top of page

Воля Божа як життєвий орієнтир


Про духовний профіль Преосвященного владики Теодора Мартинюка

у його 50-й ювілей від дня народження

 

Життя іде і все без коректур.І час летить, не стишує галопу.

(Ліна Костенко)


Цього року, 1 лютого, у саме навечір’я празника Стрітення за новим календарем, святкує свій 50-літній ювілей Преосвященний владика Теодор Мартинюк – людина, з якою мене пов’язує в житті надто багато. Ми обоє походимо з нашої рідної Дори, що біля Яремче, обоє є духовними учнями славного на цілій Гуцульщині (і не тільки) монаха студита отця Порфирія Чучмана, пішли служити Богу, Церкві і України в монастир, опісля разом вчилися в Римі і тепер продовжуємо кожен на своєму місці крокувати за Христом та інших за собою провадити.



Коли роздумую над історією нашої з владикою Теодором дружби, то вона мені дуже часто нагадує дружбу двох відомих мужів так званої «золотої доби» Церкви святих Василія Великого і Григорія з Назіянзу, названого згодом Богословом. Різні за темпераментом, вдачею, поглядами на проблеми Церкви і суспільства, але об’єднані великою любов’ю до Бога і Його Святої Церкви. Цей образ двох друзів, а згодом святих Церкви є для мене надзвичайно близьким, своєрідним ідеалом, який бажаю сповнити.


Отож, в сумлінні почуваюся зобов’язаним з огляду так чудову ювілейну дату промовити похвальне слово та поділитися з достойними читачами і слухачами моїми споминами про мого друга, владику Теодора, та висловити йому побажання з цієї нагоди. Звичайно, обмежуся тим, що для загалу не є надто знаним, але вартує того, щоби про нього сьогодні сказати.

 

«З Тараса будуть великі люди»


З теперішнім владикою Теодором Мартинюком ми зустрічалися ще у шкільних коридорах. Але, він на три роки за мене старший, а відповідно у старших інші проблеми і виклики були. Він вже закінчував школу і знаходився за крок до поступлення до Кременецького педагогічного училища, якому вже на той час було присвоєне ім`я Тараса Шевченка.



Місцем нашої першої зустрічі, яка триває до сих пір, стала Вечірня у монастирській церкві св. пророка Іллі в Дорі. Після довготривалого закриття монастиря радянським режимом монастир було урочисто відкрито 28 січня 1990 року. То були ще дуже непевні часи, адже Радянський Союз, хоч вже дуже сильно тріщав по швах, то все ж таки ще тримався. З огляду це архимандрит Студитів і вже на той час владика Юліан Вороновський, служив з іншими священниками Літургію перед велелюдно зібраним народом у священничих ризах. Отець Порфирій, як почув, що місцева влада повертає монахам їхній монастир прибіг до храм, впав на землю хрестом і дуже довго молився, дякуючи Богу за дар свободи і незалежності України.


Так ось, отець Порфирій Чучман, будучи вже у похилому віці, почав біля себе гуртувати молодь – хлопців і дівчат, - які щоденно приходили на Вечірню і співали її. Згодом дівчата відпали від нашої компанії, а залишилися самі хлопці. Отець Порфирій навчив усіх нас молитися співано церковне правило та інші богослужіння і таким чином ми зростали поруч з ним.


Тарас, майбутній монах і владика Теодор, виділявся серед нас особливо. Передовсім через свою вдачу. Він був маломовним, навіть в усмішці був дуже скромним. Коли ми, як то буває серед хлопців, були надто галасливими, то отець Порфирій, наставляючи нас, завжди приводив у приклад Тараса: «Дивіться, хлопці, на Тараса – казав він – і беріть з нього приклад. Скромний хлопець, а не такий як ви, що всюди вас багато». А коли Тарас пішов вчитися до Кременця і почав приїздити до Дори на канікули, то отець Порфирій звертав нам увагу на те, щоби ми брали з нього приклад як треба вчитися, бо, як він любив повторювати, «з мудрим чоловіком сам станеш мудрим». 


Окрім участі у церковному правилі, отець Порфирій залучав нас до різного роду праць, яких на той час не бракувало. Але, найбільше нам подобалося, як він нас після Вечірні збирав у хаті, розмовляв з нами, вчив нас співати гласів, церковних та народних пісень, читав нам «Житія святих». Заодно це була дуже гарна нагода поспілкуватися з ним. І от саме в часі однієї з таких розмов, коли мова зайшла за Тараса, отець Порфирій сказав: «Знаєте, хлопці, з Тараса вийдуть великі люди!» Ми ще тоді не все розуміли, але час показав, що він дивився набагато дальше і глибше не тільки на своє життя, але життя кожного з нас. Я переконаний, що він мав від Бога якийсь особливий дар прозорливості бачити нутро людини, як також дар пророцтва, який полягав у тому, що міг бачити майбутнє людини.

 

«Божою волею для мене є те, чого я не хочу»


Після закінчення навчання у Кременці, наш ювілят пройшов коротку практику у Яремчанській школі, що в Дорі, і відразу вступив до монастиря Студитів. Це був 1993 рік. У монастирі його дуже добре вже знали, адже ми разом з хлопцями, які були при отцю Порфирію, нераз їздили до монастиря Студитів до Львова і там на кілька днів зупинялися.



На той час Студити вже відновили новіціят в Уневі, а вже монах студит Тарас Мартинюк розпочав в ньому монашу формацію під керівництвом молодого ієромонаха Ореста Козака. Умови, у яких довелося жити спільноті новіціяту були дуже спартанськими, особливо зимою. Адже дороги так замітало снігом, що годі було пройти пішли, не те, що проїхати транспортом, якого у ті часи у монастирі не було так багато.


Мало хто це знає, навіть у монастирі Студитів, але в часі новіціяту майбутній єпископ мало не помер від того, що в нього тріснув апендицит, а перевезти до Львова було годі. Коли ми кілька разів з владикою про це згадували, то він переконливо стверджував, що тільки чудо Боже врятувало його тоді від смерті.


У 1994 році, роком пізніше, до монастиря вступив і я. Мені було дуже приємно з того, що в монастирі з Дори нас було вже двоє. До того ж, вступаючи до монастиря, я вже знав, що нас обох направлять на навчання до Люблінської Духовної Семінарії і водночас до Люблінського Католицького Університету. Згідно задуму тогочасного проводу монастиря, у майбутньому Студити обов`язково повинні сформувати власну філософсько-богословську наукову інституцію, а для цього потрібно було мати добре вишколені кадри. Таким чином восени 1994 року ми разом переступили поріг Семінарії в Любліні, де ми повинні були провести цілих 6 років, карбуючи граніт науки.



Час Семінарії – то один з найбільш чудових періодів у житті кожного священника. Таким він був і для нас. Загалом, станом на 1996 рік в Люблінській Духовній Семінарії вчилося 14 монахів Студитів. Це був період, де ми пізнавали не тільки глибини філософії і богословії, але також один одного. Адже спільну проживання під одним дахом, наука і праця робили свою справу. У монастирі, коли ми приїжджали на канікули, наші співбрати нас навіть називали по-особливому – «Люблінські монахи».


Очевидно, що з того часу можна багато чого пригадати. Але, якось дуже яскраво мені пригадується старанність та успішність у навчанні вже на той час схимонаха Теодора, як також його стиль духовності. Пригадую, якось одного разу ми сиділи і розмовляли про Божу волю, а саме, як її розпізнати у житті. Беручи за основу життя святих ми застановлялися над тим, чи вона завжди згоджується з бажаннями людини чи радше ні. В один момент Теодор мені каже: «Знаєш, а мені здається, що у більшості випадків Божа воля проявляється радше у тому, чого я не хочу, ніж у тому, чого я хочу».


Ця фраза мені тоді дуже сильно закарбувалася в пам'ять і згадував я її не один раз, коли спостерігав за тими змінами, які ставалися у житті майбутнього на той час владики Теодора. Пригадую, як вже будучи в Римі, отримав листа від нього, у якому він мене радився, що йому робити. На той час він був економом Свято-Успенської Унівської Лаври, але тодішній Ігумен Венедикт Алексійчук хотів його призначити настоятелем Свято-Михайлівського монастиря Студитів, що у Львові. Було видно, що він дуже не хоче цього. І саме в той момент, я пригадав йому нашу розмову, де він говорив, що Божу волю більше вбачає у тому, чого не хоче, ніж в тому, чого він бажає. Це саме повторилося і при його виборі на Ігумена Студитів. Але, це вже інша історія і для іншого формату споминів.

 

«Щоб розпізнати Божу волю, ми потребуємо допомоги рідних, друзів»


Ці слова Преосвященний владика Теодор промовив у своєму першому зверненні до вірних відразу після хіротонії. Щоправда додав при цьому, що дехто потребує додатково допомоги «Святійшого Отця Франциска, дехто Патріарха Святослава, а я – казав він, - потребував допомоги обох». На ці слова я спеціально звертаю увагу тих, хто цікавиться духовним профілем особи владики Теодора, адже вони виразно ще раз показують, що головним девізом його життя є пошук Божої волі в усьому тому, що він робить. Зрештою, він це висловив і у своєму єпископському гербі, у якому знаходяться слова молитви: «Боже, поможи мені». 


Ці слова з однієї сторони є виразом того, що людина є сотворінням Божим, оскільки отримала від нього безсмертну душу. А з іншої сторони, вона є немічним сотворінням через гріхопадіння, а тому потребує безнастанної допомоги Божої.


Сьогодні, 1 лютого, владика Теодор святкує свій 50-літній ювілей життя, а наступного року 10-літній ювілей єпископської хіротонії. Святкуватиме не так, як ми собі уявляємо, за столом, з друзями, але перед престолом Господнім і в дорозі. Зрештою, час жорстокої війни з Московією, у якій гине цвіт нації, диктує інші умови.


Однак, це не звільняє мене з приятельського обов`язку написати, а Владику з приятельського обов`язку прийняти мої щирі побажання!


Дорогий Владико і Друже Теодоре, у день Вашого 50-ліття Ваші думки будуть звернені у минуле і майбутнє! Такою вже є природа людини і природа ювілеїв!

Нехай мої найщиріші почуття та побажання висловлять слова вірша славної Ліни Костенко:овя і многих літ життя!


«І все на світі треба пережити,

І кожен фініш – це, по суті, старт,

І наперед не треба ворожити,

І за минулим плакати не варт.


Хай буде все небачене побачено,

Хай буде все пробачене пробачено.

Єдине, що від нас іще залежить, -

Принаймні вік прожити як належить".


Нехай Божа рука провадить Вас, дорогий Владико Теодоре, тією дорогою, яка пролягає до спасення!


Щастя, здоров'я, Божого благословення, мирного неба над Україною і многих літ життя!


Львів, 1 лютого 2024 року Божого

Свято-Іванівська Лавра Студійського Уставу УГКЦ


留言


bottom of page