top of page

Покликання, яке розпочалося з кінського копита

Про нововисвячених ієреїв Францисканців у Тернополі


Сьогодні я мав велике щастя служити у Тернополі у храмі свв. Апостолів Петра і Павла Отців Францисканців. Так є. Це саме той славний храм, у якому кожного року організовують найбільший в Україні (а може у світі) Різдвяний вертеп.


Однак, цього разу тут зібралося дуже багато люду Божого, священиків, монахів і монахів, бо сьогодні в згаданому храмі владика Теодор Мартинюк, єпископ-помічник Тернопільсько-Зборівська архиєпархія УГКЦ поставляв у священичий сан двох монахів францисканців, яких дуже добре знаю. Це Дам’ян Чамарник і Святослав Караманов. Перший родом з Судової Вишні, а другий з-під Одеси.


Їх обох покликав та зʼєднав у одній монашій спільноті сам Господь. І вони відкликнулися на його голос та пішли за ним - кожний з власного дому. Чи знали вони, куди пролягатиме їхній шлях ? Звичайно ні. Але довіра до Бога і взаємна підтримка спонукала їх крокувати вперед.


Якщо зі Святославом я познайомився щойно тоді, коли провадив їм обом реколекції перед священничими свяченнями, то Дам’яна (у миру Харитона) я знав з того часу, коли його вагітна благословенна мати крокувала зі мною під спекотну літнього сонця пішою прощею в серпні до Унева, вимолюючи у Бога ласки для дитини, яка мала народитися.


Воістину, усі ми монахи чи священники є ними тільки тому, що хтось дуже сильно молився чи молиться за нас. Особливо, коли це є наші матері чи батьки! І не тому, що Бог є як капризна молода, яка полюбляє, щоби її просили. А тому, що він у своїй любові і повазі до свободи людини радиться з нею, який шлях кращим буде як для неї, так і для дорогих їй людей. Пригадайте Марію, Матір Божу, якій Господь повідомляє про те, де б хотів її бачити, але чекає на її згоду. Отак і з покликанням до священства, подружжя чи монашества!


Ось так і прийшов на світ хлопчик, якого охрестили Харитоном, а люди на прощі однодушно кликали його Харитончиком. Пригадую, який він був худий - як тріска (зрештою і тепер на дуже поправився), а літав як вітер прощею. А цікавість до всього ним аж розпирала. Пригадую, як ми з його батьком отцем Михаїлом, йдучи прощею, дивилися на нього і думали, що з нього буде ?


Так, він був найбільш любленою дитиною у сімʼї, бо народився у часі, коли тато з мамою вже мали за собою немалий відрізок життєвого шляху, але прийняли ту дитину як Божий подарунок. Не знаю, чи хтось в родині бачив його десь-інде, але він відбув усі прощі, які тільки були.


Пригадаю, як одного разу він побачив коня і чимдуж помчав, щоб помацати кінське копито. Кінь так доброзичливо пригостив його своїм копитом, що Харитончик зробив кількаметрове сальто у повітрі і рухнувмя на землю. Памʼятаю, це був, мабуть, найбільш стресовий момент у моєму житті, бо я собі подумав: «Все, по дитині …», усвідомлюючи водночас, що мені як організатору прийдеться нести кримінальну відповідальність.


На моє превелике здивування, Харитон моментально піднявся і чимдуж драпанув. І то не тільки зі страху перед конем, але перед сестрою і татом, які вже бігли йому навздогін, щоправда з інших мотивів ніж кінь.


Нещодавно, дивлячись на вже майже отця Дам’яна, а для мене Харитончика, думав сам про себе про те, коли ж він отримав покликання до монастиря. Мабуть, сам він скаже найкраще. Але десь в душі глибоко, без жодної крихти гумору, кажу собі, що початок цієї дороги монашого покликання розпочинається з коня.


Апостол Павло отримав апостольське покликання, коли впав з коня. А Дам’ян, мабуть, тоді, коли отримав в подарунок потужний удар від коня копитом, через що хоч на мить побачив красу і смак Неба! Для мене та подія, що він вижив то було дійсно чудо Боже! Зрештою, вже тоді багато тих, що йшли прощею і бачили картину, про яку веду мову свідчили, що цього хлопчика сам Бог провадить !


Сьогодні я побачив велику Божу ласку, оскільки давноминулий Харитончик став молодим та повним енергії отцем Дамʼяном, який зі своїм співбратом отцем Святославом готуються зайняти свою нішу на Христовій ниві. Вони обоє такі різні, а так себе доповнюють, як блаженний Климентій Шептицький і його рідний брат Андрей.


Чомусь мені нині згадався ось цей фрагмент з біографії митрополита Андрея, що її на засланні у Маклаково у 1958 році написав патріарх Йосиф Сліпий:


«Говорячи про м[итрополита] А[ндрея], не можна не згадати про його брата Казимира, і то дещо докладніше. Бо він був незвичайно відданий своєму братові – і співробітником, і правою рукою майже в усіх ділах. Доповняв він мит[рополит]а в практичному переведенню великих плянів. Водночас був він гальмою у відважних і нераз ризикованих потяганнях і предприняттях та лив холодну воду, як говорив сам о. Климентій, на розжарений запал вулканічної вдачі свого брата. Притому він його дуже любив і шанував».


Саме такими сьогодні перед моїми очима постали два новоієреї францисканці Святослав і Дамʼян! Сьогодні Францисканці стали найбільш багатим Чином в УГКЦ, але не тому, що отримали величезний матеріальний спадок, а тому, що отримали від Господа у дар двох молодих Апостолів, які продовжуватимуть справу самого святого Франциска.

Як мені сьогодні лягають на серце слова молитви митрополита Андрея за Український нарід:


«Боже, пошли українському народові святих, великих твоїх слуг, щоб прикладом і словом були його мудрими провідниками у всіх царинах народного, суспільного і громадського життя.

Провідникам нашого народу дай світло Твоєї премудрости з неба, дай йому численне й добре та святе духовенство!


Заопікуйся його молоддю, щоб не тратила ласки святого хрещення, щоб одержувала в родині і школі основне християнське виховання і виходила на пожиточних синів і дочок свого народу.


Благослови всі наші родини, щоб батьки були зразковими й ревними християнами, а матері визначалися мудрістю, побожністю і дбайливістю у вихованні дітей.


Заохоти багатьох із нашого народу до життя досконалішого, до святости.


Поклич багатьох, у кожному поколінні, до монашого стану, до геройських жертв за справи Церкви й народу».


Так, Боже, пошли нам Героїв !


Благослови і провадь нововисвячених ієреїв Святослава і Дамʼяна !

Comments


bottom of page