкістю світла почалося ширитися фальшиве пророцтво про те, що Папа Франциск - це останній Папа. Очевидно, що ціль такої дезінформації є посіяти страх і непевність серед людей. Щоби цьому запобігти, вияснюю суть справи. Пророцтво про те, що Папа Франциск буде останнім Папою найчастіше пов’язують із так званим «Пророцтвом святого Малахія» (Prophetia Sancti Malachiae Archiepiscopi de Summis Pontificibus), яке не є офіційним церковним документом, але стало дуже популярним у католицьких і апокаліптичних колах. Що це за так зване пророцтво? Приписується святому Малахію Армаґському (1094–1148), архієпископу Ірландії. Стверджується, що він мав видіння всіх пап від свого часу до кінця світу. У документі вміщено 112 коротких латинських гасел, кожне з яких нібито описує одного папу. Вперше опубліковано в 1595 році Бенедиктом Арнольдом Віонем — тобто майже через 450 років після смерті Малахія. Хто “останній Папа” у цьому пророцтві? 112-й Папа описаний як: «In persecutione extrema S.R.E. sedebit Petrus Romanus…» «Під час останнього переслідування Святої Римської Церкви сидітиме Петро Римський…» Після нього: «…який пастиме паству серед великих страждань. І коли це завершиться, місто на семи пагорбах буде знищене, і грізний Суддя судитиме свій народ. Кінець.» Чи Папа Франциск — той самий “Петро Римський”? Папа Франциск — 112-й від Інокентія II, якщо рахувати за версією пророцтва. Але його ім’я — не Петро, і не римлянин (він аргентинець). Дехто вважає, що він відповідає гаслу 111-го папи — «Gloria olivae» («Слава оливи») — що символізує мир або Орден бенедиктинців (олива як символ). Як до цього ставиться Католицька Церква? Святий Престол ніколи не визнавав це пророцтво автентичним. Більшість істориків вважає його псевдоепіграфом, створеним у XVI столітті, можливо, для просування папської кандидатури під час конклаву. Папа Бенедикт XVI і Франциск ніколи публічно не згадували його серйозно. Отож: Ідея, що Папа Франциск — останній Папа, походить не з догматичної традиції Церкви, а з апокрифічного і суперечливого «Пророцтва св. Малахія». Воно не має канонічної сили і є більше містичною або апокаліптичною легендою, ніж богословським пророцтвом. Більше читай тут: https://uk.m.wikipedia.org/wiki/Пророцтво_про_пап

Сьогодні, 21 квітня 2025 року, у Світлий понеділок, о 7:35 місцевого часу, на 89-му році життя, у домі Святої Марти у Ватикані відійшов у вічність Святіший Отець Франциск. Його понтифікат тривав понад 12 років. Таку новину щойно було розміщено на офіційному сайті Апостольської Столиці. З огляду на це вартує прояснити усім чітко процедуру похорону Римських Архиєреїв. Я вже це одного разу пояснював моїм читачам, але тепер вирішив по пунктах фахово це зробити. Процедура похорону Папи Римського, зокрема й Папи Франциска (як і будь-якого іншого понтифіка), регулюється спеціальним церковним документом під назвою: Apostolic Constitution “Universi Dominici Gregis” (лат. “Усією Божою отарою”), проголошена Папою Йоаном Павлом ІІ 22 лютого 1996 року, з незначними пізнішими змінами. Ця конституція визначає весь порядок подій після смерті папи, включаючи: підтвердження смерті, процедуру поховання, період “Sede vacante”, вибори нового Папи (конклав). 1. Підтвердження смерті Папи Камерленг Святої Римської Церкви — на момент смерті саме він визнає смерть Папи (раніше робив це ударом молоточка по чолу і вигуком імені, зараз це формальний медичний акт). Камерленго опечатує покої Папи, інформує кардиналів та керує Ватиканом у період «sede vacante». 2. Похорон Папи Коли? Не раніше ніж через 4 дні після смерті і не пізніше 6–го дня, щоби дати час прибути кардиналам. Де? Тіло Папи виставляється в базиліці Святого Петра, зазвичай у відкритій труні, для молитов і почестей вірних. Похоронна Літургія відбувається на площі Святого Петра. Хто очолює? Якщо Папа помер, і немає ще наступника, Літургію очолює декан Колегії кардиналів. 3. Як хоронять Папу? Тіло Папи одягають у літургійне вбрання. Труна — триступенева: Внутрішня — кипарисова (в неї кладуть тіло, металевий трубчастий футляр з монетою та медалями понтифікату і пергамент з короткою біографією); Потім її вміщують у цинкову ; Нарешті все вкладають у зовнішню дерев’яну (горіх або дуб). Папу зазвичай ховають у гробниці під базилікою Святого Петра, у криптах біля попередників. 4. Літургійні особливості похорону Літургія має покаянний характер, без “Gloria”, але з великою надією на воскресіння. Присутні глави держав, патріархи, архиєреї, тисячі вірних. Особливий момент — “commendatio animae” (передання душі Богові). 5. Хто контролює порядок? Весь порядок контролює Камерленг у співпраці з кардиналською колегією. Деталі уточнюються Уставом похорону Папи, який складається для кожного понтифіка — індивідуально, але в рамках Universi Dominici Gregis. Важлива заувага: Папа має право заповісти особливості власного похорону — де, як, і чи ховатимуть його в криптах. Наприклад, Бенедикт XVI просив простоти — і був похований у гробниці Івана Павла ІІ (до перенесення останнього наверх). Папа Франциск не залишив формального заповіту у юридичному сенсі, однак ще за життя він чітко висловив свої побажання щодо власного похорону та місця поховання. 🕊️ Основні побажання Папи Франциска щодо похорону Спростити чин похорону У листопаді 2024 року Папа Франциск затвердив нову редакцію Ordo Exsequiarum Romani Pontificis — літургійного уставу для похорону Папи Римського. Цей документ замінив попередню версію від 2000 року. Метою змін було підкреслити духовний вимір похорону як пастиря, а не світського володаря . Відмова від традиційної тришарової труни Папа побажав бути похованим у простій дерев’яній труні з цинковою вставкою, відмовившись від традиційної практики використання трьох трун (кипарисової, свинцевої та дубової) . Місце поховання — базиліка Санта Марія Маджоре Замість традиційного поховання в криптах під базилікою Святого Петра, Папа Франциск обрав базиліку Санта Марія Маджоре в Римі. Це місце має для нього особливе значення через ікону “Salus Populi Romani”, перед якою він молився перед і після кожної апостольської подорожі . 📜 Документи, що регулюють похорон Папи Франциска Ordo Exsequiarum Romani Pontificis (2024) Цей літургійний устав був оновлений за ініціативою Папи Франциска для спрощення ритуалів похорону Папи Римського . Universi Dominici Gregis (1996) Апостольська конституція, яка регулює період “sede vacante” (вакантного престолу) та процедуру виборів нового Папи. 🧾 Чи існує особистий духовний заповіт? На момент смерті Папи Франциска, принаймні на даний момент, коли я пишу цей допис, не було оприлюднено жодного особистого духовного заповіту. Однак його життя, вчинки та реформи свідчать про глибоку відданість служінню Церкві, убогим та маргіналізованим. Можна з впевненістю сказати, що Папа Франциск був глибоко євангельською людиною! Він так хотів з реформувати і цілу Церкву. Чи це йому вдалося чи ні, покаже Бог в часі через відповідних людей! Милосердний Боже, прийми душу слуги Твого Франциска!

Роздуми священника у переддень Страсного четверга У ці святі й скорботні дні Страсного тижня християни всього світу зупиняють свій крок. Це дні тиші, роздумів, глибокого усвідомлення: у світі, який начебто так прагне справедливості, правди і миру, колись убили Бога. Не чужинці. Не невіруючі. А свої. Люди, яких Він створив. Народ, якого вів через історію, щоб привести до спасення. І ось — Його відкинули. І не просто відкинули, а поставили натомість божка — такого, який не заважав би їм жити так, як хотілося їм. Це сталося не випадково. Це сталося за намовою первосвященників — еліти того часу. Людей, які не керувалися вже ні Торо́ю, ні навчанням пророків. Вони керувалися логікою впливу, страху перед правдою, а ще — бажанням контролювати народ, керуючи не світлом, а тінню. Вони знали, що якщо залишити Ісуса живим — народ пробудиться. А пробудженим народом не маніпулюєш. Ці роздуми я пишу саме у переддень Страсного четверга, коли Церква згадує Тайну вечерю — той останній момент, коли Ісус залишив Себе світові у Таїнстві Євхаристії, даруючи не лише Хліб Життя, але й взірець лідерства: “Я між вами як Той, що служить” (Лк 22,27) . Це — правдивий образ Владики. Не того, хто панує, а того, хто умиває ноги. Не того, хто збирає навколо себе аплодисменти, а того, хто молиться в агонії за своїх, навіть якщо ті засинають. Навіть якщо зраджують. Львів — місто покликане до вищого У такому контексті ми мусимо переосмислити, яким має бути очільник Львова — особливо в часі війни й після неї. Львів — це не просто культурний центр чи туристична принада. Це місто-меседж. Місто-місія. Місто, у якому християнство зросло разом із патріотизмом. І коли війна калічить наші тіла, ще небезпечніше, коли вона починає руйнувати дух. І саме тут, на цьому рубежі, стоїть влада. Місто, яке базується на християнських і патріотичних засадах, повинно мати такого провідника, який не лише вміє керувати комунальними господарствами, але й провадити людей до гідності. Бо влада — це насамперед служіння. А провідник, що не служить, перетворюється на тирана або клоуна. Історія це вже бачила. "Хто думає про рідний нарід, той повинен шукати способів, як з нього зробити святу націю. " — Митрополит Андрей Шептицький Соціальна допомога чи нове рабство? Очільник Львова має не лише відновити зруйноване, а зцілити зранене. Але справжнє зцілення — не у грошовій допомозі, яка робить людей залежними і покірними електоральними одиницями. Справжнє зцілення — у відновленні гідності. Тривала залежність від подачок перетворює людину на зручний механізм. Саме так уже роками вибудовується система в місті — соціальне рабство за лояльність. Але це — підміна спасіння на “хліб і видовища” . Це не Христос, це Варавва. І тут, у серці Львова, знову стоїть Пилат і питає: "Кого відпустити вам? Ісуса, що вчив любити, служити і будувати? Чи Варавву — того, хто живе заради маніпуляції, страху і контролю?" Кого ми оберемо цього разу, львів’яни? " Не досить бути лише добрим християнином у хаті своїй, треба бути ним і в громадському житті." — Митрополит Андрей Будуймо тут, в себе в Україні, а не на чужині Моє слово до вас, юні львів’яни. Ви — нащадки тих, хто стояв за віру, мову, землю і честь. Сьогодні вам кажуть: шукайте майбутнє у світах. Але скажіть чесно: хто тоді відбудує цю землю? Хто народить і виховає дітей, що будуть вільні? Хто захистить храми, школи, могили героїв? "Свою Україну любіть. Любіть її… Во врем’я люте,В останню тяжкую минуту за неї Господа моліть." — Тарас Шевченко Львів мусить бути містом, де не соромно родити дітей. Де є безкоштовні садки, доступні школи, глибока освіта, не лише професійна, а моральна. Львів має створити лабораторії майбутнього, а не бути вічним музеєм минулого. "Не бійтеся великих завдань. Бійтеся маленьких людей, які нічого не роблять." — Блаженніший Любомир Гузар Новий Львів — новий очільник з "новим серцем" (Єз. 36,26) Щоби все це стало можливим — потрібно не лише критикувати стару систему. Потрібно вибрати нового лідера — з новим серцем. Лідера, що буде гідним цього міста. Людину, яка не боїться молитися, приймати непопулярні рішення, говорити правду, будувати на віковічних засадах. Бо не буде українців — не буде України. Не буде правди — залишаться тільки декорації. Єрм. Юстин Бойко , студит Доктор богослов'я і патристичних наук

Сьогоднішній удар російським ракетами по Сумах Ваше Високопреосвященство, Звертаюсь до Вас не як опонент, але як брат у Христі, богослов і священник, який прагне миру і правди. І водночас звертаюсь як Українець, який хоч і проживає у Львові, але сприймає Україну як один єдиний організм, у якому усі органи є між собою пов’язаними. І коли страждає один, болить усе тіло. Сьогодні російська ракета забрала життя десятків безневинних — і дорослих, і дітей – дітей Божих! Сьогодні також Ви, як Архипастир у своєму слові після Літургії чітко і недвозначно осудили цей нелюдський акт геноциду Українців.. Це гідний жест і велика Вам вдячність за справді мужній і пастирський чин. Та, засудження Вами сьогоднішнього вбивства невинних Ваших же духовних дітей Українців Ви зробили мовою вбивці – російською! У зв’язку з цим дозвольте поставити Вам декілька риторичних і неприємних питань:   1) Чи не звучить російська мова у храмі на місці крові як продовження знаряддя вбивства — лише в іншій формі? Бо слово — це меч, а мова — середовище війни чи миру. У Святому Письмі сказано: «Слово вбиває, а дух животворить»  (2 Кор 3,6). Слово може бути мечем, коли воно служить неправді, імперії, агресору. І може бути життям — коли стає мовою народу, що страждає і молиться.   2) Чому російські ракети летять туди, де звучить російська мова — й не стримуються тим, що там, як вони самі кажуть «їхні браття по вірі»? Бо мова — не тільки засіб комунікації, а й інструмент контролю, колонізації, вторгнення. Хотів би пригадати Вам слова нашої Ліни Костенко, яка слушно зауважила: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову.»   3) Чи усвідомлюєте Ви, що використовуючи мову вбивці у храмі, у якому щоденно молитеся, Ви, хоч і несвідомо, допомагаєте вбивці виправдати себе? Щоби якось допомогти Вам зрозуміти це, зацитую Івана Франка: «Мова — це не тільки засіб думання. Це найперша ознака народу. Відібрати мову — це те саме, що вирвати серце.» Хоча, Василь Стус, якого знищили саме за українську мову, говорив ще пряміше: «Народ, який не усвідомив себе в мові, — це колонія.» 4) Ваша Євхаристія служилася над кров’ю українських дітей, а слова Літургії були мовою держави, яка ці життя забрала.   5) Чи може бути щира молитва за Україну російською мовою — тією ж, якою вбивця виправдовує свій злочин?   Пишу Вам публічно не для того, щоби отримати від Вас відповідь. Ваша відповідь потрібна не мені — вона потрібна Вашій пастві. Бо кожне Ваше слово — це духовна зброя, яка сильніше понад ту, якою сьогодні нехристи вдарили по Сумах. Чи хочете Ви бути голосом народу, що терпить, чи мовчазним служителем його гнобителя?   Чи Ваш храм є вільним простором правди, чи культурною анклавою москви?   Чи розумієте Ви, що мовна нейтральність у час війни — це мовна зброя проти себе самого?   Високопреосвященний Владико, Не сприйміть мої слова як образу Вашої честі і гідності! Борони, Боже! Ви є поставлений Архиєреєм благодаттю Святого Духа. Перед ним колись Ви здасте відповідь за все! Але, як брат у Христі напочатку Страсної Седмиці хочу зробити Вам братнє напімнення ( correctio fraterna ). Це є обов’язок кожного християнина, коли той бачить, що його співбрат по вірі заплутався у своєму сумлінні. Чи може та сама мова, якою стріляють, звучати у храмі за престолом, де приносять Безкровну Жертву? Мова, яка вбиває, не має права молитися за вбитого. Не можна освячувати жертву словами вбивці. Бо кожна мова несе дихання того, хто нею говорить — або любов, або кулю. Дозвольте для роздумів приведу Вам слова святого Папи Івана Павла ІІ: «Правда — не може бути нейтральною. Бо де немає правди — там триває війна, і перемагає брехня.»   Надіюся, дорогий Владико, що з сьогоднішнього дня Ви винесете правильний урок для себе та єпархії і перестанете стидатися рідної української мови, і в нього лунатиме щоднини молитва рідною мовою за Україну! І це вже буде великий крок у напрямку перемоги над лютим і безбожним, як Ви самі ствердили, московським ворогом. У Христі,   Ієромонах Юстин (Юрій Бойко), студит Доктор богослов’я та патристичних наук, син Українського Народу   Львів, 13 квітня 2025 року Божого

Івано-Франківськ, 11 квітня 2025 року Божого   Високодостойні Пані Голово Івано-Франківської обласної військової адміністрації, Пане Голово Івано-Франківської обласної ради, Пані та панове депутати!   Першим словом хочу висловити Вам щиру подяку за можливість звернутися до такого достойного зібрання — представників нашого прикарпатського народу. Стою перед вами в першу чергу як свій, бо я є родом із села Дора, що біля Яремча. Саме там, ще в підпіллі, юнаком отримав дар монашого покликання. Але Господь покликав мене послужити далеко від рідного дому — довго водив мене чужими краями. На сьогоднішній день я виконую служіння Синкела у справах монашества, тобто помічника митрополита Львівського УГКЦ. Наприкінці минулого року до мене звернувся Уряд Сестер Служебниць,а за їхньою намовою Митрополит Івано-Франківський, Митрополит Львівський, Єпископ Коломийський та, врешті, сам Глава УГКЦ, щоб я допоміг Сестрам Служебницям повернути їхній історичний монастир у Микуличині. Як Ви вже зрозуміли, задіяння стількох осіб у цю справу є свідченням того, що важливість цього питання виходить за межі однієї єпархії. Воно вже відоме Вам — за останні два місяці я мав численні зустрічі з представниками депутатського корпусу, обласної та місцевої влади, духовенством і мешканцями Микуличина. Завершенням цих розмов стала спільна зустріч голів депутатських фракцій Івано-Франківської обласної ради, представників обласної адміністрації та духовенства з Митрополитом Івано-Франківським Володимиром Війтишином та єпископом-помічником Коломийським Петром Голінеєм. З тієї зустрічі ми вийшли з переконанням: настав момент звершити історичну справедливість і повернути Сестрам монастир у Микуличині — той самий, що був насильно відібраний, а радше вкрадений, безбожною та нелюдською комуністичною владою. На цій думці зійшлися всі присутні, в компетенціях котрих лежить вирішення цього питання. Єдиним предметом роздумів залишився спосіб, у який цю богоугодну справу належить здійснити. Знаково, що сьогоднішня сесія відбувається у день трагічного ювілею для УГКЦ: 11 квітня 1945 року, саме у середу, з самого ранку, під час Літургії, радянська влада арештувала всіх єпископів УГКЦ на чолі з Патріархом Йосифом Сліпим, якому тоді було лише 53 роки. Разом із ним були ув’язнені: – Григорій Хомишин (78 років), – Микита Будка (67), – Миколай Чарнецький (60), а також численні інші єпископи, монахи, священники і миряни. Це була цілеспрямована операція зі знищення УГКЦ — останньої фортеці надії, правди та свободи посеред суцільного безбожництва й страху. І водночас — твердині української державності. Сьогодні, через 80 років, ми зібралися у вже вільній Україні, яка дорого платить за свою свободу. Проте питання, які ми обговорюємо, свідчать: не всі сфери нашого життя звільнені від тіні тоталітарного минулого. Я прийшов до вас як свій до своїх — щоби говорити про пам’ять, про сумління, про майбутнє. Передусім дякую вам за те, що вперше за 30 років це питання винесено на сесію обласної ради. Ви зважилися торкнутись справи, якої роками уникали або боялися торкатися багато поколінь державників. Та слава Богу, що цей час настав. Моє священиче й монаше завдання — а ще й гуцульське серце — зобов’язує мене говорити правду, навіть тоді, коли вона нелегка для слухання. У 1906 році в Микуличині Сестри Служебниці збудували не просто дім. Вони створили простір віри, надії та любові. Приймали сиріт, навчали дітей, служили. У 1947 році прийшла влада, яка розпочала війну з Богом — і з тими, хто Йому служив. Сестер вигнали, їхній дім відібрали. Місце молитви й милосердя перетворилося на осередок бюрократії, ідеології та схем. Після закриття інтернату, нещодавно, там створили оздоровчий центр. Прекрасна ініціатива! Але... по суті, діти бувають там лише влітку. Решту часу будівля стоїть порожньою. А життя там має бути щодня. Не прагну бути ані суддею, ані прокурором, але мушу сказати: мені відомо, що на цьому святому місці може початися — або вже почався — торг. Торг майном, яке належало Божому народові. Маємо розуміти: діти — це не проєкти. Вдови та жінки наших воїнів — не «бюджетні одиниці». Вони потребують не структур, а сердець. Сестри хочуть повернутись. Вони мають план. Не для себе — для Микуличина, для Гуцульщини, для України. Це: – реабілітаційний центр для жінок, які повернулися з фронту, – соціальний центр для дівчат, – катехизація для дітей, яких у місцевій школі майже 1000. Це не просто благодійність. Це — відповідь на рани війни. Бо ці рани не гояться кошторисами, не лікуються програмами. Їх може зцілити тільки любляче серце. Сестрам запропоновано повернути лише частину з того, що їм належить, з обіцянкою повернути решту пізніше. Але коли буде те «пізніше» — ніхто не знає. Це виглядає не як справедливість, а як милість. А ми знаємо: немає половинчастої правди, як і немає половинчастої справедливості. У цій ситуації мені згадуються слова Блаженнішого Любомира Гузара: «Мудра влада не боїться правди, бо вона — її основа. А коли влада боїться правди — вона починає шукати компроміс із совістю.» Ми не хочемо конфлікту. Не висуваємо ультиматумів. Ми знаємо, що тут сидять християни, люди сумління. Ми лише просимо: "Не бійтеся правди". Повне повернення монастиря — це не політика. Це — відновлення гідності й довіри. І це дає Сестрам змогу реалізувати задумане. Бо інакше буде як за імператора Олександра ІІ: проголосив свободу, але забув її дати. Зрештою, не можна вдягати дорослу людину в пелюшки. Цього року ми згадуємо 160 років від народження митрополита Андрея Шептицького — пастиря, який починав єпископський шлях саме з Івано-Франківська. Він вірив: духовне здатне змінити суспільне. Він вірив, що правда не залежить від політики. Сьогодні — наш шанс реалізувати його віру. Тут і тепер — маємо вибір між страхом і мужністю. Вірю: настав час бути мужніми і справедливими до кінця. Бо історія — добрий нотаріус. Вона записує не лише юридичні акти, а й голоси сумління. Прошу вас: зробіть цей вибір - Вибір на користь пам’яті, справедливості та майбутнього. Бо ми відповідаємо не тільки за бюджет. Ми відповідаємо за моральний стан суспільства. А це — наша зброя у війні з аморальним ворогом. Залишмо прийдешнім поколінням не звичку до компромісів із совістю, а приклад правди. Бо якщо не тепер — то коли? І якщо не ви — то хто? Нехай Господь благословить усі ваші мудрі, справедливі та мужні рішення!   Єрм. д-р Юстин Бойко, студит Синкел у справах монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ

Сьогодні багато дівчат, часто під впливом культури з екранів та соціальних мереж, намагаються утримати хлопця біля себе тілом і зовнішністю. Вони вірять, що сексуальна привабливість — це найсильніша зброя. Але така «любов» — це не дарування себе, а маніпуляція, яка в довготривалій перспективі приносить біль і руйнування. Чому це небезпечно? Передусім тому, що тіло не вічне. Зовнішність минає. Пророк Ісая писав: «Усяка плоть — трава, і вся слава її — немов цвіт польовий» (Іс 40:6). А святий Іван Золотоустий нагадував: «Нехай тебе не полонить краса тіла, бо квітка скоро в’яне». Секс — це не любов. Іван Павло ІІ говорив: «Справжнє єднання можливе тільки на основі любові, а не бажання володіти тілом іншого». Якщо хлопець «прив’язується» через тілесну пристрасть — це не вибір любові, це емоційна й фізична залежність, яка не визволяє, а рабить. Церква вчить, що справжня любов передбачає свободу, відповідальність і самовладання. «Цнотливість дозволяє людині володіти собою. Вона є передумовою справжньої свободи у любові» (ККЦ, 2337). Якщо хлопець не вчиться бачити в дівчині особистість, а лише тіло — він ніколи не буде готовий до справжнього подружжя, заснованого на довірі й вірності. Маніпуляція тілом веде до втрати поваги: до себе, до іншого, до Бога. Стосунки стають торгівлею: «я даю тіло — ти даєш увагу». Але Папа Франциск нагадує: «Любов не є комерційним договором, а глибоким союзом двох осіб» (Amoris Laetitia, 135). Зв’язок, побудований на сексі, легко розривається, коли з’явиться хтось інший — «красивіший», «свіжіший». Святий Августин говорив: «Любов, що прагне лише насолоди, швидко охолоне, коли з’явиться нова насолода». Усе це призводить до глибокого розчарування. Бо, як казав Христос: «Працюйте не за поживу, що гине, а за поживу, що перебуває на життя вічне» (Йоан 6:27). Лише духовна близькість і справжнє пізнання одне одного можуть бути міцним фундаментом для майбутньої сім’ї. Фізичні стосунки без духовного єднання позбавляють нас справжньої дружби — тієї, що, за словами Івана Павла ІІ, «є формою любові, в якій формується духовна єдність двох осіб». Це також спотворює уявлення про людину. Катехизм каже: «Хіть — це спотворення любові, коли іншу людину сприймають лише як засіб задоволення» (ККЦ, 2351). А коли панує тіло, дух гине. Святий Василій Великий писав: «Коли тіло панує, дух стає рабом». Сексуальні стосунки поза шлюбом — це гріх, який роз’єднує з Богом. Святий Павло нагадував: «Уникайте розпусти… ваше тіло — храм Святого Духа» (1 Кор. 6:18–20). Молодь часто плутає любов із пристрастю. Іван Павло ІІ наголошував: «Любов не є просто емоцією чи пристрастю, вона — глибоке рішення волі — жити для іншого» (Familiaris Consortio, 11). А коли нема справжньої любові, обоє втрачають гідність. «Немає нічого більш ганебного, ніж тіло, що стало знаряддям гріха», — писав Іван Золотоустий. Залишається лише прив’язаність без відповідальності. «Любов без відповідальності — це обман, що ранить обох», — нагадував Папа. А наслідки? Руїна майбутнього шлюбу. Бо той, хто навчився любити тільки тілом, не зможе любити серцем. Папа Франциск каже: «Попередній досвід, в якому було багато тілесного, але мало посвяти, може стати тягарем у шлюбі» (Amoris Laetitia, 284). Це не заклик до осуду, а до пробудження. Дівчино, ти — більше, ніж тіло. Хлопче, шукай не обгортку, а глибину. Любов — це не утримати когось, а віддати себе. Не прив’язуй, а веди до Бога.

1. Зовнішність і сексуальність — не вічні «Всяка плоть — трава, і вся слава її — немов цвіт польовий» (Ісая 40:6). Св. Іван Золотоустий: «Нехай тебе не полонить краса тіла, бо квітка скоро в’яне». 2. Секс без любові не створює міцного зв’язку Іван Павло ІІ, “Любов і відповідальність”: «Справжнє єднання можливе тільки на основі любові, а не бажання володіти тілом іншого». 3. Виникає залежність замість любові Катехизм Католицької Церкви, 2337: «Цнотливість… дозволяє людині володіти собою. Вона є передумовою справжньої свободи у любові.» 4. Хлопець не вчиться цінувати жінку як особистість Іван Павло ІІ, «Послання до жінок», 1995: «Жінка не повинна бути об’єктом, а має бути шанованою як особа, сотворена на образ Божий.» 5. Штучна прив’язаність веде до зради Св. Августин: «Любов, що прагне лише насолоди, швидко охолоне, коли з’явиться нова насолода.» 6. Стосунки стають комерційними Папа Франциск, Amoris Laetitia, 135: «Любов не є комерційним договором, а глибоким союзом двох осіб.» 7. Розчарування неминуче Євангеліє від Йоана 6:27: «Працюйте не за поживу, що гине, а за поживу, що перебуває на життя вічне.» 8. Втрачається здатність до щирої дружби Іван Павло ІІ, «Лист до молоді», 1985: «Дружба є формою любові, в якій формується духовна єдність двох осіб.» 9. Такі стосунки сприяють об’єктивації Катехизм, 2351: «Похіть — це спотворення любові, коли іншу людину сприймають лише як засіб задоволення.» 10. Духовний рівень занепадає Св. Василій Великий: «Коли тіло панує, дух стає рабом.» 11. Сексуальний гріх роз’єднує з Богом 1 Кор. 6:18–20: «Уникайте розпусти… Хіба ж не знаєте, що ваші тіла — це храм Святого Духа?» 12. Формується фальшиве уявлення про любов Іван Павло ІІ, Familiaris Consortio, 11: «Любов не є просто емоцією чи пристрастю, вона — глибоке рішення волі — жити для іншого.» 13. Втрата гідності — і хлопцем, і дівчиною Св. Йоан Золотоустий: «Немає нічого більш ганебного, ніж тіло, що стало знаряддям гріха.» 14. Виникає прив’язаність без відповідальності Іван Павло ІІ, «Любов і відповідальність»: «Любов без відповідальності — це обман, що ранить обох.» 15. Руйнуються майбутні подружні стосунки Папа Франциск, Amoris Laetitia, 284: «Попередній досвід, в якому було багато тілесного, але мало посвяти, може стати тягарем у шлюбі.»