Чи згрішили гріхом мовчання депутати Яремчанської міської ради ?

Народна мобілізація напочатку повномасшбатного вторгнення Московії в Україну була тією найбільшою зброєю, а водночас найбільшим чудом, якого навіть не усі в Україні сповідалися. Це явище суто українське – нащодень сваритися до крові, а в часи небезпеки єднатися до крові – ще стане предметом наукових досліджень. Однак, війна показала, що не вистачає проявити усі сили відразу, але мудро їх розрахувати. А для цього потрібно знання антропології людини і природу війни.

Подібне завжди відбувається з вірою людини в Бога. Вона не є одномоментним актом, але щоденним підтердженням довіри і любові до Бога. Недарма євангелист Лука, передаючи  відомий Христовий заклик до наслідування Ісуса, підкреслює важливість щоденно брати на себе хрест свій. Ось його слова: «Коли хтось хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого, хай щодня бере свій хрест і йде слідом за Мною» (9,23). Саме ось те слово «щодня», яке передається грецьким терміном (καθ’ ἡμέραν), що підкреслює постійну, щоденну жертву і вірність у наслідуванні Христа.

Хтось, читаючи ці рядки, запитає мене, до чого веду справу. А веду її до того, що ось те щоденне наслідування Ісуса Христа за словами самого Cпасителя повинно відображатися у свідченні віри! Віра має таку природу як світло: вона не може бути схованою під ліжко, вона мусить світити усім, що входять до хати (Пор. Лк. 8,16).

Не так багато минуло часу від того моменту, коли в Україні тривали величезні переслідування комуністичною владою Української Греко-Католицької Церкви і взагалі віруючих людей. Винятком була хиба Російська Православна Церква, яка була дозволена, але під державним контролем. Наслідки такої політики ми пожинаємо до сих пір.

Однак, на місце атеїстичної іделогії, яка цілковито відкидала Бога, прийшла нова, не менш небезпечна, а може ще більш небезпечна. Це секуляризаційна ідеологія, іншими словами – зісвітчена тобто та, яка є не від Бога, а від світу. Перед нею ще застерігав нас улюблений Христовий учень Іван Богослов словами: «Не любіть світу, ані того, що в світі. Коли хтось любить світ, нема в ньому любові Отця» (І Ів. 2,15) Під словом світ євангелист Іван має не природу, оточення людей, але саме гріх, який маскується дуже тонко і скрито.

Секуляризаційна ідеологія у її так званій лагідній формі не воює проти Бога безпосередньо, але вона просто намагається цілево відвернути погляд людини від Бога і в центрі життя людини поставити щось чи когось іншого. І саме з цього моменту починається руйнація віри. Вона починає бути рутиною, не дуже цікавою і взагалі спроваджується до ролі щоденного гардеробу, який слід носити, щоби не ходити голим. А віра ж повинна бути саме живою! Зверніть увагу на людей святих – ті горіли у прямому значенні того слова вірою і любов`ю до Бога, Церкви, ближнього, Батьківщини, тощо.

Нещодавно у моєму рідному Яремчі трапився випадок, який, мабуть, увійде не тільки у історію міста, але у історію віри. Депутати місцевої ради, за винятком двох дівчат депутаток, мовчали, коли мер міста не перебираючи слів і маніпуляцій відверто знущався над вірою в Бога і над людьми, які цілковито присвятили своє життя Богу – монахинь, монахів, священників. Він, мабуть, сам не був того свідомий, що робить, бо його свідомість бачить сенс віри тільки перед виборами. А так, він на все дивиться через призму валюти. І це велика біда для нас християн, адже той самий мер визнає себе християнином. Але є засліплений і чомусь майже усі присутні бояться йому сказати, що він засліплений. І що найголовніше, у центрі своєї промови (чи радше викиду емоцій) він поставив віру в Бога, а усі мовчали.

Це мені пригадало одну історію, яку мені розповідав знаний на Гуцульщині отець Порфирій Чучман, якого у народі називали Петром монахом. За його словами, коли радянська влада закрила усі церкви і монастирі, вона намагалася переконати усіх людей, що Бога немає. Для цього по клубах, які раніше були будинками «Просвіти» їздили агітатори, які абсурдними аргументами доказували людям правдивість комуністичної ідеології. Людей просто силою зганяли на ті агітаційні лекції.

І ось одного разу на таку лекцію зігнали усіх людей з Дори. Але, для того, щоби надати події більшого резонансу, силою привели усіх підпільних, ще не арештованих священників УГКЦ і посадили їх в перший ряд. Клуб був наповнений людьми. Промовець почав свою лекцію. А наприкінці, як то було вже звичаєм на радянських збіговиськах, звернувся до усіх присутніх з проханням проголосувати усім за те, що Бога немає. Методом підняття руки. І, як нині пам`ятаю, у цей момент у отця Порфирія з`являлися сльози на очах. «Я обернувся, - розповідав він, - а весь зал підняв руки. Підняли навіть ті, які були мені найближчі, які щоденно приходили до монастиря». Очевидно, страх робив свою справу.

Та все ж таке, залишається питання про моральну оцінку такого роду вчинків. Зокрема депутатів Яремчанської міської ради, за винятком двох згаданих мною дівчат депутаток, які відверто заявили свою незгоду з промовою мера. Отож, щоби не залишити як священник їх у сум`ятті, я вирішив докладно все проаналізувати у світлі морального богослов`я Католицької Церкви. Бо це мій обов`язок як священника і богослова.

Католицьке моральне богослов’я розглядає мовчання у ситуації публічної зневаги віри або Церкви як можливий гріх, залежно від контексту, внутрішніх намірів і наслідків такого мовчання.

Отож, по пунктам роз`яснюю:

🔹 1. Що таке гріх мовчання (лат. peccatum silentii)

Катехизм Католицької Церкви прямо не вживає цього терміна, але моральна традиція розглядає змовчання істини, коли вона повинна бути сказана, як омислення обов’язку свідчити про віру. Особливо, коли:

• мовчання дає згоду на гріх чи є співучастю у злі (співучасть мовчанням);

• мовчання призводить до саботажу правди, шкоди для інших чи скандалу.

🔹 2.  Обов’язок свідчити про віру

Згідно з Катехизму Католицької Церкви:

"Усі християни... зобов’язані сповідувати перед людьми віру, яку вони прийняли від Бога через Церкву" (ККЦ, §1816).

У ситуаціях, коли зневажається віра, Церква або Бог, християнин зобов’язаний — у міру можливостей — дати свідчення істині, особливо якщо:

• мовчання укріплює іншого у злі,

• інші потребують захисту віри,

• ти маєш авторитет чи відповідальність.

🔹 3. Коли мовчання не є гріхом?

Мовчання може бути виправдане, але не знімає відповідальності свідчити віру, якщо:

• є страх за безпеку, який зменшує провину;

• ти не маєш можливості чи не є тією особою, яка повинна реагувати;

• відповідь була б безплідною або спричинила б ще більше зло;

• особа має мудрість чекати слушнішого моменту для свідчення (пор. Мт 10,16 — «Будьте мудрі, як змії...»).

🔹 4. Цитати отців і святих на тему мовчання у справах віри

• Св. Григорій Великий:

  «Священик, який боїться говорити правду задля людського страху, подібний до сторожа, що бачить вовка й мовчить».

  
  

• Св. Томас Мор:

  «Тихе мовчання може бути свідченням совісті, але коли мовчання дозволяє брехні тріумфувати — воно стає її співучасником».

  
  

• Св. Іван Золотоустий:

  «Немає більшого гріха, ніж бачити зло й не сказати нічого».

🔹 5. Моя особиста пасторальна порада

Якщо ви змовчали, коли мали змогу обстояти віру, і це турбує сумління — варто:

• розглянути це на сповіді (як омислення обов’язку свідчення),

• молитися за тих, хто зневажав віру,

• надолужити, якщо можливо, — публічним чи приватним свідченням у майбутньому.

🔹 6. І ще дуже корисні цитати з творів св. Василія Великого

Лист 92 до єпископів Заходу (Epistula 92):

«Той, хто боїться людей більше, ніж Бога, легко піддається зраді істини. А хто мовчить, коли треба говорити, той уже зраджує віру».

📘 Patrologia Graeca 32, 437.

Про Святого Духа, гл. 30:

«Той, хто володіє правдою, але з остраху чи підлесництва мовчить, той подібний до сторожа, який бачить наближення ворога і не подає сигналу»

De Spiritu Sancto, cap. 30; PG 32, 213.

Лист 223 до Атталії (Epistula 223):

«Коли ми боїмося говорити, щоб не втратити друзів чи вплив, то вже виявляємо, що більше дбаємо про себе, ніж про Бога».

📘 PG 32, 824.

Проти Євномія, книга І:

«Хто мовчить, коли нападають на правду, той сам винен у руїні Церкви. Бо мовчання в цьому випадку — це не нейтральність, а згода».

📘 Contra Eunomium I, PG 29, 509.

Гомілія на Псалом 33, 1:

«Я повинен говорити, навіть якщо ніхто не слухає. Бо моїм обов’язком є свідчити, а не змусити інших прийняти істину».

📘 Homiliae in Psalmos, PG 29, 325.

🔹 7. Обов’язок сповідувати віру — догматичний принцип

Катехизм Католицької Церкви (§1816):

«Учень Христовий не тільки має жити вірою, а й повинен її сповідувати, свідчити про неї і поширювати: “Кожного, хто визнає Мене перед людьми, того визнаю і Я перед Отцем Моїм...” (Мт 10,32)».

§2471: «Християнин повинен бути свідком Євангелія та зобов’язаний відверто визнавати свою віру за будь-яких обставин».

🔹 2. Заповідь любові до Бога — включає захист Його імені, Церкви, правди

Мт 22,37-38:«Люби Господа Бога твого... це перша і найбільша заповідь».

Любити Бога — означає не мовчати, коли Його зневажають.

🔹 3. Гріх проти віри — через замовчування або боягузтво

Катехизм (§2089):«Гріх проти віри може бути... через байдужість, сумнів, духовну сліпоту, або — через мовчання, коли треба було дати свідчення віри».

🔹 4. Цитати з патристичної традиції

• Св. Тома Аквінський (S.Th. II-II, q.3, a.2):

«Зобов’язання віруючого — не лише внутрішньо вірити, але й зовнішньо визнавати віру, коли це потрібно».

• Інструкція «Donum veritatis» (1990):

«Кожен християнин, особливо богослов, має обов’язок захищати віру Церкви, особливо коли вона спотворюється».

🔹 5. Кодекс Канонічного Права, кан. 211:

«Усі вірні мають обов’язок і право працювати над тим, щоб Боже слово ширилось і зростала Церква».

✅ Отже:

Хоч захист віри не винесений в окрему «церковну заповідь» за формою, він є фундаментальним моральним і догматичним обов’язком, що походить із:

• заповіді любові до Бога,

• обов’язку свідчити про віру,

• вірності Церкві та Євангелію.