Дорогі отці і брати. Я хотів би сьогодні заторкнути одну справу, дуже конкретну. Решту справ, я би радше представив дуже загально, а вирішувати ви би вже мусіли самі. Я не прийшов сюди щось наказувати, чи розвязувати,— це вже ваші власні справи. Справа, яку я хочу вам конкретно представити — це справа Києва. Київ, як знаєте, повинен бути осідком Голови Церкви, також і греко-католицької. Сьогодні всі керівники, всі настоятелі, чи предстоятелі всіх Церков є в Києві. Тільки греко-католики є у Львові. Треба бути у Києві. Чому? Не тільки для того, щоб бути близько, на кожен заклик, чи потребу уряду,— що, зрештою, також дуже важливо, але тому, що Київ є нашою колискою. Це місто, з якого вийшло наше українське християнство. Київ є нашою столицею і є містом, яке сьогодні обєднує всю нашу країну. Тому нам треба бути у Києві, а радше повернутись до Києва. Київ це місто, яке ставить перед нами дуже серйозні завдання. Україна, як знаєте, не є ще сьогодні релігійно сформованою державою. Кажуть, що майже половина населення є далеким від Бога, далеким від церкви. Це не означає, що вони є ворогами, але просто,— далекими, чужими, байдужими, дуже часто незацікавленими. Але, все ж таки, коли я сказав незацікавленими, може я не сказав цілковиту правду. Бо є багато людей, як знаємо з досвіду, які, здавалось би, так дуже далекі від Бога, від церкви, від всього релігійного, але одначе зацікавлені. І в Києві, цю духовну ситуацію нашої країни, найкраще і найяскравіше видно. Це, очевидно, заставляє нас щось робити для того, щоб також пасторально допомогти цьому місту і його населенню. Перенос Предстоятеля УГКЦ до Києва, це не є виключно адміністративний чи церковно-політично оправданий крок. Ми хочемо бути у східних областях також для того, щоб могти послужити, щоб свідчити Христа. А передовсім у місті Києві.    Ми будуємо тепер там храм, Патріарший Собор, який мав би бути головною нашою церквою, до часу, коли для обєднаної України, такою головною церквою стане Свята Софія, яка традиційно такою була і ми б хотіли бачити, щоб наша обєднана Христова Церква в Україні, мала знову осідок свого Патріарха в Святій Софії. Але до того часу, як довго, нажаль, ми є поділені, кожна Церква хоче мати якийсь свій центр у Києві. Київський Патріархат має свій центр в катедрі св.Володимира, УПЦ МП — у Києво-Печерській Лаврі, УАПЦ — у церкві св.Андрія. Нам, з тих історичних церков, не дали, не призначили у Києві якоїсь церкви. Тому ми, на лівому березі Дніпра, будуємо свою церкву, а також резиденцію. Одначе, я знову повернуся до основного, а саме, до пасторальної сторони цієї справи. Ми мусимо в Києві засвідчити про християнське наставлення греко-католицької церкви, про її мирне та відкрите наставлення до всіх людей. Одним словом, ми мусимо там мати свій душпастирський центр. Ми, якщо я не помиляюсь, маємо на сьогоднішній день у Києві шість парохій, які, одначе, прикро мені це казати, не сповняють належно своєї душпастирської ролі. Кожна з них, є в якийсь спосіб в собі закрита, дуже часто надто галицького характеру спільнота, яка в жодний спосіб не променює на місто. І я хотів би, щоб цей наш Собор, який за два роки вже би мав бути готовим до вжитку, став би таким справжнім, репрезентативним Собором для нашої Церкви. Цей Собор, на мою думку, мусить мати дві прикмети, як духовний центр. По-перше: там, в дуже автентичний спосіб, повинно плекатись наше традиційне благочестя, тобто спосіб прославлення Бога. Так, щоби наші брати наддніпрянці, могли побачити себе у нашому богослужбовому житті. По-друге: там ми мусимо складати дуже автентичне свідчення християнської любові ближнього. Це значить, що ми повинні дуже свідомо плекати християнські чесноти, бути відкритими до тих людей, які будуть до нас приходити. Бо, напевно, не будуть це виключно вже переконані греко-католики. Там буде багато людей, які може сьогодні є далекі від Бога, від церкви, або ще не визначених, до якої Церкви вони хочуть належати. Людей, які просто з чистої цікавості захочуть прийти і подивитися на нас. Вони мусять відчути справжнє духовне наставлення.    Я вам дам приклад зовсім протилежного наставлення. Дуже багато з наших людей, греко-католиків, (особливо про це мені оповідають люди з-за кордону), приходять до Києво-Печерської Лаври помолитися, подивитися. І якщо хтось довідувався, що це греко-католики, то бували випадки, що їх просто виганяли. Очевидно, після такого відношення до цих людей, у них залишалися дуже неприємні спогади та враження. До нас також, будуть приходити люди різних переконань і кожного з них, ми мусимо зустріти з любовю, як людину, пошанувати, як людину. Не конечно, приймаючи її переконання, заперечувати наші власні переконання. Але це є людина і вона мусить відчути, що ми її пошанували, як людину.    В Києві, на відстані практично 100 метрів від майбутнього Собору, який вже будується, я купив собі квартиру, в якій би я хотів перебувати, коли буду в Києві і в якій я би хотів примістити також трьох монахів, щоб мені допомагали. Але найбільше мені залежить на тому, щоб вони там плекали молитовне життя.    На площі, розміром 1,7 га, де будується Собор і резиденція, ми одержали дозвіл побудувати невеличку, тимчасову каплицю, в якій я би хотів, щоб вже починалася молитва. І ці три монахи, за допомогою деяких отців, які вже є в Києві і працюють там для нашої Церкви, і які поділяють цю точку зору, яку я вам вже представив,— молилися. Це не означає, ціле церковне правило, це не означає, що вони там повинні сидіти з ранку до ночі, чи цілу добу, але щоб там була якась молитва кожного дня. Яка вона буде — час покаже. Я би не хотів зараз робити якихось планів, не побачивши цього на практиці. Одним словом, таким би було в основному їхнє завдання.    Тому я просив отця Ігумена, щоб пошукав трьох побожних, благочестивих, належно підготованих монахів, які би там могли зі мною бути. Спільнота, яка би там була, була би, можна сказати спільнотою дуже особливою. Тому, я просив би вас, щоб ви між собою порадились і вирішили, хто би там найкраще надавався бути. Якщо все добре піде, то у наших планах на майбутнє, є створення там справді репрезентативного, греко-католицького монастиря. Такого, який би своєю духовістю, своїми практиками і своїм способом життя, відкликувався до нашої старої традиції. Це мрія на майбутнє. Може, на не таке вже й далеке майбутнє і не є це думка вже така дуже фантастична, мені здається, але вона вимагає певної підготовки. Щоб ті люди, які захочуть подивитися, що то є та греко-католицька церква, що то є та католицька церква,— могли це побачити. Це, розуміється, був би вже такий трошки більший монастир і треба би було добре застановитись, як і де його спорудити. Я би такий монастир дуже радо у Києві бачив. Цей монастир буде вимагати певного труду, певної праці, певної науки, певної відкритості. Цього життя нас навчить.    Стільки я хотів сказати про Київ і про це моє прохання, яке я поручаю вам, і яке я поручаю отцеві Ігуменові, щоб ви добре подумали і підтримали те, що на мою думку, є для нашої Церкви дуже важливе. Це є довготерміновий план, який має дві частини,— коротшу і довшу. Ця перша полягає на тому, що до початку літа, там вже можна би було замешкати. Квартири вже є передані, але у них ще треба зробити ремонт, тобто, пристосувати їх до наших потреб, хоча б з тієї причини, що там є два поверхи і мусимо зробити якусь внутрішню драбину, або якісь сходи, щоб можна було переходити.    Над другою цастиною цього плану треба би було трохи більше подумати і застановитися, як це здійснити.    Ми, як монахи нашої старої, студійської традиції, повинні конечно бути в Києві, хоча б на початках, а пізніше, також і в інших частинах України.    Стільки я хотів на цю тему сказати. Чи хтось би мав якісь запитання?    Ігумен Венедикт: Ви просите, Блаженніший, трьох монахів. Чи в число цих трьох мав би входити також ієромонах?    Бл. Любомир:   Якщо маєте ієромонаха, так би сказати, доступного, не було би зле. Там є два отці, а тепер ще й мав би бути третій, які би були до диспозиціїї, тобто, до богослужень, до Св. Літургії. Але якби в числі тих трьох монахів був один ієромонах, то це упростило би справу, бо він би завжди був там на місці. Бачите, початок є дуже скромненький, тільки три особи. Це є мінімум, що повинно бути монахів. А якщо можете і маєте відповідну особу, я би був дуже радий, бо це у багатьох речах допоможе.    Я би відразу хотів сказати, щоб ті блаженні монахи, які би там мали бути, були мені допоміжними у практичних речах. Один, наприклад, щоб мав здібності секретарські, щоб вмів читати електронну пошту і т.д. Інший, щоб вмів водити авто, щоб міг мене куди потрібно завезти. Ось такі, практичні речі. На їхнє місце можна би було взяти світських людей, але я би радий був бачити там монахів, з огляду на молитву. І взагалі, щоб ми вже починали в Києві, не тільки у цій каплиці, але й у каплиці, яка буде знаходитися в нашій квартирі,— молитвою освячувати місто.    Ігумен Венедикт:   Чи перебування наших монахів у Києві було би короткотривалим, чи це би мало бути на довший час? Чи наші монахи мали би залишитися також при Соборі?    Бл. Любомир: Мені сьогодні, щиро вам скажу, важко відповісти на це запитання. Але напевно, не на короткий час. Бачите, тут заходить проблема, вирішення якої не буде у моїй компетенції, бо час мого служіння ще 5 років. І коли мені виповниться 75 років, то треба буде йти десь до монастиря, душу спасати, а до того часу будемо блукати по світі. Але доки я буду, я би хотів біля себе мати монахів. Що стосується мого наступника, то на мою думку, було би дуже второпно, щоб він також мав біля себе монахів. Це є у нашій давній традиції, але я не можу нікого до цього змушувати.    Проблема є такого роду: коли ми будемо вже в Києві, то мусимо добре роздивитися, подумати, у якому місці будувати евентуальний монастир і який би був його звязок із Собором. Оскільки Собор не буде виключно парохіяльним, моєю мрією було би, щоб ним опікувалися монахи. Це би забезпечило Собору належну духовну обслугу. Мусимо собі також здати справу з того, що туди буде приходити багато людей, туристів, відвідувачів, паломників і т.д.    Якби я вам сьогодні сказав так, чи сяк, то це би було безвідповідальним з моєї сторони. Треба побути трохи в Києві. І за пів-року, за рік, вже би показалося, як укладати плани на майбутнє. Я вам зараз можу сказати про певні свої мрії, але поза мріями, воно є ніщо. Моєю мрією є те, щоб Собором опікувалися монахи, наші монахи, студійського уставу. Чому? Мені здається, на Сході України, ми маємо найкращі підстави свідчити про монашество. А монашество у Східній Україні — дуже важливе свідчення. Я цим не хочу принизити ані отців редемптористів, ані отців василіян, ані інших. Але їхній спосіб життя, який також має свої оправдвння і в східних областях України, не має тої переконливої сили, що має наш тип монашества. Я думаю, що над цим треба буде дуже солідно попрацювати. Я не хочу сьогодні давати якісь обіцянки, чи уявні плани, не маючи досвіду в такій ділянці. Бачите, я був у Києві тільки чотири місяці, і то, в обстановці зовсім іншій. Тому замало маю досвіду, щоб сказати, як це конкретно зробити в Києві. Це час покаже. Але я маю ту думку, що такий монастир повинен бути. Чи будемо могти це зробити разом з Собором, чи біля Собору, мені сьогодні є сказати дуже важко. Я не хочу робити тверджень, для яких не маю ще сьогодні підстави. Я би радо це бачив, але не хочу більше казати, як можу. Побачимо. Як Бог дасть і ви дозволите мені дати цих трьох співсупутників життя християнського, будемо бачити, самі відчуємо на місці, що і як. Але, все ж таки, я би хотів, щоб ті, що будуть там зі мною, були вже зародком чогось тривалішого на майбутнє. Як ми їх будемо могти остаточно примістити, оформити, я сьогодні ще не знаю. Це є свого роду ризик. Але раз ми собі постановимо, що хочемо там мати монастир, то знайдемо способи, щоби там бути.    Ієром. Севастіян: Чи в проекті будови Патріаршого Собору є передбачена можливість побудови там якогось монастиря?    Бл. Любомир: Як такого — ні. Щоб в комплексі будов, проекти яких ми сьогодні маємо, (певні деталі плану ще випрацьовуються), можна було розвинути справжній монастир,— я не думаю. По-перше, я давно вже не бачив плану будівництва і коли буду там на місці, мушу подивитися, перевірити. По-друге, з чим треба буде числитися, що там буде обмежена кількість осіб: три, шість,— але вже росту, щодо кількості, там бути не може. Бо це є будинок, який має інші призначення. Але я також маю на думці таке приміщення, в якому би була можливість росту. Не можу відповісти поки що на питання, в який спосіб монастир буде повязаний із Собором.    Ієром. Севастіян:   В мене є наступна пропозиція: якщо є така можливість, то до проекту комплексу забудов, можна би було ще додати проект якихось монастирських приміщень, які би могли вмістити принаймні 12 осіб. Очевидно, що це не був би на Східній Україні центр нашого монашества, а радше дім, в якому би мешкали ті монахи, які б опікувалися Собором. Бо справді, нашою старою традицією, між іншим, є те, що при Патріаршому Соборі були монахи. Починаючи від 13 ст. і аж, якщо я не помиляюся, до 17 ст., при Софійському Соборі був монаший корпус, в якому мешкало приблизно 60 монахів, і які були там при Патріарсі, чи при Митрополиті. Отож тепер, можна би було щось таке започаткувати. Поки що, у цій квартирі, а потім, з тою перспективою, щоб, наприклад, до якогось крила патріаршого будинку, добудувати корпус для монахів.    Бл. Любомир: Нажаль, я не маю перед очима ясного плану, щоб могти щось на цю тему сказати. Але ця думка була, була висказана і була прийнята.    Ієром. Севастіян: Якої величини є ця площа під забудову?    Бл. Любомир:  Як я вже згадував, територія є величиною у 1,7 га, але мені зараз дуже важко зорієнтуватися, чи на таку будівлю там було би місце. Наприклад, без проблем знайшлося місце на цю капличку, але вона є дуже маленька. Спорудження окремого будинку тепер не передбачено. Я не є зараз приготований, щоб сказати, скільки місця залишається, щоб могти там евентуально добудувати монастир. На попередньому місці, яке нам пропонувалося, це було взято під увагу. А тут,— я не можу сказати, що місця вже нема, не подивившись на план. Памятаючи про ваше запитання, я, під час моєї наступної подорожі до Києва, подивлюся на план і тоді зможу вам щось конкретно відповісти. Щоправда, відкривається можливість для того, щоб ще отримати трохи землі, що було би ідеальним, але про це говорилося в контексті не монастиря, а школи. Місто може би й дало землю, якби там була школа, бо мешканці Києва дуже радо би бачили в цій околиці нашу католицьку школу.    Ієром. Севастіян: В нинішній час, коли Ваше Блаженство є Первоієрархом нашої Церкви, є власне та можливість, допомогти нам у тому, щоб перебратися до Києва. Очевидно поступово, поетапно. Спочатку, до цієї квартири, а потім, може підшукати якийсь будинок. Бо як Ви згадали, термін Вашого служіння ще 5 років і не відомо, хто буде Вашим наступником, і як він поставиться до перебування там монахів студитів. Тому нам необхідно би було там мати свій сталий осідок, може навіть не далеко від Собору, щоб у  випадку, коли б хтось нас попросив звільнити місце при патріаршому дворі, бо захоче собі взяти редемптористів чи василіян, ми би могли перебратися туди.    Бл. Любомир: Те, про що ви зараз говорите, є дуже важливе. Колись, ті старовинні традиції, що стосуються монаших осідків, про які ми вже з вами згадували, полягали на чомусь іншому, а саме: Патріарх мешкав у монастирі. Не монастир коло Патріарха, а Патріарх у монастирі. Так було, наприклад, у Святій Софії і Києво-Печерській Лаврі.    Над цим питанням треба би було ще попрацювати. Бо розходиться про те, на що ви натякнули,— забезпечити стабільність. Щоб нам потім не сказали: дорогі отці, ми вас любимо, шануємо, але зробіть місце для інших. Тому, нам потрібно забезпечити собі там тривалий побут, а також, можливість розвитку, щоб там могла утворитися солідна монаша спільнота.    Ієром. Севастіян: Чи з юридичної сторони, на основі канонічного права, можна би було створити якийсь окремий статут для монашої спільноти при Патріаршому дворі?    Бл. Любомир:  Як я вже сказав, ми зараз працюємо в зворотньому порядку. Бо колись, Патріарх приходив у монастир, а у даному випадку мусимо робити навпаки. Я не кажу, що ні, але це треба простудіювати і подивитися вже конкретно на місці. Це є дуже важливі питання, на які я буду старатися якнайшвидше відповісти, але вже аж тоді, коли буду якийсь час у Києві і буду бачити ситуацію на місці.    Ієром. Гедеон: Треба створити у Києві нову Архимандрію.  Ієром. Севастіян: Можливо, вартувало би надати тому монастиреві повну автономію.    Бл. Любомир:  Це є речі, які може з часом, дасться побачити. Є дві можливості: в Східних Церквах, декларується Архимандрією існуючий монастир, Лавра, або, як то часто практикується в Російській Церкві, поставляється Архимандрита і кажеться йому, щоб зорганізував собі там Архимандрію. Так само є у них з єпископами. В католицькій церкві, за західним зразком, ми йдемо тим шляхом, що перше маємо якусь адміністратуру, потім, звичайно, Екзархат. І коли це все вже є достатньо велике і сильне,— Єпархію. В РПЦ буває так, що призначають єпископа до якогось міста, в якому нема ніякої церковної структури і він там має створити християнську громаду.    Колись, Митрополит Київський, був також з уряду Архимандритом Печерської Лаври. Нажаль, ми це стратили. У багатьох Східних Церквах є так, що Предстоятель Церкви є також і настоятелем якогось монастиря, головно такого традиційного, де є його резиденція, де відбуваються Синоди і т.д. Ці речі ще би треба було не тільки вивчити теоретично, але й побачити на місці. Ваша думка є цілком правильна.    Дн. Родіон:  Я би хотів уточнити таку річ. Чи перебування наших братів у Києві, на першому етапі, було би повязане з тим, щоби бути Вам до помочі, чи вони би також були заагажовані до праці при Соборі?    Бл. Любомир:  Практично, я уявляю собі це так, що їхня присутність, поки я буду мешкати в квартирі, була би повязана з моєю особою і ця присутність була би, на так званій, особистій базі, до часу, поки буде збудована резиденція. Але моєю думкою є те, щоб, зорієнтувавшись у ситуації, з часом, на основі цієї особистої бази, можна би було утворити монастир, який би мав можливість певного розвитку. Отже, на початках, це би була так звана приватна розвязка, а не створення там відразу монастиря.    Ієром. Віктор:   Чи ті монахи, які мають там з Вами жити, будуть на Вашому утриманні?    Бл. Любомир:  Так брате, утримуватимуться з моєї кишені. Так що, прошу посилати таких, які скромно живуть. У всякому разі, кожен одержить ліжко, дах над головою і щось, щоб підкріпити щодня душу і тіло. Я не буду постійно в Києві, бо мушу також бути у Львові, та й багато часу, нажаль, є поза Україною. Брати ж перебуватимуть там постійно, тому, безумовно, будуть на мому утриманні.    Дн. Леонтій:   Мені здається, що тим братам, які там з Вами мають перебувати, буде важко провадити повноцінне духовне життя, виконуючи одночасно обовязки секретаря, або якісь інші. Тому що, таке перебування в Києві, спонукатиме їх до спілкування зі священиками, які там працюють. Це буде для них свого роду тягарем, бо вони будуть тим природним барєром, через який їм треба буде когось перепускати, а когось ні. Таким чином, вони будуть безпосередньо включені у працю в Патріархії. На мій погляд, це буде складати істотну проблему для цих братів, щоб провадити монаше життя і одночасно займатись зовнішніми справами чи виконувати цілком не монаші обовязки.    Бл. Любомир:  Правильно брате ви кажете, дуже правильно. Зараз, наприклад, ми з дияконом Августином, тільки один час молимося разом, а поза тим, кожен мусить сам промишляти, як уложити собі молитовне правило. Та, маючи трьох монахів, навіть, коли я там буду, я певний, що можна, безумовно, з певними обмеженнями, провадити нормальне молитовне життя. Але, треба також працювати на життя. Ці речі треба урегулювати. Безумовно, це не буде те саме, що бути в Уневі, чи в якомусь іншому монастирі. Це є особливе служіння, немає сумніву. Але раз їх є трьох, то можна нормально помолитися деякі молитви разом, а певні молитви залишити кожному приватно. Ви правильно це бачите і це є проблема, яку можна вирішити. Бо можна цілковито перестати молитися, що є небезпечно, а з другої сторони, в міру можливості, можна цілком добре, провадити нормальне молитовне життя. Очевидно, я буду мати і гостей, які будуть приїжджати, але це не буде від шостої рано до півночі. Є певні години, коли люди приходять і я надіюся, що той брат, який там буде, бодай відчинить їм двері. Але я би не хотів, щоб ці брати, на протязі цілого дня, мусіли ввесь час щось робити, бо тоді було би неможливо укласти якесь молитовне правило.    Відносно харчування: маю надію, що приготувати на сніданок кашу чи каву, брати потрафлять самі. Але для приготування обіду, вечері, а також для купівлі продуктів, я би радше хотів залучити особу світську.    Я би дуже хотів, щоб монахи, по можливості, якнайменше вешталися по світі. Як сказав св.Василій Великий,— щоб знали тільки дорогу додому і до церкви. Всякі інші дороги, в міру можливості, будемо старатися оминати. Навіть помешкання є спроектоване так, щоб світська особа, яка буде працювати на кухні, не заважала монахам, які в іншій його частині, займатимуться монашими обовязками.  Так я собі все це уявляю.    Стільки, я хотів би сказати про Київ.       Слово Блаженнішого Любомира до Загальної Ради Святоуспенської Унівської Лаври   Дорогі браття. Спочатку з вами, а потім зі всіма разом зібраними братами, я би хотів говорити про такі дві речі. Те, що я буду говорити тепер і пізніше до всіх, не є взяте з книжки, а з власного досвіду, дуже часто гіркого. На мій погляд, дорогі брати, ви мусите звертати дуже велику увагу на монастирські Ради. Наші відновителі, Шептицькі, дуже виразно про це написали у наших правилах. Ці Ради треба відбувати і відбувати їх слід, за найкращими зразками сучасного життя. Щоб Ради — це є надзвичайно важливе — вносили в життя монахів повну прозорість. Щоб кожен, а тим більше схимник, знав докладно: що діється і чому діється. Це є частиною нашого життя в спільноті. Я, коли буду звертатися до всіх, коли вже будуть присутні також наші молодші брати,— хочу говорити про життя в спільноті. Але вас, які вже є більше задіяні у ці справи,— Ради Загальні, Ради Духовні, Ради Старців, я би хотів просити, щоб на цю ділянку життя, дуже звертати увагу і дуже серйозно це трактувати. Тому, треба дуже добре вивчити наш Типікон, але також, як я вже згадав, вивчати способи, як найкраще, як найбільш ефективно, найбільш прозоро, вести справи на Радах. Це надзвичайно важливе для спільноти. Тим більше, коли спільнота, така як ваша, дякувати Богу, вже не є така маленька. Отже, не всі є тут, не всі є завжди під рукою, не всі все знають. Тому, на це треба звернути велику увагу. Колись до мене приходило набагато більше братів. Тепер, тільки випадково, можу з кимось зустрітися і щось поговорити. І якщо є якісь нарікання, то вони звичайно є через невдале проведення різного роду Рад. Брат каже: «Я не знаю, що діється, чому так діється». Я не знаю, як є тепер, може це поправилося, бо я говорю з досвіду попередніх років, коли я справді мав набагато більше контакту з вашими монахами. Але, як би там не було, на це дуже-дуже звертайте увагу. Щоб все було як слід проведено і належно записано. Якщо маєте якісь Ради, які повинні відбуватись періодично, то старайтеся, щоб вони відбувались у визначений час. Це є надзвичайно важлива частина нашого життя, як вияв спільноти. Мусить бути певна культура Рад. Не потрібно, щоб Рад було дуже багато, але щоб ті, які відбуваються і ті проблеми, які обговорюються, і ті рішеня, які приймаються,— щоб все було чітко і ясно для всіх членів монастиря. Ви, як схимники і як ті, що є учасниками Загальних Рад, повинні дуже на це звертати увагу. Хто бере участь у Раді, повинен щиро, відкрито висловлювати свої думки та погляди. Спільнота, включно зі всіма настоятелями, повинна уважно, щиро і відкрито слухати, що каже кожен брат, і розважити те, що кажеться. Бо це не є тільки респект для людини, а це є щось надзвичайно важливе для нормального спільного життя. Якщо нема прозорості, то відразу зявляються якісь шемрання, якісь недоговорення, утворюються групи. На це, прошу вас, дуже звертайте увагу. Я маю тепер такий випадок з однією групою сестер, де зайшло досить неприємне непорозуміння, власне через неправильне проведення Рад. Я просив, щоб зробити таке, свого роду, дослідження і виявилося, що є поважні тертя у монастирі через те, що вони не говорять про все просто, відрито і щиро на Радах. Такий спосіб відкритості, щирості уможливлює співжиття. Тоді нема нагоди до якихось непотрібних непорозумінь. Кожен почувається цілковито спокійним, бо він знає, що діється, чому діється, всі справи пояснюються. Не завжди будемо з усім згідні. Я, коли буду говорити про спільноту, щось скажу також в справі Рад взагалі. Там є ще один надзвичайно важливий елемент, що стосується Ради для спільнотового життя, але я не буду зараз про це говорити, а вже скажу до всіх. Отця Ігумена і всіх вас, я би просив, щоб на ці речі дуже звертати увагу, і дуже серйозно цю ділянку вашого життя трактувати. Бо це забезпечує певний спокій, спокій в спільноті, спокій в душі, а також творчість, що дуже важливим елементом монашого життя. Унів, 2005 рік

Фото взяте з особистої сторінки отця Назара Заторського у Фейсбуці Христос посеред нас! Дорогий брате у священстві, звертаюся до Тебе як до співбрата й співслужителя Господнього виноградника з публічним братнім словом напоумлення. Почуваюся зобов’язаним це зробити не лише як священник, але й як син своєї стражденної Церкви і Батьківщини, бо мовчати у подібних випадках — означало б стати співучасником згіршення вірних. Мені дуже прикро, що у побожного хлопчини Назара, який зі мною роками ходив пішки прощею до Унева, стався невідомий мені злам. Злам, який породив у Тобі жаль до своєї рідної Церкви — Церкви, за яку тисячі наших людей сиділи у концтаборах, мучилися по Сибірах. Це були справжні свідки віри, які сторонилися навіть найменшого гріха, бо розуміли, що погодження свідомості з гріхом є погодженням із дияволом. Причиною цього мого звернення є вже неодноразові Твої виступи й публікації, у яких відчутно розмивається різниця між гріхом і чеснотою, а також недвозначно оправдовується пропаганда гомосексуалізму, гендерної ідеології та інших явищ, які Церква ясно і послідовно відкидає. Такі вислови суперечать автентичному навчанню Катехизму Католицької Церкви та ставлять під сумнів обов’язок священнослужителя «звістувати Слово у слушний і неслушний час» (ІІ Тим 4,2). Тим більше це болісно сьогодні, коли Україна перебуває в умовах війни, і наш народ хапається за віру як за останню надію. У цей час будь-яке слово священика має особливу вагу: воно може або зміцнити серце, або ще більше його поранити. Ти проживаєш у Швейцарії, але звідти звертаєшся до української публіки й оцінюєш ситуацію в Україні. Якщо Ти справді відчуваєш відвагу до критики й дискусій, то приїдь сюди, в Україну, де люди щоденно борються за життя, свободу й віру. Тут, у спільному болі та стражданні, можна вести чесний діалог. Але дистанційні заяви, які підважують віру людей, лише множать смуток і розкол. Інструкція Конгрегації віровчення Donum veritatis  нагадує: «Служіння богословів полягає у тому, щоб сприяти глибшому розумінню віри. (…) Це служіння передбачає завжди глибоку єдність із Божим народом і його пастирями. (…) Богослови не повинні розглядати себе як незалежних від Учительства Церкви або протиставлених йому, бо їхня праця має сенс лише у зв’язку з переданою вірою» ( Donum veritatis , §30–32). Саме ця єдність з Учительством і вірність переданій вірі є основою нашого священничого служіння. Втрата цієї опори означає не свободу, а розрив із правдою Христового Євангелія. Тому в братньому дусі закликаю Тебе: переглянути свої публічні висловлювання у світлі вчення Церкви, відмовитися від підтримки ідей, які суперечать Об’явленій Істині та моральному вченню Католицької Церкви, пам’ятати, що кожне слово священика формує сумління вірних і може стати або «світлом світу» , або «каменем спотикання» . Наш спільний обов’язок — зміцнювати довір’я людей до Бога, Церкви, священства та вести їх до Христа, а не до сумніву. Молюся, щоб Господь укріпив Тебе у вірності Йому й Церкві, та дарував мудрість і мужність свідчити істину любов’ю. Істину, якою є Ісус Христос, який є нашим єдиним Спасителем, а не мудрість світу цього. Пригадую Тобі відомі слова Апостола Павла з Листа до Коринтям: " Мудрість цього світу - глупота в Бога. Написано бо: «Він ловить мудрих їхніми хитрощами» (І Кор. 3,19) Де мудрий? Де учений? Де дослідувач віку цього?» Хіба Бог не зробив дурною мудрість цього світу? А що світ своєю мудрістю не спізнав Бога у Божій мудрості, то Богові вгодно було спасти віруючих глупотою проповіді. Коли юдеї вимагають знаків, а греки мудрости шукають, - ми проповідуємо Христа розп'ятого: -ганьбу для юдеїв, і глупоту для поган, а для тих, що покликані, -чи юдеїв, чи греків - Христа, Божу могутність і Божу мудрість. " (І Кор. 1,2-24) З братньою пошаною у Христі, Єрм. Юстин Бойко, студит Доктор богословʼя та патристичних наук Інституту «Августиніянум», Рим Львів, 14 вересня 2025 року Божого У свято Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього

Дорогі друзі,   наш княжий Львів сьогодні у світі сприймають по-різному. Для когось він містом, яке зачаровує своєю архітектурою, маленькими вуличками та помірним затишком. Для когось воно є місцем зустрічі, де за філіжанкою каву можна гарно порозмовляти між собою. Сприйняття нашого міста у великій мірі залежить від того, хто чого шукає. Та не зважаючи на те, хто як сприймає Львів – він є містом багатогранним, що має свою велику історію. А вона є дуже непростою, оскільки її стежки топтали не тільки ті, що люблять Україну, але, на превеликий жаль, ті, що ненавиділи її вже через саму назву, бо вона криє у собі зміст духа вільного Народу. Сьогодні ми відкриваємо виставку, яка має на цілі пригадати нам одну з найтрагічніших сторінок не тільки Української Греко-Католицької Церкви, але й цілої Христової Церкви в України, а навіть цілої України. Бо саме тут, у Львові, 75 років тому радянська влада ліквідувала Церкву, яка була голосом Бога і Українського Народу, а її символом був праведний митрополит Андрей Шептицький. У той же час, через так званий «Собор» та ж сама радянська влада здійснила спробу створити власну «Церкву», яка б служила не Богу, але комуністичній ідеології. Хтось скаже – та це вже було давно, його слід віддати в руки Божі, відпустити. Так, минулого ми не повернемо. Але, на превеликий жаль, незасвоєні уроки історії життя народу чи людини виправляються дуже дорогою ціною  – як казав колись Патріарх Йосиф «горами трупів і ріками крові» . Саме через це організатори сьогоднішньої виставки підібрали дуже мудре гасло для неї: «Пам’ятаємо, щоб не повторилось!» Сьогодні, з нагоди відкриття цієї виставки, я дуже б хотів, щоби кожний, хто переглядатиме її чітко усвідомив, що рану, яку завдав Українській Греко-Католицькій Церкві Львівський псевдособор 1946 року кровоточить донині.  Їй було забрано усі церкви, церковні споруди, монастирі та усе майно, яке здобувалося століттями на кошти тих, які часами останню копійку віддавали на Божі справи. Але щонайбільше, жертвами Львівського псевдособору стали тисячі вірних Богу душ єпископів, священників, монахів, монахинь та мирян, які через небажання підкоритися волі сталінської репресивної машини, завершили свій життєвий біг у радянських концтаборах. А ті, яким пощастило повернутися, доживали свого віку як «вороги народу» на своїй землі. Вже не кажу про багато зламаних душ, які не витримали страху і залякувань. Усе це дуже відчутно позначилося на житті Української Греко-Католицької Церкви і має свої наслідки аж по сьогоднішній день. Сьогоднішня виставка – це спроба показати сучасному українцю образ зла у своєму найпідступнішому образі – в образі «святості». Маю надію, що 75 роковини сумної події Львівського псевдособору врешті решт змобілізують не тільки науковців, але й політиків та громадських діячів винести питання реабілітації Української Греко-Католицької Церкви на державному рівні. Бо як слушно зазначив недавно наш Патріарх Блаженніший Святослав, Українська Греко-Католицька Церква до сих пір користується тими правами, що її колись надав Михайло Горбачов, який легалізував її, але не реабілітував. А це означає, що зло, яке було завдане репресивною радянською машиною Українській Греко-Католицькій Церкві до сих пір не є офіційно визнаним. Від імені Високопреосвященного Архиєпископа і Митрополита Львівського та цілої Львівської Архиєпархії УГКЦ висловлюю вдячність усім тим, які спричинилися до відкриття цієї виставки. Складаю вдячність Інституту Історії Церкви УКУ, Українському Інституту Національної Пам’яті, Галузевому Архіву Службі безпеки України, які працювали над наповненням цієї виставки. Окрему вдячність складаю Львівській міській раді, яка через інформаційні банери, сіті-лайти, біл-борди, а також організацією цього заходу допомогла пригадати нам подію, уроки якої ми повинні засвоїти, про яку ми повинні пам’ятати, щоби вона не повторилася.   Львів, 9 березня 2021 року   Єрм. Д-р Юстин Бойко, студит Синкел у справах монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ

Під час місій у с. Тучному Перемишлянського р-ну Львівської обл. 4-5 серпня 2007 р., які провадив о. Василь Вороновський сталося декілька подій в яких можна побачити Божу силу. Безперечно Бог діє у цьому світі через святих людей, якраз таким наші люди вважають о. Василя Вороновського. 3 серпня 2007 р. в першу п’ятницю місяця, якраз перед місією, я о. Андрій священик парафії Благовіщення Пречистої Діви Марії с. Тучне уділив святі тайни Покаяння, Євхаристії та Єлеопомазання двоїм хворим людям на парафії. На наступний день перший день місій, які провадив о. Василь Вороновський, після молитви за нашу парафію ці дві людини перейшли до Бога. Хтось міг би подумати, що це випадковість, але якщо дивитися через призму Божого провидіння тоді стає зрозуміло, що коли люди молилася у церкві за свою парафію Бог полегшив терпіння двох найбільш недужих парафіян. Одна з них жінка Галайко Емілія Антонівна останні 16 років свого життя, як втратила зір жила в повній темряві, а у іншої Іваницької Меланії Василівної почали гноїтися ноги, від чого вона терпіла сильні болі. Після місій парафіяни передали два свідчення про оздоровлення: Трач Іванна Михайлівна, 1977 р. н., яка має сина Іванка з 2004 р.н. Від дев’яти місяців дитина почала завмирати. Мати зверталася до лікарів, та вони не змогли поставити діагнозу. У 2006 р. маленький Іван завмер, коли викликали місцевого фельдшера п. Миколу Данилківа, він попросив, щоб швидше везти дитину до лікарні. Дорогою  родина Іванни Михайлівни молилася до Пречистої Діви Марії Тучнянської,  і дитина прийшла до тями і заплакала. Через три дні лікарі, не поставивши діагнозу хвороби, відпустили матір з дитиною додому. Коли приїхали у с. Тучне, п. Іванна приносила дитину до храму, молилися за неї Святу Літургію, освячували воду та помазували єлеєм під час місій. Дитина стала здоровою [1] . Мельник Ганна Ярославівна свідчить, що син її родички з с. Воротків біля м. Луцька хворів на епілепсією. Лікування не дало належних результатів. Під час місій  у храмі Благовіщення Пречистої Діви Марії 4 серпня 2007 р. родичка привезла хвору дитину до храму. Після освячення води, помазання єлеєм та відчитання молитов о. Василем Вороновським хлопчик одужав [2] .     о. Андрій Соколовський - священик храму Благовіщення Пречистої Діви Марії с. Тучне Перемишлянського р-ну Львівської обл.   [1]  Свідчення Трач Іванни Михайлівни – жительки с. Тучного від 30.04.2008 р. [2]  Свідчення Мельник Ганни Ярославівни жительки с. Тучного від 03.05.2008 р.

Акти Митрополичого Ординаріяту Док. № 17 Ч. 78 Чит. 11.ІХ.1941 Тризуб без хреста Не знати з якої ініціативи і для якої причини укр[аїнські] патріоти носять часом малу відзнаку тризуба без хреста. Коли св. Володимир і по ньому усі укр[аїнські] князі уживали яко державного знамені тризуба з хрестом, треба признати, тризуб без хреста за символ повороту до поганства і за сумний признак переваги безбожницьких течій серед нашої нещасної суспільности. Може бути, що прихильники того поганського символу відкликуються на те, що такого тризуба уживала укр[аїнська] Центральна рада з 1917 і 1918 р. Таке оправдання не мало би ніякої рації. Центр[альна] рада допустилася много ошибок і, зокрема, під впливом засідаючих в ній безбожників спричинила національну руїну і помагала большевикам запанувати над Україною. Хотіти повторювати ті ошибки було би нерозумною політикою. Подібним проявом безбожництва буває заступлювання словом “Слава Україні” відвічну похвалу віддавану Христу: “Слава І[сусу] Христу!” . Очевидно, ніхто з українців не може мати нічого проти поклику “Слава Україні” , але тим словом заступити акт релігійного прославлення Христа є виразною тенденцією усунути Христа і поставити батьківщину на його місце, значить є ознакою виразної безбожницької тенденції, що обманює наївних українських патріотів. Україна не може взагалі існувати як самостійна держава, а тим менше може бути славною державою без волі Царя царствуючих і Господа господствуючих Предвічного Бога І[суса]. Христа, нашого Спасителя, Батька і Пана. Взиваю усіх християн єпархії поборювати ті два прояви безбожництва в практиках укр[аїнського]. патріотизму. Від М[итрополичого]. О[рдинаріяту]. У Львові 6.ІХ.1941 † А[ндрей]. Публікацій не виявлено. Відзнаку тризубу носили на головному уборі “мазепинці” – поліція української допоміжної поліції.

Фото взяте зі сторінки отця Івана Лейб'юка у Фейсбуці Сьогодні 35 ліття священства відзначає парох моєї рідної Дори – отець Іван Лейбʼюк ( Іван Лейб’юк ) . Отримав він їх 23 серпня 1990 року. Усі ці роки він нерозривно пов’язаний з Дорою, хоча сам родом є з Білих Ослав. І хоча він вже має немалий шмат життєвого і священничого шляху за плечима, Доряни (причому і старші, і молоді) називають його дуже мило і ніжно – отець Йванко. Хтось з цікавих, який не є з гуцульських теренів Дори запитає про те, чому так ? А відповідь проста – отець Іван зростав на очах Дори. Тут, з рук блаженної пам’яті отця Порфирія (Павла-Петра) Чучмана у підпільній монастирській хаті Студитів у Горишняку отримав Святу Тайну Хрещення і Миропомазання. Тут вперше в часі отримання Святих Таїн плакав і кричав так, що його крик почула уся Дора. А люди, присутні на Хрещенні, жартували: «Кричи Іване ославський, най Тебе почують Дорєни» . І так сталося. Дора його голос почула. Дивним збігом обставин, а радше з Божого Провидіння він не став Студитом (Іван прийшов до хати Студитів, а та була замкнена) , але учнем славного отця, істинного Дорянина блаженної пам’яті Михаїла Косила. Він був вірним до дрібниць його учнем та постійно поруч. Мені пощастило бути свідком священничої дороги отця Івана чи не з самих початків. Здається, то був 1982 рік (у датах я не сильний), коли до Дорянського лісництва приїхала пасіка, яка нараховувала близько 150 бджолиних сімей. Головним пасічником був отець Михайло Косило. А тоді я ще цього не знав. Він жив пасікою і жив на пасіці! Це було дивно для мене, адже більшість працівників лісництва не дуже затримувалися на роботі. Ну, хиба що смерека криво впала. Біля Михаїла Косила завжди були молоді хлопці. Тому, принаймні мені особисто, там було дуже добре і весело. Молода і цікава компанія, товариство, жарти і, щонайважливіше, якось не так, як у інших світських товариствах. На пасіці панувала якась містична атмосфера! Мені малому було дуже дивно, а водночас приємно, що до мене відносилися як до дорослого і з повагою великою, а водночас я там ніколи не чув лихих слів чи негідних постав. Панувала тут велика культура і повага. Саме тут я вперше побачив майбутнього отця Івана. Він, мабуть, найбільш ревно служив отцю Михаїлу. Його покорі та працьовитості можна було позаздрити. Вперше я зрозумів, що це товариство – це спільнота священників я зрозумів тоді, коли приступав підпільно до Першої Сповіді і Святого Причастя. Це було вночі. Але, про це іншим разом напишу. Молодий Іван Лейб’юк мав чудовий голос! А ще був дуже поставний і високий! Я тільки згодом зрозумів тільки, що мабуть не було у Дорі дівчини чи молодиці на той час, яка б не задивлялася на майбутнього отця Івана та ставила собі питання про те, чому він не одружується. Але він вирішив свідомо – прийняти священство у безженному стані. Саме таких єднав біля себе отець Михаїл, бо був свідомий, що якщо священник має родину, є більші ризики, що радянські служби безпеки зможуть шантажувати священника. Пам’ятаю як нині, що коли висвятили отця Івана на священника, він вперше показався на Літургії у Дорі у священничих ризах, коли покійний владика Павло Василик у Дорі святив двох інших кандидатів з підпільної Семінарії отця Михаїла Косила на священників. Як сьогодні пригадую між жінками пішов церквою голосний шепіт: «Дивіться жінки, наш Йванко в ризах!» Це сьогодні не є дивиною побачити священника, а в ті часи священники були великою рідкістю. А тим більші такі священники! Згодом отець Іван став парохом Дори, де щоденно служить вже 35 літ! Стільки дітей він охрестив, звінчав молодих, відпровадив на дорогу вічного життя людей, потішив засмучених сердець, врятував з недолі упавших, тощо. Можна багато перераховувати тих добрих діл, які Бог вчинив його руками! Наш отець Іван є істинним священником Української Греко-Католицької Церкви – він любить свою Церкву, свій Народ! Він є великим патріотом України! Йому дорога є і молодь, і старші, і діти. Свята Літургія є центром його життя! Можна ще багато сказати про нашого Пароха, але не хочу забирати у читачів багато часу! Боже, дякуємо Тобі за нашого Пароха Отця Івана! Благослови його працю і служіння! Подай йому здоров’я сильне, щоб міг ще довго служити Тобі і людям, до яких Ти його послав! Про це прошу Тебе як істинний Гуцул і Дорянин   негідний Юстин, монах студит Бойко Львів, 23 серпня 2025 року Божого

Szanowny Panie Profesorze! Zwracam się do Pana w formie listu otwartego jako kapłan Ukraińskiego Kościoła Greckokatolickiego, absolwent Seminarium Duchownego w Lublinie oraz Katolickiego Uniwersytetu Lubelskiego. To właśnie w Lublinie – w seminarium i na uniwersytecie – nauczyłem się prawdziwego chrześcijańskiego patriotyzmu , o którym tak często mówił św. Jan Paweł II. Patriotyzmu, który nie rodzi się z nienawiści, lecz z miłości do własnej ojczyzny, połączonej z głębokim szacunkiem do innych narodów. Polska i naród polski są mi szczególnie bliscy, bo to właśnie w Lublinie kształtowałem się duchowo i intelektualnie. Tam uczyłem się, że – jak mawiał św. Jan Paweł II – „Europy nie można zrozumieć bez chrześcijaństwa” . Dlatego dziś nie mogę pozostać w milczeniu, gdy w przestrzeni publicznej pojawiają się słowa, które obrażają nie tylko mnie, ale również mój Kościół i mojego współbrata w kapłaństwie – ojca Mychajła Hredila. 1. W obronie współbrata w kapłaństwie Ojciec Michajło Hredil jest gorliwym kapłanem Kościoła Chrystusowego, człowiekiem modlitwy, kultury i prawdziwym chrześcijańskim patriotą w najwyższym tego słowa znaczeniu. Także on studiował w Lublinie, należy więc do tego pokolenia, które formowało się pod duchowym wpływem św. Jana Pawła II. Święty Papież wielokrotnie podkreślał, że patriotyzm nie oznacza nienawiści do innych, lecz miłość do własnego narodu połączoną z szacunkiem wobec innych narodów . Pozwólcie, że przypomnę jego słowa: „Prawdziwy patriotyzm nigdy nie jest przeciw komuś, lecz zawsze dla kogoś”  (Łódź, 1987). „Miłość Ojczyzny zakorzenia się w miłości do rodziny, do tradycji, do ziemi ojczystej, ale nie może być zamknięciem na innych”  (Gniezno, 1979). Te słowa są życiowym credo ojca Michała. Dlatego nie mogę pogodzić się z krzywdzącymi insynuacjami, które Pan, Panie Profesorze, zawarł w swoim publicznym wpisie. 2. Powód tego listu W mediach społecznościowych pozwolił Pan sobie napisać: „Pop ‘ukraiński greckokatolicki’, absolwent KULu, laureat nagrody im. Stepana Bandery. (…) Na tym zdjęciu polski absolwent z naszywką SS Galizien koło pomnika SS-manów. A poza tym, wszystko OK.” Ten wpis, podpisany przez Pana imieniem i tytułem, nie tylko stanowi przykład brutalnego języka, niegodnego profesora katolickiego uniwersytetu, lecz także jest głęboko niesprawiedliwą obelgą. Obrażając ojca Mychajła, obraził Pan również mój Kościół – Ukraiński Kościół Greckokatolicki, który przez wieki pozostawał wierny jedności katolickiej i nieraz płacił za to krwią męczenników. 3. W obliczu wojny Rosji przeciwko Ukrainie Żyjemy w czasie, gdy Rosja prowadzi otwartą wojnę przeciwko Ukrainie, niszcząc nasz naród, nasze świątynie i nasze rodziny. Ta wojna jest bezpośrednią kontynuacją tego, co św. Jan Paweł II nazwał „imperium zła” . ZSRR odszedł do historii, ale jego duch i metody ożyły w polityce Kremla. Dlatego właśnie my, chrześcijanie i Europejczycy, jesteśmy wezwani nie do dzielenia się, lecz do jednoczenia. Bo inaczej ogień wojny może rozprzestrzenić się daleko poza granice Ukrainy. Pański wpis, Panie Profesorze, jest niczym iskra, która może rozniecać nową falę nienawiści między Polakami a Ukraińcami. Nie chcę wierzyć, że działa Pan świadomie jako agent FSB. Ale muszę jasno powiedzieć: retoryka, którą Pan stosuje, jest żywcem zaczerpnięta z podręczników propagandy „ruskiego miru” . To ta sama logika, którą posługuje się Putin, chcąc poróżnić nasze narody. 4. Dodatkowa refleksja o Panu Profesorze Szczególnie boli mnie to, że taką retorykę stosuje człowiek, który sam pochodzi ze Lwowa, który kończył studia historyczne na Uniwersytecie im. Iwana Franki w czasach sowieckich. Można by się spodziewać, że znajomość tamtych realiów i doświadczenie życia w zniewolonym kraju uczynią Pana bardziej wrażliwym na dramaty narodów Europy Środkowo-Wschodniej. Tymczasem Pańskie słowa brzmią tak, jakby kryła się za nimi osobista rana. Wygląda to tak, jakby – ku pokrzepieniu serc Polaków  – znienawidził Pan Ukraińców, a jednocześnie nigdy w pełni nie stał się Polakiem. To rozdwojenie ujawnia się w języku nienawiści, którego Pan używa. Pańskie słowa świadczą jedynie o tym, że wewnętrznie jest Pan człowiekiem rozdartym, którego rana wciąż krwawi. Ale zamiast chcieć tę ranę uleczyć, zdaje się Pan świadomie ją rozdrapywać. 5. Budowa wspólnej przyszłości Panie Profesorze, jest Pan nauczycielem, wychowawcą przyszłych pokoleń. Pańskie słowo ma znaczenie. Dlatego proszę Pana – zamiast rozniecać nieufność, niech Pan wykorzysta swój autorytet, by wychowywać młodzież w duchu braterstwa i wzajemnego szacunku. Polska i Ukraina mają przed sobą wielkie zadanie: wspólnie budować przyszłość chrześcijańskiej Europy. Nasze narody zapłaciły już straszną cenę za wolność. Czy możemy sobie dziś pozwolić na luksus nowych kłótni? Jan Paweł II powiedział: „Europa potrzebuje oddechu dwoma płucami – Wschodu i Zachodu” . Polska i Ukraina to dwa narody, które mają oddychać tym samym ewangelicznym duchem. 6. Wezwanie i przestroga Zwracam się do Pana nie jako wróg, ale jako brat w Chrystusie. Bo każdy z nas odpowiada przed Bogiem za to, co sieje swoim słowem. Słowo może być ziarnem dobra, ale może też być trucizną. Pański wpis stał się przykładem tego drugiego. Dlatego apeluję do Pana: proszę, niech Pan zaprzestanie posługiwania się językiem nienawiści. Niech historia nie będzie bronią, którą będziemy się nawzajem ranić. Niech Pan użyje swego talentu naukowca, aby budować – a nie niszczyć. Zakończenie Wierzę, że mój list zostanie usłyszany nie tylko przez Pana, lecz także przez wszystkich, którzy szukają prawdy. Bo prawda zawsze prowadzi do jedności. Polacy i Ukraińcy są powołani, by stać ramię w ramię w obronie wolności, w budowie sprawiedliwości i w tworzeniu cywilizacji miłości, o której marzył Jan Paweł II. Polska i Ukraina nie mogą być wrogami – muszą być braćmi.  Niech nasze Kościoły staną się prawdziwym mostem jedności, aby Europa przyszłości była kontynentem pokoju, a nie areną nowych wojen. Z modlitwą i braterskim wezwaniem, Ojciec dr Justyn Bojko , mnich studyta, Ukraina Absolwent Seminarium Duchownego w Lublinie oraz Katolickiego Uniwersytetu Lubelskiego

Подячне слово з нагоди 160-ліття від дня народження Митрополита Андрея Шептицького Високопреосвященні і Преосвященні Владики, Дорогий Владико Нунціє, Всесвітлійші і Всечесніші Отці, Високопреподобні і преподобні Сестри і Отці, Достойні представники влади, дорога молоде, Дорогі у Христі браття і сестри у Христі!   Стоячи сьогодні у цьому величному храмі культури — Львівській опері, ми не просто вшановуємо 160-ту річницювід народження великого українця. Ми, передусім, віддаємославу Богові за людину, яка жила вірою — не тільки в особистому молитовному житті, а у всіх вимірах свогобуття: як душпастир, як національний провідник, як будівничий культури, як захисник прав людини. Бо віра була не модною прикрасою в його житті — а центром, джерелом, силою, що надихала і вела. Митрополит Андрей вірив у Бога — не теоретично, а глибоко, покірно, по-євангельськи. І ця жива віра у Христа розквітала в плодах: • у його молитві, яка годинами заливала підлогуйого келії, • у його словах, що втішали, навчали, наставляли, • у його мужності, яка не боялася ні царськихурядів, ні більшовицьких тюрем, • у його суспільній дії — від відродження школи до порятунку дітей сиріт, особливо євреїв у час Голокосту, • у його любові до України, яка не була ідеологією, а виявом віри в Боже покликання цього Народу, нашого Народу! Його віра була плідною, бо була справжньою. А справжня віра завжди породжує дію. Сьогодні, в епоху спокус до поверхневості, до релігії без обов’язку, до політики без совісті, постать Митрополита Андрея промовляє до нас із неймовірною актуальністю: «Хочеш перемінити світ? — почни з віри. Не з програми, не з гасел, не з ідеологій. А з живої, глибокої віри в Бога — ботільки така віра творить історію». Його життя — це доказ, що віра не усуває людину відсуспільства, а навпаки — посилає її в самий центр подій, щоб там бути світлом. Він звертався до інтелігенції словами: «Тільки з глибини віри може вирости культура, щоформує народ». Він навчав політиків: «Без морального закону влада не будує — а руйнує». Він закликав молодь: «Не бійтеся мріяти про велике, якщо ви будуєте на Христі». Він надихав священників: «Наше перше завдання — вести душу до Бога. Але водночас — не залишити народ у темряві незнання і несправедливості». Митрополит Андрей — це не пам’ятник. Це дороговказ. Це совість. Це вимір, за яким варто міряти і нашу особисту, і суспільну поставу.   Львів має привілей бути тим містом, у якому митрополит Андрей будував Христову Церкву і Україну. Зрештою, мощі праведного митрополита Андрея спочивають саме у Львові – у крипті СвятоюрськогоАрхикатедрального Собору. А тому, коли Львів претендуєна роль авангарду України, він повинен будувати своємайбутнє на спадщині Шептицьких, а їхнє ім’я та християнські цінності, якими вони жили, повинні стати наріжним каменем його майбутнього розвитку. І це не є голослівні слова – це необхідність, продиктована тяжким досвідом боротьби з Московією. Історія виразно показуєнам, що там, де звучить ім’я Андрея Шептицького, там завжди звучить голос Христа і голос України. Сьогодні як Голова Оргкомітету з відзначення 160-ліття від дня народження митрополита Андрея Шептицького хочу висловити велику вдячність усім тим, які спричинилися до організації і проведення цього мистецько-духовного заходу у стінах славної Львівської опери. В першу чергу висловлюю вдячність нашомумитрополиту Ігорю, як духовному сину і наслідникумитрополита Андрея на Львівському митрополичомупрестолі за те, що довірив це завдання та активно підтримував і брав особисту участь у засіданнях та підтримував корисні пропозиції Оргкомітету! Дякую також кожному члену Оргкомітету за велику і клопітку працю! Сердечно дякую Голові Львівської обласноїдержадміністрації пану Максиму Козицькому. Окрім сьогоднішніх заходів до кінця року, завдяки підтримці та сприянню нашого Голови облдержадміністрації ми отримаємо ще кілька цікавих видань, зокрема перевидане і наново опрацьоване видання його знаменного послання Про нашу державність «Як будувати рідну хату» у подарунковому і науковому стилі! Дякую Голові Львівської обласної ради п. Юрію Холоду, який на рівні облради підтримав і підтримує усі ініціативи, пов’язані з промоцією особи митрополита Андрея. Велику подяку складаю Львівській міській владі на руки міського голови п. Андрія Садового! Цього року Львів проголошений молодіжною столицею! 10 серпня цього року на Святоюрській горі ми спільно з Львівською міською радою організовуємо великий здвиг молоді! Окрім цього Львівська міська рада проявила готовність допомогти завершити ремонт Музею митрополита АндреяШептицького, де зібрані унікальні артефакти. Надіюся, що ці благородні цілі будуть сповнені і наперед щиро дякую! Дякую керівництву та працівникам Львівської опери, у якому відбувається сьогоднішнє дійство! Львівська опера протягом років незалежності стала місцем, де формуєтьсяне тільки культура, але і віра! Нехай так буде! Особливі слова вдячності складаю ЗаслуженійАкадемічній Капеллі України «Трембіта» на руки народного артиста України, художнього керівника і головного диригента п. Миколи Кулика! Нехай Господь кріпить усіх Вас, щоб Вашими талантами могли ще довгі літаутверджувати духовно-національну ідентичність нашого Народу! Висловлюю вдячність тим, на плечах яких спочилаголовна ніша організації сьогоднішнього заходу, а самеавтору і режисеру проекту, заслуженому працівникукультури України, голові Фундації «Андрей», активному члену Оргкомітету п. д-ру Михайлу Перуну, диригенту Володимиру Вівчарику, солістам, акторам! Дякую також п. Роману Грицевичу, голові клубу греко-католицької інтелігенції за допомогу в організації сьогоднішнього дійства. Колись відомий меценат української культури, видавець Євген Чикаленка сказав знаменні слова : «Легко любитиУкраїну до глибини душі, а ви спробуйте любити її до глибини власної кишені» . Слава Богу, що на нашій землі ті, які ці слова славного мецената дуже добре пам’ятають і їх реалізовують. Весь сьогодній захід став реальною дійсністю завдяки щедрій жертовній фінансовій підтримці п. ЗеновіяКозицького, який є головним меценатом сьогоднішнього дійства. Слід сказати, що завдяки його фінансовій підтримці здійснюється дуже багато наукових проектів по дослідження митрополита Андрея Шепцтицького, зокрема в УКУ та архівних фондів ЦДІАУЛ. Нехай Господь благословить Вас, пане Зеновію, і Вашу усю родиниу обильними своїми ласками! І насамкінець, але з найбільшою любов’ю дякую усім Вам, тут присутнім, які прийшли сьогодні до Львівської опери, щоб вшанувати постать нашого святця митрополита Андрея Шептицького у ювілей 160-ліття від дня його народження! Дякуємо Тобі, Боже, за дар особи митрополита Андрея! Дякуємо Тобі, Митрополите Андрею, за Твою живу віру, якою й досі живиться наш народ. Молися за нас, щоб і ми — у Церкві, у державі, в особистому житті — завжди починали від Бога і з Богом ішли. Бо тільки віра дієвою любов’ю творить нове обличчяУкраїни. У рамках сьогоднішніх святкувань ми вирішили оголосити вам про старт унікальної премії імені митрополита Андрея Шептицького. Вона була заснована у сам розгар війни у 2023 році з ініціативи ГоловиЛьвівської держадміністрації п. Максима Козицького.Цьогоріч вона відбувається втретє. До проголошення початку конкурсного відбору на згадану преміюзапрошую голову департаменту освіти Львівської облдержадміністрації п. Олега Паску.

«Скинь взуття з твоїх ніг, бо місце, на якому стоїш, — земля свята»  (Вих. 3, 5) Ці слова з Книги Виходу знаменують початок довгої дороги визволення вибраного народу з неволі. Так Господь звернувся до Мойсея, коли той у пустелі побачив кущ, який горів, але не згорав. Ця зустріч змінила Мойсея назавжди: вона відкрила йому, ким він є, звідки походить і яку місію поклав на нього Бог. Сьогодні й ми стоїмо на святій землі — на тому самому місці, де 84 роки тому Господь Бог через провідників нашого народу, зокрема через Ярослава Стецька, нагадав нам кілька найголовніших істин. Найперша з них — що ми є народ, Український народ, чия історія нерозривно пов’язана з цією землею. А якщо ми є народом на своїй землі, то маємо бути тут не рабами, а господарями. Саме тому Акт відновлення Української Держави розпочинається словами: «Волею Українського Народу...» Проте сам Акт був проголошений у надзвичайно тяжких умовах: із заходу насувався фашизм, зі сходу — комунізм. Жодна з цих систем не допускала навіть думки, що українці мають бути господарями на своїй землі. Тому вже в момент проголошення Акту наші провідники усвідомлювали: без боротьби, й особливо боротьби ціною власного життя, ми не зможемо здобути свою державність. Це глибоко розумів митрополит Андрей Шептицький. У своєму Пастирському посланні від 1 липня 1941 року, з нагоди проголошення Української Держави, він звернувся до народу такими словами: «Повідомляючи Тебе, Український Народе, про вислухання наших благальних молитов, взиваю Тебе до вияву вдячності для Всевишнього, вірності Його Церкві і послуху для Влади. Воєнні часи вимагатимуть ще багато жертв, але діло, розпочате в Ім’я Боже і з Божою благодаттю, буде доведене до успішного кінця». Дійсно, клич про відновлення Української Держави, проголошений у Львові 30 червня 1941 року, був почутий — і нашим народом, і нашими ворогами. Українці розпочали велику боротьбу: на політичному і військовому фронті її вела ОУН, передусім через УПА, а на духовному й культурному — Українська Греко-Католицька Церква. Ця боротьба коштувала дорого. У 1946 році радянський режим ліквідував УГКЦ, тисячі її вірних опинилися в концтаборах і на засланні. У радянській неволі за волю України загинули тисячі синів і дочок нашого народу. Їхні імена часто стерті з людської пам’яті, а тіла і досі спочивають на чужій землі. Патріарх Йосиф Сліпий, який сам відбув 18 років радянської каторги, найвлучніше окреслив ціну нашої державності словами: «Українська земля, українська незалежність коштували нам гори трупів і море крові». Минуло майже століття відтоді, а боротьба триває. Та сьогодні вона вже не лише за нашу незалежність — ми стоїмо на передовій захисту свободи і демократії всієї Європи. І знову ціна боротьби — найвища. Щодня ми бачимо це на власні очі, коли через цю площу проходить жалобний кортеж наших полеглих Героїв. Який урок ми винесли з цієї боротьби? Найбільший, напевно, такий: нашими найвірнішими союзниками є Господь Бог — і ми самі, об’єднаний Український народ. А якщо це так, ми не маємо права навіть на хвилину сумніватися: з Божою допомогою ми обов’язково переможемо. Мене надзвичайно надихає те, що в нинішній війні з Московією — імперією зла — об’єдналися всі: політики, священники, волонтери, воїни, кожна українська родина. Об’єдналися, бо розуміємо: Україна, як казав митрополит Андрей Шептицький, — це наша спільна національна Хата . А її сила і незламність — у нашій єдності. Не можу, однак, не звернути увагу на символізм цього місця, на якому стоїмо. Сьогодні воно вже не промовляє так голосно про величний чин 30 червня 1941 року. І це, певною мірою, зрозуміло — час змінює людей і простори. Але є місця, які мають залишатися святими — місця пам’яті, що говорять до поколінь: люби Батьківщину аж до смерті. Тож користаю з нагоди й звертаюся до міської влади: місце, з якого було проголошено Акт відновлення Української Держави, не може бути оточене борделями та "п’яними вишнями"! Бо це — глум над жертовною кров’ю, пролитою за свободу. Це ознака невдячності й забуття. Нехай це місце у нашому Львові стане джерелом натхнення — любити Україну, жити для неї, жертвувати за неї! Нехай дороговказом для нас залишаються слова митрополита Андрея Шептицького, сказані ним у 1932 році до української молоді: «Служба любови, мої Дорогі, не знає лаврів,  як довго жертва ще неповна, а жертва одної хвилини не заступить довголітньої муравлиної праці. Не зривами одної хвилини лише безупинним, напруженим і безупинними жертвами аж до крови і смерти многих поколінь двигається народ. І легше часами кров пролляти в одній хвилині ентузіазму, чим довгі літа з трудом сповнювати обов’язки і двигати спекоту дня і жар і злобу людей і ненависть ворогів і брак довір’я своїх і недостачу помочі від найближчих, і серед такої праці аж до кінця виконувати своє завдання. Своє завдання, не чекаючи лаврів перед перемогою, ані винагороди перед заслугою». Милосердний Боже, благослови наш Львів, благослови Україну, благослови весь Український народ і даруй йому переможний мир та перемогу над московським супостатом!   30 червня 2025 року Божого Єрм. Юстин Бойко, студит Синкел у справах монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ

Пасивна участь громадян у контролі за владою — тобто байдужість, мовчазне схвалення або уникання участі у громадських справах — призводить до цілої низки негативних наслідків. Нижче проаналізований мною і покроково представлений аналітичний план із поясненням, до чого це веде: 1. Втрата зворотного зв’язку між владою і громадою 🔹 Що відбувається: Керівництво міста починає діяти без урахування потреб і голосу громади, бо не відчуває зобов’язання звітувати перед нею. 📍 Наслідки: Рішення приймаються кулуарно Втрачається прозорість і відповідальність Виникає враження "владної касти", відокремленої від народу 2. Зростання корупції і зловживань 🔹 Що відбувається: Без громадського нагляду посадовці мають більше можливостей використовувати бюджет, землю чи майно міста у власних інтересах. 📍 Наслідки: Розкрадання ресурсів Призначення "своїх людей" на посади Втрата майна громади Зловживання при тендерах, дерибан землі 3. Маніпуляції і спотворення інформації 🔹Що відбувається: Влада починає контролювати інформаційний простір: замовчування проблем, перекручення фактів, створення "фальшивих" ворогів. 📍 Наслідки: Дезінформація громади Створення "віртуальної реальності", де все нібито добре Наклепи на активістів і незалежні ЗМІ 4. Репресії проти активних громадян 🔹Що відбувається: Оскільки активна меншість стає незручною для влади, її починають переслідувати. 📍 Наслідки: Тиск на громадських лідерів Політичні переслідування Розчарування і страх серед населення 5. Погіршення якості життя 🔹Що відбувається: Інфраструктура, соціальні послуги, медицина, освіта — занепадають, бо ресурси витрачаються нераціонально або розкрадаються. 📍 Наслідки: Розбиті дороги, занедбані школи Брак медичних послуг Відтік молоді і фахівців з міста 6. Зміцнення авторитарного стилю управління 🔹 Що відбувається: Відсутність контролю з боку громади спокушає владу встановити "ручне управління", де все вирішується в одному кабінеті. 📍 Наслідки: Знищення місцевого самоврядування Придушення ініціатив знизу Порушення закону під прикриттям "блага громади" 7. Деморалізація суспільства і апатія 🔹 Що відбувається: Коли люди бачать, що нічого не змінюється, виникає втома, зневіра, відмова від участі в житті громади. 📍 Наслідки: Пасивність у виборах Соціальна апатія Втрата ідентичності громади 8. Кризові події: конфлікти, протести, втручання згори 🔹 Що відбувається: Коли невдоволення досягає піку, може статися вибух — протест, розкол, або втручання центральної влади. 📍 Наслідки: Політична дестабілізація Руйнування інституцій Втрата довіри до демократії як системи Замість висновку Пасивність громади — це мовчазне благословення на зловживання. Якщо народ не контролює владу — вона починає діяти проти народу. Євангельський принцип звучить так: «Бо кожен, кому багато дано, від того багато й вимагатимуть» (Лк 12,48). Це стосується не лише влади, а й громадян — ми відповідальні за тих, кого допускаємо до влади і не контролюємо.

Народна мобілізація напочатку повномасшбатного вторгнення Московії в Україну була тією найбільшою зброєю, а водночас найбільшим чудом, якого навіть не усі в Україні сповідалися. Це явище суто українське – нащодень сваритися до крові, а в часи небезпеки єднатися до крові – ще стане предметом наукових досліджень. Однак, війна показала, що не вистачає проявити усі сили відразу, але мудро їх розрахувати. А для цього потрібно знання антропології людини і природу війни. Подібне завжди відбувається з вірою людини в Бога. Вона не є одномоментним актом, але щоденним підтердженням довіри і любові до Бога. Недарма євангелист Лука, передаючи  відомий Христовий заклик до наслідування Ісуса, підкреслює важливість щоденно брати на себе хрест свій. Ось його слова: «Коли хтось хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого, хай щодня бере свій хрест і йде слідом за Мною»  (9,23). Саме ось те слово «щодня», яке передається грецьким терміном ( καθ’ ἡμέραν ) , що підкреслює постійну, щоденну жертву  і вірність у наслідуванні Христа . Хтось, читаючи ці рядки, запитає мене, до чого веду справу. А веду її до того, що ось те щоденне наслідування Ісуса Христа за словами самого Cпасителя повинно відображатися у свідченні віри! Віра має таку природу як світло: вона не може бути схованою під ліжко, вона мусить світити усім, що входять до хати (Пор. Лк. 8,16). Не так багато минуло часу від того моменту, коли в Україні тривали величезні переслідування комуністичною владою Української Греко-Католицької Церкви і взагалі віруючих людей. Винятком була хиба Російська Православна Церква, яка була дозволена, але під державним контролем. Наслідки такої політики ми пожинаємо до сих пір. Однак, на місце атеїстичної іделогії, яка цілковито відкидала Бога, прийшла нова, не менш небезпечна, а може ще більш небезпечна. Це секуляризаційна ідеологія, іншими словами – зісвітчена тобто та, яка є не від Бога, а від світу. Перед нею ще застерігав нас улюблений Христовий учень Іван Богослов словами: «Не любіть світу, ані того, що в світі. Коли хтось любить світ, нема в ньому любові Отця»  (І Ів. 2,15) Під словом світ євангелист Іван має не природу, оточення людей, але саме гріх, який маскується дуже тонко і скрито. Секуляризаційна ідеологія у її так званій лагідній формі не воює проти Бога безпосередньо, але вона просто намагається цілево відвернути погляд людини від Бога і в центрі життя людини поставити щось чи когось іншого. І саме з цього моменту починається руйнація віри. Вона починає бути рутиною, не дуже цікавою і взагалі спроваджується до ролі щоденного гардеробу, який слід носити, щоби не ходити голим. А віра ж повинна бути саме живою! Зверніть увагу на людей святих – ті горіли у прямому значенні того слова вірою і любов`ю до Бога, Церкви, ближнього, Батьківщини, тощо. Нещодавно у моєму рідному Яремчі трапився випадок, який, мабуть, увійде не тільки у історію міста, але у історію віри. Депутати місцевої ради, за винятком двох дівчат депутаток, мовчали, коли мер міста не перебираючи слів і маніпуляцій відверто знущався над вірою в Бога і над людьми, які цілковито присвятили своє життя Богу – монахинь, монахів, священників. Він, мабуть, сам не був того свідомий, що робить, бо його свідомість бачить сенс віри тільки перед виборами. А так, він на все дивиться через призму валюти. І це велика біда для нас християн, адже той самий мер визнає себе християнином. Але є засліплений і чомусь майже усі присутні бояться йому сказати, що він засліплений. І що найголовніше, у центрі своєї промови (чи радше викиду емоцій) він поставив віру в Бога, а усі мовчали. Це мені пригадало одну історію, яку мені розповідав знаний на Гуцульщині отець Порфирій Чучман, якого у народі називали Петром монахом. За його словами, коли радянська влада закрила усі церкви і монастирі, вона намагалася переконати усіх людей, що Бога немає. Для цього по клубах, які раніше були будинками «Просвіти»  їздили агітатори, які абсурдними аргументами доказували людям правдивість комуністичної ідеології. Людей просто силою зганяли на ті агітаційні лекції. І ось одного разу на таку лекцію зігнали усіх людей з Дори. Але, для того, щоби надати події більшого резонансу, силою привели усіх підпільних, ще не арештованих священників УГКЦ і посадили їх в перший ряд. Клуб був наповнений людьми. Промовець почав свою лекцію. А наприкінці, як то було вже звичаєм на радянських збіговиськах, звернувся до усіх присутніх з проханням проголосувати усім за те, що Бога немає. Методом підняття руки. І, як нині пам`ятаю, у цей момент у отця Порфирія з`являлися сльози на очах. «Я обернувся, - розповідав він,  - а весь зал підняв руки. Підняли навіть ті, які були мені найближчі, які щоденно приходили до монастиря» . Очевидно, страх робив свою справу. Та все ж таке, залишається питання про моральну оцінку такого роду вчинків. Зокрема депутатів Яремчанської міської ради, за винятком двох згаданих мною дівчат депутаток, які відверто заявили свою незгоду з промовою мера. Отож, щоби не залишити як священник їх у сум`ятті, я вирішив докладно все проаналізувати у світлі морального богослов`я Католицької Церкви. Бо це мій обов`язок як священника і богослова. Католицьке моральне богослов’я розглядає мовчання у ситуації публічної зневаги віри або Церкви  як можливий гріх , залежно від контексту, внутрішніх намірів і наслідків такого мовчання. Отож, по пунктам роз`яснюю: 🔹 1. Що таке гріх мовчання (лат. peccatum silentii ) Катехизм Католицької Церкви прямо не вживає цього терміна, але моральна традиція розглядає змовчання істини, коли вона повинна бути сказана, як омислення обов’язку свідчити про віру . Особливо, коли: мовчання дає згоду  на гріх чи є співучастю у злі  ( співучасть мовчанням ); мовчання призводить до саботажу правди , шкоди для інших чи скандалу.   🔹 2.  Обов’язок свідчити про віру Згідно з Катехизму Католицької Церкви: "Усі християни... зобов’язані сповідувати перед людьми віру, яку вони прийняли від Бога через Церкву" (ККЦ, §1816). У ситуаціях, коли зневажається віра, Церква або Бог , християнин зобов’язаний — у міру можливостей — дати свідчення істині , особливо якщо: мовчання укріплює іншого у злі , інші потребують захисту віри , ти маєш авторитет чи відповідальність.   🔹 3. Коли мовчання не є гріхом?   Мовчання може бути виправдане, але не знімає відповідальності свідчити віру, якщо: є страх за безпеку , який зменшує провину; ти не маєш можливості  чи не є тією особою, яка повинна реагувати; відповідь була б безплідною  або спричинила б ще більше зло ; особа має мудрість чекати слушнішого моменту  для свідчення (пор. Мт 10,16  — «Будьте мудрі, як змії...»).   🔹 4. Цитати отців і святих на тему мовчання у справах віри   Св. Григорій Великий : «Священик, який боїться говорити правду задля людського страху, подібний до сторожа, що бачить вовка й мовчить». Св. Томас Мор : «Тихе мовчання може бути свідченням совісті, але коли мовчання дозволяє брехні тріумфувати — воно стає її співучасником». Св. Іван Золотоустий : «Немає більшого гріха, ніж бачити зло й не сказати нічого».   🔹 5. Моя особиста пасторальна порада Якщо ви змовчали , коли мали змогу обстояти віру, і це турбує сумління — варто: розглянути це на сповіді (як омислення обов’язку свідчення ), молитися за тих, хто зневажав віру, надолужити, якщо можливо, — публічним чи приватним свідченням у майбутньому. 🔹 6. І ще дуже корисні цитати з творів св. Василія Великого Лист 92 до єпископів Заходу (Epistula 92): «Той, хто боїться людей більше, ніж Бога, легко піддається зраді істини. А хто мовчить, коли треба говорити, той уже зраджує віру». 📘  Patrologia Graeca 32, 437.   Про Святого Духа, гл. 30: «Той, хто володіє правдою, але з остраху чи підлесництва мовчить, той подібний до сторожа, який бачить наближення ворога і не подає сигналу» De Spiritu Sancto, cap. 30; PG 32, 213.   Лист 223 до Атталії (Epistula 223): «Коли ми боїмося говорити, щоб не втратити друзів чи вплив, то вже виявляємо, що більше дбаємо про себе, ніж про Бога». 📘  PG 32, 824.   Проти Євномія, книга І: «Хто мовчить, коли нападають на правду, той сам винен у руїні Церкви. Бо мовчання в цьому випадку — це не нейтральність, а згода». 📘  Contra Eunomium I, PG 29, 509.   Гомілія на Псалом 33, 1: «Я повинен говорити, навіть якщо ніхто не слухає. Бо моїм обов’язком є свідчити, а не змусити інших прийняти істину». 📘  Homiliae in Psalmos, PG 29, 325.   🔹 7. Обов’язок сповідувати віру — догматичний принцип Катехизм Католицької Церкви (§1816): «Учень Христовий не тільки має жити вірою, а й повинен її сповідувати , свідчити про неї  і поширювати : “Кожного, хто визнає Мене перед людьми, того визнаю і Я перед Отцем Моїм...” (Мт 10,32)». §2471:   «Християнин повинен бути свідком Євангелія та зобов’язаний відверто визнавати свою віру за будь-яких обставин».   🔹 2. Заповідь любові до Бога — включає захист Його імені, Церкви, правди Мт 22,37-38: «Люби Господа Бога твого... це перша і найбільша заповідь». Любити Бога — означає не мовчати , коли Його зневажають.   🔹 3. Гріх проти віри — через замовчування або боягузтво Катехизм (§2089): «Гріх проти віри може бути... через байдужість, сумнів, духовну сліпоту, або — через мовчання, коли треба було дати свідчення віри ».   🔹 4. Цитати з патристичної традиції Св. Тома Аквінський  ( S.Th . II-II, q.3, a.2): «Зобов’язання віруючого — не лише внутрішньо вірити, але й зовнішньо визнавати віру , коли це потрібно». Інструкція «Donum veritatis» (1990) : «Кожен християнин, особливо богослов, має обов’язок захищати віру Церкви, особливо коли вона спотворюється». 🔹 5. Кодекс Канонічного Права, кан. 211: «Усі вірні мають обов’язок і право працювати над тим, щоб Боже слово ширилось і зростала Церква».   ✅ Отже: Хоч захист віри  не винесений в окрему «церковну заповідь» за формою, він є фундаментальним моральним і догматичним обов’язком , що походить із: заповіді любові до Бога, обов’язку свідчити про віру, вірності Церкві та Євангелію.

Дорогі мої рідні мешканці Яремчанщини! Після хвилі публічного обурення ганебним цькуванням Сестер Служебниць, духовенства та, як наслідок, і цілої Української Греко-Католицької Церкви, яке мало місце під час 71-ї Сесії Яремчанської міської ради, міська влада, шукаючи виправдання, оприлюднила заяву . Замість того, щоб відважно визнати помилку, зроблено спробу змістити суть справи — начебто виник конфлікт між оздоровчим табором «Карпатські мрії» та Церквою. Це — груба маніпуляція  і наклеп , який, з моральної точки зору, є гріхом супроти восьмої Божої заповіді . Ніхто з боку Церкви не висловлював намірів чи бажання усунути когось від праці або знехтувати добром громади. Ми, навпаки, заради правди й зцілення історичної несправедливості, діяли відкрито, законно і з глибокою повагою до кожної людини. Щоб дати прості й чесні відповіді на всі запитання, сьогодні о 21:30  на моїй офіційній Facebook-сторінці  відбудеться пряма трансляція, під час якої я, як священник і офіційний представник УГКЦ у цій справі, поясню все, що турбує громаду. Але вже зараз хочу наголосити на кількох речах: Я досить чітко у моєу сьогоднішньому Звернення досить чітко сказав, що тон, у якому мером Яремча Мироняком Андрієм Івановичем було подано справу Сестер Служебниць на сесії ради, переходить межі людської і християнської пристойності. Якщо він дійсно є, як визнає сам, греко-католиком, то найменше, що можна зробити — попросити публічно пробачення в Сестер, священників Яремчанського деканату і УГКЦ. Прохання про прощення робить людину сильною. І навпаки, невміння визнавати власні помилки і невміння вибачатися робить людину слабкою. Церква не організовує громадських слухань  — це виключна компетенція органів державної влади. А у випадку з Микуличином — Івано-Франківської обласної ради та обласної адміністрації, з якими ми мали відповідні зустрічі. Уся наша діяльність була прозорою: мер був запрошений на офіційну зустріч з владикою Володимиром Війтишиним, духовенством і депутатами , про що є публічне підтвердження. Жодної кулуарності. У контексті соціальної справедливості, Церква завжди ставить в центрі гідність і потреби людини , тож будь-які натяки, що ми хочемо «вигнати працівників» чи «зруйнувати табір» — це не просто викривлення, а маніпуляція чутливою проблемою в час війни . Використовувати у публічній риториці тему дітей, військових і переселенців як інструмент тиску — це моральний злочин, особливо у час війни.  Закликаю пана мера: не дайте почуттям узяти гору над сумлінням і здоровим глуздом! Ми відкриті до справжнього діалогу , але не диктату. І бажаємо, щоб він відбувався у правовому полі, за участі всіх компетентних сторін — без образ, викривлень і брехні. Нарешті, як душпастир щиро раджу Мироняку Андрію Івановичу: зупиніться. Не відкривайте війну проти Церкви, монахів і монахинь, які вірно служать Україні. Бо це — шлях в нікуди. Об`єднані разом місто і Церква ми маємо надзвичайний і унікальний шанс зробити Яремчанщину місцем духовного і людського зростання, місцем співпраці, а не ворожнечі. Бо рідна земля — починається з пошани. І справжній мир — починається з правди. З молитвою і повагою, Єрм. Юстин Бойко, студит Доктор богослов'я та патристичних наук, Інститут "Августиніянум", Рим Відповідальний за справу повернення монастиря Сестер Служебниць у Микуличині історичним власникам