Доповідь ієрм. Йосифа Міляна від 25 грудня 2009 року

Слава Ісусу Христу!
Моя доповідь буде така дуже практична, дуже розмовна. Може після того я її надрукую, навіть не знаю чи друкувати, чи треба то, бо є така справа: я буду відтворювати певну історичну спробу і певну історичну дійсність відтворити не на базі архівних матеріалів, не на базі книжок, а на базі того що я пам’ятаю, оскільки я буду говорити про це що пам’ятаю, то не претендую на виключність, на якусь ексклюзивність того матеріалу який я подам. Очевидно з таких матеріалів чи подібних мала би складатись наша історія, історія нашого монашества, той не простий час. Тобто, я справді спробую автентично, наскільки я це бачив, ці речі подати, оскільки, підкреслюю, я спробую, наскільки це мені вдасться ви побачите, може колись порівняєте.
Взагалі сама назва конференції «Форми взаємовідносин між монастирями». Я ж готувався «Форми взаємовідносин між монахами», оскільки підпілля, скажімо, між монастирями. Хоча, скажімо, я спробую і на тій точці, трошки, дуже коротко зупинитися.
Мені справді дуже імпонувало вислів апостола Павла «Одне тіло, один Дух, одна віра, один Христос» котрі були за всіх і за все. Так в ідилії мав би бути монастир.
Отже, «Студійське монашество в часах підпілля» - моя доповідь. Я спробую торкнутися очевидно років 46-50, по 89-90. Справді, я вважаю, що історики мають завжди дуже трудне завдання подати, скажімо, відповідно, адекватно історичні правди і скажімо, не завжди історикам вдається. Кожний історик, як і реставратор на іконі, залишає себе, так само кожен історик реставруючи події залишає себе. Я спробую того не зробити, хоча, даруйте, мені здається, що це не можливо не залишити себе на реставрації історичних подій тої ікони студійського монашества, яка вона була в часи тоталітарної системи.
Найкраще було би подати наші відносини, наші взаємостосунки за схемою наших звичаїв або студійського типікону. Однак, ситуація початку нелегального становища студитів була такою, що ми вийшли в час тоталітарної системи без наших звичаїв і без типікону. Справді монахи, оскільки ми знаємо, що питікон почали перекладати в часи підпілля отець-архимандрит Дейнега, отець –ігумен Юліан Вороновський, скажімо група людей, які хто перекладав, хто робив літературну редакцію, хто в який спосіб докладався до, скажімо, реконструкції того що зробили брати Шептицькі, подали до Конгрегації Східних Церков у свій час ще в довоєнний період.
Скажімо, коли прийшло нелегальне становище монастиря студійського уставу, з розповідей старих монахів і священиків, це була ситуація «спасайся! Хто як може!». Частина монахів шукала притулку по-родинах, частина по чужих людях, деякі шукали праці, і пристосовувались до нових обставив включаючи, включно до цілковитої зміни засад життя, що я маю на увазі: справді не є секретом, що не всі витримали, тобто, були такі що пішли з монастиря, зрадивши обітам, подружилися, тобто, хоча частина монахів, більша частина монахів все таки зберегли вірність студійським чи монашим правилам, схимі і Церкві. Коли в часі тоталітарної системи життя було, набуло сякої-такої стабільності, почалася віднова структур, тобто, хто пішов до родини, хто пішов до якоїсь праці і там дістав помешкання, хто в якийсь спосіб, скажімо улаштовував собі життя і коли справді якось все затихло: винеження арештування, тоді знову, по розповідях старих монахів, з якими мені доводилося спілкуватися. Я чув, що почалися якось гурмуватися, гурмуватися у спільноту.
Основні точно студійського монашества того часу – це Святоуспенська Унівська Лавра, психологічний-неврологічний інтернат для хворих. Тут залишилися частина братів, зокрема я ще тут застав десь 4 монахи, один з них був Пантелеймон, той що дістав ушкодження на очі у Шевченківському Гаї, коли поляки заложили бомбу, хіба схимонах Пантелеймон мені здається. Тут тобто, як я вже прийшов до студитів, я мав нагоду їх відвідати, це для мене було дуже не просто прийти у це середовище хворих людей, де ці брати мусіли бути між ними. Хоча мушу сказати що я був подивований, бо кожен з ним мав тут своє служіння і кожен чувся щасливим що тут міг залишитися . Справді, перебувати тут було дуже не просто. Ну, десь частинно можна відчути атмосферу це в Підкамені.
Інша точка студійського монашества - це… крім того, треба ще сказати, що студійське чернецтво було не тільки тут в Уневі, тут в монастирі, але ще брат Когут Давад, покійний, мав свою хату ви знаєте де. І якщо хтось приїжджав то відвідував тут монастир, наших браті в монастирі і брата Когута.
Дора.
Очевидно, зразу після розгону монастирів переходили на нелегальне становище монахи залишили свою обитель, перейшовши жити до Яремча, до світських людей, яких як мені здається за 10 років повернулись до своєї хати.
Львів.
Це дуже багато монахів наших громадилося в помешканнях навколо Шевченківського гаю. Будинок на Терешковій де жив отець Архимандрид Никанор Дейнега. Брюховичі. Брюховичі були ще до війни наша обитель, я правда не пам’ятаю, не можу сказати коли ми її там заснували в Брюховичі, але я знаю шо в підпіллі там жили наші брати і після того в же в підпільні часи вони там збудували на тому місці там нову хату. Очевно після… як Вороновський стрийко Януарій, який жив поблизу Приковкзальної і тоді Вороновський Василь і Юрій це Солов’їне і очевидно Рудно, такий дух, центральний будинок, віддалений трохи від світу до якого можна менше більше було спокійно приходити.
Перемишляни.
Перемишляни для студитів зачалися з брата Атанасія Кульбенка, який ви знаєте був служив митрополиту Андрею Шептицькому, його рідний брат Мирослав Кульбенко жив так само мав помешкання біля Шевченківського Гаю, мав вищу освіту але був разом з тим водієм тролейбуса. Дуже цікава постать на якій може колись треба буде зупинитися.
Зарваниця й Тернопільщина.
Скажімо, здається отець Арсеній там був.
Червоноград.
Найблище село біля Червогонраду, я вже не пам’ятаю священика який був дуже активний на Червоноградщині до його будинку ходили люди майже як до Церкви.
Сколівщина,
скажімо, здається Плав’єв звідки походили брати Бенкаловичі, один з них ігумен, інший – брат, який працював в музеї етнографічному і жив так само біля Шевченківського гаю Антоній так, так…
Ну і менше більше це всі наші точки … прошу… Лужки? Після війни ніяких Лужок не було.
Важливо зважити на глибину мотивації покликань довоєнних студитів. Чому я про це хочу сказати? Тому що, оскільки редемптористи і васильяни мали свої умови до прийняття до монастиря, то студити брали усіх. І це були, не знаю які були студити, це були різні рільники, це були бідні хлопці і серед них постать архімандрита Климентія, наслідника великого роду Шептицьких. Справді був, він Климентій був дуже великим авторитетом для цих монахів довоєнного періоду. Ми звикли трохи ідеалізувати взагалі давнину і все що підноситься на гору археологами, колекціонерами, істориками, вся ретроспектива будь-якого ґатунку, все в нас є ідеальне. Ідеальним для нас є Греко-Католицька Церква довоєнна. Ну про це: вона була доброю, мусіла бути доброю, бо вона витримана, але очевидно не все було ідеальне.
Моє знайомство зі студитами розпочалося десь в 1977 році року за посередництвом отця Василія Вороновського, який обслуговував моє рідне село де я народився і, скажімо, його ревність до Бога, до віри, до Церкви мені здається побуджувала дуже багатьох і давала людям, справді цю глибинну мотивацію зберегтися як Греко-католики, як християни правдивої Церкви. Очевидно після знайомства блищого з отцем Василем Вороновським, який був дуже ревний, знайомство з отцем Юрієм Вороноським, скажімо, відкривала після того трохи інакшу сторінку, трохи інакший образ Греко-Католицької Церкви і монашества взагалі. Справді моя свідомість католика візантійського обряду чи греко-католика походила з моє хати, з моєї рідної оселі, бо мій парох, моїх батьків, я його не знав, був арештований в 50 році і був в той час на Сибіру. Тобто він вернувся з Сибіру після 25 років. Тобто я знав, що таке Греко-католицька Церква і менше –більше у нас всі були свідомі. Властиво цю свідомість греко-католицького віроісповідування посилював, справді, дуже посилював отець Василій Вороновський.
Взаємо відносини між монастирями чи між монахами. Я ще раз кажу, я спробую говорити між монахами. Бо оскільки тоді монастирів як таких структурованих не було, були окремі монахи чи групи монахів, братів, священиків які пробували творити спільноту. Скажімо, ці відносини між монахами повинні були регламентуватися справді нашими звичаями, або ж типіконом. я ще раз кажу: їх не було. Ми навіть, перепрошую, чудотворну ікону, не до кінця ікону не змогли зберегти, нажаль, так як інші монастирі. Нам збереглась лише риза. І впринципі, хоть я був у підпільній Церкві я по нині не знаю як це сталося, чому це сталося, що збережена риза, де поділася ікона, шо з нею сталося і я до нині не знаю, я не чув від нікого.
Життя продовжувалось. За правилами і духом збереженого від часів з мурів монастирів провадилося так зване монаше життя. Ті що витримала і залишилися вірними були вірними обітами Церкві, бо були такі що залишилися вірними обітам. І ви знаєте, що були наші монахи в Почаївському монастирі, які вмерли там:???? Почалася…Після цього почали пробувати через комунікацію, через оці взаємновідносини, взаємостосунки творити модель, зберегти дух монастиря бодай згідно монаших обітів. Я кажу, всі ми знаємо мотивацію, мотивацію монашества студійського довоєнного, напевно знаємо. Тобто, я не закидаю нікому що там була частина справді яка мала мотивацію глибоку, релігійну, духовну, Божу, а напевно, я просто не виключаю того, що були хлопці бідні, які йшли з біди до монастиря. І це вдавалося в знаки, бо є архівні матеріали які говорять про надужиття монашими обітами. Є певні зафіксовані історичні правди, які говорять не в користь святості монашого духа, тут в Уневі зокрема. Ще один, такий дуже цікавий момент на який би я хотів… Тобто не беріть мені всього за зле.
Мені здається, що я є дуже противник критиканства. Але мені здається, що дух критики тримінений до себе дає кожному з нас рости, освячуватися. Якби Поплавський Михайло ректор найкращий був критичний до себе, то би ми не мали такої творчості, ми би ся не встидали ми би не червонілися перед телевізором за його спів. В правилах монашого студитського життя є, що ми йдемо до монастиря бути монахами. І всі колись і нині йдуть бути монахами. Але мені здається, що проблема та була колись і є сьогодні. Кожний глибоко леліє бути священиком. Чому я про це хочу говорити? я говорю, тому шо я це бачив. Це перло від людей, перепрошую шо я використовую такий вираз. Від Монахів які терпіли ціле життя хотячи бути священиком. Тобто з тим, мені здається, Треба було шось робити вже тоді. Тобто є одне правило, але дух є…. людина є людиною, і … Тобто ми не до кінця були і є відкриті на справді, на свої прагнення. Є один закон який нас підпорядковує, але є інші прагнення з яких ніколи люди не зрікалися і не зрікаються. Мені здається, що роздуми над тими речами нас мають вивести на якісь нові відносини якісь нове відношення моє до закону до якого я себе зобов’язую.
Студити після страшного удару, після арешту архімандрита Климентія - одного єдиного і незаперечного авторитету. Шептицьких прийняли позицію зберегтися, вичекати той страшний, напевно дуже короткий період совецької окупації про який вони думали, тобто, як я це відчув, проте це говорилося: за всяку ціну зберегтися, не працювати, не виказуватися, бо система страшна. За всяку ціну зберегтися!
Активні студити були лише ті, що просо не змогли в той чи інший спосіб дуже бути конспіровані, тобто в міру можливостей активно все ж таки працювали. Тобто, я знаю вже, що отець Василь Вороновський діставав завжди по 31 число. Йому забороняли, його арештовували майже домашнім арештом, коли період кінчався Вороновський знову працював.. він просто був не до ???? часами махали на нього рукою, але він був так само не один такий. Яремча в силу потреб людських були завжди відкриті. Отець, здається, Мануїл на Червоноградщині, я вже казав, до нього ходили як по свячену воду там була майже явна Церква.
В Рудно, хоч там не було священиків, але брат Яротей покійний, він мав щось у собі такого… це була така людина, яка не вставала з візочка. І того візочка такого саморобного, а то не тепер такі функціональні візочки, і брат Єфрем, який був страшним галайком.
Як я був на Солв’їній він надійшов я думав шо то йде ціла армія кагебістів, мене чуть в шафу Вороновські не запхали шоби він борони Боже мене не побачили, і не було де сховати і він побичив і каже: «брате шо ти ту робиш? Втікай! Та подивися! Тікай звідси!та який монастир? Та шо ти звар’ював!» А майже рота закриває. А він кричить, а потім викричався, а тоді вже інакший Єфрем каже: «ну брате, ну... Тримайся! Тримайся! Бог поможе!»
Знаєте, тоді це була інакша людина. Він грав якусь роль, може добре робив в принципі. Тобто дуже часто говорили про відносини наші з монахами, що деякі монахи так ся любили, був такий одне тіло, один дух, одна віра, що монахи спали з сокирою під головою. І про це говорилося. Але очевидно я не хотів про це говорити доки Андрій не сказав отець, бо це були хворі люди, очевидно. Скажімо це не було…Паладій боявся ножа. Він завжди всі ножі ховав, тобто це була психічна якась недостатність, але скажімо в Рудно, скажімо, як на мене, молодого тоді ще хлопця, який пізнавав монастир, вони справили фантастичне враження. Очевидно найбільше нужда, нужда в якій ці люди жили. Справді, але попри такий холеричний характер Єфрема і спокій Єротея там був який особливий мир.
Очевидно, якщо говорити про позицію монастиря – «за всяку ціну зберегтися», це напевно позначилося негативно на розвої, на ревності чисельності нових покликань в той страшний тоталітарний час. Я думаю, що менше-більше ви знаєте, що небагато було покликань до студитів . В принципі перед нами, перед отцем Севастіяном і мною, перед отцем Петром були якісь два хлопці з Яворівщини, які трохи побули і пішли, і в принципі так не рясніли нові покликання як це, наприклад, було в редемптористів і василіан. Тамті були активні, і там ті мали покликання. Ми пробували за всяку ціну зберегтися. Я ще раз каже, попри дух який декларувався про своє збереження, попри це, я ще раз повторюю, Вороновський літав, Яремча працювало, Червоноград був відкритий. Будзінський там само створив Церкву. Мав вже відкриту. Він писав листи до радянської влади, до Кремляі нікого ся не бояв, не хотів ся бояти. Тобто, знову знаєте, є розбіжності в тому що ми декларуємо, і в тому що насправді є.
Провід монастиря. Після розгону, скажімо, цілого Студіону, після арешту отця ???? Климентія я прийшов вже коли був вибраний отець Никонор Дейнега на архімандрита, пізніше я взнав, що це - підпільний Єпископ, після нього був отець Юрій Макар, вже хіба за мене був вибраний на архімандрита після смерті Никанора Дейнеги. Я тоді не брав участі у голосуванні, але знаю, що отець Юрій Вороновський був тоді так званий таким зв’язковим ланцюгом між тими, хто міг голосувати і він провадив ці вибори.
Скажімо, мені здається, що отець Юрій Вороновський був таким-собі зв’язковим, який не тільки відвідував монахів, братів, священиків, а й він провадив певного роду візитацію, тобто, мені здається, що він приносив інформацію на Терешкову до отця архімандрита Дейнеги або до Юрія і ці знали дійсний стан, ну такий стан який приносив отець Юрій наших братів, і скажімо, наших отців. Були якісь неписані правила доброго тону: відвідати провід монастиря, хоча були і такі котрі цього не дотримувалися, і від них цього не вимагали. Хіба були якісь сигнали, котрі кликали про, що це той брат або священик мусів би з’явитися бо щось там є не в порядку.
Студити взяли собі за правило зустрічатися між собою, де було основою очевидно завжди спільна молитва, були очевидно розмови, ностальгія за колишнішнім монашим життям, ну і з звичайно якийсь обід. Зустрічі ніколи пізніше не були, не робилися у великі католицькі свята. Тоді служба безпеки КГБ працювали якнайкраще, і тоді було дуже небезпечно збиратися монахам на своїх квартирах або в священика. Тобто, ці зустрічі проходили в якісь такі дні, коли напевно не було якоїсь великої нагінки на греко-католицьку Церкву, бо тільки приходило празник св. Йосафата очевидно «вільна Україна» друкувала якісь…. І так далі І так далі І так далі, тобто якщо були якісь схими, були якісь свячення чи були якісь іменини, уродини, ну уродин не було, іменини, то це були в радянські празники. Тобто моя схима була на Сербській 8 березня, мої, скажімо, дияконські свячення були 9 мая на день Победи, і свячення наші з отцем Севастіаном були 30 грудня, вдосвіта, десь в 4-5 год. Господь дав Церкві тоді хрест і наш монастир його теж достойно, я вважаю ніс. Була видна між священиками і братами справді тоді,:один дух і одну віру.
На окружній брат Теоктист він відкривав всім двері, він був завжди привітний, охайний, він завжди був коло кухні, він завжди мав вас з чим прийняти, всіх хто прийшов. Справді, він ніколи, мушу сказати, не ходив до костела, навіть як Будзінського заарештували на 15 суток чи він десь поїхав на місяць, то він не ходив ніде, бо його ????????? так поляки били за українського Бога, що він до костела не ходив. Але цей брат, ну цей брат служив справді Богові в тій хаті. Собі можете уявити: весь час страх, що хтось прийде, весь час повно людей, а він мав мир в собі.
Якшо говорити про Будзінського, знаєте це була освідченна інтелігентна людина, бо деякі монахи його ше пам’ятаю в нас в монастирі то був старушок якому не можна було вже дивуватися. Але я вам скажу, коли був такий випадок, шо мені або дуже треба було війти до Будзінського. Ми до нього дуже ходили часто, бо він був завжди під прицілом. То я вам скажу, він був дуже цікавий співрозмовник, співрозмовник, він був дуже спокійний, він був дуже врівноважений. Я коли вже був молодий священик вже так ніби десь комусь шлюб, комусь христини, там отць Вороновський Юліан посилав і я мав один дуже великий комплекс: я дуже боявся щось комусь не відповісти, щось не знати, я мав комплекс, я панічно боявся, що як я когось буду готувати до шлюбу, хтось мене щось запитає, а я цього не буду знати. Це була паніка.
Я колись розмовляючи з Будзінським щось його запитав, ну якісь не високі матерії, а він якось так «я не знаю», я дума нє, він старий не чув, я ше раз, я ще раз повторив, а він каже « не знаю, я казав що я не знаю. Каже, Я там може подивлюся, може прийдеш другим разом, потім то виясним нє.». Я кажу: слухайте отце, ви знаєте шоя маю проблему. Він каже які?ну я кажу, шо я от боюся, а ви собі так просто з докторатом старий священик, а я кажу, я боюся того. А він каже «смішний, ну всі всього не можуть знати. Кожен знає в міру, і якщо ти щось не знаєш, скажи перепрошую, я не другий раз приготуюся, я вам на це питання…». знаєте, він вилікував, він мене так просто вилікував. Про брата Єфрема і Єротея я вже вам казав я не буду над ними зупинятися, бо це було свідоцтво, це була наука для кожного хто приходив туди.
Брат Григорій на Терешковій. Знаєте, бачучи відносини тепер між нами, ну Григорій справді, він там був всім. Дейнега мав справді досить поважну цукрицю, він був дуже хворий архимандрид Никанор. Ну і Григорій там був за всіх, тобто сестри жили на горі, вони оба на долі ну і там можна було подивляти ці взаємовідносини. Це був архимандрид і це було видно, а це був брат, який сповнював свій послух. Знаєте і сповняв правдиво, глибоко, чесно із великою радістю. Коли всі ці потім вже старші монахи прийшли справді до нас до Михаїла рівно ж можна було ше зауважити шо до Будзінського там брат приходив Венедикт на кухню шо пів години і дайте отцеві їсти шо пів години приходив і ???. Але це справді, це в природі сиділо, що треба отця в ліжку припильнувати.
Щоб якось спільно бути між собою отці і брати, було таке в досвіді в практиці, виїжджали за Львів, за місто або виїжджали десь справді в гори на море, і тоді там була більша нагода бути між собою, бачитися, молитися якось, мати якісь… справді щось спільне, що монахів і отців. Оскільки це був тоталітарний період було вже дуже виразно виднілась так –звана конспірація, а це не всі рівно як я вже казав. Були посвячені у дійсний стан проблеми, радощі монахів студитів. Тобто, була кагорка людей, яка знала дійсний стан монастиря, все що відбувалося, очевидно були такі що про це абсолютно не знали не були посвячені. Проблеми так-званих секретів. Дуже багато інформації було уже голошено, голошено всім, але при умові «тільки нікому». Ця проблема була актуальною, бо був тоталітарний період: менше знаєш – менше скажеш. Система могла тебе заставити говорити навіть то, про що ти не знав. Але я до сьогодні переконуюсь, що не завжди це відбувалося лише у тому контексті. Все -таки були рівні, рівніші і ще рівніші.
Провід монастиря, вибори, кандидати потрібно сказати, що створювалось як в тому страшному часі, вибори, котрі властію собі взятою мали амбіції та виключне право надавати імена, таврувати навіть, справедливо стирати. Мушу сказати, що був дух критиканства. Він траплявся досить часто і не завжди він йшов з низів. Очевидно він потім переходив на всі рівні і цей дух критиканства було, справді було видно. А рівень нашого монастиря, усіх нас, я кажу всіх нас бо ми спадкоємцями, це нас торкається, був таким яким був, я вже казав, про мотивацію студитського покликання в довоєнний період.
Організація життя була...були дуже не прості. Всі жили як і де могли, але якщо цю справу розглядати в контексті влаштування життя нових покликань то не всі, не хочу казати ніхто, не здобулися прийняти молодих покликань, чи то піклуючись за мале, але своє помешкання, чи то зі страху ради. Справді, багато наших монахів мали свої помешкання і я вже говорю про нас молодих: отця Севастіяна, отця Петра, ми якось, ми жили по світських квартирах, я думаю, що в цей спосіб наражали людей на небезпеку, хоча цей можна оправдати, бо між світськими можна було легше загубитися. Але ж знову таки, справді проблема, ми наражали людей. Ну тут я не хочу робити якихсь висновків, але от така думка, це було.
Свого часу кілька раз мені приходилося слухати, що мною тішаться. Не зразу це сприйняв, але пізніше справді я в це повірив. Найбільше я в це повірив тоді, коли я вже тішився новими покликаннями. Коли приходили до монастиря нові покликання і мене .. в мені це будило радість.
Але справді, спілкуючись з поодинокими монахами я вже тоді якось переконався, що справді я, на мене чекали, я їм є потрібний, і наприклад, отець Порфирій, дуже не проста особа. Про нього говорять дуже багато позитивних речей. Майже подвижника, великого святого і так далі і так далі і так далі, є писані праці. Але разом з тим він був різний, тобто його можна сьогодні прийняти до беатифікації, бо він був людиною із всіми людськими властивостями. Він зі мною десь там колись ножем махав попід ніс, як я там хтів йти на барвінок, але в часи підпілля і в часи вже свободи - це був справді великодушний чоловік. Він не раз сварився і моцно сварився, моде десь колись несправедливо, але в глибині я бачив він справді тішився всіми молодими, новими навіть ті дітлахи які приходили з Дори на вечірню, він невимовно ними тішився, він був широкої душі чоловік. Він був прекрасним сповідником, хоч його теологія знаєте про гріх бачив в Делятині гусей, брудні пішли до потоку, помилися, чисті, білі, отако ви маєте в сповіді в великий піст, омитися в сповіді це була його проповідь, проста щира і вона сприймалася. Я би хотів справді сказати дуже добре слово про… я його дуже коротко знав про архімандрита Дейнегу Никанор.
Це була особистість і я вже казав, я приходив, перший раз прийшов до нього він відкрив твори Василія Великого, я прочитав один абзац, до нині то пам’ятаю, що монах –це досконалий християнин. Він просив мене :«розтлумачте, як ви це розумієте?», я там десь почав дертися догори, до Неба до Бога зразу, очевидно запаси теологічних слів в мене були такі які були, я селянський син, а він «простіше». я там шось знов хотів показати шо я шось знаю, ну і в принципі я так боявся до нього йти, але це була перша наша зустріч, але ця зустріч мені запам’яталась надовго, я потім мав ще нагоду бути на морі разом і так далі і так далі, але це справді, це була особистість, це була особистість, це був глибоко віруючий інтелігентний чоловік.
Відносини між монастирями.
Правдою є, що монахи студити, священики абсолютно взяли відповідальність за монастир сестер студійського уставу. І не тільки за духовний провід, так виглядало що монахів студитів обходило все, тобто вони правили сестрам як могли службу Божу, вони проводили їх духовно, і вони пробували впливати на все монаше життя сестер студиток. Треба сказати, що покійна мати Вітер мала певно інші думки, бо не завжди були прості, рівні і найкращі стосунки, навіть між архімандритом Никанором і потім його наступником отцем Юрієм Макаром, що був в Перемишлянах. Очевидно, мені добре відомі, скажімо, відносини наших отців, братів до інших монастирів.
До поки жив владика Корчаба, ігумен чину Найсвятішого Ізбавителя, час від часу, якщо Никанор Дейнега не міг, то отець Юрій Вороновський завжди Кобчабу Филимона відвідував, завжди. Вони мали щось спільне, вони радилися, вони ..навіть якщо Филимон покійний не мав якоїсь блищої комітиву…Був такий час, наприклад, з митрополитом Володимиром Стернюком, то студити всетаки з Филимоном мали спільність і мали, в принципі, дуже добрі стосунки. Тобто у часах тоталітарної системи, я говорю за період коли я вже був, десь 77 -78 року, то між студитами і редемптористами були якнайкращі стосунки.
Рівно ж були отці чину св. Василія Великого. І очевидно, завжди на іменини Богуна покійного вже, студити адекватно реагували і завжди хтось ходив два дні після чи до, бо на самі іменини боялися йти бо там могло було КГБ, завжди ходили вітати. Очевидно, відносини були не простими. Були випадки, наприклад, де я вже як священик, а це вже 84 рік, з 84 року, скажімо, на Яворівщині виїздив правити до хати, до греко-католиків Службу Божу чи студит чи редемпторист на другий день приїжджав васильянин, бо то ж не знали чи хто був чи не був, ну і правилася знов служба Божа і «йдіть до сповіді». «ми були вчора» , «хто був? Згадували православних? Всі до сповіді!» це була правда, я не хочу зараз, знаєте, казати ми такі хороші, а там хтось не добрий, але це є правда, це було.
Я вважаю, що з підпілля ми вийшли з певним багажем, з втратами, певними якимись здобутками, з комплексами. Скажімо, Церква вже виходила з підпілля, а знов в монастирі був такий дух «не виказуватися, за всяку ціну не виявлятися, бо можуть бути ще переслідування». Знов, про це всі говорили, але всі якось брати потехеньку і працювали. Тобто була розбіжність між тим, що декларується і між тим, що насправді було. Наприклад відносини, наші відносин до монастиря Кармілітів Босих.
Я не знаю чому, якось це Боже провидіння напевно отець архимандрид Юрій Макар казав, кожен монастир можете брати, тільки не Карметілів, тільки не Кармелітів, бо там було надужиття, там була пролита кров і так далі. Справді, це так сталося, я не можу цього пояснити але от…скажімо певна руїна Церкви та певне табу до колишніх наших монастирів, я маю на увазі і Шевченківського гаю, і на вулиці тепер Озаркевича на Петра Скарги де є поліклініка, скажімо влада зробила для нас табу, там ми не маємо бути і мені здається що такию проблемою, ми з тим згодилися. Ми чомусь з тим згодилися, тобто нам сказали шо нам туди зась, хоча ми не єдині були, що мали свої посілості у Львові, і певні монастирі пішли і воювали за це, ми чомусь згодилися що нам Петра Скарги не треба, і до сьогодні якось згодилися на ту позицію Шевченківського Гаю вона є яка є і так дальше.
Богу Дякувати, тут Унів видерли. Але мені здається, що у світлі воскресіння Божого, а тому воскресіння Церкви, ми справді пробували воскресати найперше одним тілом, одним духом і однією вірою, і я собі думаю, що сьогоднішня наша зустріч яку і говорення про студійське монашество, про стосунки, про взаємини, напевно є ще одним кроком до того ж таки воскресіння. Амінь.
Comments