top of page

Церква в Україні в обличчі війни з росією: виклики і можливості




Дорогий Отче Ректоре,

Вельмишановні учасники так достойного зібрання!


Вступ


Першим словом хочу подякувати організаторам Конгресу за запрошення. Адже ця подія дала мені нагоду повернутися до моєї Alma mater – Люблінського Католицького Університету, навчання в якому я розпочинав у далекому 1994 році як студент богословського факультету на звичайному. Пригадую, як у ті часи, ми, студенти з України, які прибули на навчання до Любліна, малювали у своїх молодечих уявах великі перспективи нашого служіння Католицькій Церкві, не тільки на пасторальному полі, але у галузі академічного богословія.


Саме богословія, після багатьох років заборони віри і Церкви в Радянському Союзі, відкривало перед нами великі двері пізнання так глибокого, таємничого, а водночас надзвичайно цікавого світу – світу віри. Також саме у богословії, ми молоді студенти, бачили потужний середник змін в Україні, особливо у напрямку повернення її до корінь християнської Європи. Ми бачили себе учасниками цивілізаційних змін через нашу особливу місію, яку наш ректор Люблінською Духовної Семінарії, а тепер ks. biskup Mieczysław Cisło одного разу окреслив як «być gorliwcami Chrystusa».


Сьогодні я приїхав до так рідного мені Любліна і моєї Аlma mater зовсім за інших обставин, як також з зовсім іншим досвідом і мріями. Колись я мріяв, що приїду до стін цього славного Університету за зовсім інших обставин. Але, сьогодні я приїхав сюди, разом з іншими моїми колегами, щоб поділитися з вами досвідом Церкви, досвідом Народу, який щодня стікає кров`ю у війні з російським агресором. Але, незважаючи на це, ми, за словами нашого Блаженнішого Святослава, є Народом і Церквою, яка мужньо стоїть, бореться і молиться, бо знає, що за нашими плечима правда. А тою правдою є сам Христос, який каже: «Пізнайте правду, а правда визволить вас» (Ів. 8,32).


Коли спробувати порівняти ситуацію Церкви в Україні на даному етапі з якоюсь біблійною історією, то вона нагадує мені Пресвяту Богородицю під хрестом свого Сина Ісуса Христа. Хоча євангелисти не передають нам її думок та почуттів, але і без того можна зрозуміти її внутрішній стан:


- величезний біль, адже на хресті розпинають її Сина;

- упадок сил від того, що вона нічого більше, крім бути присутньою при хресті, не може зробити;

- покладання надії виключно на Бога, адже майже усі довірені особи повтікали, рятуючи самих себе, а що далі буде, невідомо нічого;

- радість з того, що разом з нею залишилася хоч дуже маленька, але вірна спільнота приятелів.


Незважаючи на страшну війну, життя Церкви продовжується. Змінилися обставини та виклики, які постали перед нею, як також з’явилися нові можливості. І саме про ці виклики і можливості я сьогодні хотів би коротко розповісти. Очевидно, що їх є набагато більше. Однак, задля систематичності, я зупинюся на тих, які, на мій погляд, є дуже важливими. Це виклики і шанси Церкви, які мають характер еклезіяльний, духовний і моральний.


  1. Еклезіяльні виклики і можливості


Коли хтось з присутніх, ідучи вулицями котрогось з українських міст, розпочав розмову про Церкву, то у відповідь відразу б почув уточнююче питання: «Про яку Церкву йде мова?» Все це тому, що Україна є поліконфесійною державою, у якій сповнюють свою місію ПЦУ, УПЦ МП, УГКЦ, РКЦ. Окремою церковною структурою, яка є католицькою, але перебуває у безпосередньому підпорядкуванні Апостольської Столиці є Мукачівська єпархія. Це так, якщо дивитися поверхнево.


Згідно соціологічних опитувань, які в лютому 2023 року оприлюднила авторитетна в Україні соціологічна служба Разумкова, понад 74% українців заявили, що вважають себе віруючими людьми. 12,2 % заявили, що вони вагаються між вірою і невір’ям, невіруючими – 4,8% , переконаними атеїстами – 2,1% . 4,5% сказали, що їм є байдуже, а 2,2% ствердили, що їм важко відповісти.


Найбільш цікавим феноменом в часі війни стало те, що надзвичайно зросла кількість віруючих людей серед молоді у віці від 18 до 24 років. Якщо у 2021 році їхня кількість становила 48 % усіх віруючих, то станом на кінець 2022 року віруючими заявили себе 61 % молодих людей.


Як бачимо, соціологічна перспектива показує нам, що перед Церквою в Україні є величезне поле праці. Згадуваний мною вже ks. biskup Mieczysław Cisło, будучи ректором Духовної Семінарії часто говорив нам, що священникам ніколи не загрожуватиме безробіття. Його слова залишуться для мене назавжди пророчими. Однак, поряд з цим залишається і проблема, на яку вказував сам Христос: «Жнива великі, а робітників мало» (Лк. 10,2)


Отже, перший виклик, який щораз то більше видніється на церковних полях України, це спад покликань. Він виразно видніється як серед священства єпархіального, так і серед покликань до монастирів. З однієї сторони це зумовлено не найкращою демографічною ситуацією, а на даний час і війною. Звичайно, ця проблема видніється повсюди, особливо в країнах Європи. Однак, погодіться, що сам факт, що багато молодих людей в Україні у час війни стали більш віруючими, є позитивним сигналом.


Проте, досить дивує, що так мало з них вибирає священниче і монаше покликання. Якщо у Римо-Католицькій Церкві деякі аналітики на весь голос заявляють, що головною проблемою спаду покликань є целібат, то в УГКЦ є можливість вибору як целібату так і одруженого священства. Отже, виходить, що проблема спаду чи браку покликань криється дещо в іншому.


Безумовно, тут можна знайти багато пояснень такого стану речей. Але, згідно моїх спостережень, головною проблемою сьогодення є віра в Бога. Я неодноразово пробував розмовляти з молодими людьми про те, як їм їхня віра допомагає у житті. Більшість з них мені відповідали, що вона допомагає їм не почуватися самотніми, що вони не є самі, що їхнім життям провадить Бог. Проте, коли ми пробували з ними поглиблювати цю тему, я починав розуміти, що їхня віра радше рятує їх від самотності, ніж заохочує жити з Богом і для Бога.


І однією з причин такого стану речей є неправильне розуміння поняття Церкви як такої і її місії в світі. Коли говорити про Україну, то слід сказати, московське християнство зробило найбільшу кривду саме розумінню Церкви як такої, а відповідно розумінню віри в Бога. З Церкви воно зробило бюро релігійних послуг, а євангельський заклик до проповіді доброї новини про Царство Боже усім народам перекувало в ідею, яку можна назвати «православним джихадом».


Пам’ятаю, як один з православних ієрархів пробував доказати мені, що комунізм сам в собі є надзвичайно добрим устроєм. Єдиним поганою його характеристикою він назвав те, що від відкидав Бога. А отже, коли прийшла доба свободи, на теренах Росії випрацювалася нова модель комунізму, але вже християнського, який знаний нам під назвою «рускій мір». Його головним ідеологом був і є так званий патріарх Кирил Гундяєв. І коли він закликає до війни з Україною, називає її священною, він не робить це під примусом, але зі святим переконанням, що чинить Божу волю. Останньо Служба Безпеки України повідомила, що Російська Православна Церква почала організовувати свої приватні військові компанії для війни в Україні. Комусь це може здаватися вигадкою, але це є реальністю.


Чому про неї згадую ? Тому, що у моделі Церкви сформованої Московським православієм людину спасає приналежність до «святої російської держави». Свята російська держава у їхньому розумінні – це не є тільки земська дійсність, але трансцендентна, тобто така, яка має сотеріологічну функцію. Пригадайте слова Путіна про те, коли він говорив, що за умов ядерної війни усі росіяни потраплять до раю, а усі решта до пекла. Він це говорив цілком серйозно.


Як наслідок, ми отримали суспільство, особливо на півдні і заході України, яке бачить в Церкві якусь архаїчну структуру, яка є невід’ємною частиною державною структури. Адже, не є секретом, що протягом майже 30 років незалежності українська державна влада негласно трактувала УПЦ МП як державну Церкву. Така політика зараз гірко відбивається на цій Церкві, оскільки в Українському парламенті 19 листопада 2023 року вже проголосовано перший законопроект, який забороняє в Україні діяльність Московського Патріархату і його філіалів, до яких належить УПЦ МП. Хтось з демократів скаже, що цей закон йде проти релігійної свободи. Але що робити тоді, коли структура, яка називає себе Церквою, не є нею. Мова, очевидно, йде про структуру, не про вірних, багато з яких є добрими і практикуючими людьми. Очевидно, що це питання потребує великої Божої ласки і часу, але в Україні почалося очищення Українського православ’я. А як відомо, кожна операція є болісною, а рани після неї заживають довго.


На фоні таких подій, здавалося б, багато людей повинно відійти від Церкви взагалі. Та сталося зовсім інакше. І то завдяки присутності в Україні Католицької Церкви Римо і Греко-Католицької традиції, а також ПЦУ. Звичайно, остання є дуже молодою, вона тільки будує свої структури і шукає свого місця у світовому православ’ї. Вона також стоїть перед небезпекою спокуси пов’язати «трон з вівтарем». Хочеться вірити, що вони підуть іншим шляхом, добре засвоївши уроки минулого.


Коли ж мова про Католицькі Церкві та їхні виклики в часі війни, то, якби це парадоксально не звучало, найбільшим болем для усіх нас було почути, здавалося б, давно забуте ехо Ostpolitik з Апостольської Столиці, яке проявилося у бажанні помирити жертву і ката, як також піти шляхом незрозумілого пацифізму. Однак, на моє переконання, цей виклик ми мужньо подолали, зокрема завдяки твердій позиції Глави УГКЦ та наших єпископів, Апостольському Нунцію, який своєю поставою став мовчазним потужним свідком євангельської правди, як також священників та вірних, які пережили переслідування УГКЦ радянським режимом.


Великим викликом для нас стала також величезна міграція наших вірних з України. Це вимагало немалих зусиль зібрати їх у місці їхнього перебування, допомогти їм, зробити все можливе, щоби вони на чужині не забували про Бога і Церкву. З іншої сторони, велика міграція, як воно завжди є, сильно вдарила по сім’ях. Це вимагає від нас докладання максимальних зусиль вживання різних форм душпастирства, щоби зробити усе можливе для їхнього примирення.

Очевидно, що у світлі вище сказаного, повертаючи до теми покликань, багато єпископів, священників, богословів чітко усвідомлюють потребу цілковитої зміни програми приготування майбутніх священників у Духовних Семінаріях. Над цим ведуться праці і маю надію, що поступово будуть втілюватися у життя.


2. Духовні виклики і можливості


Святий Папа Іван Павло є автором знаменних слів про те, що людина є першою і підставовою дорогою Церкви. Цей його вислів підхопили не тільки богословські і філософські кола, але також представники інших наукових галузей. І в цьому є велика істина, адже в основі усіх галузей стоїть добро людини. Єдине, що різнить ці галузі від християнської антропології є те, що людина є творінням Божим, носить в собі його образ. Але водночас вона є грішною, оскільки відійшла через власний вибір від Бога. А тому прийняла на себе усі наслідки гріха, серед яких є терпіння і страждання. І знову ж таки, як неодноразово повторював нам святий Папа Іван Павло ІІ, неможливо зрозуміти людини без Бога. А коли мова йде про Церкву, то вона має горизонтальний і вертикальний вимір – поєднана з Богом, але її місія спрямована до усіх людей.


Протягом останнього десятиліття у католицькому богословії велику увагу звертається на людину, особливо опущену і знедолену. І це є великою справою. Однак, досвід війни в України виразно показує, що коли у католицькій еклезіології і антропології звертати надто велику увагу на людину, без вказування на Христа, то така людина дійде до втрати сенсу свого існування і життя. Коли Церква перестане звертати увагу людина на ціль її життя, яким є життя вічне з Богом, коли прагнення вічного життя стане на другий план перед життям дочасним, то згодом оце дочасне втратить сенс свого існування і призведе до нових воїн.


Для чого роблю такий вступ ? Справа у тому, що з початком повномасштабної війни в Україні, багато людей приватно чи публічно запитували себе: де є Бог, коли ми так терпимо ? В особливий спосіб ці питання почало надзвичайно голосно лунати, коли викрилися жахливі злочини російської армії у Бучі, Гостомелі, Бородянці та інших місцевостях біля Києва. Згвалтування і вбивство маленьких немовлят, вбивство жінок і дітей, старших людей. Люди, які бачили це на власні очі, запитували себе: як можуть таке чинити люди, котрі називають себе «православними християнами»? Як може ієрарх Московської Церкви Кирил Гундяєв благословити своїх воїнів, а радше терористів на цю злочинну геноцидну війну ? Очевидно, що простих відповідей на ці питання немає. Єдине, що є певним, то це те, що ці люди не належали до Христових учнів, оскільки сам Христос каже, що саме плоди діл виявлять тих, хто є з його стада, а хто належить до вовків і розбійників.


Священики, які пробували втримати людей на дусі, дійшли до висновку, що в даній ситуації жодні слова не допоможуть. Вони вирішили просто бути зі своїм народом. І чимало з них поплатилося за це своїм життям, але двох із них ми до сих пір не можемо визволити з полону. Не кажу вже про те, що ми навіть не знаємо, чи вони є живі.


Однак, аналізуючи докладно питання і пошуки людей, особисто я сам для себе зрозумів, що наша катехизація в Україні, хоч і мала свої успіхи, зазнала краху. Тому, що багато людей, навіть найбільш ревних, які часто розповідали про Божу любов і милосердя, абсолютно не могли у трудну хвилину усвідомити одне дуже важливу істину. А істина та дуже проста: християнство – це не є релігія людського успіху, це не є релігія, у якій Бог є виконавцем волі людини. Християнство є релігією, у якій Бог об’явився людині як людина, людина ж не сприйняла така об’явлення Бога, тому вирішила Бога розіп’ясти. І саме Воскресіння показала усі марні надії людські вбити Бога, щоби він помер. Оскільки Бог є Богом вічно живим.


Але, неможливо зрозуміти християнства без хреста і Христа. І саме це на сьогодні, на мою думку, є великим духовним викликом для Церкви в Україні. Зрештою, не тільки. На превеликий жаль, хрест для багатьох християн став сьогодні лише прикрасою і символом. У реальному ж житті, особливо суспільному чи політичному, він не бажаним, оскільки говорить про те, що дорога до воскресіння лежить через терпіння. Тому, нема чому дивуватися тим, які кричали про Ісуса до Пилата «Розпни його» і «Відпусти нам Варраву». Христос став для них великим розчаруванням, а Варрава, який був по суті політичним в’язнем, давав народові ще якусь надію на повстання проти римлян.


У час війни з Росією наші священники вибрали, як мені здається, дуже добре стратегію. Вони були свідомі того, що не можна зрозуміти сенсу терпіння, смерті без віри в Бога, без розуміння сенсу хреста Ісуса. Тому, вони з благословення та підтримки ієрархів вирішили в першу чергу просто бути з тими, хто воює на фронті, хто є пораненим, хто втратив здоров’я, хто втратив на війні рідних, хто лежав у шпиталі, хто мусів тікати перед війною далеко від рідного дому. Робили це з надією, що прийде час, коли людина сама зрозуміє і без зовнішнього примусу запитає про сенс хреста, терпіння і воскресіння.


Час війни показав, що богословія терпіння і хреста є надзвичайно важливими складовими не тільки християнської віри, але сьогоднішнього душпастирства в Україні.


Закінчення


Наведені вище мною виклики і шанси Церкви в Україні, очевидно, не охоплюють усієї дійсності. Проте, вони є певними вказівниками, які допоможуть зрозуміти ситуацію, у якій знайшлася Церква в Україні. Зрештою, не тільки в Україні, але в цілому світі. Про це дуже чітко висловився свого часу Глава і Отець УГКЦ Блаженніший Святослав. Ось його слова:


«Сьогодні стоїть виклик перед християнським світом. Якщо християнська Церква породила ідеологію, — ідеологію «русского міра», яка за суттю є геноцидною і реадаптовує християнську традицію для виправдання якихось геополітичних цілей, то можна засумніватися у її еклезіальності, церковності.


Багато разів спілкуючись на різних форумах і з православними, і з протестантськими богословами й очільниками Церков, я розмірковував про це як про виклик для всього християнства.


Адже такого типу використання християнської релігії з геополітичною метою, виправдання звірств і злочинів тоталітарного режиму є викликом для вірогідності проповіді Христового Євангелія людині третього тисячоліття. Тобто тут де-факто ми бачимо велику небезпеку для вірогідності самої церковної сутності, це виходить поза межі однієї Церкви чи навіть православ’я. Тому я закликав і закликаю весь християнський світ, різні конфесії дати належну оцінку такій вбивчій ідеології.


Бо якщо ми не матимемо такої ж відваги, яку мав мусульманський світ, якщо ми, як християни, не відкинемо цю ідеологію «русского міра», не матимемо антитіл християнського сумління, то це може бути великою небезпекою для християнства у третьому тисячолітті. Я завжди кажу: якщо комусь бракує антитіл до «русского міра», то в тілі українських Церков вже є ця вакцина, і ми можемо допомогти цей імунітет набути».


Люблінський Католицький Університет,


Міжнародний богословський Конгрес на тему:

"Віра і богословія ближче нас",

23 жовтня 2023 року



Єрм. д-р Юстин Бойко, студит

Синкел у справах монашества

Львівської Архиєпархії УГКЦ


Commenti


bottom of page