Виступ на 40-ій сесії Івано-Франківської обласної ради у справі монастиря Сестер Служебниць у Микуличині

Івано-Франківськ, 11 квітня 2025 року Божого

Високодостойні

Пані Голово Івано-Франківської обласної військової адміністрації,

Пане Голово Івано-Франківської обласної ради,

Пані та панове депутати!

Першим словом хочу висловити Вам щиру подяку за можливість звернутися до такого достойного зібрання — представників нашого прикарпатського народу. Стою перед вами в першу чергу як свій, бо я є родом із села Дора, що біля Яремча. Саме там, ще в підпіллі, юнаком отримав дар монашого покликання. Але Господь покликав мене послужити далеко від рідного дому — довго водив мене чужими краями.

На сьогоднішній день я виконую служіння Синкела у справах монашества, тобто помічника митрополита Львівського УГКЦ. Наприкінці минулого року до мене звернувся Уряд Сестер Служебниць,а за їхньою намовою Митрополит Івано-Франківський, Митрополит Львівський, Єпископ Коломийський та, врешті, сам Глава УГКЦ, щоб я допоміг Сестрам Служебницям повернути їхній історичний монастир у Микуличині. Як Ви вже зрозуміли, задіяння стількох осіб у цю справу є свідченням того, що важливість цього питання виходить за межі однієї єпархії.

Воно вже відоме Вам — за останні два місяці я мав численні зустрічі з представниками депутатського корпусу, обласної та місцевої влади, духовенством і мешканцями Микуличина. Завершенням цих розмов стала спільна зустріч голів депутатських фракцій Івано-Франківської обласної ради, представників обласної адміністрації та духовенства з Митрополитом Івано-Франківським Володимиром Війтишином та єпископом-помічником Коломийським Петром Голінеєм.

З тієї зустрічі ми вийшли з переконанням: настав момент звершити історичну справедливість і повернути Сестрам монастир у Микуличині — той самий, що був насильно відібраний, а радше вкрадений, безбожною та нелюдською комуністичною владою.

На цій думці зійшлися всі присутні, в компетенціях котрих лежить вирішення цього питання. Єдиним предметом роздумів залишився спосіб, у який цю богоугодну справу належить здійснити.

Знаково, що сьогоднішня сесія відбувається у день трагічного ювілею для УГКЦ: 11 квітня 1945 року, саме у середу, з самого ранку, під час Літургії, радянська влада арештувала всіх єпископів УГКЦ на чолі з Патріархом Йосифом Сліпим, якому тоді було лише 53 роки. Разом із ним були ув’язнені:

– Григорій Хомишин (78 років),

– Микита Будка (67),

– Миколай Чарнецький (60),

а також численні інші єпископи, монахи, священники і миряни.

Це була цілеспрямована операція зі знищення УГКЦ — останньої фортеці надії, правди та свободи посеред суцільного безбожництва й страху. І водночас — твердині української державності.

Сьогодні, через 80 років, ми зібралися у вже вільній Україні, яка дорого платить за свою свободу. Проте питання, які ми обговорюємо, свідчать: не всі сфери нашого життя звільнені від тіні тоталітарного минулого.

Я прийшов до вас як свій до своїх — щоби говорити про пам’ять, про сумління, про майбутнє.

Передусім дякую вам за те, що вперше за 30 років це питання винесено на сесію обласної ради. Ви зважилися торкнутись справи, якої роками уникали або боялися торкатися багато поколінь державників. Та слава Богу, що цей час настав.

Моє священиче й монаше завдання — а ще й гуцульське серце — зобов’язує мене говорити правду, навіть тоді, коли вона нелегка для слухання.

У 1906 році в Микуличині Сестри Служебниці збудували не просто дім. Вони створили простір віри, надії та любові. Приймали сиріт, навчали дітей, служили. У 1947 році прийшла влада, яка розпочала війну з Богом — і з тими, хто Йому служив. Сестер вигнали, їхній дім відібрали. Місце молитви й милосердя перетворилося на осередок бюрократії, ідеології та схем.

Після закриття інтернату, нещодавно, там створили оздоровчий центр. Прекрасна ініціатива! Але... по суті, діти бувають там лише влітку. Решту часу будівля стоїть порожньою. А життя там має бути щодня.

Не прагну бути ані суддею, ані прокурором, але мушу сказати: мені відомо, що на цьому святому місці може початися — або вже почався — торг. Торг майном, яке належало Божому народові.

Маємо розуміти: діти — це не проєкти. Вдови та жінки наших воїнів — не «бюджетні одиниці». Вони потребують не структур, а сердець.

Сестри хочуть повернутись. Вони мають план. Не для себе — для Микуличина, для Гуцульщини, для України.

Це:

– реабілітаційний центр для жінок, які повернулися з фронту,

– соціальний центр для дівчат,

– катехизація для дітей, яких у місцевій школі майже 1000.

Це не просто благодійність. Це — відповідь на рани війни. Бо ці рани не гояться кошторисами, не лікуються програмами. Їх може зцілити тільки любляче серце.

Сестрам запропоновано повернути лише частину з того, що їм належить, з обіцянкою повернути решту пізніше. Але коли буде те «пізніше» — ніхто не знає. Це виглядає не як справедливість, а як милість. А ми знаємо: немає половинчастої правди, як і немає половинчастої справедливості.

У цій ситуації мені згадуються слова Блаженнішого Любомира Гузара:

«Мудра влада не боїться правди, бо вона — її основа. А коли влада боїться правди — вона починає шукати компроміс із совістю.»

Ми не хочемо конфлікту. Не висуваємо ультиматумів. Ми знаємо, що тут сидять християни, люди сумління. Ми лише просимо: "Не бійтеся правди".

Повне повернення монастиря — це не політика. Це — відновлення гідності й довіри. І це дає Сестрам змогу реалізувати задумане. Бо інакше буде як за імператора Олександра ІІ: проголосив свободу, але забув її дати. Зрештою, не можна вдягати дорослу людину в пелюшки.

Цього року ми згадуємо 160 років від народження митрополита Андрея Шептицького — пастиря, який починав єпископський шлях саме з Івано-Франківська. Він вірив: духовне здатне змінити суспільне. Він вірив, що правда не залежить від політики.

Сьогодні — наш шанс реалізувати його віру.

Тут і тепер — маємо вибір між страхом і мужністю.

Вірю: настав час бути мужніми і справедливими до кінця.

Бо історія — добрий нотаріус. Вона записує не лише юридичні акти, а й голоси сумління.

Прошу вас: зробіть цей вибір - Вибір на користь пам’яті, справедливості та майбутнього.

Бо ми відповідаємо не тільки за бюджет. Ми відповідаємо за моральний стан суспільства. А це — наша зброя у війні з аморальним ворогом.

Залишмо прийдешнім поколінням не звичку до компромісів із совістю, а приклад правди.

Бо якщо не тепер — то коли?

І якщо не ви — то хто?

Нехай Господь благословить усі ваші мудрі, справедливі та мужні рішення!

Єрм. д-р Юстин Бойко, студит

Синкел у справах монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ