top of page

Гендерна ідеологія у боротьбі проти майбутнього Української держави і Українського народу



СЛОВО

на форумі «За християнські цінності» у Львівській обласній раді


Дорогі Друзі,

за декілька днів, а саме 13 червня виповниться 1710 років від того дня, коли імператор Константин проголосив так званий Міланський едикт, який цілковито змінив життя Римської імперії, а особливо християн у ній. Згідно того едикту усім християнам офіційно було дозволено сповідувати їхню релігію, оскільки до того часу по усіх закутках імперії християни були переслідувані як ворожі суспільству елементи.

З моменту проголошення згаданого едикту християни отримують повне право на повноцінну інтеграцію у тогочасне суспільство, у якому можуть спокійно молитися, будувати власні храми, засновувати навчальні заклади та викладати в них, займати поважні державні посади та впливати на суспільно-політичні процеси. Вже станом на 325 рік бути християнином в Римській імперії стає модним, а тому багато намагаються прийняти хрещення не так з переконання, як з огляду на особисту користь. Відповіддю Церкви став так званий катехуменат, тобто належне приготування до хрещення дорослих, що тривало цілий рік.

Однак, цю історію я згадую не просто так. У ній є одна маленька, але дуже важлива для нашого контексту деталь. Імператор Константин ніколи б не проголосив свободи для християн, якби не той факт, що вже на той час більшість його військових командирів були християнами. Напередодні важливої для нього битви з іншим претендентом на імператорський трон Мавксентієм, що розпочалася 28 жовтня 312 року, саме ті ж військові командири порадили імператору Константину намалювати на військових знаменах хрести. А опісля ж йому самому приснився сон, у якому почув невидимий голос, що промовив: «Цим знаком переможеш!». І той переміг, прийняв це як знак з неба. А незабаром проголосив свободу для християн, а навіть більше, у 325 році, скликаючи І Нікейський Собор, зробив християнство основою існування та розвитку Римської імперії.

Сьогодні, з перспективи часу та досвіду по-різному можна дивися на те, чи такий крок Константина супроти християнства, а відповідно Церкви, приніс їй більше добра чи лиха. Надіюся, що у 2025 році, коли виповниться 1700 років від моменту скликання імператором І Нікейського Собору, ми знаходитимемося у більш сприятливішій атмосфері, щоб це оцінити. Але на даний час, факт залишається фактом, що уся європейська культура, освіта, наука, усі винаходи і досягнення в притик до епохи просвітництва, носять у собі знамення християнської віри. І це завдяки в першу чергу ревним християнам, які стояли на сторожі віри чи то на державних посадах, чи на полі культури, мистецтва і освіти.

Очевидно, що понад 2000-літня історія християнства і Христової Церкви на Європейському континенті – це не є історія суцільних успіхів християнської віри. На жаль, це також історія упадків і великих злочинів, які робили сини і доньки Церкви, що носили ім’я християн чи радше ним прикривалися. Саме через це 12 березня 2000 року святий Папа Іван Павло ІІ на площі Святого Петра попросив пробачення за гріхи Церкви перед людством.

Невід’ємною складовою європейського є українське християнство, з єдиним винятком, що воно продовжувало в більшій чи менші мірі нести тягар переслідування зі сторони різних імперій аж до проголошення України як самостійної і незалежної держави у 1991 році. Дивлячись ретроспективно, не можна не зауважити того факту, що протягом усіх несприятливих періодів історії, особливо тоді, коли Україна не мала власної державності, саме у вірі в Бога та Церкві наш Народ знаходив свій остаточний захист. Саме Українська Церква, особливо протягом останніх двох століть була і залишається одним з головних рушійних моторів Української державності. Згадати хоча б праведного митрополита Андрея Шептицького, який закладав фундаменти державності тоді, коли про неї взагалі було заборонено розмовляти, хиба тільки заступними словами як рідну хату.

І ось тут приходимо до сучасного парадоксу. У той час, коли триває повномасштабна кровопролитна війна з московією, коли усі сили і ресурси повинні бути спрямовані на перемогу над супостатом, знаходиться у нашому суспільстві група людей, які напряму чи опосередковано намагаються розбурхати нашу національну єдність та оскаржити нас, християн, у тому, що ми є небезпечними елементами суспільства і представниками пережитків минулого, оскільки (увага!) стверджуємо, що сім’я, яка складається з чоловіка і жінки, є найціннішою клітиною народу! Сім’я є знаком Божим безсмертності людини, адже людина вмирає, а людство триває. І то завдяки сім’ї між чоловіком і жінкою, бо тільки їй, Бог подарував іскру безсмертя, яким є дар народжувати. Зрештою, саме тим народам належить майбутність, у яких подружжя є річчю святою! Саме у таких народів, за словами митрополита Андрея Шептицького, можна легко знайти лад і силу. Такі народи з елементарною силою здобувають собі добробут!

Аналізуючи усі події в нашій Батьківщині і довкола неї, можна без лишнього труду дійти до висновку, що у той час, коли у нас триває жорстока війна з московією, паралельно формується модель нової України після перемоги і зрештою нового порядку світу. І горе нам буде, коли у тій новій моделі України майбутнього забракне голосу християн. І то не як якоїсь окремої чи особливої групи, яка претендує на роль провідної партії, зовсім ні. Але як невід’ємної складової суспільства, яке бажає розвиватися на демократичних принципах. Бо не є секретом, що ми є свідками боротьби за те, чи світ стане полем влади для диктатур, чи вільного вибору людини, який є найбільшим даром Бога!

Коли уважно приглянутися сучасним тенденціям в Україні, які під соусом євроінтеграції накидають українському суспільству, що стікає кров’ю, законопроекти про одностатеві партнерства, то вони нам нагадують відомих персонажів, які ціле минуле століття співали усім відому пісню:

«He ждіть pятyнкy не від когo: Hі від богів, ні від цapів! Позбyдетьcя яpма тяжкoгo Caмa cім’я прoлeтapів».

Той, хто добре засвоїв урок історії знає, скільки коштували Україні ці на перший погляд солодкі і спокусливі слова. «Горе трупів і море крові» - як говорив свого часу Патріарх Йосиф Сліпий.

Єдина різниця між пролетарями минулого і теперішнього полягає у тому, що ті, з минувшини, оголосили головним ворогом прогресу людства Церкву і християнство в цілому, а теперішні, вже навчені досвідом або просто без свідомості, проголошують сім’ю між чоловіком і жінкою як головного ворога прогресу України і її процесу євроінтеграції.

У обличчі таких викликів, які постають перед Україною у нелегкі часи, ми християни, не можемо стояти осторонь і спостерігати. І то причому усі, як миряни, так і священники, а особливо ієрархи. Бо для того, щоби Україну теперішнього і майбутнього перетворити на диктатуру лівого лібералізму, не треба багато. Вистачає, щоби люди, які можуть щось робити, нічого не робили, а тільки спостерігали і обурювалися. Так, треба буде свідомим, що хто пробуватиме виступити на захист сім’ї чи християнських цінностей в Україні сьогодення, зустрінеться з великою ворожістю, цькуванням, переслідуванням, а може навіть з погрозами смерті. Але, зрештою, наша місія полягає не в тому, щоби нас усі прославляли, але щоби бути сіллю землі, світлом для світу. А вона не є легкою.

Першим завданням, яке стоїть перед усіма християнами України, є об’єднатися у загальнонаціональний рух навколо захисту сім’ї. Бо якщо руйнується сім’я, руйнується і народ. За таких умов наша перемога ризикує перетворитися на величезну поразку. Післявоєнний стан і так не пророкує обнадійливих демографічних прогнозів. Окрім спаду народжуваності і виїзду мільйонів наших братів і сестер Українців поза межі батьківщини, нас очікує розпад сімей, який, зрештою, вже розпочався. Тому, під захистом сім’ї розумію як усі кроки по недопущенню навіть розгляду законопроектів про одностатеві партнерства, так і зусилля спрямовані на підтримку сім’ї, особливо народжуваності. Ми повинні собі чітко усвідомити, що хто посягає руку на українську сім’ю, той посягає руку на майбутнє України!

Наші критики відразу почнуть кричати на весь голос, що таким чином ми себе позбавляємо європейського майбутнього. Це є великий міф. Європа – це не тільки геї і лесбіянки, це не тільки ЛГБТ і гендер, як дехто думає. Так, вони вміють голосно кричати. Але, Європа – це континент, збудований на християнських цінностях, це континент, де проживають багато християн, які ведуть боротьбу за належне місце для своєї віри і сім’ї у суспільстві. Візьмімо хоча б за надихаючий приклад нещодавній виступ прем’єр міністра Італії Джорджії Мелоні, у якому вона заявила, що не сприймає жодних гендерних диктатур, але є жінкою, матір’ю і християнкою. Зараз місія християн в Україні, Європі і світі стати на захист роду людського, який диявол хоче знищити руками самих людей, на превеликий жаль, засліплених спокусою диявола. Сумнівів немає в тому, що наше місце в Європі, але в Європі як сім’ї вільних народів, а не в’язниці добробуту ціною свободи. І я б дуже хотів, щоби Україна стала місцем розвитку європейських християнських цінностей, а не полігоном європейського сміття.

Другим не менш важливим завданням, яке стоїть перед християнами України – це освіта і виховання дітей та молоді. Діти та молодь є теперішнє і майбутнє нашого Народу. І не дивно, що саме за їхні уми ведеться так жорстока боротьба між різними міжнародними фондами з великими грантами. Ми не можемо дозволити комусь вкладати в уми наших дітей і молоді усіляке сміття, аби тільки вона отримала якусь кар’єрну перспективу чи фінансового росту. Свідомий християнин, чесний громадянин України – це той, який розрізняє між добром і злом, та спрямовує усі свої зусилля на користь добра. Зауважте, з яким натиском витискали Християнську етику зі шкіл, і з якою рекламою та підступністю впроваджують гендерні студії. Часами складається враження, що з гендеру намагаються створити окрему релігію, у якій богом є свавільна людина, для якої гріх – то її конституційне право. Хотів би принагідно пригадати слова нашого митрополита Ігора Возьняка, який в одній своїй проповіді сказав таке: «Ми прагнемо жити у суспільстві, в якому є діалог і відсутнє насильство, але ми проти того, щоб жити у суспільстві, в якому є діалог з гріхом».

І наостанку про Львів. Сьогодні ми зібрали саме у княжому Львові. У Львові, де кожна вулиця, кожен дім, кожен пам’ятник, навіть бруківка, нагадує нам не тільки про різні епохи її історичного розвитку, але про боротьбу нас, Українців, за нашу національну і духовну ідентичність. Протягом останніх років, наш християнський Львів стає плацдармом боротьби за нашу національну і християнську ідентичність. І не дарма, бо Львів у перспективні євроінтеграційних процесів, є експериментальним майданчиком. Перемога християн у боротьбі за Львів стане перемогою цілої України! Львів вина, сиру, кави і культу особи повинен відійти назавжди у минуле. На його місце повинен прийти Львів Героїв воїнів, які життя своє віддали за майбутнє України! У цьому ж Львові не може забракнути Героїв віри, які будуть готові навіть життя своє віддати за любов до Бога і України!

В усій цій боротьбі за християнську Україну ми не зможемо виграти, коли не очистимо власні ряди і коли самі не переглянемо стан нашого християнства, нашої віри. Як же влучним буде у цьому місці згадати вже знаменні слова Симона Петлюри: «Нам не так страшні московські воші, як страшні українські гниди». Цими словами зовсім не закликаю до полювання на відьом. Абсолютно ні. Не той час. Але закликаю бути уважними і пильними! Адже не є секретом той факт, що війну проти сім’ї і проти християнських цінностей в Україні розпочали не погани, але християни, у яких, на превеликий жаль, бажання послужити собі і великим світу цього взяло верх над бажанням послужити Богу.

Апостол Павло порівнює християнина до воїна, який бореться не проти крови та тіла, але проти початків, проти влади, проти світоправителів цієї темряви, проти піднебесних духів злоби. А тому закликає зодягнутися у повну Божу зброю, основою якої є віра.

Дякуючи за можливість промовити до так достойного зібрання, прошу у Господа для усіх великої віри і витривалості у нелегкій боротьбі!

Боже, благослови Україну!

Слава Ісусу Христу!
Слава Україні!

Єрм. Юстин Бойко, студит
Доктор богослов’я та патристичних наук
Синкел у справах монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ

Львів, 9 червня 2023 року Божого

Comments


bottom of page