СЛОВО з нагоди 84-ї річниці проголошення Акту відновлення Української Держави

«Скинь взуття з твоїх ніг, бо місце, на якому стоїш, — земля свята» (Вих. 3, 5)

Ці слова з Книги Виходу знаменують початок довгої дороги визволення вибраного народу з неволі. Так Господь звернувся до Мойсея, коли той у пустелі побачив кущ, який горів, але не згорав. Ця зустріч змінила Мойсея назавжди: вона відкрила йому, ким він є, звідки походить і яку місію поклав на нього Бог.

Сьогодні й ми стоїмо на святій землі — на тому самому місці, де 84 роки тому Господь Бог через провідників нашого народу, зокрема через Ярослава Стецька, нагадав нам кілька найголовніших істин. Найперша з них — що ми є народ, Український народ, чия історія нерозривно пов’язана з цією землею. А якщо ми є народом на своїй землі, то маємо бути тут не рабами, а господарями. Саме тому Акт відновлення Української Держави розпочинається словами: «Волею Українського Народу...»

Проте сам Акт був проголошений у надзвичайно тяжких умовах: із заходу насувався фашизм, зі сходу — комунізм. Жодна з цих систем не допускала навіть думки, що українці мають бути господарями на своїй землі. Тому вже в момент проголошення Акту наші провідники усвідомлювали: без боротьби, й особливо боротьби ціною власного життя, ми не зможемо здобути свою державність.

Це глибоко розумів митрополит Андрей Шептицький. У своєму Пастирському посланні від 1 липня 1941 року, з нагоди проголошення Української Держави, він звернувся до народу такими словами:

«Повідомляючи Тебе, Український Народе, про вислухання наших благальних молитов, взиваю Тебе до вияву вдячності для Всевишнього, вірності Його Церкві і послуху для Влади. Воєнні часи вимагатимуть ще багато жертв, але діло, розпочате в Ім’я Боже і з Божою благодаттю, буде доведене до успішного кінця».

Дійсно, клич про відновлення Української Держави, проголошений у Львові 30 червня 1941 року, був почутий — і нашим народом, і нашими ворогами. Українці розпочали велику боротьбу: на політичному і військовому фронті її вела ОУН, передусім через УПА, а на духовному й культурному — Українська Греко-Католицька Церква.

Ця боротьба коштувала дорого. У 1946 році радянський режим ліквідував УГКЦ, тисячі її вірних опинилися в концтаборах і на засланні. У радянській неволі за волю України загинули тисячі синів і дочок нашого народу. Їхні імена часто стерті з людської пам’яті, а тіла і досі спочивають на чужій землі.

Патріарх Йосиф Сліпий, який сам відбув 18 років радянської каторги, найвлучніше окреслив ціну нашої державності словами:

«Українська земля, українська незалежність коштували нам гори трупів і море крові».

Минуло майже століття відтоді, а боротьба триває. Та сьогодні вона вже не лише за нашу незалежність — ми стоїмо на передовій захисту свободи і демократії всієї Європи. І знову ціна боротьби — найвища. Щодня ми бачимо це на власні очі, коли через цю площу проходить жалобний кортеж наших полеглих Героїв.

Який урок ми винесли з цієї боротьби? Найбільший, напевно, такий: нашими найвірнішими союзниками є Господь Бог — і ми самі, об’єднаний Український народ. А якщо це так, ми не маємо права навіть на хвилину сумніватися: з Божою допомогою ми обов’язково переможемо.

Мене надзвичайно надихає те, що в нинішній війні з Московією — імперією зла — об’єдналися всі: політики, священники, волонтери, воїни, кожна українська родина. Об’єдналися, бо розуміємо: Україна, як казав митрополит Андрей Шептицький, — це наша спільна національна Хата. А її сила і незламність — у нашій єдності.

Не можу, однак, не звернути увагу на символізм цього місця, на якому стоїмо. Сьогодні воно вже не промовляє так голосно про величний чин 30 червня 1941 року. І це, певною мірою, зрозуміло — час змінює людей і простори. Але є місця, які мають залишатися святими — місця пам’яті, що говорять до поколінь: люби Батьківщину аж до смерті.

Тож користаю з нагоди й звертаюся до міської влади: місце, з якого було проголошено Акт відновлення Української Держави, не може бути оточене борделями та "п’яними вишнями"! Бо це — глум над жертовною кров’ю, пролитою за свободу. Це ознака невдячності й забуття.

Нехай це місце у нашому Львові стане джерелом натхнення — любити Україну, жити для неї, жертвувати за неї!

Нехай дороговказом для нас залишаються слова митрополита Андрея Шептицького, сказані ним у 1932 році до української молоді:

«Служба любови, мої Дорогі, не знає лаврів,  як довго жертва ще неповна, а жертва одної хвилини не заступить довголітньої муравлиної праці.

Не зривами одної хвилини лише безупинним, напруженим і безупинними жертвами аж до крови і смерти многих поколінь двигається народ.

І легше часами кров пролляти в одній хвилині ентузіазму, чим довгі літа з трудом сповнювати обов’язки і двигати спекоту дня і жар і злобу людей і ненависть ворогів і брак довір’я своїх і недостачу помочі від найближчих, і серед такої праці аж до кінця виконувати своє завдання.

Своє завдання, не чекаючи лаврів перед перемогою, ані винагороди перед заслугою».

Милосердний Боже, благослови наш Львів, благослови Україну, благослови весь Український народ і даруй йому переможний мир та перемогу над московським супостатом!

30 червня 2025 року Божого

Єрм. Юстин Бойко, студит

Синкел у справах монашества

Львівської Архиєпархії УГКЦ